Щетинін А.І. Гроші та кредит

Подождите немного. Документ загружается.

311

9 Розділ. Фінансові посередники грошового ринку

може бути забезпечено тільки банківською системою й тому в сучас-

них умовах набуває стрімкого поширення система небанківських фі-

нансово-кредитних установ.

У нашій державі така ланка кредитної системи розвинена ще до-

сить слабо. Це підтверджується фактом дуже незначної величини їх

активів у сукупному ВВП. Так, за даними звіту, зробленого Світо-

вим банком на 2000 р., активи позабанківських кредитних установ в

Україні складали тільки 1,5 % від ВВП. Це дуже замало, бо навіть у

нашої сусідки Росії відповідний показник становить 4 %, не говорячи

вже про високорозвинені країни, до рівня яких нам дуже далеко. На-

приклад, у Німеччині цей показник склав у 2000 р. 72,2 % від ВВП, а в

США — 261,8 % (Україна. Фінансовий сектор та економіка: нові стра-

тегічні завдання. Звіт Світового банку. — К.: Козаки, 2001. — С. 43.).

Розглянутий показник мало змінився і в наступні роки.

Становлення вітчизняних небанківських кредитних установ від-

бувається дуже повільно і зовсім не відповідає тим завданням, що

стоять перед державою в період розбудови ринкової економіки. Се-

ред найбільш актуальних проблем, без вирішення яких не можна

розраховувати на формування потужної ланки небанківських кре-

дитних установ і посилення їх ролі в розвитку вітчизняної економі-

ки, слід назвати:

– Дуже недосконале правове поле, в межах якого функціонують

ці установи, а подекуди й відсутність нормативних актів пря-

мого впливу, які б регламентували дії тієї чи іншої ланки цього

сектору.

– Великий рівень недовіри населення до дії багатьох установ

цієї системи. Так, скажімо, непоодинокі випадки шахрайства з

боку організаторів цілого ряду довірчих товариств (трастів) та

фінансових компаній викликали негативну реакцію населен-

ня щодо послуг цих фінансових посередників.

– У цілому сфера діяльності позабанківських кредитних уста-

нов досить слабо контролюється державою, що значно підви-

щує ступінь ризику всіх учасників цього процесу і, передусім,

ризик головного агента-інвестора.

Зазначені проблеми найбільш нагальні для вирішення і не вичер-

пують усіх перешкод, які необхідно подолати на шляху розбудови

небанківської ланки кредитної системи й підвищення її ролі у відтво-

рювальному процесі.

312

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

9.2 Інвестиційні компанії і фонди

Один із найбільш важливих елементів системи парабанків — це ін-

вестиційні компанії і фонди. Історія їх масового виникнення бере по-

чаток від межі між ХІХ та ХХ ст., хоч перша інвестиційна компанія

виникла ще в 1822 р. у Бельгії.

У сучасних умовах інвестиційна компанія — це інститут колек-

тивного інвестування, який за своїм головним функціональним призна-

ченням є установою, що об’єднує індивідуальні заощадження і надає

своїм пайовикам, у тому числі і тим, хто не має значних заощаджень,

можливість вкласти їх у цінні папери та інші активи. Ця установа

виступає в ролі інституту, який забезпечує управління інвестиціями

багатьох індивідуальних власників капіталу.

Спочатку інвестиційні компанії обслуговували власників великих

заощаджень. Що ж стосується власників дрібних заощаджень, то їм

інвестиційні компанії надавали консультаційні послуги, оскільки рі-

вень компетенції таких власників у сфері управління своїми активами

був невисоким. Уже в 1899 р. у США виникає перша така інвестицій-

но-консультативна компанія, а через десять років у Америці налічу-

ється вже 10 таких компаній. Перехід від консультацій до управлін-

ня внесками дрібних інвесторів був досить повільним і прискорився

швидким зростанням заощаджень у населення, що перетворювало їх

у могутній інвестиційний ресурс. Нині в США налічується декілька

великих інвестиційних компаній (таких, наприклад, як «Фіделіті»,

«Дрейфус», «Венгард», «Франкаін» та ін.), які відіграють велику роль

у суспільному виробництві. До їх структури входить певна кількість

інших інвестиційних компаній, їх капітал становить мільярди доларів.

Процес акумуляції дрібних заощаджень відбувався й до виникнен-

ня інвестиційних компаній і здійснювався банками. Але банки забез-

печували лише збереження капіталу при деякому його збільшенні, як

правило, за рахунок фіксованих відсотків. Це не могло влаштовувати

всіх потенційних інвесторів. Частина з них цій пасивній позиції хоче

протиставити активну, пов’язану з ризиком, але водночас і з можли-

вістю помітно примножити свій капітал. Саме цю можливість і реалі-

зує інвестиційна компанія, яка внаслідок цього займає свою власну

нішу на фінансовому ринку. Зосереджуючи значний капітал і маючи

мобільну структуру, інвестиційні компанії володіють усіма можли-

востями для успішної реалізації інтересів своїх вкладників.

313

9 Розділ. Фінансові посередники грошового ринку

Організаційна структура інвестиційних компаній, як правило,

пов’язана з акціонерною формою, або з формою товариства з обмеже-

ною відповідальністю. Та нерідко це може бути й організація, що ство-

рюється на основі угоди контрактного типу, що укладається, як пра-

вило, між управляючим компанією (її менедже ром, яким може бути

як фізична, так і юридична особа), депо зитарієм (від лат. depositum

— річ, віддана на схов), тобто організацією, котра зберігає активи ін-

вестиційної компанії, в якості якого найчастіше виступає банк, хоча

це може бути й інша довірена особа, і, нарешті, власником капіталу.

Відповідно до цієї угоди власник капіталу (інвестор) передає свої

заощадження інвестиційній компанії, купуючи на суму свого внеску

інвестиційні сертифікати, або акції цієї компанії. Управляючий ком-

панії бере на себе відповідальність і обов’язки з управління всім су-

купним капіталом компанії, що представлений сумою вкладів індиві-

дуальних вкладників. Депозитарій, або довірена особа, зобов’язується

зберігати активи інвестиційної компанії.

Інвестиційні компанії бувають відкритого й закритого типу. Компа-

нії закритого типу — це організації, які випускають чітко визначену кіль-

кість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені

цінні папери інвестор не може повернути інвестиційній компанії для їх

погашення, через це такі інвестиційні сертифікати і акції є неліквідними.

Але відсутність ліквідності цих цінних паперів з боку інвестиційної ком-

панії не означає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих (ви-

пущених) закритою інвестиційною компанією цінних паперів забезпе-

чується можливістю їх реалізації на вторинному ринку цінних паперів.

Вони можуть бути об’єктом купівлі-продажу як на біржовому, так і на

позабіржовому ринку, що визначається становищем інвестиційної ком-

панії і тим, чи включена вона в лістинг (список) відповідної біржі, чи ні.

Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від закритих

тим, що вони у встановлений термін, а досить часто і в будь-який мо-

мент часу можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сер-

тифікати, або акції. Таким чином, цінні папери таких компаній ма-

ють надзвичайно високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії

дуже привабливі для інвестора (особливо дрібного), але водночас це

пов’язано з небезпекою наростаючого погашення інвестиційних сер-

тифікатів, з можливим банкрутством таких компаній. Проте у висо-

корозвинених країнах такого, як правило, не відбувається. Стійкість

відкритих інвестиційних компаній посилюється дією цілої низки

причин, серед яких як головні і найбільш поширені такі:

314

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

• зростання заощаджень населення, що дає змогу частину до-

ходів постійно перетворювати в капітал і забезпечувати його

диверсифікацію;

• зростання рівня масової економічної культури населення, що

дає можливість інвестору орієнтуватись у своїй стратегії з ура-

хуванням певних закономірностей розвитку фінансового ринку;

• стабільна й досить досконала (принаймні у високорозвинених

країнах) система законодавства, що забезпечує досить висо-

кий рівень захисту інтересів інвестора;

• розвинута система комерційних структур, що спеціалізуються

на страхуванні підприємницьких ризиків;

• прозорість ринку цінних паперів і наявність доступу до

об’єктивної інформації про діяльність його агентів.

Названі вище причини визначили певну стійкість і прогнозова-

ність поведінки дрібного інвестора відносно різних потрясінь, які

відбуваються на фінансовому ринку, а вона, у свою чергу, укріпила

основи існування відкритих інвестиційних компаній, що характери-

зуються високою ліквідністю своїх цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії з’явилися відносно недавно і дуже

поширились після Другої світової війни. У практиці країн Заходу їх

часто називають взаємними, або інвестиційними фондами.

Інвестиційні компанії як закритого, так і відкритого типу розмі-

щують акумульовані грошові кошти на ринку цінних паперів. А так

як вони є одними з основних покупців цінних паперів інших емітен-

тів, то їх називають інституціональними інвесторами.

Закриті інвестиційні компанії, реалізувавши свої сертифікати,

розміщують кошти в ринкові активи, проводячи при цьому досить

незалежну інвестиційну стратегію. Останнє обумовлено тим, що ці

компанії не приймають до погашення випущені ними сертифікати.

Інвестори, купуючи інвестиційні сертифікати такої компанії, розгля-

дають їх як довгострокове вкладення своїх коштів і інтерес вкладника

зосереджується на доході, пов’язаному зі збільшенням вартості цих

сертифікатів на вторинному ринку цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії менш вільні у реалізації довгостро-

кової інвестиційної стратегії, бо вони змушені підтримувати високий

ступінь ліквідності випущених ними сертифікатів. Збитки і втрати,

пов’язані зі зміною ринкової кон’юнктури, відкриті інвестиційні компа-

нії перекладають на власників способом зміни ціни інвестиційних сер-

тифікатів, які погашаються відповідно до поточної ринкової ціни цих

315

9 Розділ. Фінансові посередники грошового ринку

паперів. Однак висока ліквідність цінних паперів відкритих інвести-

ційних компаній приваблює багатьох вкладників і перш за все дрібних.

Поширеність інвестиційних компаній і фондів як форми взаєм-

ного (колективного) інвестування та певна тенденція їх домінуван-

ня щодо індивідуальних форм інвестиційної діяльності обумовлені

тими реальними перевагами, які отримують як дрібні, так і крупні

інвестори, що вдаються до колективного інвестування.

Для дрібного інвестора ці переваги у більшості випадків пов’язані

з такими моментами:

• зниження ризику інвестицій, що обумовлено можливістю ди-

версифікації навіть невеликих за розмірами заощаджень;

• невеликим порогом величини вкладу, який залучається інвес-

тиційними фондами або компаніями, що надає процесу інвес-

тування досить мобільний характер;

• значно меншими (порівняно з індивідуальним інвестуванням)

накладними витратами;

• широкими можливостями інвестора щодо оперативного ви-

рішення питання подальшого використання дивідендів. Ко-

лективні форми інвестування, як правило, дають можливість

або інвестувати їх, або перетворити в дохід шляхом отримання

готівкових грошей.

Поряд з дрібним інвестором важливим суб’єктом інвестиційного

процесу є і крупний інвестор. Це пов’язано з тим, що одним з поміт-

них об’єктивних явищ, властивих ринковій організації суспільного

виробництва, є майнова диференціація населення. Як свідчить прак-

тика високорозвинутих країн Заходу, і з боку крупного інвестора має

місце тенденція до використання колективних форм організації ін-

вестування. Це досить помітне явище обумовлене тими перевагами,

які дають крупному інвестору фонди взаємного інвестування порів-

няно з індивідуальним інвестуванням. Найбільш важливі з них такі:

♦ ціла низка високоприбуткових сфер інвестування характеризу-

ється підвищеним ступенем ризику, що робить індивідуальне

інвестування нераціональним;

♦ управління інвестиціями постійно ускладнюється, стає все

більш витратним і об’єктивно робить більш вигідною організа-

цію колективного управління ними;

♦ диверсифікація інвестиційного портфеля є неодмінною умовою

організації цієї діяльності і для крупного вкладника. У той же

час ускладнення самої інвестиційної діяльності і поява нових

316

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

фінансових інструментів вимагають спеціалізації щодо кон-

кретних видів інвестування. Це протиріччя й штовхає крупного

вкладника до використання колективних форм інвестування.

Історія розвитку інвестиційних компаній та інвестиційних фондів

розвинутих країн Заходу і сучасний стан інвестиційного бізнесу в цих

країнах дають багатий матеріал для аналізу інвестиційних процесів в

умовах ринкової економіки і вибору власної національної стратегії в

цьому напрямі розвитку суспільного виробництва.

Становлення ринкової економіки в Україні й гострота проблеми

інвестиційних ресурсів обумовлюють необхідність розвитку інвести-

ційних інститутів. В Україні вони виникли ще до того, як з’явились

перші законодавчі акти, що регламентували їх діяльність. Відставан-

ня нормативної бази від реального процесу ліквідовано тільки на

початку 1994 р., коли Президент України підписав Указ «Про інвес-

тиційні фонди і інвестиційні компанії». Згодом у 2001 р. прийнято

Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та

корпоративні інвестиційні фонди)».

Відповідно до указу Президента України передбачено створення

інститутів взаємного інвестування у формі інвестиційних фондів та

інвестиційних компаній. Основна різниця між ними знаходилась у

площині їх різних можливостей на ринку цінних паперів. Так, інвес-

тиційні фонди створювалися як інститути спільного інвестування,

тоді як інвестиційна компанія виступала як професійний торговець

на ринку цінних паперів, крім того, за певних умов мала змогу здій-

снювати і колективне інвестування. Між ними була також різниця в

припустимих формах організаційної структури, в розмірах статутно-

го фонду і т. ін.

Інвестиційний фонд в Україні створювався як юридична особа

надзвичайною функцією якої було спільне інвестування. Його ор-

ганізаційна форма визначалася у вигляді акціонерного товариства

закритого типу зі статутним фондом не менше 2 тис. мінімальних

зарплат. Статутний фонд формувався за рахунок грошових коштів,

цінних паперів і нерухомого майна його засновників та учасників.

Інвестиційні фонди, відповідно до Указу Президента України від

1994 р., могли бути як відкритими, так і закритими. Відкриті створю-

вались на невизначений термін. Вони забезпечували високу ступінь

ліквідності інвестиційних сертифікатів, що випускалися, встанов-

люючи терміни їх викупу (погашення). На відміну від них, закриті

інвестиційні фонди випущені сертифікати не викуповували. Термін

317

9 Розділ. Фінансові посередники грошового ринку

діяльності таких фондів був визначеним і встановлювався вже у мо-

мент створення інвестиційного фонду закритого типу.

Наявна і досить недосконала правова база, що регламентувала

функціонування інвестиційних компаній і фондів, певною мірою стри-

мувала їх розвиток. Новим кроком у розвитку інвестиційних процесів

у нашій державі стало прийняття в 2001 р. Закону України «Про інсти-

тути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фон-

ди)». Згідно з положенням цього закону в Україні створюються інсти-

тути спільного інвестування, які можуть бути відкритого, інтервально-

го і закритого типу. До відкритих належать ті, що в будь-який момент

за бажанням інвестора можуть викупити ті цінні папери, які емітовані

даним інститутом спільного інвестування. Інтервальні — це різновид

відкритих, які відрізняються від останніх тим, що процес викупу (за

бажання інвестора) здійснюється в термін, установлений у проспекті

емісії, але не рідше одного разу на рік. Інститути спільного інвестуван-

ня належать до закритих тоді, коли вони не беруть на себе зобов’язання

щодо викупу випущених ними цінних паперів. Останні можуть вику-

повуватись лише у двох випадках: реорганізації або ліквідації емітента.

Закон України регламентує і термін існування інститутів спіль-

ного інвестування. Щодо цього останні можуть бути створені як на

певний термін, так і на безстроковий. При цьому закриті можуть бути

лише строковими.

В новому законі вводиться й таке поняття, як диверсифікований,

або недиверсифікований вид інституту спільного інвестування. По-

даємо ознаки диверсифікованого виду:

– кількість цінних паперів одного емітента в активах інституту

спільного інвестування не може перевищувати 10 % від за-

гального обсягу їх емісії;

– активи диверсифікованого інституту спільного інвестування

не менш, як на 80 % повинні складатися з грошових коштів,

ощадних сертифікатів, а також облігацій (підприємств, місце-

вих і центральних органів влади), які допущені до торгів на

біржі, або в торговельно-інформаційній системі.

Відкриті та інтервальні інститути спільного інвестування можуть

бути тільки диверсифіковані. Це пояснюється тим, що законодавець на-

магається створити умови, які б унеможливлювали або робили найменш

вірогідними банкрутство цих інститутів. У цьому ж напрямку діють і ті

обмеження, що стосуються диверсифікованих інститутів спільного ін-

вестування відносно розміщення їх активів. Так, їм забороняється:

318

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

– тримати у грошових коштах, в ощадних сертифікатах, на де-

позитних рахунках у банках більше 30 відсотків загальної вар-

тості активів інституту спільного інвестування;

– купувати цінні папери одного емітента більш, ніж на 5 % за-

гальної вартості активів такого інституту;

– придбавати, або додатково інвестувати в цінні папери органів

місцевого самоврядування більш, ніж 10 %загальної вартості

активів інституту спільного інвестування;

– придбавати, або додатково інвестувати в акції українських

емітентів більш, ніж на 40 %загальної вартості активів інсти-

туту спільного інвестування.

Це тільки деякі обмеження, встановлені для диверсифікованих ін-

ститутів спільного інвестування. Інші стосуються обмежень щодо ку-

півлі цінних паперів іноземних емітентів, емітентів; які є пов’язаними

особами інституту спільного інвестування (особи, які здійснюють

контроль за відповідною юридичною особою) тощо. Мета цих обме-

жень полягає в тому, щоб максимально забезпечити та посилити на-

дійність і стабільність функціонування цих інститутів.

За формою своєї організації інститути спільного інвестування мо-

жуть бути як корпоративними інвестиційними фондами, так і пайо-

вими. Корпоративний створюється тільки у формі відкритого акціо-

нерного товариства і має здійснювати діяльність тільки зі спільного

інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд організовує свою діяльність

за тими нормами, що встановлені законодавством України для ак-

ціонерних товариств. Це стосується, наприклад, мінімального (по-

чаткового) розміру статутного фонду (капіталу), ієрархії й основних

повноважень органів такого фонду (збори акціонерів та спостережна

рада), порядку проведення зборів акціонерів, порядку припинення

діяльності інвестиційного фонду тощо. Але при цьому в Законі Укра-

їни «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні

інвестиційні фонди)» визначаються й певні особливості саме акціо-

нерного товариства, що діє як інвестиційний фонд. Зокрема, такому

товариству заборонено випускати будь-які інші (крім акцій) цінні

папери. Тоді як звичайне акціонерне товариство може випускати,

наприклад, облігації (щоправда вартістю не більше 25% від статут-

ного капіталу). Акції корпоративного інвестиційного фонду можуть

бути тільки простими іменними, тоді як інші акціонерні товариства

можуть випустити як привілейовані акції (до 10 %), так і прості, та

319

9 Розділ. Фінансові посередники грошового ринку

акції на пред’явника. Існують і інші особливості, наприклад, стосовно

розкриття інформації інвестиційного фонду.

Пайові інвестиційні фонди — це активи, які належать інвесто-

рам на правах спільної часткової власності. Ці активи знаходяться в

управлінні компанії, яка спеціалізується на управлінні активами. Мі-

німальний розмір активів пайового фонду не може бути менше від

початкового капіталу корпоративного інвестиційного фонду. Пайо-

вий інвестиційний фонд не є юридичною особою.

Створення пайового інвестиційного фонду дає можливість займа-

тись організацією спільного інвестування саме компанії з управління

активами. Ця компанія відповідає за збитки, які були завдані діяль-

ністю (або бездіяльністю) інституту спільного інвестування.

Новий закон про інститути спільного інвестування торкається і

вже існуючих інвестиційних компаній та фондів. Їх в Україні вже на

початок 1999 р. було зареєстровано 959. Але всі вони виявились ма-

лопотужними. Їх активи склали в 2000 р. тільки 0,21 % від ВВП, тоді

як в інших країнах з перехідною економікою цей рівень сягає 5—12 %

від ВВП. До того ж більше 90 % їх були закритими.

Відповідно до Закону України «Про інститути спільного інвес-

тування (пайові та корпоративні фонди)» всі закриті інвестиційні

фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній у разі за-

кінчення терміну їх існування повинні реорганізуватись у пайові чи

корпоративні інвестиційні фонди, або припинити свою діяльність. А

ті, термін дії яких не закінчився, мають право функціонувати до кінця

строку, а потім теж повинні бути реорганізовані або ж ліквідовані.

Що стосується відкритих інвестиційних фондів і відкритих вза-

ємних фондів, то вони у дворічний термін були або реорганізовані в

пайові і корпоративні інвестиційні фонди, або ліквідовані.

Подальша перспектива їх розвитку в нашій державі пов’язана з удо-

сконаленням законодавства, що регулює діяльність цих компаній і фон-

дів та всього фінансового ринку в цілому. Однак формування правового

поля створює тільки загальні умови для розвитку інвестиційного бізне-

су. Основу становлення й укріплення даної форми небанківських кре-

дитних установ мають скласти зміни в матеріальному стані громадян

нашої країни. Тільки за умови, що сімейні доходи для більшості насе-

лення переважатимуть їх витрати, стає можливим перетворення фондів

взаємного інвестування в потужний важіль інвестиційної діяльності.

Як свідчить досвід високорозвинутих країн Заходу, подальше вдо-

сконалення інвестиційного бізнесу відбувається в напрямі посилення

320

Щетинін А. І. «Гроші та кредит»

тієї ланки, яка забезпечує саме колективну організацію інвестування.

Така перспектива означає загальний напрям розвитку вітчизняних

інвестиційних фондів. Цей процес було поліпшено і вже в 2008 р.

їх кількість сягнула 1086, що впритул наблизило Україну до розви-

нених країн Західної Європи. По кількісному показнику інститутів

спільного інвестування ми випередили навіть Росію.

9.3

Довірчі товариства як форма

небанківських кредитних інститутів

Довірчі товариства (їх ще називають трастовими компаніями від

англійського слова trust — довіряти) — товариства, що здійснюють

управління майном, грошима, або цінними паперами, чи правами за до-

рученням власника.

Історія виникнення довірчих товариств починається з глибини

століть, а саме становлення цього інституту пов’язано перш за все з

розвитком відносин власності. Перші довірчі товариства з’являються

в середньовічній Англії. У ХІІ—ХІІІ ст. в Англії заможні громадяни

часто віддавали монастирям і церквам у вигляді пожертви своє май-

но, гроші, нерухомість, землі. Оскільки монахи, як правило, не мали

права володіти якимось майном, то воно передавалось в управління

Радам громадян, які були формальними власниками. У дійсності цим

майном розпоряджались монахи. Головним багатством була земля

і процес передачі землі монастирям привів до того, що з розвитком

феодалізму церква перетворилась у великого землевласника. Напри-

клад, в Англії до кінця ХІІІ ст. значна частина земель навколо Лондо-

на перейшла в управління монастирів.

Інститут довірчих (трастових) товариств набув в Англії значно-

го розвитку. Останнє знайшло своє вираження як у появі нових

суб’єктів довірчих операцій в особі не тільки монахів, а й корпорацій

торговців та ремісників, так і в удосконаленні законодавства, що ре-

гулювало ці відносини. Воно досягло в Англії значного рівня і стало

базою для становлення відповідного законодавства в багатьох євро-

пейських країнах.

Функціонування довірчого товариства передбачає досить складну

сукупність відносин, що складаються між головними діючими осо-

бами, які укладають трастову угоду. До них належать: