Сердюк В.О. Основи анатомії та фізіології тварин. Навчальний посібник для учнів та вчителів

Подождите немного. Документ загружается.

Клітини, що розташовані у стінках каналів, обмінюються речовинами

з кров’ю та щільною тканиною, до якої вони заглиблені. Кістка - це

жива тканина, яка постійно оновлюється. В ній постійно проходять

зміни - і під час росту і під час старіння. Достатньо гнучка і м’яка у

молодому віці, кістка стає щільною і твердою на протязі росту

організму. Старіюча кісткова тканина поступово втрачає свої

мінеральні компоненти і стає слабкою і крихкою.

Хрящ також є продуктом секреторної діяльності живих клітин,

які заглиблені до основної речовини, яка ними і продукується. За

своїми властивостями хрящі можуть бути досить різноманітними - від

дуже твердого до еластичного й волокнистого. Клітини твердого

хряща поодиноко або невеликими групами розкидані серед

міжклітинного матеріалу, який ними секретується, і котрий

складається з складних білків і специфічного вуглеводу, що зветься

ХОНДРОІТИНОМ. У зовсім протилежному за властивостями

еластичному хрящі значно більше еластичних волокон хряща. У

представників двох досить великих груп сучасних хребетних -

хрящових риб (акули і скати) та круглоротих (міноги та міксини) -

скелет на протязі всього життя представлений хрящем. У

представників інших класів хребетних тварин скелет в основному

складається з хряща тільки на ранніх стадіях розвитку.

У багатьох хребетних є так звані ШКІРНІ, або НАКЛАДНІ

кістки. Прикладом їх може слугувати луска риб. Нерідко лусочки

можуть зливатись, утворюючи більші пластини, як у панцирних

сомиків, наприклад. В процесі еволюції багато з цих кісток

видозмінились таким чином, що частина з них увійшла до складу

черепа (навіть у ссавців), а частина - до грудного, або плечового,

поясу (особливо у риб, амфібій, плазунів і птахів). Інші кістки скелету

хребетних відносяться до типу ХОНДРАЛЬНИХ, або заміщених,

кісток, які визначально закладаються у вигляді хрящу. На певній

стадії розвитку такі хрящі заповнюються кровоносними судинами і

остеобластами і поступово, цілком або частково, заміщуються

кістковою тканиною.

У ссавців у вісьовій частині (ДІАФІЗІ) довгих трубчастих

кісток, таких як стегнова кістка, центр ОКОСТЕНІННЯ

розповсюджується від крапки, яка лежить десь посередині довжини

кістки, до її кінців, поки не заміниться увесь діафіз (мал. 5). Цей

процес може продовжуватись декілька років. У людини, наприклад,

окостеніння маленьких кісточок кисті й стопи закінчується лише біля

21 року. Одночасно з цим у верхніх і нижніх кінцях трубчастих кісток,

або ЕПІФІЗАХ, формуються ще два центра окостеніння. Окостеніння

у тканинах епіфізів йде повільніше, і з тканиною діафізу вони не

з’єднуються. Між епіфізами і діафізом на протязі всього періоду росту

тварини зберігається тонкий прошарок хряща, і саме за рахунок цих

місць відбувається подовження кістки. Таким чином, ріст кістки в

довжину здійснюється шляхом наростання хряща між діафізом і

епіфізами. Ріст же кістки у товщину йде шляхом постійного

перетворення поверхневої і внутрішньої частини кістки за рахунок

діяльності остеобластів ті остеокластів. Тонкий шар спеціалізованого

хряща зберігається і на суглобовій поверхні епіфіза, де він на протязі

всього життя функціонує в якості суглобової вистилки, яка збільшує

пружність і опір зносу. Коли тварина досягає зрілого віку, діафіз і

епіфізи зливаються, втрачаючи хрящову пластинку, що їх роз’єднує.

У плазунів, амфібій і риб окостеніння звичайно

розповсюджується з одного місця - середини кістки до її кінців, і тому

різниці між діафізом і епіфізами немає. Ріст таких кісток в довжину

проходить на кінцях і здійснюється за рахунок їх перебудови та

витягування. Тому у тварин з таким скелетом період росту не

обмежений, вони можуть рости все життя, хоч темпи їх росту з віком

падають. Всі ж ссавці перестають рости після часу окостеніння

епіфізарних пластин. Можливо, що ця особливість еволюційно

закріпилась в них у зв’язку з їх більш високою руховою активністю.

ОРГАНІЗАЦІЯ СКЕЛЕТУ ХРЕБЕТНИХ. Окремі частини

скелету хребетних для зручності називають “кістками”, хоч, як ми вже

з’ясували раніше, це можуть бути й хрящі. Найбільш помітним

утворенням у вісьовому скелеті є ЧЕРЕП, який складається з багатьох

окремих кісток, які у дорослих тварин зростаються, але в період

формування черепа можуть бути легко впізнані (мал. 6). ЧЕРЕПНА

КОРОБКА і ТВЕРДЕ ПІДНЕБІННЯ (відділи черепа) містять як

шкірні, так і хондральні кістки. Функція, яку головним чином виконує

череп, це прикриття та захист мозку та основних органів чуттів - очей,

органа нюху та слуху - і пов’язаних з ними нервів. ВЕРХНЯ ЩЕЛЕПА

сочленована або злита з черепною коробкою, тоді як НИЖНЯ

ЩЕЛЕПА сочленована з верхнею, в результаті чого рот може

відкриватися і закриватися, а також кусати і жувати їжу. Щелепи

слугують головним чином для прикріплення зубів, крім того вони

контролюють доступ до ротової порожнини і глотки. Саме рухливі

щелепи дозволили тваринам активніше здобувати їжу, а предковим

формам хребетних стати хижаками. Цікаво, що основна частина

щелеп відокремилась в процесі еволюції від скелетної опори зябер -

зябрових дуг примітивних риб. Похідні зяберних дуг перетворились і

на крихітні слухові кісточки середнього вуха, які слугують для

передачі звукових коливань від барабанної перетинки до

внутрішнього вуха.

Наступним важливим відділом скелету є ХРЕБЕТНИЙ

СТОВБУР, або ХРЕБЕТ. Він утворений групою окремих ХРЕБЦІВ,

які сочленовані один з одним і з ребрами, і пов’язані спереду з

черепом (мал. 7). Основна частина хребця, його ТІЛО, звичайно

оточує чи захищає хорду посегментно. Зі спинної сторони до тіла

хребця прикріплюється кісткове кільце, яке звуть ВЕРХНЕЮ, або

НЕВРАЛЬНОЮ, ДУГОЮ хребця. Серія невральних дуг оточує та

захищає спинний мозок. З черевної сторони хребець має НИЖНІ, або

ГЕМАЛЬНІ, ДУГИ, що захищають важливі кровоносні судини.

Хребет є основною опорою тіла, але разом з тим він зберігає і його

гнучкість. Правда, в окремих частинах хребта або в деяких напрямках

вона може бути обмежена через розвиток відростків хребців або

місцевого зростання хребців (грудний, поперековий відділи,

наприклад). В сукупності, череп та хребет оточує і захищає всю

центральну нервову систему хребетних тварин. Примітивною рисою є

сочленіння кожного хребця з однією або двома парами РЕБЕР. Така

багаточисельність ребер характерна, наприклад, для кісткових риб, у

яких вони утворюють гострі колючки, які досаждають хижакам.

У ссавців і птахів розташування ребер обмежено лише

ГРУДНИМ ВІДДІЛОМ, де вони утворюють ГРУДНУ КЛІТИНУ і

слугують місцем прикріплення грудних м’язів. У птахів до виросту

грудини - КІЛЯ - прикріплюються найсильніші літальні м’язи. А

видозмінені ребра КРИЖОВОГО ВІДДІЛУ хребта приймають участь

у прикріпленні тазового поясу до крижових хребців. Остання частина

хребта утворює скелет хвоста.

У ГЛОТКОВОМУ ВІДДІЛІ у риб ряд кісток підтримує зябра.

Судьба цих кісток, які звуть ВІСЦЕРАЛЬНИМ СКЕЛЕТОМ, в

еволюції хребетних різна. Як вказувалося раніше, вони дали початок

обом половинкам ЩЕЛЕПНОЇ ДУГИ і СЛУХОВИМ КІСТОЧКАМ

наземних хребетних, в тому числі і ссавців. Крім того, вони

приймають участь в утворенні ПІД”ЯЗИКОВОГО АПАРАТУ -

скелетної опори язика, а також в утворенні скелету гортані і трахеї.

Череп, ребра і вісцеральний скелет поряд зі спеціалізованими кістками

грудини звуть ВІСЬОВИМ СКЕЛЕТОМ.

У багатьох хребетних є парні кінцівки, які зв’язані з

ПЛЕЧОВИМ і ТАЗОВИМ ПОЯСАМИ. І якщо плечовий пояс ссавців

слугує лише свого роду фіксатором для ПЕРЕДНІХ КІНЦІВОК, то

плечовий пояс амфібій, плазунів і птахів являє собою більш складний

комплекс шкірних і хондральних кісток. Плечовий пояс ссавців

складається з двох ЛОПАТОК, витягнутою форми, і двох КЛЮЧИЦЬ.

М’язи, які рухають чи стабілізують передні кінцівки, зв’язують

плечовий пояс з хребцями, ребрами, черепом і грудиною. До складу

передньої кінцівки входить велика ПЛЕЧОВА кістка, яка утворює з

лопаткою рухливе зчленування (мал. 6). Іншим кінцем плечова кістка

сочленована у ліктьовому суглобі з двома кістками, що лежать поряд -

ЛІКТЬОВОЮ та ПРОМЕНЕВОЮ. Ці кістки, в свою чергу,

зчленуються з маленькими кісточками ЗАП’ЯСТКУ, які входять до

складу КИСТІ. Далі йдуть кісточки П’ЯСТКУ і ФАЛАНГИ ПАЛЬЦІВ.

Ссавці звичайно мають п’ять пальців, перший з яких, великий, часто

має дві фаланги, інші - по три. У птахів кістки зап’ястку, п’ястку і

частина фаланг пальців зрослися в єдину кістку - ПРЯЖКУ, до якої

прикріплюються махові пір’їни крила.

Тазовий пояс ссавців складається з трьох пар окремих

елементів - КЛУБОВОЇ, СІДНИЧОЇ і ЛОБКОВОЇ кісток, які у

дорослих тварин зливаються і утворюють суцільне кісткове кільце.

Всі шість компонентів пояса міцно зрослися між собою, а з спинної

сторони - з крижовими хребцями та їх сильно видозміненими

ребрами. З черевної сторони кістки обох половинок пояса утворюють

малорухливе сполучення, яке має назву ЛОБКОВИЙ СИМФІЗ. Через

це кільце проходять під час народження малята ссавців. Тому тазовий

пояс самок повинен поєднувати необхідну при носінні малят міцність

з достатньо великим діаметром кісткового кільця. У деяких ссавців по

мірі наближення пологів симфізи тазового поясу під дією гормонів

розм’якшуються і можуть розтягатися.

Найбільш велика кістка задньої кінцівки - СТЕГНОВА,

сочленована з тазовим поясом, а у колінному суглобі - з двома

кістками, які лежать поруч - ВЕЛИКОЮ і МАЛОЮ ГОМІЛКОВИМИ

кістками (мал.6). Ці кістки, в свою чергу, сочленуються з маленькими

ПЕРЕДПЛЮСНЕВИМИ кісточками СТОПИ. П’ять пальців, які також

складаються з фаланг, опираються на ПЛЮСНЕВІ елементи стопи. У

птахів кістки передплюсни та плюсни зрослися у одну кістку - ЦІВКУ.

Консервативний характер основного плану будови кінцівок

хребетних тварин дозволяє думати про його великі переваги, хоч не

слід забувати й про те, що деталі їх будови, так же як і функції цих

кінцівок - іноді дуже спеціалізованих, іноді універсальних, - напрочуд

мінливі. Ці кінцівки можуть бути пристосованими для самих різних

типів пересування - ходіння, повзання, риття, польоту, стрибків і для

безкінечного ряду варіацій цих типів. Кінцівки можуть

використовуватися і як зброя, з використанням кігтів чи копит, або в

якості сильно витягнутих чутливих щупиків для дослідження

віддалених або об’єктів, які сховалися (мал.7). Вони можуть слугувати

і для пошуку різних об’єктів та піднесення їх до рота, а також

чудовими ходулями.

Всі ці варіанти спеціалізації супроводжуються структурними

перебудовами. Тому не дивно, що довжина і маса великих кісток, так

же як і будова суглобів, часто змінюється, щоб краще забезпечити

необхідні рухи або зменшити вірогідність пошкоджень. Нерідко

кістки цілком або частково зникають, або зливаються з сусідніми

кістками (мал.7). У представників декількох груп тварин, таких як

безногі амфібії, змії та деякі ящірки, кінцівки були втрачені цілком. У

китів втрачені тільки задні кінцівки. Функції втрачених кінцівок у

таких тварин взяли на себе інші адаптивно змінені органи.

Цікавим і добре вивченим прикладом зміни кінцівок у ссавців

може бути кінь. Його суглоби зап’ястку і передплюсни сильно

перебудовані, кількість кісток в них скоротилась, а кількість пальців

зменшилась до одного на кожній нозі. Копито коня являє собою

видозмінений кіготь, який розташований на останній фаланзі третього

пальця. Кінь - це високо спеціалізована тварина, пристосована для

швидкого і довгого бігу по степу або прерії. Це особливо

відобразилося на змінах у будові голеностопних суглобів -

підвищилась їх міцність. Однак рухи кінцівок коня обмежені, бо вони

розраховані в основному лише на ходьбу та біг, і тому здатністю до

різних маніпуляцій коням довелося пожертвувати.

2.3. СПОЛУЧНА ТКАНИНА

Скелет - це не просто набір окремих хрящів та кісток. Всі

частини і органи тіла тварини розсипалися б, якби вони не були

з’єднані між собою СПОЛУЧНОЮ ТКАНИНОЮ. Ця тканина

складається з клітин, які занурені до особливої міжклітинної

речовини. Клітини секретують навколо себе волокнисті,

желатиноподібні, клейкі матеріали, які утворюють нагромадження

живої тканини, що забезпечує з’єднання частин тіла. Серед всіх цих

матеріалів, що секретуються, мабуть найбільш важливим є білок, який

називають КОЛАГЕНОМ.

У деяких хребетних тварин особливо густе сплетіння

сполучнотканинних волокон, у яких переважають нерозчинні волокна

білку, лежать під самою шкірою. Не менш важливими є і

багаточисельні оболонки, що вистилають різні порожнини тіла

тварини. У ссавців до їх числа відноситься ПЕРІТОНЕАЛЬНА

ВИСТИЛКА черевної порожнини і ПЛЕВРАЛЬНА ОБОЛОНКА

грудної порожнини. Існує велике різноманіття різних ЗВ”ЯЗОК, що

з’єднують між собою кістки скелета, і СУХОЖИЛЬ, що

прикріплюють м’язи до кісток. Більш тонкі і гладенькі шари

сполучної тканини вкривають і обособлюють кожний м’яз,

дозволяючи йому скорочуватись або цілком, або окремими ділянками.

Нерви також вкриті оболонками зі сполучної тканини. По суті, які б

органи тіла не входили б у контакт між собою, чи будуть то кістки або

м’язи, чи нерви або кровоносні судини, завжди в утворенні цього

контакту приймає участь спеціалізована різновидність сполучної

тканини, яка і забезпечить необхідну ступінь її міцності або гнучкості.

Сполучна тканина заповнює також різного роду проміжки і

порожнини між органами в різних частинах тіла тварини. Існує

особливий тип сполучної тканини, яка складається головним чином з

клітин, що містять у своїй цитоплазмі велику кількість жирових

крапель. Цей резервний жир використовується лише при необхідності,

наприклад, в період розмноження, коли зменшуються запаси їжі, або

коли погодні умови перешкоджають її добуванню. Невеликі ссавці,

що впадають у сплячку, такі як тушканчики або кажани, наприклад,

запасають восени у вигляді жирової тканини “паливо”, вага якого

перевищує вагу звіряти у літній період на 100 %. Це дозволяє їм

задовольняти потреби організму в енергії в період зимового “посту”.

Жирова сполучна тканина відіграє також досить важливу роль у якості

м’якої “подушки” і заповнювача порожнин між різними органами.

Нирки, наприклад, оточені жиром. Жир також придає тілу

характерний контур, нерідко демонструючи різницю між статями.

Таким чином, сполучна тканина формується і накопичується

не тільки для потреби “дійсних” органів, але й сама виконує досить

багато особливих функцій.

Глава 3. РУХ

Жива протоплазма рідко буває нерухомою. У доповнення до

хаотичного руху частин протоплазми, які викликані випадковими

зіткненнями молекул (в результаті так званого “броунівського руху”),

існують і досить виражені протоплазматичні токи, які іноді

супроводжуються змінами форми клітини і здійснюються за рахунок

енергії внутрішньоклітинного метаболізму. Але всі ці типи активного

руху незалежно від того, забезпечуються вони безпосередньо лише

процесами у цитоплазмі одноклітинних організмів, дією спеціальних

клітинних органел (війок, джгутиків) або особливих тканин (м’язових

волокон), пов’язані з волокнистими компонентами цитоплазми.

МІКРОТРУБОЧКИ діаметром 5-20 нанометрів знайдені з допомогою

електронного мікроскопа у всіх скоротливих структурах. І в

залежності від їх розташування і способів взаємодії в клітині виникає

різного типу амебоїдний, “мерехтливий” або м’язовий рух.

3.1. АМЕБОЇДНИЙ РУХ

Не тільки одноклітинні організми (корененіжки), але й окремі

клітини спеціалізованих тканин (блукаючі клітини: АМЕБОЦИТИ у

безхребетних, МАКРОФАГИ і ЛЕЙКОЦИТИ у хребетних тварин)

можуть пересуватися за рахунок “амебоїдної” зміни форми. При

цьому у напрямку руху клітин утворюються вирости цитоплазми

(ПСЕВДОПОДІЇ, або ЛОЖНОНІЖКИ) у формі лопатей чи ниток.

Механізм амебоїдного руху нагадує елементарні процеси, які

ми можемо спостерігати під час м’язового скорочення. При цьому у

периферійному шарі цитоплазми (ЕКТОПЛАЗМІ) амеби протікають

активні скоротливі процеси, за рахунок яких внутрішня частина

цитоплазми (ЕНДОПЛАЗМА) переміщується в напрямку руху. Таким

чином, рух з допомогою псевдоподій можна розглядати як рух рідини

під гідравлічним тиском, що викликається скороченням

ектоплазматичного “чохла”.

3.2. МЕРЕХТЛИВИЙ РУХ

Для поступального переміщення багато одноклітинних

організмів (джгутикові, інфузорії) і невеличкі багатоклітинні (війчасті

черви, різні личиночні стадії, а також сперматозоїди) використовують

“мерехтливий” рух. З його ж допомогою до організму підганяється

вода, яка містить кисень і частки їжі. Мерехтливий рух приймає

участь у транспорті речовин в системах порожнин тіла (кишечник,

ниркові канальці) у багатьох типів тварин (крім членистоногих і

круглих червів).

Мерехтливі органели мають форму довгих бичевидних

ДЖГУТИКІВ або коротких ВІЙОК. Обидва типи органел не

відрізняються за мікроскопічною будовою, однак працюють по-

різному. В той час як джгутики, що зустрічаються переважно по

одному або у невеликій кількості, можуть виконувати різноманітні

гребні або гвинтові рухи в основному у трьохмірному просторі,

переміщуючи клітину або створюючи рівномірну тягу, рух війок

завжди проходить в одній площині.

Мікроскопічна будова всіх типів органел мерехтливого руху -

від джгутиків рослинних гамет, найпростіших, війок мерехтливого

епітелію до хвостиків сперматозоїдів - є дивовижно подібною: в них

спостерігаються дві вісьові мікротрубочки, що оточені дев’ятьма

парами периферійних мікротрубочок, які беруть початок від

базального тільця (мал. 8).

Узгоджені, ритмічні рухи війок і джгутиків, вочевидь,

потребують наявності контролюючих механізмів всередині клітини,

які забезпечують відповідний взаємозв’язок між окремими війками.

Тому не дивовижно, що війки нерідко приймають участь у

сприймання різних подразнень. Війки ВОЛОСКОВИХ КЛІТИН

внутрішнього вуха хребетних тварин не здатні до самовільних рухів,

але можуть зміщуватись відносно самих клітин під дією сили тяжіння,

прискорення та звукових коливань, і саме ці їх відносні зміщування

сприймаються і інтерпретуються потім мозком. Подібні органи

сприймання рухів чутливих війок зустрічаються і у багатьох

безхребетних тварин.

3.3. М’ЯЗОВИЙ РУХ

Рух у багатоклітинних організмів є однією з основних функцій

тіла, яка ясно демонструє розподіл праці між спеціалізованими

клітинами. Вже у кишковопорожнинних, а слідом за ними і у всіх

більш високоорганізованих тварин, зустрічаються клітини зі

збільшеним вмістом волокон скоротливого білка, які отримали назву

М’ЯЗОВИХ. Звичайно вони мають витягнуту форму, а їх кінці тим чи

іншим способом закріплюються у навколишніх тканинах так, що коли

вони скорочуються, то неминуче зміщують одні частини відносно

інших. У таких високоорганізованих тварин, як членистоногі,

молюски і хребетні тварини, м’язові клітини заповнені скоротливим

білковим комплексом - АКТІНО-МІОЗИНОМ. Будова м’язових

клітин широко варіює у різних типів тварин і навіть у різних органах

однієї і тієї ж тварини. Найбільш прості клітини мають

веретеноподібну форму, де молекули скоротливого білка зорієнтовані

головним чином паралельно осі клітини (під звичайним мікроскопом

їх можна лише з великими труднощами відрізнити від цитоплазми).

До цього простого типу м’язових клітин відносяться клітини

ГЛАДЕНЬКИХ М’ЯЗІВ, які утворюють стінки кишкової трубки і

кровоносних судин.

Більш складну будову мають клітини ПОПЕРЕЧНО-

СМУГАСТИХ, або СКЕЛЕТНИХ М’ЯЗІВ. Вони отримали свою назву

тому, що у багатоядерних клітинах цих м’язів помітна поперечна

смугастість - у вигляді світлих і темних смуг (дисків), що

чередуються. При більш детальному розгляді (мал. 9) можна

побачити, що волокна АКТІНУ і МІОЗИНУ утворюють

високоорганізовану шестигранну структуру, яка у поздовжньому

напрямку складається з окремих одиниць - САРКОМЕРІВ (мал. 9). В

центрі кожного саркомера знаходиться група товстих міозинових

волокон (А-диск, темний), між якими з обох сторін всовуються на

деяку відстань тонкі актинові волокна. Залишкова частина актинових

волокон проходить у вільній від міозину області саркомера (І-диск,

світлий) і прикріплюється до кордонів між саркомерами (Z-

пластинки). При всуванні актинових волокон в проміжок між

міозиновими волокнами і відбувається скорочення м’яза.

Здійснюється таке скорочення відносно швидко. Тому ці м’язи, крім

хребетних, зустрічаються ще і в дзвонах медуз, у кільчастих червів,

молюсків, особливо головоногих, і членистоногих.

Серце хребетних тварин утворено м’язовою тканиною

особливого типу - СЕРЦЕВИМ М’ЯЗОМ, волокна якого

розгалужуються і багаторазово контактують один з одним. За своєю

будовою та властивостями він нагадує одночасно і гладенькі і

поперечносмугасті м’язи.

Для того, щоб м’яз скоротився, йому потрібен певний сигнал.

Такі сигнали їм приносять нерви. В місці контакту нерва з м’язовим

волокном є так звані КІНЦЕВІ РУШІЙНІ ПЛАСТИНКИ (мал. 10).

Через них нервовий імпульс потрапляє на м’язове волокно і викликає

його скорочення.

Якщо поодинокі м’язові клітини здатні лише скорочуватись, то

сукупності цих клітин, які утворюють м’язи, здатні виконувати

різноманітні механічні рухи і розвивати різні зусилля на протязі більш

менш довгих проміжок часу. Оскільки м’язи є еластичною тканиною,

вони до певної міри мають властивості резини. Тому у спокійному

стані вони зберігають стабільну довжину, а під час розтягування

чинять опір силі, що на них діє. Частково цими пружними

властивостями м’язи завдячують клітинним оболонкам і тонким

прошаркам сполучної тканини, які вкривають м’язові волокна, що

розташовані паралельно. Однак деякі гладенькі м’язи здатні час від

часу змінювати свою довжину і у стані спокою.

У багатьох тварин, включаючи хребетних, є трубчасті органи,

такі як травний тракт і кровоносні судини. Щоб ці органи краще

функціонували, їх стінки повинні знаходитись у стані деякого

м’язового напруження, у так званому ТОНУСІ. У відповідності до

активності органа і потреб організму ступінь такого напруження

постійно змінюється. Однієї еластичності сполучної тканини для

цього недостатньо, оскільки часто є потреба у зміні отвору

трубчастого органа. Тому гладенькі м’язові клітини розташовуються

прошарками, які чередуються - кільцевими та поздовжніми. Їх

повільні, але стійкі скорочення слугують для підтримання ТОНУСУ

м’язової стінки при любому розмірі отвору трубки. М’язи, які здатні

знаходитись у постійній напрузі, звуть ТОНІЧНИМИ, а стан їх

тривалого скорочення називають М’ЯЗОВИМ ТОНУСОМ.

У хребетних тварин гладенькі м’язи звичайно приймають

участь в утворенні стінок травного тракту, стінок дихальних шляхів,

таких як трахея і бронхи, стінок кровоносних судин, а також стінок

сечового міхура. У ссавців прямо під шкірою розташовані маленькі

гладенькі м’язи, які прикріплюються до основи кожної волосини і

можуть піднімати її, збільшуючи товщину волосяного покриву.

Поперечносмугасті м’язи працюють інакше. Їх основною

функцією є виконання дуже складних рухових актів, які дозволяють

тварині швидко переміщуватись. Ці м’язи, збуджуючись від нервів,

що до них підходять, здатні скорочуватись цілком на протязі якихось

долей секунди. Так же швидко вони здатні і розслаблятися, що

дозволяє їм при необхідності здійснювати швидкі мерехтливі

скорочення. Їх здатність періодично скорочуватись і розслаблятись і

лежить в основі таких складних рухів, як плавання, біг та політ. Крила

маленьких птахів, наприклад колібрі, можуть рухатися зі швидкістю