Подольська Є.А., Садовніков О.К. Релігіознавство

Подождите немного. Документ загружается.

розроблені Символи Віри. Символ Віри — це стисле викладення христи

янських догматів, безумовне визнання яких православна і католицька цер

кви наказують кожному християнину.

Для прикладу візьмемо НікеоКонстантинопольський Символ Віри,

тобто Символ Віри, який був розроблений на НікеоFКонстантиноF

польському Вселенському соборі і у якому викладається 12 пунктів:

1. «Верую во единаго Бога Отца, Вседержителя, Творца небу и земF

ли, видимым же всем и невидимым.

2. Во единаго Господа Иисуса Христа, Сына Божия, ЕдинороднаF

го, Иже от Отца рожденнаго всех век, Света от Света, Бога истинна от

Бога истинна, рожденна, несотворенна, единосущна Отцу, Имже вся

быша.

3. Нас ради человек и нашего ради спасения сшедшего с Небес,

и воплотившагося от Духа Свята и Марии Девы, и вочеловечшася.

4. Распятаго за ны при Понтийстем Пилате, и страдавша, и погреF

бенна.

5. И воскресшаго в третий день по Писанием.

6. И возшедшаго на Небеса, и седяша одесную Отца.

7. И паки грядущаго со славою судити живым и мертвым, Его же

Царствию не будет конца.

8. И в Духа Святаго, Господа, Животворящаго, Иже от Отца ИсхоF

дящаго, Иже со Отцем и Сыном споклоняема и сславима, глаголавшаF

го пророки.

9. Во едину Святу Соборную и Апостольскую Церковь.

10. Исповедую едино Крещение во оставление грехов.

11. Чаю воскресения мертвых

12. и жизни будущаго века. Аминь.»

Згідно з Символом Віри, християни повинні вірити в єдиного Бога,

який виступає у трьох особах: БогаОтця, БогаСина і Бога Святого

Духа (Свята Трійця). Відповідно до догмату Триєдності, внутрішнє житF

тя Божества є особисті стосунки трьох «Іпостасей», або Осіб: Батька –

безначального Першопочатку; Сина, або «Слова» F «Логоса» — ПочатF

ку, що оформляє та надає значення; і Святого Духа — життєздійсню

ючого Початку. Син народжується від Батька, Святий Дух «ізходить» від

Батька (за православним вченням), або від Батька і Сина (особливість

католицької доктрини, засвоєна також протестантизмом). Але як «наF

родження», так і «ізходження» відбувається не у часі, а у вічності. Усі

три Обличчя були завжди і вони є рівними за гідністю. У такому вигляді

існує догмат про Трійцю.

Християнство успадкувало дозрілу в старозавітній традиції ідею

єдиного Бога, що має Свою причину в Собі Самому. Стосовно цього всі

особистості, істоти і предмети є творіннями Божими, причому утвоF

рені з нічого, а усеблагість, усебачення і усемогутність — є унікальниF

ми атрибутами Бога.

Особливого значення набуває в Християнстві догмат боговтілен

ня, згідно з яким Ісус Христос з Бога став людиною, народившись від Діви

Марії. Цей догмат покликаний обґрунтувати особисту роль Христа,

а крім того, надає всім євангельським повчанням статус «божественних

істин».

Триєдність і Боговтілення — це два центральних догмати, які скла

дають найважливішу відмінність християнства від іудаїзму й ісламу.

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким Ісус

Христос своїми стражданнями і смертю на хресті приніс себе у жертву

БогуFОтцю за гріхи людей — спокутував їх. Цим він відкрив їм шлях до

«спасіння від влади гріха». Догмат воскресіння Ісуса Христа проголоF

шується як запорука у майбутнє воскресіння людей із мертвих. Дог

мат вознесіння зобов’язує християн вірити, що Ісус мешкає на небі

поруч із БогомFБатьком, що показує нікчемність тілесного, земного

існування порівняно до вічності, яка очікує душу. З останніх трьох догF

матів християнство використовує ще декілька положень — віра в безF

смертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідею про небесне

вшанування та богоугодне життя на землі тощо.

Однією з найбільш значущих відмінностей християнства від інших

релігій є відношення та сприйняття другої іпостасі Трійці — Ісуса ХриF

ста. Уявлення про напівбожественного посередника між божественниF

ми і людськими планами буття характерні для самих різноманітних

міфологій і релігій. Проте Ісус Христос не є для християнства напівбог,

тобто якась проміжна істота, яка нижче Бога але вища, ніж людина.

Саме з цієї причини втілення Бога розуміється в християнстві як єдиF

нократне і неповторне, що не припускає якихFнебудь перевтілень у дусі

поганської, східної або гностичної містики: «Раз помер Христос за гріхи

наші, а по воскресінні з мертвих більше не вмирає!» — така теза, відстоF

юється Блаженним Августином проти доктрини вічного повернення.

Ісус Христос — Єдинородний, єдиний Син Єдиного Бога, що не підляF

гає включенню ні в який ряд, подібний, скажімо, принциповій мноF

жинності бодхисатв. Тому для християнства неприязні спроби видаваF

ти Христа за одного з багатьох, включаючи й його самого в ряд проF

років, учителів людства, «великих просвітлених» тощо.

Згідно з вченням про втілення Бога, абсолютна безкраїсть Бога роF

зуміється не як відкритий ряд часткових утілень, а як єдинократне

«олюднення», так що усесутність Бога вміщується в межах одного

людського тіла, а Його вічність — у межах неповторного історичного

моменту. Формула 4Fго Всесвітнього Халкідонського собору (451 р.)

висловила відношення божественної і людської природи, що зберігаютьF

ся у Боголюдині Христі, свою повноту й ідентичність — «воістину Бог»

і «воістину людина» — чотирма запереченнями: «неслиянно, непревращен

но, неподільно, неразлучимо». Формула ця намічає універсальну для ХриF

стиянства парадигму відношень божественного і людського. АнF

тична філософія розробила концепт нестраждання, неаффіціювання

божественного початку; християнська богословська традиція засвоює

цей концепт, але мислить саме цю нестражданність як присутньою

в стражданнях Христа на хресті й у Його смерті і похованні.

Ісус Христос: життя та проповідь. Ще у XIX ст. була поставлена проF

блема історичності особи Ісуса, причому дослідники поділилися на

дві групи, утворивши так звані міфологічну та історичну школи. Перші

заперечували можливість існування реальної історичної особи на ім’я

Ісус Христос, вважали його образ результатом злиття декількох міфо

логічних тем. Представники другої школи, навпаки, вважають, що

життя цілком реальної людини з часом набуло міфологічного забарвлен

ня, що й створило образ Ісуса, як ми про нього дізнаємося з книг НоF

вого Завіту.

Історичні свідоцтва про життя Ісуса практично відсутні. Життя

і смерть одного з багатьох жителів Імперії скоріше за все пройшли неF

поміченими для освічених греків та римлян, більш того, навіть іудейF

ський історик Йосиф Флавій, що ретельно вивчав історію «своєї» релігії,

серед багатьох інших проповідників, що на той час мандрували ПалесF

тиною, лише коротко згадує про Ісуса. Тому не дивно, що ми можемо

судити про особу Ісуса тільки на підставі звісток, що залишили автори

євангелій. Але євангелія — це не біографії, не життєписи у строгому

розумінні цього слова, адже євангелісти прагнули не оповісти читачам

історію земного життя Ісуса, а розказати про його божественну місію.

Про земне життя Ісуса розповідають автори чотирьох євангелій, що

увійшли до Нового Завіту. Головними подіями життя Ісуса Христа, про

які ми можемо дізнатися з тих оповідей, є:

 різдво та дитинство;

 хрещення від Іоанна Предтечі у тридцятирічному віці та початок

власної діяльності;

 проповідування близького кінця світу та Царства Божого, дива

та зцілення хворих складають головний зміст цієї діяльності Ісуса

під час його мандрів;

 кульмінацією життя Христа є так званий Страсний тиждень, коли

разом зі своїми учнями він приходить до Єрусалима на святкування

Песах. Найвідомішими подіями, що трапляються того тижня, були

Таємна вечеря, зрада Юди, арешт та суд над Ісусом, нарешті

розп’яття, смерть та воскресіння.

Але для віруючих сьогодні не складає проблеми реальність подій

життя Ісуса, про які оповідають євангелія, бо головним для них є не те,

як Ісус жив, а те, що він переказав людям, тобто його вчення. Цьому

сприяє алегорична форма багатьох євангельських притч. Ось, наприкF

лад, одна з найвідоміших притч — притча про сіяча:

«Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одне

край дороги,— і було повитоптуване, а птахи небесні його повидзьобуF

вали. Друге ж упало на ґрунт кам’янистий,— і, зійшовши, усохло, не

мало бо вогкості. А інше упало між терен,— і вигнався терен і його поF

глушив. Інше ж упало на добрую землю,— і, зійшовши, уродило стоF

кратно» (Лк. 8, 5–8).

На запитання учнів, що означає ця притча, Ісус відповідає:

«Зерно — це Боже Слово. А котрі край дороги,— це ті, хто слухає, але

потім приходить диявол, і забирає слово з їхнього серця, щоб не ввіруваF

ли і не спаслися вони. А що на кам’янистому ґрунті,— це ті, хто тільки

почує, то слово приймає з радістю; та кореня не мають вони, вірують

дочасно,— і за час випробування відпадають. А що впало між терен,— це

ті, хто слухає слово, але, ходячи, бувають придушені клопотами, та баF

гатством, та життєвими розкошами,— і плоду вони не дають. А те, що на

добрій землі,— це оті, хто як слово почує, береже його в щирому і доброF

му серці,— і плід приносять вони в терпеливості» (Лк. 8, 11–15).

Християнство має багато повідомлень відносно того, що говорив

Христос, але дуже мало притч були розкриті самим Христом. Так розF

повіді Христа залишаються відкритими для тлумачення, що сприяло,

та й досі створює умови для різноманітних інтерпретувань висловів

Христа.

Погляди на самого Ісуса сприяли осмисленню та організації життя

віруючої людини, що втілилось у понятті «християнське життя», смисл

якого в різні епохи був різним. В певні часи ідеалом вважали аскетизм,

вершинним виявленням такого ідеалу були монахи, сприяло тому те,

що Ісус повністю відійшов від світу, в особливості від мирських спокус:

багатства, влади, похоті. Здійснення цього ідеалу було доступне лише

монаху, мирянин же міг реалізувати його лише частково, якщо буде

вести родинне життя і працювати на благо суспільства. Наприклад,

людина могла займатися благодійністю, роздаючи своє майно, а не

накопичувати його; могла віддавати більше часу молитвам і поклонінF

ню Богу, зосереджуючись на сфері Божественного, а не на повсякденF

ному житті. Миряни повинні періодично дотримуватися сексуального

втримання, регулярно поститися, проводити деякі періоди часу в моF

настирі, ходити на прощу. Все це давало можливість пересічним люF

дям наслідувати аскетичний образ життя Христа.

Інший розповсюджений погляд на Ісуса акцентує увагу на його

внутрішньому характері і етичному образі. Ісус був добрим, смиренF

ним, милосердним, він являв собою приклад братерської любові до

ближнього. Цей ідеал надто імпонував мирянам і особливо зміцнився

в період Реформації. В такому розумінні, щоб наблизитися до Господа,

християнин повинен слідувати скоріше ідеалам любові, ніж зразкам

аскетизму, з притаманною останньому внутрішньою боротьбою. На

зміну ідеалу минулого — битві Ісуса з сатаною в пустелі — представниF

ки пізнього християнства схиляються на користь більш м’якого погляF

ду на Ісуса.

У будьFякому випадку ідеал Ісуса стоїть вище звичайної людської

природи, він завжди вимагає практики очищення душі. Щоб наблизиF

тися до цього ідеалу, необхідні самоаналіз, самодисципліна і практика.

Більшість християнських груп, зрозуміло, вважають, що цього неможF

ливо досягнути тільки людськими зусиллями, адже здійснення ідеалу,

досягнення Божественності, безгрішності можливо лише за допомоF

гою Божої благодаті. Провідником до неї стали вчинки Христа: стражF

дання, смерть і воскресіння. Щоб здобути Божої благодаті, потрібно

виконувати заповіт, який залишив Господь. Це Десять заповідей Божих,

які дійшли до людей через Мойсея і знаходяться у Вітхому Завіті:

1. Я господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.

2. Не сотвори собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі,

або на землі долі, або у водах під землею, і не вклоняйся їм і не служи їм.

3. Не називай даремно імені Господа Бога твого.

4. Пам’ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них

всі діла свої, а день сьомий — свято Господу Богу твоєму.

5. Шануй отця свого і матір свою,— добре тобі буде і довго жити

меш на землі.

6. Не вбий.

7. Не прелюбодійствуй.

8. Не кради.

9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього.

10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому ближнього свого,

ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані віслюка його, ані всякої

скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.

У Новому Завіті містяться ще дві головні заповіді Божі, що були дані

Христом: «Возлюби Господа Бога Твого всім серцем твоїм і всією душею

твоєю, і всією мислію твоєю: це є перша і найголовніша заповідь; друга ж

подібна їй: возлюби ближнього твого, як самого себе; на цих двох запові

дях існує весь закон і пророки» [Мф. 22; 37–39].

Ці заповіді складають моральноетичний комплекс християнства та

вважаються найголовнішим. Проте і у Старому, і у Новому Завіті є доF

сить багато інших заповідей, які орієнтують вести життя, як того поF

требує Святе Писання. Згідно з цими заповідями складаються обов’язки

християнина, визначаються таїнства, чесноти, гріхи, блаженства, виF

конуються обряди, свята та інше.

Обов’язки християнина:

1. Неділі і свята святкувати.

2. У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь

у службі Божій та інших церковних богослужіннях.

3. Установлених святою Церквою постів додержувати.

4. Принаймні один раз на рік, у святий Великий піст, сповідатися

і причащатися святих Тайн.

5. Весілля в заборонений святою Церквою час не справляти.

Не слід забувати й про сім смертних гріхів, проти котрих стоять хри

стиянські чесноти, це:

 гордість — Смиренність;

 захланність — Щедрість;

 нечистота — Чистота;

 заздрість — Доброзичливість;

 нестриманість — Поміркованість;

 гнів — Лагідність;

 лінь— Працелюбність.

Головними чеснотами, які протиставляються усім гріхам людини,

християни вважають — Віру, Надію та Любов.

Християнський культ та організація. Важливим елементом христиF

янської релігії є християнський культ. Його формування проходило чеF

рез складні перипетії боротьби з іншими релігіями та зі встановленням

самого християнства. Унаслідок цього процесу склалась досить розгаF

лужена система різноманітних свят, постів, жертвоприношень, по

клонінь, молитов, богослужінь, таїнств, релігійних треб тощо. Усе це

різноманіття спрямовувалось на підтвердження надприродного існуF

вання Бога.

Спочатку християни просто збиралися у неділю на так звані ага

пе — свята любові до ближнього. На них вони спільно приймали їжу,

а кульмінацією трапези був обряд куштування хліба та вина, так звана

євхаристія або «подяка». Але ж згодом вони, певно, помітили, що їжа

не сприяє піднесеному стану духу, і євхаристія була виділена в самоF

стійний обряд, який став основним християнським таїнством. Як

і під час інших таїнств, під час євхаристії на віруючого сходить благо

дать Божа. Євхаристія стала центром літургії — християнського боF

гослужіння, що містить також молитви, співи, читання з євангелій та

проповіді.

Католицька та православна церкви визнають за необхідне при

четність кожного віруючого до Бога. Така причетність здійснюється

якраз за допомогою особливих обрядів — таїнств, які являють собою

цілком особливі дії, що виходять за межі ритуалу, обряду. Якщо обряди

символічно співвідносять людське існування із божественним буттям

і цим гарантують стабільність рівноваги у світі і людині, то таїнства

(грец. mysterion, лат. sacramentum), за традиційним християнським розу

мінням, реально вводять божественну присутність у життя людини і слу

жать заставою прийдешнього «обожнення», прориву есхатологічного часу.

Найважливішими з таїнств, визнаними усіма віросповіданнями, є такі:

1. Водохрещення — це ініціація, що вводить у християнське життя

і припиняє, за вченням християнства, дію інерції першорідного гріха.

Гріхопадіння, тобто перший акт неслухняності Богу, зроблений першиF

ми людьми, зруйнувало богоподібність людини — у цьому полягає місце

вагомість першорідного гріха.

2. Євхаристія, або причащання — це вкушання хліба і вина, що за

церковною вірою символізують Тіло і Кров Христа заради дійсного

з’єднання віруючого з Христом, щоб Христос «жив у ньому».

Православ’я і католицизм визнають ще 5 таїнств, сакраментальF

ний статус яких заперечується протестантизмом.

3. Миропомазання, що має на меті повідомити віруючим про містичні

дарунки Святого Духа.

4. Покаяння — сповідь перед священиком і відпущення гріхів.

5. Священство, або Рукоположення, або ординація — зведення в ду

ховний сан, що дає повноваження не тільки наставляти віруючих, а таF

кож, насамперед, надає владу чинити таїнства.

6. Шлюб — здійснення в храмі церковного шлюбу, вінчання, що

тлумачиться як співучасть у містичному шлюбі Христа і Церкви.

7. Соборування, або єлеєосвячення, або маслосвяття — це помазанF

ня, що супроводжується молитвами та нанесенням єлею на тіло важF

кохворого як останній засіб повернути до життя й одночасно побажанF

ня смерті.

Важливим елементом культу є також богослужіння — сукупність

церемоній та обрядових дій, звернених до Бога з метою отримати від нього

милість. Існує система богослужінь: протягом року, протягом тижня

(неділя — воскресіння Ісуса Христа, понеділок — ангелам Бога, вівтоF

рок — пророкам, середа — зраді Ісуса Христа, четвер — святійшим хриF

стиянства, п’ятниця — розп’яттю Ісуса Христа, субота — всім святим),

протягом доби (складається з дев’яти служб: вечірніх та нічних — веF

чірня, завечірня, опівнічна й ранішня, та денних — першої, третьої,

шостої та дев’ятої години).

Християнські свята посідають важливе місце в культовій практиці;

поділяються на головні — Дванадесяті:

1. Пасха (Великдень).

2. Різдво Христове (7.01 або 25.12).

3. Трійця (П’ятидесятниця, на 50Fй день після Пасхи).

4. Стрітення Господнє (15.02).

5. Хрещення Господнє (Богоявлення, 19.01).

6. Спас (19.08).

7. Вхід Господа в Єрусалим (Вербна неділя) (за тиждень до Пасхи).

8. Вознесіння Господнє; (на 40Fй день після Великодня).

9. Здвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього (27.09).

10. Введення у храм Пресвятої Богородиці (4.12).

11. Благовіщення (7.04).

12. Успіння Богородиці або перша Пречиста (28.08).

Крім свят у християнському культі існують пости, тобто утриманF

ня від їжі, перед Пасхою встановлено Великий піст; існують також АпоF

стольський, Успенський, Різдвяний. Кожні середа та п’ятниця вважаF

ються пісними днями.

У християнстві поширені молитви, вшанування реліквій, ікон, хреF

ста, мощей.

Учні Ісуса утворили першу християнську громаду. В результаті їхньої

проповідницької діяльності в різних містах імперії виникають громаF

ди, що називаються в Новому Завіті церквами. Спочатку всі члени гроF

мад були рівні між собою і не мали керівників. Провід над громадами

здійснювали апостоли і пророки, що переходили від громади, до громаF

ди, даючи поради з тих або інших питань, або ж посилаючи листи до

громад й окремих осіб. Включені в Новий Завіт «Послання» являють

собою саме такі листи.

З часом керувати громадами починають так звані харізматики —

люди, які, за уявленням віруючих, були наділені особливою благодаттю

Св. Духа. Згодом у громадах з’являються люди, що починають посF

тійно керувати їхнім життям. Спочатку вони обирались усіма членами

громади, але поступово ці віруючі утворюють замкнену групу, поповF

нення якої стає її власним привілеєм.

Диякон стежив за поточними потребами громади, єпископ завідував

грошами та майном. Починаючи з II ст. єпископи все частіше втручаF

ються у догматичні спори, а з III ст. єпископи великих міст називаютьF

ся митрополитами, керівниками церков. У IV–V ст. зFпосеред них виF

діляються найбільш впливові — патріархи.

Право церкви на управління релігійним життям віруючих обґрунто

вується подією, про яку розповідається в «Діяннях Апостолів»:

Коли ж почався день П’ятидесятниці, всі вони (послідовники ХрисF

та) однодушно знаходилися вкупі. І нагло зчинився шум із неба, ніби

буря раптова зірвалася, і переповнила увесь той дім, де сиділи вони.

І з’явилися їм язики поділені, немовби огненні, та й на кожному з них

по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити

іншими мовами, як їм Дух промовляти давав. Перебували ж в Єрусалимі

юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом, а коли оцей гомін

зчинився, зібралася безліч народу,— та й дивувалися, бо кожен із них

тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!» (Дії 2.1–6).

Християнська традиція тлумачить цю подію як випадок, коли Бог

послав Святий Дух на церкву, щоб він керував нею до Другого ПришесF

тя. Церква, як така, що прийняла Святий Дух, й особливо «її керівниF

ки — священики, виступають таким чином намісниками Бога на землі».

Отже, п’ятдесят днів по воскресінні, тобто на єврейське свято шаF

буот (п’ятидесятниця), послідовники Христа, що зібралися в ЄрусаF

лимі, сповнилися Святим Духом, багато хто з них впав до екстатичноF

го стану, наприклад, вони стали говорити іншими мовами. Вони отриF

мали духовний досвід єдності, відчули себе як одна людина. Згадуючи

про те, як глас Божий провіщував десять заповідей всім євреям, при

горі Синай; християни стали стверджувати, що Бог дає свої об’явленF

ня людям не поодинці, а всій групі цілком. Аналогічно «отці церкви»

заявляли, що церква бере участь в євхаристії корпоративно, а не як група

індивідів. Громада повинна існувати як єдине ціле.

Отже, ченці, мученики та монархи являли собою особливо активне

наслідування Христу в структурі церкви, що досягалося або аскетизF

мом і жертовністю, або прийняттям на себе ролі духовного вождя. Як

фахівці з релігії, вони допомагали забезпечити святість громади в цілоF

му. Навіть протестантизм не спромігся повністю відмовитися від ідеї

спеціалізації на духовній ниві. В його основних течіях здавна вимагаєтьF