Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем

Подождите немного. Документ загружается.

діти, чиїх батьків забрано на війну. Частина цих закладів, окрім

простого перебування, переслідувала й виховну мету: навчали

грамоті, рукоділлю, проводили різноманітні пізнавальні бесіди з

дітьми і батьками. Поширення таких установ було нерівномірним і

залежало переважно від економічного становища населення та

активності пропагандистських заходів. Широко розповсюджені в

Полтавській області, вони мали поодинокий характер у Чернігів-

ській і Харківській областях.

Особливо піклувалися про занедбаних та схильних до правопо-

рушень дітей. Для них відкриваються виправні землеробні колонії

і ремісничо-виправні притулки. Певна система роботи з ними бу-

ла закладена ще у XVIII ст. Тривалий час безпритульними дітьми

займались приватні особи і організації, а також монастирі. Окремі

госпіталі і виховні будинки, які знаходились під контролем дер-

жави, започатковувались при Петрі І і Катерині II. Вагомий вклад

у розвиток системи спеціальних закладів для виховання безпри-

тульних дітей внесло Відомство закладів імператриці Марії Федо-

рівни, яке мало філіали і в Україні. І лише у другій половині XIX ст.,

із значним зростанням їх кількості, держава починає займатися

ними систематично [44, 38].

З початком Першої світової війни функції міських органів са-

моуправління розширились — створювались продовольчі комісії,

комісії для видачі допомоги, для опіки дітей-сиріт, для надання

допомоги біженцям і сім'ям осіб, призваних в армію.

Важливе значення для становлення приватної благодійності у

сфері суспільної опіки мав той факт, що у другій половині XIX ст.

Україна поступово переходила на нові, прогресивні технології й

наздоганяла розвинуті країни за рівнем продуктивності праці та

індустріалізації (модернізація традиційних видів транспорту, бум

у гірничодобувній промисловості, становлення металургійної та

металообробної індустрії, розвиток машинобудування, харчової та

легкої промисловості, торгівлі). Із завершенням протягом 60-80-х

років промислового перевороту тривало формування української

буржуазії. На відміну від попередніх років, у ряди буржуазії вли-

валася щодалі більша кількість підприємливих селян і міщан. На-

копичивши різними способами первісний капітал, вони вкладали

його у виробництво й торгівлю — і швидко бігатіли. Окремі з них

невдовзі вже належали до найбагатших людей України і Росії.

Серед них — Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Рутченки та ін.

Причому саме ця частина буржуазії була найчутливішою до на-

ціональних і соціальних проблем українського суспільства і жваво

відгукувалася на них грошовими пожертвуваннями та іншою бла-

годійністю [5, 342 ].

Особливу вагу у сфері соціальної допомоги потребуючим кате-

горіям населення з боку приватних осіб мала діяльність сімейства

Терещенків, Т. Ханенка, М. Дегтярьова, С. Могилевцева, Т. Глади-

нюка, Л. Бродського та інших. Завдяки зусиллям Г. М. Гелелови-

ча, промисловців і фінансистів Ізраїля Бродського та його синів

Лазаря та Лева Бродських, Ф. Д. Василевського та багатьох ін-

ших, виникали великі дитячі санаторії в Євпаторії, лікувальні ус-

танови на одеських лиманах, протитуберкульозні санаторії в Кри-

му та під Києвом [2, 105 ]. На кошти Лазаря Бродського був ство-

рений Бактеріологічний інститут Товариства боротьби з інфекцій-

ними хворобами, який зіграв велику роль у захисті населення від

епідемій. В основному на гроші Лева Бродського у Києві побудо-

вані лікарня Товариства надання допомоги хворим дітям та лікар-

ня для хронічно хворих дітей.

Щоб запобігти хворобам, підтримати беззахисних і найбільш

вразливих, створювалися притулки для дітей-сиріт та богадільні

для старих, немічних і самотніх. Зокрема, купець М. П Дехтярьов

на свої кошти здійснив будівництво багатокорпусної богадільні у

м. Києві, яка давала достойний притулок сотням старих і хворих.

Г. П. Гладишок пожертвував свою велику київську садибу для

влаштування в ній лікарні для хронічних хворих, надавши, крім

того, понад 70 тис. карбованців на її сучасне за тодішніми часами

обладнання, комплектування й утримання. Його ж коштом облад-

нано дитячий притулок на Байковій горі [2, 106].

Помітною благочинною діяльністю відзначився Г. Г. Маразлі,

який протягом 17 років займав пост міського голови Одеси. Грек

за національністю, він одержав величезний спадок від батька,

примножуючи його, виділяв значні пожертвування у сферу соці-

альної допомоги. У 1988 р. він пожертвував кошти на будівництво

трьох приміщень для обладнання в них нічного притулку на 85 чол. і

їдалень — дешевої та дитячої. Майже щороку на кошти Г. Г. Ма-

разлі будуються інші заклади для обездолених та бідних.

Усім була відомою діяльність промисловців-цукрозаводчиків

Миколи та Федора Терещенків та членів їх родин. До кола їх ін-

тересів входили торгівля та промислове підприємництво, держав-

на служба і громадська діяльність, освіта і доброчинність. Микола

Артемович Терещенко у 1851 p. був обраний старшим бургомі-

стром м. Глухова, і цю посаду; він займав протягом дев'яти років,

був також у складі земської управи. На кошти пожертв сім'ї Те-

рещенків у Глухові побудовано лікарню для неімущих, притулок,

бібліотеку, чоловічу гімназію, жіноче ремісниче училище і «дім

працелюбства». Переїхавши у 1874 р. до Києва, М. А. Терещенко

понад чверть століття активно трудився на благо Києва. У 1878 р.

він отримав звання статського радника і був прийнятий на служ-

бу до відомства імператорського людинолюбного товариства. За-

для суспільного добра на кошти членів цієї родини у м. Києві бу-

ли зведені нічліжні та пологовий притулки, жіноча торгова шко-

ла, Марийський дитячий притулок та ряд інших закладів.

Наприкінці XIX століття у Києві було 12 нічліжок на 1280

місць, тисяча з яких — у двох безкоштовних нічліжних будинках

Миколи і Федора Терещенків (інші приватні притулки збирали по

5 коп. за ніч). У нічліжному притулку турбувалися й про праце-

влаштування тих, хто не мав коштів на прожиття. З цією метою,

а також для того, щоб уберегти мешканців притулку від злидарю-

вання, при ньому у 1891 р. було відкрито ткацьку майстерню, де

виробляли грубу мішковину. У такому ж напрямі провадив свою

діяльність і дім працелюбства [16, 38].

У другій половині XIX ст. суттєво змінився соціальний склад

інтелігенції. Якщо раніше вона формувалася переважно вихідця-

ми з дворян, то на початку XX ст. більше стало вихідців із різно-

чинців, що відповідним чином позначалося на соціальній позиції

інтелігенції. Дослідники благодійності вказують, що нерідко саме

вона вирішувала найактуальніші і, здавалося б, зовсім нерозв'язні

проблеми. До таких належало утримання хворих, які приїхали до

Києва на лікування, але не могли бути госпіталізовані через брак

вільних місць, а також влаштування тих, хто виписався з лікарні,

але ще не мав можливості працювати. Приватну спробу вирішен-

ня цих проблем зробив лікар, пізніше професор Київського уні-

верситету Т. Г. Яновський. Працюючи завідувачем відділу лікарні,

він на власні кошти орендував будинок поруч з нею і влаштував

у ньому щось на зразок реабілітаційного відділення. Тут не тільки

надавали притулок згаданим категоріям людей, а по можливості

шукали їм роботу та місце проживання [2, 106].

До участі в розвитку благодійного руху поступово залучались

усі суспільні прошарки населення. На зміну релігійним настано-

вам як ідеології благодійності приходить почуття суспільно-грома-

дянського обов'язку.

Про залучення різних верств населення до благодійної діяль-

ності свідчить, зокрема, пожертвування дворянства Київської губер-

нії 1858-1861 роках значних коштів на користь осіб, які повертали-

ся із заслання, а також бідних студентів Київського університету та

вихованців київських навчальних закладів. Поміщики України, зо-

крема Київської губернії, зверталися з листами, в яких висловлюва-

ні прохання вступити до Товариства допомоги бідним у Києві. Вико-

ристовувалася практика відпущення коштів 10 відсотків збору з по-

міщицьких маєтків для благодійних закладів у Києві [54, 376].

У 1878 р. у Києві було засновано общину сестер милосердя То-

ариства Червоного Хреста, названу згодом Маріїською (на

есть імператриці Марії Федорівни), яка була одним із авторитет-

их лікувальних закладів міста. Вона існувала на кошти благодій-

их пожертв приватних осіб, за рахунок яких розширювала свої

ожливості. Поставивши за основну мету допомогу незаможному

населенню, Маріїнська община відкривала безкоштовні лікарні

для неімущих хворих.

Надзвичайний розвиток благочинної діяльності викликав зго-

дом необхідність координації цієї діяльності шляхом створення у

09 «Всеросійської спілки установ, громадських діячів з громад-

кої і приватної опіки» [16, 29].

Окремі дослідники зауважують, що важливим аспектом благо-

діної діяльності цього періоду було всіляке заохочення і підтрим-

з боку місцевої влади. Тому, хто допомагав щорічними грошо-

ми внесками, надавалося звання почесного опікуна або блюсти-

ля. Він мав право бути нагородженим орденами різних ступенів.

Існував чіткий порядок, що визначав, за які благодійні пожертву-

ння, з якою періодичністю і до якого сану чи ордена можна бу-

де представляти жертводавця. Крім того, благодійність давала

підстави для отримання певного службового чину і, навіть, дво-

рянства (прикладом тому брати купці Микола і Федір Терещенки).

Чи не більш важливим було і те, що на працюючих у благодійних

товариствах поширювались права Державної служби [16, 29].

До початку XX ст. відноситься і становлення пенсійного забез-

печення як одного із видів соціального страхуваня. На думку ок-

ремих вчених, воно виникло в результаті зміни економічної функ-

ції сім'ї [80, 33]. Швидкий розвиток промислового виробництва,

створення великих підприємств з найманою працею, міграція на-

селення із села в місто суттєво трансформували економічну роль

сім'ї і її демографічний склад. Так звана розширена нуклеарна

сім'я, яка складалася з трьох поколінь, розпалася, люди похилого

віку стали проживати окремо і потребували підтримки суспіль-

ства, оскільки сім'я перестала виконувати цю функцію.

З іншого боку, «гарантоване державою пенсійне забезпечення

виникло в результаті боротьби робітничого класу за свої права,

який в числі інших ставив вимогу перенесення частини відпові-

дальності за забезпечення старості з самого робітника на робото-

давця. Окрім того, вимагалося законодавче оформлення обов'язково-

сті відрахування внесків у страхові фонди, оскільки молодим людям

не притаманна турбота про забезпечення своєї старості» [80, 34].

Початок вирішенню цього питання заклали закони 1861 і 1862 pp.,

згідно з якими пенсії за втрату працездатності через інвалідність

та за багаторічну роботу до похилого віку були введені на дер-

жавних і приватних підприємствах гірничодобувної промисловості,

для чого створювались товариства із допоміжними касами [35, 93].

Щоб запобігти збіднінню трударів, окремі земства і міські об-

щини засновували позичково-благодійні каси. Для випередження

бідності в старості дрібні службовці земських і міських установ

засновували пенсійні і емеритальні каси. У 1894 р. серед семи еме-

ритальних кас були Чернігівська та Херсонська. Щоб мати змогу

користуватися позичками під час особливих грошових труднощів,

нещасних випадків і т. п. на засадах взаємодопомоги для чиновни-

ків певного закладу започатковувались позичково-ощадні каси.

На розповсюдження соціального страхування, в тому числі

пенсійного, великий вплив мало введення у 1889 р. німецьким

урядом, яким керував канцлер Бісмарк, обов'язкового пенсійного

страхування, що гарантувало пенсійне забезпечення за віком всім

зайнятим по найму та створення у 1919 р. у рамках Версальсько-

го договору Міжнародної організації праці (МОП). І хоча існуюча

нині система пенсійного забезпечення в Україні, як і в більшості

країн світу, склалася до кінця Другої світової війни, перші спроби

страхувальної діяльності відносяться до кінця XIX ст.

Серед селянства рух за самодопомогу вилився у створення ко-

оперативів. Спочатку кооперативні крамниці, склади та кредитові

спілки фінансувало товариство «Просвіта». Згодом кваліфіковану

організацію спеціалізованих кооперативів очолив Василь Нагір-

ний, який протягом 10 років вивчав досвід швейцарських коопе-

ративів. Створений ним у 1883 р. споживчий кооператив «Народна

торгівля» займався продажем продуктів, оминаючи посередників і

передаючи заощаджені гроші селянам. Найчисельнішими серед

кооперативів були кредитові спілки, які давали десятипроцентна

позички, витісняючи лихварів. У 1894 p., із заснуванням спілки

«Віра», вони отримали стабільну основу і в 1904 р. було організо-

вано Центральну спілку українських кооперативів, що мала близько

550 філій, переважно кредитових спілок, і 180 тис. членів. Не

менш важливим явищем у справі соціальної допомоги стала стра-

хова компанія «Дністер», що з'явилася у 1895 р. у Львові [68, 154].

Серед важливих суспільних змін у Російській імперії була су-

дова реформа 1864 p., що зробила судочинство незалежною сфе-

рою управління, а суди відкритими. З'явилась нова група фахів-

ців — адвокатів-юристів. Почали практикуватися різні форми

юридичної допомоги населенню, серед яких найширшого розпов-

сюдження набули правові консультації. Наприклад, юридична

консультація Лохвицької повітової управи Полтавської губернії

розглянула в 1910 р. 1110 різних справ, в 1911 р. — 1800, а в 1912 р.

— 2200 справ, що свідчило про потребу населення в кваліфікова-

ній допомозі спеціалістів у галузі права [35, 184].

У 1980-і роки та на початку 1900-х розгортали свою діяльність

і українські політичні партії, що вимагали для свого народу націо-

нальних прав, політичної свободи й соціальної справедливості

(Всеукраїнська загальна організація, революційна українська пар-

тія та ін.). І якщо до XIX ст. функції соціальних служб виконува-

ли релігійні формування, благодійні організації під патронатом

високопоставлених осіб, то вже в кінці цього століття безпосеред-

ню участь у вирішенні соціальних проблем почали брати масові

громадські організації. При цьому вони, як правило, не деклару-

вали відверто своїх політичних завдань, а займалися покращен-

ням життя населення (хоча їх робота мала і стосунок до політи-

ки). На рубежі століть досить відомим в Києві було Товариство

захисту жінок, яке об'єднувало інтелігенток різних національно-

стей. Воно виникло як філіал відповідного Товариства в Петер-

бурзі, що в свою чергу входило до складу одноіменної інтернаціо-

нальної організації, центр якої знаходився в Лондоні. Товариство

розгорнуло широку діяльність самодопомоги для всіх жінок міста,

займалося наданням такої бідним жінкам, перш за все молодим, з

метою захисту від проституції. За його сприяння було відкрито

гуртожиток для робітниць, дешеву столову, а також бюро праці

та бюро безкоштовної юридичної служби.

У Галичині відомою жіночою організацією був «Клуб русинок»

у Львові. Він організував дешеву кухню для робітників і студентів

міста, гуртожиток для молодих жінок, мережу дитсадків, жіночий

кооператив «Праця». Робота «Клубу русинок» і кооперативу «Праця»

послужила моделлю для роботи жіночих організацій в інших мі-

стах Галичини: Бережанах, Коломиї, Городинцях, Самборі. «По-

дібна робота формувала кадри соціальних реформаторів серед

жінок, які мали відповідні здібності, талант і відповідний вплив у

суспільстві» [64, 42].

Промисловий розвиток, модернізація юридичних установ, поя-

ва земств викликали гостру потребу в освічених кадрах. Швидко

зростало число таких фахівців, як інженери, юристи, вчителі. І

якщо на початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових

ідей та орієнтації суспільства належала уряду, то вже у 1860-

1890-х роках джерелом суспільного руху ставали широкі верстви

населення, і особливо інтелігенція. Вона виступала як за національ-

ний розвиток, так і за соціальну справедливість, проявляла заці-

кавленість до таких ідеологій, як націоналізм та соціалізм. Осеред-

ками зародження інтелігенції в Україні став університет Св. Во-

лодимира у Києві, а також Харківський, Одеський та Львівський

університети.

У розвитку суспільної допомоги в Україні значну роль зіграла

розпочата ще з другої половини XVII ст. певна переорієнтація на-

уки «на дослідження соціальної проблематики: суспільства, люди-

ни, системи соціальних відносин, механізмів їх удосконалення й

регулювання тощо...» [60, 190].

Багата на розробку суспільної проблематики наукова спадщи-

на І. Я. Франка (1846-1916). Приділяючи основну увагу питанням

історичного розвитку суспільства, будучи добре обізнаним із су-

часною йому соціологічною думкою Заходу, він розвивав своє ба-

чення актуальних на той час в Україні соціальних проблем, давав

застереження щодо можливостей і доцільності всеохоплюючої

державної влади, в тому числі у справах соціальної допомоги.

Відзначивши привабливість таких ідей, як можливість отримання

роботи, заробітної плати, «забезпечення старості» і т. п., Франко

не схвалює державну опіку «від колиски до гробової дошки», від-

кидає віру в необмежену силу держави (праця «Що таке поступ»).

Використовуючи принцип історизму, він досліджує соціальну

структуру Австро-Угорської імперії («Панщина та її скасування

1848 р. в Галичині» (1898 p.). Важке життя населення прослідко-

вується від безправ'я «смерда» у ХІ-ХШ ст. до становища селя-

нина-кріпака у кінці XIX ст. Вивчення долі землероба після від-

міни кріпацтва представлено у праці «Еміграція галицьких селян»

(1892). Причину еміграції галицьких селян до Америки, Бразилії,

Румунії, Угорщини він вбачає у відсутності у них засобів для ви-

живання та прав, у поглинанні дрібних землеволодінь великими.

Учений звертає увагу на крайнє зубожіння населення, вказуючи,

що в Галичині щороку вмирає 50000 чол., а пануюча верхівка на-

магається зупинити еміграцію забороною на виїзд та виставлен-

ням жандармських постів [60, 289]. ;

У статті «Потреби аграрної статистики» І. Франко обґрунтовує

необхідність проведення глибоких статистичних дослідженнь на-

родного життя. До кола проблем, які необхідно знати, він включає

вивчення «життєвого бюджету» населення, роду занять, способів

«заробкування», стану здоров'я, освіти, злочинності, смертності.

Обґрунтування соціального страхування як превентивної законо-

давчої міри щодо соціальних ризиків (безробіття, інвалідність,

старість, захворювання, материнство, сирітство) знаходить відо-

браженя у працях Б. Кістяківського. Необхідність соціального

страхування він розглядає як одне з найважливіших соціально-

правових завдань суспільства і виділяє такі основні види страху-

вання: для хворих, постраждалих від нещасного випадку, інвалі-

дів, по старості. Принципи страхування вибудовує таким чином:

первинним страхуванням займаються установи, а потім підключа-

ється держава. Проте в окремих випадках, наприклад, страхуван-

ня по старості, роль держави стає пріоритетною.

Отже, особливості соціальної допомоги цього періоду в Україні

пов'язані із основними геополітичними і суспільно-економічними

тенденціями: перебування під владою Російської та Австро-Угор-

ської імперій, скасування кріпацтва, промисловий переворот, роз-

виток науки і культури, активізація громадського життя внаслі-

док земської реформи і т. п. Відміна кріпосного права і пов'язана

з ним реорганізація адміністративної системи і державного управ-

ління змінили і управління системою соціальної допомоги. З 60-х

років XIX ст. до здійснення соціальної роботи включилися земські

самоуправлінські органи. Це сприяло розширенню масштабів, ви-

никненню нових форм надання підтримки, підвищенню загального

рівня організації різного роду допомоги хворим і неімущим. По-

ступово складалась досить широка і багатопрофільна мережа

приватних і громадських благодійних закладів, поряд з якими

функціонували товариства з певною фінансовою участю держави,

Їх досвід засвідчує, що успішне виконання державою своїх функ-

цій і завдань, в т. ч. у підвищенні рівня життя народу, з об'єктив-

ною необхідністю передбачає активну участь широких соціальних

верств у державному і громадському житті. Звичайно, не можна

ідеалізувати їх роботу, однак вона містить багато раціонального.

Необхідність включення в механізм здійснення організації соціаль-

ного обслуговування самоуправлінських органів — один із важливих

історичних уроків, який доцільно враховувати в процесі практич-

ної реалізації закону України про місцеве самоврядування.

У кінці XIX — на початку XX ст. відбувається становлення

пенсійного забезпечення, широко практикуються кредитна справа

і кооперація, що свідчить про децентралізацію соціального піклу-

вання і забезпечення, індивідуалізацію допомоги, спрямування

людей на використання внутрішніх ресурсів для вирішення ьлас-

них проблем.

Цей період характеризується виникненням нових підходів до

вироблення і реалізації соціальної політики держави. Починається

процес перетворення опіки у справжню громадську справу. У

першій чверті XX ст. організовується спеціальне відомстьо —

Міністерство державної опіки (об'єднує і приватну та громадську

опіку).

Наукове осмислення процесу допомоги і оформлення його в

єдину парадигму в цей період відбувається за рахунок інтеграції

різних підходів, обґрунтованих в попередніх пізнавальних теоріях.

Серед основних можна виділити: теологічний (конфесійний), пра-

вовий, соціально-адміністративний, суспільної благодійності. У дер-

жавних законодавчих підходах намічається розподіл суспільної

допомоги на заходи оперативного і превентивного характеру, які в

XX ст. у вітчизняній практиці розвиватимуться в рамках соціаль-

ного забезпечення, а в західноєвропейській — в соціальній роботі.

Проблемні питання для засвоєння матеріалу

1. На основі знань з історії України охарактеризуйте основні

фактори, що сприяли розвитку системи допомоги в цей пе-

ріод.

2. Розкрийте роль органів самоуправління у здійсненні соці-

альної допомоги.

3. Чим викликана необхідність організації нових форм соціаль-

ної допомоги в цей період? Розкрийте основні з них.

4. Використовуючи рекомендовану літературу, ознайомтесь

із відкритими формами допомоги. Розкрийте їх суть на ос-

нові конкретних прикладів.

5. Чим зумовлено становлення пенсійного забезпечення, кре-

дитної справи та кооперації?

6. У чому специфіка вирішення соціальних проблем благодійни-

ми товариствами, громадськими організаціями і приватни-

ми особами?

7. Обґрунтуйте роль соціальних досліджень у розвитку соці-

альної допомоги.

8. Поповніть таблицю даними цього розділу.

Література

1. Максимов Е. Очерк земской деятельности в области обще-

ственного призрения / Антология социальной работы. В 5 т. Т. 1.

История социальной помощи в России. — М.: Сварогъ — НВФ

СПТ, 1994. — С. 29-43.

2. Горовцев А. Трудовая помощь как средство призрения бед-

ных / Антология социальной работы. В 5 т. Т. 1. История социаль-

ной помощи в России. — М.: Сварогъ — НВФ СПТ, 1994. — С. 58-67.

3 Никитин В. А. Начала социальной педагогики: Учебное по-

собие. — М.: Флинта, 1999. — 67 с.

4. Шевченко В. І. Соціальний захист в економічній структурі

суспільства // Соціальний захист. — 1998. — № 8. — С. 33-40.

5. Мельников В. П., Холостова Е. И. История социальной ра-

боты в России: Учебное пособие. — М., Социально-технологичес-

кий институт, 1998. — 220 с.

6. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. — 3-тє вид.,

перероб. і доп. — К: Либідь, 1993. — 720 с.

7. Аронов Г. Українські благодійники минулого // Вітчизна.

— 1996.— № 9-10.— С. 105-113.

8. Доброчинність в Україні: минуле, сучасне, майбутнє / Ре-

сурсний центр розвитку громадських організацій «Гурт». — К,

1998. — 54 с