Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем

Подождите немного. Документ загружается.

мадських елементів свідчить діяльність українського народу, по-

чинаючи з організації віча. Кооперативні, спілчанські ідеї, риси

колективізму і взаємодопомоги здавна притаманні українському

народу через схильність до життя та праці в громаді. Тому при

послабленні центральної влади в дію завжди вступали потужні

механізми самоорганізації населення. Учені умовно поділяють їх на

дві групи. До першої відносять тих, які «в тому чи іншому вигляді

були поширені в інших світових суспільностях (общинно-вічова,

цехова організації, міське самоврядування в межах Магдебурзького

права та ін.). До другої — національно самобутні форми, аналогів

яким важко віднайти в інших народів (як наприклад, братства або

козацьке самоуправління в межах козацької автономії)» [49, 197].

Для історії соціальної роботи ці аспекти надзвичайно важливі,

адже громадські, демократичні елементи впливають не тільки на

державну організацію, а й трансформуються в інші сфери су-

спільного життя, в тому числі суспільну допомогу. Це знайшло

відображення і в такій національно-самобутній формі самовряду-

вання, як братства. їх появу пов'язують із економічними і полі-

тичними умовами того часу: розвитком українських міст, зростан-

ням чисельності ремісників, посиленням ролі цехів і цехового ре-

месла, розвитком товарно-грошових відносин, класовою диферен-

ціацією, що свідчило про зародження буржуазних відносин. Бага-

то міст в

ЛИТОВСЬКИЙ

період отримали від литовських князів так

зване Магдебурзьке право. Воно давало городянам велику само-

стійність і незалежність від влади державної. Міська рада поряд-

кувала усіма справами, громада вибирала з-поміж себе «бурго-

містра». Ремісники кожного ремесла складали громаду, що звала-

ся «цехом» або «братством». Кожне таке братство орудувало

справами своєї громади і мало свій скарб (казну). З нього давали

допомогу своїм громадянам і брали гроші тоді, коли потребували

їх на загальні справи [20, 234]. Ці давні традиції збереглися і в

наступних століттях, коли міщани почали формувати на зразок

своїх цехових братств релігійні братства. «Бюргерський характер

братського руху відчутно впливав на формування специфіки його

ідеології. У середовищі братчиків культивувалися ідеї економічно-

го підприємництва, правової справедливості, політичної свободи і

громадянського служіння — весь той комплекс ідей, який у су-

часній науці прийнято називати громадянським гуманізмом і який

сформувався в Європі ще в епоху Відродження та Реформації»

[33, 11]. Існує також думка, що їх діяльність пов'язана з давніми

•••

звичаями «братчини», коли у великорелігійні свята на громад-

ських храмових трапезах збиралися гроші, частина яких йшла на

добродійні цілі [78, 9]. Зародившись як релігійно-національні орга-

нізації православного міщанства, братства виконували переважно

просвітницькі й політичні функції. Наслідуючи естетичні традиції

епохи Відродження, діячі братського руху виховували в людині

громадянина і патріота, формували необхідні для суспільно-ко-

рисної праці якості. Стрижневою для громадянського гуманізму

виступає ідея спільного блага. Про перевагу суспільних інтересів

перед індивідуальними, про необхідність активної діяльності на

користь суспільства писав один з найвідоміших львівських брат-

чиків Стефаній Зизаній. Він закликав до активної діяльності на

благо народу. ділитися з бідним своїм майном, нести народу свої

знання, захищаючи знедолених [33, 64].

Найстарше Львівське братство було створене у 1439 р. Згодом

ці організації набули поширення в Острозі, Галичі, Кам'янці-По-

дільському, Києві, Кременці, Немирові, Луцьку, Вінниці та

багатьох інших містах України. І якщо спочатку вони існували як

замкнені осередки заможних міщан, то згодом привернули на свій

бік шляхту, духовенство і простий люд. Важливу роль вони поча-

ли відігравати з другої половини XVI ст.

Історики вказують, що братства приділяли значну увагу пи-

танням соціальної допомоги і підтримки населення. Кожне брат-

ство на власні кошти утримувало «шпиталі», де жили бідні, старі,

немічні братчики. Намагаючись надати допомогу своїм членам,

братчики особливо дбали про те, щоб хтось із братів «з нужди не

пропав», «не продав свого дому в чужі руки». «Братства надавали

найрізноманітніші користі своїм членам. Із братських кас давали

допомогу зубожілим міщанам, особливо як хтось потрапив у бор-

ги; деякі братства мали значні кошти, що позичали більші суми

під заставу різних речей. Так само братства опікувались хворими

членами, а для міської бідноти закладали притулки, що звались

шпиталями. Коли на кого «Бог пустив смертний час», браття брали

участь у його похоронах та наймали службу за його душу» [27, 85].

о коштів, що надходили до братств у вигляді добровільних по-

жертвувань, заповітів, дарунків і вкладів братчиків, надавали до-

помогу бідним ремісникам, хворим, сиротам, на них утримували

бідних учнів. Благочинна діяльність Львівського братства фінан-

сувалася не лише за рахунок членських внесків, а й так званими

«кармазинами» — потомками князів і гетьманів. Братства шукали

меценатів і в інших країнах. Львівські братчики встановили зв'яз-

ки із Москвою, Вільно, південно-слов'янськими країнами. З цього

приводу цікавим є епізод з історії Львівського братства. У 1592 р.

братство «відрядило до Москви велику делегацію, що складалася

з членів братства. Вони мали при собі установчі грамоти і листи

до російського уряду і впливових російських діячів. Змалювавши

тяжке становище українського населення під гнітом Речі Поспо-

литої, братчики просили допомоги на будівництво монастирської

лікарні та інших споруд. Від російського уряду братство одержало

велику допомогу...» [33, 18].

Діапазон своїх справ братства поширили і на школи, які від-

різнялися від решти шкіл насамперед демократичністю — тут ма-

ли право навчатися діти різних майнових станів, у тому числі си-

роти. Братства турбувалися про матеріальне забезпечення бідних

дітей шляхом утримання й опіки на братські кошти.

Традиціями суспільної допомоги наповнена і козацька доба. Як

реальна суспільна сила козацтво заявило про себе у другій поло-

вині XV — на початку XVI ст. Утворена в межах Великого кня-

зівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини, Кримського

ханства, Росії, Запорізька Січ існувала в XVI-XVШ ст., займаючи

територію сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької,

Луганської, Миколаївської, Харківської та Херсонської областей.

Основну роль у формуванні козацтва відігравали селяни, що зві-

льнялись від феодальної залежності. До нього залучались і інші

верстви населення.

Запорізька Січ, яка стала головним етапом еволюції українсь-

кого козацтва, виконувала функції державного утворення. На під-

владній козакам території було запроваджене козацьке правління.

Козацькі гетьмани та полковники в історичних документах згаду-

ються як такі, що здійснювали благодійні вчинки і виявляли мило-

сердя, будували на власні кошти церкви і жертвували величезні гро-

ші монастирям. Зокрема, Петро Сагайдачний дарував гроші монасти-

рям і храмам, визволяв з неволі полонених, турбувався про освіту і

влаштування народних шкіл. Для прожиття тих, хто став непраце-

здатним в результаті участі у військових подіях, влаштовував шпи-

талі й виділяв грошові внески [84, 64]. Щедрі пожертви на церкви,

школи, шпиталі і друкарні робив також гетьман Іван Мазепа.

Для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки

організовувались спеціальні шпиталі. «Це були водночас і лікарні,

і притулки, і громадські осередки для, хто не міг боротися і

працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство» [27, 68].

При кожному православному приході в запорізькому краї діяла

церква, з однієї сторони якої був шпиталь, з іншої — школа.

Мотивами соціальної благодійності проникнуті нормативні акти

козацької доби, зокрема Угода та Конституція Пилипа Орлика.

«Козачі вдови і осиротілі козацькі діти, козацькі вдови і жінки без

присутності самих козаків, коли в походах або на будь-яких бу-

дуть перебувати службах, щоб не притягалися до всіляких поспо-

литових повинностей і не утяжувалися вимаганням датків — до-

мовлено і постановлено» [54, 373].

Досягши свого повного розвитку протягом XVI і XVII ст., запо-

різька община з половини XVIII ст. поступово обмежується цар-

ськими указами.

З наступними історичними подіями в Україні починають ви-

роблятися інші соціальні, а згодом і правові норми здійснення і

регуляції соціальної допомоги. Але громадські, демократичні еле-

менти проявляються завжди при виникненні сприятливих умов,

що і прослідковується в другій половині XIX ст.

У XVI-XVIII ст. відбуваються значні зміни у церковно-мона-

стирських формах допомоги. Вони пов'язані із послабленням по-

зицій православної церкви після входження більшої частини ук-

раїнських земель до складу Великого князівства Литовського.

Уряд князівства підтримував католицьку церкву, а проголошення

Люблінської унії (1562), а згодом Брестської церковної унії (1596)

ще більше погіршило майнове становище православної церкви.

Після того, як в 1685-86 pp. Київська православна митрополія

опиняється під юрисдикцією Московської патріархії, управління

нею здійснювалось спеціально створеним у Росії державним орга-

ном з церковних справ — Синодом. Згідно з указом Катерини II

про секуляризацію (1764 р.) церковні та монастирські землі були

передані до державної казни, і з 1786 р. цей закон набув чинності

на території України. Набувати церковне майно церква могла тіль-

ки за царським дозволом.

Дослідники української історії вказують, що наприкінці XVI —

у першій половині XVII ст. духовна культура України була до-

статньо високою для сприйняття ідеології Відродження, Реформа-

ції та Просвітництва, хоча масова свідомість цієї епохи мала ре-

лігійний характер і була зорієнтована на біблейське розуміння

правди, закону, добра і зла. У цей період ідеї рівності всіх людей,

їх права на життя розробляються в працях таких мислителів,

учених та релігійних діячів, як Герасим та Мелетій Смотрицькі,

Іван Вишенський, Христофор Філалет, Стефан Зизаній, Захарія

Копистенський, Іоаникій Галятовський, Яків Козельський. І хоча

загальна спрямованість їх творчості мала релігійний характер

(полеміка з уніатством), вона відображала гострі соціальні та еко-

номічні проблеми — експлуатацію, закріпачення, насильство,

здирництво, пов'язані з життям простого населення.

Зокрема, І. Вишенський (бл. 1545-1550 pp. — 20-і р. XVII ст.) у

праці «Послання єпископам — відступникам від православ'я» по-

ряд з іншими проблемами гостро піднімає питання рівності людей,

таврує заможні верстви за знущання і зневагу до бідних. Актив-

ний діяч Києво-Печерської лаври Л. Зизаній привертає до себе

увагу тим, що «він поставив надзвичайно цікаву проблему про

«самовладдя людини» (він розуміє під цим її активність і свободу

у виборі між добром і злом). Це нагадує ідеологію гуманізму епохи

Відродження, де людина має можливість вибирати між ницим і

високим, бо вона сама творець власної долі, хоч і створена Богом»

[60, 104]. Важкий економічний і соціальний стан українського на-

селення констатує у своїй праці «Календар римський новий» Ге-

расим Смотрицький, учений, поет, ректор Острозької академії.

Інокентій Гізель (бл. 1600-1683), професор і ректор Київського

колегіуму, а згодом архімандрит Києво-Печерської лаври свої на-

укові твори присвячує проблемам філософії, психології, логіки,

етики. У трактаті «Мир з Богом людині» він виступає на захист

народу, вважає несправедливістю і гріхом надмірні податки на

трудящих. Інший відомий церковний і політичний діяч, який на-

вчався у Києво-Могилянській колегії, а потім викладав і був її

ректором, Лазар Баранович (бл. 1620-1693) у одному із своїх пое-

тичних творів («Світ збурили грози на людськії сльози») відтво-

рив найгостріші соціальні проблеми того часу. Він засуджує світ,

де один «багатий, а іншому — лати». Як православний священик і

прихильник християнської моралі, він переконує, що добровільна

роздача заможними людьми надлишку багатства привела б до

знищення злиденного буття, нужденності й нестатків [60, 124]. У

розвитку просвітництва і соціального знання України XVII ст.

значну роль відіграла створена у 1631 р. колегія (школа на зразок

західних), яка згодом отримала назву Києво-Могилянської. На по-

чатку XVIII ст. вона стала академією, одним із значних наукових

Центрів Європи. «Найбільше значення Києво-Могилянської акаде-

мії для розвитку соціокультурних процесів у самій Україні поля-

гає у впливі її на розвиток шкіл і письменності серед населення,

на збереження православ'я як консолідуючої народність сили, на

поширення елементів наукового знання в Україні, на освоєння

культурно-історичного й наукового знання Заходу, на встановлен-

ня зв'язків із країнами Західної Європи... Саме тут уперше про-

звучали голоси на захист прав і свобод українського народу, особ-

ливо його найбідніших і найбільш експлуатованих верств.

В еволюції проблематики, що розроблялася в Києво-Могилян-

ській академії, примітною стає тенденція поступового переходу

від теософських, абстрактно-теоретичних досліджень до раціо-

нальних і гуманістичних, орієнтованих на вирішення певних соці-

альних проблем, на пошуки нових підходів та рішень» [60, 118].

Подальший розвиток наукового знання у напрямку його неза-

лежності від теології і теософії та наближення до наукової раціо-

нальності прослідковується у творчості Феофанії Прокоповича

(1681-1736). Він вважається основоположником просвітництва в

Україні і Росії. Видатний вчений, релігійний і політичний діяч

розробляє складну концепцію, в якій намагається поєднати прин-

цип божественного походження влади з принципами суспільного

договору («Слово о власти и чести царской», «Духовный регла-

мент», «Правда воли монаршей»). Про гуманістичні і просвітни-

цькі тенденції в його діяльності свідчить надання пріоритету гро-

мадським обов'язкам над релігійними та визнання першочергового

значення державних інтересів. Саме Ф. Прокопович теоретично

обґрунтував створення Синоду як нової системи управління церк-

вою (державна на зміну патріаршій). Він займався також дослі-

дженнями людини і розумів її як носія божественного і природно-

го, намагався розкрити сенс людської діяльності («Етика»).

Ім'я відомого вченого, письменника і релігійного діяча Георгія

Кониського (1715-1795) також пов'язано з Києво-Могилянською

академією. Він у ній навчався, потім працював професором, був її

ректором. У праці «Моральна філософія, або етика» він уперше у

вітчизняній науковій літературі дає глибокий аналіз механізмів

людської діяльності, який досить близький до сучасного розумін-

ня цієї проблеми. Для Кониського людське благо передбачає наяв-

ність здоров'я, задоволення потреб у живленні, відчуття благопо-

луччя, заняття розумовою діяльністю і т. ін. [60, 131].

Хвилювання за долю свого народу, піднесення його науки й

культури характерні для творчості Григорія Сковороди (1722-

1794). Він викривав вади існуючого ладу, закликав до створення

справедливого суспільства, центральною проблемою своєї філосо-

фії зробив людину. Г. Сковорода вважається першим проповідни-

ком гуманізму в Україні. Його глибокий гуманізм проявлявся у

твердому переконанні, що в кожній людині наявний потенціал ду-

ховного розвитку, а отже, вона має можливість стати морально

чистою і долати життєві труднощі. З цим пов'язані і його бачення

процесу самопізнання і пізнання зовнішнього світу як єдиного

процесу. Чи не перший в Російській імперії XVIII ст. він висунув

просвітительську ідею про перетворення праці із засобу існування

у найпершу життєву потребу і найвищу насолоду. Висвітленню

даної проблеми служить його відома концепція «сродної праці».

«Горная республіка» Г. Сковороди — це спроба розв'язання про-

блеми щастя, що в кінцевому рахунку пов'язано із зміною соці-

альних умов життя, створенням справедливого суспільного ладу,

який є можливим за умов його моральності й гуманізації.

Значну увагу аналізові суспільних питань приділяв філософ і

просвітитель Яків Павлович Ковельський (1729 — бл. 1794). Він

розглядає людину як природну істоту, яка має потреби в їжі, від-

починку, самозахисті, а також право на рівність і свободу. У вчен-

ні цього філософа міститься пересторога щодо майнової нерівності

населення, яка може загрожувати соціальній спільноті. На цій ос-

нові він формує перші соціально-психологічні підходи до пробле-

ми соціального сприйняття матеріального достатку. Праця «Філо-

софські пропозиції» містить розробку теоретичних основ соціаль-

ної стратифікації суб'єкта («багатий», «достатня людина», «недо-

статня людина», «убога людина»). Критерієм поділу служить на-

явність майна («Убога людина — та, у якої нема стільки майна,

скільки необхідно на їжу і одяг»).

Я. Козельський розвиває основні принципи і підходи до кори-

стувачів соціальними послугами задовго до Мюнстерберга, погля-

ди якого були дуже популярні в кінці XIX ст. «Якщо хтось вима-

гає від ближнього свого допомоги в тому, що він сам може легко

зробити, то такому не потрібно робити допомоги по громадян-

ському праву, тому що, якщо хтось допомагає, вбачаючи в такій

допомозі явну доброчесність, той не бачить в ній прихованої вади,

шкідливої для цілого суспільства. Така людине через це балуван-

ня стає безпутним лінивцем і шкідливим для всього народу дар-

моїдом» [72, 152].

Принцип корисності допомоги трактується тут не у відношенні

До державності, а до самої людини і громадянського суспільства.

Дане спостереження є цікавим і в аспекті соціально-психологічної

характеристики допомоги. Я. Ковельський вказує, що «позитивна,

фасилітарна і альтруїстична поведінка може провокувати нега-

тивні девіантні відхилення, що призводять до різних форм соці-

альної патології, таких як «дармоїдство» і «безпутність» [72, 152].

Такі категорії, як «доброчесність», «милість», «убогість», «вада» фі-

лософ розглядає не тільки як соціально-філософські, а й соціально-

психологічні, хоча психологія як самостійна наука на той час ще

не виділилась не лише в Україні, а і в Західній Європі. На думку

М. В. Фірсова, у тогочасній вітчизняній літературі «справи мило-

сердя» так всебічно і багатогранно, як це було зроблено Я. П. Ко-

зельським, ще не розглядались.

Завдяки значній просвітницькій діяльності, розвитку науки ук-

раїнське суспільство у XVII-XVIII ст. мало не лише релігійну, а й

світську ідеологію, яка впливала на масову свідомість, в тому чис-

лі і на розуміння та підходи до здійснення суспільної допомоги.

Враховуючи, що на територіях, які входили в цей період до

складу Російської імперії, поширювалась російська система здій-

снення соціальної допомоги, а після трьох поділів Польщі (третій

поділ — 1795 р.) під владою Російської імперії, за винятком Гали-

чини та Буковини, опинилися всі українські землі, доцільно звер-

нути увагу на систему допомоги, яка формувалась на її території.

Протягом майже двох століть (2-а половина XVII-XIX ст.) в

Росії відбуваються складні процеси, пов'язані із оформленням

«адміністративної систем;; допомоги, яка включає в себе наявність

певних територіальних інститутів допомоги і підтримки, держав-

них превентивних і захисних акцій стосовно різних верств насе-

лення, посилення законодавчої бази, яка регулює відносини між

різними суб'єктами, групами і державою. У розвитку адміністра-

тивної системи підтримки намічаються тенденції інституційної си-

стеми допомоги, яка надається різними відомствами — громад-

ськими і приватними інститутами захисту і опіки» [72, 113].

У XIV-XVIII ст. вона включала такі основні форми підтримки і

захисту потребуючих:

— монастирська допомога;

— державний захист;

— світська благодійність.

Перша ґрунтувалась на інтенсивному розвитку монастирів, які

мали підтримку з боку княжої влади у вигляді політики «добро-

зичливого» патерналізму (щедрі вклади, подарунки, звільнення

від податків). У середні віки такі відносини з церквою характерні

і для королів із західних країн Європи. З другої половини XIV ст.

починається переорієнтація життєдіяльності монастирів. Об'єдну-

ючи навколо себе землі, вирішуючи господарські завдання, вони

перетворюються в самостійні феодальні вотчини. Продовжується

розвиток пансіонної системи підтримки (постриги, передача сіл,

проживання вкладчиків на території монастиря без прийняття са-

ну монахів і т. п.). У цей період широко практикувались також

приватні пожертвування монастирям і церквам з різними умо-

вами: на харчування убогих, відкриття притулків, лікарень і т. п.

Соціальна діяльність монастирів виконувала в основному три

функції: лікування, забезпечення неімущих у вигляді надання їм

допомоги натуральними продуктами (милостиня), навчання. Згідно

з цими функціями при монастирях існують відповідні інститути

підтримки. Проте у суспільстві наростають соціальні проблеми,

вирішення яких монастирям не під силу. До того ж реформи в уп-

равлінні церквою (1721-1724) були спрямовані на її повне підпо-

рядкування державі, використання монастирів як закладів соці-

ального піклування обмежувалось, а в окремі періоди і призупи-

нялось. Практично до 60-х р. XIX ст. церковно-монастирські фор-

ми допомоги знаходились у стані кризи.

Розпочата з XVII ст. секуляризація приводить до участі в пи-

таннях допомоги суспільної думки і світської науки, а в період

правління Петра І відбувається відмова від теологічних підходів.

Вони заміняються соціетальними. З передачею церковної і мона-

стирської власності у державну (секуляризація) їх участь у спра-

вах суспільної допомоги починає визначатися державою. У Росії

секуляризація проведена у 1762-64 pp., на Лівобережній і Півден-

ній Україні — в 1786-88 pp., на Правобережній — після її воз-

з'єднання з Росією (1793 р.). На зміну морально-релігійним нор-

мам приходять законодавчі (повинності, обов'язки). Ці процеси

привели до переоцінки самого бачення проблематики клієнта. Як-

що раніше він сприймався благодійником як певна цінність, яка

допомагала заслужити прощення Всевишнього, то зароджувані

державні інститути розглядають його з категоріальних позицій

соціальної норми і патології. Здатність приносити користь су-

спільству — ось той критерій, на якому починає базуватись нова

доктрина допомоги [72, 138]. Саме з цих позицій починають роз-

глядатися проблеми бідності, соціальних патологій, захисту вдів і

сиріт та інших потребуючих допомоги категорій населення. Наби-

раючи сили, держава починає застосовувати до них законодавчий

і організаційний контроль. Ті чи інші категорії користувачів соці-

альних послуг співвідносяться з тим чи іншим державним інсти-

тутом допомоги, вони обмежені у своєму виборі.

Державна система захисту починає складатися в період фор-

мування основної території Російської централізованої держави

(XV-XVI ст.), хоча завершується лише на початку XIX століття.

Російська імперія формувалась, об'єднуючи території з різними

національними культурами, економічним потенціалом і соціальни-

ми відмінностями. Це сприяло розвитку адміністративної системи

допомоги. Відносини між різними суб'єктами допомоги і категорія-

ми користувачів соціальних послуг починають регулюватися зако-

нами. У цілому зосередження справ опіки в державних закладах

почалося після утвердження династії Романових в 1613 р. Перші

заходи (запровадження Аптекарського приказу, Приказу побудо-

ви богаділень) все ще пов'язувались із благодійною діяльністю ца-

ря і його оточення, а не рішенням перейти до системної суспіль-

ної опіки [35, 23]. Адміністративною реформою 1708 р. Росія ді-

литься на губернії, і на них покладається організаційна, фінансова

і законодавча відповідальність у питаннях соціальної допомоги. З

1718 р. прикази суспільної опіки заміняються колегіями.

Початки системного підходу до соціальної допомоги почали ви-

значатись вже в кінці XVIII ст. з прийняттям законодавства про

губернії (1775 р.). «В ньому намічені превентивні і оперативні

стратегії допомоги, визначені фінансування і управління на основі

територіального самоуправління, намічені клієнти і інститути до-

помоги» [72, 149]. Спеціально створені органи — Прикази суспіль-

ної опіки — передбачали певну фінансову та управлінську струк-

туру, їх капітали формувались не лише за рахунок доходів губер-

ній, а й банківських операцій, приватних пожертвувань, ведення

самостійної господарської діяльності. Управління здійснювалось

колегіально, під безпосереднім головуванням губернатора, до

складу правління входили представники кожного стану — дво-

рянства, купецтва і т. п. Система їх управління не була єдиною у

всіх губерніях. Зокрема, членами Київського приказу були також

губернські маршали та інспектори лікарських управ.

Проводяться чисельні адміністративні реформи. Зокрема, з

1741 по 1810 pp. питання суспільної допомоги неодноразово пере-

ходять під юрисдикцію різних міністерств і відомств. При цьому

не всі території контролюються одними й тими ж органами (Війсь-