Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем

Подождите немного. Документ загружается.

Зміни у формах соціальної допомоги на селі відбуваються піс-

ля організації колгоспів. До діяльності селянських товариств від-

несені каси взаємодопомоги колгоспників. Така переорієнтація по-

в'язана з тим, що став намічатися перехід від індивідуальних ме-

тодів допомоги до колективних, а контроль покладався на народні

комісаріати соціального забезпечення.

У 30-і роки основним завданням соціального забезпечення про-

голошується робота по працевлаштуванню і навчанню інвалідів;

забезпечення сімей червоноармійців, забезпечення пенсіями інва-

лідів війни, сімей, члени яких загинули на війні, непрацездатних;

організація кас взаємодопомоги в колгоспах; надання допомоги

сліпим і глухим; сприяння кооперативам інвалідів [3, 127]. У цей

період отримують розвиток різноманітні кооперативи і громадські

організації людей з обмеженими фізичними можливостями: Укра-

їнське товариство сліпих, об'єднання глухонімих. Ці громадські

організації займались створенням артілей і кооперативів, вирішу-

ючи, таким чином, питання залучення інвалідів до праці. Вони

сприяли проведенню державними органами заходів лікувального

характеру, протезування, навчання, перенавчання і направлення на

роботу. Згадані організації користувались цілим рядом пільг при

оподаткуванні, аренді приміщень, медико-санітарному обслуго-

вуванні, квартплаті і т. п. У 1931 р. при Народному Комісаріаті со-

ціального забезпечення була створена спеціальна Рада по праце-

влаштуванню інвалідів. Рішенням уряду за ними на промислових

підприємствах бронювались 2% загальної кількості робочих місць.

Одним із важливих напрямків діяльності державних органів

соціального забезпечення у 20-30-і роки була і боротьба з дитя-

чою безпритульністю. Проблема сотень тисяч безпритульних ді-

тей вирішувалась через відкриття дитячих будинків, трудових

комун, виховних колоній. Це був пошук шляхів соціального вихо-

вання, концепцію якого розробляв Антон Семенович Макаренко

(1888-1939). Виступаючи проти вульгаризації ідей соціального ви-

ховання, їх викривлення на практиці, він вважав, що найбільш

прийнятним видом навчально-виховного закладу є трудова коло-

нія, де можна створити всі умови для виховання нової людини,

радянського громадянина, колективіста. У 1920 р. А. С. Макаренко

організував біля Полтави трудову колонію ім. М. Горького для не-

повнолітніх правопорушників. З кінця 1927 р. він керував кому-

ною ім. Ф. Е. Дзержинського, заснованою у передмісті Харкова. У

1935-36 pp. — заступник начальника відділу трудових колоній

101

НКВС УРСР. У 1936-37 pp. керував трудовою колонією в Брова-

pax під Києвом. У цих закладах він створював такі колективи, які

були б спроможні вирішувати педагогічні, господарські і виробни-

чі проблеми. Над розв'язанням цих завдань працювали всі: діти,

дорослі, керівники і загальні збори, педагогічна рада і виборні ор-

гани дитячого самоврядування. Його досвід і педагогічні твори ак-

туальні для практики і теорії соціальної педагогіки і сьогодні, во-

ни широко відомі не тільки в нашій країні. За його рекомендація-

ми працюють колонії для малолітніх злочинців за рубежем. У

1988 р. (100-річчя з дня його народження) за рішенням ЮНЕСКО

досвід А. С. Макаренка відзначався у світовому масштабі [7, 73].

Велике значення для розвитку роботи по спасінню дітей мало

створення дитячої соціальної інспекції при відділі Правового за-

хисту дітей Наркомосвіти. Вона проводила роботу по боротьбі із

жебракуванням, безпритульністю, проституцією, спекуляцією,

правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким ставленням

у сім'ях.

Складає інтерес досвід роботи самих інспекторів — братів і се-

стер соціальної допомоги. Це були люди не молодші 21 р. Вони

відвідували майстерні, сім'ї, установи, затримували малолітніх

правопорушників і направляли їх в дитячі приймальники-розпо-

дільники. Безпритульних дітей-сиріт і тих, що перебували в дитя-

чих закладах, влаштовували в сім'ї.

У сфері добробуту народу увага зосереджувалась насамперед

на підвищенні оплати праці низькооплачуваним категоріям робіт-

ників. Певною надбавкою до реальних доходів трудящих були су-

спільні фонди споживання — видатки на виплати пенсій, стипен-

дій, оплату відпусток, різні види соціальних допомог, на утриман-

ня закладів охорони здоров'я, освіти, культури.

Говорячи про систему соціальної допомоги населенню в дово-

єнний період, не можна обійти увагою історичні події, які в історії

України називають чорними. Це, зокрема, розкуркулювання, ко-

тре сягнуло апогею у 1929-1930 pp. і супроводжувалось розстріла-

ми, вивезенням в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру.

«З понад мільйона українських селян, експропрійованих радян-

ським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депор-

тували на Північ, де багато з них, оособливо дітей, загинули. Де-

які депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з ти-

ми, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєдну-

валися до міської робочої сили (приймати куркулів на заводи за-

102

боронилося). Так перестала існувати велика частина найбільш

працездатних і продуктивних господарів на Україні» [68, 505].

Ще більші соціальні, психологічні та демографічні наслідки для

України мав голодомор 1932—1933 pp. Систематична конфіскація

харчів та жорстокість, з якою вона здійснювалась, прирекли міль-

йони людей на смерть від голоду.

Більшість дослідників соціальної роботи дотримуються думки,

що в цей період явною помилкою було намагання влади замкнути

всю діяльність із соціальної допомоги і соціального забезпечення

виключно на державі, згорнувши роботу громадських, благодій-

них організацій та приватних осіб. Здійснення політики соціально-

го забезпечення лише на основі держбюджетних коштів під силу

економічно розвинутим, багатим країнам. У ситуації переходу до

нового суспільно-економічного ладу відмова від участі у справах

допомоги широких кіл громадськості означала обмеження можли-

вості надання соціальної допомоги населенню країни. Негативною

стороною соціальної політики цих років визнається і практика ви-

рішення соціальних проблем одних категорій за рахунок прав і

свобод інших, зокрема віруючих. Багато служителів церкви ви-

явились вигнаними із своїх церков і залишились без засобів до іс-

нування. За інструкцією влади прийняти їх на роботу можна було

лише за умови зречення віри. Засуджується нині і система позаеко-

номічного примусу людей до праці, особливо засуджених. До по-

чатку 1927 р. працездатний контингент таборів НКВС складав 2 млн.

чоловік. Серед них — кілька сотень тисяч людей з проблемами

фізичного здоров'я, які були приречені на смерть як «слабосиль-

ні», «неповноцінні робітники» [65, 36]. Важливою сферою діяльно-

сті відділів соцзабезпечення вважалося працевлаштування інвалі-

дів, проте в організації цього виду соціальної допомоги чітко про-

являвся класовий підхід. Не можна було працевлаштовувати і на-

вчати інвалідів, віднесених до соціально чужих елементів: біло-

гвардійців, куркулів, колишніх фабрикантів, поміщиків, жандар-

мів тощо [72, 211].

Таким чином, загальний стан соціального забезпечення в 20-

30-і роки не був безпроблемним.

З початком Другої світової війни усе життя й діяльність бага-

томільйонного населення було переведено на її засади. Екстре-

мальна ситуація вимагала екстраординарних заходів. Це торкало-

ся як евакуації, так мобілізації робочої сили і розподілу матері-

альних ресурсів, в тому числі продовольчих. У тилові райони кра-

103

їни евакуювалися промислові підприємства, кваліфіковані спеціа-

лісти, діячі науки і культури. Всього у міста і села Російської Фе-

дерації, Казахстану, республік Середньої Азії було переселено

3,5 млн. чол. українського населення. Український радянський

уряд також перебував у евакуації і розмістився в столиці Баш-

кирської автономної республіки Уфі, що на Уралі [68, 567].

Таким чином, здійснювалася величезна робота по переміщенню

і обслуговуванню евакуйованого цивільного населення. Евакуйова-

ним і біженцям необхідно було надати тимчасове житло, організу-

вати їх харчування, працевлаштування, видачу товарів повсяк-

денного попиту, виплату допомог і пенсій. Здійснювалося кварти-

ровлаштування евакуйованого населення в місцевих сім'ях, з ни-

ми ділилися харчами й одягом. Особливе щиросердя проявила

громадськість, переважно жіноцтво, щодо влаштування україн-

ських сімей, яких десятками тисяч було евакуйовано до Серед-

ньої Азії.

Воєнні та політичні події спричинили появу значної кількості

біженців. Уже у 1939-1940 pp. з Галичини до Польщі перейшло

20-30 тис. українських політичних біженців. Центром їх діяльності

став Краків. Після окупації Польщі німцями для задоволення по-

треб українського населення у Генеральному губернаторстві,

створеному на її території, виникли десятки комітетів самодопо-

моги, до складу яких входили переважно члени чи прихильники

ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. ці комітети утворили

в Кракові координаційний орган під назвою Український Цент-

ральний Комітет, обравши його головою відомого географа Воло-

димира Кубійовича. «УЦК являв собою український заклад соці-

ального забезпечення, обов'язки якого полягали в нагляді за хво-

рими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації гро-

мадської служби охорони здоров'я, освіти, у допомозі військово-

полоненим та у представництві інтересів українських робітників,

які виряджалися до Німеччини» [68, 561]. Після нападу німців на

СРСР та включення Галичини до складу Генерального губерна-

торства УЦК поширив діяльність і на Галичину. О. Субтельний

зазначає, що протягом усієї війни це була єдина організація, що

могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-еконо-

мічні інтереси українців у Генеральному губернаторстві.

Надзвичайне значення в цей період мала діяльність, розгорну-

та з допомогою Червоного Хреста України. Життя сотень тисяч

поранених воїнів було врятовано завдяки переливанню крові, яку

104

здавали донори в тилу і на фронті. Товариство Червоного Хреста

України підготувало і направило на фронт тисячі медичних се-

стер, санінструкторів та сандружинниць. Вони були поруч з бій-

цями, брали участь у підпіллі, працювали в санітарних поїздах.

Активісти Червоного Хреста брали безпосередню участь у наданні

допомоги пораненим і хворим воїнам на полях битв, при їх транс-

портуванні в тил, в госпіталях, а також в наданні допомоги насе-

ленню, що постраждало від нальотів ворожої авіації та воєнних дій.

У 1945 р. у Червоному Хресті була організована спеціальна

служба розшуку, яка займалась з'ясуванням долі військовослуж-

бовців та цивільних осіб, які пропали безвісти, пошуком інформа-

ції, яка б підтверджувала завдані їм збитки під час Другої світо-

вої війни (що дає право на отримання різного роду компенсацій)

та створенням власної архівно-довідкової бази. Необхідність її

створення зумовлювалась відсутністю інформації про долю лю-

дей, насильно забраних на примусові роботи в Німеччину і в оку-

повані країни, тисяч ополченців, партизанів та евакуйованих на

схід СРСР разом з підприємствами.

Прийнята у 1942 р. Радою Народних Комісарів СРСР Постано-

ва «Про влаштування дітей, що залишились без батьків», зіграла

роль у вирішенні долі дітей, що опинились за межами України.

Працівники громадських організацій влаштовували їх в дитячі

будинки, які створювались при колгоспах, промислових підприєм-

ствах за рахунок профспілкових і комсомольських організацій,

органів внутрішніх справ.

У роки війни широко практикувалась передача дітей-сиріт в

сім'ї, а також усиновлення, відкриття спеціальних дитячих бу-

динків і будинків дитини, ремісничих і суворовських училищ. У

цей складний час зародився рух за створення фонду допомоги ді-

тям, кошти з якого поступали на утримання дитячих здравниць,

дитбудинків і дитсадків, на стипендії студентам-сиротам [7,49].

Громадська і приватна ініціатива допомоги жертвам війни прояв-

лялась у вигляді шефства над госпіталями і закладами соціально-

го забезпечення, збору коштів, теплого одягу, продуктів і т. п.

У період Другої світової війни рух на підтримку населення Ук-

раїни розгорнула і українська еміграція. Українці в США, Канаді,

країнах Латинської Америки розгорнули рух солідарності. Вони

створювали комітети допомоги, діяльність яких полягала в зби-

ранні коштів, цінних речей, медикаментів, обладнання для війсь-

кових госпіталів, інвалідів, дитбудинків.

105

Значний комплекс проблем у роки Великої Вітчизняної війни

складала соціальна реабілітація поранених. Вживались екстренні

заходи не тільки для їх евакуації, але й для реабілітації в спеці-

альних будинках для інвалідів, що почали створюватись з 1942 р.

Тут велась підготовка колишніх воїнів до трудової діяльності, на-

давалась можливість отримати нову професію, пройти переквалі-

фікацію.

Через втрату основних сільськогосподарських районів та вели-

кої кількості підприємств легкої і харчової промисловості, а також

у зв'язку із переведенням практично всіх потужностей на війсь-

кове виробництво, різко знизився й без того невисокий до війни

життєвий рівень населення, скоротилися витрати на соціальні по-

треби. У цих умовах позитивну роль відіграла жорстка планово-

розподільча функція органів влади. Виділення громадянам країни

продуктів харчування, предметів, одягу було суворо нормовано

відповідно до карткової системи.

У післявоєнний період українські землі повернулись у загаль-

носоюзне русло господарського та суспільного життя. Паралельно

з відбудовою народного господарства держава вдавалась до захо-

дів щодо соціальної підтримки населення. Для координації цієї ді-

яльності у 1949 р. організовується Міністерство соціального забез-

печення, діяльність якого розгортається у всі наступні роки.

Допомога здійснювалась на основі трьох усталених систем,

обумовлених специфікою трудової діяльності різних категорій на-

селення:

1) державне соціальне забезпечення військовослужбовців,

членів творчих спілок, учнів та інших категорій громадян за ра-

хунок державних, республіканських і місцевих бюджетів;

2) державне соціальне страхування робітників і службовців,

джерелом фінансування якого служили внески підприємств, уста-

нов, організацій та державні дотації;

3) соціальне забезпечення колгоспників, сформоване з відра-

хувань від доходів колгоспів і дотацій з державного бюджету.

Про якісно новий рівень соціального забезпечення в післявоєн-

ний час свідчить прийнятий у 1956 р. закон Верховної Ради СРСР

про державні пенсії. Цим Законом було закладено початок загаль-

ного пенсійного забезпечення трудящих. Він передбачав надання

всім громадянам права на пенсію у випадку втрати ними праце-

здатності, втрати годувальника, старості. Для надання допомоги

сім'ям і працюючим матерям вводилася частково оплачувана від-

106

пустка по догляду за дитиною до 1 року, збільшувались одноразо-

ві виплати з нагоди народження дитини, практикувалось безкош-

товне забезпечення учнів підручниками та безплатне харчування

для дітей-сиріт, дітей з багатодітних і малозабезпечених сімей.

Надзвичайно важливим було і передбачене законом виділення

соціального забезпечення в самостійну галузь законодавства.

У 1956 р. уряд прийняв рішення про створення інтернатних

установ для дітей-сиріт, дітей одиноких матерів, інвалідів війни і

праці, пенсіонерів. Протягом 1959-1965 pp. існуючі дитячі будинки

були перетворені в школи-інтернати [3, 171].

У 1961 р. міняється положення про Міністерство соціального

забезпечення, згідно з яким його функції значно розширюються і

включають:

— виплату пенсій;

— організацію лікарсько-трудової експертизи;

— працевлаштування і професійне навчання інвалідів;

— матеріально-побутове обслуговування пенсіонерів, багатодіт-

них і одиноких матерів;

— надання протезно-ортопедичної допомоги.

Із прийняттям у 1964 р. Закону про пенсії і допомогу членам

колгоспів завершилось оформлення системи загального державно-

го пенсійного забезпечення.

До досягнень соціальної допомоги цього періоду безумовно

можна віднести також безплатне медичне обслуговування, лікар-

няне і санаторно-курортне лікування, а також навчання в учбових

закладах всіх рівнів, масове будівництво доступного житла, регу-

лярне підвищення заробітної плати.

Таким чином, система соціального забезпечення, яка склалася

в країні до середини 80-х pp., охоплювала широкі верстви насе-

лення і надавала всім потребуючим мінімум соціальних гарантій.

До головних її принципів можна віднести:

— всеохоплюючий характер;

— різноманітність форм обслуговування;

— забезпечення громадян різними видами соціальної допомоги

за рахунок державних і громадських коштів.

Поряд із відміченими величезними досягненнями у здійсненні

соціального забезпечення населення, дослідники звертають увагу,

що згадана система була суперечливою і далекою від досконало-

сті [72; 65; 3; 35]. На певному етапі становлення радянської дер-

жави відбувається ідентифікація суспільства і держави. У ре-

107

зультаті у здійсненні допомоги і захисту населення починає домі-

нувати держава. Громадські організації, існуючі лише номінально,

не брали участі в цій діяльності. Соціальна допомога і підтримка,

яка повинна охоплювати різні сфери людської діяльності, прак-

тично зводиться до проблем соціального забезпечення. Відбува-

ється звуження ідеї допомоги, багато видів соціального патрона-

жу, які формувалися еволюційним шляхом, втрачаються.

Як наслідок — сформувалась патерналістська модель соціаль-

ного захисту з майже абсолютним фінансуванням із держбюдже-

ту. Причому система розподілу фондів соціального забезпечення

була значною мірою бюрократичною і безадресною. Теоретична

думка «розвивається» в рамках постанов уряду, вони визначають

типи клієнтів, яким необхідна допомога.

У 80-х роках рівень життя населення починає знижуватись.

Виникає необхідність реформування соціальної системи і її важ-

ливої складової частини — соціального забезпечення. Спроби

здійснення такої реформи робляться в умовах України як само-

стійної держави.

Визначення своєї моделі розвитку, значне місце в якій повинна

посісти система соціальних гарантій — це масштабне і складне

завдання. Україна як колишня соціалістична республіка мала роз-

галужену мережу соціальної підтримки та соціального захисту

населення. Громадяни звикли до цієї системи, вона давала їм пев-

ні гарантії та впевненість у завтрашньому дні, породжувала від-

чуття стабільності життя, нехай і не зовсім улаштованого і забез-

печеного. Нині ж, подібно до всіх постсоціалістичних країн, Украї-

на здійснює соціальну політику в умовах жорсткого фінансового

дефіциту та економічного спаду. Тому у реформуванні універ-

сальної за своїм характером і патерналістської за змістом соці-

альної сфери радикальні перетворення поєднуються з подолан-

ням труднощів кризової ситуації. Ключовим завданням рефор-

мування соціальної політики на сучасному етапі є відхід від «до-

мінуючих до цього часу грошово-компенсаційних механізмів під-

тримки різних верств населення і створення дієздатної лібе-

ральної моделі соціальної політики, яка б поступово звільняла

державу від функцій розпорядника коштів з одночасним вико-

ристанням позитивного досвіду, набутого впродовж попередніх

років» [47,9].

Важливим кроком у формуванні власної стратегії соціального

розвитку стала ухвалена у грудні 1993 р. Верховною Радою

108

України Концепція соціального забезпечення населення України.

Згодом Верховна Рада України приймає ухвалу про розробку

Концепції соціальної політики України (Постанова від 29 липня

1994 p.).

Удосконалення управління соціальною сферою потребувало

формування та затвердження державних нормативно-правових

документів. Першими із них стали затверджені Указом Президен-

та України 18 жовтня 1997 р. Основні напрями соціальної політи-

ки на 1997-2000 роки, які визначили стан та тенденції соціального

розвитку України, стратегічні цілі та пріоритетні напрями соці-

альної політики:

— досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту

й умов життя людей;

— забезпечення повної продуктивної зайнятості населення,

підвищення якості й конкурентоспроможності робочої сили;

— гарантування контитуційних прав громадян на працю, соці-

альний захист, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;

— переорієнтація соціальної політики на сім'ю, забезпечення

прав і соціальних гарантій сім'ям;

— забезпечення підтримки соціально найвразливіших верств

населення;

—- вплив на демографічну ситуацію в напрямку підвищення

народжуваності та зниження смертності населення, особливо ди-

тячої, збільшення тривалості життя;

— значне поліпшення соціальної інфраструктури [46, 10].

Незважаючи на недоліки цього документа, які дискутуються

серед спеціалістів, завдяки його ухвалі почало діяти комплексне

державне управління соціальними процесами.

Організаційна будова сучасної соціальної політики включає на-

ступні складові компоненти:

1) сфера праці та заробітної плати;

2) соціальний захист населення;

3) соціальне забезпечення;

4) соціальна робота.

Соціальний захист передбачає систему заходів економічного,

правничого, соціального і організаційного характеру щодо праце-

здатного населення (пенсійне забезпечення, допомога сім'ям із

дітьми, житлові субсидії та допомога в разі безробіття).

Проведення пенсійної реформи розглядають як вихідний мо-

мент подолання бідності. Вона розмежувала пенсійне забезпечен-

109

ня на два підвиди: пенсії за віком і трудові пенсії, як це існує в

зарубіжних країнах. Пенсії за віком однаково охоплюють відпо-

відні категорії людей, а трудові пенсії за рахунок відрахування

грошей на особисті рахунки виступають додатковим джерелом

збагачення і відповідно підвищення рівня життя населення.

Невідповідність бюджетних можливостей потребам різних груп

населення вимагає вдосконалення системи соціальної допомоги.

Першим кроком на цьому шляху стало прийняття постанови Ка-

бінету Міністрів України від 22 лютого 1999 р. «Про запроваджен-

ня адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям», якою

затверджено Положення про умови і порядок надання зазначеної

допомоги. Система адресної допомоги формується не на голому

місці. У країні з травня 1995 року вже діє система підтримки не-

захищеного населення шляхом надання субсидій на оплату жит-

лово-комунальних послуг та придбання палива. Для повномасш-

табної практичної реалізації адресної підтримки малозабезпече-

них громадян формуються банки даних про сім'ї, що потребують

допомоги, відповідні підрозділи у районних та міських управлін-

нях праці та соціального захисту, у тому числі служби соціальних

інспекторів, на яких буде покладено функції визначення доціль-

ності надання державної допомоги, перевірки достовірності даних

про доходи та майно. А вже в червні 2000 р. парламент України

прийняв Закон «Про державну соціальну допомогу малозабезпе-

ченим сім'ям», який повинен змінити підхід держави до фінансо-

вої підтримки громадян України. Передбачається, що він сприя-

тиме розширенню сфери застосування адресної соціальної допо-

моги на більшу кількість сімей, оскільки фінансова допомога буде

призначатись виходячи не із статусу людини, а із доходу всієї

сім'ї. Таким чином, адресну соціальну допомогу зможуть отрима-

ти малозабезпечені сім'ї, чий середньомісячний доход з поважних

або незалежних від них причин виявиться нижчим встановленого

законодавством прожиткового мінімуму для сім'ї (механізм визна-

чення останнього відпрацьовується). Згаданий закон вводить пер-

сональну відповідальність громадян при подачі недостовірних да-

них про майнове і матеріальне становище сім'ї. Окрім цього, з ме-

тою стимулювання сім'ї до самозабезпечення, соціальна допомога

може бути зменшена до 50%, якщо сім'я не повністю використо-

вує свої можливості по надходженню додаткових джерел існуван-

ня. Наприклад, якщо один із працездатних членів сім'ї відмовля-

ється влаштовуватися на роботу. Таким чином, у системі соціаль-

110