Рижмань Д.І. (ред) Економіка підприємства. Навчальний посібник. Для студентів аграрних вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації

Подождите немного. Документ загружается.

513

11.5.5. Формування ринку українського біопалива: передумови,

перспективи, стратегія

Про необхідність здійснення глибинних структурних реформ для

виведення вітчизняної економіки з кризового стану, зокрема становлення

енергетичної незалежності держави, останнім часом йдеться у багатьох

наукових і політичних виданнях, в яких розглядаються можливі шляхи

розв'язання цього надзвичайно важливого питання.

Разом з тим, на нашу думку, причина відсутності будь-яких системних

зрушень у цьому плані знаходиться передусім у площині політичних рішень,

прийняття яких істотно гальмується надмірною заполітизованістю вітчизняної

економіки, нестримним популізмом, безперервними виборчими кампаніями,

супроводжуваними занадто частими змінами урядів. А це, в свою чергу,

унеможливлює формування та реалізацію чіткої державної політики у сфері

енергетичної безпеки держави.

Тому, на жаль, не варто сподіватися, що вже у стислі строки флагман

національного промислового комплексу та експорту - металургія - зможе

виробляти і поставляти на світовий ринок продукцію з високим рівнем доданої

вартості, а також у найближчій перспективі на масове виробництво

українськими підприємствами високоточного обладнання, машин, розвиток

нанотехнологій, енергозбереження тощо, що могло б стати компенсатором все

ще надзвичайно затратної в енергетичному плані вітчизняної економіки. З

іншого боку, відсутні реальні кроки щодо формування галузі відновлюваної

енергетики, яка могла б вже найближчим часом стати суттєвим чинником

зростання економіки країни та становлення надійної системи енергетичної

безпеки держави.

До цього - ряд ілюстрацій, які, можливо, допоможуть окреслити

стратегічні шляхи вирішення проблеми.

Перше. Організованому (промисловому) видобутку нафти та інших

вуглеводнів у світі - близько 100 років. За деякими оцінками, пік видобутку

перейшла абсолютна більшість ключових родовищ. В результаті на 1 барель

видобутку припадає 4 барелі споживання.

Друге. У світі налічується близько мільярда тільки легкових автомобілів,

більше половини з яких припадає на 20 найбільш економічно розвинутих країн.

Зрозуміло, що вони і є головними споживачами нафтопродуктів. При цьому в

цих державах проживає трохи більше 10 відсотків населення планети, а більше

половини - в країнах Південно-Східної Азії, які сьогодні, навіть в умовах кризи,

стрімко розвиваються, саме тут продовжується потужне економічне зростання,

швидкими темпами підвищується рівень добробуту населення, а отже - і

споживання.

При цьому нині в цих країнах зосереджено лише до 10 відсотків світового

автомобільного парку, але, за підрахунками експертів, у найближчі роки саме

вони посідатимуть провідні позиції у світі з виробництва дешевого

автотранспорту. Цілком логічно, відповідно до цього стрімко

нарощуватиметься і споживання нафтопродуктів.

Третє. Слід зазначити, що протягом 100 років, зокрема і завдяки нафті,

514

відбувся небачений прорив у створенні якісно нового життєвого середовища,

абсолютно нових споживчих властивостей, що в свою чергу на порядки

підвищило життєвий рівень кількох останніх поколінь. До речі, за ці 100 років

чисельність населення планети зросла майже в 4 рази і продовжує швидко

збільшуватися, як продовжує нарощуватись і споживання вуглеводнів.

Об'єктивно невпинно підвищуються і ціни на них, які в Україні за останні 35

років зросли майже у 100 разів.

Коротко підсумовуючи викладене вище слід підкреслити наступне:

- за останнє століття на планеті сформувалося суспільство суцільного,

нестримного і надмірного споживання, яке вже не здатне відмовитися від цих

благ;

- з іншого боку, такий надзвичайно важливий стратегічний ресурс, від

якого, по суті, майже повною мірою залежить нині добробут цивілізації,

поступово вичерпується, невпинно дорожчає, і, за великим рахунком, якщо в

найближчі роки не буде запропонована реальна альтернатива нафті, всю світову

економіку й цивілізацію очікують надзвичайно складні часи.

Тому на часі - наукові дослідження та чіткі рекомендації по розбудові

сучасних виробництв енергії саме з поновлюваних джерел, зокрема біопалива,

щодо якого Україна має унікальні можливості та колосальні перспективи. За

оцінками експертів, річна потреба нашої країни у світлих нафтопродуктах

становить близько 12 млн. тонн. Розрахунки свідчать, що за певних умов нам

достатньо 6 млн. гектарів (близько 20% ріллі) для виробництва такої кількості

біопалива, що дозволить забезпечити цю потребу, навіть якщо використовувати

його у чистому вигляді.

Розглянемо ці умови. Перша - агротехнології. Нині урожайність однієї з

основних енергетичних культур - ріпаку - ледве досягає 20-22 ц/га. Оскільки на

виробництво 1 тонни біодизелю витрачається 2,5-3 тонни ріпаку, а для заміни 1

тонни мінерального дизпалива потрібно 1,13 тонни біодизелю, то для

досягнення бажаного економічного ефекту вітчизняним аграріям треба

щонайменше подвоїти врожайність, але не за рахунок руйнації родючості

(довідково: Євросоюз обмежує виробництво ріпаку на одній і тій самій площі -

не частіше, ніж раз на чотири роки). Тому, на наш погляд, це завдання повинно

стати одним із найбільших пріоритетів аграрної науки - від термінового

створення високоврожайних сортів і гібридів ріпаку та інших «енергетичних»

культур до впровадження сучасних технологій їх вирощування.

Друга умова - виробництво біопалива. Слід зазначити, що протягом

останніх 5 років, як свідчать статистичні дані, виробництво ріпаку зросло

майже у 7 разів (рис. 11.7), але рівень переробки, як і якість відповідної

сировини, залишаються вкрай низькими.

Ця ситуація аналогічна тій, що була 10 років тому із соняшником. Рівень

переробки його був фактично на рівні споживання олії на внутрішньому ринку.

За рахунок встановлення експортного мита був задіяний потужний механізм

економічної переорієнтації з експорту сировини на переробку. В галузь

прийшли значні іноземні інвестиції. Завдяки цьому в Україні з 6,5 млн. тонн

насіння соняшнику переробляється понад 80% і вигідним є експорт не

сировини, а олії. А це, відповідно, і розвиток галузі, і додана вартість, і нові

515

робочі місця.

Рис. 11.7. Виробництво та експорт ріпаку в Україні

В той же час вітчизняний сільгоспвиробник вмотивований досить

високою закупівельною ціною на насіння ріпаку. Ця мотивація тримається на

зростаючому попиті надзвичайно ємного ринку Європи. Країни ЄС практично

вже не мають достатньо площ, які можна було б задіяти під цю культуру, але є

величезна потреба в біопаливі (довідково: в ЄС передбачається використання

на транспорті до 10% поновлювальних енергоресурсів до 2020 року), а це

десятки мільйонів тонн біодизелю та біоетанолу.

Попит зростатиме й надалі, і Україні треба використати свої можливості,

а саме, скоригувавши власну аграрну стратегію та правила гри, можна

обмежити експорт сировини, розбудувати власну переробку й торгувати з ЄС

не насінням, а принаймні олією, а в перспективі - і готовим біодизелем.

Ключовим елементом може стати запровадження експортного мита на ріпак (як

із соняшником).

Разом з тим вбачаються й інші аспекти мотивації зростання виробництва

біопалива, які можуть також комбінуватись один з одним.

1. Податкові преференції. Цей інструмент активно застосовується в

багатьох країнах, зокрема, через зниження ставки акцизного збору на біопаливо

або сумішеве пальне. Але оскільки в Україні ставки акцизного збору на

мінеральне пальне не настільки високі, як у ЄС або США (60 євро за 1 т

порівняно з 500 євро за 1 т в ЄС), дієвість навіть 50-процентного зниження

акцизного збору буде невисокою.

2. Обов'язкові норми використання. Якщо вони будуть впроваджені,

виробники сумішевих палив будуть змушені купувати біопаливо навіть за

вищими цінами, щоб дотримуватися обов'язкових норм. Зрозуміло, що вони

перекладуть вартість відносно дорогого біопалива на вартість сумішевого

палива, отже, за впровадження біопалив плататимуть споживачі, тобто логічно

виникнуть питання стосовно того, чи реально взагалі в цих умовах в Україні

ввести такі обов'язкові норми, адже навіть деякі країни ЄС відстають від

нормативів використання біопалив, впроваджених в ЄС.

3. Пряма бюджетна підтримка. Вона може стосуватися всіх ланок - від

виробництва якісної сировини до стимулювання кінцевого споживача. За

нашими розрахунками, за поточних умов для переробки 1 млн. тонн ріпаку

516

необхідно виділяти близько 400 млн. грн дотацій. Однак ці затрати дозволять

розбудувати інфраструктуру, мотивувати виробників і споживачів біопалива.

Одним із джерел компенсації таких витрат може бути збільшення відрахувань з

імпорту нафти та продуктів її переробки.

Крім того, слід врахувати зміни політики ЄС у сфері виробництва енергії

з поновлюваних джерел, адже у нових Директивах 2009/28/ЄС і 2009/30/ЄС

уперше вказується на те, що досягнення мети споживання енергії з

відновлювальних джерел (у тому числі біопалива) може бути не тільки за

рахунок власного виробництва, а й імпорту біопалива із третіх країн (це дуже

позитивний сигнал, що відкриває для України певні перспективи).

Проте для всіх виробництв енергії з поновлювальних джерел, зокрема й

для біопалива, пріоритетним визначено принцип "sustainable production", тобто

забезпечення виробництва з дотриманням принципів сталого розвитку. Питання

поставлено навіть так: біопаливо, вироблене з порушенням цього принципу, не

відноситься до джерела відновлювальної енергії. Тобто, якщо при виробництві

біопалива (біоетанол, біодизель і газоподібне біопаливо) буде завдано шкоди

навколишньому природному середовищу, порушено сівозміни, погіршиться

родючість ґрунту або це виробництво вплине на рівень продовольчої безпеки

(призведе до зменшення виробництва продуктів харчування або погіршить їх

якість) чи викличе соціальну напруженість у суспільстві (люди втратили свої

земельні паї або стали безробітними) - таке біопаливо (або сировина для його

виробництва) не може бути експортоване в країни ЄС.

Безумовно, доведеться рахуватися і з тим, що Україна вже два роки є

членом COT, а це означає, що кожний свій крок у регулюванні торговельних

відносин слід ретельно і виважено прораховувати. Інакше нашу країну

змусять повернутися у стан „сировинного придатку".

Третя умова - стимулювання внутрішнього споживання. Навіть за

нинішнього рівня виробництва ріпаку, кукурудзи, буряку можна одержувати до

3 млн. тонн біодизелю та біоетанолу, але гостро постає проблема збуту. При

Так, зокрема, за експертними оцінками, в Україні реальністю стало

виробництво аграріями "біодизелю" з власної сировини для власних потреб. Як

свідчать розрахунки В.Я. Месель-Веселяка, що базуються на даних Кримського

інституту АПВ, таке виробництво є надзвичайно вигідним (табл.11.18).

За іншими оцінками, при собівартості ріпаку 1020 грн (127,5 дол. США за

курсом 1 дол. = 8 грн) собівартість 1 т біодизеля становитиме від 432 до 519

дол., а не близько 180 дол./т (1376-1423 грн/т), як це вказано вище.

Це знову ж таки свідчить про те, що нині в Україні виробництво має

багато елементів стихійності, що робить його не прогнозованим з точки зору

стратегічного планування, адже в державі досі немає даних, які витрати

необхідно здійснити і які технологічні схеми для переобладнання наявної

техніки застосувати, скільки та якого обладнання необхідно для виробничих

потужностей, який вплив використання палива із різним вмістом біодомі-шок

на розповсюджені системи двигунів, які технології змішування кращі тощо.

Слід детально, але терміново вивчити і цей пласт проблем та

запропонувати чіткі рекомендації. 1 все ж головною проблемою, що гальмує

розвиток масштабного виробництва біопалива, залишається його низька

517

конкурентоспроможність через поки що високу собівартість. За даними

Держкомстату, 1 т насіння ріпаку коштує на внутрішньому ринку близько

2,5 тис. грн.

Таблиця 11.14.

Ефективність переробки ріпаку на біодизель у розрахунку на 1 т

ріпаку (на прикладі Кримського інституту АПВ)

1. Реалізація ріпаку

1 варіант

II варіант

Собівартість 1 т ріпаку,

грн

1020

Вихід біодизеля, кг

350

420

Вартість (по 7 грн за

кг)

2450

2940

РеалізацІйна ціна, грн.

2500

Вихід макухи, кг

620

550

Ціна за 1 кг, грн

1,3

Прибуток, грн

1480

Вартість, грн

806

715

Вихід гліцерину

ІІ. Використання для виробництва

біодизеля

Ціна за 1 кг, грн

Вартість, грн

Собівартість 1 т ріпаку,

грн

1020

Затрати за

виключенням

вартості побічної

продукції, грн

498

578

Затрати на переробку,

грн.

341

Собівартість 1 т

біодизеля, грн

1423

1376

Разом затрат, грн

1361

Економія (прибуток)

1952

2362

Рівень

рентабельності, %

143

173

Джерело: Аграрна реформа і організаційно-економічні трансформації у сільському

господарстві: доповідь на Дванадцятих річних зборах Всеукраїнського конгресу вчених

економістів-аграрників 25-26 лютого 2010 року / В.Я. Месель-Веселяк - К.: Національний

науковий центр «Інститут аграрної економіки», 2010. - 5 7 с.

Враховуючи, що у собівартості біодизелю сировина займає в середньому

75%, можна підрахувати, що вартість виробництва 1 т його для переробника,

який не має власної сировинної бази, а придбає сировину на ринку, має бути від

8 до 9,5 тис. грн.

Що може сприяти зниженню собівартості? Перш за все - це реалізація

побічної продукції від виробництва біопалива. За окремими підрахунками (Г.

Калетнік), при переробці культур, що нині експортуються як сировина, країна

отримала б, щонайменше, близько 2,5 млн. тонн біодизеля та 3,5 млн. тонн

біоетанолу, а також всі супутні продукти переробки. А це високобілкові шроти

та концентрати, що еквівалентні за вмістом білка 17 млн. тонн зерна. Такі

обсяги концентрованих кормів дали б змогу виробити за рік 1,5 млн. тонн м'яса,

14 млн. тонн молока, 6 млрд. шт яєць. Тому вагомим стимулом для розвитку

виробництва біопалива може бути розвиток тваринництва Тим більше, що за

таких умов тягар собівартості біопалива суттєво полегшується.

Інший аспект можливого зменшення собівартості біопалив - це зважена й

науково обґрунтована система економічної підтримки їх виробництва. Світовий

досвід доводить, що конкурентоспроможність будь-якого виробництва в

518

аграрному секторі, тим більше за наявного в Україні засилля екстенсивних

технологій, можлива за умови існування системи пільг та дотацій.

11.6. Економіка картоплепродуктового виробництва та

овочепродуктового підкомплексу АПК

11.6.1. Народногосподарське значення, розвиток та розміщення

виробництва картоплі і овочів

Картоплярство та овочівництво - дві великі галузі

сільськогосподарського виробництва, які мають важливе народногосподарське

значення. Картопля - культура універсальна і вона водночас є продуктом

харчування, сировиною для переробної промисловості та високоякісним

кормом у тваринництві. Вміст сухих речовин у картоплі 25%, з яких 16 - 20%

припадає на крохмаль. З 1 га посівної площі картопля забезпечує у 2,5 - 3 рази

більший вихід сухих речовин, ніж пшениця, жито, ячмінь чи овес. Бульби

картоплі містять багато вуглеводів, білка, вітамінів та інших поживних

речовин, необхідних для харчування людини. Зокрема, білок відзначається

високою біологічною цінністю, оскільки включає незамінні амінокислоти,

зокрема валін, лізин та ін. Картопля підвищує засвоєння людським організмом

інших продуктів харчування, маючи добрі смакові якості та високу поживність.

У продовольчому балансі картопля посідає друге місце після хліба,

маючи в народі назву другого хліба. За нормами харчування залежно від

природно-кліматичних умов в середньому людині потрібно на рік ПО - 120 кг

картоплі.

Крім того, картопля - цінна технічна культура, сировина для

виробництва крохмалю та спирту. При переробці 1 т картоплі з вмістом

крохмалю 17,6% можна одержати 112 л спирту, 55 кг рідкої вуглекислоти, 0,39

л сивушного масла і 1500 л барди. Продукти переробки культури вико-

ристовуються у різних галузях промисловості і найбільше в харчовій, хімічній,

текстильній, шкіряній, лакофарбовій.

У поєднанні з іншими кормами картоплю широко використовують для

годівлі практично всіх видів худоби і птиці. За врожайності 200 ц/га одержують

58 ц к.од. За виходом їх з 1 га картопля переважає багато інших

сільськогосподарських культур.

У системі раціонального ведення землеробства картопля має велике

значення. Вона - добрий попередник для багатьох сільськогосподарських

культур, особливо зернових. Приріст урожаю зернових, які висівають після кар-

топлі, становить 2 - 3 ц/га, що є результатом післядії внесених під картоплю

органічних та мінеральних добрив. У структурі посівних площ

сільськогосподарських підприємств питома вага картоплі становить 4 %.

Картопля має високу норму садіння ( майже третину існуючого рівня її

врожайності), при розрахунку економічної ефективності вирощування її

необхідно це враховувати. Картопля - високотонна і малотранспортабельна

519

культура, що необхідно враховувати при розміщенні її посівів. Зберігання

картоплі обходиться дорого і супроводжується значними втратами, що негатив-

но впливає на рівень собівартості та ефективність виробництва.

У громадському секторі вирощується лише до 6 % валової продукції

картоплі, решта - в особистих господарствах населення.

Виходячи з історичних, природно-кліматичних та економічних умов,

формування ринку картоплі має специфічні особливості. Вони зумовлюються

рядом факторів, зокрема ступенем розвитку матеріально-технічної бази і

науково-технічного прогресу в галузі, організацією селекційно-насінницької

роботи, а також розвитком переробної промисловості.

За обсягом споживання та географічною поширеністю ця культура займає

одне в провідних місць в Україні. Протягом останніх років у розміщенні

картоплі відбулися значні зміни - вона поширилася на південний схід та

південь України. її, як і зерно, вирощують повсюдно, проте найбільше - на

Поліссі, зокрема в Чернігівській, Волинській та Житомирській областях.

Урожайність картоплі коливається по областях. За середньої урожайності

в Україні 122 ц/га, у Чернігівській та Волинській - по 151 ц/га, а в

Миколаївській та Кіровоградській областях - по 37 ц/га. Переважно цим і

пояснюється перевезення картоплі на значні відстані.

Значні площі картоплі розміщені в Лісостеповій зоні, де питома вага її в

структурі посівних площ становить близько 8%. Тут картоплю переважно

використовують для харчування населення та годівлі сільськогосподарських

тварин, а незначну частину - як сировину для переробної промисловості.

У Степовій зоні питома вага картоплі в структурі посівних площ

становить лише 1,5%. Тут її виробництво не задовольняє навіть потреби

місцевого населення, особливо міського, тому велика кількість картоплі заво-

зиться з Полісся.

Взагалі у розміщенні виробництва картоплі спостерігаються такі

закономірності: значні площі технічних сортів зосереджені в районах

розміщення спиртової та крохмале-патокової промисловості, продовольчої -

навколо великих міст і промислових центрів, кормової картоплі - переважно в

районах розвинутого тваринництва, особливо свинарства.

Особливістю розвитку картоплярства є також те, що значні площі

картоплі розміщені на присадибних ділянках жителів України. Ця тенденція

зростатиме внаслідок розширення орендних відносин і приватизації в аграрно-

му секторі економіки.

У перспективі виробництво і заготівля картоплі повинні збільшуватися на

основі переходу на інтенсивні технології вирощування, поліпшення якості

бульб, а також скорочення втрат продукції при перевезенні з поля до

споживача. При цьому попит населення на картоплю передбачається

задовольнити переважно за рахунок вирощування її в районах споживання.

Серед продуктів харчування особливу роль відіграють овочі - незамінні

продукти харчування, багаті на мінеральні елементи, вітаміни, поживні

речовини тощо. Споживання овочів сприяє нормальному фізіологічному

розвитку організму, поліпшує обмін речовин, регулює діяльність нервової

системи й органів травлення, підвищує стійкість організму проти інфекційних

520

хвороб. Овочі споживають у свіжому, квашеному, засоленому або кон-

сервованому вигляді.

Овочі - цінна сировина для харчової і консервної промисловості.

Порівняно з іншими сільськогосподарськими культурами вирощування овочів

має свої особливості. їх структура значною мірою визначається природними та

економічними умовами, а економічна ефективність залежить від зони

вирощування. Розрізняють овочівництво відкритого та закритого ґрунту. При

першому овочі вирощують безпосередньо в полі. Друге потребує спеціальних

споруд - теплиць, парників, ділянок з утепленим ґрунтом. Захищений ґрунт

дає змогу вирощувати овочі цілий рік, а також розсаду теплолюбних овочевих

культур для відкритого ґрунту. Обидва види овочівництва тісно пов'язані між

собою.

Через особливості галузі та виробництво продукції, що швидко псується,

її успішний розвиток залежить від забезпеченості робочою силою,

транспортними засобами та шляхами для перевезення, гарантованих ринків

збуту. Це в свою чергу передбачає концентрацію та спеціалізацію виробництва

овочів у приміських зонах великих міст і промислових центрів, а також у зонах

переробної промисловості.

Посівні площі овочевих культур в Україні в середньому становлять

близько 0,5 млн га. Виробництво овочів постійно коливається і дещо

збільшується за рахунок підвищення рівня врожайності.

Слід зазначити, що за загальної тенденції до зменшення споживання

овочів зберігаються і регіональні особливості формування цього показника

порівняно із середніми в державі та окремих областях. Найвищий рівень

виробництва і споживання овочів у Херсонській, Кіровоградській, Черкаській,

Київській областях. Групування за природноекономічними зонами дає змогу

виділити цільові регіональні ринки овочів, які формуються сегментами

виробництва окремих овочевих культур. Так, до першого сегмента ввійшли

області, в яких виробництво на 1 людину за рік найменше, а до четвертого -

найбільше.

Особливості формування регіональних ринків овочевої продукції

зумовлюються рядом чинників, насамперед кількістю, густотою населення,

питомою вагою міського і сільського в області чи регіоні і пов'язане з цим

визначення потреби та обсягів виробництва овочів для населення з

урахуванням можливих джерел їх надходження. Особливу роль у формуванні

регіональних ринків поряд з природними чинниками окремих територій

відіграють кон'юнктура попиту на різні види овочевої продукції в межах

регіонів і в масштабі держави та порівняльна ефективність вирощування

окремих видів овочів у різних регіонах.

11.6.2. Економічна ефективність виробництва картоплі та напрями її

підвищення

Основними показниками, що характеризують економічну ефективність

виробництва картоплі, є врожайність, собівартість, прибуток, рентабельність.

Урожайність. Це, мабуть, найважливіший показник економічної

521

ефективності, тому що саме врожайність значною мірою визначає рівень

ефективності галузі. Для прикладу наведемо дані проведеного обстеження

сільськогосподарських підприємств Київської області, які займаються

виробництвом картоплі (табл. 11.15).

Таблиця 11.15

Вплив рівня врожайності картоплі на ефективність її виробництва в

сільськогосподарських підприємствах Київської області, 2008 р.

Показники

Групи господарств за урожайністю, ц/га області

До 80

від 80

до 105

від 105

до 130

вище 130

Кількість г-в у групі

Площа посіву, га

198

125

471

Урожайність, ц/га

72,3

93,4

117,8

146,4

102,7

Ціна реалізації 1 ц, грн

53,76

54,48

55,55

54,96

54,85

Собівартість 1 ц, грн

54,06

47,54

40,15

34,81

43,34

Витрати на 1 га, грн

3921,5

4445,3

4731,3

5100,8

4507,3

Чистий дохід з 1 га, грн

-9,94

346,54

1084,9

1752,6

655,82

Затрати праці на 1 ц,

люд.-год.

2,5

2,12

1,68,

1,35

1,93

Рівень рентабельності, %

-0,56

14,59

38,35

57,89

26,56

Отримані дані свідчать, що сільськогосподарським підприємствам

притаманні тенденції, характерні для картоплярства України в цілому, а саме,

значне підвищення цін на картоплю, стабільні ціни на матеріальні ресурси,

зростаючі обсяги переробки картоплі на продукти харчування, забезпечили

підвищення рівня рентабельності виробництва картоплі.

Дослідження динаміки собівартості картоплі в сільськогосподарських

підприємствах свідчить, що даний показник протягом останніх років постійно

зростає. Підвищення собівартості картоплі пов'язано з тим, що темпи зростання

витрат з розрахунку на 1 га посівної площі вищі, ніж приріст урожайності.

Зростання витрат відбулося за рахунок збільшення витрат на садивний

матеріал, оплату праці, засоби захисту рослин, пально-мастильні матеріали,

послуги автотранспорту при одночасному зниженні витрат на мінеральні й

органічні добрива, амортизаційні відрахування, ремонт.

Рентабельність картоплярства в діючих цінах та досягнутому рівні

собівартості у більшості господарств України невисока. Проведений аналіз

ефективності виробництва картоплі в сільськогосподарських підприємствах

свідчить, що протягом останніх років ефективність виробництва картоплі

зростає; підвищення урожайності картоплі є головним чинником підвищення

ефективності її виробництва; реалізація картоплі переробним підприємствам

має стати одним з перспективних напрямів підвищення ефективності її

виробництва; збільшення концентрації посівів картоплі сприяє збільшенню

урожайності, зниженню її собівартості, а отже, підвищенню ефективності

картоплярства.

Основними напрямами підвищення ефективності галузі картоплярства

522

повинен стати комплексний підхід в насінництві, технології зберігання

картоплі, впровадження прогресивних технологій її вирощування, подальша

комплексна механізація та нові організаційні форми виробництва картоплі.

11.6.3. Економічна ефективність виробництва овочів та напрями її

підвищення

Овочівництво як галузь сільськогосподарського виробництва

характеризується вирощуванням великої кількості овочевих культур, структура

яких у різних районах неоднакова. Економічна ефективність виробництва

овочів визначається як у цілому, так і по окремих їх видах з використанням

натуральних і вартісних показників: урожайності, затрат праці на 1ц продукції,

собівартості, валового доходу і прибутку на 1 га посіву та 1 грн виробничих

витрат, рівня рентабельності.

Урожайність овочів за останні роки в Україні становила в середньому 112

- 120 ц/га, в тому числі капусти всіх видів - 235, помідорів - 160, буряків

столових - 185 ц/га. На цей показник впливає структура посівів овочевих

культур. Так, на Поліссі і частково в Лісостепу вирощують урожайніші за

масою культури (капуста, столові буряки), а в Степу, навпаки, - найменш

урожайні (огірки, помідори, перець, зелень петрушки, кріп).

Про ефективність виробництва овочів у різних категоріях господарств

свідчать дані таблиці 11.21, з яких видно, що в найбільшій групі підприємств -

господарських товариствах овочівництво рентабельне, а в інших формуваннях

- збиткове. Проте і в приватних формуваннях майже у 60% господарств, що

займаються вирощуванням овочів, а також у 48% сільськогосподарських

кооперативів та 56% інших підприємств овочівництво прибуткове.

Шляхи підвищення ефективності овочівництва у кожному господарстві

будуть різними, виходячи з конкретних умов. Серед них можна виділити такі:

- впровадження інтенсивної технології виробництва продукції;

- поглиблення господарської те внутрішньогосподарської спеціалізації;

- раціональне поєднання овочівництва відкритого та закритого ґрунту;

- прямі зв'язки господарств із заготівельними організаціями;

- зменшення втрат вирощених овочів на всіх стадіях від збирання до

споживання;

- забезпечення товаровиробників малогабаритною технікою

вирощування овочів;

- підвищення ефективності селекції і насінництва овочевих культур;

- впровадження маркетингу та інформації щодо ринку овочевої

продукції;