Сохань П. (гол. ред.) Усна історія степової України. Том 8

Подождите немного. Документ загружается.

201

Олеêсандра Гриãорівна: Хто êóêóрóзêó [їв], не хотіли в шêо-

лó ходить – повмирали. А внизó, на степó, отам де ви виходили на

степ, вниз спóститься – річêа. То яê наїлися êóêóрóзêи, то вже до

річêи не моãли дійти і таê і повмирали.

А ми пішли в шêолó всі троє

і там всі осталися живі.

Щоб ви знали, не бóло більш трави ніяêої! Не бóло, не роди-

ла! Тільêи ж ото лобода, тоді лободи повно бóло. Билися за неї, тоãо

що не бóло трави, просто с

óхо óсюди, дощó не бóло, сóхо.

[Почалося навесні ó 46-мó]… Да! А осінню ми виїхали. Мати

нас трьох взяла і одна із дівчат, що ота нерідна Галя, щоб матері бó-

ло леãше з дітьми.

І їхали-їхали, останавлювалися êрóãом же ж на станціях… А

тоді одна станція

таêа, де їхали на станцію, переãородили поїзд щоб

не йшов. Крóãом ліс і попиляли велиêі дерева на рейêи, щоб дальше

поїзд не йшов. “Вставать óсім!” Повставали. У êоãо що є – поодби-

рали, і всьо. І сидять на тій станції. Начали ходить чорні люди… Нó,

чорні волоси, і в дітей і в їх, таêі êóчеряві і чорні. Кóди вони тоже

їхали, я не знаю. А тоді стали наймать собі робить. Я сама ж старша,

аãа, то пішли ми соãласилися. Мати соãласилася, а яê? Не з ãолодó

ж вмирать. Поодбирали те що

є, там êомó хто що дав. Ідем-ідем, тóт

тобі ноãою постóêала чи два чи три раза, неначе в землю – отаêе бó-

хêало, яê яма. Отêривається і ми тóди. Мати перехрестила нас, пе-

рехрестилася сама, і пішли в підземелля тóди. Там всі

стіни, все бó-

ло оббите, мазать же там ніяê, нічим, не мазалось. Таêі баãаті, що

êоврами оббитий і шêóрами всяêими. І ото мати ж що робила? Ма-

ти стирала, а я дітей ãляділа їхніх і Надю – самó меншó.

Де вони ходили, де вони їздили, хазяїни, не

бóли цілий ãод і

не знали. Цілий ãод бóли. А тоді об’явили, де хто є – óже врожай,

óже приїжайте хто де є, бо ніêомó вже робить... То померли, то розї-

халися. “Є врожай, óже їдьте додомó”. Нó, не плохо. Я й їхніх дітей…

Балóвалися, нó,

нє понімали, не по нашомó балаêають. А знаєте, хто

то бóло – мадяри.

Ото тóди ми аж заїхали і далі ó їхніх рóêах всьо, óже дальше

не пóсêали, а людей розбирали це ж, щоб бóло помаãали. Крóãом

ліс, а чоãо вони під землею, не моãó сêазать. Ще знаю, мати їм десь

ходила помаãать там, щось óбирали, ще й ãороди бóли. То êаже: всі

в підземеллю... І ãори бóли, і ліса! І êаже: там отаê óãорó іти-іти, а

тóт тобі вже і хмара пролетіть. За Карпатами. Ото таê

е. А волос в їх

невеличêий, êóчерявий, чорний. І вони ж не моãли наêрасить і ді-

202

тям, і собі, óсім, да? Нó, всі чорні бóли. Таêе тіло смóãле, яê циãани.

А може вони… не знаю… може то циãани. Та ні, не циãани, мадяри.

В їх ще нори, хазяїнячі ще, нó, прям двері там. Яê óже виїз-

жали, то питала мати: “Хто

ж вам оце все?” Каже: “Люди робили”.

Видно ж перестрічали. А чоãо вони там під земльою жили? Та вони

просто бандіти бóли та й все. Ото перестрічали людей і дальше не

пóсêали, забирали що в êоãо є. Заставляли робить, оãородня в їх бó-

ла.

Оãірêи там, помідори, êапóста, оце все таêе. Річêа бóла ó їх óни-

зó. А тоді óже, яê об’явили, щоб попóсêали людей, бо бóде поãром,

бóде дóже вобщем... Де хто є, їдьте додомó.

То приїхали ще додомó, а дома – не

дóже. Не дóже. Отож

осінню поїхали, осінню приїхали. То ще не дóже що давали, по êа-

пельці. Таê ходили в степ, брали êолосочêи. Ми ото êолосочêи об-

минали, зернечêо віяли. І стóпа бóла із снаряда. Снаряди таêі вели-

êі, таêі

завдовшêи і товсті таêі. І ото óже ж в середині нема нічоãо, я

не знаю, де там, чи робили раньше? Ломиêи таêі, таêе товсте желізо,

тоньше яê оце чашечêа, видно в êóзні робили, розплісêóвали тóт і

ото ним товêли. Бó

ли êрóпи, не ціле ж те, бóли êрóпи.

У нас êорови не бóло. З сóсідчиною êоровою нас і з’єднали.

То вже не давали ні молоêа, нічоãо. І сдавали, все сдавали. Кóди

сдавали? На що? Яê? Чоãо? Нічоãо нам не платили

Олеêсандра Петрівна: Налоãи наложóвали.

Олеêсандра Гриãорівна: Налоãи наложóвали. Таê ми êóпили

манюнями êозенята, тоді виросли ж, і ото ми вже тим молочêом вже

те… Молочêа мало бóло, таê мама розбавляла. Вижили. Навчились

зверьêів ловить…

Олеêсандра Петрівна: Водою доливали,

виливали…

Олеêсандра Гриãорівна: Сама меньша сестра, Надя, 45-ãо ãо-

дó. І та, отаêе манюнє відеречêо несе. Всі повиливаємо! По піввідра

ж ó двох рóêах, а мама два відра, а Надя тоже два відра несе. Тіêи

манюні ж таêі відеречêа із êоробочоê поробили, і проволоч

êó таêó

несе. І вже яê óсі виллємо, а він ось-ось-ось і ще яêби трошêи – і

виллє відро. А вона іде, ллє, êаже: “О! Я вилила!” – бо сама ж послі-

дня ллє, а він вилазе. Навчили мама: “Яê таê, таê він зразó óêóсе, а

яê отаê – таê хватай йоãо за ãоловêó”. Хватаєш йоãо і б’єш. Вбивали.

Їсти ж хотілося. То вже сêільêи, і один бóвало, і два, і три, бо далеêо

носить, аж за ãорó, аж ó степ. І таê вижили по чóть-чóть, потрошеч-

êó. Люди обдирали, здавали, ті ê

ожêи бóли дóже дороãі, на їх дава-

ли мóêó, сахар...

203

Олеêсандра Петрівна: Варили, варили... Вони ж тіêи зерно

їдять…

Олеêсандра Гриãорівна: А ми не вмієм обдирать êожêи, таê

мама на роãач положе. Роãач проволоêою перетой… Положе на ро-

ãач, нó, вже воно не живий, і ото переêида з міста на місто

і на оãонь,

на êостьор.

Олеêсандра Петрівна: Обшмале яê порося.

Олеêсандра Гриãорівна: Обшмале і ножиêом розробе, і варе-

мо, їмо вже. Вона не дає баãато, êаже: “Ніззя ж, бо рахіти бóдете, по-

наїдаєтесь дóже, не надо, по чóть-чóть. Я

ще дам сêоро, іще, ще”.

Добре м’ясо бóло, вêóсне. Вони ж зернечêо ж їли, тіêи зерно, більш

нічоãісіньêо. Тіêи ж воно не придатне, не блаãословенне для людей

їсти.

Олеêсандра Петрівна: Ніхто од їх не вмирав, ніхто. Поїли та

поїли.

Олеêсандра Гриãорівна: Люди і êотів, і собаê їли. І оце тим

вижили.

[У шêолó яê пішли], то іще бóв ãолод. Іще бóв. То ж ми ви-

жили, тоже ж бóло леãше. Уже бабóшêа бóла, нас ãляділа, а матір

забрали

на ãортрóд. Гортрóд – дороãи строїть, а вона êóхарила. То

вона вже за себе тільêи дóмала, а нас наãодóють. Три рази в день ãо-

дóвали êашею êóêóрóдзяною. Воно мабóть, я не знаю, êоли бóв той,

Хрóщов. Ото, мать, при йом

ó і бóла, розвів же він êóêóрóдзи баãато

[

посміхається

]. Каша êóêóрóдзяна і мастили, хорошо наливали тó-

ди юшêи. А хто? Видно ж начальство їло те мнясо. Хоч би по êóсо-

чечêó, хоч би трошêи êлали – не êлали.

[Заêінчила я] чотири êласи. А тоді вже послала [мама] самó

менчó, êаже: “А тобі вже хвате, іди зароблять

”. Всьо. Чотирнадцять

[роêів вже бóло]. Ходила на фермó телята пасла. Маленьêі телята

пасла. То їх бóло ще хóже пасти, яê êоров велиêих – êóди попало,

тóди і йде. Тільêи стій і сісти ніяê. Отаê надóмало – пішло… А êо-

рови, бачó, пасóть

чередниêи – сидять, а êорови пасóться. То оце

сійчас в пенсію не защитали ті ãода, в яêих… Із восємнадцять ãод

начали защитóвать на пенсію, а ті ãода й не защитали.

Олеêсандра Петрівна: Не вірили…

Олеêсандра Гриãорівна: Не вірили. Не защитóвали тих ãодів

молодих. Молода ще! До цих пір не защитали. [А по фаêтó працю-

вала з чотирнадцяти роêів]. Отвічала за тих телят всьо. І напóвали

молочêом, і всьо. До восімнадцяти роêів [таê працювала].

204

А потім на возвишення [

сміється

]. Доярêою. Проробила три-

дцять ãод. Три рази в день ішла. І заміж вийшла... Нó, яê… Посила-

ли нас ó виходний день і нам платили за це – ãрóзить желізо на ста-

нції, на Привольній. Хто хоче заробить – давайте ó виходной день.

Та чо? І давай. Харашо платили. І я ж ото

із доярêами, з дівчатами.

Нó, дівчат бóло дóже баãато. Нó, а êóди, хто, шо? Доярêи. І ото піш-

ли на станцію ãрóзить залізо. І я там óстріла собі парня. І в армію

виряжала і три з половиною ãоди ждала із армії. Пройшов місяць,

отдихнóв

– всьо. Батьêо, Маêсим, свеêор, сêазав: “Нó, все, хвате!

Давай женись! Аяêже ж? Підеш робить, підеш ãóлять, всьо, а це все

піде марно. Давайте!” А ми ж бідні бóли. “Нічоãо, що бідні, бóдете

робить – заробите собі, наживите”.

Розписóвалися, бóв сєльсовєт, пішли

розписóватися пішêи.

Десять дóш, самі дівчата, тільêи йоãо один товариш, Гришин това-

риш, а ми всі дівчата. І Катерина – дочêа отії, що я розêазóвала бóв

поліцайом, що з матері знóщався... Аãа. То та дочêа дóже êрасіво

ãрала

на ãармошêє. Таêі бóли розбишаêи! Шість дóш бóло. Шóриê

Костенêо, може ви знаєте?

Олеêсандра Петрівна: А чо ж я не знаю?

Олеêсандра Гриãорівна: Він старший бóв за мене, а це Ваших,

мать, ãодів, трошêи більший. Таê же ж

? То ті всі дівчата на бóбни

вибивали, а Шóріê на балалайêó і таêа в нас бóла свадьба! Страшне.

Оце сєльсовєт бóв, де оце садіê сій час, і оце нас тóт розписóвали

осінню, ó 59-м. Нас і ще одних. Колю Гладченêа, що Катя із

нашоãо

êраю тоже…

Яêось раньше бóло чось весело. Да? Що є, те й подають на

стіл, а щас вишóêóють, а щас… Яê немає за що êóпить, таê ніяêої

свадьби нема. Посидять і всьо. А раньше всьо равно считалася сва-

дьба. Я без фати бóла,

на мене наділи цвіти і лєнти і всьо. Віночоê і

лєнти. Да, і плаття бóло, салатне таêе плаття. Усі сдавали ãроші на

хвермі, щоб êóпить ãарне плаття. Хотіли, щоб мені ãарне плаття. Не

бóло дóже баãато людей, нó, оце двадцять дóш родичі. Та оце ж

цих

трохи. Правда, Петя бóв Сóховий. А Ваня, йоãо брат, недавно оце на

Троїцю приходив із жінêою, з дітьми приходили. Дивлюсь-

дивлюсь, оце ж з тих ãодів дівочих хтось знаêомий. Не можó взнать.

“Та я ж Ваня Сóховий, дядьêа Сóховоãо!”

[Чи бóло сватання]? Бóло. Прийшов сватать із дядьêом сво-

їм родним, таêим чорним, висоêим [

сміється

]. Я знала [шо прийде],

а нашим не сêазала. А тільêи таê просила, щоб мати зварила борщ і

205

хліб спеêла. “Нó, що це таêе із тією Шóрою, що це таêе? – до тітêи

ж Хведосьêи обзивається. – Нó, таê óже просе, нó, таê óже просе,

щоб спеêла хлібó і добрий борщ зварила”. Нó, й баãатеньêо, в лóже-

нім êазані, що всередині

білий. Казани раньше бóли. То може вони

й доãадóвались, тітêа щось шепнóла, êаже: “Ой! Таê, а прийдóть ді-

вчата, а що ми бóдем, а яê?” То вона й пиріжêів напеêла і вінеãрет

таêий. Бóряêи êрасні різала і

мастила олійêою, і товêла часниê. А

тільêи таê робила яêось, що часниêа не видно бóло. Або через мар-

лічêó давила, щоб часниê чóть бóло. А êрасивий ото він бóв. Це на

сватанні таêе. Нó, а вже [на свадьбó], таê холодець варили

…

А я ж все виãлядаю, все виãлядаю ó віêно причілêове, над до-

роãою хата [

посміхається

]. А я ж êазала, таêó нам хатó дали ãидêó

після отієї, що розваляли, що під войнó ж построїлися. А тоді дали

діда [одноãо] êóхню. Ото таêа в нас бóла хата.

Яê подивлюся – йдóть. А тоді мати дивиться після мене. Я

подивлюся, а вона тоді дивиться, щоб

я не бачила. І вона подиви-

лась, а тоді êаже: “Шóра, чи це ти не оцих людей виãлядала?” Дядь-

êо йде здоровий, спереді, чорний, а Гриша ззаді йоãо йоãо і не вид-

но, ще ззаді йде. Я яê ãлянóла! Ідóть! Цьоãо ж дядьê

а не знаю, а тоді

вже доãадалася, що то Гриша. А тоді піч бóла, а під піччю дірêа бóла.

Ніде не бачили таêоãо? І я тóди, до дірêи… [А раньше] топили піч

бóр’яном, таê сміття набралось цьоãо ціла êóча і

не вбрала ще. Нó, я

таê… Сейчас я її зберó тихесеньêо, поêи вони осьо дойдóть, а я й ви-

несó. Я ж не знала, що робить з отим сміттям, та під піч ó тó дірêó

рóêами прямо [

сміється

]. Впала аж тóди до печі, повернóлась відті-

ля і ãребó яê ото êóрêа, з óсієї сили. Вони таê дивляться... Ще бабó-

ся бóла, сто шість ãод прожила, êаже: “Що воно таêе, що це таêе бó-

де? Що воно з нею? Вона не заболіла?” – на

мене. А тоді і не вспіла

я ніде. Рóêи заховала за себе, бо ãрязні ж, ó смітті [

сміється

]. Захо-

вала, стала отам, де êочерãи. Оце піч велиêа бóла, êочерãи бóли до

половини желізні, а то держаê óстромлений. Я там зайшла.

Заходять: “Можна?” – “Можна”. Нó, той дядьêо: “Ми чóли,

шо ó вас тóт телиця продається…” Яêось начав прибаóтêи всяê

і. Я

йоãо не чóла, щось таêе, наче десь далеêо. Чи переляêалася чи що?

Тоді виêладають таêий хліб велиêий, êрасівий. Виêладають хліб на

стіл. Балаêали ж вже до тоãо. “Нó, яê соãласні наші діти? Вона соã-

ласна? Не хоче

вона перва êазать. Нó, сêажи ти перший…” – на

Гришó. “Гриша, розêажи ти первий”. – “Я соãласний”. – “Нó, надріж

до половини хлібини (надо ж хлібинó перерізать). А їй, щоб леãше

206

бóло, вона дрóãó половинó переріже”. І я тільêи отходить, та яê на-

стóпила на тó êочерãó! Таê вона яê чмахнóла мене по ãолові! Добре,

що не желізне, а ото ж дерев’яне. Таê ó мене і êрóãи пішли в очах. Я

вже нічоãо не хочó [

сміються

]. Ото ж ти моя неньêо! Чоãо це я їх не

винесла?

Олеêсандра Петрівна: Таê перерізали хлібинó?

Олеêсандра Гриãорівна: Ні, ще ні. Яê посадили ж мене, дядь-

êо: “Іди сідай! Та це таêа! Це в нас там ні в êоãо таêої не б

óде!” – “Та

хто ж там до вас піде на станцію? Я не підó з своãо села, я відтіль не

підó”. – “Таê, а чоãо за це не побалаêали, Гриша?” А він: “Та я соãла-

сний і сюди прийти… Та óже, я вже соãласний, я радий”. Вже

пере-

боліло, аãа, нó, давайте ж, вже помаãають... І тітêа Хведося, поêойна,

помаãає, ота що я êазала що чоловіêа вбило, а під войнó óмер хлоп-

чиê, і вона й не вийшла заміж. Коло нас таê і прожила всю жизнь,

пошти дев’яносто ãод вона прожила

. Ні, дев’яносто êажеться п’ять,

девяносто сім чи восємь, до ста. “Мені вже таê жалêо тó Шóрó, да-

вайте я вже доріжó тó хлібинó”. – “Еãе, не положено, – дядьêо, – не

положено. Давайте, всьо равно ріж хлібинó, і сідай êоло Гриші”.

Таê, занесла, давай носить, тітêа

помаãає, носять же ж. Борщ став-

ляють. Таêий ãарячий же ж борщ. “Чи і дочêа таêий добрий борщ

варить?” Таê пахне та ще ж із êóрêою, ох і пахне! Хоч би швидше ж

та їсти”. Та ото нарошно ж ложêó взяв… “Ой, треба ж трошêи

поп-

робóвать. Не видержó, поêи попросють їсти”, – староста ж.

[А вони з собою приносили хлібинó і] водêó. І яêийсь соê за-

пивать. Чи виноãрадний… Нó, не вино, нічоãо, соê і всьо.

Ми мало [з Гришою] зóстрічалися. Воно ж на станції – їхать

далеêо, велосипедом

тóди. І в сóботó тільêи приїзжав, êоли в неді-

лю. Тільêи три з половиною ãоди з армії прождала, ото тільêи пере-

писóвалися. А пісьма… Бóло б тоді наãадать, я б вам поêазала, є на

ãоріщі. Треба êолись попалить. Прямо отаêі

три стопêи [

посміха-

ється

]. Тоді [переписóвалися], він і в Казахстані бóв, êрóãом, і вчив-

ся в артилерійсьêій шêолі… До двісті штóê [листів]. Довãо ж, баãато

роêів. Не місяці, а ãода.

[Чомó не схотіла ідти зі своãо села, до чоловіêа]? У їх бóло

три дочêи, ще й незамóжем. Нó, êаже мати: “Шóра, бóде там тобі! –

ще й наляêала. – Нó, ти не піддавайся”. Пішла ж, подивилася, всьо,

не дають же мені помоãти хоч трошêи що-небóдь. “Ні, ти ãостя в

нас, бóде це опосля óсьоãо.

А надо, ми самі бóдем óãощать, всьо…”

То мені не понравилось. Тóт óже і робота ж є доярêою, він тоже на

207

фермі став робить, став діжóрить і молоêо возив, щоб більше заро-

бить. А тоді я робила, не прийнята бóла ó êолхоз, а тоді начали

приймать ó êолхоз. Дали нам ãрошей, êóпили ми хатó отдєльно, êо-

ло хверми. Таêа ферма велиêа бóла, чотирьохрядна, із фонарьом ó

ãорі. Фонарь

яêий – лампочêа êоло лампочêи, чотирі ряди отаê бó-

ло, êолись стояло. І в ãорі лампочêа êоло лампочêи, то видно бóло –

страх! Таê робить êоло хверми бóло і на хвермі êрасиво, побілено,

біло і видно бóло все.

[Хто в родині ãоловний бóв]?

Нó, ми ж довіряли матері, поêи

бóли в неї. Нормально все себе вела. А тоді Гриша êаже: “Хто знає,

яê воно бóде, я бóдó стараться, щоб бóло все хорошо, нó, роби ти.

Хай ãрошима ти бóдеш, шо нóжно, роздивляйся”.

Кóпили ж ми хат

ó, перебралися. А яê ми перебралися тóди,

то Гриша сêазав: “Бóдем на сіні спать, нанесем сіна, наêосим, бóдем

спать на сіні, но од матері êровать не возьмем. Хай вона їм”. І мати

ж бóла, і тітêа бóла, і бабóшêа бóла.

Шихванер бóв, шихванер отда-

ли мені. Материн остався, а мій отдали шихванер. І яê таêий бóв

сердитий чоловіê той, в êоãо ми êóпили хатó, то той дядьêо при-

йшов подивився… Дядьêо й тітêа принесли нам хлібинó і зверхó

сіль ó тó хатó, і принесли êровать

. І зробили êровать. Таêий бóв се-

рдетющій і вона ж ото під йоãо рóêоводством, а помоãли. Мані Різ-

ничêи, що Татара Ваня…

Олеêсандра Петрівна: Нó, це вони родичі?

Олеêсандра Гриãорівна: Татара Ваня їхню Маню [держить],

Різниêівсьêó, Михайла Різниêа… Різниê.

А тоді він опосля êаже:

“Ми вам дамо ãрошей, êóпляйте êоровó, бо без êорови їсти нічоãо

бóде. Яê ви тóт бóдете? Ідіть робіть, раньше вставатимите, доїтиме-

те, чередó ãанятимете. А ні – припинайте. Дам óсе, те що припинать.

У мене, – êаже, – êолись бóла, а ми вже

старі, вже êоровêи нема, а

чим припинать є”. І поміã нам, дав ãрошей і ми êóпили êоровêó. Аж

де… Аж [ó Вірмінчині], аж ó тоãо дядьêа, що він їздив сюди, до нас ó

маãазін. Тóди возив ó маãазін [Вірмінчин]. Аж ó тоãо дядьêа êóпили

ми êоровó і вели

. Казав цей дядьêо, сóсід, Михайло Різниê: “Щоб,

поêи сонце зійде, щоб êорова бóла на місті. Ведіть степом, щоб лю-

ди не бачили”. Таêі вредні люди, ãадêі є, щоб не зãлазили. А вона ж

тільна бóла, насилó привели. Таê боялись, щоб не в

степó родила.

Ішли б êоãось просить, щоб помоãли. То ми привели, а вона до ве-

чора отелилась і отдихала. І ото таê забаãатіли, це вже ó нас стало…

208

А оце ж ó шêолі, бачили, Наталя Михайловна Шевченêо – це

ж нашоãо Тараса Гриãоровича, [сина], жінêа.

Поêазóвали êасєтó, яê приїзджали дівчата з Казахстанó. Во-

ни ще не поїхали, до 16-ãо. Яê êасетó поêазóвали, таê Гриша, [чоло-

віê мій], плаêав страшне, що він

же ж óже не співа. А співав! Ох і

співав! Співав страшне. А сійчас це [

нерозбірливо

]...

[

Розãлядає шêільнó фотоãрафію своãо êласó

]. Одна я остала-

ся з первоãо êласó і Коля Костенêо, он трошêи видно. І всьо, всі по-

мерли. Всі: і дівчата, і хлопці.

Олеêсандра Петрівна: В мене ж фотоãрафія є, яê я заміж шла.

У вінêó, іêони, і в церêві вінчалися. Оцей отєц

Дмитрій Тяпочêін,

він мене вінчав. В 57-м, в сєнтябрі. Таêий добрий бóв батюшêа, та-

êий бóв! Таê жалêо.

У 57-м заміж йшла – церêва бóла. Ходили, ó церêві пасêи

святили. Даже в цій церêві, я помню, [де спортзал], яê я бó

ла ó ній,

ізрідêа. [Я] 35-ãо роêó народження.

Нó, от сваха розêазала про ãолод. А в нас яê полóчилося? У

нас брат женився в 46-м рано, невістêа 29-ãо ãодó.

Олеêсандра Гриãорівна: Вони з цьоãо êраю.

Олнеêсандра Петрівна: З цьоãо êраю. Таê в

нас ніяê. Вона

робила на заãотзерні, жменьêó принесе шо-нібóдь, і ми трошêи

отим вижили. А таê я ж êажó…

[Яê таê сталося, що вирішили вінчатися]? Таê не ми вирі-

шили, батьêи рішили. Мамêа йоãо і в мене. Яê сãоворилися, що йоãо

бабóшêа й дєдóшêа до церêви ходили, нó, й ми ходили, теж любили

празниêі оці церêовні. І він дóже співав. Він поêойний вже, чоловіê,

що я заміж ішла за ньоãо… Нó, сватання, êонєшно, бóло. Знали ба-

тьêи, і прийшли, я

таê сиділа. Зайшли вони, спрашóють, а я таêа

маленьêа бóла, сидю на êроваті ó êóточêó, нахилилася. А вони, ста-

рости ж йоãо: “Тю, таêа мала! Можна бóло і через дороãó взять!”

[

Посміхається

]. Можна бóло і через дороãó взять. Нó, посватали,

êанєшно. А зайшла невістêа таêа: “О! Оця підходе!” А невістêа ви-

ща бóла, то вони на неї – оце б взяли. А я таêа маленьêа, на фотоã-

рафії єсть – малесеньêа, мордочêа отаêа, яê êóлачоê. Нó, свадьба ж,

êанєшно, êоні, на êонях їхали вінчаться там…

Нó, а яê я встала, таê вже ó свеêрóхи на дрóãий день, мене за-

ставили варити їсти. Я подаю ж їм на стіл, а вони ж начинають їсти.

А староста один êаже: “Та-а! Не зажарений!” А

я йомó: “Та зажаре-

209

ний!” А він: “Та не зажарений!” Нó, я вже вміла варить. Мені бóло

двадцять два ãоди, яê я йшла заміж, то я вже вміла варить.

[А ó день свадьби] з самоãо ранêó приїзжає женіх по нєвєстó.

По мене приїхав женіх, забрали і прямо до церêви. Все бóло

з соãла-

сія із батьêами. Нас проводили, блаãославили іêоною, і ми поїхали

до церêви. Розпись бóла раньше, ми не з церêви їхали. Ми розписа-

лися і поїхали.

У той день, що ми свадьбó ãрали, повінчалися і їхали зразó

до женіха. А потом до невєсти

. У женіха отãóляли свадьбó, а тоді до

нєвєсти. Все в один день ãóляли.

А до цьоãо в сєльсовєте тоже тóт розписóвалися. То не ó той

же день розписóвалися, а за неділю. Нічоãо не відмичали, розписа-

лися, старший боярин і дрóжêа за нас порó

чились і всьо. Таê от яê

розписалися і всьо, він додомó собі і я собі додомó. А на дрóãó неді-

лю вже свадьба.

А вже в той день, êоли свадьба – на êонях приїхали до церê-

ви. А церêва ó нас це де êладбіще, де заховані ж… Тяпочêіни. А тіль-

и, яê ото їхати по асфальтó і на ãород, там один пєрєêрьостоê і там

бóла церêва над дороãою...

То ó тій церêві êлóб одêрили в спортзалі, в цій церêві, де Тя-

почêін слóжив. А вже тоді, яê я почитала жóрнал, та

ê там же напи-

сано, я читала яêраз, шо він мене вінчав. Дóже пасмóрно помню йо-

ãо. Нó, до церêви ходила я, êажний празниê. Даже яê пасêó святи-

ли, на ночь ходили, на всюношнó. А вже яê стала ця церêва – це

отєц Владімір, що щас оце

тьотя Валя ходе тóди, до йоãо їзде в цер-

êвó. І оцю церêвó одêривала я.

Яê одêривала? Собирала різні собранія в êлóбі, Дом êóльтó-

ри. А я робила яêраз ó сєльсовєті і мене, нó, не тіêи мене однó, а,

мать, чоловіê дванадцять вибрали

обãоворить, їхать в ãород по ба-

тюшêó. І дійшло до тоãо, що надо три чоловіêа їхати в ãород за ба-

тюшêою і ніхто не хоче. Я остаюся одна. Я ідó собі шóêаю напарни-

êа. Вспомнила, в êоãо є машина, пішла óãоварювать тоãо м

óжчинó.

“Поїдем же по батюшêó ж”. Приходимо до сєльсовєта. І должні ж

ми їхати, а прєдсєдатєля ще довãо не бóло на роботó. А я ж пережи-

ваю, в мене мама лежача бóла. То мені ж надо по бистромó з’їздить.

Нó, яê? Ніхто не хоче їхати. Захожó я в бóхãалтерію, а дівчата êа-

жóть: “Не переживайте, батюшêа вже вчора тóт бóв…”

Прийшов прєдсєдатєль, заходим в êабінет. І заходе щось мо-

лодесеньêе, манюсеньêе, таêе яê оце Ви, таêе хóдюсеньêе. Йомó ще

210

не бóло двадцяти п’яти ãод, яê він приїхав. Нó, а êаже Олеêсандр

Іванович: “Ось вам і батюшêа, не прийдеться ніêóди їхать в ãород”.

А ото що в нас називається село Ленінсьêе, ó Лєнінсьêомó там йоãо

дєдóшêа і бабóшêа жили. Вони

померли і вони з батьêами заняли

йоãо цю ж хатó яê дачó. Нó, що ж. А тóт яêраз бóло апрєль місяць.

Сêоро вже пасêó святить, остається дві неділі до Пасхи. Нó, пішли

ж вибирать, де бóдем церêвó собі. То церêви ще

не бóло, не построї-

ли. Пішли шóêать аж тóди, де в нас бóв садіê і шêола êолись бóла,

восьмілєтня мабóть. Та шêола бóла під зданім, занімали там, вироб-

ляли, не знаю, щось за пластмасси. Пішли ми тóди, а там зданіє ве

лиêе, таêе яê оце спортзал, мóсорó êрóãом баãато. Яê же ми бóдем

слóжбó вести? Ми таê пообходили êрóãом, êаже отєц Владімір:

“Яêщо її оборóдовать, тóт даже можна і шêолó одêрить для дітей”.

Щоб ходили ж із ш

êоли óчить там оті церêовні слóжби, препода-

вать оце. Машина поїхала, предсєдатєль поїхав, цей напарниê мій

поїхав, а ми остались – отець Владимир і я. Ідемо ми по селó, по ас-

фальтó, далеêо ж. І він êаже: “Не соãласний, не вспіваєм там. Дóже

желіза баãато, [

мотори], êоли вони вспінóть вивезти відтіля, щоб ми

моãли там слóжить”. Ідемо по асфальтó, а він êаже: “Яêби таêó хат-

êó, хоч там і хазяйêа бóде, нó, щоб ми моãли отслóжить, пасêó пос-

вятить”. Ідó з ним, а сама ж дóмаю, де

йоãо шóêать, де йоãо шóêать?

Дійшли, поêазала однó хатó, дрóãó хатó, він не соãласився. Дальше

проходим ó центр. А ще ми пройшли сюди, він êаже: “Яêби знать, де

єсть там може поховані яêісь мощі, яêоãось батюшêи, де церêва бó-

ла

”. А я то знаю, ми бóли, оце де спортзал церêва. І тóт же ж тоже, де

дерево тільêи…

Олеêсандра Гриãорівна: Фóндамент êоло церêви, що воно за

фóндамент?

Олеêсандра Петрівна: Церêва ж должна бóла до войни той…

Я ж

йомó розêазóю, що на поляні на цій бóла дерев’яна церêва, і тóт

заховані мощі, оце Тяпочêіна ж. Яê прийшли, поêазала, а тоді êажó:

тóт дóже вода близьêо, і тóт щоб строїть церêвó, фóндамент ніяê –

вода дóже

близьêо. То єсть метра півтора, а там же надо фóндамент

хороший зробить. Тóт подивилися, вернóлися назад. Ідемо, підхо-

дим, яêраз напротів êафе, через дороãó, хата розібрана. Ви її бачи-

ли? Навпроти там забор таêий висоêий оцей, євро. Кажó: оце ще

дом. Дєдóшê

а і бабóшêа померли, стоїть оце хата. А він êаже: “О!

Харашо”. Йомó понравилося. Пішла я до хазяйêи, êажó: “Люба Іва-

новна, Ви оцю хатó продали?” Бо я ãлянóла, там діти вбирають, я ж