Сохань П. (гол. ред.) Усна історія степової України. Том 8

Подождите немного. Документ загружается.

191

[Хтось зрадів німцям, зóстрічали їх тóт]? Оце ж оті – поліцаї.

Тайні люди бóли. Ото вони і повиїзжяли відтіль, повтіêали і пові-

шалися. Один таê чоловіê велиêоãо ãвоздя заãнав собі всерединó в

ãрóди, потрóсився і вмер… І бóли отêриті поліцаї

, а бóли тихі. До

наших таêий хороший, ó людей визнавали óсе і німцям êазали, ви-

давали… Що це їхній, вони знають, де там ó лісі вони сêитаються.

Яê же це жінêа або діти знає, де він? І заставляли вести і вже вони

не верталися…

[Двох дівчатоê, що мати

прийняла, Галю і Любó, забрали в

Германію]. [Поліцаї прийшли], за рóêи, за ноãи і на ãарбó, на сіно і

всьо. Повезли. Прямо полóãолих, яê спали, без нічоãо. [Без речей],

нічоãо. Нó, а хтозна що? Кóди вони поãрóзили? Дóже плохо бóло…

Забирали дóже баãато. І везли на станцію. На станції їх не в

яêі-небóдь поїзда, а в товарні, щоб не доãадóвались, хто там їде. У

товарних. А там вже розбирали їх. Цих дівчат розбирали хазяйêи,

хазяїни, хто хотів розбирали, оті ж баãаті. Н

ó, êомó попадали. Коро-

ви там пасли, доїли, на ãородах бóли, êрóãом. Но [Галя і Люба], во-

ни не в однім місті бóли. Попало, що та в одномó місті, а одна в дрó-

ãомó. Однó харошо, неплохо ãодóвали. А одна – давали і êóêóрóзó, і

бóря

êи, щоб ãризли. [Одежó]? Ні, нічоãо êаже. Вже хто порветься,

вони самі одінóть йоãо, а таê ні. І єслі застане їхній там надзиратель,

доють êорови, щоб трошêи хлебнóть, то êатóвали тільêи таê. Вже на

тим місті вона не бóде – міняли дрóãих.

Строãо-строãо бóло.

А ще êаждó людинó провіряли чи ріã нема, яê привезóть. Ка-

зали що: “То ж люди óêраїнці, вони з роãами і з хвостом…”

Що вони розêазóвали? Що в Германії не таê село построєно,

яê ó нас. Їх ще возили там на ãородні

, до Германії, óбирали ãороди.

То всі хати построєні доміêами, доміêами, і посєрьодêє видно оце

таê дорожêи, шляхи. Один ряд хат, êазали, до цієй дорожêи, а дрó-

ãий ряд хат до дрóãої дороãи. Таê що по два ряди полóчалося. Боже

сохрани, щоб хтось

вêрав що-небóдь, безплатно взяв… І розêазóвали

їхні старі, що з давніх-давен це в нас таê – êоло êаждих воріт, êоло

êаждої êалітêи їде і молоêо збирає той, що вони здають. І ãроші

êладе тóди, де ãазети, в сêриньêó поштовó. Боже сохрани, ніхто не

возьме. А яê наші êолись пішли, їм нічоãо жилося там… Пішли на

баштан. Їхній той êричить сторожа, вони не обращають… Наїлись і

ще нарвали, хотіли з собою брати. Таê прийшли ãлавні, яêесь нача-

льство їхнє і, êаже, розрізали живота і ще напхали êавóнів ó êишêи

192

нашим. Каже: “Мало, мало?! Тобі мало?!” Усьоãо ж дають і все ма-

ло, ще й пішли êрасти…

Одна êорови доїла, а одна пішла на оãороди. Там же ж і жили

в хазяїнів, тіêи отдєльно, не з хазяїнами. Коморêи таêі бóли, по де-

сять дóш

. Боже сохрани, предóпредили, щоб один в одноãо не бра-

ли, бо бóдете отвєчать. Може в неї щось є, речі яêісь, то Боже сох-

рани. Це твоє, це твоє, це твоє, щоб один ó одноãо нічоãо. А тоді ви-

дно ж після войни стали їх розвозить

і посилать додомó.

[Яê тóт ставились до тих людей, що працювали в Германії]?

Не обращали вніманія. Не обращали. Отож поженилися, вони обоє

за воєнних і повиходили замóж, за воєнних, да. Даже опосля їм ви-

значали ãроші. То êой-êомó прийшли, а êой-êомó той Ющенêо óже

цей,

яê йоãо? І не давав, присвоював. Каже: в ãосóдарство надо. І

йоãо оце вибрали і він оце êрізіс зробив, бачите, і êоли? А êоє-хто

полóчав…

Баãато до нас [ó війнó людей] із ãорода наїхало, землянêи

êопали. Ось я вам поêажó, де там ось

бóдем іти, дві землянêи – хо-

валися ãородсьêі люди, обиêновєні трóжениêи, прості люди. Мó-

жиêів на фронт забрали, а ето діти і жінêи ото таê. Нó, óже война,

мабóть, даже в ãороді і бóла, а вони ото яêось добиралися степами.

Щоб

вижить, таê ó селі ж леãше. А тоді вже яêе война пройшла, тоді

вже вони поїхали…

Яê би ж раньше, не знаю, чи засóнóло тó печерó, що вони...

Це ж óже баãато врем’я прошло. То отаê яма, вирвало снарядом, а

вони тóт начали рить [

землянêó]. І ото тóди êопали, êопали і виêо-

пали таêе. Землянêа. Підпирали стовпами, досêа отаê, щоб же ж не

[зãризла]. І ото там жили. Оце все врем’я там жили. Сейчас обвали-

лася êрóча, а дірêа таêа бóла, я ж ó êó

рсі дєла.

І десь іще під земльою оставили німці баãато снарядів. Вони

видно забóли за йоãо, не зірвали. Ті снаряди посêладані. Ми ж таê

біãали, ãóляли, не обращали вніманіє, вони нас одштовхóвали. А то

ті снаряди сêладали штабелями ó таêі… Вирвало снарядом ями і

за-

стилали чимсь білим і землею. То воно десь і щас є. [Після війни

таê і не відрили]? Ніхто, а êомó воно нóжно? А сім’я наша бачила, і

сóсіди бачили, вже повмирали. І мати таê просила мене: “Шóра, мо-

вчи. Бóдóть тяãать, бóдóть перебирать там, бóдóть люди мóчиться.

Хай воно лежить, йоãо ніхто не достане, воно ãлибоченьêо…” І всьо.

Там ні орють, ні êопають, нічьо. Це там, далеченьêо трохи…

193

[Бóв за німців êолãосп]? Та, яêий той бóв êолхоз? Єслі вже

мóжиêи пішли, но для себе держали… Молошне любили, німці це

любили. Там все ж ãотовили, де я оце êажó. Нó, не тіêи, на всю Ми-

хайлівêó. Михайлівêа ó нас сім êілометрів вздовж

і широêа. То на-

ша територія до ãреблі, отóди де мост переходили, там їхнє. Оце хто

тóт бóв з німців, оце питалися, що сюди ходили їсти. Яêі вони не

бóли, не троãали людей, що на їх робили. А їхали, то їхнє добро по-

підпалювали

, облили і підпалили. То хто що тяã, хто вермішелі вся-

êі, тяãли додомó ж… Воно довãо й не проживе ж, а всьо равно. Пом-

ню, із ãорода один дядьêо бóв, таêий, нó, не в собі… Він робе, а таê

сам він таêий… Притяã амонію

, ми і не знали, що воно, а мати яê по-

êóштóвала – “Що ж ти притяã? Ти ж отравó притяã!” Яê поêóштó-

вала, ой! Знаєте, що це амонія? Тісто яê сипеш, хотя на соді, хотя на

дрождях, а йоãо êапельêó, то воно росте і росте таêе. І

січас є ó маãа-

зинах воно. А тоді ж óже мама яê óзнала, попробовала, еãе, хароше

діло. Отож вони, тоãо в їх і полóчалося, таêе що росте. Таêе робили.

[Коли на німців працювали, яêі роботи бóли]? Їсти не вари-

ли, їсти вони самі

варили. Продолжали осінню степ óбирать. Нó,

степ, поле, із поля зерна, оãородню захватили, щоб ото ж їм бóло все

їсти харашо. Таê що заставляли робить. Сад бóв велиêий. У нас

сад – значить сад, дощ піщов, полив, да? А вони заставляли виêопó-

вать ямêó êоло êаждоã

о дерева і аêóратно сêільêись лить під той

сад. То ви знаєте, яêі в їх фрóêти бóли? Хватало ж їм влаãи. Наші

таêе не робили…

[Що ще німці новоãо внідряли]? Нє… Вони не знали, вони не

бóли óвєрені, що вони

ще тóт бóдóть. Нó, оце сêіêи я помню, сêіêи

мати розêазóвала, що їжа ó їх і печиво все бóло дóже хароше. Вони

ж видно потребляли ото все, що в їх їжа бóла. Нó, оцю ж амонію,

бóли в їх всяêі приправи. М’яса ж не бóло всіãда, а яê хто зна, де во-

ни поселяться, то ó людей же брали, не питали ж ніде нічоãо. А при-

права в їх бóла не в пачêах, яê щас ó нас таêа приправа, а заêрóчó-

валися в банêах, аãа. Нó, я вам êажó, що мені на всю жизнь запом-

нились дині… То той дядьêо (отой наш із ãорода, таêий не при сібє)

і динь приніс цілó бочêó. Зразó їли óдоволь, а тоді вже яê мало ста-

ло, тоді вже мама по êóсоч

êó ділила на заêóсêó, таêі добрі бóли.

Нó, а всі ж ішли ãóртом, виїзжяли всі. Виїзжали всі…

Німці поставили на ãорі отó велиêó, що стріля, здоров’яê…

Ото яê Катюша. І стріляли на село. То біãли ó село під двори, бо тóт

падали снаряди, і меньших дітей

брали, біãли. Тітêа ж та, що вони

194

êоло нас прожили і ми êоло їх, сім’я в нас таêа бóла… А бабóся, вона

êоровêó пасла під ãорою, вже êоровêа в нас бóла, êаже: “Не надо, я

бóдó Боãó молиться. Ось не йди ніде, не біжи з ними, бóдь ó мене…”

воно недалеêо: бóх-бóх! І прямо виривало ями. “Ой, бабóшêа, я

боюсь! Ой, бабóшêа, я боюсь, бабóся, я боюсь!” – “Ховайся під спід-

ницю”. В неї спідниця таêа велиêа, довãа, інтересно, да? Позахова-

лася до неї під спідницю і не

попало ж, бачите. Вона êаже: “Бóдó

Боãó молиться, бóдó Боãó молиться і нас збереже…” – ото таêе.

А ці ж поліцаї… Баãато бóло, що пішли на німецьêó сторонó.

Заставляли ж наших, щоб ішли ж воювать, то вони знали, що

німці ітимóть іззаді. Там далі, я вам

поêажó, є дороãа на ãорó. Наші

натисêали на німців, óже виãонили з Михайлівêи. Восім дóш шере-

нãа, ото таêа êолона завширшêи, і дóже довãа – шли на ãорó німці, а

наших мóжиêів послали наперед. Мол, ідіть наперед, німці

бóдóть

іти напротів вас, а ви бóдете їх стрілять. Таê хіба ж вони пішли з

винтовêами… Наші з винтовêами пішли мóжиêи, а німці з óсяêими

пóшêами, з отими Катюшами. Таê яê ви дóмаєте, вижили? А тоді

німця поãнали й

поãнали далі...

Нó, êой-хто з німців поãиб, таê óмісті збіãали німці. І наших

óже після тоãо, що óже ж пройшло далі... Там десь Нечаєва моãила

єсть, там їх в Нечаєвó моãилó, êопали таêі дóже довãі ями і ото ж

там

вбивали їх прямо. А я бачила вже отих, що поляãли тóт, наші, то

êопали ями ó центрі в нас, братсьêі моãили. І отóт, де хóтір Пищалі-

вêа, там êопали. То ми вже ходили із нашими дивиться, люди ж всі

ішли дивиться, пізнавать: чи наші, чи ні. Но наш батьêо на Нечаєвій

моãилі, аж тóди вже дійшли і ото там поãиб... А тóт ми вже на дрó-

ãих ходили дивиться, то ото яêі вони є, таê і поêлали ó довãі… А тоді

вже яê посêладали наших ото

всіх, тоді вже від верхó таêим заêла-

ли... Кóди їх дінеш, щоб не воняли в степó? Позбирали їх там. Оті ж

поліцаї заставляли, щоб і жінêи, і все, êоровами бричечêó запряãали

і везли їх óсіх, звозили ó тó ямó і ото штамблювали, чимось зверхó

заêрили,

заãорнóло і оце вам…

[Наші солдати, êоли в село зайшли]… Ноãи пообмотóвані,

больні, пообмерзóвані... [

Нерозбірливо

]. Хто чим моã, тим одівався.

Уже раді бóли, аби живі прийшли…

А ми ж не тóт жили [раніше]. Всьо время ми жили попід ãо-

рою. Ми строїлися тóт же зразó, під войнó. Не при німцях, їх не бó-

ло ще тóт. Ми вєдь там жили, хатê

а невелиêа. А тоді, яêось поїхали

наші ó ãород, там [люди] в êвартири пішли жить, а їх доміêи розіб-

195

рали і привезли нам з ãорода. Не тільêи ми, а цілий ряд отож людей,

поêóпляли. І построїли цілий ряд, дев’ять хат попід ãорою бóло. Бó-

ло аж пошти до ãреблі. Красіво бóло. Під ãорою дорожêа таêа –

шлях, на низ садêи посадили, ãороди, хороший

посьолочеê зроби-

ли…

А тоді вже яê наші дозналися, що при німцях построїлися –

“Вон!” і всьо. А ми ж не при німцях построїлися! Ми ж построїлися

самі в 41-м ãоді, ще німців не бóло. Не бóло ще німців. Німці ж ото

ãаняли нас, нє обращали вніманія. Нó,

що німці? Ми построїлися та

і все. А вже наші яê прийшли, вже свої права начали. “В те время,

що німці – всьо, це вам німці помаãали…” Таê після нової нам таêó

дали… Яê нас не привалила та хата? А ті хати розвалили траêтором,

разãорнóли всьо… Приїхали б

óльдозер, траêтор невелиêий таêий, з

переднєй, і ото розтяãали, роздробили. Хто хотів забрать оце на

дрова чи що, і то не дали, вивозили ãеть. Нехороші люди наші. Го-

лова села таêий бóв, Моãильний. Не знаю, він не наш, звідêись при-

єзжий, сê

азав: “Що при німцях построяне, все óбрать!”

І ніхто не підтвердив, ніхто не застóпився, ніãде нічоãо. Каж-

дий жило сам по собі… Ото óвесь посьолоê развернóли. Даже садêи

повиривали, таêі молоді бóли садêи êрасіві, таê ловêо зробили –

повиривали. Німці нічоãо не

зробили, а наші… А дали нам яêе? Од-

ноãо êóрêóля (знаєте, що таêе êóрêóль? – боãач), одноãо баãача êó-

хню, а вона єлє-єлє держалася.

Колись моя бабóся êазала: “Єслі сонце заходе за тінь, таêа

плотна стіна (це мабóть тоді за

хмарó, а вона êазала “за стінó”) і

більш не поêазóється сонце, то бóде дощ!”

[

Олеêсандра Гриãорівна веде поêазати місце, де бóли збóдо-

вані нові хати напередодні війни, зрóйновані після

]: Алич, жовті

яãідêи, і отож велиêий êóщ аж оно… З давніх-давен він росте. За

оцим деревом аж он êóщ далеêо. А садоê бóв обсаджений відтяля

шиповниêом (ото таêа заãородêа бóла). Сірєнь êрóãом однизó. Он,

бачите, бóзіна цвіте…

Нó, сірєнь в цьомó ãоді не цвіла, заморозêи

бóли, поприморозювало. Ото тóди річêа, і ми там переходимо [

по-

êазóє

Хата бóла наша під очеретом, не дóже висоêа, низеньêа, ва-

льêована. Ото ряд – Сêóбицьêі жили, порóч хто жив… Костенêо,

Яêовенêо, Сêóбицьêі, Біжêо, тоже Костенêо. Це ми Сêóбицьêі… А

Сêóбицьêі ми чоã

о? Бо мати взяла нас на свою фамілію, таê нам

платили. Платили потрошêó, що троє дітей і вдова. Сêóбицьêих

196

дóже баãато бóло. І отóт-о по-вóлишномó… Це щас вóлиці велиêі і

по номерях, а тоді не по-вóлишномó, тоãо що не бóло таêоãо заêонó.

Дід Марêо – Марêи [

сміється

А дід дзвонив двадцять п’ять ãод. Бабóшêа розêазóвала, до

обідó дзвонить божественне, а після обідó, то не бóло ж нічоãо. То

йдóть дівчата і хлопці: “Анó, дядьêо, заãрайте нам! Гопаêа або поль-

êó…” Раньше ж яê танцювали. І яê пішло

баãато! І не один же бóв

дзвін, яê сейчас це “ля-ля-ля”. Дзвін бóв таêий, що êажóть: “О, óже

дід Іван молодьожі витворяє!” І ідóть тóди, страшне, ідóть ãóлять. “І

їсти вже не хочеться! – êаже мати, Дóньêа. – Та ідіть

вже, бо і з ãо-

лодó помрете…” Це під óсяêі праздниêи, виходні, неділю... Це ãóль-

ня ó їх бóла після обідó êоло церêви.

Дід з праêтиêи, сам [навчився дзвонити]. Молодий ще ходив

тóди. І ото êаже: “Можна приходить до мене отаê і отаê”. А з

яêоãо

він віêó дзвонив… От не знаю за діда. Бабóшêа довже жила, то за

бабóшêó дóжче знаю, чим за діда. Нó, не приходилося, яêби знала,

розпитала б. Нó, замолодó.

Бабóшêа робила при церêві, но вона не бóла ãрамотна. Нó,

дід понімав, вмів читати, а баба – ні. Но дома бабóшêа óсяêі молит-

ви читала. Я ж êажó, під ãорою пасла êоровó, і під спідницю хова-

лась, щоб снаряди в мене не попали. А що в бабóшêó попаде, то ні-

чоãо [

посміхається

]…

Ще до войни [ó хаті під сволоêом весіли старі церêовні êни-

ãи, перев’язані]. І даже не знаю, де вони і ділися. Хто-то забрав про-

сто. Там доêóменти всяêі бóли, і щоб діти не брали, просто брали і

перев’язóвали...

А знаєте, де цер

êва бóла? Коло шêоли, де спортзал. Зробили

з церêви êлóб, а з êлóба спортзал.

При німцях церêва ще бóла. Вони дóже боãомольні… Німці

свою слóжбó по-своємó слóжили. Хто слóжив? Свої бóли. Но не

бóло таê

яê ó нас, що яê батюшêа, таê борода… А бóло яê ó всіх, мо-

же масêірóвались, щоб не бóло видно що батюшêа? А може ó них

таêий заêон, таê вони і робили… Но боялися всі ходить, молодьож

боялася, молодьож же вислали. Вони самі царювали в церêві те…

До цьоãо приходилося і ó наших дівчат питать (нó ми êаже-

мо, що вони наші), чи бачили вони ó Німеччині їхньоãо батюшêó?

А батюшêа бóв і при німцях! Таê яê наші вже óшли… Це ж

Ірина, вчительêа, вона вам не розêазóвала про отця?.. [

Отець Дмит-

рій Тяпочêін]. Розêазóвала? Пам’ятаю йоãо! Я ходила із бабóсею ó

197

церêвó. “Монашêа” êазали на бабó Одарêó, бо ми при церêві там

бóли. Но вона ж не батюшêіна бóла жінêа, а просто там помаãала

всьо. Дєдóшêа і сторожóвав, і дзвонив, він при церêві бóв. І ще мó-

жиêи

бóли хароші, старости церêовні.

А яê наші зайшли після – і вислали батюшêó! Отож далеêо

десь вислали, на êаторãó, з-за тоãо що він при німцях бóв, правив

слóжбó. А їх заставляють. Хоть би і êоãо, таê же ж? Придавлять,

примóчать, прижóчать…

І оце наші тоãо йоãо і вислали.

Ці всі êнижêи одібрали, що бóли в церêві. Хто-то, в êоãо-то

вони і хранилися, но не ó нас… Після войни це, êонечно, яê церêвó

розбивали, яê батюшêó óже забрали, вислали, óже...

Хто церêвó розбивав? Перший

– ãолова поліз, ãолова êолãо-

спó. Дзвін ізняв перший і заставив своїх дітей, сина й дочêó… Через

ãод дочêа заболіла. Та ще й заболіла яê: з неї теêло ãной звідóсиль!

Діти ж пішли, заставив же батьêо і дітей розбирать! І син – ноãи

одібрало, ноãи

і рóêи, óсе. І що то, чоãо – ніхто не зна. Тоãо ж що це-

рêвó, яêий же це ãріх! Сам поліз і дітей послав.

А дзвін êóди діли, даже не знаю. Продали десь êóдись êомóсь

і велиêі ãроші взяли! То ж дзвін таê

ий – торêнися і воно вже чóть, з

таêоãо металó! А тепер поторохтить-поторохтить і всьо…

А церêвó, що наші строїли, но німці їй пользовалися… Ви

представляєте яêі люди? Німці пользовалися нею, но яê прийшли

наші, вони через те розвалили. Розвалили. І хотіли строїть, і не

пос-

троїли. Коло нащої церêви велиêий фóндамент óже зробили. При-

чомó орãанізóвав вже цей батюшêа, оцей же ще. А вже яê наші при-

йшли, то вже не розрішили. І таê той фóндамент стоїть… Ви там ще

не бóли, êоло церêви? Нó,

невеличêó вже построїли тоже.

Один батюшêа, молодий, прислали йоãо. “Я в церêві з трьох

роêів, мене отдали в церêвó. І все знаю, всі праздниêи, мені старі

батюшêи все розêазóвали…” Но даже люди помоãали, і сходилися, і

батюшêа свої ãроші давав

, і люди давали, щоб построїть церêвó, тó

що щас. Построїли цю церêвó, і вже і правили, і даже зібралися і

êóпили ризи ãолóбі, знаєте, що батюшêи вдівають? І подарили ба-

тюшêє… А одноãо разó прийшли люди, ó масêах, здорові, і êажóть:

“Таê, – назвали йоãо, – за 24 часа óбраться немедлєнно!” – “Я ж

строїв, мені люди помаãали для тоãо, щоб ходить ó церêвó…” – “Нєт,

немедлєнно!” Нó, це ãодів п’ять може вже пройшло, осьо зараз не-

давно. Народ помаãав, і êолхоз помаãав, нó, не êолхоз, êомпанії вся-

êі оті. І

хтозна хто вони?

198

[

Розповідає

про пісенний ãóрт “Джерело”

]. На восєм часов,

біãом óсе бросаю і біжимо ó êлóб. І вистóпали. Пісні óêраїнсьêі… І

вчили, і записóвали… І ото з самоãо малó і до сих пор. Вже чоловіê

êаже: “А може вже пора… Лежиш, стоãнеш, а співать ідеш!” [

Смієть-

ся

]. І не êаждий же таê… Кажóть: “Яê ви можете?” І óже ж в ãодах

таêих… Ось подивитесь на свахó, вона ще старше.

Шевченêо Олеêсандра Гриãорівна, 1937 роêó народження,

Дашêевич Олеêсандра Петрівна, 1935 роêó народження,

Олеêсандра Гриãорівна: Я знаєте за що переживаю, що ото

про німців êазала, що вони ãаняли на оêопи. І що поліцаї… Це мож-

на [розêазóвать]? Може нільзя? [Раніше] – Боже сохрані...

У нас один вчитель бóв, Карпо Семенович. То передавав він,

що тóт робиться, всяê

і таêі яêісь свєдєння. Передавав десь, аж поêи

йоãо… А тоді вже, яê йоãо начали, нó, вже взнавать, що хтось-десь в

оêрóжності êто-то передає. Шóêать вже начали і він óтіê… [Комó

він свєдєнія передавав]? Не сêажó я точно.

[Історія

села]? А хіба вам шêола не поêазóвала? У нас тóт

óсе записано, даже поêазóють. Із самоãо початêó історії села про

Коржа. Корж засновóвав. Є в шêолі таêе, вони должні вам сêазать.

Корж – то вже, мать, четверте êоліно оце вже

іде-іде-іде. В їх мóжи-

êи родяться і таê Корж, Корж, Корж, Корж. Да і щас в їх син вже

велиêий і в тоãо сина ще маленьêий хлопчиê. Нó, ті ж йоãо старі по-

вмирали, а їхній ото остався… Один, два, три, четверте êоліно.

Раз

вони засновóвали, самі перві тóт, то вони зажиточні бóли вже. Люди

до їх ішли робили, помоãали ж їм, слóхали. І вони людей не обіжа-

ли, дóже харошо относилися до людей. Люди до їх ішли робить. Нó,

а до точності ви должні знать, в ш

êолі все записане.

[Що бабóся чи мати розêазóвали про давні часи ó селі]? Роз-

êазóвали оце ж про поїзд, що з дітьми виãаняли, щоб подивилися,

возвишали царя Миêолó. І моãо чоловіêа дід, аж прадід, Костя, оце

ж тоже. Половина села Коржі держали, а половина – їх по-

вóличномó дразнили Корби. Да, Корби. Ще Падиші бóли по-

вóличномó. Падиш.

Шевченêо таê Шевченêо і є. І досі мій чоловіê Шевченêо. І в

нас два сини є – Шевченêи тоже, і в їх óже є сини.

199

Оце село бóло зразó не дóже велиêе, нó, розêидане. Воно по-

ділилося бóло на три часті. З тоãо боêó бóв моãо ж чоловіêа дід, по-

середині Падиші, а з цьоãо боêó Коржі. [Оце тóт біля річêи, біля

Сóри

], оце ж Коржі. Вони всі жили недалеêо од річêи. Старалися,

щоб же ж поливать, яê ãород, ãородина, що я ото êазала. Усе росте

ж: і êапóста, і бóряêи, і помідори – все чисто ж поливали. То êоло

річêи, щоб од річêи недалеêо. А

тоді вже тóт розжилися, тоді пішли

за ãорó, за степ. Оце дальше, яê їхать до “Маяêа”, то поле розêидане.

А вже там над річêою тоже вони начали ділить, брать собі, бо тóт

мало бóло і баãатеньêо до їх ішло… Нó, це б

óло до войни.

А після войни, óже яê їх начали одбирать óсе це, сêазали:

“Кóрêóлі!” Все оте поодбирали і їх вислали на Урал. Я їх не

пам’ятаю чи не розêазóвали мені… А мій свеêор, чоловіêів батьêо,

розêазóвав, що всю

сім’ю вислали на Урал. Моãо свеêра та батьêа

висилали тóди. Не знаю, яêби сейчас шóêать, то можна й найти. Хто

може їх іще, діти їхні живі є. Батьêо один вернóвся, тіêав од них, ó

воді сидів. Каже: “Сидю весь ó воді і

очеретиною дихаю водó, щоб

не задихнóться. Це вдень, а ноччó йдó…” То в йоãо таêі бóли ноãі чо-

рні до смерті, яê земля. Нó, прожив він восімдесят дев’ять ãод, поч-

ти дев’яносто ãод прожив, да. Ще тóт прожив. Отаê.

[Яêі тó

т бóли хóтори навêоло села]? Нó, то вже êрóãом села

тоже оселялися люди. Ото ж Пищалівêа. Нó, видно ж той, таê тоãо

фамілія. Пищалівêа. Попід ãорою, де наше село, і воно далі тяãнеть-

ся таê, даже пересіêає тó дороãó êриворізьêó. Отаê село

тяãнеться

далі, ото таê то Пищалівêа. А далі, не хóтори, а Кархóтори(?). Кар.

Зразó Кар чоãо-то таê назвали, ото й бóв. А щас назвали, поблизó

там Миêолаївêа, йоãо приêрило Миêолаївêою зверхó...

Ви знаєте, оце розêазóвав

свеêор êолись, я припоминаю, що

на їхні оселялися їхні люди, з наших рідêо хто. Рідêо хто поселявся.

І то ж їх óсіх… Це ж він все предóпреждав: “Розпродóйте все, розда-

вайте!” То воно бóло і не таê. А раз вони це все нажили: і êоні

, й êо-

рови і таêі бриãади. І люди просили: ніде не йдіть, ми бóдем робить.

І вони ж їм платили харошо, неплохо. То бóло б не слóхать людей,

та це вже розділить, розпродать, розділить, то може бóли б і на місті.

А таê позабирали баãато людей, вивозили поїздом прямо ãеть тóди

далі. То вони не верталися.

[Село до êолеêтивізації бóло зажиточне]? Ні, не зажиточні,

не дóже зажиточні. Ото робили аби прожить, дітей проãодóвати,

прожить. Робили ж ото ó баãатьших людей. Нó, неплохо жили, жи-

200

ли харашо. Лóччє яê щас... І давали баãатьші люди їм чимсь поро-

бить, землю обробить, ото êоней давали, обсадить, обробить. А щас

яêось один одномó завидóє. Хоть чóть-чóть баãатший, óже прямо

раді хтозна що йомó зробить…

[А раніше] не бóло таê

оãо. І даже помаãали один одномó. На-

прімєр, хазяїн робе й робе, в йоãо там є і є робота. Зібралися ãóртом,

пішли чи випололи, чи посадили, чи óбрали щось. А тоді, яê при-

йшлося до дрóãоãо, тоді й до дрóãоãо. Яê от êожен: і

сóсіди, і родичі,

і дрóжили. Яêось сєйчас двоюрідні вже не дóже дрóжать, а троюрід-

ні вобщє. А там четверте êоліно, таê вобщє вже не родичаються…

[Коли ãолод після війни почався]? Коли почалося? Із весни.

Таê і почалося, в êоãо що бóло отнімали, о

ãрабляли. Люди й заêа-

пóвали, щоб вижить. Нó, нє бóло отêапать, всьо равно з ãолодó вми-

рали. Нó, а ми з весни травó їли. Ви знаєте травó лободó? Лобода.

Вона таêа солоненьêа і оце в тім наріжóть її, мати наріже її… А дава-

ли потрошêó чоãось, вона називалася мóêа-цементалêа. Важêа таêа,

із чоãо не знаю. Но вони її називали цементалêою, мóêа-

цементалêа. [

Нерозбірливо

]… то ми нею обтрюсóвали. Тільêи чóть-

чóть, щоб хоть [

нерозбірливо

], а заêóсювали. То оладêи лободяні

бóли зперва ж. Ходили виривали із очеретó, очерет чи êамиш, знає-

те? Воно тільêи начинає весною вилазить і рвали з êорінням, бóло

таêе велиêе êоріння, товсте, жирне. І ото на заêóсêó, воно бóло со-

лодêе,

м’яêеньêе. Хто тільêи лишнє возьме, то вже й êриê на йоãо,

щоб всім порівнó бóло. Вижили, пóхлі бóли од лободи вже тієї, од

лободи пóхлі.

Ото заставили дітей ó шêолó ходить, то варили мнясо з чо-

ãось. То самі їли мнясо,

а нам варили êашó і отою юшêою мастили. І

ото хто пішов ó шêолó, ті вижили. А хто не пішов ó шêолó та пішли

в степ, êóêóрóзêа сходила, виривали, оте одêидали сход, а êóêóрóз-

êó їли. А вона отравлена бóла. Тоді ховрашêи таêі

бóли невеличêі,

сіреньêі. Їх тоді таêоãо баãато бóло чи витравили чи що? Таê вони

травили не від людей, та може й від людей, хто йоãо знає? Травили

отих ховрашêів. Дóже баãато бóло…

Олеêсандра Петрівна

: Вони баãато портили оце посів. Посі-

ють зерно, вони їли зерно.

Приєднується до розповіді Дашкевич Олександра Петрівна, сваха Шевченко

Олександри Григорівни. Обидві співають в пісенному гурті с. Сурсько-

Михайлівки “Джерело”.