Сердюк В.О. Основи анатомії та фізіології тварин. Навчальний посібник для учнів та вчителів

Подождите немного. Документ загружается.

кількість маленьких кровоносних судин (капілярів) і утворюють

ЗЯБРА. У наземних хребетних тварин з глоткою пов’язані ЛЕГЕНІ.

Стравохід виконує головним чином одну функцію - транспорт

їжі бо через нього вона потрапляє до шлунка. У деяких безхребетних і

хребетних тварин стравохід може мати розширення - ВОЛО, яке

слугує для запасання їжі.

У кісткових риб з стравоходом пов’язано декілька утворень,

які не мають жодних відношень до травлення. Це, по-перше,

ПЛАВАЛЬНИЙ МІХУР, який утворюється як виріст спинної частини

стравоходу і виконує функції гідростатичного органу, і по-друге,

ЛЕГЕНІ (одно або два, і тільки у дводишних риб), які утворюються як

виріст черевної частини стравоходу.

ШЛУНОК слугує для накопичення та первинної переробки їжі,

нерідко поділяючись на відділи. Будова шлунка (форма, розміри,

товщина стінок) у різних тварин різна, досягаючи особливої

складності у жуйних ссавців.

У зв’язку з відсутністю зубів у ротовій порожнині нерідко

функцію подрібнення їжі приймає на себе шлунок. У таких випадках

м’язові стінки його стають товстими, а всередині вистилаються

КУТИКУЛОЮ (ракоподібні, комахи, страуси, курині, неповнозубі

ссавці). Для кращого перетирання їжі деякі птахи ковтають камінці,

які відіграють у шлунку роль “жорен”. Перетерта їжа потрапляє потім

до кишечнику, а неперетравлені рештки (волосся, пір’я. кістки тощо) у

ряду птахів збиваються у щільну грудочку (погадку) і через стравохід

і ротову порожнину видаляються назовні.

У ракоподібних та комах міцні м’язові стінки шлунка несуть

на собі всередині хітинові зубці, котрі також слугують “жорнами” для

перетирання їжі.

Особливо складна будова шлунка спостерігається у жуйних

тварин класу ссавців, які поїдають грубу рослинну їжу. Їх складний

шлунок складається з 4-х відділів - РУБЦЯ, СІТКИ, КНИЖКИ та

СИЧУГА (мал.15). Перші три відділу (рубець, сітка і книжка) являють

собою так званий передшлунок і позбавлені травної функції. Тут йде

обробка їжі з допомогою симбіотичних організмів - бактерій,

джгутикових і інфузорій. І тільки у сичугу їжа оброблюється

шлунковим соком, до складу якого входить соляна кислота і фермент,

який розщеплює білки.

За шлунком починається власне КИШЕЧНИК, який

підрозділяється, як вже було сказано раніше, на два відділу -

СЕРЕДНЮ (ТОНКУ) і ЗАДНЮ (ТОВСТУ) кишки. Тонка кишка у

тварин вистелена слизовою епітеліальною оболонкою, яка крім

слизових клітин, містить ще нерідко і трубчасті травні залози. Тут

продовжується хімічна обробка їжі з допомогою ферментів, що

виділяються цими залозами. Ферменти кишкового соку розщеплюють

всі групи органічних речовин, які поступають з їжею - білків, жирів та

вуглеводів. В цьому ж відділі кишки речовини, які перетравилися, і

всмоктуються. У зв’язку з цим набуває великого значення збільшення

всмоктувальної поверхні кишки. Досягається це різними шляхами. У

безхребетних тварин (кишковопорожнинних, п’явок, павукоподібних,

ракоподібних і комах) і частини хребетних (кісткових риб),

наприклад, - з допомогою утворення бічних додаткових

мішкоподібних вип’ячувань цього відділу кишки. У хрящових риб

вздовж більшої частини кишки тягнеться спіральна складка

(спіральний клапан). Завдяки наявності спірального клапана і

більшому діаметру, кишка, при цьому, може бути досить короткою. У

такій кишці їжа проходить спіральний шлях вздовж клапана.

У інших тварин (безхребетних і хребетних) ця проблема

вирішується за рахунок подовження кишечнику, який утворює у

порожнині тіла більш-менш багаточисельні звиви. Взагалі довжина

кишечнику у всіх тварин безпосередньо пов’язана з характером їжі - у

м’ясоїдних та всеїдних він завжди коротший, ніж у рослиноїдних.

Збільшення всисної поверхні досягається також шляхом утворення

багаточисельних зморшок і ворсинок на внутрішній поверхні кишки

(мал.16). Більше всього ворсинок (на одиницю площі) у кишечнику

птахів, що пов’язано з його малою довжиною. Тонка кишка може

поділятися на відділи. Її передня частина, до якої впадають протоки

двох травних залоз - ПЕЧІНКИ і ПІДШЛУНКОВОЇ ЗАЛОЗИ - у

хребетних тварин отримала назву ДВАНАДЦЯТИПАЛОЇ кишки.

У більшості безхребетних тварин печінка та підшлункова

залози відсутні. Але у павуків, ракоподібних і молюсків “печінка” (а

точніше печінкові придатки) є, і вони не тільки виділяють травні

ферменти, але й слугують додатковим місцем всмоктування

перетравлених речовин.

Зате у хребетних тварин вони добре розвинуті. Головна

функція печінки в них - це виробництво ЖОВЧІ, яка емульгує жири

(тобто розбиває їх на маленькі крапельки, як у молоці). Крім того, в

ній нейтралізуються ті шкідливі для організму речовини та продукти

їх розкладу, які поступають з кишечнику у кров. Нарешті, печінка є

також місцем синтезу і зберігання тваринного крохмалю -

ГЛІКОГЕНА та вітамінів.

Функція підшлункової залози - вироблення цілого комплексу

травних ферментів, які розщеплюють і білки, і жири, і вуглеводи. Крім

того, тканина підшлункової залози містить групи клітин (острівки

Лангерганса), що утворюють орган внутрішньої секреції. Цей орган

продукує спеціальні речовини - ГОРМОНИ, зокрема гормон

ІНСУЛІН, який регулює обмін цукрів в організмі.

На кордоні між тонкою і товстою кишками хребетних тварин

знаходиться сліпий виріст (СЛІПА кишка, або АПЕНДІКС). У деяких

з цих тварин вона досягає великих розмірів (до 1м) і слугує місцем

перетравлення речовин, що важко перетравлюються.

У задній (ТОВСТІЙ) кишці більшості тварин відбувається

утворення екскрементів і зворотне всмоктування води. Ця друга

функція задньої кишки особливо виражена у суходільних тварин,

підтримка водного балансу яких вимагає економії вологи.

Товста кишка ссавців, на відміну від інших хребетних тварин,

має більшу довжину і може поділятися на власне товсту і ПРЯМУ

кишки. Задня частина товстої кишки хребетних тварин, до якої

впадають протоки ще двох органів - нирок і статевих залоз, отримала

назву КЛОАКИ. Клоака є у хрящових риб, амфібій, плазунів і нижчих

(клоачних) ссавців (качконіс, єхидна). А вже починаючи з сумчастих

звірів всі інші ссавці мають окремі АНАЛЬНИЙ і СЕЧО-СТАТЕВИЙ

отвори, які розділені промежиною.

Глава 5. ДИХАЛЬНА СИСТЕМА

У основі дивовижної, збалансованої діяльності всіх систем

тваринного організму лежить використання тієї енергії, котра

виділяється при окисленні поглинутої та засвоєної їжі. Для цього

необхідна постійна присутність кисню у клітинах і тканинах.

Кінцевими продуктами окислення речовин у організмі тварин є вода

та вуглекислий газ. Вода потім використовується організмом для своїх

потреб. А от вуглекислий газ необхідно постійно видаляти з

організму.

Такий обмін киснем і вуглекислим газом між організмом і

середовищем називають ГАЗООБМІНОМ або ДИХАННЯМ. Органи

ж, які спеціалізовані для обміну цими газами з зовнішнім

середовищем утворюють ДИХАЛЬНУ СИСТЕМУ.

Але диханням називають також і біохімічні процеси, котрі

проходять у живих клітинах і сутність яких заключається у

послідовному розщепленні поживних речовин і переносі отриманої

таким чином енергії до інших молекул. Ці не менш важливі процеси

називають КЛІТИННИМ ДИХАННЯМ. Газообмін - це дуже важливий

і тривалий процес. Його ефективність та стійкість до несприятливих

зовнішніх дій визначають у кінцевому рахунку виживання тварин.

Хоч кисень і вуглекислий газ - гази, свою біологічну роль вони

відіграють лише (тільки) у водному розчині. При цьому слід також

пам’ятати, що у воді кисню міститься у 20 разів менше, ніж у повітрі.

5.1. ГАЗООБМІН ЗА РАХУНОК ДИФУЗІЇ

В процесі еволюції різні групи тварин, як тих, що живуть у

воді, так і тих, що живуть на суходолі, виробили декілька типів

органів і систем дихання, у кожному випадку пристосованих до

певних умов.

Одноклітинні і інші маленькі тварини не мають спеціальних

органів дихання. Газообмін в них відбувається виключно за рахунок

ДИФУЗІЇ. В результаті процесу дихання, який відбувається у

мітохондріях клітин, кількість (концентрація) кисню у цитоплазмі

знижується. Тому кисень проникає до клітини з навколишньої води,

де його концентрація вища (цей процес і називають дифузією).

Концентрація ж вуглекислоти у клітині, навпаки, стає вищою, і вона

виходить назовні, у воду. Якщо вода достатньо аерована, то процес

дифузії цілком забезпечує газообмін клітин, що оточені водою. Але

газообмін - процес відносно повільний. Тому є межа товщини стінки

тіла тварини, для якої дифузія є єдиним засобом переносу газів при

диханні. Звичайно ця межа товщини є близькою до 1 мм і тому

газообмін з допомогою дифузії притаманний лише для певного

невеликого кола тварин. Ці обмеження не стосуються складності

організації тварини, оскільки необхідно лише, щоб тварина була

досить малою, а її оболонки мали проникність для кисню і

вуглекислого газу. Тому газообмін за рахунок дифузії притаманний не

тільки для найпростіших одноклітинних тварин, а й для

багатоклітинних тварин невеликих розмірів, в тому числі для

ембріонів та личинок.

Вказане обмеження може бути знято, якщо яка-небудь

позаклітинна рідина, що знаходиться у порожнині тіла тварини (вода

або кров), перебуватиме у стані постійного руху. Найпростіший

приклад такого роду демонструють нам губки та кишковопорожнинні

(мал.17). Рідина (або вода), яка в них циркулює всередині травної або

іншої порожнини, швидко переносить молекули газів на відстань

більше ніж 1мм. Така циркуляція полегшує газообмін, але найбільш

ефективно транспорт газів протікає лише тоді, коли рідина

(наприклад, кров) перекачується по спеціалізованому руслу

(кровоносній системі), як у вищих безхребетних або хордових тварин.

При цьому виникають спеціалізовані органи дихання - ЗЯБРА,

ТРАХЕЇ і ЛЕГЕНІ. Але як би не був побудований такий орган, він

повинен відповідати ряду загальних вимог: 1) мати тонкі стінки, які не

перешкоджатимуть дифузії газів; 2) завжди бути вологим, щоб не

перешкоджати розчиненню кисню і вуглекислого газу у воді; 3) добре

забезпечуватись кров’ю або мати контакт з позаклітинними рідинами,

що омивають клітини. Тому вивчати дихальну і кровоносну системи

можна лише постійно пам’ятаючи про їх дуже тісний взаємозв’язок.

5.2. ЗЯБРА

Багатоклітинні організми, які живуть у воді, у якості органів

дихання використовують ЗЯБРА - тонкостінні вирости або зморшки,

вкриті тонкою шкірою, яка має проникність. Інші частини шкірних

покривів, особливо у прісноводних тварин, повинні бути непроникні

для води по тій причині, що склад рідин їх тіла відрізняється від

складу зовнішнього середовища. Вперше справжні зябра з’являються

у багатощетинкових кільчастих червів - поліхет у вигляді тонких

ниткоподібних або гребінчастих виростів на голові або на

примітивних кінцівках - ПАРАПОДІЯХ (мал.17). Ниткоподібні зябра

частіше зустрічаються у морських червів, які живуть у нірках, у

донному мулі, де кисню мало, або у трубчастих спорудах, з яких

стирчить передній кінець тіла. Зябра при цьому виступають трохи над

поверхнею мулу у збагачену киснем воду. Зовнішні зябра є також у

окремих видів п’явок і малощетинкових червів, родичів дощового

черв’яка.

Серед хребетних тварин зовнішні зябра зустрічаються лише у

деяких риб, хвостатих амфібій та пуголовків багатьох жаб і ропух.

При відносно малорухомому існуванні ці пристосування у

поєднанні з кровоносною системою можуть цілком забезпечити

потреби організму у газообміні. Для збільшення поверхні співдотику з

киснем зовнішні зябра активно плавають у воді, що значно збільшує їх

вразливість у тварин, які активно рухаються, а також роблять їх більш

доступними для хижаків і паразитів. Тому у більших за розмірами і

більш рухливих водних тварин зябра звичайно сховані у особливій

порожнині. Ця НАВКОЛОЗЯБРОВА порожнина, як правило, має

зв’язок з навколишнім водним середовищем і, крім того, має

пристосування, котрі збільшують циркуляцію свіжої води навколо

зябер, що також сприяє покращенню газообміну. Такі захищені зябра

мають представники трьох великих груп високоорганізованих водних

тварин: молюсків, ракоподібних і риб. І хоч зябра у всіх цих тварин

виконують одні й ті ж функції, їх будова, виявляється, є різною.

У більшості молюсків зябра лежать всередині МАНТІЙНОЇ

ПОРОЖНИНИ, до якої відкриваються також рот і анальний отвір. У

двостулкових молюсків (чиї зябра приймають участь і у добуванні їжі)

та равликів мантійна порожнина знаходиться під захистом міцної

черепашки (мал. ...), і вода в ній рухається головним чином за рахунок

скоординованих рухів тих мільйонів війок, які вистилають порожнину

мантії і поверхню зябер. У більш активних кальмарів та восьминогів

стінки мантійної порожнини товстіше, вони енергійно накачують воду

всередину і тим самим вентилюють зябра. Є в них також і кровоносна

система, яка підвищує ефективність роботи зябер.

Для ракоподібних характерною є наявність зябер у вигляді

придатків на кінцівках. Крупні зябра раків і крабів, наприклад, лежать

по сторонах головогрудей і завжди прикриті пластинками

зовнішнього хітинового скелету (мал. ...). Личинки комах, які живуть

у воді, - бабок, поденок, веснянок - мають зябра у вигляді

листоподібних або ниткоподібних виростів стінок тіла, які

розташовані у самих різноманітних місцях. Оскільки вони не

пов’язані з кінцівками, їх називають ВТОРИННИМИ ЗЯБРАМИ.

Подібні утворення є і в інших безхребетних тварин.

Серед хребетних тварин зяброве дихання краще всього

розвинуте у риб. Їх зябра розташовані по краях бічних отворів, що

ведуть до ГЛОТКИ - ділянки травної системи, яка лежить зразу за

ротовою порожниною, як ви вже знаєте. Таких отворів, або

ЗЯБРОВИХ ЩІЛИН, частіше всього буває чотири або п’ять по обох

сторонах глотки. Спереду може знаходитись ще одна пара

видозмінених зяберних щілин - БРИЗГАЛЕЦЬ, які спеціалізовані на

всмоктуванні води (особливо у придонних риб). У акул та скатів

зяброві щілини відкриваються безпосередньо у зовнішнє середовище,

тоді як у більшості кісткових риб вони відкриваються до особливих

зовнішніх камер, які розташовані по боках глотки. Ці камери, як

правило, цілком або частково прикриті спеціальною кістковою

пластинкою, яку називають ЗЯБРОВОЮ КРИШКОЮ. Вузька щілина,

яка відкривається у заднього краю зябрової кришки, є характерною

особливістю дихальної системи більшості риб. Між сусідніми

зябровими отворами з кожної сторони глотки розташовані скелетні

ЗЯБРОВІ ДУГИ, які підтримують ЗЯБРОВІ ПЕЛЮСТКИ, які власне і

є органами дихання. Спереду від зябрових дуг відходять ЗЯБРОВІ

ТИЧИНКИ, які утворюють “сито”, котре не дає частинкам їжі вийти

за межі глотки.

Відкриваючі та закриваючі рота, риба набирає воду до ротової

порожнини, а потім завдяки скороченням м’язів глотки, перекачує її

через зяброві щілини назовні. Зворотному току води через рот

запобігають м’які шкіряні зморшки, що оточують ротовий отвір. Тому

вода рухається тільки крізь зябра, віддаючи у кров розчинений у ній

кисень. Ефективний обмін киснем і вуглекислим газів між кров’ю і

водою забезпечується тим, що кров тече у поверхні зябер у напрямку,

прямо протилежному току води, яка омиває зябра (це явище

називають принципом ПРОТИВОТОКУ). Цей принцип широко

використовується у тваринному світі і ми ще з ним зустрінемось. Він

відіграє важливу роль у фізіологічних процесах, які відбуваються у

організмах тварин.

5.3. ТРАХЕЇ

У тварин, що вийшли на суходіл, зяброве дихання у сухому

повітрі, яке містить мало вологи, виявилось неможливим і тому

змінилось іншими типами - ЛЕГЕНЕВИМ і ТРАХЕЙНИМ.

Комахи та ряд інших членистоногих (наприклад, павуків)

мають високо спеціалізований тип дихальної системи - ТРАХЕЙНУ. Її

відмінність від інших систем полягає у тому, що кисень з повітря

поступає по ній безпосередньо до клітин тіла, а не переноситься з

допомогою крові. На декількох сегментах тіла (а точніше черевця) у

комах є парні отвори, які називають ДИХАЛЬЦЯМИ, по одному на

кожному сегменті. Вони ведуть до заповнених повітрям порожнин, від

яких вглибину тіла йдуть невеликі трубочки - ТРАХЕЇ. Вони

багаторазово розгалужуються, їх розгалуження повторюється доти,

поки кінцеві трубочки, які називають ТРАХЕОЛАМИ, не досягнуть

діаметра менше одного мікрона. За виключенням самих закінчень,

трахеї та трахеоли заповнені повітрям. Вони проникають до всіх

частин тіла комахи, особливо густо оплітаючи найбільш активні

органи і тканини. В деяких випадках трахеоли проникають навіть до

окремих клітин (мал. ...). Кисень і вуглекислий газ переміщуються по

трахеях і трахеолах з допомогою дифузії. Однак більші повітряні

порожнини вентилюються з допомогою рухів м’язів, що їх оточують, і

скелета. Дихальні отвори (дихальця) закриваються і відкриваються з

допомогою клапанів. Кожне дихальце оточено по краях волосками, які

запобігають попаданню до трахеї пилу й паразитів.

Трахейна дихальна система комах забезпечує не тільки прямий

газообмін між повітрям і клітинами, але й у деякій мірі охолоджує

органи, які працюють. Але ця цілком ефективна для комах система не

може задовольнити потреб великої тварини. Трахейні трубочки

вистелені кутикулою, яка разом з спіральною ниткою всередині

забезпечує постійний розмір трахеї. Ця кутикула скидається під час

кожної линьки комахи разом з рештками зовнішнього скелету. Ось

така необхідність періодичних линьок і обмеження, які створюються

малою швидкістю дифузії газів у тонких повітроносних трубочках, і

ставлять межу розмірам комах.

5.4. ЛЕГЕНІ

Широке розповсюдження легеневого дихання серед

різноманітних і далеко віддалених друг від друга груп наземних

тварин говорить про те, що легені в них - утворення аналогічні, які

виникли у процесі еволюції незалежно. У павукоподібних, наприклад,

легені з’явились внаслідок видозміни черевних ніг, які мали зябра.

Такі кінцівки, які несли на собі зябра, поступово вгинались всередину

тіла. При цьому утворилась порожнина - ЛЕГЕНЕВИЙ МІШОК, у

якому від зябрових пелюстків кінцівок взяли свій початок легеневі

листки. А порожнина з’єдналась з навколишнім середовищем з

допомогою дихальної щілини. У легеневих молюсків легені

утворились внаслідок обособлення мантійної порожнини, яка

відкривається назовні самостійним отвором. Це і є їх легенева

порожнина, в стінках якої розвиваються багаточисельні кровоносні

судини (мал. ...).

У хребетних тварин легені пов’язані своїм походженням з

переднім відділом травної системи і являють собою результат

подальшої спеціалізації плавального міхура кистеперих та дводишних

риб.

Парні легені дорослих амфібій мають вигляд порожнистих

мішків, внутрішні стінки яких мають комірчасті зморшки, які

збільшують дихальну поверхню легень. До них ведуть два БРОНХИ,

які починаються від ТРАХЕЇ. Трахея ж через ГОРТАНЬ зв’язана з

глоткою. Тканина самих легень пронизана великою кількістю

кровоносних судин. На стінках трахейно-гортаної камери розташовані

у земноводних ГОЛОСОВІ ЗВ’ЯЗКИ, з допомогою яких вони, зокрема

жаби і ропухи, видають звуки.

Механізм дихання амфібій є своєрідним. Повітря через ніздрі

спочатку потрапляє до ротової порожнини, коли її дно опускається

донизу. Потім під час підняття дна ротова порожнина зменшується в

об’ємі і повітря нагнітається в легені через гортанну щілину. При

цьому ніздрі замикаються спеціальними клапанами. Потім ніздрі

відкриваються і з допомогою скорочення черевних м’язів повітря з

легень потрапляє спочатку до ротової порожнини, а потім вже назовні.

Але дихальна поверхня легень амфібій менше поверхні тіла

(відношення 2:3), тому вони мають додатково ще й дихання через

тонку шкіру за рахунок широкого розгалуження капілярів в ній. Для

покращення газообміну їх шкіра повинна бути постійно вологою, для

чого в ній розташовані чисельні залози, які виробляють слиз. При

цьому вони можуть отримувати через шкіру до 50 % кисню і видаляти

з організму до 80 % вуглекислого газу. Це дозволяє їм усю зиму

знаходитись у сплячці на дні водойм, жодного разу не піднімаючись

до поверхні.

Легені плазунів також мають вигляд парних мішків, але їх

внутрішня будова ускладнюється. У ящірок та змій внутрішні стінки

легень мають зморшкувату, комірчасту будову (мал. ...). У черепах та

крокодилів до внутрішньої порожнини легень глибоко вдається

складна система перегородок - легені в них вже мають губчасту

будову.

Та й механізм дихання в них інший - воно відбувається за

рахунок періодичного розширення та стискання черевної порожнини.

Рівень газообміну у плазунів невеликий і дозволяє їм розвивати

енергійну дихальну активність тільки на короткі проміжки часу.

Легені ж ссавців лежать у грудній порожнині і вкриті

ПЛЕВРОЮ (сполучною тканиною). Вони набагато більші за

розмірами і повністю складаються з багаточисельних комірок,

трубочок, які розгалужуються, і зморшок. Тому в них немає будь-яких

великих повітряних порожнин. Повітря в кінцевому випадку поступає

до маленьких камер, так званих ЛЕГЕНЕВИХ ПУХИРЦІВ, або

АЛЬВЕОЛ, які мають діаметр близько 1 мм. Вони розміщуються на

кінчиках останніх розгалужень бронхів - БРОНХІОЛАХ. Альвеоли

всередині вистелені дихальним епітелієм, який містить багаточисельні

капіляри. Бронхіоли зливаються у трубочки більшого діаметру, а

останні - у БРОНХИ. Бронхи ж, в свою чергу, об’єднуючись

переходять у ТРАХЕЮ (мал. ...), яку підтримують напівкільця з

хрящів. Трахея примикає до ГОРТАНІ, передню і бічні стінки якої

утворює ЩИТОВИДНИЙ ХРЯЩ і який мають тільки ссавці. До його

краю примикає інший хрящ - НАДГОРТАННИК, який прикриває вхід

до гортані під час проходження їжі через глотку. Між щитовидним і

ЧЕРПАЛОВИДНИМИ хрящами в них натягнуті ГОЛОСОВІ

ЗВ’ЯЗКИ.

Оскільки грудна порожнина у ссавців відділена від черевної

порожнини з допомогою куполоподібного м’яза - ДІАФРАГМИ, то у

процесі дихання в них приймають участь не тільки грудна клітина,

утворена ребрами та грудиною, а й діафрагма.

У порівнянні з амфібіями та плазунами дихальна поверхня

легень у ссавців дуже велика. Якщо на 1 см

заключеного в легенях

об’єму повітря у жаби приходиться 20 см

поверхні легень, то у

людини вже біля 300 см

. У зв’язку з цим різко збільшується й рівень

газообміну.

Дихальна система птахів дуже відрізняється від дихальних

систем інших наземних хребетних, і це не випадково. Птахи, як це

добре відомо, є високо спеціалізованими наземними хребетними,

добре пристосованими до польоту. Підвищені вимоги до рівня обміну

речовин під час польоту призвели у птахів до утворення багатьох

ефективних пристосувань, до числа яких відносяться і особливості

будови їх органів дихання.

Птахи мають наступну будову дихальної системи (мал....).

Повітря всмоктується до носової порожнини через ніздрі і переходить

далі до ротової порожнини. Сюди вузькою щілиною відкривається

гортань, яка підтримується з допомогою хрящів. Верхня гортань

птахів на містить голосових зв’язок. За гортанню йде трахея, яка потім

поділяється на два бронхи, кожен з яких входить до легень і там

розгалужується. Нижня частина трахеї і початок бронхів утворюють

тут характерну тільки для птахів нижню гортань, де розташований