Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем

Подождите немного. Документ загружается.

кове Міністерство, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство

поліції). Організовані у 1775 р. Катериною II спеціальні органи —

Прикази суспільної опіки, які підпорядковуються згаданим Міні-

стерствам, також не мали єдиної системи управління. Формуван-

ня системи допомоги ускладнювалось також війнами, які вела в

цей час Росія.

Згадані фактори, а також закріпачення селян, часті неврожаї,

пожежі і т. ін. спричиняли поширення масового зубожіння насе-

лення. На Русі, як і в країнах Західної Європи, починає формува-

тися така соціальна група, як професійні жебраки. Це загострює

актуальну у всі часи проблему взаємовідносин влади і соціальних

низів. Щоб локалізувати прояви соціальної нестабільності, пов'я-

зані з бідністю і жебрацтвом, влада розробляє заходи щодо їх ло-

калізації. Як уже згадувалось, спроби законодавчо регламетувати

це соціальне явище здійснюються і в західних державах. На від-

міну від Західної Європи, в Росії професійне жебрацтво було ле-

галізовано і під захист закону потрапляють каліки та міські стар-

ці. І хоча законодавчі акти проти професійного жебракування

проводяться майже одночасно з такими державами, як Франція,

Німеччина, Англія, вони не вирішують цієї проблеми через непо-

слідовность та відсутність інших заходів його регулювання.

Дослідники пояснюють такий підхід до регламентації жебра-

цтва в Росії не лише відсутністю відповідної системи опіки, а й

традиційним стереотипом християнської поведінки в православ'ї,

де милостиня розглядається як складова християнської культури.

На Заході ж реформація церкви трансформує релігійну мораль. У

протестанських і католицьких країнах Європи, як уже згадува-

лось, широко пропагується необхідність праці.

Для викорінення жебрацтва створюються спеціальні інститути,

які умовно можна розділити на інститути соціального контролю і

соціальної допомоги. Перші з них призначались для насильного

залучення до праці професійних жебраків і неімущих (робітні бу-

динки) та коригування девіантної поведінки («упокорюючі будин-

ки»). Другі (переважно госпіталі) займалися піклуванням про лю-

Дей, які в силу різних обставин не могли самостійно заробите на

прожиття (сироти, бідні, хворі, люди похилого віку і особи з проб-

лемами фізичного і психічного здоров'я).

Із розвитком держави і поширенням світських тенденцій ідеї

Допомоги розкриваються і пропагуються не в працях діячів церк-

ви, а в державних указах, постановах, збірниках і т. п. Зокрема,

Фірсов М. В. розглядає «Стоглав» (1551 p.) як зразок суспільно-

правової думки в галузі допомоги і захисту потребуючих. «У ньо-

му дана одна з перших соціальних типологій клієнта, намічаються

паростки наукового соціологічного підходу, коли допомога здій-

снюється на основі первинної інформації про користувача соці-

альних послуг. З цього погляду перепис як перший етап роботи, а

по суті збір інформації, вважається в класичному методі індивіду-

альної соціальної роботи XX ст. основним. Звичайно, про це мож-

на говорити з певною мірою умовності. Однак безумовним є те, що

в цій історичній пам'ятці відображені найперші соціальні техноло-

гії допомоги, де різним типам клієнтів надавався свій вид допомоги,

свій інститут, своє фінансування і своя законодавча база» [73, 83].

Переорієнтація милосердя в русло виразної «соціальної техно-

логії» відображена і в «Домострої», де у практичній формі розгля-

даються варіанти реалізації принципів допомоги (милосердя) в іс-

нуючих соціальних інститутах. Про це говорять відповідні початки

статей «Як відвідувати...», «Як лікувати...». Основні принципи

розділені для «закритої» (монастир, лікарня, в'язниця) і «відкри-

тої» (поза спеціальними закладами) форм допомоги.

Орієнтири, аналоги для здійснення соціальної допомоги в Ро-

сійській імперії часто беруться із західноєвропейського соціально-

го досвіду. Останній набуває статусу своєрідної ідеальної моделі.

Для розгляду генезису суспільної допомоги важливим є той

факг, що паралельно з державними структурами допомоги у

XVIII ст. розвиваються інститути приватної благодійності, відомчі

інститути підтримки і захисту, благодійні товариства. Громадська

і приватна благодійність продовжувала базуватись на традиційній

християнській культурі милосердя — пожертвуваннях. Поряд з

цим вона починає розглядатися і як певний господарський меха-

нізм, який надає соціальні послуги і має необхідний економічний

зиск для держави. Адже в період, коли вже сформувалась певна

система інститутів допомоги, одноразові пожертвування стали ма-

лоефективними.

Таким чином, зміни у здійсненні суспільної допомоги в період

середньовіччя як у європейських країнах, так і Російській імперії,

під владою якої в кінці XVIII ст. опинилися українські землі, по-

в'язані із зменшенням ролі церковно-монастирських форм допо-

моги і формуванням державних підходів до її здійснення. Починає

реалізовуватися ідея соціальної опіки як галузі державної діяль-

ності. На розуміння суті соціальної допомоги у XVII-XVIII ст.

опливає не лише релігійна, а й світська ідеологія, теологічні під-

ходи замінюються соціетальними. Проблеми користувачів соціаль-

ної допомоги розглядаються вже з позицій норми і патології, мож-

ливості займатися суспільно корисною працею, а не з позицій мо-

рально-релігійних переконань. Створюються спеціальні державні

заклади та установи, на які покладаються функції соціального

контролю і соціальної допомоги. Паралельно розвиваються гро-

мадська й приватна благодійність. Згадані процеси визначатимуть

розвиток суспільної допомоги в наступні історичні епохи.

Проблемні питання для засвоєння матеріалу

1. Охарактеризуйте основні тенденції у сфері соціальної допо-

моги європейських країн.

2. З чим пов'язана зміна статусу особи, яка потребує допомоги?

3. Співставте теологічні і соціетальні підходи до особистості

користувачів соціальних послуг та їх проблем.

4. Охарактеризуйте заходи, яких докладалося проти професій-

ного жебрацтва в Західній Європі й Російській імперії.

5. Оцініть зміни, які внесли державні підходи в ідеологію соці-

альної допомоги.

G. Наведіть аргумети про необхідність розвитку державної си-

стеми допомоги в цей історичний період.

7. Поясніть причини паралельного розвитку державної допомо-

ги, приватної і громадської благодійності.

8. Класифікуйте наведені в тексті та в рекомендованій літера-

турі інститути допомоги на «відкриті» і «закриті».

9. Роль братств і козацтва у розвитку традицій суспільної до-

помоги в Україні.

10. Поповніть таблицю «Структура соціальної роботи» дани-

ми вивченого розділу.

Література

1. Фирсов М. В. История социальной работы в России: Учебное

пособие. — М.: Изд-во МГСУ «Союз», 1998. — С. 28-82.

2. Фирсов М. В. Введение в теоретические основы социальной ра-

боты. — М., 1997. — С. 72-78.

3. Мельников В. П., Холостова Е. И. История социальной работы в

России: Учебное пособие. — М., Социально-технологический

институт, 1998. - С. 20-25.

4. Холостова Е. И. Генезис социальной работы в России. — М.,

1995.— С. 11-12.

5. Матковська О. В. Львівське братство: культура і традиції. Кі-

нець XVI — перша половина XVII ст. — Львів: Каменяр,

1996. — 71 с.

6. Церковні братства // Український історичний календар. — К.,

1994. — 95 с.

7. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. — 3-тє вид., пере-

роб. і доп. — К: Либідь, 1993. — С. 95-227.

8. Соціологічна думка України: Навчальний посібник / М. В. За-

харченко, В. Ф. Бурлачук, М. О. Молчанов та ін. — К.:

Заповіт, 1996. — 424 с

СИСТЕМА СОЦІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ

В УКРАЇНІ З XIX ДО ПОЧАТКУ XX СТ.

• Су спільно-економічні фактори, що сприяли розвитку

соціальної допомоги в XIX — поч. XX cm.

• Роль органів самоуправління у розширенні рамок соці-

альної допомоги.

• Діяльність благодійних товариств і громадських орга-

нізацій.

• Становлення пенсійного забезпечення, кредитної справи

та кооперації.

• Наукові дослідження соціальних проблем та їх роль у

розробці питань суспільної допомоги.

Від кіпця XVIII до початку XX ст. Україна перебуває під вла-

дою дьох імперій — Російської та Австро-Угорської. Політичні си-

стеми цих держав радикально відрізнялися від устрою, до якого

українське населення ззикло в попередні історлчні періоди, різни-

ми були і система права та здійснення соціальної допомоги. І все

ж відбувалося чимало позитивних суспільних зрушень, які знахо-

дили відображення у сфері соціальної допомоги. XIX ст. для ук-

раїнців, як і для європейців взагалі, позначено новими ідеями, по-

літичними переворотами та суспільними реформами. Починається

розпад феодального суспільства і народження нової політичної та

економічної системи, поширюються ідеї про права особи.

Переломними подіями в історії українського народу в XIX ст.

стало скасування кріпосного права (в Габсбургській імперії у 1848 p.,

в Росії — у 1861 р.) та земська реформа 1864 року. У відповідно-

сті з «Положенням про губернські та повітові земські установи»

на місцях створювалась система виборчих органів самоуправлін-

ня. Його реалізація розтягнулась на 15 років: земства введені у

1865-70-х роках на Південній та Лівобережній частині України і

лише в 1911 р. — на Правобережній. Самодержавний уряд не

розглядав їх як політичний орган, основна увага земств зосере-

джувалась на організації місцевого господарства і побуту, серед

яких значне місце займало соціальне обслуговування населення.

Широкий суспільний рух, спрямований па лібералізацію дер-

жавного ладу, ліквідацію всеохоплюючої опіки адміністрації над

всіма сторонами політичного, економічного і культурного життя, а

також відсутність бажаних результатів жорсткого централізова-

ного управління, розвиток ринкових відносин та кризовий стан

соціальної сфери міст ініціювали підготовку міської реформи, яка

набула сили закону у 1870 р. Створювані у відповідності з ним ор-

гани міського самоуправління — міські думи займались переваж-

но такими напрямками соціальної діяльності, як розвиток народ-

ної освіти (дошкільні заклади, денні, недільні, вечірні школи, про-

фесійні курси і т. п.) та медична допомога населенню.

Система допомоги в містах у пореформений період набуває но-

вих рис також у зв'язку з тим, що частина звільнених від кріпа-

цтва селян подається в міста у пошуках роботи. Прослідковується

тенденція зростання промислового капіталу і промислових міст.

Зокрема, населення Києва у цей період зросло майже у 8 разів

[72, 167]. Урбанізація несла з собою значні соціальні проблеми: ви-

соку плату за житло, безробіття, що не могло не відбитись на ма-

лоімущих і найбідніших верствах населення. Разом із зростанням

соціальних проблем відбувається ріст різноманітних форм соці-

альної патології: професійного жебрацтва, проституції, безпри-

тульності.

У цілому в пореформений період суспільна опіка розвивається

у декількох напрямках: система приказів поступово заміняється

земською (волосною і міською) системами допомоги і підтримки.

Мінімальна фінансова база останніх формувалась завдяки пра-

ву обмеженого оподаткування майна компаній і приватних осіб

(не більше 1% вартості). У такому ж розмірі підлягали оподатку-

ванню патенти і ряд інших документів торгово-промислових під-

приємств. Для поповнення фінансових можливостей органи само-

управління активно співробітничали з державними відомствами,

благодійними товариствами і приватними особами. Формування

бюджету окружних закладів піклування відбувалось головним чи-

ном за рахунок членських внесків і приватних пожертвувань. Ок-

рім цього, надходили відсотки з міських капіталів і з деяких бла-

годійних капіталів і товариств, збори з благодійних концертів і

вистав. У формуванні бюджету брала участь і міська дума.

У перші роки основна частина видатків йшла на відкриту опі-

ку, з часом окружні заклади для бідних відкривали установи за-

критої опіки (богадільні, притулки, училища, лікарні). Мережа по-

дібних закладів розгорталась і в містах нинішньої України (про-

тягом 1906-1907 pp. в Києві їх було організовано 11). Очолювались

вони радами, члени яких затверджувались міською думою. Для

вирішення поточних питань і координації роботи проводилися що-

місячні збори.

Дослідники соціальної роботи відмічають, що сам факт існу-

вання земського самоуправління сприяв підвищенню громадської

самодіяльності та ініціативи у справах соціального піклування [ЗО,

ЗО]. Заклади місцевого самоуправління взяли на себе забезпе-

чення тих сфер життєдіяльності, які виявилися непосильними для

адміністративно-бюрократичних структур влади. «Саме виникнен-

ня і діяльність громадських управлінських органів стало наочним

підтвердженням того, що всеохоплююча і жорстка державна цен-

тралізація далеко не всемогутня і не завжди приносить необхід-

ний ефект. Господарська і соціально-культурна робота земських

зборів, їх виконавчих закладів (установ) переконливо показали,

що держава не в змозі забезпечити повнокровне життя громад-

ського організму без системи самоуправління народу, в тому числі

і в соціальній сфері» [35, 76]. Земства були своєрідною політичною

школою, через яку пройшло багато діячів ліберального та демо-

кратичного напрямів. Згодом вони чимало зробили для розвитку

соціальної сфери. З початком Першої світової війни Всеросійський

з'їзд представників губернських земств заснував Всеросійський

земський союз — організацію, яка займалася допомогою поране-

ним, біженцям, створенням санітарних поїздів, лазаретів тощо

З діяльністю земських органів самоуправління пов'язують

значні кроки в організації охорони здоров'я. Завдяки їм було вве-

дено в практику медичне страхування, яке дозволяло забезпечити

лікарською допомогою малозабезпечені і неімущі верстви населен-

ня, передбачався патронаж хворих за рахунок міського бюджету.

Нестача стаціонарних місць в лікарнях обумовила ініціативу орга-

нізації «посімейного піклування про хворих» (хворі розподілялись

між сім'ями селян або між міськими жителями, за догляд госпо-

дарям виділялись кошти з органів міського самоуправління). Під

їх опікою здійснювався і спеціальний патронаж хронічних сома-

тичних хворих і душевнохворих.

Надзвичайно важливим для здійснення соціальної допомоги

було і те, що на початку XIX сторіччя визначилися головні на-

прямки діяльності добровільних товариств в Україні, в тому числі

і благодійних. У цей період виникла своєрідна мережа благодій-

них товариств: Київське товариство надання допомоги бідним,

Житомирське благодійне товариство (1843 рік), філія імператорсь-

кого людинолюбного товариства у Києві (1844 рік). На кінець XIX

століття тут діяли 206 таких товариств, а на початок XX — 426

[2, 105 ].

Паралельно з організацією благодійних товариств розвивалась

приватна благодійність, яка мала споріднені з ними види діяль-

ності: фінансування окремих інститутів допомоги і підтримки, на-

дання матеріальної чи грошової допомоги, соціальний патронаж

певних категорій населення. Для вирішення найбільш актуальних

соціальних проблем ресурси благодійників об'єднуються і направ-

ляються на відкриття тих чи інших закладів або на підтримку

вже існуючих.

Співпраця між органами самоуправління, благодійними това-

риствами і приватними особами давала багато цікавих і перспек-

тивних починань. Зокрема, велася інтенсивна робота по оформ-

ленню початково розрізнених, епізодичних і тому малопродуктив-

них заходів щодо забезпечення матеріально незахищених осіб в

цілісний підхід [35, 68]. За основу було взято досвід Ельберфельд-

ської системи опіки бідних (від м. Ельберфельд Рейнської провін-

ції Німеччини), яка мала позитивні результати в себе на батьків-

цині. В основі названої системи лежали наступні принципи:

— надання всім працездатним особам можливостей для про-

довження трудового життя;

— передумовою необхідної і раціональної допомоги виступає

докладне вивчення умов життя бідних людей за місцем прожи-

вання;

— тривалий контроль (спостереження, деколи до 6 років) за

особами, які отримали допомогу (як з метою попередження зло-

вживань наданою допомогою, так і глибшого ознайомлення з жит-

тєвою ситуацією клієнтів).

Кількарічна підготовча робота по запровадженню даної систе-

ми включала дослідження районів міст на предмет питомої ваги

бідних верств, створення мінімальної фінансової бази, комплекту-

вання необхідних кадрових служб, залучення громадськості, фор-

мування управлінських структур і т. п. [35, 86].

На кожного працівника окружних закладів піклування припа-

дало не більше 4-х підопічних, яких відвідували не менше 2-х ра-

зів на місяць, оформляючи на кожного інформаційний (опитуваль-

ний) лист. Він передбачав отримання даних про вік, соціальний

стан, професію, освіту, сімейне та майнове становище, здоров'я,

джерело існування. На основі отриманих таким чином даних ве-

лася реєстрація неімущих (формувався банк інформації) і нада-

вався той чи інший вид допомоги. Пізніше для її отримання по-

трібно було звернутися в канцелярію закладу або до його спіьро-

бітників. Непрацездатним призначалася тимчасова грошова допо-

мога на 2 тижні, після чого проводилося обговорення на зборах.

Створювані в умовах земського самоуправління різними стана-

ми і приватними особами товариства розширяють не тільки кіль-

кість установ громадської опіки, а й самі рамки справи, розповсю-

джуючи піклування на нові категорії потребуючих і встановлю-

ючи нові види філантропічної допомоги. Традиційно прикази гро-

мадської опіки мали справу з двома категоріями потребуючих:

перестарілими і убогими та дітьми. У цей період прийшлося роз-

повсюдити його і на тих, які не були перестарілими і убогими,

проте не мали пристанища. До цього спонукало загальне збідніння

населення (т. зв. пауперизація). З'являються денні і нічні притул-

ки, нічліжні будинки. Наявність працездатних людей, які не мали

відповідних заробітків, спричинила відкриття дешевих, а потім і

зовсім безплатних столових.

У зв'язку із загальним збіднінням населення набувають роз-

витку види допомоги поза спеціальними установами, якими за-

ймаються благодійні товариства, спеціальні опікунства, створю-

ючи капітали, призначені на потреби суспільної опіки. Нею охоп-

люються, зокрема, збіднілі групи населення певних професій (ре-

місники, воїни, новобранці, фельдшери, книгодрукарі, вчителі,

прикажчики). Для них товариства, окрім ремісничих богаділень і

притулків, засновують спеціальні фонди, комітети для піклування

про бідних або просто надають матеріальну допомогу.

Важливим і досі майже невідомим напрямком суспільної допо-

моги стало попередження збідніння окремих осіб і сімей, особливо

переселенців, робітників, що мігрували в пошуках роботи. Для

них організовуються бараки, тимчасові приміщення, інколи з роз-

дачею їжі (станції харчування), робляться перші спроби заснува-

ти «бюро і довідкові контори для врегулювання переміщень робіт-

ників і підшуковування роботи» [ 12, 33 ].

Для великої кількості збіднілих людей, що втратили заробіток,

не були підготовленими до праці або не бажали працювати, від-

кривалися так звані будинки працелюбства (робітні будинки). У

Російській імперії перший з них був «заснований у 1882 p., майже

одночасно з новітніми закладами трудової допомоги в Німеччині і

Франції» [12, 58]. Ідея їх заснування за кордоном пов'язана з іменами

духовних пастирів, в Росії такий заклад започаткував о. Іоанн

Кронштадтський. Уже в 1887 р. вони були відкриті у Києві і Хар-

кові, а в 1888 р. — Херсоні і Одесі.

Від самого початку діяльність будинків працелюбства полягала

у формуванні з безробітних людей спеціальних артілей, які най-

малися для поденних чорнових робіт (в портах, для прибирання

вулиць і площ і т. п.). З побудовою, спеціальних будинків передба-

чалося навчання професіям, моральне перевиховання опікуваних і

зміцнення їх сил для подальшого трудового життя. Окрім спільно-

го для всіх піклування про своїх клієнтів будинки працелюбства

мали і дещо відмінні цілі: одні намагалися надати своїм постояль-

цям невеликий заробіток як у самому закладі, так і за його межа-

ми, інші намагалися шляхом примусових робіт виховати схиль-

ність до трудового життя і звичку жити своєю працею. Останні

були своєрідною копією німецьких закладів, так званих «Arbeiter-

colonie». Щоб захистити своїх підопічних від згубного впливу ву-

лиці і нічліжних притулків, для них облаштовувались спальні

приміщення в самих будинках, тут їм видавалось харчування і,

таким чином, вони знаходились під контролем. Паралельно з цим

будинки працелюбства могли приймати рішення не видавати за-

робітну плату, яка часто витрачалась на алкоголь, а направляти

її на утримання підопічних. Певна винагорода за успішну роботу

відраховувалась у спеціальний фонд і видавалась при виході із

закладу. Найбільш старанні могли виконувати обов'язки постійно-

го штату і отримувати за це певні кошти.

Значні зміни відбуваються і в піклуванні про дітей. У дорефор-

мений період переважаючими були сирітські і виховні будинки,

школи, стипендії учням і допомога навчальним закладам. Поява

категорії безпритульних дітей, батьки яких протягом дня ідуть з

дому в пошуках роботи, спонукає до відкриття безплатних коли-

скових, денних притулків, ясел. Ці види соціальних установ заро-

дилися в 40-х роках XIX ст. у Франції як приватні. У Російській

імперії вони розповсюдились уже в середині цього ж століття. Їх

засновували як благодійні заклади урядових організацій і земств,

так і приватні особи. Від моменту їх заснування відбувалася пев-

на диференціація: існували міські і сільські ясла, ясла-притулки

тільки денного перебування, а також ясла змішаного типу. В ок-

ремі з них приймали лише бідних дітей, до інших зараховувались