Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем

Подождите немного. Документ загружается.

3. Чорбинский С. И. Социальная работа и социальные программы

в США. — М.: Центр общечеловеческих ценностей, 1992. — 149 с.

4. Некрасов А. Исследователи социальной работы за рубежом

// Российский журнал социальной работы. — 1997. — № 1/5. —

С. 164-167.

5. Колков В. В., Студенова Е. Г. Основоположники социальной

работы за рубежом // Российская энциклопедия социальной ра-

боты. В 2 т. Т. 2. — М., 1997. — С. 77-84.

6. Лейби Д. История социального обеспечения // Энциклопедия

социальной работы. В 3 т. Т. 1.: Пер. с англ. — М.: Центр общече-

ловеческих ценностей, 1993. — С. 398-412.

СТАНОВЛЕННЯ НАУКОВИХ ОСНОВ

СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

(методи, теорії і моделі)

• Становлення індивідуального методу соціальної роботи.

• Особливості практичної роботи на індивідуальному

рівні згідно з концепціями діагностичної та функціональної

шкіл.

» Виникнення групового та общинного методу.

• Взаємозв'язок американських і європейських традицій

соціальної роботи.

• Обґрунтування практики соціальної роботи в основ-

них теоретичних моделях.

До термінології європейської соціальної роботи поняття «ме-

тода ввійшло після Другої світової війни під впливом американ-

ських концепцій соціальної роботи. Учення про методи формува-

лось в середовищі практиків як узагальнення їх досвіду і лиш по-

тім набувало наукового характеру. (Метод — прийом, спосіб, що

застосовується в якій-небудь галузі діяльності). До класичних

методів соціальної роботи відносять індивідуальну, групову і об-

щинну роботу. Саме вони тривалий час переважали як в практи-

ці, так і професійній підготовці спеціалістів, що відповідає динамі-

ці історичного розвитку.

Інноваційні методи соціальної, роботи, зокрема, мобільна соці-

альна робота, що виникла у] США, розповсюдились в останні де-

сятиліття XX ст. як відгук на загострення багатьох соціальних

проблем. У результаті наукових дискусій в Нідерландах і Швеції

в 70-х pp. розроблені психологічні моделі і терапевтичні техніки,

на базі яких пропонується доповнити класичні методи новими:

«індивідуальна терапія», «сімейна терапія», «групова терапія».

Протягом ХІХ-ХХ ст., коли відбувалося становлення соціаль-

ної роботи, вона постійно еволюціонує як практична, а згодом і

наукова діяльність. Базуючись на різноманітних знаннях і теоріях

суспільних наук (психології, соціології, педагогіки, філософії), вона

виробляла комплекс формалізованих методів для здійснення ді-

яльності за певною схемою. При цьому в кожен історичний період у

різних країнах виникали свої соціальні питання, вирішення яких

значною мірою модифікувало розробку і використання методів.

Першим кроком до індивідуального методу соціальної роботи

називають діяльність «дружніх візитерів» з благодійних організа-

цій США і Канади. Серед бідного населення великих міст вони

вже в перші десятиліття XIX ст. здійснювали надомні візити з

метою встановлення особистих контактів. У 1818 р. Нью-йоркське

товариство по боротьбі з бідністю пропонувало організовувати та-

кі візити наступним чином: «...розділити місто на дуже невеликі

райони і виділити з числа членів товариства двох-трьох людей

для кожного району, в чиї обов'язки входило б налагодження зна-

йомства з його жителями, обстеження сімей неімущих, що опини-

лися у важкому становищі, допомога порадою в їх професійній ді-

яльності, навчанні дітей, веденні домашнього господарства, надання

підтримки або застереження в залежності від обставин» [6, 389].

Уважалося, що вивчення потреб людей на основі аналізу їх

проблем, реєстрації, співробітництва і координації можуть заміни-

ти будинки опіки. Основною формою роботи була добра порада.

Матеріальна допомога передбачала задоволення базових потреб,

тому навіть предмети першої необхідності видавались дуже обме-

жено і таким чином, щоб не образити клієнта. Фінансова допомога

людям, які проживали поза соціальними установами, вважалася

пустою тратою коштів і тому не практикувала ся.

Здійснення дружніх візитів до бідняків змушувало працівників

шукати па емпіричному рівні підходи для зняття бар'єрів від-

чуження і надання допомоги коригуючого і виховного характеру

[74, 146]. Остання полягала в навчанні індивіда соціально необхід-

ній поведінці і ролям, які допомагали адаптуватися до вимог та

умов соціального середовища.

Соціальна робота членів благодійних товариств з клієнтом на

рівні окремої особи і сім'ї домінувала протягом тривалого часу. Їх

концепція визначалась як «використання всіх можливостей, які

допомагають людині пристосуватися до конкретних соціальних

умов життя і сприяють тому, щоб клієнти виробили свою власну

життєву програму» [6, 390]. Вона відіграла важливу роль у ста-

новленні індивідуальної соціальної роботи.

Перше наукове обґрунтування даний метод отримав у праці

М. Річмонд «Соціальні діагнози». Автор вживала термін «case

work», що дослівно означає роботу з окремим випадком індивіда

або сім'ї. При перекладі цей термін втрачає свою специфіку і в

сучасній практиці вживається як «індивідуальний метод соціаль-

ної роботи».

З самого початку його формування даний метод включав ряд

характерних складових елементів. Розглядаючи бідність як хво-

робу, нездатність індивіда самостійно вирішувати свої проблеми,

М. Річмонд бачила клієнта в ролі хворого. А відтак завдання соці-

ального працівника зводилось до «соціального лікування» індиві-

да, а р основу соціальної роботи була покладена медична модель,

яка включала такі етапи роботи: збір фактів, соціальний діагноз,

соціальна терапія. Такий підхід схематично може бути представ-

лений наступним чином:

Особлива увага зверталась на наукове обґрунтування соціаль-

ного діагнозу, що було важливо для практичних працівників бла-

годійних організацій, які до цього часу керувались загальними мо-

ральними критеріями. І хоча в наступні декілька десятиліть діаг-

ноз носив «скоріше психіатричний, ніж соціальний характер, па-

радигма «вивчення, діагноз, виліковування», що відповідала за-

гальноприйнятим науковим принципам, не зазнала змін» [26, 79].

Сама ж допомога починає розглядатись як комбінація заходів,

спрямованих на зміну індивіда і соціального середовища. Заходи

щодо їх здійснення М. Річмонд розділила на два взаємодоповню-

ючі методи: прямий (безпосередній) і непрямий (опосередкований).

Перший полягав у прямому впливі на самого клієнта з метою його

залучення до вироблення і прийняття рішень (через пропозиції,

поради, умовляння, раціональні дискусії). Другий передбачав мож-

ливість впливати на життєву ситуацію клієнта шляхом зміни со-

ціального оточення.

Згодом ці два підходи обумовили розвиток двох основних на-

прямків в теорії соціальної роботи — психологічного і соціологіч-

ного. І вже в 40-х роках XX ст. саме з їх допомогою спеціалісти

намагалися вивчити зміст ситуацій, з якими зустрічалися в со-

ціальній роботі. Особливості практичної роботи згідно з тією чи ін-

шою концепцією розвивали і обґрунтовували діагностична та

функціональна школи.

Зародження діагностичної школи пов'язано з коледжом Сміта

в Нью-Йорку, який займався підготовкою соціальних працівників

з 1918 р. [13, 12]. її представники розуміли необхідність теорії, яка

б дозволила пояснити та інтерпретувати різні причинно-наслідко-

ві зв'язки із зовнішнім і внутрішнім світом клієнта. Загальний діа-

гноз (оцінка ситуації клієнта) включав діагноз соціальний і діагноз

психологічний. Розроблена у 1895 р. австрійським невропатологом,

психіатром і психологом 3. Фройдом теорія психоаналізу стала

одним із перших вдалих досвідів присвоєння практикою соціаль-

ної роботи теорій із суміжних наук.

Знаходячись під сильним впливом теорії 3. Фройда, представ-

ники цієї школи оснозну увагу звертали на внутрішній світ клі-

єнта. Для визначення необхідної допомоги доцільними вважалися

збір об'єктивних даних про клієнта і його ситуацію, інформації

про його дитинство, оцінка психологічних властивостей. Сама ж

допомога зводилась до зміни особистості й надання допомоги в адап-

тації до оточуючого середовища. Відносини між клієнтом і соці-

альним працівником носили досить авторитарний характер. Соці-

альні процеси і соціальне середовище відсувалися на задній план.

Погляди прихильників функціональної школи пов'язані з пев-

ним інтересом до соціального середовища і процесу надання допо-

моги (як послуги в рамках соціальної служби, а не зцілювального

процесу). Теоретичною базою подібних установок служили ідеї

австрійського психоаналітика Отто Ранка і американського психо-

лога Карла Роджерса. В основу було покладено твердження О. Ранка

про здатність клієнтів до перемін і прийняття допомоги. Тому

особливо наголошувалось на процесі падання і прийняття допомо-

ги та побудові правильних взаємовідносин між соціальним праців-

ником і клієнтом в напрямку відмови від авторитарності і форма-

лізму. До клієнта застосовувалося поняття «самовизначення, за-

позичене із вчення американського філософа, психолога і педагога

Джона Дьюі. Воно давало користувачу соціальних послуг право

брати активну участь у вирішенні власних проблем, нести особи-

сту відповідальність за самореалізацію, знаходити баланс між ін-

дивідуальним розвитком і членством в певній спільноті чи групі.

Важливе значення для розвитку функціональної школи мала і

книга Вірджинії Робінсон «Психологія змін в соціальній індивіду-

альній психотерапії» (1930), в якій обґрунтовувалася роль клієнта

в процесі допомоги. Саме клієнт стає його центральною ланкою,

оскільки краще знає себе і свої проблеми. Вибір, який робить по-

требуюча допомоги людина, стає для соціального працівника визна-

чальним. Спеціаліст несе відповідальність за сам процес надання до-

помоги і формування відносин, що сприяє здійсненню перемін [13, 14].

Отже, діагностична школа основний акцент ставила на вивчен-

ні суті кожного випадку через внутрішній світ і психологічні вла-

стивості клієнта, а функціональна .— на соціальне середовище і

процес допомоги Не дивлячись на ці відмінності, обидві відіграли

важливу роль у розвитку методики індивідуальної роботи з клі-

єнтом. Аналізуючи деякі підходи в сучасній практичній роботі,

один із авторів американської енциклопедії (Керол X. Мейєр) ро-

бить висновок, що різниця між функціональною (екзистенціаліст-

ською) і діагностичною (психодинамічною) моделями існує й по

сьогодні, хоча окремі протиріччя пом'якшились з розширенням

сфери діяльності [34, 302].

Шмагаючись об'єднати згадані вище підходи, спеціалісти 50-х

років пропонували таку структуру соціальної роботи: особистість,

місце, проблеми і процес допомоги. В якості нової моделі індивіду-

альної роботи, яка синтезувала підходи діагностичної і функціо-

нальної шкіл, Хелен Харріс Перлман запропонувала «метод вирі-

шення проблем». Тут психосоціальне лікування і функціональний

підхід доповнювали один одного. Основні підходи згаданої теорії

базуються на тому, що робота з клієнтом складається з двох го-

ловних компонентів: процесу допомоги і ресурсів індивіда. На рів-

ні техніки процес взаємодії соціального працівника і клієнта зво-

дився до таких основних процедур:

— ідентифікація проблем клієнта і тих подій, які її викликали;

— взаємне переконання клієнта і соціального працівника в

правильності попереднього розуміння проблеми;

— збір і аналіз інформації;

— складання плану взаємодії, його реалізація і його еволюція

[74, 50].

Таким чином, конструкція «особистість — ситуація» при ак-

центі на безпосередній роботі з людиною притаманна теоріям, які

служили базою для становлення і розвитку індивідуального мето-

ду соціальної роботи (домінував до 70-х років XX ст.).

Принципи роботи, які лягли в основу методу роботи з групою,

застосовувались в практиці допомоги ще з кінця XIX ст., а окремі

їх елементи і раніше. Однак в професійній соціальній роботі, як і

в сфepax діяльності спеціалістів суміжних професій, теорія роботи

з групами не була розроблена.

Спеціалісти, які працювали з групами на ранніх етапах станов-

лення соціальної роботи, намагались впливати на такі соціальні

проблеми, як бідність, низька заробітна плата, погані житлові

умови, надто тривалий робочий день, а також створити умови для

культурної діяльності, відпочинку, освіти, сприяти інтеграції мі-

грантів і меншин. На даному етапі теоретична рефлексія була від-

сутня, і методи формувались на випадковій основі. Однак праців-

ники, які діяли у згаданому напрямку, ототожнювали свою діяль-

ність з методом групової роботи. Про це свідчить той факт, що на

американській конференції з соціальної роботи у 1935 р. була

створена секція «Соціальна групова робота» [б, 392].

Важливу роль у становленні цього методу відіграв інтерес до

теоретичного осмислення феномену групи представниками різних

наук. Широку популярність у наукових колах мала праця Г. Ле-

бона «Натовп», у якій він аналізував розповсюдження інфекцій-

них захворювань в групі. Обґрунтування поняття «первинна гру-

па» зробив Ч. Кулі, 3. Фройд досліджував емоційну реакцію чле-

нів групи на лідера, Г. Зіммель вивчав вплив розміру групи на

характер взаємовідносин її членів [15, 20]. Значний вплив на роз-

виток теорії груп мали праці П.і Кропоткіна. Розглядаючи еволюцію

добровільної кооперації в історії людства, він представляв прин-

цип співробітництва як основний фактор його виживання (на про-

тивагу дарвінській боротьбі за існування). Серед інших вітчизня-

них спеціалістів значний вплив на практично використання ме-

тоду груп, а також теоретичну розробку і пропаганду його ефек-

тивності мала діяльність А. С. Макаренка та його послідовників.

Початком застосування методу групової соціальної роботи вва-

жають кінець XIX ст., коли в більшості країн Європи і Російській

імперії набули розповсюдження будинки працелюбства, притулки

та гуртожитки, створювані благодійними і релігійними організаці-

ями. Співробітники цих закладів стали першими практиками соці-

альної роботи з групою [82, 223]. Хоча в цілому серед дослідників

історії соціальної роботи не існує єдиної думки щодо виникнення

методу роботи з групою. Існують і деякі відмінності щодо тракту-

вання його появи в Європі і Америці.

Упорядники американської енциклопедії соціальної роботи за-

родження роботи з групами у США історично пов'язують із соці-

альними рухами, які розвивались на рубежі століть. Спочатку во-

на являла собою рух за соціальну справедливість, расове рівно-

прав'я, захист прав жінок, етнічних меншин.

Як окремий метод, групова соціальна робота починає розвива-

тись з 30-х років. З точки зору спеціалістів цієї професії група

розглядається як об'єднання людей, які мають спільні проблеми,

«сидять в одному човні». Характерно, що ці проблеми ведуть до

їх ізоляції, і вони намагаються об'єднатися в групи.

У період та після Другої світової війни значення групової ро-

боти зросло у зв'язку з необхідністю допомоги (особливо психіат-

ричної) колишнім військовослужбовцям. Робота з групами перемі-

стилась в лікарні та інші заклади, у США діяла Асоціація спеціа-

лістів з групової терапії. Практичні соціальні працівники своєю

діяльністю сприяли переосмисленню підходів до групової роботи,

які склались в інших «допоміжних професіях». І вже в 1950-70-х pp.

у США було опубліковано ряд концепцій соціальної групової ро-

боти. Це був період, коли зусилля теоретиків спрямовувались на

виявлення головних елементів соціальної групової роботи з ме-

тою її розмежування з оздоровчою і освітньою роботою. Зокрема,

Г. Конопка обґрунтувала спільні й відмінні риси в практиці роботи

з групами таких спеціалістів, як психотерапевти і соціальні пра-

цівники. Мету психотерапевтичної групової роботи вона визначає

як регулювання проблем індивіда, а соціальної групової роботи —

проблем цілої спільноти. Різняться і ролі цих спеціалістів. У пси-

хотерапевтичній соціальній роботі центральною фігурою є тера-

певт, який виступає в батьківсько-материнських ролях. У групах

соціальної роботи соціальний працівник може грати як головну,

так і допоміжну роль. Звідси групова терапія в соціальній роботі

розкривається як навчальна діяльність по набуттю соціально не-

обхідних навичок і вмінь [74, 157].

Запропоновані в Америці підходи адаптувались до європей-

ської практики. Зокрема, у Німеччині соціальна групова робота

сприймалась як синонім групової педагогіки і була скорше робо-

чим підходом до вирішення завдань соціалізації в рамках соціаль-

ної роботи і соціальної педагогіки [63, 40]. Таке бачення соціальної

роботи опиралось на попередні традиції цієї країни, де соціальна

робота тісно пов'язувалась з педагогічною. Ще в 1925 р. А. Сало-

мон і її соратниці організували Німецьку академію жіночої соці-

альної і педагогічної роботи.

У кінці 50-х на початку 60-х років з теорії соціальної роботи

були розроблені самостійні моделі конкретної практичної роботи з

групами. Модель соціальних цілей (К. Папелл, Б. Ротман, 1966)

при допомозі групи намагалась стимулювати соціалізацію, спри-

яти росту, розвитку і навчанню окремої людини. Модель допомо-

ги (Р. Вінтер, 1950) використовувала групу для видозмінення і за-

кріплення перемін в поведінці окремої людини. Модель взаємодії

(У. Шварц, 1961) базувалась на теорії соціальних систем і стати-

стичних даних і передбачала посередництво між людиною і су-

спільством для забезпечення їх взаємодії. Ця модель ввела до

професійної лексики соціального працівника такі поняття, як

«контракт» і «взаємодія» [39, 195]. Згодом вона була перетворена

в модель посередництва, а ще пізніше — в модель впливу один на

одного. Теоретичні пошуки при становленні групової соціальної

роботи йшли в напрямку: філософська основа — роль працівника

— природа групового процесу.;

Соціальна групова робота, як і соціальна індивідуальна допо-

мога, орієнтована на індивіда і його зміни. Ці два методи відрізня-

ються лише способом впливу: при допомозі групи або індивіда.

Отже, групова соціальна робота — форма або метод роботи, який

використовується з метою надання клієнту допомоги через пере-

дачу групового досвіду для розвитку його фізичного і духовного

потенціалу, формування соціальної поведінки. Невелика група

осіб з близькими інтересами і загальними проблемами регулярно

збирається і включається в діяльність для досягнення загальних

цілей. В якості таких цілей може бути обмін інформацією, розви-

ток практичних або соціальних вмінь, зміна ціннісних орієнтацій,

перебудова соціальної поведінки в позитивному напрямку [82, 54].

Завдання, які ставить перед собою групова соціальна робота,

були сформульовані у 60-х роках Комітетом з питань практичної

роботи американської Національної асоціації соціальних працівни-

ків. Згідно з документами цього Комітету, групи використовуються:

1) з виховною метою, коли справа стосується поведінки одно-

го або декількох її членів;

2) для випередження дисфункцій (у випадку такої небезпеки);

3) для забезпечення нормального розвитку окремих членів

групи, особливо в критичні періоди росту;

4) для ствердження особистості;

5) з метою навчання і виховання громадянської позиції;

6) для здійснення однієї або всіх цих цілей одночасно склад

групи може мінятися у міру того, як змінюються потреби клієнтів

[6, 393].

У 60-70-і роки в Америці і окремих країнах Європи метод гру-

пової соціальної роботи, як і індивідуальної, переживав період

розквіту. До цього часу обидва методи були добре відпрацьовані і

вдосконалені щодо тих чи інших категорій користувачів соціаль-

них послуг і їх проблем. Ними користувалась велика кількість со-

ціальних працівників, причому багато з них обирали тільки один

метод і лиш деякі при необхідності переходили з одного методу

на інший чи використовували обидва.

У теоретичних підходах групова робота активно використову-

вала окремі біхевіористські концепції, хоча в цілому опиралась на

ті ж теорії, що й в індивідуальній роботі з клієнтом.

Однак домінуючий стан індивідуального та групового методів

роботи з клієнтами вже з 60-х років XX ст. виявився нестійким.

Клієнтами соціальної роботи ставали групи населення, проблеми

яких були зумовлені середовищем проживання і обмеженими со-

ціальними та економічними ресурсами. Вирішити їх в рамках іс-

нуючих методів було неможливо. Тому в 60-х роках в Америці

починає практикуватись общинна робота, тісно пов'язана з чис-

ленними акціями протесту: страйками проти підвищення кварт-

плата, виступами проти атомної війни, рухом за громадянські

права меншин і т. п. Окрім цього, вже були чітко сформульовані

основи соціальної роботи — мета, цінності, необхідні знання і на-

вички, правові рамки. Це розширяло погляд на проблеми клієнта і

давало розуміння, що їх вирішення потребує використання різних

методів, в т. ч. і общинного.

Зародження методу общинної роботи пов'язують із рухом сетл-

ментів у США (особливих мікрорайонів міста — кварталів, районів,

будинків, де проживали головним чином емігранти) [6, 390]. Однак

ще в 1884 р. англійський пастор Самуел Барнетт заснував у Лон-

доні Тойнбі-холл. Щоб покращити умови життя бідняків, він разом

зі своєю сім'єю і студентами переїхав в один з найбідніших квар-

талів столиці. Ця спроба знайшла підтримку серед багатьох при-

хильників гуманізму і, особливо, серед студентів університетів. Як

волонтери, вони селились в найбідніших міських районах Велико-

британії і ставали для населення помічниками у налагодженні їх ос-

віти, культурної діяльності, а також проведенні соціальних реформ.

Саме ця ідея була підхоплена і експортована у США, де ут-

вердилась в практиці професійної діяльності. Одним із найбільш

відомих був Холл-Хаус, заснований Джейн Адамс у 1889 р. в Чи-

каго. Згодом роботу в общинах розгортали представники благодій-

них організацій багатьох країн, які причину проблем клієнтів вба-

чали в соціально-економічних і політичних умовах їх життя.