Сердюк В.О. Основи анатомії та фізіології тварин. Навчальний посібник для учнів та вчителів

Подождите немного. Документ загружается.

пори, що розташовані на голові, накопичується у тонкостінному

ПУХИРЦЕВИДНОМУ РЕЗЕРВУАРІ (зеленій залозі) (мал....). І хоч

внутрішні кінці видільних канальців не утворюють звичайно прямого

контакту з порожниною тіла, вони тісно оточені каналами незамкненої

кровоносної системи цих тварин. Комахи, на відміну від

ракоподібних, мають органи виділення у вигляді серії довгих і тонких

МАЛЬПІГІЄВИХ ТРУБОЧОК, які розгалужуються по всьому тілу і

відкриваються у заднього кінця кишечнику (мал....).

У хребетних тварин органами виділення є парні НИРКИ, які

розташовані у поперековому відділі по обох сторонах від хребта.

Кожна нирка складається з тисяч ниркових елементів, які мають назву

НЕФРОНИ. Кожен нефрон, в свою чергу, складається з фільтруючого

апарата (КЛУБОЧКА) і канальця, який не перевищує в довжину

декількох міліметрів. Нефрони зібрані разом (у вищих хребетних) в

систему дуже високої організації (мал....). Кожен нирковий каналець

утворює тісний контакт з сплетінням капілярів, а всі канальці потім

впадають до парних СЕЧОПРОВОДІВ, які ведуть до СЕЧОВОГО

МІХУРА. Останній відкривається назовні СЕЧОВИПУСКНИМ

КАНАЛОМ. І нефрони хребетних і видільні канальці інших тварин

утворюють тісний контакт з кровоносною системою. У хребетних

такий зв’язок виражений, з одного боку, у вигляді КЛУБОЧКА

СУДИН, який оточений КАПСУЛОЮ і розташований на початку

кожного нефрона, а з другого боку, - у вигляді

НАВКОЛОКАНАЛЬЦЕВИХ капілярів, які обплітають каналець на

більшій частині його довжини до його поєднання з іншими

нефронами. Нефрони, які об’єдналися, потім впадають до ПРЯМИХ

СЕЧОВИХ КАНАЛЬЦІВ нирок (мал....).

Кожен клубочок являє собою сплетіння капілярів, які

постачаються кров’ю від приносних артеріол, що відходять від

ниркових артерій. Стінки капілярів клубочка дуже тонкі. До того ж, як

показує електронний мікроскоп, вони пронизані дуже малими

багаточисельними порами. На відміну від більшості капілярів

клубочкові капіляри ссавців, об’єднуючись, замість вен утворюють

маленькі виносні артерії з досить м’язистими стінками. Ці виносні

артеріоли ведуть до другої сітки капілярів, яка тісно контактує одним

або декількома нефронами (див. мал....). Тільки після проходження

через навколоканальцеві капіляри кров потрапляє у вени і

спрямовується у зворотному напрямку до серця. Нирковий клубочок

замкнений у капсулу, яка утворена ввігнутим цибулеподібним здуттям

початку ниркового канальця. Ця капсула зветься БОУМЕНОВОЮ

КАПСУЛОЮ і являє собою порожнистий двостінний мішечок з

клітин. Нирковий клубочок є пристосуванням, яке відфільтровує

рідини з кров’яного русла: спочатку через стінки капілярів клубочка,

потім через стінку нефрона, яка утворює разом і стінку боуменової

капсули, і лише потім ці рідини потрапляють у просвіт нефрона.

Обмін між кров’ю, яка рухається по навколо-канальцевим капілярам,

оточуючою каналець позаклітинною рідиною, внутрішньоклітинною

рідиною клітин стінок канальця і рідиною, яка тече по його просвіту,

проходить майже на всьому протязі нефрона. Цей обмін проходить не

тільки через стінки капілярів, але й через клітини, що утворюють

стінки нефронів.

7.2. УТВОРЕННЯ СЕЧІ

У всіх розглянутих нами раніше типах органів виділення - від

полум’яних клітин плоских червів до боуменових капсул ссавців -

рідина, яка утворюється у початку ниркових канальців, являє собою

розчин, дуже схожий за складом на плазму крові і інші тканеві рідини.

Всі ці канальці слугують, таким чином, системами стоку для

кров’яного русла або соків тіла. Однак розчин, який знаходиться

всередині канальця, по мірі свого руху зазнає дивних перетворень.

Якісь речовини до нього додаються, а якісь - втрачаються. В решті

решт з канальців виділяється рідина, яка за своїм складом різко

відрізняється від тканевих рідин. Наскільки можна судити, основні

процеси, що відбуваються у всіх типах органів виділення, подібні, але

найбільшої ефективності вони все ж таки досягають у хребетних

тварин. Тому ми й розглянемо механізм утворення сечі на прикладі

нефрона хребетних.

Перші етапи виділення проходять у нирковому клубочку

(боуменовій капсулі). Аналіз рідини, яка взята з отвору просвіту

ниркового канальця поблизу клубочка, показує, що єдина важлива її

відмінність від крові полягає у відсутності кров’яних тілець та

білкових молекул, так як через мікроскопічні пори у стінках

клубочкових канальців великі за розмірами молекули пройти не

можуть. Зміна швидкості, з якою цей фільтрат плазми проходить через

увесь набір нефронів нирки людини, наприклад, дає дивовижну

цифру: кожну хвилину кровоносна система втрачає майже 100 мл

рідини. Тобто приблизно біля 20 % об’єму всієї крові, яка проходить

через клубочки, відфільтровується з допомогою ниркових канальців.

Провідною силою цього процесу є гідростатичний тиск у капілярах

клубочків, який створюється нагнітаючою діяльністю серцевого м’яза.

В той же час нормальний вихід сечі складає всього 1 мл на

хвилину. Куди ж дівається решта рідини? Вона зворотньо

всмоктується у навколоканальцеві капіляри. Цей процес отримав

назву РЕАБСОРБЦІЇ. З клубочкового фільтрату зворотньо

всмоктується біля 99 % води. Крім того, разом з водою

реабсорбуються і деякі інші речовини, наприклад, глюкоза,

амінокислоти, вітаміни, іони К

, Са

та інші. Вони виводяться з

організму з сечею тільки у тому випадку, якщо їх концентрація у крові

збільшується до певної величини (160-180 мг %), що трапляється при

деяких захворюваннях, цукровому діабеті, наприклад. Деякі ж

речовини виділяються з сечею у любій концентрації. Це сечовина,

сульфати і деякі лікарські препарати. Потрапляючи до первинної сечі

вони не підлягають реабсорбції. Пригадаємо, що петля Генле має

форму шпильки, низхідний і висхідний відділи якої тісно прилягають

один до одного. Рідина в них, таким чином, рухається у прямо

протилежних напрямках. Це призводить до того, що у тканині, яка

оточує канальці, збільшується концентрація іонів Na

. Внаслідок

цього вода з них проникає до оточуючого шару нирки, а концентрація

кінцевої сечі стає більшою, ніж плазми крові (мал....). Таким чином,

утворення вторинної сечі - це результат зворотного всмоктування

води і солей у ниркових канальцях (петлі Генле).

Головна функція ниркових канальців - це водний обмін. Тому

у морських риб ниркових клубочків майже немає або вони дуже

маленькі. Їх ниркам не потрібно виділяти воду, вони лише регулюють

баланс іонів і виводять назовні кінцеві продукти азотистого обміну. Бо

ці риби знаходяться у середовищі, яке гіперосмотичне по відношенню

до їх крові і вони скоріше зневожуються, ніж перезволожуються.

Необхідність зберігати воду у організмі є особливо

актуальною у мешканців жарких пустель. Відмітимо, що багато

пустельних гризунів воду взагалі не п’ють, а отримують її в результаті

розщеплення органічних речовин, які містяться у сухій їжі. При цьому

їх сеча є дуже гіперосмотичною.

Регуляція осмотичного тиску виконується не тільки нирками.

Кісткові риби, що живуть у гіпертонічній морській воді, постійно

втрачають воду. Компенсація її втрат відбувається за рахунок

морської води, яку вони п’ють. Надлишок солей в них, при цьому,

виділяється не тільки через нирки, але й через зябра. В такий спосіб

вони отримують необхідну кількість прісної води.

У наземних птахів і плазунів, що живуть в умовах відсутності

прісної води, надлишок солей видаляється з допомогою носових залоз.

Наприклад, коли альбатроси п’ють морську воду, то вже через

декілька хвилин виділяють цими залозами концентрований розчин

кухарської солі. У інших тварин є ще й інші системи і механізми

регуляції водного та солевого балансу.

У більшості тварин існує проблема видалення з організму

надлишку азоту, оскільки з їжею вони його отримують більше, ніж це

потрібно для росту, регенерації та для вироблення енергії.

Вирішується ця проблема по-різному. Самий звичайний продукт

метаболізму азоту у клітинах - це аміак. У водному розчині він

присутній у вигляді іону амонію NH

, який є отрутою, і тому його

висока концентрація у організмі є недопустимою. У тварин, які

отримують воду у необмеженій кількості (водні безхребетні тварини,

риби, личинки амфібій, крокодили) і які виділяють велику кількість

рідкої сечі, іон амонію є головною формою видалення надлишку

азоту. Наземні ж тварини і морські риби на можуть витрачати воду на

розчинення іонів амонію, оскільки відчувають дефіцит вологи. Тому

вони виділяють азот у вигляді менш отруйної сечовини. Однак

найбільш ефективним способом зберігання вологи в умовах наземного

існування є перетворення азотистих продуктів у практично

нерозчинну сечову кислоту. Кристали цієї сечової кислоти у вигляді

напіврідкої білуватої маси виділяються з клоаки у птахів, змій та

ящірок. Те ж саме відбувається і у комах, і у наземних молюсків.

Таким чином, форма і співвідношення азотистих сполук, які

виділяються у різних організмів, мають пристосувальний характер і

залежать від способу життя тварини.

Глава 8. СТАТЕВА СИСТЕМА

Сучасні тварини дожили до наших днів тому, що їх далекі

предки змогли залишити схожих на себе нащадків. Бо ж рано чи пізно

всі структури тіла тварини зношуються і організм вмирає, якщо

раніше його не з’їв хижак або не настигла хвороба. Але загибель

одного організму не означає загибелі виду в цілому, оскільки

одночасно з цим, завдяки процесу РОЗМНОЖЕННЯ, з’являються все

нові і нові покоління тварин. При цьому організми можуть

використати два типи розмноження: безстатеве і статеве.

8.1. НЕСТАТЕВЕ РОЗМНОЖЕННЯ

Найбільш простим способом безстатевого розмноження є

ПОДІЛ КЛІТИН одноклітинних найпростіших тварин на дві

(наприклад, у амеб). При цьому спочатку ділиться ядро клітини, а

потім сама клітина (мал....). У простіших багатоклітинних організмів є

ще один спосіб безстатевого розмноження - БРУНЬКУВАННЯ. Його

можна прослідкувати на прикладі гідри і губок. При цьому на тілі

гідри спочатку утворюється горбок, до якого продовжуються всі шари

клітин тіла і гастральна порожнина. Горбок поступово росте, потім

відшнуровується від тіла матері, відпадає і переходить до

самостійного життя (мал....). При брунькуванні формування нової

особини завжди починається з невеликої частини материнського

організму.

8.2. СТАТЕВЕ РОЗМНОЖЕННЯ

Цей спосіб розмноження більше розповсюджений у

тваринному світі. Сутність цього процесу зводиться до того, що дві

статеві клітини, яких називають ГАМЕТАМИ, зливаючись,

утворюють одноклітинну ЗИГОТУ (тобто запліднену яйцеклітину),

яка потім шляхом послідовних поділів в свою чергу перетворюється

на повністю розвинену дорослу особину.

Органи, в яких утворюються гамети, називають ГОНАДАМИ.

Майже для всіх тварин, які розмножуються статевим шляхом,

характерно два типи гамет: ЯЙЦЕКЛІТИНИ, або ЯЙЦЯ - великі

гамети з великим запасом поживних речовин (в основному жир, деякі

білки, мінеральні речовини і повний набір вітамінів), необхідних для

розвитку зиготи, і СПЕРМАТОЗОЇДИ, або СПЕРМІЇ, - дуже маленькі

за розмірами і значно більш численні гамети, що здатні активно

рухатись з допомогою джгутика. Сперматозоїди містять лише дуже

невелику кількість поживних речовин. Яйцеклітини і сперматозоїди

звичайно утворюються у гонадах різного типу. Доросла тварина може

бути або самцем (з СІМ’ЯНИКАМИ, у яких утворюються

сперматозоїди), або самкою (з ЯЄЧНИКАМИ, у яких утворюються

яйцеклітини). Однак з цього правила є виключення. У багатьох

безхребетних тварин, особливо у типі плоских червів, яєчники і

сім’яники можуть бути у однієї і тієї ж тварини, яку у такому випадку,

називають ГЕРМАФРОДИТОМ (мал....). Гермафродити відомі і серед

хребетних тварин. Наприклад, особини деяких морських кісткових

риб у шлюбний період по черзі виконують різні ролі: один з партнерів

веде себе як справжня самка і продукує яйцеклітини, тоді як інший

грає роль самця і виробляє сперматозоїди. У наступному циклі

розмноження вони можуть помінятися ролями, але до

самозапліднення не здатні. У плазунів, птахів та ссавців

гермафродитизм не зустрічається.

В інших випадках яйцеклітина не зливається зі

сперматозоїдом, але тем не менш проходить всі стадії розвитку до

стадії дорослої тварини. Цей процес, який називають

ПАРТЕНОГЕНЕЗОМ (тобто розмноженням без запліднення), широко

розповсюджений серед безхребетних тварин, а штучно може бути

викликаний навіть у ссавців. Однак, у багатьох тварин, яким властиве

партеногенетичне розмноження, цей процес час від часу чергується зі

статевим розмноженням, вірогідно у цілях підвищення

життєздатності. Саме так відбувається у тлі: на протязі літа вони

багаторазово розмножуються партеногенетичним шляхом, а в кінці

його в результаті статевого розмноження дають останнє, зимуюче

покоління. При цьому партеногенетичні нащадки завжди бувають

однієї статі, частіше жіночої. У тлі шляхом партеногенезу

народжуються тільки самки. Самці ж зустрічаються дуже рідко, за

виключенням передостаннього в сезоні покоління.

Оскільки гонади лежать відносно глибоко в тілі тварини, то

гамети можуть потрапити до навколишнього середовища двома

шляхами: або спочатку потрапивши до порожнини тіла, а потім через

особливі отвори (пори) в стінках тіла - назовні, або через спеціальні

канали - СТАТЕВІ ПРОТОКИ. Наприклад, у кільчастих червів гамети

виводяться спочатку у порожнину тіла, а потім - назовні. У парних

гонад молюсків і членистоногих є добре розвинуті статеві протоки, які

ведуть назовні (мал....).

Парні гонади хребетних тварин розташовані поблизу

внутрішньої поверхні стінки тіла, звичайно під черевною вистилкою.

У деяких ссавців сім’яники лежать у МОШОНЦІ, яка утворена

вип’ячуванням черевної порожнини і стінки тіла і видається за межі

тіла. Нормальний розвиток сперми у таких тварин відбувається лише

при охолодженні тканини сім’яника на декілька градусів по зрівнянню

зі звичайною температурою тіла ссавців, яка становить 36-38

С. Саме

тому мошонка розташована поза межами тіла і звичайно слабко

захищена волоссям.

Сперматозоїди хребетних тварин виводяться назовні по

каналах, які часто об’єднуються з каналами видільної системи. У

більшості амфібій, плазунів і птахів видільні канали, статеві протоки і

анальний отвір кишкового тракту відкриваються до загальної,

звичайно складно розділеної камери, яку, як ви вже знаєте, називають

КЛОАКОЮ.

У самців ссавців видільні і статеві шляхи також звичайно

об’єднуються загальним СЕЧОСТАТЕВИМ КАНАЛОМ, який йде від

СЕЧОВОГО МІХУРА і потім приймає в себе статеві протоки. У самок

ссавців видільний канал звичайно відкривається у ПЕРЕДВІР’Я, яке

одноразово є і виходом ПІХВИ. Таким чином, тут також відбувається

об’єднання двох шляхів.

Ту частину статевого шляху, яка слугує для виведення

яйцеклітин з яєчників назовні, називають ЯЙЦЕВОДОМ. Звичайно

яйцевод вистелений залозами, які формують захисні оболонки яйця. У

тварин, малюки яких розвиваються у організмі самки, подовжена

частина яйцеводу, де відбувається розвиток плоду, зветься МАТКОЮ.

8.3. ЗОВНІШНЄ І ВНУТРІШНЄ ЗАПЛІДНЕННЯ

У більшості водних безхребетних тварин, а також частини

хребетних тварин яйцеклітини і сперматозоїди виділяються у воду,

там сперматозоїди пливуть до яйцеклітин, приваблені, мабуть,

особливими хімічними речовинами. Однак у всіх цих тварин злиття

гамет аж ніяк не справа випадку, оскільки яйцеклітини і

сперматозоїди виділяються у воду приблизно в один і той же час і в

одному і тому ж місці, як результат статевої поведінки дорослих

особин. Цьому також сприяє хімічна стимуляція і синхронізація

розмноження такими періодичними явищами, як добові, місячні і

приливно-відливні ритми. І все ж таки процес ЗОВНІШНЬОГО

ЗАПЛІДНЕННЯ, який розглянутий вище, є достатньо марнотратним:

доводиться виробляти велику кількість гамет, для того, щоб

гарантувати розвиток лише декільком зиготам. І тому любе

пристосування, яке підвищує ймовірність запліднення яйцеклітини

сперматозоїдом і розвитку зиготи до стану дорослої тварини, надає

явні переваги виду, оскільки дозволяє новому поколінню досягти

зрілості з меншими витратами на виробництво гамет. Одним з рішень

цієї проблеми, яке зустрічається у багатьох тварин, є ВНУТРІШНЕ

ЗАПЛІДНЕННЯ. У цьому випадку запліднене яйце звичайно

затримується у якій-небудь ділянці статевих шляхів самки до

завершення їм певного етапу свого розвитку. Зрозуміло, що

подальший розвиток йде лише у випадку, коли сперматозоїд досягне

яйцеклітини. Іншим способом підвищення ймовірності утворення

зиготи і досягнення нею зрілого стану, є замикання її до захисної

СКОРЛУПИ. В такому випадку сперматозоїди також повинні

досягнути яйце перш, ніж воно буде відкладене і доступ до нього буде

закритий (неможливий).

Способів доставки сперми до статевих шляхів самки багато. У

деяких членистоногих і молюсків сперма заключена у замкнену

капсулу, або СПЕРМАТОФОР, який переноситься до статевих шляхів

самки або самцем, або самою самкою з допомогою однієї з її

членистих кінцівок. У павуків, наприклад, самець після певного

періоду шлюбного залицяння виділяє крапельку СІМ’ЯНОЇ РІДИНИ

на невеличку шовковисту пластинку-палетку, потім бере її

педипальпами (передня пара кінцівок павуків) і вводить її до

СТАТЕВОЇ ПОРИ самки. У головоногих молюсків (кальмарів та їх

найближчих родичів) самець розміщує комок сперматофорів на тіло

самки, або до її мантійної порожнини, використовуючи для цього

спеціалізоване щупальце.

Птахам властиве лише внутрішнє запліднення. Але оскільки у

більшості випадків вони не мають спеціальних зовнішніх статевих

органів, птахи виробили складну шлюбну поведінку, яка завершується

тісним контактом клоак самця і самки. У комах і ряду інших

безхребетних тварин, а також у плазунів і ссавців самець має

спеціальний парувальний орган - ПЕНІС, на якому відкривається

статевий отвір самця і який пристосований для введення сперми до

статевого отвору самки. Останнє звичайно зв’язане у самки з

особливою приймальною камерою - ПІХВОЮ. Зближення і контакт

партнерів при КОПУЛЯЦІЇ, великі витрати часу на виділення

сперматозоїдів і (у багатьох випадках) на стимуляцію дозрівання

яйцеклітин, а також серйозний ризик одночасної загибелі і самця і

самки у момент копуляції, привели до вироблення складної поведінки

(з фізіологічної і морфологічної сторони) під час залицяння і

парування.

Статеві шляхи більшості тварин мають різні додаткові залози.

Одні з них утворюють скорлупові оболонки або запас поживних

речовин для яйця, інші приймають участь у вигодовуванні нащадків,

які розвиваються всередині материнського організму. У випадку

внутрішнього запліднення рідини, що виробляються залозами

яйцеводів самки, утворюють середовище для транспорту

сперматозоїдів. В деяких випадках сперматозоїди можуть

затримуватись і зберігатись у статевих шляхах самки (звичайно в

особливій камері) на протязі декількох днів, місяців, а іноді і років.

Наприклад, самки мурашок і бджіл спарюються тільки один раз в

житті, а потім продукують запліднені яйця решту свого життя.

Процес запліднення закінчується утворенням ЗИГОТИ, а з

початком її поділу починається складний шлях розвитку нового

організму. Цей шлях можна поділити на декілька періодів:

ЕМБРІОНАЛЬНИЙ та ПОСТЕМБРІОНАЛЬНИЙ.

8.4. СЕЗОННІСТЬ СТАТЕВОГО РОЗМНОЖЕННЯ

Той факт, що органи розмноження потрібні лише на короткий

проміжок часу, висуває одну серйозну проблему. В той час, коли

зябра, шлунок і серце працюють майже постійно, розмноження у

багатьох тварин відбувається лише на певних стадіях розвитку і

нерідко обмежено якимось одним сезоном року. Таким чином, статеві

органи більшості тварин функціонують циклічно, зменшуючись у

розмірах в проміжках між періодами розмноження. Ця циклічність

особливо добре помітна у самок тварин, особливо у самок ссавців, у

яких матка проходить ряд помітних змін перед утворенням плаценти.

Таким чином, організм тварини повинен не тільки мати спеціальні

статеві органи, але й регулювати їх функціональний стан.

Головна причина сезонності статевого розмноження

обумовлена необхідністю пристосувати пов’язані з цим витрати

енергії (на виробництво гамет, виконання довгого шлюбного

залицяння, будівництво гнізда, охорону і викормлення нащадків і

забезпечення їх росту) до найбільш сприятливої пори року з точки

зору погоди, наявності їжі і води. Тварини враховують і такі фактори,

як відсутність хижаків і паразитів. Тому в умовах помірного клімату

розмноження звичайно відбувається навесні та влітку. Звичайно,

конкретне проявлення такої періодичності залежить від СТРОКУ

ВАГІТНОСТІ, довжини періоду розвитку і росту організму до стану

дорослої тварини, загальної тривалості життя та інших факторів,

пов’язаних з часом. Тварини, які дозрівають швидко, можуть

розмножуватись декілька разів на протязі літа і можуть зберігати

статеву активність восени і взимку. У тропічному кліматі сезонність

розмноження часто визначається зміною посушливого і дощового

сезонів року, оскільки це відбивається на запасах їжі і вологи. Нерідко

циклічність розмноження у помірних і арктичних широтах пов’язана з

довжиною світлового дня. У багатьох птахів, наприклад, зміни

довжини світлового дня стимулюють не тільки розвиток гонад, але й

перельоти, линьку і деякі інші щорічні явища.

Така синхронізація забезпечує одночасну готовність до

розмноження самців і самок у популяції і дозволяє з» економити

енергію особин в інші пори року. Існують і інші більш тонкі

механізми синхронізації, особливо характерні для колоніальних

птахів: так зовнішній вигляд і шлюбна поведінка одних особин

можуть слугувати сигналом до наступання статевої готовності усіх

членів колонії. Синхронізація також може бути пов’язана з місячними

і приливно-відливними ритмами. Одна з рибок, яка живе у західного

узбережжя Північної Америки, вимітає ікру на піску (виплигуючи за

саму високу відмітку води) на протязі декількох ночей, які слідують за

самими високими приливами цього місячного циклу. Ікра потім

розвивається у піску і мальки з’являються майже одночасно з

наступним самим високим приливом (через 25-27 днів), який

підхоплює їх і несе у море.

Цикли розмноження можуть бути й коротше року. Деякі

паразити, збудники малярії, наприклад, розмножуються через кожні

декілька днів. Майже у всіх видів ссавців стан готовності самок до

розмноження, який називають ЕСТРУСОМ, або ТІЧКОЮ, проходить

свій особливий цикл. Часто така циклічність пов’язана зі змінами

світлового дня, які стимулюють роботу яєчників і дозрівання

яйцеклітин. Максимальна готовність до розмноження буває у самок

напередодні ОВУЛЯЦІЇ (тобто виходу яйцеклітини з яєчників) або

зразу ж після неї. Тому, як правило, відбувається запліднення молодих

яйцеклітин. У невеликих гризунів естральний цикл повторюється

через декілька тижнів, а у великих ссавців, таких як кити або слони,

наприклад, через один-два роки. У період вагітності ця циклічність

переривається.

Самці ссавців, як правило, постійно готові до розмноження,

однак у деяких видів дозрівання статевих продуктів в них

відбувається лише у певну пору року. В цей час звичайно починають

функціонувати і пов’язані з розмноженням залози, які виділяють

пахучі речовини. Поряд зі звичайними формами поведінки ці пахучі