Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем

Подождите немного. Документ загружается.

нянні з іншими вона відрізняється низьким рівнем участі державі-;

у вирішенні соціальних проблем. Основний тягар соціального за-

безпечення несе сім'я і приватні благодійники (США, Японія).

Корпоративістській моделі притаманна законодавчо закріпле-

на співучасть державних і громадських структур у вирішенні

проблем індивіда, групи, общини. Держава делегує частину обо-

в'язків із соціального захисту (і перш за все щодо соціального

страхування) професійним, релігійним та іншим добровільним ор-

ганізаціям. Щодо суті такого підходу часто вживається термін

субсидіарність (англ. subsidiaritu — допоміжний, доповнюючий).

Основні функції соціального забезпечення належать промисловим

корпораціям і профспілкам. На регіональному і місцевому рівнях

соціальним забезпеченням займаються місцеві асоціації підприєм-

ців, профспілки і держава (Німеччина, Австрія, Нідерланди, Бель-

гія, Швейцарія, окремі елементи у Франції та Італії). Зокрема,

для Голландії і багато в чому Бельгії характерна так звана «сек-

торизація» (інтереси різних груп населення представляють окремі

структури). Багато організацій, які займаються соціальним захи-

стом і наданням індивідуальних соціальних послуг, формувались

як «секторні», приватно керовані, але фінансовані переважно дер-

жавою. Місцева влада бере на себе створення власних служб

тільки там, де подібні ініціативи відсутні.

Етатистська модель соціальної політики орієнтована на цент-

ралізовану, екстенсивну (кількісно розширюючу) і дорогу систему

соціального забезпечення. Намагання забезпечити рівність приво-

дить до сильної державної участі в соціальному обслуговуванні і

виплаті соціальної допомоги, контроль за реалізацією державної

соціальної політики здійснюється місцевими органами влади, під-

звітними центральному уряду (скандинавські держави) [65, 57].

Основна частина захисту забезпечується через зайнятість насе-

лення. «Підтримка солідарної і універсальної системи соціального

захисту обходиться дуже дорого, і це означає, що вона повинна

мінімізувати соціальні проблеми і максимізувати надходжелня в

державну скарбницю. Очевидно, що ця умова краще всього функ-

ціонує, коли більшість людей працює» [29, 31].

Організація управління соціальною сферою заснована на трьох

рівнях: державному, регіональному і муніципальному. Соціальна

робота розгортається переважно в державних агенствах, що яв-

ляють собою мережу мультидисциплінарних служб. Державний

рівень забезпечується переважно національним страхуванням на-

селения, регіональний відповідає за інститути охорони здоров'я

(госпіталі, ясла, заклади для розумово відсталих і психічно хво-

рих), муніципальний організовує широкий спектр послуг через со-

ціальні заклади (інформація, поради, посередництво, грошова до-

помога, мобільна соціальна робота, притулки для жінок, що по-

терпають від насилля, центри для біженців і т. п.). Прослідкову-

ється орієнтація на соціальну патологію, і основна увага зосере-

джується на допомозі неімущим. Соціальна робота ототожнюється

з державою і покладається більше на примус, ніж на розвиток

громадської ініціативи.

Звичайно, реальна соціальна політика і соціальна практика ба-

зується не у відповідності до теоретичних моделей, а згідно з іс-

торичними, культурними, економічними і політичними умовами.

Тому переважають змішані моделі, в яких виділяють найбільш

характерні для тієї чи іншої моделі ознаки. Для країн Централь-

ної, Західної і Північної Європи основними є корпоративістська та

етатистська моделі соціального захисту, романомовні держави ви-

користовують переважно патерналістську. У скандинавських кра-

їнах діють змішптті моделі, в яких проявляється протиріччя між

корпоративною та етатистською моделями.

Розроблену в зарубіжній соціальній практиці типологію вико-

ристовують і при аналізі соціальної політики колишніх соціалі-

стичних країн. Формально в них панувала етатистська (держав-

но-розподільча) система, проте в рійних державах (Польща, Угор-

щина, Словаччина) в різній мірі проявлялися і елементи корпора-

тивістської та патерналістської моделей (у соціальній сфері знач-

ну роль відігравали державні підприємства і профспілкові органі-

зації, фонди, товариства). У Радянському Союзі контроль держа-

ви над реалізацією соціальної політики був набагато сильнішим,

ніж в інших країнах соціалізму, «проте радянська модель також

має багато рис, подібних ліберальній (корпоративістській) моделі

західних країн» [24, 204].

Розгляд моделей соціальної політики і соціальної практики має

важливе значення для соціальної роботи, оскільки вони займають

важливе місце в будь-якій системі соціального захисту. Проте, як

вказує Уолтер Лоренц, система соціального захисту і особливо ре-

альна практика не визначаються ними безпосередньо [29, 25]. Адже

історично вони виникли набагато раніше державної системи соці-

ального захисту і можуть відображати елементи певної культурної

традиції, а не державного захисту. І все ж було б наївно вважати,

що практика соціальної роботи залежить лише від професійної

підготовки, ступеня розробки теоретичних положень та методів і

технологій. Про це свідчить як вітчизняний історичний досвід, так

і розвиток соціальної роботи в країнах з різними політичними си-

стемами.

Особливий урок історія подає на прикладі використання соці-

альної роботи націонал-соціалістичним режимом Гітлера в Німеч-

чині. З його приходом до влади (1933 р.) для професії соціального

працівника залишався один шанс на виживання — підкоритися

системі, прийняти той ідеал суспільства, який пропагував націо-

нал-соціалізм. По суті це означало повернення до допрофесійної

моделі соціальної допомоги (розподіл випадків і клієнтів на такі,

що «заслуговують допомоги» і «не заслуговують допомоги»). Ос-

новний парадокс дослідники вбачають в тому, що серед соціаль-

них працівників ще до приходу Гітлера ставилося і обговорювалося

в професійній літературі питання про необхідність повноважень

на більш раннє втручання, на ізоляцію важких підлітків і т. п. У

рамках «євгенічних товариств» дискутувалось введення держа-

вою примусової стерилізації для обмеження розміру сімей і пере-

ривання ланцюга спадкових хвороб (прогресивні методи соціаль-

ної роботи мали б більше шансів на успіх, а медицина могла б да-

ти значно більше «сильній, здоровій частині населення, якби не

витрачалась на безнадійні випадки») [29, 130]. На цій осьові в

практиці і політиці соціальної роботи стала відчутнішою різниця

між підлітками, які піддаються навчанню і які не піддаються на-

вчанню, між людьми більш високого і низького гатунку. Зосере-

дженість на технічних рішеннях, в тому числі при здійсненні «ре-

форматорської педагогіки», затулила питання про соціальні права

людини. Вони не були адекватно закріплені в соціальній політиці і

не розроблялися при навчанні соціальній роботі. Політика націо-

нал-соціалізму надала цим технічним рішенням свої ідеологічні

рамки. Расизм і система соціального захисту при владі Гітлера

підтримували один одного: система соціального захисту потребу-

вала виправдання своїй відмові від прав людини; расизм проголо-

шував себе в якості соціального захисту, проголошуючи, що бла-

гополуччя нації в цілому залежить від стану і благополуччя най-

більш сильних членів суспільства, а це вимагає «жертв» від більш

слабких во ім'я національних інтересів.

Логіка дискримінації, заборон і сегрегації (відокремлення) по-

чала панувати і в мисленні професіоналів. Соціальний захист і са-

ма соціальна робота повинні були звільнитися від співчуття до

слабких і відкинутих під приводом того, що це почуття заважає

професійному розвитку. Такий підхід використовував посилання

на об'єктивні наукові критерії, медичні знання, соціологічні дослі-

дження й економічні розрахунки, що ставило його поза сферою

етичних дилем.

Уже в 1933 р. нацистський уряд прийняв закони, які допуска-

ли стерилізацію людей з певними вадами і захворюваннями (ши-

зофренія, маніакально-депресивний психоз, спадкова епілепсія,

спадкова сліпота й глухота, інші важкі спадкові фізичні вади й

алкоголізм) проти волі згаданих категорій. У цілому в роки фа-

шизму було здійснено біля 300 тис; таких операцій, 2/3 яких — з

посиланням на «розумову відсталість» [29, 136 ].

У відповідності до згаданих законів обов'язок повідомляти про

схожі захворювання розповсюджувався на відділкових медсестер,

фізіотерапевтів, директорів інтернатів і співробітників відділів

охорони здоров'я. Кінцеве рішення значним чином залежало від

експертів — лікарів і соціальних працівників, які ставили «пра-

вильний діагноз», тобто надавали процедурі видимість терапев-

тичного втручання.

На всіх рівнях утвердилась перевага економічних міркувань

над соціальними, а громадянство обумовлювалось економічною ко-

рисністю. У багатьох містах матеріальні допомоги і пільги видава-

лись тільки тим, хто був готовий іти на громадські роботи. Дирек-

тори притулків були поставлені перед вибором: знизити раціон

усім до голодного рівня або позбавлятися від невиліковних випад-

ків. Для слабких і соціально вразливих категорій широко застосо-

вувались в'язниці і концтабори. Першими жертвами стали особи,

які займалися жебракуванням і бродяжництвом: спільними зу-

силлями поліції і СС вулиці були повністю очищені від них. Зго-

дом ці заходи розповсюдились на наркоманів, проституток, «дар-

моїдів» і політичних дисидентів.

Від органів соціального захисту очікувалась безумовна під-

тримка такої процедури, функції соціальних працівників фор-

мально залишались в межах професійних вимог: призначення

пільг, порада і підтримка у важких обставинах і т. п. Однак оці-

нювання передбачало встановлення діагнозу згідно з нацистськи-

ми вимогами, а консультування повинно було допомогти жертвам

змиритися або добровільно підкоритися тим діям, які до них

застосовувались (стерилізація, депортація, ув'язнення).

Фашизм вважав соціальну роботу і соціальний захист важли-

вим інструментом соціального контролю, тому не відміняв їх, а

використовував для надання благовидного образу дискримінацій-

ним заходам, які здійснювалися під час його влади.

Використання соціальної роботи для здійснення дискриміна-

ційної практики характерно і для інших крайніх правих режимів.

Суть цієї практики полягала в тому, що відкидалась соціальна

причинність проблем людини, і вони зводились до індивідуальної

патології. Робота з генетичною (а отже, невиліковною) патологією

вважалась недоцільною і підлягала згаданим вище методам «корек-

ції». Цікаво, що в Італії соціальна робота і навчання цій професії

зародилось саме в ранній період фашизму. У Римі у 1928 р. конфе-

дерацією промисловців і жіночим рухом Національної фашистської

партії була відкрита «Вища фашистська школа соціальної допомоги

в промисловості». Правий режим Франко в Іспанії закрив існуючу в

Барселоні школу соціальної роботи і організував власну [29, 77].

Описуючи згадані події, У. Лоренц говорить, що ще й сьогодні

непросто скласти повне уявлення про ту роль, яку соціальна робо-

та зіграла в період фашистського режиму. Оцінки розділились, і одні

представляють соціальних працівників як невинних жертв режиму,

інші говорять, що це значно більше, ніж просто наївність. Сам факт

залишається реальним: соціальні служби нацистської Німеччини

мимохіть чи свідомо віддали в руки режиму тисячі людей.

Зрозуміло, що не всі підкорилися режиму. До таких застосову-

валися переслідування, загрози, зміщення з посад, ув'язнення в

концтаборах. Значна частина опинилася у вимушеній еміграції

(А. Саломон, С. Вронскі, Г. Конопка та ін.).

Згадані факти є прикладом того, що соціальний розвиток держав

супроводжується боротьбою різних політичних течій, які включаються

у вирішення соціальних проблем, виходячи зі своєї ідеології, що часто

суперечить самим основам соціальної роботи. Тому основні принципи

соціальної держави не втрачають своєї актуальності і знаходяться в

активному арсеналі соціальних працівників усіх держав. Сама ж ідея

соціальної держави полягає у політичному і правовому впорядкуванні

життя суспільства на принципах гуманізму, виконанні комплексу со-

ціально-захисних функцій, створенні умов для розвитку громадянсь-

кого суспільства. Адже соціальний добробут передбачає національну

систему програм допомоги і соціальних послуг, які сприяють вирішен-

ню проблем економічних, освітніх, охорони здоров'я, виховання дітей,

турботу про літніх людей, людей з обмеженими можливостями та ін.

Сучасна криза і критика політики соціального добробуту пояс-

нюється не тільки неприйняттям ідей соціальної справедливості і

благополуччя, а й відсутністю необхідних фінансових засобів.

Прірва між потребами в реалізації соціальних програм і наявними

фінансовими можливостями виявилась нездоланною для багатьох

країн. Проте ідеали «держави загального добробуту» не відкида-

ються, уряди різних країн ведуть пошук оптимальних варіантів

соціальної політики у відповідності із власним історичним досві-

дом і сучасною структурою соціального забезпечення.

Проблемні завдання для засвоєння матеріалу

1. Назвіть головну ідею «держави загального добробуту».

2. Які параметри використовуються при характеристиці со-

ціальної держави?

3. Поясніть значення слів «етатизм», «патерналізм», «корпо-

ративізм».

4. Із наведеної в тексті таблиці підберіть поняття, які най-

більш часто служать синонімами при визначенні моделей

соціальної політики і соціальної практики.

5. Використайте наведену нижче літературу та інші мате-

ріали, щоб презентувати одну з моделей на прикладі кон-

кретної держави.

6. Ваші роздуми щодо ролі соціальної роботи в Німеччині в пе-

ріод фашистського режиму. До якої із складових професій-

ної діяльності (знання, навички, цінності) ці історичні по-

ди мають пряме відношення?

7. У cm. 1. Конституції України вказано, що Україна — соці-

альна держава. Які статті цього Основного Закону України

і яким чином підтверджують це положення?

Література

1. Смирнова Е. Р. Государство всеобщего благосостояния / Рос-

сийская энциклопедия социальной работы. В 2-х т. Т. 1. — М.,

1997.— С. 113— 119.

2. Справочное пособие по социальной работе / П. С. Алексее-

ва, П. В. Бобкова, Г. Ю. Бурлака и др.; Под ред. А. М. Панова,

Е. И. Холостовой. — М.: Юрист, 1997. — 168 с.

3. Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. Е. И. Хо-

лостовой. — М.: Юристъ, 1997. — 424 с.

4. Социальная работа // Под общ. ред. В. И. Курбатова. — Ро-

стов н/Д: «Феникс», 1999. — 576 с.

5. Козлов А. А. Социальная работа за рубежом: состояние, тен-

денции, перспективы: Сб. науч. черков. — М.: Флинта, 1998. — 224 с,

6. Лоренц У. Социальная работа в изменяющейся Европе /

Ассоциация психиатров Украины. — К.: Сфера, 1997. — 199 с.

7. Соціальна робота в Україні: перші кроки / Під ред. В. Пол-

тавця. — К.: Видавничий дім «KM Academia», 2000. — 236 с.

8. Ганслі Теренс М. Соціальна політика та соціальне забезпе-

чення за ринкової економіки. — К: Основи, 1996. — 238 с

РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОЇ

СИСТЕМИ СОЦЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У XX СТ.

• Основні напрямки соціального забезпечення населення у

довоєнний період.

• Особливості соціальної роботи в період Великої Віт-

чизняної війни.

• Система соціального забезпечення в 1950-1991 pp.

• Реформування соціальної політики України в сучасних

умовах.

Перша світова війна, а згодом революції, громадянська війна

принесли в Україну драматичні соціально-економічні зміни. Нама-

гання завоювати державність чи самоврядування (Центральна

Рада, Гетьманат, Директорія, ЗУНР) виявились безрезультатни-

ми, і в 1922 р. Україна ввійшла до складу Радянського Союзу.

Процеси, що відбувалися в житті суспільства, зумовлювали

зміни в соціальній структурі населення. Розвиток народного гос-

подарства, зокрема індустріалізації, супроводжувався зростанням

чисельності робітничого класу в Україні: у 2,6 рази протягом

1928-1940 pp. У зв'язку з колективізацією відбуваються глибокі

соціальні зрушення в середовищі селянства. На зміну дореволю-

ційному розшаруванню (батраки, бідняки, середняки, куркулі) було

сформовано нову соціальну верству — колгоспне селянство. У 1940 р.

воно становило майже половину населення республіки. Процес ко-

лективізації, який супроводжувався розкуркулюванням, порушив

побут і звичаї українського села, воно перестало існувати як особ-

ливе соціальне явище, як специфічний феномен. Масова міграція

сільського населення у міста спричиняла напружене становище з

працевлаштуванням, житлом. У пошуках кращої долі тисячі ук-

раїнців емігрували до Північної і Південної Америк, Австралії.

В умовах нового державного утворення міняється не тільки

структура управління і господарювання та суспільні відносини, а

й модель соціальної допомоги. її попередні форми, а також назви

органів і структур були визнані як такі, що не відповідають соціа-

лістичному розумінню завдань соціального забезпечення і є пере-

житком старого часу, коли соціальна допомога носила характер

милостині, благодійності [72, 218]. Були розпущені практично всі

благодійні організації. Держава стає головним суб'єктом допомоги,

причому церква і громадські організації, а також приватні особи як

партнери не беруть участі в цій діяльності, як у XIX ст. Ці ідео-

логічні установки як на суб'єкт допомоги, так і на форми її здій-

снення, розвиваються протягом багатьох наступних десятиліть.

У перші ж місяці функціонування радянської влади були де-

кларовані, а з прийняттям у 1924 р. першої Конституції СРСР і

законодавчо закріплені соціальні права трудящих. Координуючим

центром всієї діяльності стає Народний комісаріат соціального за-

безпечення.

Соціальна політика цього періоду особливу увагу надавала

пенсійному забезпеченню і різним формам матеріальної допомо-

ги, наданню пільг, а також соціальному страхуванню. Основними

видами соціального забезпечення визначались: лікарська допомо-

га, видача допомоги (пільг) потребуючим, вагітним і матерям, пен-

сійне забезпечення по старості та у зв'язку із втратою працездат-

ності Страхування здійснювалося для всіх видів найманої праці і

при всіх випадках втрати працездатності (захворюваня, інвалід-

ність, старість, професійне захворювання, материнство, вдівство,

сирітство, безробіття).

Варто зазначити, що пенсійне забезпечення не одразу набуло

всеохоплюючого характеру. До жовтневої революції 1917 р. соці-

альне забезпечення людей похилого віку будувалось не на основі

врахування віку, а на підставі втрати працездатності та настання

інвалідності. Не дивлячись на те, що багато країн Європи ще з

кінця XIX століття почали запроваджувати соціальне страхуван-

ня людей похилого віку, у царській Росії, а потім і в СРСР випа-

док настання старості аж до 1929 року не входив до сфери соці-

ального страхування. Проте для окремих категорій працівників

пенсійне забезпечення по старості почали запроваджувати дещо

раніше: з 1924 р. для викладачів вищих учбових закладів, з 1928 р. —

для робітників текстильної промисловості, з 1929 р. — для робітни-

ків провідних галузей важкої промисловості та транспорту [42, 55].

У наступні роки законодавство про пенсійне забезпечення ро-

бітників і службовців розвивалось і супроводжувалось постійним

розширенням кількості громадян, які могли ним користуватись.

Лише в 1932 році після проведеного обстеження робітників, які

виходили на пенсію по інвалідності у зв'язку з втратою праце-

здатності, воно було розповсюджено на робітників усіх галузей

народного господарства.

Прийнята ЗО січня 1937 р. Конституція Української РСР була

розроблена на основі Конституції СРСР 1936 р. Вона проголосила

право всіх громадян СРСР на матеріальне забезпечення в старості.

Право на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і служ-

бовці, тоді як колгоспникам прийшлось чекати пенсій ще майже ЗО

років. Пенсійне забезпечення регулювалось не законами, а через

прийняття окремих постанов ЦК ВКП(б), РНК СРСР та ВЦРПС.

Завдання соціальної підтримки селян вирішувалось шляхом

організації взаємодопомоги. Уже з 1922 р. з цією метою створюва-

лись виборні Комітети громадської взаємодопомоги, на які покла-

дались функції самозабезпечення і патронажу сільських жителів.

До кінця 20-х років Комітетами взаємодопомоги було охоплено бі-

ля 50% сільського населення. Спочатку вони більш ніж на чверть

фінансувалися державою, а згодом почали переходити на самофі-

нансування за рахунок наявності підприємств з машинами та ін-

шими засобами праці.

Селянські товариства взаємодопомоги організовувались з ме-

тою стабілізації соціального становища на селі, адже згідно з перепи-

сом 1926 року на селі проживало трохи більше 80% населення краї-

ни, і держава була не в змозі утримувати всі незабезпечені категорії

селян за рахунок бюджету. У цій формі принцип добровільної селян-

ської допомоги був переосмислений,: виходячи з ідеології соціального

забезпечення і доцільного розподілу продуктів споживання [72, 207].

її поява була викликана масовим голодом 1921-1922 pp. Та якщо в

XIX— на початку XX ст. це була позастанова діяльність, то в 20-і

роки традиційна селянська взаємодопомога набуває класової спрямо-

ваності і обов'язкового організаційного характеру.

Державним соціальним забезпеченням користувались лише се-

ляни — учасники війни, інваліди і жертви терору військового пе-

ріоду. Допомога іншим категоріям реалізовувалась шляхом:

— надання допомоги інвалідам, сиротам, бідноті, сім'ям черво-

ноармійців позиками, пільгами, обробкою їх землі;

— створення запасних магазинів, громадської орки;

— підримки шкіл, лікарень, інвалідних будинків, хат-читалень;

— правового захисту інтересів малоімущих сільських верств

населення при збиранні податків, відпуску будматеріалів, земель-

них наділів і т. п.

100