Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби

Подождите немного. Документ загружается.

601

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Й її він обнародує у вступі до «Заповіту»: «Я хочу говорити це слово, керуючись

тільки одною метою

: бути корисним свойому колективові, своїй нації. Мені 69 ро-

ків. Звичайний пересічний вік сучасної людини (за статистикою науки) є 50–60 ро-

ків. Я вже перейшов його і можу з цілковитим правом сказати, що я стою на порозі

смерти

. А люди, які стоять на цьому порозі, не завсігди керуються тільки своїм вузь-

ко

-егоїстичним інтересом. Звичайно, найбільший свій інтерес вони вже вбачають в

інтересі того колективу

, до якого належать, якому залишають у спадщину все, що

вони мають

. Я належу до цих звичайних людей. Тому, підлягаючи цьому законові, я

хочу передати в спадщину колективові те

, що придбав за все своє життя, своє деяке

знання, свій досвід. Я ширше виклав це питання в великій літературній праці, що

зветься

«Конкордизм». Сучасні обставини не сприяють оголошенню її, але деякі тези

її, а надто політичного і морального характеру, послужать мені у цій відповіді моїй

на звернення до мене

. Одна з тих тез промовляє: «Будь чесним з собою, себто: не

ховай від себе самого правди

. Не лукав сам з собою, не бреши сам собі, бо, збрехав-

ши собі

, обдуривши себе, ти будеш здатний на злочинну, надзвичайно шкідливу для

колективу брехню іншим

. Отже, яка б не була та правдивість прикра (як для мене,

так і для інших

), я буду її триматись. І тому, стоячи на порозі смерти (яка особливо за

сучасних світових обставин є така хутко

-можлива), роблячи свій заповіт борцям за

визволення нашої Батьківщини

, я буду заповідати їм тільки те, що є чистою правдою

і що може бути

, на мою думку, корисним нашій нації, в чому є і може бути її насущна

потреба

138

Звичайно, у центрі уваги Винниченкових роздумів найболючіше питання само-

збереження

, розвитку і самореалізації нації – її державність. На відміну від широких

кіл української еміграції

, які групувалися навколо Державного центру в екзилі і вва-

жали

, що лише вони репрезентують справжню державність України, а на її геогра-

фічних теренах такої немає

(там «совітська окупація», «колоніальне поневолення» й

т. ін.), мудрий політик дивився й об’єктивніше, й бачив і глибше, й далі.

«Українська держава, українська державність на Україні є, – твердо заявляв В. Вин-

ниченко

. – Її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту жит-

тя

«в тюрмі народів» – Росії. Без цієї творчости ніякі вожді, проводи, міністри не

могли б і одного камінчика в будівлі української державности покласти

. А так само

через це і зруйнувати цю будівлю не так легко

А наскільки вона міцна

, показує той факт, що найбільші вороги її руські імперіа-

лісти в усіх виглядах

(чи то так званої демократії, чи так званого комунізму) не мають

сили (а тому й сміливости) розвалити її...»

139

Надзвичайно вагомим і переконливим аргументом існування української

держав-

ності відомий діяч вважав участь УРСР у міжнародному житті

, у діяльності світового

співтовариства. «...Настільки Українська Держава є безперечний факт

, – доводив Во-

лодимир Винниченко

, – що руський советський імперіалізм не тільки мусів зберегти

майже всі атрибути державності

, створеної українським народом (органи державної

економіки

, адміністрації, суду, освіти й т. д.), але й уважає за можливе ввести Україну

в Організацію Об’єднаних Націй (ООН) як самостійну державу з правом окремого

від усього Советського Союзу голосу

...

602

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Це є всією планетою визнаний і зафіксований факт, це є визнання всім інтернаці-

ональним світом здобутків української національної Революції

140

Збагнувши за багато десятиліть активної аналітичної роботи дію

надскладних

механізмів історичного поступу

, Володимир Винниченко міг взяти на себе сміливість

не лише відстоювати власне бачення минулого досвіду і оцінювати сучасний йому

момент

, але й прозрівати майбутнє. Сьогодні можна лише ще й ще раз подивуватися

абсолютній точності його далекосяжних прогнозів. «Так

, форма української держав-

ности за цього відтинку нашої історії не є задовільна для нас

, – писав полум’яний

патріот

. –Так, – вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона по-

неволена

, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона

береже в собі сили

, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у

собі ідею самостійности

, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, – вони, а не

хто інший

, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів»

141

Відданий син України гаряче вірив у написане ним

. Однак вважав, що сидіти,

склавши руки

, і чекати «манни небесної» не можна. Треба своїми діями наближати

завтрашній день

. І в нього був достатньо переконливий погляд на те, як це найопти-

мальніше робити

, на які чинники спиратися.

Ґрунтовний знавець вітчизняної історії

, визвольних рухів (не один рік працював

над добою Хмельниччини, вважаючи події 1648

–1657 років національною революцією,

обдумував кількатомний – десятитомний у планах – труд про революційні процеси

XX століття в Україні), Володимир Винниченко вважав, що в будівлі повноцінної,

могутньої національної держави необхідно орієнтуватися передусім на власний на

род

, на його інтереси і прагнення. Широко вдаючись до історичних аргументів, пись-

менник доводив

, що опора Б. Хмельницького на власний народ забезпечувала великі

перемоги над польськими поневолювачами

. Як тільки ж гасло «Україна без хлопа і

пана» стало відсуватися, а місце вигнаних магнатів почала займати власна еліта з до-

помогою іноземних чинників

, народ втратив ентузіазм, відсахнувся від вождя, його

справи і почався ланцюг поразок

142

Подібно до цього

, вважав письменник, треба чесно відповісти на питання, чому

не вдався план І

. Мазепи звільнитися з-під московської неволі з допомогою Швеції.

Тому

, відповідав він, що подібно до Б. Хмельницького і цей гетьман «в своїй акції, так

само взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили

, а не на внутрішні. Він вступив у змову

з шведським королем

, а не з своїм народом, він мав на увазі за допомогою шведського

короля і його війська здобути в визволеній Українській Самостійній Державі собі й

свойому військові

«вольності й маєтності», а про «хлопа» й мови не було. І Мазепа,

і його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не під-

тримав Мазепу, лишився байдужим до повстанських національно

-державних га-

сел

, «зрадив Неньку-Україну», а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна.

Цілком справедливо

, дійсно, була програна через байдужжя народу, –зауважує

В. Винниченко й веде далі. – Але через що було те байдужжя? Байдужжя через націо-

нальну несвідомість народу

? Через його любов до Росії? до царів, до руських панів?

Ні, через те саме, через що була програна Хмельницьким війна з Польщею, все через

те саме байдужжя і навіть ворожість керівних елементів тодішнього українства до

603

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

соціяльно-економічних і політичних інтересів «хлопа» – народу. Народ отим своїм

байдужжям відповів, «Чи чужий

, чи свій пан, чи чужий чи «свій» канчук, батіг, ярмо,

один чорт

. За що я маю віддавати своє здоров’я і життя? За зміну назви ярма і ба-

тога

?» Розуміється, самою зміною назви зла викликати ентузіазм і саможертвеність

дуже трудно

143

Точно такі ж висновки напрошувались самі собою з досвіду Української револю

ції 1917–1920 років. На тих етапах визвольного процесу, коли гору брала орієнтація

на «вічні соціально-економічні прагнення» народу, на гасло «Вільна Україна без хло-

па і пана

», на прагнення національне, «однобічне визволення розвинути у всебічне»,

коли Україна

«виявляла себе не «панською», а своєю, революційною, трудовою, рід-

ною всьому народові

», українство домагалося незаперечних, надзвичайно значних,

справді епохальних перемог

: відродження нації, запровадження республікансько-де-

мократичної державності

, соборності українських земель.

Однак ці завоювання ставилися під серйозну загрозу

, а то й втрачалися, коли пе-

реважала орієнтація на

«зовнішні сили»; німців, антантців, поляків, російських єди-

нонеділимців

. Тому, робив категоричний висновок один з натхненників і найвпли-

вовіших провідників Української революції, «без орієнтації на свій народ

, без його

участі в боротьбі

, без його всебічного зацікавлення і ентузіазму зовнішні сили нас

роздеруть і задушать ще на сотні

років»

144

А відтак

, виходив на реалістичну оцінку В. Винниченко, при всій повазі до емі-

грантських політичних сил

, які уже особистісними обставинами змушені були орієн-

туватися

, передусім, на зовнішні чинники, вони об’єктивно могли відігравати лише

допоміжну

, а не вирішальну роль у прямуванні до нової України, досягненні жаданої

мети. Усвідомлення цієї істини було передумовою перебудови всієї роботи емігрант-

ських кіл

, визначенню пріоритетів, розробці відповідної тактики, організаційних за-

сад діяльності

Володіючи надзвичайно широкою інформацією про минуле політичне життя

, про

функціонування різних напрямів емігрантського середовища

, Володимир Кирилович

висловив зважені

, обґрунтовані міркування щодо найвпливовіших течій і екзильних

установ

. Із залученням достовірного фактичного матеріалу він роз’яснив критичне

ставлення до С

. Петлюри і його оточення, прихильників несоціальних моделей від-

новлення України

. При цьому шанований діяч прагнув заглушити в собі будь-які на-

строї

, нотки суб’єктивізму, власних образ тощо. Будучи послідовним, гранично щи-

рим, він, зокрема, брав під захист М. Скрипника й М. Хвильового, інших «чесних,

сміливих, відданих справі українського державного відродження людей», які віддали

життя за українську ідею

145

Володимир Винниченко не один раз висловлював аргументовані критичні заки

ди на адресу Михайла Грушевського

, його історичних творів. Однак він же вибухав

гнівом

, коли дрібні кон’юнктурні політикани оголошували колишнього Голову Цен-

тральної Ради та його однодумців за повернення в Україну

«зрадниками, запроданця-

ми, паскудниками». «Михайло Грушевський, людина, яка встановила наукові, точні

підстави нашої державності

, яка була ідеологом національно-державного руху, яка

створила великі культурні цінності

, яка все життя своє працювала для цього руху,

604

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

вона в устах цих маленьких людей – запроданець і паскудник!» – скрушно вигукує

В. Винниченко

146

Захищаючи себе

, свою людську гідність, Володимир Кирилович побіжно мав

необхідність сформулювати власне ставлення до таких історичних феноменів як

отаманщина

, єврейські погроми, «президентоманія» й ін. Добре розуміючи, що його

правдиві свідчення

, принципові оцінки неодмінно тлумачитимуться його недругами

як внесення розколу в емігрантське середовище

, передбачливий політик відзначав:

«Коли б я хотів ув ім’я погано зрозумілої справи української державности і нерозум-

ного патріотизму сховати правду

, замовчати її, піти проти свого сумління, пожертву-

вати своїми етичними переконаннями

, – то я все одно користі українській справі не

зробив би цим малодушним вчинком

147

Отож Володимир Винниченко залишався вірним самому собі

, своїм переконан-

ням. А його принципові, часом достатньо різкі, однак правдиві по суті оцінки зна-

ходять розуміння й підтримку наших сучасників

148

Майбутню Україну палкий її син, патріот бачив обов

’язково незалежною, са-

мостійною

, розвинутою, квітучою європейською державою, у якій би вільно жилося

кожній людині

. Він бачив труднощі досягнення бажаної мети в умовах конфліктного

світу і намагався

«вписати» рух до неї в концепцію «створення миру й Світової Феде-

рації без бомб і кривавих революцій

» (назва спеціального розділу «Заповіту»).

«...Коли хочемо мати свою національну самостійність, – наголошує перекона-

ний гуманіст

, поборник миру, – мусимо бути в найперших і найактивніших рядах

борців за здійснення ідеї Світової Федерації Народів

, яка знищить яку будь можли-

вість одній нації накидати другій своє панування»

149

Силами ж

, які здатні були забезпечити реалізацію таких загалом притягальних,

однак і непростих планів

, В. Винниченко вважав «інтернаціональний соціалізм і де-

мократію

150

Полишаючи осторонь питання про конкретні завдання організації української емі

грації, які давно втратили свою актуальність, варто підкреслити ще раз: через кожну

думку і пропозицію Винниченкового

«Заповіту» проходить ідея того, що лише сам

український народ за умови реалізації його корінних інтересів

(а вони якнайповніше

втілюються в тій же соціалістичній доктрині

) здатен звести і неодмінно зведе світлу,

величну

, прекрасну будівлю незалежної української державності.

Закінчуючи заповіт українцям

(а саме так його й варто сприймати, не обмеж-

уючи адресатів лише емігрантськими колами

), великий політик і художник зазначав:

«Коли мій «Заповіт» сприйметься хоч у частині його прихильно і дієво борцями за

визволення

, коли тези його зійдуться з їхніми й, може, чимось доповнять їх, я буду

вважати

, що недаремно витратив час і сили за висловлення його»

151

Як і очікувалося

, Винниченків твір (у розмноженому рукописі) не одержав одно-

стайної оцінки в емігрантських колах

, що роздирались чварами, гострою ідейною

боротьбою

Здавалося б мудрий політик не повинен був засмучуватися

, знаючи наперед ре-

зультат

. Однак він не завжди міг потамувати емоції. 20 січня 1950 р. з’являється за-

пис: «Усім потрібна Україна. Але яка? Моя Україна, Україна без наймита, Україна

605

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Нечая, Перебийніса, Залізняка, Шевченка, Україна без хлопа: вона нашим емігрант-

ським бандерівсько

-петлюрівським – «борцям за визволення» непотрібна»

152

А через два дні знову сумні рефлексії: «22

січня. Сьогодні свідомі українці свят-

кують свято Соборності України

. І, напевне, ні одна душа емігрантська не знає (а як

знає, то не скаже), що ініціятором і автором законів про ці свята (Самостійности та

Соборності

) був хтось, про кого вони на своїх «Академіях» ніколи не згадують»

153

...Йшов Володимиру Кириловичу у той час семидесятий рік. Наближався ювілей,

який він відмовився публічно відзначати

Якось непомітно підступила старість

. Особливо дошкуляла хвороба ніг, що дуже

утруднювала пересування

, все частіше нестерпно боліли голова і горло. Та він не

здавався

. Забувався й кохався, палав і згорав у напруженій, безперервній роботі.

18 травня 1950 року письменник робить запис: «Робота забирає весь час. Годин

по 14 доводиться працювати. Місяць уже не виходив з обійстя... Голова іноді горить

од інтелект

[уального] напруження, писання рукою, стукання на машинці години по

три–чотири

, ні разу не вставав з стільця. Курінь помагає на 50%. Слава йому! Коха

бездоганно працює в ногу і ні разу не заскиглила

. Слава ще більше!»

154

Через тиждень – новий запис, що ніби продовжує вищевідзначене: «Приходимо

до кінця

. Втома болюча. Біль у голові й у горлі виникає після найменшого руху. Це –

покажчик того

, наскільки нервова система вимучена. Та й було чим: годин по 16–17

мозкової напруженої праці

, що починалась о 4-ій ранку і затихала по 10 вечора з кри-

хітними перервами на їжу

. Яка, властиво, сила жене мене так виснажуватись, точно

не можу навіть собі самому відповісти

. Не хочеться, щоб знову запанував сказ, уби-

вання

, руйнування, нищення? Щоб знову не ходив голод по землі. Щоб... ради чого б

не було

, на вечір горить мій мозок і все тіло від напруження і винищування»

155

У хвилини відпочинку Володимир Винниченко розмірковував про смисл життя і

своє місце в ньому: «Вночі

, лежачи без сну в темноті, виразно хтось (підсвідомість?)

висунув питання

: а що ж ти кінець кінцем мав і маєш до нації, від тої нації, якій ти

служив усе життя

? Ось кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти – насам-

перед

, самотній. Є окремі гуртки чи одиниці, які немовби ставляться прихильно до

тебе

, та й то: виклади їм свої сумні висновки із того життя, твої так звані переконання

і твій конкордизм і ти побачиш

, як ці прихильники поставляться до тебе... Матері-

ально ти ще

самотніший, та на кінці свого життя сушиш собі голову, чим ти мусиш

жити? Тепер ти вже думаєш, що треба продавати «Закуток», щоб мати що їсти... Вже

тепер розпитуємось

, чи приймають французи в свої притулки для старих чужинців?

А нація ж що

? А ті її «вірні сини», яких є в еміграції до 2-х мільйонів, як же вони

ставляться до того

, що їхній «найбільший письменник», «літературний геній Украї-

ни», «гордість укр. народу», як деякі звуть його, що він клопочеться про те, щоб його

прийняли в притулок для

старих? А їм що од того? Хай собі...»

156

При всій своїй правдивості й справедливості то не було докором

, який би висло-

вився вголос

Папір фіксував стан душі великого українця

, котрий долав перешкоди, життєві

ускладнення, якими б – великими чи малими, складними чи простими – вони не

були

. Однак подолати смерть не дано нікому. Й коли вона прийшла, то й її він при-

606

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

йняв якось гідно й відразу, у властивому для художника стані душевного піднесення,

захоплення черговим життєвим дивом

«6 березня 1951 року Володимир Кирилович зранку почував себе добре, – згаду-

вала про останній день життя свого чоловіка Розалія Яківна

. – Ні на що не скаржився.

Кілька годин працював у себе в кабінеті

. Десь по п’ятій годині вечора вони обоє ви-

йшли на звичайний свій передвечірній прохід поза

«Закутком». Володимир Кирило-

вич був у доброму гуморі

, уважний, спостережливий, дотепний. Повернулись вони

до хати коло сьомої години

...

Володимир Кирилович зупинився коло дверей

, глянув на захід і натхненно про-

мовив: «Дивись, яке прекрасне видиво природи!» – і вони обоє задивились на ті не-

повторні фарби передвечірнього муженського краєвиду

. Коли за мить Розалія Яківна

оглянулась

, то побачила, що Винниченко обернувся до дверей і сперся рукою на од-

вірок.

На питання

, що з ним – не відповідав. Коли вона підбігла, то тіло його поволі по-

чало опускатись на

землю. Розалія Яківна метнулась у хату, вхопила шприц і зробила

ін’єкцію. Але це вже не допомогло. Володимир Винниченко перестав жити»

157

Так із життя пішла людина

, творчий дух, мистецька і політична діяльність якої

могутньо вкарбувалися в усе культурне й суспільне життя українського народу пер

шої половини

XX століття. «Він є тільки один, і ніким не заступлений, – писав Гри-

горій Костюк

. – Без нього українська література була б дуже надщерблена, без його

образного бачення світу дуже б нам багато чого бракувало

158

Усвідомлення масштабності втрати

, відродження святої правди світлої пам’яті

відбувалося поволі

. Що це неодмінно станеться, вірило спочатку невелике коло ша-

нувальників таланту великого українця

Серед них

, передусім, Розалія Яківна Винниченко – дружина, найближчий друг

письменника

. У треті роковини смерті, 14 липня 1954 року вона записала: «Соняш-

ний День Його народження

. День, коли народився справжній геній України. Хай те-

пер українські маси майже нічого не знають про нього

, хай еміграція замовчує або

чорнить його ясну постать

, але це все лише тимчасовість, швидко прийде час, коли

ім’я його буде на всіх устах і пам’ять про нього співатиметься в найдальших кутках

української землі

. Так буде»

159

Минуло рівно півстоліття

Ім’я В. Винниченка міцно ввійшло в контекст суспільних трансформацій України

останніх півтора десятиліття

. Його твори могутньою хвилею накотили на читацький

загал

, а дослідження, публіцистичні матеріали про мистецький доробок, політичний

шлях важко порахувати –

вони без кінця з’являються в усіх куточках України. Тор-

жествує велика правда життя – геній не зникає безслідно

. Жаль тільки, що справжнє

визнання приходить нерідко задовго по смерті

Є, врешті, надія й на те, що вдячні нащадки перевезуть в Україну прах Володими

ра Винниченка – особистості, яка заради суспільного блага і національного прогресу

свідомо прирікала себе на Христові муки.

А запланований біля Кіровоградського педагогічного університету пам’ятник

(восени

2002 року тут було урочисто закладено капсулу) буде лише першою ластів-

607

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

кою тієї шани, яку нинішнє суспільство заповідатиме прийдешнім поколінням у став-

ленні до вірного сина України

Мазепа І.П. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. – Т. II. Зимовий похід. Польсько-укра-

їнський союз. Кінець збройних змагань УНР. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 179, 189, 190 та ін

Див.: Політична історія України. XX століття: У 6 т. – Т. 5. Українці за межами УРСР

(1918–1940). – К., 2003. – С. 93–280.

Відділ рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (ВР НБУ). – Ф. 8.

– Оп. 1-а. Лист В. Винниченка до З. Висоцького від 7 січня 1921 р.

Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріяли. – Т. 1. –

Мюнхен

, 1983. – С. 466–468.

Див.: Саппа М. Винниченко і Раковський // Вітчизна. – 1990. – № 11. – С. 140.

Цит. за: Політична історія України. XX століття. – Т. 5. – С. 223.

Див.: Там само.

Див.: Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, діяльність, твор-

чість. – С. 49–50.

Політична історія України XX століття. – Т. 5. – С. 223.

Нова Доба. – 1921. – 22 жовтня.

Нова Україна. – 1923. –№ 7–8. –С. 286.

Ілюзії, що переросли час. Невідомі листи Володимира Винниченка // Культура і життя.

– 1993. – 5 червня; В. Винниченко. Щоденник. – Т. 2. 1921–1925. – Едмонтон–Нью-Йорк, 1983.

– С. 68–70.

Ілюзії, що переросли час.

Там само.

Цит. за: Панченко В. Марксист, який хотів залишитися українцем / День. – 2000. – 9

вересня

Винниченко В. Єдиний революційно-демократичний національний фронт // Нова Украї-

на. – 1923. – № 1–2. –С. 63,67.

Там само. – С. 63.

Винниченко В

Щоденник. – Т. 2. – С. 378.

Там само. – С. 625.

Там само. – С. 257.

Там само. – С. 366.

Там само. – С. 258.

Там само. – С. 18.

Там само. – С. 274, 276, 279, 284, 300, 301, 373, 496, 536, 559 та ін.

Там само. – С. 669.

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991. – С. 49.

Там само. – С. 569, 571, 588 та ін.

Винниченко В. Щоденник. – Т. 2. – С. 528.

Там само. – С. 580.

Там само. – С. 516.

Див., напр.: Кічігіна Н. З листування В. Винниченка з Ю. Тищенком (серпень–грудень

1933 р.) // Розбудова держави. 1994. – № 8. – С. 44.

Винниченко В. Щоденник. – Т. 2. – С. 180.

608

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Там само. – С. 517.

Там само. – С. 607.

Там само. – С. 559.

Там само.

Там само. – С. 229.

Щоденники Володимира Винниченка // Слово і час. – 2000. – № 8. – С. 76.

Вітчизна. –1990. –№ 2.– С. 171.

Винниченко В. Одвертий лист до М. Горького // Українські вісті. – 1928. – 19 липня (до-

кумент було передруковано в «Літературній Україні» – 1990 – 10 травня і часописі «Слово і

час» – 1990. – № 6. – С. 33–39).

Див.: Щоденники Володимира Винниченка (1928–1931) // Слово і час. – 2000. – № 8. – С.

77, 78, 81, 83, 84.

Там само. – С. 82, 83, 85 та ін.

Там само. – С. 81.

Там само. – С. 85.

Там само.

Щоденники Володимира Винниченка (1932–1937) // Слово і час. – 2000. – № 9.– С.58.

Жулинський М. Володимир Винниченко // Літературна Україна. – 1989. – 30 листопада.

Див.: Володимир Винниченко. Анотована біографія. – Едмонтон, Альберта, 1989. – 760 с.

Там само. – С. 23–43.

Там само. – С. 44–49.

Там само. – С. 50–58.

Там само. – С. 66–70.

Там само. – С. 74–76.

Див.: Там само. – С. 77–618.

Сиваченко Г. Українська наукова Винниченкіана: 1987–2000 // Слово і час. – 2000. – № 7.

– С. 89–96.

Там само. – С. 89, 95–96.

Див., напр.: Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університе-

ту імені Володимира Винниченка. Серія: філологічні науки (українське літературознавство).

– Вип. 27. – Кіровоград, 2000. – 208 с; Вісник Київського національного університету імені

Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – Вип. 48. –К., 2003. – 75 с. та ін.

Див.: Сулима М. Володимир Винниченко й Нобелівська премія // Наукові записки Кіро-

воградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Вип.

27. Філологічні науки (українське літературознавство). – Кіровоград, 2000. – С. 3–8.

Див.: Певний Б. Винниченкове малярство і курйоз чи мистецтво? // Сучасність. – 1999.

– № 9. – С. 127–140.

Кальченко С.А. Повернення малярської спадщини В. Винниченка // Слово і час. – 2000.

– № 7. – С. 58.

Див.: Винниченко В. Щоденник. – Т. 2. – С 73–79, 197, 219, 246–247, 410, 411, 418–420,

518–519, 521, 527, 578, 620, 626 та ін.

Там само. – С. 371, 439, 486, 494, 531, 625, 641 та ін.

Див.: Там само. –С. 400–401.

Див.: Щоденники Володимира Винниченка (1926–1928) // Слово і час. – 2000. – № 7. – С. 87.

Винниченко В. Одвертий лист дрібного буржуа (передмова Падук-Лук’янової) // Слово і

час. – 2000. – № 10.–С 70–75.

Щоденники Володимира Винниченка (1926–1928). Слово і час. – 2000. – № 7. – С. 88.

609

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

Щоденники Володимира Винниченка (1932–1937) // Слово і час. – 2000. – № 9. – С. 53.

Там само. – С. 53–54.

Цит. за: Жулинський М. Назв. праця.

Щоденники Володимира Винниченка (1928–1931) // Слово і час. – 2000. – № 8. – С. 84.

Родина Винниченка на Бобринеччині (За спогадами В.О. Ревви). – С. 159.

Кошелівець І. Микола Скрипник. – Мюнхен. – 1972. – С. 294.

Щоденники Володимира Винниченка (1932–1937) // Слово і час. – 2000. – № 9. – С. 54.

Володимир Винниченко про самогубство М. Хвильового і М. Скрипника. З неопубліко-

ваних записок В. Винниченка «Думки про себе на тім світі» // Сучасність. – 1971. –№9. – С. 7–8,

11–12.

Там само. – С. 12.

Там само.

Там само. – С. 14.

Там само. – С. 16.

Там само. – С. 16–17.

Винниченко В. Політбюро ЦК КП(б)У. Копія – Політбюро ВКП(б) – т.Сталіну. Машино-

писний варіант. – С.10–11.

Там само. – С. 12.

Там само. – С. 14.

Там само.

Там само. – С. 15.

Там само.

Там само. – С. 16.

Там само. – С. 16–17.

Щоденники Володимира Винниченка (1932–1937) // Слово і час. – 2000. – № 9. – С 54.

Там само. – С. 55.

Див.: Кичигіна Н. З листування В. Винниченка з Ю. Тищенком // Розбудова держави.

– 1994. – № 7. – С. 55–64; № 8. – С. 39–44.

Там само. – С. 58.

Там само.

Там само. – С. 59–60.

Там само. – С. 58.

Там само. – С. 60.

Там само. – С. 61.

100

Там само. – С. 62.

101

Там само. – С. 62–63.

102

Там само. – С. 62.

103

Там само. – С. 63–64.

104

Там само. – С. 63.

105

Там само // Розбудова держави. – 1994. – № 8. – С. 43.

106

Винниченко В. За яку Україну. – Париж, 1934. – 43 с.

107

Щоденники Володимира Винниченка (1932–1937) // Слово і час // 2000. – № 9. – С. 59.

108

Див.: Жулинський М. Назв. праця; Кічігіна Н. З листування В. Винниченка з Ю. Тищен-

ком (серпень–грудень 1933 р.) // Розбудова держави. – 1994. – № 7. – С. 55–56.

109

Див.: Щоденники Володимира Винниченка (1938–1945) // Слово і час. – 2000. – № 10. – С. 76.

110

Див. Щоденники Володимира Винниченка (1932–1937) // Слово і час. –2000. –№ 9. –С. 64.

610

VIII. ЕМІГРАНТСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ

111

Див.: Щоденники Володимира Винниченка (1938–1945) // Слово і час. – 2000. – № 10. – С. 78.

112

Цит. за: Лащик Є. Винниченкова філософія щастя // Філософська думка. – 1998. – № 1.

– С. 143.

113

Там само. – С. 144.

114

Винниченко В. Рівновага. – Київ–Відень, 1919. – С. 79.

115

Там само. – С. 80.

116

Цит. за: Кошова І. «Конкордизм» Володимира Винниченка. Шлях до побудови щастя //

Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира

Винниченка. Вип. 27. – С. 126–130. У даному разі цитується рукопис праці В. Винниченка

– С. 74, 78, 86, 119, 125–126, 127, 129, 144, 146, 181,203.

117

Цит. за: Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. – Нью-Йорк, 1980. – С. 81.

118

Щоденники Володимира Винниченка (1946) // Слово і час. – 2000. – № 11. – С. 79.

119

Там само.

120

Щоденники Володимира Винниченка (1938–1945) // Слово і час. – 2000. – № 10. – С. 78.

121

Там само. – С. 77.

122

Цит. за: Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Назв. праця. – С. 56.

123

Щоденники Володимира Винниченка (1938–1945) // Слово і час. – 2000. – № 10. – С. 77.

124

Там само.

125

Див.: Там само. – С. 77, 79, 80, 82 та ін.

126

Див.: Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – С. 108–109; Гнідан О.Д., Дем’янів-

ська Л.С. Назв. праця. – С. 56.

127

Цит. за: Костюк Г.В. Винниченко і його останній роман. – Нью-Йорк, 1971. – С. 47.

128

Цит. за: Федченко Г. Останній роман В. Винниченка // Вітчизна. – 1989. – № 6. – С. 39.

129

Див.: Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – С. 45.

130

Щоденники Володимира Винниченка (1949 р.) // Слово і час. – 2001. – № 1. – С. 70, 71, 73;

Винниченко Володимир. Щоденники (1950–1951 рр.) // Слово і час.–2001. – № 2. – С. 81.

131

Щоденники Володимира Винниченка (1949 р.) // Слово і час. – 2001. – № 1. – С. 76–77.

132

Винниченко В. Щоденники (1950–1951 рр.) // Слово і час. – 2001. – № 2. – С. 87.

133

Щоденники Володимира Винниченка (1949 р.) // Слово і час. – 2001. – № 1. – С. 68.

134

Див.: Щоденники Володимира Винниченка (1932–1937) // Слово і час. – 2000. – № 9. – С. 59.

135

Див.: Щоденники Володимира Винниченка (1949 р.) // Слово і час. –2001. – № 1. – С. 65,

67, 68.

136

Див.: Там само. – С. 72–73.

137

Там само. – С. 71.

138

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – С. 7–8.

139

Там само. – С. 10.

140

Там само.

141

Там само. – С. 13.

142

Там само. – С. 13–14.

143

Там само. – С. 14.

144

Там само. – С. 15–18.

145

Там само. – С. 49.

146

Там само.

147

Там само. – С. 58.

148

Див.: Жулинський М. Голгофа українця Володимира Винниченка // Там само. – С. 124.

149

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – С. 84.

150

Там само. – С. 95.