Подольська Є.А., Садовніков О.К. Релігіознавство

Подождите немного. Документ загружается.

Поширення буддизму одержало сильний новий імпульс, коли

мирським послідовником цієї релігії став Ашока, третій цар із давньоF

індійської династії Маур’єв (ІII ст. до н. е.). У одному із своїх наскельF

них едиктів, Ашока повідав про каяття за кровопролиття і страждання,

що він заподіяв людям у завойовницькій війні в Калінге, і про своє

рішення виправитися шляхом моральних завоювань. Це означало, що

він має намір правити, керуючись принципом праведності, пропонуюF

чи цю праведність і у власному царстві, і в інших країнах. Поширення

буддизму сприяло не тільки збільшенню його послідовників, а й виникF

ненню розбіжностей, які виникали як у самій Індії, так і за її межами.

Вже у часи Ашоки нараховувалося 18 різноманітних «шкіл учителів».

Велика хроніка Цейлону приписує Ашоку честь скликання «тре

тього собору» у Паталіпутре, де на додаток до уточнення «щирого навчанF

ня» були прийняті міри до розсилання буддійських місіонерів за межі

царства. Після Ашоки династія Маур’єв швидко згаснула. До початку

ІІ ст. до н. е. її змінила династія Шунгів, яка була більш схильна до брахF

манів, ніж до буддистів. Та крім того, на північному заході Індії з’явиF

лися бактрійські греки, скіфи і парфяни, що стало новим випробуванF

ням буддійських учителів. Пізніше, у І ст. н. е., весь регіон від Афганістану

до Пенджабу опинився під владою середньоазіатського племені кушанів.

Поява нових народів та нових вірувань зробили нові впливи на буддизм.

Відповідно до сарвастівадінської традиції, у період правління царя

Канішкі (78–101 рр. н. е.) у Джаландарі був проведений ще один «соF

бор». Результатом його роботи було прийняття буддійськими вченими

великих коментарів на санскриті. Ці коментарі мали за мету зберегти будF

дизм від впливу інших вірувань та зберегти єдине вчення.

Тим часом відбувалося становлення двох інтерпретацій буддизму.

Частина сарвастівадінів дотримувалася ортодоксальної традиції «ста

рійшин» (санскр. «стхравіравада»). Але існували і ліберали, що походиF

ли на махасангхіків. Згодом ці дві групи вступили у відкриті розбіжF

ності. Ліберали вважали навчання стхавиравадинів примітивним

і незавершеним. Традиційний шлях досягнення нірвани вони вважали

менш успішним, називаючи його «малою колісницею порятунку» — хіна

яна власне ж навчання, називали «великою колісницею»— махаяна, що

несе адепта в більш широкі і глибокі виміри істини, а відповідно надає

можливість скорішого досягнення нірвани. Для махаяни характерно

шанування пантеону божественних будд і майбутніх будд, що показуF

ють правильність шляху.

У прагненні зміцнити і зробити непохитними свої позиції хінаяF

ністи сарвастівадини зібрали множину трактатів — Абхідхарма, що форF

мувалися десь у 350–100 рр. до н. е. Абхідхарма була заснована на ранніх

текстах — сутрах і чернечих статутах, що мали назву — віная. З своєї

сторони, махаяністи підготували трактати із викладом нових інтерпреF

тацій доктрини, виступаючи проти хінаяни, яка, з їхньої точки зору,

мала примітивну інтерпретацію. Вчення у нових інтерпретаціях форF

мувались приблизно у І–ІІІ ст. н. е.

Незважаючи на розбіжності, усі ченці додержувалися єдиних праF

вил дисципліни, і найчастіше хінаяністи і махаяністи жили в тих саF

мих, або розташованих по сусідству монастирях. Таким чином, маючи

деякі розбіжності, ці напрями принципово не відрізнялися один від

одного. У своїх основах обидві течії використовували буддійські траF

диції та священні тексти, які формувались ще у доктринах тхеравади.

Крім трьох названих напрямків, буддизм має ще інші форми, де

існують звичайні уявлення про ієрархію демонів. Деякі різновиди будF

дизму махаяни обіцяють віруючим дійсний рай, ряд напрямків надає

значення скоріше вірі, ніж справам. Існує вид буддизму, що прагне приF

вести адепта до парадоксального, інтуїтивного, ірраціонального розуF

міння «щирої реальності».

Тріпітака — священна книга буддизму. Література з доктрини тхераF

вади складається насамперед із текстів Палійського канону. Канон подає

традицію буддизму в розвитку протягом декількох сторіч. Священні текF

сти згруповані в трьох збірках, названі Тріпітака — Три кошики знань:

1. Віная пітака — Кошик дисципліни містить статути і правила поF

водження ченців і монахинь, розповіді про життя і навчання Будди,

історії чернечого ордена.

2. Сутта пітака — Кошик наставлянь містить викладення пропоF

відей Будди. У них йде мова про те, за яких обставин Будда промовляв

свої проповіді, часом використовується власний досвід пошуку і знаходF

ження просвітління, незмінно з огляду на можливості аудиторії. Ці збірки

текстів мають особливе значення для вивчення ранньої доктрини.

3. Абхідхамма пітака — Кошик вищої доктрини являє собою систеF

матизовану класифікацію термінів та ідей із двох перших збірок. ТракF

тати, складені значно пізніше, ніж статути і сутри, присвячені проблеF

мам психології і логіки.

Сучасний стан буддизму. Буддизм як відособлена релігія, що залуF

чала до себе нових послідовників, зміцнювала свій вплив і створювала

нову літературу, процвітав в Індії приблизно до 500 року н. е. Його

підтримували правителі, у країні зводилися величні храми і монастирі,

з’являлися великі учителі махаяни: Ашвагхоша, Нагарджуна, Асанга

і Васубандху. Потім у розвитку буддизму наступив занепад, що продовF

жувався декілька століть. Після ХІІ ст., коли в Індії влада перейшла до

мусульман, буддизм у цій країні практично зник. Занепаду буддизму

сприяли різноманітні чинники: у деяких регіонах склалася неспокійна

політична обстановка, в інших буддизм втратив заступництво влади,

а деFнеFде наштовхнувся на протидію вороже настроєних правителів.

Проте, важливішими від зовнішніх чинників були чинники внутрішні.

Після становлення махаяни творчий імпульс буддизму послабшав.

Буддійські общини завжди жили в сусідстві з іншими релігійними кульF

тами і практиками релігійного життя — ведійським ритуалізмом,

брахманізмом, джайністським аскетизмом і поклонінням різноманітF

ним індуським богам. Буддизм ніколи не проявляв нетерпимості

у відношенні до інших релігій, тому не зміг протистояти їхньому вплиF

ву. Вже китайські прочани, що відвідували Індію у VII ст. н. е., відзначаF

ли ознаки розпаду. Починаючи з ХІ ст. як індуїзм, так і буддизм стали

відчувати на собі вплив тантризму, назва якого походить від сакральF

них книг тантр (керівництв). Тантризм — система вірувань і обрядів,

де використовуються магічні заклинання, містичні стилі, діаграми і сим

волічні жести для досягнення почуття містичного єднання з реальністю.

Елементи буддійської філософії перетрансформувались в роздумах

старих індуських опонентів, сам Будда почав сприйматися як втілення

(аватара) Вішну. Буддизм поступово занепав, був поглинений індуїзF

мом і до ХІ ст. майже цілком зник. Але на той час буддизм встиг пошиF

ритися і набути впливу в інших країнах Центральної і Східної Азії, де

зберігає життєздатність донині.

Сьогодні буддизм існує в двох основних формах. Хінаяна поширеF

на в ШріFЛанці й у країнах ПівденноFСхідної Азії — Таїланді, Лаосі

і Камбоджі. Махаяна переважає в Китаї, включаючи Тибет, у В’єтнамі,

у Японії, Кореї і Монголії. Значне число буддистів мешкає в гімалайF

ських королівствах Непал і Бутан, а також у Сиккиме на півночі Індії.

Є буддисти у Пакистані, на Філіппінах і в Індонезії. Набагато менше будF

дистів живе в самій Індії. За межами Азії декілька тисяч буддистів жиF

вуть у США (600 тис.), у Південній Америці (160 тис.) і в Європі (20 тис.).

Дані загальної чисельності буддистів у світі (від 200 млн. до 500 млн.)

розходяться в залежності від методики і критеріїв підрахунку. У багаF

тьох країнах буддизм змішався з елементами інших східних релігій, наF

приклад, таких, як синтоїзм або даосизм.

В останні роки виникли асоціації буддистівFмирян, які прагнуть зв’яF

зати навчання махаяни із сучасним життям. Так, у напрямках дзенбуд

дизму навчають мирян методам медитації як засобу зберегти внутрішню

рівновагу в хаосі міського життя. У сектах Чистої землі акцент робиться

на чеснотах співстраждаючої, співчуваючої людини: щедрості, ввічлиF

вості, доброзичливості, чесності, співробітництві і служінні. ВизнаєтьF

ся, що ідеал махаяни — порятунок живого від страждання — цілком може

служити спонукальним мотивом для заснування лікарень, дитячих приF

тулків і шкіл. У Японії, особливо після Другої світової війни, буддійські

ченці беруть активну участь у громадській і гуманітарній діяльності.

У КНР махаяна продовжує існувати, незважаючи на те, що приF

бутки монастирів дуже скоротилися. У священних місцях уряд дозвоF

ляє проведення традиційних релігійних служб. Були відбудовані або

реставровані буддійські будівлі, що мають історичну або культурну

цінність. У 1953 році з дозволу уряду в Пекіні була створена Буддійська

асоціація. Її метою стала підтримка дружніх стосунків із буддистами

суміжних країн. Вона організовувала обмін делегаціями з буддистами

ШріFЛанки, М’янми, Камбоджі, Лаосу, В’єтнаму, Японії, Індії і НепаF

лу. Буддійська асоціація буддійського мистецтва підтримує вивчення

і зберігання пам’ятників буддійської культури. На Тайвані й у Гонконзі,

а також в общинах закордонних китайців — наприклад, у Сінгапурі

і на Філіппінах — у махаяністів існують асоціації мирян, що організуF

ють популярні лекції і поширюють релігійну літературу.

Ламаїзм — одна з форм буддизму, поширена в Тибетському регіоні

Китаю, у Монголії і ряді гімалайських князівств. Тибет познайомився

з буддизмом у VIII ст., з його пізнішим індійським варіантом, у якому

тантричні ідеї й обряди змішувались із послабленими традиціями хінаF

яни і махаяни, і увібрав у себе елементи місцевої тибетської релігії бон.

Бон являв собою форму шаманізму, поклоніння духам природи, у якому

припускалися людські і тваринні жертвопринесення, магічні обряди, змо

ви, вигнання нечистої сили і чаклунство. Перші буддійські ченці з Індії

і Китаю поступово витісняли старі вірування, до появи в 747 році танF

триста Падмасамбхі, що проголосив не потребуючу безшлюбності «ма

гічну» форму буддизму, що згодом асимілювала бон. У результаті утвориF

лася система вірувань і обрядів, відома як ламаїзм, священнослужителі

якої мають ім’я лам. Початок її реформуванню поклав Атіша — учиF

тель, що прибув з Індії в 1042 році і запропонував більш духовну доктF

рину, стверджуючи, що релігійне життя повинно проходити три стадії:

 шлях хінаяни, або моральної практики;

 шлях махаяни, або філософського осмислення;

 шлях тантраяни, або містичного єднання через ритуали тантри.

Згідно з цією теорією, до третьої стадії можна було перейти тільки

після проходження двох перших. Реформи Атіши були продовжені тиF

бетським ченцем Цзонхавою (1358–1419), що заснував секту гелукпа

(доброчесного шляху). Цзонхава жадав від ченців дотримання обітниці

безшлюбності й учив більш високому розумінню тантричної символіF

ки. Після 1587 року Верховний лама цієї школи став називатися Да

лайламою (далай — «океанська широчінь»). Вплив секти зростав, і у 1641

році Далайлама одержав усю повноту як світської, так і духовної влади

в Тибеті. ДалайFлами вважалися втіленнями Ченреці, бодхісатви Ве

ликого Милосердя (Авалокітешварі), святого покровителя Тибету. Більш

популярна інша назва секти Гэлукпа — жовтошапошники, на відміну від

більш древньої секти Каг’юпа — червоношапошники. З часів Атіши значF

не поширення одержало поклоніння богині милосердя ТаріFРятівниці.

Священне писання тибетського буддизму зіграло велику роль у поF

ширенні навчання, священні тексти є основою для навчання ченців

у монастирях і для наставляння мирян. Найбільшим пієтетом оточені

канонічні тексти, що діляться на дві основні групи. Каджур містить

навчання Будди в повному перекладі із санскритського оригіналу (104

або 108 томів), а також Чотири Великі Тантри.

Проблемнопошукові питання

1. Що сприяло появі та розквіту буддизму у Стародавній Індії?

2. Що привабливого містить у собі вчення Будди?

3. Як ви розумієте поняття нірвани, сансари та карми?

4. Як ви вважаєте, чи дійсно позбавлення бажань повинно стати

для людини метою для досягнення?

Терміни, які потрібно запам’ятати: нірвана, чотири шляхетні істини,

сангха, самнсара, серединний шлях, атман, арахата, карма, тріпітака, хіна

яна, махаяна, сутра, тантрізм, дзенбуддизм, ламаїзм.

Питання до семінару

1. Виникнення буддизму: соціальні та ідейні передумови.

2. Будда: його життя та вчення.

3. Віровчення буддизму.

4. Основні напрямки буддизму: хінаяна, махаяна, ламаїзм.

Теми рефератів

1. Вчення буддизму про сутність буття.

2. Космологічні погляди буддистів.

3. Обрядність та духовенство буддистської церкви.

4. Природа сансари.

5. Особливості ламаїзму.

6. БуддизмFламаїзм в Україні.

7. Буддистська релігійна література.

Список літератури

1. Буддизм и культурноFпсихологические традиции Востока.— М., 1990.

2. Буддизм: история и культура.— М., 1989.

3. Васильев Л.С. История религий Востока.— М., 1999.

4. Гараджа В.И. Религиоведение.— М., 1995.

5. Жуковская Н.Л. Ламаизм и ранние формы религии.— М., 1977.

6. Історія релігії в Україні.— К., 1999.

7. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство.— К., 1997.

8. Корнев В.И. Буддизм — религия Востока.— М., 1990.

9. Кочетов А. Н. Буддизм.— М., 1983.

10. Кочетов А. Н. Ламаизм. М., 1973.

11. Крывелев И.А. История религии: В 2 т.— М., 1975.

12. Лекции по истории религии.— СПб., 1997.

13. Лубський В.І. Релігієзнавство.— К., 1997.

14. Мень А. История религии: В 7 т.— 1991.

15. Миркина З.А., Померанц Г. С. Великие религии мира.— М., 1995.

16. Ольденберг Г. Будда: его жизнь, учение и община.— М., 1990.

17. Основы религиоведения / Под ред. И.Н. Яблокова.— М., 2000.

18. Поликарпов В.С. История религий: Лекции и хрестоматия.— М., 1997.

19. Радугин А.А. Введение в религиоведение.— М., 1995.

20. Радхакришнан С. Индийская философия: В 2 т.— М., 1993.

21. Релігієзнавство / За ред. С.А. Бублика.— К., 2000.

22. Розенберг О.О. Труды по буддизму.— М., 1991.

23. Сто великих людей мира. Зороастр. Будда. Конфуций. Магомед.— М., 1991.

24. Токарев С.А. Религия в истории народов мира.— М., 1986.

25. Щербатский Ф.И. Избранные труды по буддизму.— М., 1988.

Тема 6. ХРИСТИЯНСТВО

1. Виникнення християнства.

2. Віровчення про Бога та про Боголюдину (христологія).

3. Ісус Христос: життя та проповідь.

4. Християнський культ та організація.

5. Розподіл християнства на католицизм та православ’я:

історія та сучасність.

6. Основні напрямки протестантизму.

Виникнення християнства. Християнство (від грец. Христос — ПоF

мазаник, Месія); за свідченням новозавітного тексту (Діяння апосF

толів 11:26), утворене на основі грецької мови з ужитком латинського

суфікса. Іменник christianoi — прихильники (або послідовники) ХрисF

та. Слово християни, уперше ввійшло у вжиток для позначення приF

хильників нової віри в сирійськоFеллінському м. Антіохія в І ст. н. е.

Християнство — одна зі світових релігій (поряд із буддизмом та іслаF

мом), одна з так званих «авраамітичних» релігій, спадкоємиця біблійноF

го монотеїзму, що поєднує християнство з іудаїзмом та ісламом. Хрис

тиянство має три основні напрямки: православ’я, католицизм, протес

тантизм. В основі християнства покладена віра в Ісуса Христа, який

сприймається як Боголюдина, як Рятівник, як утілення другого обличчя

триєдиного Божества — так званої Трійці.

На рубежі ери просторий реґіон Середземного моря був зайнятий

Римською імперією, що увібрала в себе безліч різноманітних країн та

народів, зі своїми особливими релігійними традиціями. Більшість

релігій того часу були політеїстичними, але серед них виділялася реліF

гія євреїв — іудаїзм. Саме на ґрунті іудаїзму виникає нова релігія, якій

судилося згодом стати світовою — християнство.

Християнство виникло в І ст. н. е. у східній провінції Римської

імперії — Палестині в контексті месіанських напрямків іудаїзму, із котF

рим незабаром християнство опинилось у стані конфлікту, що виник

після виключення християн із синагогального життя, після 70 року.

Християни після формальних прокльонів стали єретиками в іудаїзмі.

Спочатку християнство поширювалося в середовищі єврейства Палес

тини і середземноморської діаспори, але, вже починаючи з перших десяF

тиліть І ст., набуває усе більше послідовників серед інших народів. Аж

до кінця існування Римської імперії поширення християнства відбуF

валося переважно в її межах, причому особливу роль відігравали східні

околиці — Мала Азія, яка в Одкровенні Іоанна Богослова (гл. 2–3) симF

волізує частину Всесвітньої Церкви; Єгипет, який є колискою христиF

янського чернецтва, і Олександрія, яка стала осередком християнської

вченості і філософії. Необхідно також відзначити значення «буферних»

територій між Римською імперією та Іраном. Такою, наприклад, була

Вірменія, яка офіційно прийняла християнство дещо раніше знамениF

того Міланського едикту римського імператора Костянтина. Згідно

з цим едиктом християнство стало офіційною релігією Риму у 313 році.

У своєму формуванні християнство спиралось на різні причини та

підстави, які сприяли появі та розвитку нової релігії. Серед багатьох

факторів утворення християнства слід зосередити увагу на соціальних

та на ідейних джерелах християнства. Спочатку розглянемо соціальні

джерела виникнення християнства.



Боротьба пригноблених верств населення Римської імперії, до яких

можливо віднести підкорені етнічні групи та рабів, була досить

важкою та найчастіше безуспішною. Таке безсилля породжуваF

ло апатію та відчай. Спасіння давала тільки надія на щось краF

ще, що колиFнебудь відбудеться. Таку надію почали шукати

в релігії.



Централізація влади у Римі гармоніювала з ідеєю єдиного бога.



Поєднування політичних, економічних, політичних та ідейних відно

син у межах однієї держави сприяло уявленням про наднаціональF

ного бога.



Розпад рабовласницького ладу потребував нових ідеологічних заF

собів впливу з боку можновладців на підлеглі маси.

Головними ідейними джерелами християнства з яких черпались найF

головніші положення релігії, ставали:



Іудаїзм, від якого християнство успадкувало визнання Старого

Завіту з його змістом, образ Ісуса Христа, ідею про месію та інше;



Ідеологія кумранської общини, яка породила вчення про друге приF

шестя месії;

 Релігії східних народів Римської імперії надали багато міфічних

образів та сюжетів, котрі робили християнство поліетнічною

релігією;

 Релігійнофілософські вчення Філона та Сенеки принесли

у християнство ідеї про вроджену гріховність, про необхідність

спасіння душі як мету життя, про божественну сутність месії, про

рівність людей перед Богом, про презирство до земного життя,

про любов до ворогів та про покірність долі.

У історії свого розвитку християнство пройшло декілька етапів:

1. Початкове християнство — часи, в котрі відбувається виникнення

перших християнських громад;

2. Раннє християнство — це час формування церкви та основ віроF

вчення.

3. Період Всесвітніх соборів — час існування християнства як панівF

ної релігії у певних регіонах та відособлення західної та східної церков.

4. Період розвитку християнства після 1054 року — це важливий пеF

ріод після так званого розділення церков. У 1054 році відбувся роз

поділ християнства на православ’я (східний напрямок) та на католи

цизм (західний напрямок), після чого історія православ’я та католицтF

ва пішла багато в чому різними шляхами та не завжди має спільну

періодизацію.

Християнство має власні традиції, які відрізняють цю релігію від

багатьох інших. В основі християнства покладено Священне Придан

ня — сукупність форм до яких належить: усна традиція, релігійні тек

сти та богослужіння, у яких передається утримання віри, що має своїм

джерелом Одкровення. Джерело віровчення Християнства — Святе пись

мо, головним у якому є Біблія; а також «Символ віри», рішення всесвітніх

і деяких помісних соборів, окремі твори так званих отців церкви. Згідно з

Священним Приданням формується християнське віровчення та наF

вчання про Бога, складається організаційна структура, виконуються

обряди та інше.

Віровчення про Бога та про Боголюдину (христологія). Основні поF

ложення християнського віровчення (догмати) складалися протягом

багатьох століть під впливом політики та економіки, соціальних та етF

нічних процесів, філософії та релігійних течій. Догмати містяться

у Біблії та постановах Християнських Вселенських соборів. Крім того,