Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

541

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Очевидно, відчуваючи брак власних сил, прибічники С. Петлюри вступили у

контакт з Б

. Савінковим, «чорним монархістом генералом Перемикіним» (Ю. Тю-

тюнник), козачим донським полковником Гнилорибовим з метою використання очо-

люваних ними антирадянських сил у запланованій збройній акції

. Значного ефекту

це не принесло

, а ось тертя й непорозуміння виникли, не говорячи вже про те, що це

породжувало в масовій свідомості сумніви щодо чистоти національних задумів

Оскільки стан готовності до виступу залишався незадовільним

, дата початку ак-

ції кілька разів переносилася

. Спочатку – з кінця квітня на другу половину травня,

потім

– на середину червня, згодом – на першу половину вересня 1921 р. Кожного

разу С

. Петлюра багатозначно посилався на міжнародну ситуацію й дипломатичні

контакти

, які він мав.

Свої корективи у плани повстанців вносив і польський генштаб

. Побоюючись не-

бажаного конфлікту з радянською Росією

, поляки погоджувалися на перехід кордону

дедалі меншого контингенту і при тому без С. Петлюри, котрий, втративши політич-

ну вагу, міг надати акції лише небажаної одіозності, скандальності у міжнародних

колах

Далися взнаки і чвари в середовищі українського військового проводу

. Ю. Тю-

тюнник дедалі зневірювався у здатності Головного Отамана діяти ефективно

, рішуче,

хоча й одержував дані

, що останній таємно засилає «своїх людей» в Україну, намага-

ючись не випускати ситуацію з

-під власного контролю. Згадуючи, що в грудні 1919 р.

С. Петлюра відділився від рештків армії УНР, що пішла в свій нелегкий зимовий

рейд, генерал-хорунжий вважав, що знову назріла ситуація, коли ініціативу має взяти

на себе хтось інший

До такої ролі він вважав готовим передусім себе

. В ультимативній формі Ю. Тю-

тюнник заявив

, що якщо до 15 вересня не буде вирішено питання про початок походу

в Україну

, він виступить самостійно.

Людина військова

, він добре розумів, що з початком осені втрачається найсприят-

ливіша для дій повстанців обстановка. В

одночас, він явно переоцінював справжній

розмах повстанського руху в Україні

, гадав, що оперативно надавши йому нового

імпульсу з допомогою українських загонів

, перекинутих з Польщі, можна розрахову-

вати на загальний успіх заходу

Однак дату повстання виявилося визначити значно легше

, ніж всебічно підготу-

ватися до нього

. Тому, коли навіть С. Петлюра згодився призначити виступ не пізніше

10 жовтня, з цього нічого не вийшло. Знову загальмував справу польський генштаб.

А це, своєю чергою, також мало причини.

Радянська розвідка

, яка мала в Польщі розгалужену агентуру, була добре поін-

формована навіть про деталі підготовки акції

, її ключових виконавців, про конкретні

факти допомоги поляків

(фінансами, зброєю, спорядженням), передавала отримувані

дані до Москви. 7 жовтня

1921 р. під тиском неспростовних доказів радянської сто-

рони поляки змушені були підписати протокол із зобов’язанням вислати зі своєї краї

ни С

. Петлюру, Ю. Тютюнника, Б. Савінкова, С. Булак-Булаховича, інших керівників

військових формувань

, котрі планувалося використати в антирадянському поході, а

самі формування роззброїти

542

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

В УСРР С. Петлюра був заочно засуджений до «вищої міри соціального захисту».

Уряд Польщі змушений був офіційно оголосити

, що 28 жовтня С. Петлюра залишив

територію країни

. Це була неправда. Головний Отаман залишився в Польщі, щоправ-

да на нелегальному становищі

. С. Петлюра оселився на конспіративній квартирі у

Варшаві, жив під іменами Торнтон, Ряст, боявся вдень з’явитися на вулиці. Де тут

уже було до ефективного керівництва акцією

?..

***

Остаточний план її здійснення склався поспіхом і навіть у людей суто цивільних

викликає лише питання і подив

. Добре знаючи, що сприятливий момент для повстан-

ня безнадійно втрачено

, що стихійні заворушення й виступи на осінь 1921 р. прак-

тично припинилися

, або були придушені, що із задуманої там загальної мобілізації,

результатом якої мало стати формування переважаючої антирадянської сили, нічого

не вийде

, що на Правобережжі України сконцентровано такі контингенти Червоної

армії

, виступати відкрито проти яких рівноцінно самогубству, ініціатори акції все ж

зважилися на нічим невиправданий ризик

. «Оригінальність», а насправді – абсолют-

на нереальність задуму полягала в тому

, щоб, «профільтрувавшись» Правобережжям

аж через Дніпро

, підняти повстання на Лівобережжі. Не тільки фантастичними, а

надміру авантюристичними

, а то й просто безумними виглядають завдання захоплен-

ня Полтави й Катеринослава

, рейду на Харків, осади Києва тощо

У найзагальнішому вигляді поставлені перед «групами прориву» завдання вигля

дали так

: «Ворог спрямував усі свої зусилля закріпитися в Україні, сконцентрувавши

на Правобережжі майже ¾ складу Червоної армії

. Зокрема в чотирикутнику Дніп-

ро–Кам’янець на Поділлі–Сарни зафіксовано

13 піших червоних дивізій, дві окремі

піші прикордонні дивізії

, один кінний корпус, окрему кінну дивізію Котовського, ли-

шаючи

, крім того, поза увагою окремі відділи чону (частин особливого призначення

російською мовою – «назначения»

– В. С.), чека, міліції та окремі трудбатальони

(підрозділи трудової армії – В. С.).

Операції Української Повстанської Армії на Правобережжі визнаються за немож

ливі. Простір до правого берегу – від кордонів до Дніпра – армія (так іменувались

загони під командою Ю

. Тютюнника – В. С.) мусить пройти форсованим маршем, по

можливості ухиляючись від великих боїв

. Українській Повстанській Армії (цю назву

використають в

1942 р. діячі Організації українських націоналістів при формуванні

військового руху опору – В

. С.) ставиться завдання прорватися на лівий берег і там

підняти повстання

. Ставши твердо на Дніпрі, відрізати ворогові відворот до Росії.

Винищувати ворожі частини

, розміщені в Україні, захопити військові склади, пере-

шкодити ворогові забирати та вивозити «продналог»

. Створити регулярну армію.

Ворожа зброя

, захоплене військове майно, відібраний «продналог» – ось джерела

постачання армії»

Якщо в попередніх воєнних кампаніях брак реалізму був неодмінним компонен

том операцій

, здійснюваних під керівництвом С. Петлюри, а до повного краху не до-

ходило зовсім не через воєнне мистецтво Головного Отамана та його оточення

, а,

здебільшого

, в силу виникнення незалежних від них, часто випадкових, непередбачу-

ваних і необов’язкових

(грубі помилки ворога тощо) причин, то в даному разі можна

543

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

говорити про перехід усіх мислимих меж. Якщо вже в ініціаторів вторгнення не було

віри на підтримку з боку селянства Поділля

, Волині, Київщини, як можна було споді-

ватися на допомогу пролетарських центрів Харківщини

, Катеринославщини?

А без підтримки рейд незначних воєнних формацій був зарані приречений на не

минучу поразку

, на марні, нічим невиправдані жертви.

У цьому зв’язку важко пройти повз міркування біографа С

. Петлюри С. Литвина.

Він пише

: «З документів Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК), що зберіга-

ється в Державному архіві

(ДА) СБУ, документів фондів ЦДАВО України та інших

джерел тепер стало відомо про контрольованість ППШ

(Повстансько-партизанський

штаб при Головному Отамані на чолі з Ю

. Тютюнником – В. С.) агентурою радян-

ських спецслужб

, дезінформування штабу для прийняття хибних рішень і підведення

сил повстанців під удари противника

. Документи переконливо підтверджують: почи-

наючи з підготовки і до свого трагічного завершення

, Другий Зимовий похід пере-

бував під тотальним контролем і руйнівним впливом органів ВУНК

Слід сказати

, що більшовики мали змогу не допустити (? – В. С.) рейду або ж

сконцентрувати достатню для відсічі кількість військ на ділянках переходу кордону

що об’єктивно означало приреченість спроб прориву на територію УСРР

, як це було

зроблено з Бессарабською групою генерала А

. Гулого-Гуленка. Проте вони обрали

тактику заманювання

(? – В. С.) похідних груп у пастку та нанесення нищівного уда-

ру

, чим і досягли своєї мети, хоч бої були жорстокими й з немалими жертвами з обох

сторін»

Наведене, відразу навіть непросто збагнути

. Це панегірик фаховій майстерності

чекістів? Це звинувачення їх в антигуманності? Але ж радянська сторона не «запро-

шувала» петлюрівців на свою територію й домагалася роззброєння створених для

вторгнення загонів

. Що ж до тих, хто, всупереч всьому, прийшли зі зброєю зовсім не

на веселу прогулянку

, то тут цілком доречне: «якщо війна, так по воєнному»… Вза-

галі важко припустити

, щоб військові чини мислили іншими категоріями. Хіба що є

зовнішня

, чи внутрішня потреба вдатися для досягнення вигаданої мети до будь-яких

аргументів

, незважаючи навіть на їх очевидну абсурдність.

Утім, якщо застосувати запропоновану логіку до оцінки конкретних дій С. Пет-

люри у дні

, що передували вторгненню формацій Ю. Тютюнника в Україну, можуть

виникнути підозри у тому

, що не лише генерал-хорунжий виконував політичне за-

мовлення ГПУ й писав пізніше мемуари «під диктовку чекістів»

, а й Головний Ота-

ман зробив внесок у реалізацію чужих хитромудрих розрахунків

, виявився слухня-

ною іграшкою в руках ворогів

«Незважаючи на сумніви щодо доцільності походу в осінньо

-зимовий період,

С. Петлюра вимагав від командування здійснення походу (?? – В. С.) та вживав низку

важливих заходів (підкреслено мною – В

. С.), – наполягає С. Литвин

. Далі ці заходи

перераховуються

10 жовтня 1921 р. С. Петлюра віддає наказ про початок переорганізації армії.

13 жовтня видається наказ, що змінює попередній принцип переформування дивізій.

Наказом

17 жовтня створюються короткострокові курси для підготовки старшин. Того

ж дня С

. Петлюра віддає наказ розпочати похід в Україну, поклавши на Ю. Тютюнни-

544

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

ка обов’язки командуючого «армії вторгнення». А згідно наказу Головного Отамана

від 20 жовтня генерал-поручника В. Зеленського направляють до Німеччини, а ге-

нерал

-поручника М. Омеляновича-Павленка – до Чехословаччини для студіювання

літератури і матеріалів минулої світової війни та ознайомлення з чехословацькою

військовою літературою

Починати реорганізацію армії в дні

, коли її треба кидати в бій – на такі кроки

зважиться мало який військовий діяч

: такі справи за кілька днів не робляться. А від-

рядження досвідчених бойових генералів для виконання означених завдань – взагалі

важко кваліфікувати з погляду воєнно

-політичного моменту. Правда, трошки нижче

С. Литвин прирозкриває справжнє підґрунтя останніх кроків: М. Омелянович-Пав-

ленко «організував інтригу проти С

. Петлюри за що той змушений був (підкреслено

мною – В

. С.) у складний період підготовки до походу в Україну змістити його з по-

ста Військового міністра»

То може й за цими «важливими заходами»

, які радше скидаються на дезорганіза-

торські дії

, також стояли органи ВУНК? Однак, подібного роду фантазування можуть

завести так далеко

, що звести кінці з кінцями буде просто неможливо. Відтак краще

зупинитися і в світлі вищенаведеного поглянути ще на такі свідчення Ю

. Тютюнника.

До його рук потрапив власноручний лист С

. Петлюри, датований одного дня з нака-

зом Головного Отамана про початок антирадянської акції

, до свого військового пред-

ставника у Варшаві полковника Данильчука

. Останньому ставилося завдання домог-

тися в польському генеральному штабі якомога менших обсягів постачання зброєю

підрозділів Ю

. Тютюнника через те, що «рейди є особистою справою». Результатом

стало практично п’ятикратне скорочення запланованого постачання

. А, Ю. Отмарш-

тейн, начальник штабу формацій, що відправлялися в Україну, в чиїх руках опинився

згаданий лист

, за загадкових обставин був убитий. Листа, як і низки інших компроме-

туючих С

. Петлюру і поляків документів, при ньому не знайшли, хоча всі інші речі, в

тому числі коштовності, залишилися незайманими

, а оточення С. Петлюри і він сам,

нібито, зустріли повідомлення про загибель Ю

. Отмарштейна з полегкістю. Проведе-

не поляками слідство результатів не дало

. Точніше їх втаємничили

Вочевидь не зайве спробувати уважно вчитатися в рядки листа С

. Петлюри до

Ю. Тютюнника: «п. Генерале! Виряжаючи Вас, Повстансько-Партизанський Штаб та

старшин і козаків на велику справу звільнення Батьківщини нашої від московського

ворога

, від щирого серця хочу побажати успіху в тій тяжкій боротьбі, яку прийдеться

провадити на Україні

. Прошу передати старшинам і козакам мій привіт. А при розпо-

чаттю справи з’ясувати їм всю історичну вагу та патріотичне значіння того великого

акту самопосвяти

, який вони виявляють, вирушаючи в Україну, щоб від ворогів її

звільнити та розпочати працю для національно

-державної відбудови її. Щасти Боже

і Вам і всім старшинам і козакам

, що вирушають в далеку та тяжку дорогу, успіху і

слави на добро і щастя нашій Батьківщині»

Попри необхідні для подібного документа атрибутивні слова

, тут не відчувається

піднесеності

, натхнення, віри. Немає навіть, зазвичай присутнього в подібних ви-

падках, петлюрівського пафосу

. За стилістикою це більше нагадує звернення до при-

речених на неминучу загибель

545

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Якщо таке, суб’єктивне враження небезпідставне, то С. Петлюра мав би прийня-

ти на сбе немалу частину закидів на адресу

чекістів «у запланованій нелюдяності,

неморальності»

. А він, без тіні сумніву, пізніше казенно-відсторонено назве Ю. Тю-

тюнника «особою переходово

-авантюрницького характеру»

. Мабуть, щоб відмежу-

ватися від сумного епізоду й таки хоч у чомусь виправдатися перед історією

Другий зимовий похід

(3–20 листопада 1921 р.) багаторазово й детально опи-

сувався як у мемуарній

, так і в публіцистичній та науковій літературі, друкували-

ся документи

. Гадається, не варто звертати додаткову увагу на вкрай незадовільне

матеріально

-технічне забезпечення підрозділів, безлад у командних рішеннях і діях.

Незважаючи на виявлені вольові

, а то й героїчні якості та самопожертву, рейд уже

на своїй початковій стадії «захлинувся»

, закінчився нищівною поразкою, обернувся

трагедією Базара

Водночас, це була остання масштабна акція під проводом С

. Петлюри, яку час-

тина науковців ладна кваліфікувати останнім

, вкрай мінорним акордом Української

революції…

Об’єктивні висновки

, до яких прийшов Головний Отаман, зводилися до того, що

боротьба за українські ідеали буде дуже й дуже тривалою

, нелегкою, до неї треба

відповідально

, ретельно готуватися і що ніякі зовнішні чинники не вирішать долі

України – це може бути лише результатом власних зусиль

Ще два роки С

. Петлюра проживав у Польщі, змінюючи конспіративні квартири й

імена. Є дані про те, що на нього «полювали» радянські агенти

, а за однією з версій

навіть планувалося викрадення Головного Отамана й переправлення до радянської

країни. Пророблявся і варіант з отруєнням

Уся ж діяльність керівника екзильного центра була малопродуктивною

, не дуже

значимою

, дедалі більше виливалася в масштабніші й дрібніші чвари з конкурентами

і супротивниками в емігрантському середовищі

, хоча ініціатива суперечок і конфлік-

тів часто виходили не від нього

Розклад і тертя торкнулися й найближчого оточення Головного Отамана

. Багато

його спільників

, щоб мати кусок хліба, змушені були найнятися до різних польських

структур

, передусім розвідувально-диверсійних. Повстансько-партизанський штаб

С. Петлюра розформував, з Ю. Тютюнником стосунки розірвав. Частина колишніх

вояків переходила кордон і здавалася радянським властям

, які в квітні 1922 р. оголо-

сили амністію всім учасникам громадянської війни

. Правда, прощення не торкну-

лося семи найодіозніших воєнно

-політичних постатей – Н. Махна, Ю. Тютюнника,

П. Скоропадського, Б. Савінкова, П. Врангеля, О. Кутепова і С. Петлюри.

Танула кількість українців в таборах для інтернованих

. Вони при першій-ліпшій

нагоді перебиралися в інші країни

А після переходу Ю

. Тютюнника (літо 1923 р.) на бік радянської влади, згоди на

співробітництво з нею і звернення до колишніх «бойових друзів» із закликом повер

нення до УРСР піднялася нова хвиля від’їзду «до рідних хат»

Українські табори в Польщі зовсім закриваються

Свідомість С

. Петлюри ніяк не хоче примиритися з тим, що звужуються можли-

вості не лише для активної політичної діяльності

, а й на повний зріст постає пробле-

546

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

ма: як жити, як, точніше, вижити. Він відганяє від себе настирні думки. Продовжує,

наскільки можливо

, підтримувати горіння вогнища, що згасає. Він активно листу-

ється з урядовцями

, дипломатами й військовими, бере участь у засіданнях уряду, ви-

рішує надати чіткіших форм

, «узаконити» офіційний Державний центр УНР в екзилі.

У листі до прем’єр

-міністра А. Лівицького 18 травня 1923 р. він ділиться задумами:

«Організація нашого Державного Центру повинна бути сконструйована на принци

пах доцільности та працездатности з узглядненням спеціальних завдань

, що стоять

перед ним

. Державний Центр повинен: 1) Схоронити традиції і придбання державної

боротьби. 2) Бути здатним до підписання відповідних умов державного характеру в

разі потреби. 3) Виконувати так само в разі потреби функції репрезентативні

. В зв’яз-

ку з цим кількість його одповідальних членів повинна бути скорочена до мінімума

, с.

т. до 5–6 чоловік з титулами міністрів і з найменшим числом технічно-виконавчого

персоналу

, так само до 5–6 чоловік.

До Д

. Ц. повинні бути покликані люде по персонально-річевому признаку, пра-

цездатні

, фізично здорові, люде з ініціативою та енергією, державно сталі і в праці

витривалі

З огляду на вимоги доцільности і сучасні обставини я буду персонально брати

безпосередню участь в нарадах Д

. ц. як Голова його і керуватиму діяльністю його.

Прем’єр повинен бути фактичним заступником і помічником моїм, заступаючи

мене в разі відсутности моєї. Така конфігурація відносин і праці дасть економію

часу, усуне зайві формальності, що досі утрудняли працю і викликали ряд зайвих

комплікацій»

Прикметним стало рішення про те

, що в разі смерті владні повноваження С. Пет-

люри мав обійняти А

. Лівицький. Очевидно, Симон Васильович не виключав такої

можливості

На невеселі роздуми наводили повідомлення світової преси. Літом

–восени 1923 р.

визріла революційна ситуація в Німеччині

. Червоний нарком Л. Троцький закликав

до військового «кидка» на допомогу німецьким пролетарям

. Поповзли чутки, що не-

вдовзі задля реалізації планів світової соціалістичної революції першою жертвою на

західному векторі стане Польща

Офіційна Варшава відверто боялася подібних сценаріїв розвитку подій

. Їй і без

того було сутужно

: різко посилилися хвилювання в Галичині й на Волині. Якщо до

відставки Ю

. Пілсудського в грудні 1922 р. у С. Петлюри був високий захисник, осо-

бистий друг

, то в 1923 р. ситуація помітно погіршилася. Не останньою за значенням

у тогочасних розрахунках була й наростаюча турбота про власну безпеку

Дискомфортно було жити час від часу окремо від родини

, дружини Ольги й дочки

Лесі

. Коли ж вдавалося зібратися докупи, всім доводилося дотримувати правил під-

пілля і таке животіння мало чим відрізнялося від домашнього арешту

Значно погіршало матеріальне становище

. Банкіри відмовлялися кредитувати

«марку Петлюри»

, що явно потьманіла, зовсім не видавалася перспективною.

Заняття журналістикою

(статті для журналів «Табор» і «Трибуна України», ро-

бота над невеликою брошурою «Сучасна українська еміграція і її завдання» потроху

відволікали від тяжких дум

, але не приносили матеріальної винагороди.

547

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Хоча польська прихильність була придбана свого часу аж надто дорогою ціною,

тепер це вже забулося

, нагадування ж про недавні послуги були лише приводом для

роздражнення

. С. Петлюра з дедалі більшою прикрістю й гіркотою констатував, що

його перебування «в гостях» у вчорашніх друзів стає обтяжливим

, небажаним.

Не виключено

, що, втрачаючи надії на Польщу й не полишаючи планів боротьби

проти радянської влади в Україні

, голова Державного Центру в екзилі сподівався зна-

йти на заході надійніших

, ефективніших союзників.

30 грудня 1923 р. С. Петлюра (з паспортом на ім’я Стефана Могили – начальника

прес

-служби української місії в Будапешті) разом з В. Прокоповичем залишив Вар-

шаву і через Відень

(де зустрів Новий рік у родинах П. Чижевського, Є. Чикаленка,

інших українських емігрантів) 2

січня 1924 р. дістався столиці Угорщини. Про де-

талі переїзду й влаштування голови Державного центру УНР подбали посол УНР в

Німеччині

(в ранзі міністра) барон М. Василько (він, по суті, й фінансував увесь за-

хід) й голова надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині генерал-хорунжий

В. Сікевич

У Будапешті С

. Петлюра жив один, без родини. Відповідно до своєї посади-при-

криття підготував і передав для поширення в різних засобах масової інформації ін

терв’ю й повідомлення про останні події

, ситуацію в Україні. Однак дуже швидко

з’ясувалося

, що приїзд до Угорщини з дуже незначною кількістю українців-емігран-

тів, по суті на периферію європейського політичного життя, дуже мало влаштову-

вав С. Петлюру. Він дедалі частіше говорить про тимчасовість свого перебування

тут і бажання виїхати «у більш відповідне місце»

. Йшлося, передусім, про Рим

або Париж

На вирішенні питання негативно позначилися тяжка хвороба і смерть М

. Василь-

ка

, а також ухвала уряду Угорщини від 2 травня 1924 р. про припинення діяльності

надзвичайної дипломатичної місії УНР в Будапешті

24 травня 1924 р. С. Петлюра у супроводі все того ж В. Прокоповича від’їхав до

Швейцарії

, в Цюрих. Він хоче досягти більшої стабільності й відвідує Женеву, де

перебувала невизнана місія УНР при Лізі націй

(її очолював О. Шульгин), докладає

зусиль для надання їй офіційного статусу

. Однак всі клопоти завершуються безре-

зультатно

Невдачі спіткали С

. Петлюру й на іншому напрямку. Женевський центр «ма-

сонського інтернаціоналу» відмовився визнати повноваження решток Великої ложі

України

, на що розраховував давній «каменяр». З радянської України до Швейцарії

змогло дістатися всього кілька членів ложі

. Та головне, що своїх рук, як і раніше,

доклав всюдисущий С

. Моркотун, який, схоже, поставив собі за мету «відлучити»

С. Петлюру від міжнародного масонства й великої політики

Тимчасом зі смертю М

. Василька вичерпалося останнє джерело фінансового за-

безпечення емігрантського існування

, і С. Петлюра з В. Прокоповичем на останні

гроші зважились переїхати у Францію

***

Париж, – тодішній визнаний центр політичного життя в Європі, – зустрів С

. Пет-

люру і В

. Прокоповича непривітно. Показна розкіш, засліплюючі вітрини, вдоволені

548

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

ситі обличчя – все дисонувало з настроями українських емігрантів і все рухалося

своєю дорогою

, не тільки не зважаючи на їх проблеми, а, взагалі, й не помічаючи їх

самих

. Ніким не очікувані прибульці легко могли загубитися у величезному місті, де

вирували пристрасті

, вирішувалися доленосні питання, що міняли вектор руху ціло-

го світу

. Вони могли десь тихо прилаштуватися та й покластися на милість долі.

Однак С

. Петлюра приїхав до західної столиці не для того, щоб полохливо пере-

ховуватися

, рятувати власне життя. Він вважав свою боротьбу незавершеною.

На середину

20-х років Франція починає поступово перетворюватися на один з

основних центрів

, де зосереджуються емігранти з колишньої Російської імперії. Па-

риж «примирив» колишніх ворогів

, що сходилися в смертельних двобоях громадян-

ської війни

. Тут тепер поряд проживали С. Петлюра, А. Денікін, Н. Махно…

Більшість, природно, становили росіяни – колишні урядовці, чиновництво, офі-

цери, інтелігенція. Зростала й кількість українців, що не знаходячи заробітку у Поль-

щі, Чехословаччині, Угорщині, Німеччині, перебиралися шукати щастя все далі від

рідних теренів

. Таких уже назбиралося до трьох тисяч. Кількість, звісно, невелика.

Та кістяк громади становили колишні вояки армії УНР

. Втім, і це не головне. Просто

– рідне середовище

. А це переважує все інше в чужому краю.

Але й тут стосунки були далекими від ідилічних

. Що поробиш. Еміграція є емі-

грацією. І скрізь вона однакова. Олександр Шульгин, що сповна вкусив гіркого хлі-

ба на чужині

, писав: «Еміграція! Скільки сарказмів і кривих посмішок викликає це

слово… Що може зробити еміграція

? Це ж люди, що од свого одійшли, а до чужого

не пристали

, а коли вони до нього й пристосувалися, то тим самим перестали попро-

сту бути політичними емігрантами

, а зробилися французами, німцями, болгарами,

румунами і т

. д. Це ж люди, що варяться в своїй власній юшці, що дбають в тяжкому

клопоті за свій шматок хліба… Еміграція

? – Чого від неї можна чекати?.. Еміграція ж

завжди свариться

, живе своїм дрібним, одірваним від світу життям…»

. Отже, роз-

рахунки щодо можливого продовження боротьби слід було шукати в іншій площині

С. Петлюра вірив у те, що Захід обов’язково зрозуміє всю загрозу з боку СРСР

і таки стане на шлях знищення вогнища соціалізму

. І він, С. Петлюра, якнайбільше

прислужиться цій справі

. На руїнах же ненависної імперії постануть незалежні на-

ціональні держави

. І серед них – неодмінно Україна.

То ж перше завдання – налагодити контакти з сильними світу цього

. Була непевна

надія, що й канал для цього є. Правда, останнім часом тут було більше збоїв, прикрих

невдач

. Та іншого нічого не залишалося. Знову треба було спробувати використати

масонські зв’язки

Однак французькі «вільні каменярі» піклувалися передусім про власні інтереси

А вони на середину

20-х років, ураховуючи новітні геополітичні тенденції, вже зазна-

вали істотного коригування

. СРСР дедалі більше розглядався французькими керівни-

ми політичними колами і як перспективний економічний

, торговий партнер, що міг

розрахуватися зі старими боргами Росії

, і як противага Німеччині, що поступово ста-

вала на пошук шляхів реваншу

. Водночас Франція надавала допомогу для зміцнення

Польщі

, Румунії та Чехословаччині, що створювали природний бар’єр між Сходом і

Заходом

. І ніхто не збирався сприяти розв’язанню українського питання в цих держа-

549

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

вах. Навпаки, його хотіли всіляко затушувати, що зменшувало й без того невисокий

інтерес до України загалом

Існували і причини суб’єктивного

, особистісного плану. С. Петлюра, «спаливши

всі мости» у стосунках з Росією

, непримиренно ставився навіть до ідеї союзної дер-

жави на теренах колишньої імперії

. Він розумів, що в разі її реалізації його шанси на

повернення в Україну ставали примарними

. По-суті, це просто стало б неможливим.

Незалежна Україна – зовсім інша справа

. Тут, за його розрахунками, він міг претен-

дувати не на просте повернення на Батьківщину

, а й на політичне лідерство в ній.

Однак дедалі частіше доводилося ловити себе на думці

, що здійснення таких пла-

нів – то утопія

. Навіть тоді, коли в Польщі до влади знову повернувся друг-масон

Ю. Пілсудський і зароїлися проекти нових політичних комбінацій, договорів, від-

воювання України

До того ж

, як і в попередні роки, продовжував «обрізати» зв’язки С. Петлюри з

європейським масонством невгамовний і всюдисущий С

. Моркотун. Гадається, що

не останню чергу тому, що це була можливість долучитися до отримання фінансової

підтримки

, яка в умовах еміграційного становища набувала особливої ваги.

Так чи інакше

, причин для оптимістичного погляду в перспективу було обмаль.

С. Петлюра в листах до К. Мацієвича й В. Садовського, що не так давно видані окре-

мою брошурою

, змушений був жалітися на об’єктивну обстановку. Збираючи ін-

формацію про ставлення в різних країнах до українських проблем

, жалкуючи, що

в столицях світу існує очевидний брак інформації щодо них

, керівник Державного

центру УНР в екзилі підкреслював

: «Але горе наше в тому, що ми самі не в стані

сьогодні цей інтерес ні підживляти

, ні скореговувати в наше русло. Все – через брак

грошей! Н а ш а б е з д і я л ь н і с т ь в н а п р я м к у організації підготовчої по-

літичної праці

(тут і далі розрядка документа – В. С.) в таких центрах, як Лондон,

Рим, Женева (з огляду на резиденцію тут Ліги Націй) мені не дає покою, хвилює

мене і мучить за майбутнє

. Воно може бути дуже сумним навіть тоді, коли на Україні

будуть сприяючі внутрішні умовини для майбутнього державного будівництва

. Я до-

бре знаю вдачу нашого народу

, не переоцінюю витривалости його, відчуваю розхріс-

таність і недісціплінованість укр

[аїнської] інтелігенції і низку иньших «внутрішніх»

наших балачок

, щоб оптимистично дивитись на це майбутнє. Тому я велику вагу

надаю зовнішнім чинникам і гадаю

, що без своєчасної допомоги з їхнього боку ми

знову провалимось по всіх швах і закінчимо нову спробу укр

[аїнського] державного

ренесансу катастрофою»

Як видно

, попередній досвід не пройшов марно, і С. Петлюра робив належні уро-

ки з невдач

, став реалістичніше оцінювати власні потенції, обачніше підходити до

планів. Зокрема, так можна розцінити і його турботу про консолідацію сил на емігра-

ції. Він болісно розмірковував над тим, «як би горю допомогти і невеселої перспек-

тиви для нашої нації уникнути

. Потрібна перш за все певна згода думок, єдність в

оцінці нашої сьогоднішньої дійсності між созвучними кругами

. Її немає…»

То ж С

. Петлюра пише розлогі листи, в яких викладає свою програму, час від часу

зустрічається з однодумцями

(до Парижа приїжджають члени уряду, громадські, по-

літичні діячі), одним словом, займається рутинною роботою.

550

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Успіхи не приходили, оскільки кількість прибічників не зростала. Та цього й бути

не могло

. Частина емігрантів уже шукає шляхи повернення в Україну. Особливо такі

настрої посилилися після від’їзду в Україну М

. Грушевського, М. Чечеля, І. Шрага,

П. Христюка, інших політичних постатей Української революції. Ті ж, хто не міг по-

вернутися додому

(здебільшого праві радикали), дедалі гуртувалися навколо гасла

відновлення незалежної

, соборної України.

С. Петлюрі доводилося обґрунтовувати по суті відмову від другої складової гасла

– соборна Україна

. Він намагався доводити, що ідея соборності в тогочасних обста-

винах означала б приєднання західних гілок українства до радянської України

. А це

видавалося принципово неприпустимим

. «…Як ми повинні ставитись до об’єднання

українських земель за часів більшовицького панування і під їхнім верховенством

– запитував С

. Петлюра і тут же відповідав: – Є певні аргументи, що ніби промовля-

ють «за» цю комбінацію

. Цими аргументами охоче користуються галичане, волиняни

і иньші

, хто думає, що «під одним дахом» всім разом краще жити, хоч би той дах і

большевицьким був

. На мене ці аргументи впливають мало, бо я думаю, що через

цей дах протікає каламутна злива

, що деморалізує націю, матеріально нищить її і, що

саме головне для мене

, не дає можливостей для нормального розвитку національного

життя

. Очевидна річ, що й під поляками, й під румунами, як під всяким чужинцем,

братам нашим нелегко

, – та поки що я не бачу поважніших аргументів за необхід-

ність помогати більшовикам в виконанню ними ролі «Івана Калити» щодо збірання

земель українських

. Зрештою це «збірання» вони переводять в своїх інтересах, а не

в українських

. Я не знаю, в я к і й м і р і було б для українських інтересів вигодно

більшовикам допомогати

?!»

Одного рауз обравши, ще наприкінці 1918 р. – в 1919 р., особистісні орієнтації,

С. Петлюра виявився нездатним подолати інерцію й з плином часу, навіть під тиском

достатньо серйозних

, переконливих аргументів. Так, він продовжував наполягати на

правильності союзу з Польщею і жорстко критикував галичан і волинян за прояви

протидії польському пануванню над ними

, розглядав їх як нічим не виправдані проти

польські акції

. «…Я уважаю, – підкреслював керівник екзильного центру, – не лише

доказом помилковости тактики галицьких українців, а й свідоцтвом невеликого п о л і

т и ч н о го (розрядка документа – В.

С.) розвитку української нації взагалі бойкотуван-

ня галичанами виборів до польського сойму

(вони проходили 5 грудня 1922 р. – В. С.),

бо цім поводженням вони зайвий раз «промазали» справу і відсунули на кілька років

здійснення багатьох можливостей

, що тепер реалізовуватись будуть із більшою за-

тратою сил і з більш непродуктивним витраченням енергії»

Насправді ж така позиція не лише не вела до консолідації національних сил

емігрантських угрупувань

, а лише сіяла непорозуміння, розкол, розбрат, навіть во-

рожнечу

. Українська військова організація, колишні діячі ЗУНР відверто виступали

проти С. Петлюри. А він, своєю чергою, «не залишався в боргу». Галицькі політики

іменуються ним «більшовицькими елементами», «большовицькими наймитами з га-

личан»

тощо.

Чим далі стосунки в еміграційних центрах розвивалися в означеному ключі

, тим

більше сил, вірних ідеї соборності, дистанціювалися від С. Петлюри.