Сладкевич В.П., Чернявский А.Д. Сучасний менеджмент організацій

Подождите немного. Документ загружается.

151

· сировинні ресурси, засоби їх видобування та переробки;

· товарна продукція;

· механізми формування споживчого ринку і збуту товарної про-

дукції.

Згідно із Законом України “Про інноваційну діяльність” су-

б’єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні та (або) юри-

дичні особи України, фізичні та (або) юридичні особи іноземних

держав, особи без громадянства, об’єднання цих осіб, які провадять

в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові й інтелек-

туальні цінності, вкладають власні або запозичені кошти в реалізацію

в Україні інноваційних проектів.

Інноваційні процеси (ІП) здійснюються в усіх сферах соціальної

і економічної діяльності держави в межах підприємств і організацій

різних форм власності. Головним ресурсом, що залучається до ІП,

є людина. Успіх інновацій залежить від громадянської позиції і нау-

ково-технічної компетенції персоналу, творчої активності, стимуля-

ції і мотивації окремих працівників.

ІП повинні охоплювати інформаційну, наукову, проектно-конс-

трукторську і виробничу діяльність. Велика роль у здійсненні ІП

належить також економіко-управлінській і соціально-культурній

діяльності. За значимістю, трудомісткістю, кваліфікацією фахівців

переважають наукова і проектна діяльність.

Організація ІП у наукових і проектних установах багатоваріант-

на. За характером виконуваних робіт можна виділити чотири групи

чинників:

· різновид і послідовність виконання досліджень і розробок;

· структура ресурсів;

· терміновість і швидкість розгортання робіт;

· організаційні зв’язки.

Матеріально-технічна база наукових і проектних розробок — ви-

нятково важливий і найбільш динамічний елемент ІП. Раціональна

організація і управління ІП залежать від оптимального поєднання

обсягу витрат на створення інновацій, термінів їх реалізації, а також

ринкових параметрів (можливостей).

Закордонний і вітчизняний досвід роботи наукових та інновацій-

них організацій дає змогу класифікувати їх залежно від сфери діяль-

ності.

Класифікацію інновацій наведено в табл. 6.1.

152

Таблиця 6.1

Класифікація інновацій

Класифікаційна

ознака інновацій

Класифікаційні

групування інновацій

Галузь застосування Управлінські, організаційні, соціальні, промислові тощо

Отримані в результаті

науково-дослідницьких

розробок

Наукові, технічні, технологічні, конструкторські, вироб-

ничі, інформаційні

Темпи здійснення Швидкі, уповільнені, ті, що зростають, затухають, рів-

номірні, стрибкоподібні

Ступінь інтенсивності “Бум”, рівномірна, масова, слабка

Масштаби Трансконтинентальні, транснаціональні, регіональні,

великі, середні, малі

Результативність Висока, низька, стабільна

Ефективність Економічна, соціальна, екологічна

6.2. організаційні форми

впровадження інновацій

Ключову роль у становленні малого інноваційного підприєм-

ництва повинна відігравати система інститутів його підтримки, або

інноваційна структура. Вона згідно із досвіду країн з розвиненою

ринковою економікою, містить три головні функціональні блоки:

а) спеціалізовані організації підтримки й обслуговування малих інно-

ваційних фірм; б) центри вирощування останніх; в) зони (території)

інноваційного підприємництва. При цьому елементи першої групи

можна розглядати як об’єкти загальної ринкової інфраструктури, а

другої і третьої — як об’єкти інфраструктури малого бізнесу загалом і

зокрема малого інноваційного підприємництва.

До першого функціонального блоку належать підсистеми:

· інформаційного забезпечення;

· експертизи;

· фінансово-економічного забезпечення;

· сертифікації наукомісткої продукції;

· патентування й ліцензування;

· підготовки і перепідготовки кадрів;

· лізингові центри;

· консультаційна служба (маркетинг, менеджмент тощо);

153

· фірми спеціалізованих послуг (бухгалтерських, аудиторських,

рекламних тощо);

· фірми — технологічні посередники.

В Україні усі названі підсистеми існують тільки у початковій

стадії формування (відносно просунутими можна вважати інформа-

ційне забезпечення, підготовку кадрів, консалтингові послуги).

другий і третій функціональні блоки інноваційної інфраструктури

представлені “центрами вирощування” (інкубаторами) бізнесу, зокре-

ма малих інноваційних фірм, а також науковими й технологічними

парками. Стадії підготовки і реалізацій інновацій наведено на рис. 6.2.

Відносно новим є поширений останнім часом “американський ме-

тод” інновацій — ризикове венчурне підприємництво.

Венчурні підприємства (англ. venture — ризикований) — як пра-

вило невеликі зайняті розробленням нових ідей і перетворенням їх

на нові технології і продукти. На сучасному етапі науково-технічної

революції роль малого бізнесу в наукових дослідженнях і розробках

істотно зросла. Це пов’язано з тим, що НТР надала малим і серед-

нім високотехнологічним фірмам сучасну техніку — мікропроцесори,

мікрокомп’ютери тощо, що дає їм змогу працювати на високому тех-

нічному рівні.

Ініціатором венчурного підприємства найчастіше є невелика група

талановитих інженерів, винахідників, учених, менеджерів-новаторів,

які бажають присвятити себе розробленню перспективної ідеї і при

цьому працювати без обмежень, яких не можна уникнути в лабора-

торіях великих фірм, діяльність яких підпорядкована жорстким про-

грамам і централізованим планам. Такий метод організації дослід-

жень дає змогу максимально використовувати потенціал наукових

кадрів. Переваги венчурного бізнесу — гнучкість, здатність мобільно

переорієнтуватися, змінити напрями пошуку, швидко продукувати

нові ідеї. Спрямованість на прибутки, вимоги ринку та конкуренції,

жорсткі строки примушують фахівців діяти результативно й швидко,

і таким чином інтенсифікують процес дослідження.

Такі підприємці можуть отримувати необхідний капітал від ве-

ликих корпорацій, приватних фондів і держави, які дають їм змогу

вільно розпоряджатися цими коштами для наукових цілей. Оскіль-

ки результати досліджень невідомі, інноваційне підприємництво

пов’язане із значним ризиком Але якщо підприємство досягає успіху,

воно перетворюється на самостійну господарську структуру або пе-

реходить у власність головних інвесторів.

154

1. Дослідження ринку нових продуктів

2. Прогнозування діяльності, характеру і стадій життєвого циклу

нового продукту

3. Визначення способів продажу нового продукту

4. Дослідження кон’юнктури ринків необхідних ресурсів

для виробництва і продажу нового продукту

5. Пошук субпідрядників на освоєння і постачання необхідних для нового

продукту комплектуючих виробів, устаткування й обладнання

6. Аналіз патентної чистоти нового продукту, зіставлення засобів

її забезпечення

7. Розробка можливих варіантів кооперації

8. Комплексний аналіз витрат, обсягів виробництва і продажу

нового продукту

9. Оцінювання ефективності і планування інновації

як інвестиційного проекту

10. Аналіз технічних і комерційних інноваційних ризиків

11. Вибір організаційної форми створення, освоєння і розміщення

на ринку нового продукту

12. Аналіз доцільності і планування найбільш адекватних форм

передачі технологій

Рис. 6.2. Стадії підготовки і реалізації інновацій

155

Найбільші корпорації, які мають коштовне обладнання й стабіль-

ні позиції на ринку, не надто прагнуть технологічної перебудови під-

приємства й ризикованих експериментів. Для них значно вигідніше

фінансувати малі фірми, які зайняті інноваціями, і, у разі успіху ос-

танніх, використовувати їх інноваційні досягнення.

Ризиковий бізнес отримав свою назву зовсім невипадково. Жит-

тєвий цикл ризикових організацій дуже короткий. Із 250 венчурних

фірм, що були засновані в США ще в 60-х роках, “вижило” тільки

майже третина, 32 % поглинуто великими корпораціями, 37 % збан-

крутували. І лише одиниці стали значними продуцентами високих

технологій, наприклад, “Xerox”, “Intel”, “Apple Computer”. Але віддача

фірм, що “утрималися на плаву”, настільки велика з огляду як на при-

буток, так і на вдосконалення виробництва, що робить таку практику

доцільною. Позитив ризикових підприємств полягає в тому, що вони

стимулюють конкуренцію, спонукають великі фірми до впроваджен-

ня інновацій. Фахівці вважають, що значній внесок “Apple Computer”

(що виникла як ризикове підприємство) в економіку США полягав

не у створенні та виробництві персонального комп’ютера, а в тому,

що ця фірма спонукала електронного гіганта ІВM до пошуку нових

технологій та удосконалення своєї організаційної структури, що

сприяло підвищенню її конкурентоспроможності.

Прискорення НТП сприяє зацікавленості у співпраці наукових

закладів та промислових підприємств. Умовою збереження і поси-

лення конкурентоспроможності великих компаній стає інформація

про досягнення і використання результатів не тільки прикладних, а

й фундаментальних досліджень. Тому сучасні компанії не можуть за-

довольнятися вторинною науковою інформацією і зміцнюють зв’язки

з її первинними джерелами — центрами фундаментальної науки.

У свою чергу, до співробітництва з приватними компаніями уні-

верситети спонукає не тільки можливість отримання прибутку від

комерціалізації результатів їх науково-дослідницьких робіт, а й

необхідність пошуку додаткових джерел фінансування фундамен-

тальних досліджень та найбільш сприятливих можливостей для

працевлаштування своїх випускників. Збільшується використання

таких форм співпраці, як консультування, обмін кадрами, субсидії на

дослідження та великі багаторічні контрактні угоди з корпораціями

про здійснення університетом досліджень у певній сфері. Інколи від

університету відокремлюються “міні-корпорації”, що мають на меті

перетворення знань і наукових досліджень на гроші.

156

Здебільшого співпраця університетів і промисловості здійсню-

ється у форматі “наукових парків”.

Перший такий парк з’явився в США у 1949 р. на базі Стенфорд-

ського університету (штат Каліфорнія). Ідея була простою: здати ді-

лянку землі, що належала університетові, в оренду діючим компаніям

для розміщення там їх науково-дослідних підрозділів, які об’єднували

зусилля з університетськими лабораторіями й дослідницькими гру-

пами.

“Науковий парк”, або технопарк, сприяє розвитку наукомістких

технологій. Одна з найважливіших функцій технопарку — безпе-

рервне формування нового бізнесу та його підтримка. Таким чином,

технопарк, або “науковий парк”, є основою венчурного бізнесу.

У створенні технопарку зацікавлені також промислові підприєм-

ства, які використовують його для розв’язання технологічних про-

блем, підтримання конкурентоспроможності. Внеском підприємств

є фінансова і матеріальна підтримка досліджень.

“Наукові парки” є формою інтеграції науки з промисловістю і на-

лежать до територіальних науково-промислових комплексів.

У розвитку “наукових парків” виокремлюють два етапи: 1) 60-ті

роки ХХ ст., коли виникла більшість “наукових парків” на їх “бать

ківщині” — в США — та з’явилися їх початкові форми в західноєвро-

пейських країнах — Великій Британії, Франції, Німеччині; 2) 80-ті

роки, коли почало формуватися “друге покоління” технопарків в

США і Західній Європі, з’явилися технопарки в країнах, де їх раніше

не було (у Японії та інших країнах Далекого Сходу).

“Наукові парки” можна умовно віднести до трьох моделей: амери-

канської (США, Велика Британія), японської (Японія) та змішаної

(Франція, Німеччина).

6.3. американська модель

створення “наукових парків”

У США та Великій Британії вирізняють три типи “наукових пар-

ків”:

· “наукові парки” у вузькому розумінні слова;

· “дослідницькі парки”, що відрізняються від перших тим, що у

їх форматі інновації розробляються тільки до стадії технічного

прототипу;

· “інкубатори” (в США) та інноваційні центри (у Великій Британії

та Західній Європі), у межах яких університети “дають притулок”

157

новим компаніям, надаючи їм за відносно помірну орендну

платню землю, приміщення, доступ до лабораторного обладнання

і послуг.

Найбільший з “наукових парків” США — Стенфордський. Він

розташований на землі, що її було здано в оренду строком на 51 рік

“високотехнологічним” компаніям, які співпрацювали з університе-

том шляхом залучення інженерів-дослідників до викладання. Парк

було проголошено заповненим 1981 року — 80 компаній і 26 тис.

зайнятих. Серед партнерів — геологічна служба США, гіганти елект-

роніки (IBM, “Hewlett Packard”), аерокосмічні (“Локхід”), хімічні та

біологічні компанії.

Типовий приклад “дослідницького парку”, в якому на площі

університету розміщені не підприємства та лабораторії промисло-

вих компаній, а дослідні інститути некомерційного характеру, тісно

пов’язані з промисловістю, — Центр Іллінойського технологічного

інституту (ІТІ), приватний дослідницький центр США з бюджетом

до 68 млн дол. на рік.

“Ідеальним” типом дослідницького парку є найстаріший “науко-

вий парк” Шотландії — Херіот-Уотський. Це єдиний “науковий парк”

у Європі, де дозволено тільки здійснення науково-дослідних робіт і

заборонено масове виробництво.

З початку 80-х років ХХ ст. у західноєвропейських країнах по-

ширився новий для них країн різновид технопарків, орієнтований на

потреби малих “високотехнологічних” підприємств, — інноваційні

центри, схожі на американські “інкубатори”. Їх завдання — поєднува-

ти інновації з капіталом і підприємцями, залучати суспільні й приват-

ні фонди для забезпечення “стартового періоду” для нових компаній,

що займаються впровадженням інновацій.

Функції інноваційних центрів охоплюють різні стадії іннова-

ційного процесу, особливо стимулювання переходу від експеримен-

тального виробництва до комерційного випуску нової продукції. Для

цього не завжди потрібно створювати нові компанії. Часто іннова-

ційні центри допомагають дослідникам-підприємцям продавати ви-

робникам ліцензії на новий продукт.

Невеликі інноваційні центри перебувають під орудою місцевої

влади, а більші входять у Європейську мережу з базою в Брюсселі,

яка поєднує до 40 інноваційних центрів у різних країнах, забезпечує

контакти між ними, чим полегшує фірмам торгівлю технологіями.

158

6.4. Японська модель

створення “наукових парків”

Японська модель “наукових парків”, на відміну від американської,

характеризується будівництвом абсолютно нових міст —“техно-

полісів”, де зосереджено наукові дослідження у провідних і піонер-

них галузях та наукомістке виробництво. Проект “Технополіс” був

прийнятий до реалізації в 1982 р.

Для створення “технополісів” було обрано 19 зон, рівномірно

розміщених на чотирьох островах. Усі “технополіси” повинні відпові-

дати таким критеріям:

· бути розташованими не далі ніж за 30 хвилин їзди від своїх “міст-

батьків” (з населенням не менш як 200 тис.) і в межах 1 дня їзди

від Токіо, Нагої або Осаки;

· займати площу, меншу або рівну 500 квадратним милям (при-

близно 1000 км

);

· мати збалансований склад сучасних науково-промислових комп-

лексів, університетів і дослідних інститутів, зручні для життя

райони, оснащені культурною та рекреаційною інфраструктурою;

· бути розташованими у мальовничих районах і гармонувати з міс-

цевими традиціями та природними умовами.

За 35 миль на північний схід від Токіо розташоване “місто моз-

ку” — Цукуба. Там живуть 11 500 мешканців, які працюють в 50 дер-

жавних науково-дослідних інститутах і двох університетах. У Цукубі

розташовані 30 із 98 найвідоміших дослідних лабораторій Японії, що

робить це невеличке місто одним із найбільших наукових центрів

світу. На відміну від “технополісів”, головною метою яких є комер-

ціалізація результатів наукових пошуків, що має передумовою спе-

ціалізацію на прикладних дослідних роботах, Цукуба — місто фунда-

ментальних досліджень, і роль приватного сектора в ній невелика.

Будівництво “технополісів” фінансується на регіональному рів-

ні — коштом місцевих податків і внесків корпорацій. “Ядром” низки

“технополісів” (Хіросіми, Убе, Кагосіми) є будівництво “наукових

містечок” на зразок Цукуби. Інші задовольняються розширенням нау-

кових і інженерних факультетів місцевих університетів. Більшість

“технополісів” створюють центри “суміжної технології”, інкубатори

спільних досліджень і венчурного бізнесу.

змішана модель. Прикладом змішаної моделі “наукових пар-

ків”, орієнтованої і на японську, і на американську, є “наукові парки”

159

Франції, наприклад, найбільший з них — “Софія Антиполіс” (розта-

шований на Рив’єрі, на площі понад 2000 га; на середину 80-х років

ХХ ст. землю було продано компаніям та дослідницькім організаціям;

передбачена максимальна кількість зайнятих — приблизно 6 тис.).

Ефективність інноваційної діяльності наведено на рис. 6.3.

6.5. Стан інноваційного менеджменту

в Україні

70 років панування соціалістичного методу господарювання в

СРСР виявили його економічну неспроможність. Україна в остан-

ні 50 років не поступалася розвиненим країнам у своєму техноло-

гічному розвитку, але мала більші витрати на створення продукту.

У 70-ті роки ХХ ст. Україна забезпечувала майже 5-відсоткове зрос-

тання своєї економіки завдяки створенню нових наукомістких і на-

самперед базових технологій. Але переважна кількість найновіших

розробок і досліджень була зосереджена у військовому комплексі та

майже не застосовувалася в цивільній промисловості для забезпе-

чення потреб громадян.

Перехід до ринку виявив недоліки українського інноваційного

менеджменту, передусім у науково-промисловому комплексі. Десять

років тому з’явився Державний інноваційний фонд. Але через брак

державницького мислення, а також через наївні сподівання, що силь-

ний інтелектуальний потенціал без участі досвідчених фахівців-ме-

неджерів та ґрунтовного прогнозування може вивести державу на

загальносвітовий рівень на ринку технологій, цей державний заклад

майже не працював. За словами колишнього прем’єр-міністра Украї-

ни А. Кінаха, “інноваційних проектів явно замало, та ще й 4/5 із них

не обґрунтовані жодним маркетинговим прогнозом. Ось і маємо ти-

сячі споруджених і недобудованих підприємств, цехів, ліній — наоч-

них прикладів бездумності і недалекоглядності… Замість прибутків

від інновацій маємо проблеми. На жаль, сотні мільйонів гривень по-

трапили не за призначенням — вітчизняні господарники поповнили

цими грошима обігові кошти підприємств”, незважаючи на те, що в

сучасному світі (як це ще раз підтвердила остання світова фінансо-

ва криза 1997–1998 рр.) зростання на індустріальній основі, яке по-

зитивно спрацьовувало в колишньому СРСР в 30-ті, 40-ві та навіть у

50-ті роки, вже не є ефективним. У сучасних умовах ціни на нову тех-

ніку зростають значно швидше, ніж заробітна платня, таким чином,

160

Ефективність інноваційної діяльності

Економічний ефект

від здійснення інновацій

Економічний

ефект

Прибуток

від ліцензійної

діяльності

Прибуток

від упровадження

винаходів, патен-

тів, “ноу-хау”

Приріст обсягу

продажу

Удосконалення

використання

виробничої

потужності

Скорочення

терміну окупності

інвестицій

Скорочення

термінів капіталь-

ного будівництва

Поліпшення

використання ре-

сурсів: зростання,

продуктивності,

праці, підвищення

фондовіддачі;

прискорення обігу

оборотних коштів

Екологічний

ефект

Соціальний

ефект

Науково-техніч-

ний ефект

Рис. 6.3. Система показників ефективності

інноваційної діяльності

Економічний ефект від продажу

власних і покупних нововведень

Кількість

зареєстрованих ав-

торських свідоцтв

Збільшення

питомої ваги

нових інформацій-

них технологій

Збільшення

питомої ваги

нових прогресив-

них технологічних

процесів

Зростання коефі-

ціента автоматиза-

ції виробництва

Підвищення

організаційного

рівня виробництва

і праці

Зростання кіль-

кості публікацій

(індекс цитування)

Підвищення кон-

курентоспромож-

ності товарів на

ринках розвинених

країн

Приріст доходу

працівників

Підвищення

ступеня задово-

лення фізіоло-

гічних потреб

працівників

Підвищення

ступеня безпеки

працівників

Підвищення

ступеня задово-

лення соціаль-

них і духовних

потреб

Збільшення

робочих місць

Підвищення

кваліфікації

працівників

Покращення

умов праці

і відпочинку

Збільшення

тривалості жит-

тя працівників

Зменшення

викидів шкідли-

вих компонентів

в атмосферу,

ґрунт, воду

Зменшення

відходів вироб-

ництва

Підвищення

ергономічності

виробництва

Покращення

екологічності

вироблених

товарів

Покращення

ергономічності

(рівень шуму,

вібрації праці)

вироблених

товарів

Зниження штра-

фів за порушен-

ня екологічного

законодавства та

інших норматив-

них документів