Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем

Подождите немного. Документ загружается.

ляються нові групи, які попадають під судовий патронат церкви

— холопи, смерди.

Формуючись як релігійні центри, монастирі і церкви здійсню-

вали благодійну діяльність переважно через спеціально засновані

інститути — лікарні, притулки, які зводилися як на кошти церк-

ви, так і окремих церковних діячів чи світських благодійників. Се-

ред тих, хто відзначався особливою щедрістю, історичні джерела

згадують іноків Києво-Печерського монастиря — Антонія, Даміні-

ана, Феодосія Печерського та ін. Феодосій біля свого монастиря

побудував особливий дім, в якому розміщалися убогі, каліки і

прокажені. Перші в державі лікарні, в яких бідні доглядались і

користувались безплатним лікуванням, були засновані Київським

митрополитом Єфремом Переяславським у 1091 р.

Відомо, що заснований у 1051 р. Києво-Печерський монастир

мав богадільню, в якій піклувалися про неімущих, хворих. На її

утримання виділялась 10-а частина монастирських доходів. Ігу-

мен монастиря Феодосій (1014-1074 pp.) у слові-повчанні «Про

терпіння і любов», яке дійшло до нас, закликав монахів бути слу-

жителями милосердя, надавати богоугодну допомогу людям.

З допомогою вищезгаданих інститутів церкви і монастирі вико-

нували такі функції: забезпечення неімущих (переважно однора-

зова милостиня у вигляді натуральних продуктів), навчання ре-

меслам, лікування і контроль поведінки в соціальному оточенні.

При цьому вони не «спеціалізуються на якомусь одному виді до-

помоги, що притаманно західній церкві, а виступають у своїй ба-

гатофункціональності» [72, 61]. З цього приводу цікавим є приклад

діяльності монастирів і монарших орденів Західної Європи, які в

Х-ХІ ст. відігравали активну роль у процесі, благотворіння. «Іоніти,

Лазаристи надавали допомогу хворим, а Бегарди і Олексіяни бра-

ли на себе нелегкі обов'язки догляду за помираючими та їх похо-

вання, Треніторії і Ноляски — турбувалися про викуп полонених»

[72, 37].

Іншою важливою рисою благодійної допомоги цього періоду бу-

ло те, що вона здійснювалась без будь-якого огляду на саму особу

прохача. Зацікавленість, розпитування чи розслідування заборо-

нялись вченнями святих отців («Ти не повинен дізнаватися в бідних,

що вони за люди, тому що ти приймаєш їх в ім'я Христа». І. Злато-

уст). Слідуючи таким настановам, існуючі форми допомоги мали в

тодішньому суспільстві морально-виховне значення, виконували

функцію духовного вдосконалення особи благодійника, не ставля-

чи за мету покращення життя людини, а тим більше суспільного

благоустрою.

Практика допомоги і захисту цього періоду здійснюється та-

кож в церковних приходах (приход — це нижча церковно-адміні-

стративна організація на чолі з церковною радою, яка об'єднувала

віруючих, що обслуговувались церковнослужителями одного хра-

му). На відміну від монастирської, вона була більш відкритою, ос-

кільки вибори священослужителів приходська община здійснюва-

ла самостійно. Приход мав і адміністративні функції, зосереджу-

ючи в собі як суспільне, громадське, так і церковне життя. Діяль-

ність приходів не обмежувалась тільки наданням допомоги калі-

кам, убогим. Виступаючи як общинний інститут допомоги, він за-

ймався і наданням матеріальної допомоги, і вихованням та пере-

вихованням. Пам'ятки давньої писемності свідчать, що майже в

кожному з церковних приходів існували богадільні. До особливих

форм належали позики з церковної скарбниці грошей, хліба, на-

сіння. Така допомога надавалась як окремим особам, так і общи-

нам, часто під заставу майна. Виборна посада старости общини

зобов'язувала його піклуватися про загальні адміністративні та

соціальні питання: придбання земель, будівництво притулків, збір

боргів і роздача грошей нужденним.

Аналізуючи цю форму допомоги, дослідники (М. Фірсов, Є. Мак-

симов) схильні розглядати її як перехідну ланку між монастир-

ською і громадською системами допомоги. У внутрішньому своєму

побуті приходи були тісно згуртовані: всі були обізнані не тільки з

матеріальними потребами кожної сім'ї свого приходу, а й мораль-

ними якостями кожного співприхожанина. У зв'язку з цим давня

приходська благодійність більш відповідала дійсним потребам бід-

них, ніж звичайна милостиня. Здоровий і працездатний дармоїд

не мав шансів потрапити в приходську богадільню, оскільки вона

розрахована була на немічних і хворих. Та й ніяке приходське то-

вариство не бажало б утримувати людину, здатну до праці. Отже,

наданню допомоги повинна була передувати оцінка міри потреб

кожного прохача, хоча це й не були формальні розпитуваня чи

розслідування. Поступово відбувається певне ухилення від підхо-

дів, визначених церквою. «В цьому значенні благодійність в при-

ходах була благодійністю громадською, а не церковною, і очевид-

но переслідувала не одні лише релігійні цілі — спасіння душ при-

хожан, але й цілі громадського благоустрою. Такий характер бла-

годійної діяльності був прямим результатом земської, а не цер-

ковної лише організації приходських спілок, які в якості земсько-

господарської одиниці, маючи на своєму піклуванні, в числі інших

справ, опіку над бідними, природно ставились до неї не з однієї

церковної, а й господарської точки зору» [31, 81]. Таким чином,

приходи розглядалися як елементи колективної форми допомоги,

які здійснюють організовану підтримку всіх своїх членів у різних

напрямках — від матеріальної підтримки до навчання.

У цей час продовжує існувати й така первісна форма благоді-

яння, як милостиня. Християнська ідеологія практикує її як час-

тину соціально необхідної культури поведінки християнина.

Важливо додати, що на становлення суспільної свідомості в

питаннях допомоги, підтримки і опіки значний вплив мала пере-

кладна і оригінальна християнська література, перш за все по-

вчальні твори діячів церкви.

У працях Василія Великого, Іоана Златоуста, Григорія Бого-

слова, Єфрема Сіріна, Іоана Дамаскіна на основі коментарів єван-

гелічних текстів широко трактуються питання милосердя, спів-

чуття і любові до ближнього. Зокрема, в християнській ідеології

Григорія Богослова звучить настанова «Заслужи перевагу петед

ближнім своїм тим, що ти благодійніший за нього» [72, 69]. Об'єд-

нуючою парадигмою для всіх людей служить усвідомлення за-

гальних ймовірностей буття: нещастя, неміч, хвороба можуть

спіткати будь-кого. «На відміну від давньогрецького уявлення про

допомогу, де філантропія розглядається як якесь божественне од-

кровення, ми спостерігаємо, що в християнській концепції прогля-

дає певний дуалізм в підходах до феномену допомоги, коли в ньо-

му бачать не тільки божественний початок, але й природну де-

термінацію процесу» [74, 62].

У творах антиохійського проповідника І. Златоуста суспільна

нерівність пояснюється божественним задумом, принципом кори-

сності, взаємодоповнюваності існування: бідний має потребу в ба-

гатому, багатий — в бідному. Розглядаючи милосердя як акт ді-

яльності, який реалізується через конкретні вчинки, він виділяє

два рівні допомоги: милості тілесні (нагодувати, одягнути нужден-

них, відвідати хворих і засуджених, прийняти подорожуючих, по-

ховати померлих) і милості духовні (навернути грішника, вчити

істині й добру, дати ближньому добру пораду, молитися за нього,

втішити, прощати образи, не відплачувати за зло).

Аналізуючи «Изборник» 1076 p., Фірсов підтримує думку до-

слідників С. В. Бондаря та І. І. Будовніца, що тут маємо «свідчен-

ня перших теоретичних підходів до проблем соціальної допомоги»

[72, 69]. З теоретичних постулатів 4-х розділів цього твору особ-

лива увага акцентується на спробі виділити суб'єкти допомоги не

лише на основі вітальних потреб, а й єдиної типологічної ознаки

окремої соціальної групи. А семе: убогі, вдови, сироти як такі, що

не мають де прихилити голову (в «Слове некоего отца к сыну»).

Інший важливий аспект твору — вимоги до суб'єкта милостині

пов'язуються зі стратифікацією і диференціацією суспільства:

«Чим вищий його соціальний статус, тим більше йому належить

здійснити милосердних справ, тобто обов'язки «багатого» суб'єкта

розширяються не тільки кількісно, а і якісно [72, 148]. Під його

патронаж потрапляють ті, хто не має житла, ображені сильними,

хворі («Наказание богатым»).

Серед оригінальних (давньоруських) творів проблема милосер-

дя розглядається, зокрема, Феодосієм Печерським. Християн-

ський гуманізм дозволяє йому підходити до людини безоціночно,

бачити тільки її проблеми і пропонувати способи допомоги («О ве-

ре христианской и латинской»).

У «Повісті врем'яних літ» літописця Нестора тема «милостивої

діяльності» розглядається у зв'язку з відповідальністю суб'єкта за

свої вчинки. Саме з цих позицій дається оцінка соціальних дій

князя Володимира, який з прийняттям християнської віри будує

свої відносини з оточенням на основі концепції милосердя — і це

приводить до соціальної стабільності. Важливу роль у справі хри-

стиянського самовиховання відіграло і «Повчання Володимира

Мономаха», в якому особиста участь кожного у справах ображе-

них розглядалась як істинна соціальна позиція. Певний суспільний

порядок пов'язується з тим, що під постійним контролем і піклу-

ванням влади повинні бути перш за все найменш захищені — вдови і

сироти, а суд князя не повинен нести в собі насильницьких мір.

«Моління» Даниїла Заточника, давньоруського письменника XII-

XIII ст., розкриває сутність злиденності як явища, яке згубно

впливає як на саму особу, так і на її стосунки з оточуючим світом

(«бідний і на батьківщині ненависним ходить», «бідний заговорить

— всі на нього закричать»). Бідність розглядається автором не ли-

ше як життєва проблема самої особи, а й фактор суспільної пато-

логії, оскільки пов'язана з крадіжками, розбоями, розпустою. У

цьому аспекті він переосмислює традиційно існуючі теологічні під-

ходи до бідності як святості, необхідної умови чи атрибуту мир-

ського життя. Княжа допомога розглядається як можливість ней-

тралізувати негативні наслідки бідності, відновити справедливість

і присікти беззаконня.

Отже, розповсюдження християнства мало численні наслідки,

окремі з яких заслуговують значної уваги при розгляді історич-

них передумов соціальної роботи. Йдучи за християнським вчен-

ням і рішенням вселенських соборів, церква не тільки брала ак-

тивну участь у справах допомоги нужденним або у справах благо-

дійності, а й протягом тривалого часу відігравала в цьому головну

роль. З іншого боку, ця ж християнська ідея милосердя служила

основою благодійної діяльності як громадських організацій, так і

приватних осіб. «Християнство як релігійне вчення запропонувало

світу важливе розуміння соціального благополуччя і соціальної ро-

боти, висунувши майже два тисячоліття тому дві ґрунтовні ідеї, по-

в'язані з суспільною допомогою: благодіяння і жертовність заради

нужденних. Уся західна соціальна практика аж до появи проте-

стантизму базувалась на цих двох постулатах» [86, 58].

Поряд із впливом християнських заповідей продовжують роз-

виватися традиції дохристиянських «законів» і принципів общин-

ного співжиття, пов'язані з родообщинними звичаями та мораль-

ними вимогами.

Згадані процеси сприяли тому, що в «культурі Київської Русі

розвиваються уявлення про соціальні норми (добро, зло, закон),

котрі з абстрактних і релігійних понять наповнюються поступово

соціальним змістом, знаходять прояв елементи демократизму, гу-

манізму, позначаються перші контури щодо визнання автономно-

сті індивіда та деяких його особистих прав, у тому числі права на

життя, визнається високий соціальний статус жінки в суспільстві

(«Руська правда», «Сказання про Бориса та Гліба», «Слово о пол-

ку Ігоревім» та ін.) [60, 72].

«Руська правда» і неписане право, що доповнювало її, зберіга-

ли свою силу і після монголо-татарської навали у Галицько-Во-

линському князівстві та у Великому князівстві Литовському в

перший період його правової історії [83, 566]. Вони не втратили

свого значення і з появою Литовських статутів, можливість його

використання передбачали і поширені в Україні збірки Магдебур-

зького права. Пізніше Запорізька Січ стала місцем виникнення ве-

ликої кількості правових звичаїв, які в сукупності склали нове

Поняття — козацьке право. Воно не знало писаних законів і про-

понувало за будь-яких обставин керуватися нормами звичаєвого

права та здоровим глуздом.

Варто додати, що в цей період розвиток Русі відбувається «в

межах загальноєвропейського історико-культурного процесу. Такі

самі чи аналогічні події, пов'язані з розкладом родових відносин,

становленням народностей, прийняттям християнства тощо, від-

буваються серед романо-германських племен, унаслідок чого йде

формуваня німецької, французької етнічних спільностей — на-

родностей (близько IX ст.) англійської (ХІ-ХШ ст.) та ін.» [60, 61].

Проблемні завдання для засвоєння матеріалу

1. Охарактеризуйте зміни, які внесло християнство в ідеоло-

гію допомоги нужденним на Русі.

2. Чому княжа допомога характеризується дослідниками як

суперечливе явище? Розкрийте зміст благодійної діяльності

київських князів.

3. У чому проявлявся «патерналістський контроль держави»

щодо церковно-монастирської форми опіки ?

4. Які риси приходської допомоги дозволяють дослідникам по-

рівнювати її з громадською?

5. Сформулюйте основні теоретичні положення християн-

ської літератури щодо проблем суспільної допомоги.

6. Доповніть таблицю, запропоновану в темі № 1, даними ви-

вченого періоду.

Література

1. Мельников В. П., Холостова Е. И. История социальной рабо-

ты в России: Учебное пособие. — М.: Социально-технологический

институт, 1998. — С. 6-12.

2. Фирсов М. В. История социальной работы в России: Учеб.

пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Гуманит. Изд.

центр ВЛАДОС, 1999. — С. 29-48.

3. Фирсов М. В. Введение в теоретические основы социальной ра-

боты (историко-понятийный аспект). — М.: Изд-во «Институт прак-

тической психологии», Воронеж: НПО «МОДЭК», 1997. — С. 57-60.

4. Милосердие. Учебное пособие /Под ред. М. П. Мчедлова. —

М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 1998.

— С. 13-23.

РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ

В XIII -XVIII СТ.

• Основні тенденції у сфері соціальної допомоги європей-

ських країн.

• Зміна статусу особи, яка потребує допомоги.

• Національно-самобутні форми суспільної допомоги ук-

раїнського народу.

• Утвердження державно-адміністративної, розвиток

громадської і приватної форм допомоги в Російській імперії.

В історії країн Західної і Центральної Європи цей період по-

в'язаний із розпадом феодальної системи і зародженням капіталі-

стичних відносин, розвитком науки і техніки, переходом до куль-

тури нового часу. З епохою Відродження в Європі розпочалось

широке розповсюдження ідей гуманізму, в питаннях суспільної

допомоги все чіткіше проглядають не тільки релігійні, а й світські

мотиви. Людина починає розглядатись як вища цінність. А звідси

— повага до її гідності, розуму, права на земне щастя і розвиток

здібностей. На формування суспільної допомоги впливало і Про-

світництво, яке суспільний прогрес вбачало у розповсюдженні ос-

віти, пропаганді наукових знань, ідей добра та справедливості.

Зрозуміло, що в розрізі окремих століть, а тим більше окремих

країн Європи, соціальну допомогу не можна розглядати як одно-

значне, прогресуюче у висхідному напрямку явище. В історичному

аспекті це був складний, насичений важливими подіями етап її

загального генезису, в якому можна відслідкувати ряд загальних

тенденцій, що визначали ідеологію і практику надання допомоги.

У цілому «концепція соціальної політики почала залежати від

рівня економічного розвитку, а також релігійних і соціальних

факторів» [25, 43]. Общинні традиції плавно переросли в досить

ефективні муніципальні зв'язки, виникле нова організаційна фор-

ма допомоги нужденним — гільдії. Ці об'єднання населення (еко-

номічні, політичні чи релігійні) в період раннього феодалізму в

Західній Європі відігравали значну роль у суспільному житті. Як

одна із форм нової системи допомоги, вони надавали благодійну

підтримку своїм членам, утримували лікарні, під час голоду роз-

поділяли зерно і харчі, надавали притулок знедоленим. Іншою

формою стали приватні фонди, створювані на пожертви філан-

тропів, які організовували притулки, лікарні, видавали допомогу

на поховання [25, 43].

Як уже згадувалось, в цей період мова не йде про планомірну

програму соціальних реформ, і допомога є передусім індивідуаль-

ною. Однак з'являються не лише церковні, а й світські соціальні

заклади, а милостиня практикується за більш-менш відрегульо-

ваною системою розподілу, яка дає убогим відносну свободу вибо-

ру тієї чи іншої форми, зберігаючи їх гідність.

Звичайно, ці заходи не можуть застерегти від бідності і голоду,

викликаних економічними кризами, війнами, епідеміями, природ-

ними катаклізмами. Бідність постає не як індивідуальна проблема,

а як масове зубожіння населення. Незадоволення бідних вилива-

ються в бунти, повстання, які періодично охоплюють різні країни.

Борги змушують селян втікати зі своїх місць, провокуючи бро-

дяжництво і правопорушення. Ці обставини заставляють шукати

вихід шляхом фіскальних (казенних) заходів та адміністративного

втручання. У країнах Західної Європи подібні спроби робляться

вже з 2-ї половини XIII ст. Ідеалізований образ бідності розмива-

ється жорстокістю бунтів, жебрацтвом здорових людей та іншими

соціальними девіаціями. Прояви милосердя починають адресуватися

тим, хто дійсно не може жити своєю працею. Згодом протестан-

тизм, який виник у Європі в XVI ст. під час Реформації, остаточно

змінив ставлення до праці й бідності. Його основною ідеєю і цін-

нісним критерієм стає праця, яка оголошується божественним по-

кликанням, а лінощі й неробство оголошуються соціальним злом.

У зв'язку з цим змінюється статус особи, яка потребує допомо-

ги. Для християнської традиції, що склалась ще в перших хри-

стиянських общинах і продовжувалась в XIII-XIV ст. характер-

ною була ідеалізація бідності й жебрацтва. Значна частина цер-

ковної десятини йшла на харчування старців та опіку бідних. Для

тих, хто залучався до здійснення допомоги, вони були божими

людьми, а не відкинутими Богом і суспільством особами. У часи

раннього середньовіччя класичний вираз ідеалізації бідності в Єв-

ропі представляє діяльність католицького святого Франциска Ас-

сізького (1182-1226 pp.) Він був засновником ордену старцюючих

монахів-міноритів («менших братів»), які селилися в передмістях

серед бідного люду, щоб розділити з ними гірку долю і краще ви-

вчити їх проблеми. Подібні дії стали складовими стратегії соці-

альної допомоги і в пізніші періоди.

Однак, незважаючи на моралістичні проповіді й допомогу, яку

продовжують надавати церква і громадськість, в наступні століт-

тя бідність стає принизливою. Звеличення бідності замінюється

звеличенням багатства. Людина (об'єкт допомоги) починає розгля-

датися не як святість, а як представник певних верств, носій пев-

них норм і цінностей, а тому ставлення до бідних, волоцюг і жеб-

раків набуває негативного характеру, їх становище розглядається

як породження власних лінощів і бездуховності.

З XVI ст. в соціальну сферу починають втручатися уряди єв-

ропейських держав. Це пов'язано з тим, що внаслідок війн, голоду

та епідемій кількість бідних і безпритульних невпинно зростає, і

вони починають становити загрозу стабільності суспільства, поро-

джувати страх і незадоволення. Публічні органи влади відчува-

ють необхідність контролювати цю небезпечну популяцію. Тому

по всій Європі з'являються закони і укази про заборону жебраку-

вання і бродяжництва. Наприклад, в Англії у 1531 році здійснено

ліцензування убогих, жебракування дозволялось лише старим і

калікам. У Німеччині Генріхові закони про бідність 1536 року кла-

сифікують убогих, після чого незаконні старці й волоцюги потрап-

ляють під відповідальність перед судами [72, 108]. Допомога надо-

ється лише зареєстрованим убогим та інвалідам. Здорових приму-

шують до роботи, а дітей — до навчання. Прослідковується тен-

денція поділу клієнтів соціальної допомоги на «хороших» і «пога-

них». Перших всіляко підтримують і забезпечують роботою, якщо

вони здорові, других починають контролювати й утискати. Для

здійснення цих моралізаторських і репресивних функцій викори-

стовуються адміністративні методи.

У XVII ст. після того, як фіксування й контроль бідного насе-

лення не принесли очікуваних результатів, у більшості країн Єв-

ропи виникають і розповсюджуються соціальні установи закритого

типу. У них виховання і корекція поведінки здійснюються через

релігію, дисципліноване життя і працю. У зв'язку з цим XVII ст. з

точки зору соціальної допомоги називають століттям «великого

ув'язнення». Саме в цей період по всій Європі створюються за-

гальні госпіталі, робітні та арештантські будинки, в яких клієнти

утримуються поза їх бажанням. Застосовуються і такі міри, як

Депортація на інші континенти, чому сприяє колонізація територій

інших держав. Переважає песимістичне бачення людини (вродже-

на гріховність), віра в її сили й добро відсутня. Звідси і випливає

обов'язок суспільства займатись вихованням і коригуванням при-

родних негативних задатків.

Залишки цих радикальних змін у сфері суспільної допомоги

будуть існувати в Європі протягом наступних століть, хоча соці-

альні революції та прогресивні суспільно-політичні течії і вноси-

тимуть свої вимоги. Зокрема, вже у XVIII ст. заклади закритого

типу стають предметом розслідування деяких урядів, піддаються

сильній критиці з боку гуманістів. Останні відвідують їх і інфор-

мують суспільство про жахливі умови утримання в цих закладах,

вимагають залучення різних спеціалістів до вирішення долі клієн-

тів і диференціації подібних установ. Так створюються сучасні лі-

карня, притулок, в'язниця.

Нові елементи у сфері суспільної допомоги почали з'являтися

протягом цих століть і на території нинішньої України. Система-

тизувати і структурувати їх як цілісне, характерне для всіх укра-

їнських земель явище практично неможливо. Після захоплення

татаро-монголами Києва (1240 р.) нинішня Україна перебувала

під владою Золотої Орди до першої половини XIV ст. З XIV ст.

українські землі поступово приєднує Литовська держава, а із

створенням внаслідок Люблінської унії 1569 р. об'єднаної поль-

сько-литовської держави (Речі Посполитої), до неї переходить

більшість українських земель. Отже, під час польсько-литовської

доби доля України визначалася Литвою, Польщею, Московським

царством і Кримським ханством. І вирішальний вплив як на фор-

ми суспільно-економічного розвитку, так і на відносини допомоги

мали, з одного боку, взаємини українців з поляками, а через них

— із Західною Європою, з іншого -— особливості розвитку російсь-

кої частини України. Феодальна та кріпосницька залежність насе-

лення, чвари між князями, боярські інтриги, посилення чужозем-

ного втручання, релігійний розкол, пов'язаний із запровадженням

Брестської унії (1596 р.) — усе це спричиняло знищення україн-

ської культури, розрушало існуючі в Київській Русі форми соці-

альної допомоги. Одначе і за цих важких умов в Україні не при-

пинялося суспільно-політичне життя.

При спробі простежити всю вертикаль форм суспільної допо-

моги цього періоду в Україні, варто звернути особливу увагу па

ту роль, яку відіграли у її становленні різні форми самоврядуван-

ня українського народу. Про наявність сильних самоврядних гро-

зо ;