Подольська Є.А., Садовніков О.К. Релігіознавство

Подождите немного. Документ загружается.

Питання до семінару

1. Класифікації релігій.

2. Первісні релігійні культи.

3. Міфологічна свідомість.

4. Особливість релігійної віри.

Теми рефератів

1. Основні версії походження релігії.

2. Класифікація релігій.

3. Фетишизм у первісних віруваннях.

4. Тотемізм у первісних віруваннях.

5. Магія у первісних віруваннях.

6. Збереження первісних вірувань у житті людства.

7. Шаманізм.

8. Історія релігії: виникнення та становлення.

Список літератури

1. Гараджа В.И. Религиоведение.— М., 1995.

2. Зыбковец В.Ф. Дорелигиозная эпоха.— М., 1959.

3. Історія релігії в Україні: Навч. посіб.— К., 1999.

4. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство.— К., 1997.

5. Крывелев И.А. История религии: В 2 т.— М., 1975.

6. Кудрявцев В.В. Лекции по истории религии и свободомыслия.— Минск, 1997.

7. Лубський В.І. Релігієзнавство.— К., 1997.

8. Лукач Й. Пути богов.— М., 1984.

9. Основы религиоведения / Под ред. И.Н. Яблокова.— М., 2000.

10. Радугин А.А. Введение в религиоведение.— М., 1995.

11. Релігієзнавство / За ред. С.А. Бублика.— К., 2000.

12. Тайлор З.Б. Первобытная культура.— М., 1989.

13. Токарев С.А. Ранние формы религии.— М., 1990.

14. Токарев С.А. Религия в истории народов мира.— М., 1986.

15. Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура.— М., 1991.

16. Юнг К. Архетип и символ.— М., 1991.

17. Яблоков И.Н. Религия: сущность и явления.— М., 1982.

Тема 4. НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ

1. Розвинуті релігії.

2. Ранні національні релігії.

3. Релігія давніх слов’ян.

4. Пізні національні релігії.

5. Індуїзм.

6. Іудаїзм.

Розвинуті релігії. Зміни, які відбулися у суспільстві в зв’язку

зі зміною первісних відносин та становленням нового ладу — класового

суспільства, потребували також змін ідеологічних. Такі трансформації

відбувались у релігійній свідомості і діяльності людства, релігії первісF

ного суспільства змінювались релігіями, які відображали інтереси ноF

вих спільнот. За своїм змістом нові релігійні утворення були значно

складнішими, тому іноді їх називають розвинутими релігіями. До них

ми можемо віднести національні та світові релігії. Розвинуті релігії ма

ють свої особливі риси, перш за все такі:

 головні об’єкти поклоніння — боги, а не духи;

 боги мають владу і над світом надприродним і над людським

суспільством;

 боги гарантують порядок на землі, та підтримують нерівність;

 нерівність серед людей зумовила появу спеціального ідеологічного

апарату, який відстоював інтереси панівних шарів у суспільстві —

церкви;

 церква ставала на службу панівному класу, та, у свою чергу,

прагнула до придбання домінуючої ролі у ідеології і у суспільстві.

Розподіл людства на класи розпочався в епоху неолітичної революції.

Цей час характеризується економічними, технічними, соціальними

змінами, утворенням міст та держав, та, головне, на що слід звернути

увагу, починається процес створювання націй. Нації потребували своїх

релігійних проявів, що і сталось, з’явились національні релігії. По мірі

розвитку націй національні релігії трансформувались, тому доцільно

розподілити національні релігії на ранні національні та пізні національні.

Ранні національні релігії. Ранні національні релігії — релігійні віруван

ня, які являли ідеологічне протистояння різних верств населення у межах

однієї національної держави. Ранні національні релігії мають свої харакF

терні риси, які відокремлюють їх від інших релігійних утворень, а саме:

 усування від офіційного культу низів суспільства;

 нетривалість існування;

 суворий політеїзм;

 зародження вчення про посмертну віддяку (наявність причинного

зв’язку між поведінкою людини в земному житті та її долею

у потойбічному світі);

 обов’язковість жертвопринесень.

До ранніх національних релігій відносять давньоєгипетську, хетську,

фригійську, халдейську, давньоіндійську, давньоєврейську, давньогрецьF

ку, давньоперську, давньоримську, давньогерманську, релігію народів

Стародавнього Дворіччя та інші. З численних ранніх національних

релігій ми зосередимося тільки на релігії давніх слов’ян.

Релігія давніх слов’ян. Праслов’янські племена починають формуF

ватися у ІІ тис. до н. е. на території від Вісли до Одеру, деякі племена,

можливо, просувались на території дніпровського басейну. Релігійні

уявлення слов’янських племен ґрунтувалися на землеробському уявF

ленні при залишках тотемізму, анімізму та магії.

У слов’ян зберігався патріархальноFродовий лад, що сприяло збеF

реженню культу шанування пращурів та розвитку погребального кульF

ту. Соціальні та деякі етнічні розбіжності приводили до різноманіття

способів використання погребальних обрядів. Але загальним для слоF

в’янських племен була віра у потойбічне життя у раю — прекрасному

саду, або у пеклі — місці яке заповнює жар і вогонь. Небіжчики розпоF

ділялись на «чистих», тих, що померли природною смертю, та на «нечиF

стих», тих, що померли неприродно, скоїли смерті за власним бажанF

ням. Перших називали «батьками» й шанували, других називали

«мерцями» — їх боялись. Добрими батьками були Чур та Домовий, злиF

ми мерцями вважались упирі та мавки.

Слов’яни мали своїх богів, які були загальнослов’янськими, але не

було заборони шанувати якогось бога у більшій мірі, а якогось менше.

Тому різні слов’янські племена мали того бога, який більш відповідав

їх потребам — господарським, військовим, побутовим та іншим. Головні

боги слов’янського пантеону були пов’язані з проявами землеробського

культу. Сварог та Даждьбог, Ярило та Коляда були богами сонячними,

Перун — бог грози та зливи, Велес (Волос) — бог скотарства, Мокош —

жіноча богиня родючості.

Знайомство слов’ян із сусідніми релігіями та загальноєвропейське

походження від індоєвропейських коренів іноді не дає змоги відокреF

мити суто слов’янських богів. Так, іноді волинського Триглава розуміF

ють як Тримурді індуїстів, або як початок триєдності християнського

бога, або ж як богів: Сварога, Даждьбога, Радегаста та Свантовіта не

завжди проводячи відокремлювання одного від іншого.

Крім богів, «відповідальних» за найважливіші стихії, існувало безліч

богів другого порядку, або ж духів. Так, у лісі мешкав — Лісовик, у воді —

Водяник, на межі розташувався — Межовик. Існувало багато жіночих духів:

Полудниця, Рожениця, Берегиня, Водяниця. Складні образи являють собою

«віли» — лісові, польові, водяні та повітряні діви, які частіше асоціюються

із русалками, але цей образ запозичений з античної культури.

Досить розповсюдженими у слов’ян були різні магічні обряди. ТаF

кими були сакральні фрази, заговори, амулети, орнаменти та обряди.

Чинили ці дії, пов’язані із культом давніх слов’ян, спеціальні люди —

волхви, (іноді чаклуни). Є думка, що волхви класифікувалися згідно

зі своєю спеціалізацією: волхвиFцілителі, волхвиFхмаровідгонителі,

волхвиFхранителі... Волхви мали величезний вплив на слов’янський рід

та плем’я, від їх дій залежав добробут, врожай, вдача. Волхви зберігали

міфи та скази, таких «сказателів» називали — відунами або баянами.

Відомі жінкиFчаклунки — відьми (від «відати» — знати), недобрі волхF

ви — кощунники, та недобрі жінкиFвідьми — потвори.

Місцем релігійних культів та дій були капища та урочища, а також

святилища та храми із зображенням богів. Найчастіше слов’яни вклоF

нялись місцям, де, за їх віруваннями, існували боги: сонцю, місяцю,

деревам, річкам, вітрам тощо.

Пізні національні релігії. До нашого часу ранні національні релігії

не збереглися, але вони мали досить сильний вплив на усі прошарки та

верстви певних національностей, а подалі їх мотиви та обряди увійшли

до пізніших релігійних утворень. Серед таких довго існуючих й донині

релігій — індуїзм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, іудаїзм

та інші.

Пізні національні релігії — релігії, які існували у період феодальних

відносин, відстоювали інтереси нації без соціального протистояння низів

та верхів. Для них характерні:

 великі масштаби впливу;

 живучість;

 єдність політеїзму й монотеїзму;

 спрощення жертвопринесень;

 розвиненість учення про загробні відплати.

Індуїзм. До числа найдавніших національних релігій відноситься

індуїзм, що сповідує переважна більшість населення Індії протягом

століть. Назва «індуїзм» з’явилась приблизно в 1200 р. н. е. в зв’язку

із прагненням мусульманських завойовників, які з’явились в Індії, розF

різнити віру індійського народу і свою власну. Слово «індуїзм» вживаєть

ся, поперше, для позначення релігійноритуальної практики членів індусь

кої общини (власне індуїзм), і, подруге, в широкому розумінні, як

позначення сукупності культури, звичаїв, норм, традицій, релігійних уяв

лень індійського народу. Як релігійна традиція індуїзм налічує 5 тисяч років.

Вирішальний вплив на формування індійської культури справило

вторгнення в середині II тисячоліття до н. е. в Індію арійських племен.

Їх релігійноFміфологічні, правові і соціальноFетичні уявлення відобраF

жені в так званих Ведах, написаних на ведійському санскриті — мові

арійських племен. Ведійський комплекс складають: власне Веди, або

самхіти — збірки гімнів на честь богів (Рігведа і Самаведа), жертовних

формул, висловів, магічних заклинань і замовлянь (Яджурведа і Ахтар

ваведа); Брахмани — пояснення до самхіт; араньяки, або пісні лісних

пустельників, що безпосередньо примикали до Брахманів; Упанішади,

що примикали до араньяків і Брахманів,— тексти езотеричного, тобто

потаємного змісту. Веди містять всю суму знань індійця того часу про

себе і навколишній світ — богів, демонів, космос, ритуал, соціальний

устрій, етичні цінності і багато іншого.

Для початкового періоду індуїзму, який іноді називають ведичною ре

лігією, є характерним шанування природи як такої, тотожність людиF

ни і природи, навіть творіння світу відбувається в процесі принесення

в жертву першолюдини Пуруши, з різних частин його тіла. Наприклад,

за деякими міфами світ твориться з частин коня. Але в будьFякому виF

падку початковий стан всесвіту відповідає хаосу.

Ведійські боги — це фактично уособлення тих або інших природних

сил, яких важко представити в антропоморфному, людиноподібному

вигляді. Ведійські боги наділені величезною кількістю епітетів, так, як

і різноманітними функціями, вони поліфункціональні. Так, Сома, бог

п’янкого напою, що носить ту ж назву, приносить багатство, щастя,

життєву силу, їжу, веде по шляху, приходить на допомогу, нагороджує

співців, обдаровуючи їх майстерністю, виводить хвороби, вбиває чуF

дищ, уражає зломовних. Бог вогню Агні володіє всіма силами, заповF

нює повітряний простір, зміцнює небо і землю, охороняє їх, сходить

на небо, знає всю мудрість, всі світи, всі людські таємниці, спостерігає

за всім на світі, приводить богів на жертвопринесення і т. д. Але кожF

ному з численних ведійських богів притаманна та або інша визначальF

на риса, що виділяє їх з числа інших божеств. Так, Агні — це передусім

вогняна стихія, це вогонь в усіх його проявах — в полум’ї світоча, жерF

товного вогнища, заграві лісної пожежі.

Боротьба з демонами, що втілюють темні сили і хаос, є основною

функцією бога Індри. Разом з тим він прожерливий, похітливий, більше

інших ведійських божеств схильний до соми. Індра є втіленням неприF

борканої фізичної сили, мужності і відваги. За допомогою блискавки

Індра одержав перемогу над драконом, що намагався затримати течію

вод. Саме з вод виникає земля і їжа. Інший варіант — походження з вод

яйця, з якого через рік з’являється богFтворець Брахман. Яйце розкоF

лолося на золоту і срібну половини, з яких виникли відповідно небо

і земля. Бог Варуна стежить за чинністю у всьому світі вічного фізичноF

го і морального закону (ріти), він стоїть на охороні порядку. Варуна

управляє небесними стихіями, стежить за рухом зірок, зміною дня і ночі.

Йому відомо все явне і таємне. Він строгий, але справедливий.

Головними рисами ведичної релігії було обожествлення сил приF

роди, анімізм і первісна магія. За уявленнями індійців боги перебували

у постійному стані війни зі злими демонами — асурами. Богів та деF

монів вшановували безпосередньо як сили природи. З часом ведична

релігія почала освячувати суспільну нерівність. Бог Індра став вистуF

пати як цар богів і як бог війни.

У ведичний період відчувається нерозривний зв’язок процесів

в природі з циклом жертовних дій. Існували різні засоби жертвопринеF

сень, але головне місце відводилося жертвопринесенню на вогні. ОпиF

си жертвопринесень, що містяться в ведійських гімнах, говорять про

те, що задовго до ведійскої епохи арії приносили в жертву людей. СпаF

лювання покійника — теж своєрідне жертвопринесення. Пізніше

в епічній поемі «Махабхарата» (V ст. н. е.) саме життя розуміється як

символічне жертвопринесення. Дія поеми відбувається не просто на

полі битви, але на полі Дхарми — закону, де самі боги вчиняли жертF

вопринесення. Центральний герой поеми — Арджуна, якого наставляє

Крішна, повинен виконувати свій обов’язок кшатрія, воїна, для якого

битва є бажаною можливістю виконати свій обов’язок і таким чином

досягнути «відкритих брам раю». Кожна людина діє згідно зі своєю дхар

мою, і протестувати проти цього безглуздо. Слід відректися від приF

хильності і плодів своїх дій, а не від самих дій. Відмовитися від

дійсності — значить не приймати світу з його законами боротьби

і смерті. Кожний повинен слідувати своїй кармі. В Упанішадах з’явF

ляється ідея відплати за погані і добрі діла.

У ведійську епоху в жертву приносили також домашніх тварин і птиF

цю. Принесення в жертву корови, наприклад, було припустимо тільки

під час жертвопринесення і тільки в тому випадку, якщо в жертовній

трапезі брали участь всі члени даного колективу. Разом з коровою кінь

вважався найбільш цінною жертвою. Пізніше відбувається поступове

заміщення таких жертвопринесень принесенням в жертву богам плодів,

квітів, солодощів, ароматичних речовин і т. п. Цьому ж сприяло проF

никнення в брахманізм ідей ахімси — незаподіяння зла живому. В епоF

ху середньовічного і пізнього індуїзму вбивство корови стало неприпуF

стимим в зв’язку з широко розповсюдженим культом священної корови,

«коровиFматері», та й великі ведійські жертвопринесення стали рідкиF

ми. В багатьох випадках кров тварини символізується червоним порошF

ком, що наноситься на зображення бога або на його вівтар. Інколи дуF

хам і божествам замість кривавої жертви приносять глиняні фігурки,

що заміняють живих коней.

Вже в Ведах знаходяться міфологічні обґрунтування кастового роз

поділу індійського суспільства і привілейованої ролі перших двох каст —

жерців, духовних вчителів — брахманів і воїнів — кшатріїв. Ці і дві інші

основні касти — ремісники, селяни, торговці — вайш’ї і раби, слуги —

шудри, були утворені з окремих частин тіла першолюдини Пуруши (уст,

рук, стегон і ніг) і символічно позначені певними кольорами (на санскр.

«варна» —«колір»), за іншими версіями з різних металів (золота, срібла,

бронзи і міді відповідно). Члени перших трьох варн називалися ще «двічі

народженими» (двіджа), бо їм вручався священний шнур, що знамеF

нував щось подібне до другого, релігійного народження. Обов’язки різних

каст визначаються таким чином:

 знання, здійснення знання, віра — обов’язки браманів, народжені

їхньою власною природою;

 блиск, пишнота, стійкість, обдарованість, хоробрість в битві,

щедрість, шляхетність — обов’язки кшатріїв;

 хліборобство, скотарство, торгівля — обов’язки вайш’їв;

 діло служіння — обов’язок шудр.

Закон слідування звичаям своєї касти є окремим проявом кругоF

вороту життя, загального закону, який в Ведах охороняють боги, які

самі підвладні цьому закону, і жерці, що вчиняють ритуальні принеF

сення жертв богам. Подальша чинність цього закону починає зуF

мовлюватися моральним змістом людського життя. В сучасній Індії

налічується більш ніж 3 тисячі каст і підкаст, що об’єднуються усF

відомленням єдності, расової і племінної, мовної, культурної, проF

фесійної та ін.

У VI–V ст. до н. е. в Індії відбувається розпад первісних стосунків

та перехід до рабовласницьких. Зміни економічного, соціального та

політичного плану потребували також і змін ідеологічних, що знайшло

відображення у розвитку та трансформації ведичного індуїзму. ПочиF

нається новий етап індуїзму, який має назву — брахманізм.

Боги, богині, епічні герої виступають в брахманізмі як персоніфіF

кації космічних сил і як втілення моральних і абстрактноFтеоретичних

уявлень. Але незважаючи на їх велику численність, всі боги є виявлен

ням єдиного брахману, абсолютної святості. Цю ідею єдиної і вищої реF

альності, з якої все виникло і в яку все повертається, успадковує і пізній

індуїзм. Бог проймає собою весь світ. Брахман є безособовим всесвітнім

«Я». Атман — індивідуальна душа. Мандри душі по царству смерті виF

кликані відсутністю її єдності з Брахманом, звільнення, вилучення її

з круговерті життя розуміється як досягнення цієї єдності. Вже в Ведах

культ безлічі богів поєднується з вірою в єдиний безособовий принF

цип, що обіймає все. Крім того, Варуна, Індра, Агні по черзі стають

об’єктом шанування як верховні боги.

В брахманізмі всі померлі діляться на тих, хто після смерті набуває

безсмертя, і тих, кого чекає нове народження і нова смерть. До того, як

остаточно визначиться доля померлого, він підлягає іспиту, під час якоF

го на одну чашу кладуть його добрі вчинки, а на іншу — злі. Рішення

залежить від того, яка чаша перетягне. Але поняття добра і зла тут не

носять моральноFетичного характеру, все визначається тим, наскільки

добре людина дотримувалася належного обрядного ритуалу.

Не менш важливим є слідування дхармі — загальному вічному

порядку, що зберігає, утримує всесвіт як єдине ціле. Загальною дхар

мою обумовлюються дхарма касти і індивідуальна дхарма кожної

людини, безпосередньо пов’язана з її приналежністю до певної касF

ти. Норми дхарми включають в себе приписи правильної поведінF

ки, головними з яких є: обов’язковість цнотливості до шлюбу, ахімF

са, правдивість, а також конкретні правила поведінки і регулювання

почуттів; а саме: виконання релігійних законів, безперервне підтриF

мання в собі відчуття внутрішнього зв’язку з богом, вивчення (слуF

хання) вед, підтримання чистоти. Правильне виконання приписів

дхарми повинно привести до досягнення мокши — повного звільненF

ня від уз плотських перероджень і всяких зв’язків з матеріальним

існуванням.

Важливого значення набуває та має своє продовження у наступноF

му розвитку людства, орієнтування людини на досягнення трьох осF

новних завдань (триварга):

 дхарма — слідування основним релігійноFморальним настановам;

 артха — все, що зв’язане з користю і вигодою в суспільному житті;

 кама — повне задоволення тілесних потреб, передусім любов.

Усі головні ідеї ведизму та брахманізму знайшли свого подальшого

розвитку у пізньому індуїзмі. В той же час він збагачується новими міфаF

ми, обрядами, зазнаючи значних змін в своїй догматиці.

Головні джерела класичного індуїзму, окрім Вед,— це народний епос

«Махабхарата» і «Рамаяна» (декілька раніше), а також пурани, зведенF

ня переказів. Вони формуються з IV–V ст. і після цього протягом всьоF

го середньовіччя. В пуранах утворення землі, космогонічні міфи переF

плітаються з реальними подіями. Увага переноситься з образу на

емоційну сторону релігії, на любов до бога, вільне шанування вищого

божества — бхакті. Народною любов’ю користуються герої індійських

епічних поем Рама — ідеальний син та ідеальний правитель, Сіта —

зразок чистоти і вірності індійської жінки.

У брахманізмі численний пантеон богів очолює тріада богів —

Трімурті. Головний серед них Брахма, творець світу. Поруч з ним доброF

чинний богFохоронець Вішну і грізний бог Шива. Творець Брахма, перF

ший бог божественної трійці, що виступає як персоніфікація вищого боF

жественного начала — Брахмана, зображається червоним, лотосооким,

бородатим, з чотирма обличчями, чотирма тілами і вісьма руками, в яких

чотири веди, жезл, судина з водою з Ганга, жертовна ложка, інколи квітка

лотосу, перлове намисто і лук. Він перебуває на вершині гори Меру і пеF

ресувається верхом на лебеді. Брахма народжується в яйці, золотому заF

родку, що плаває в первісних водах; провівши в яйці рік, Брахма силою

думки поділяє його на дві половинки; з однієї створюється небо, з другої

земля, між ними виникає атмосфера. Далі з’являються п’ять елементів

(вода, вогонь, земля, повітря, ефір), думка, а ще пізніше боги, жертвоF

принесення, веди, зірки, час, гори, рівнини, моря, ріки, нарешті люди.

Сам Брахма поділяється на дві частини — чоловічу і жіночу. Після цього

створюються рослини, тварини, птаство, комахи, демони. Все спрямоF

вується і контролюється Брахмою, він є втіленням творчого принципу

існування. Незважаючи на це, в усій Індії Брахмі присвячено не більш

десяти храмів. Значно більше шанують і люблять Шиву і Вішну.

В ведах Вішну виступає як персоніфікація небесної, сонячної енергії,

в брахманах його значення зростає, але лише в пуранах і епосі він зайF

має центральне місце. За своєю природою Вішну добрий і доброзичF

ливий. Він контролює долю людей. Встановити близький зв’язок

з людьми Вішну допомагають 10 втілень (аватар): 1) риба, що з’являєтьF

ся під час великого потопу, щоб попередити людство; 2) черепаха, що

врятувала багатства від потопу; 3) вепр, що підняв землю з води під час

потопу; 4) людиналев, що переміг злих демонів; 5) карлик; 6) Пуруша

рама («Рама, що тримає сокиру»), який знищив кшатріїв, котрі намаF

галися отримати владу над всім світом; 7) Рамачандра, шляхетний геF

рой «Рамаяни», уособлення доброчесності; 8) Крішна — водночас одне

з втілень Вішну і бог сам по собі; 9) Будда; 10) Калкі. Останнє втілення

Вішну в цьому світі ще має відбутися.

Богиня щастя, удачі і краси Лакшмі — дружина бога Вішну. За леF

гендою, вона відроджується на землі водночас з кожною появою Вішну