Подольська Є.А., Садовніков О.К. Релігіознавство

Подождите немного. Документ загружается.

в образі людини і стає його дружиною. Одне з втілень Вішну — Крішна —

виступає в декількох іпостасях. За своєю природою Крішна («чорний»,

«темноFсиній») — передусім захисник, визволитель. Інколи Крішна

вважається не одною з аватар Вішну, а його найбільш повним проявом.

Подвиги Крішни (вбивства демонів, яких підсилав злобний цар КанF

са, поглинання полум’я лісної пожежі і врятування від нього корів

і пастухів, перемога над повелителем змій, підняття над головою гори

Говардхана, щоб прикрити від дощу пастухів, пастушок і їхню худобу) —

улюблені теми індійської поезії, як і любов пастушок до Крішни. Тяга

пастушок до Крішни трактується як прагнення людських душ до злиття

з богом. Коли Крішна грав на флейті, вся природа починала танцювати.

В «Махабхараті» Крішна діє як політик і воїн, а в «Бхагавадгіті»

Крішна — колісничний Арджуни — являє себе як вище божество

(Вішну) і викладає релігійноFфілософську доктрину, що отримала після

цього популярність в Індії і за її межами під назвою крішнаїзм. Тут відбуF

вається злиття БхагаватаКрішни як особистого божества з космічним

Абсолютом Упанішад — Брахманом. ВішнуітFсадху, що прибув в 1966 роF

ці в США із Індії і носить ім’я А.С. Бхактіведанта Свамі Прабхупада

і титул «Його Божественна Милість» заснував Міжнародне товариство

свідомості Крішни (International Society for Krishna Consciousness).

Крішні присвячено в Індії багато храмів, на вівтарях і в скульптурних

зображеннях, в яких він з’являється у вигляді темношкірого (синьоF

шкірого) прекрасного юнака, що грає на флейті.

Шива, багато атрибутів якого були притаманні ведійському Рудрі,—

джерело добра і зла, він знищує життя і ще раз творить його. Енергія

Шиви (шакті) має нескінченну безліч аспектів, з яких головні —

мудрість, блаженство, воля, знання, творча активність. Як вищий бог,

що встановлює ритм всесвіту, Шива на початку кожного періоду, танцюF

ючи, пробуджує світ до життя і призводить до руху, а в кінці знищує їх,

виконуючи танок руйнування. Інколи він танцює у супроводі духів

і з страшенною богинею Калі на полях для спалення трупів. Шива наF

повнений люттю, викликає жах, володіє демонічною силою і навіть вваF

жається пожирателем сирого м’яса. Разом з тим він умілий лікар, поF

кровитель музичного мистецтва і «цар танцю». Посередині лоба Шиви

є третє око, що з’явилося у нього, коли дружина Парваті, підійшовши

до Шиви ззаду, закрила долонями очі. Це око Шиви особливо згубне:

одного разу він спалив їм бога любові Каму, коли той відволікав його від

аскетичних подвигів. Волосся Шиви прикрашає серп місяця, і крізь нього

протікає небесна ріка Ганга, яку Шива, коли вона падала з неба, підхоF

пив собі на голову, щоб тяжкістю своїх вод вона не зруйнувала землю.

У Шиви теж є дружина — Калі (Дурга), «Велика Мати», символ суду

і смерті. Спочатку Калі поклонялись під час спеціальних урочистостей

в пам’ять померлих пращурів з материнської сторони. В жертву приноF

силася величезна кількість буйволів, кров яких була корисна пращурам.

Брахма ототожнюється то з Вішну, то з Шивою, але не зливається

із ними. Окрім шанування цих божеств, для індуїзму є характерним поF

важання легендарних мудреців — ріши. Шануються також самітники —

садху. Особливе місце серед них займають професійні йоги, чаклуни

і заклинателі, яких нерідко можна зустріти в індійському селищі. РаF

зом з оформленням індуїзму зростає роль брахманів як служителів кульF

ту, одним з обов’язкових елементів якого є шанування богів і виконанF

ня домашніх і храмових пудж (богослужінь). Для релігійної людини все

її повсякденне життя повинно мати метою здобуття милості бога. ПриF

чому важливим елементом індуїзму стала бхакті — емоційна приF

хильність, відданість конкретному богу, який виступає часто в ролі ряF

тівника, захисника.

В індуїстському культі велику роль відіграють музика, спів, танок.

Виконанням танків супроводжуються святкові церемонії, домашні обF

ряди, шанування богів в храмах, танцювальні вправи входили до обоF

в’язку девадасі (рабинь бога) — дівчат, що після ритуального вінчання

з самим Шивою до кінця життя залишалися при храмі. Девадасі поF

винні були служити богу і «мистецтвом любові», що пов’язане з давнім

культом родючості та уявленням про плодоносячу силу бога Шиви. Для

каст, що належать до трьох варн двічі народжених, велике значення має

церемоніальна ініціація хлопчиків — їхнє друге народження. НемалоF

важними є також поховальні і поминальні церемонії. Всі домашні і храF

мові церемонії засновані на місячному календарі. Від положення місяF

ця і планет залежать пророцтва астрологів, до яких і зараз звертається

більшість індусів.

Численні і заборони в індуїзмі: заборона на будьFякі заняття в певF

ний час, не можна їсти лівою рукою або торкатися нею приготованої

їжі, не можна спілкуватися з жінкою під час місячних. Не можна вчиF

няти весільну церемонію удень, а погребальну вночі. Вдові не можна

носити кольоровий одяг, надівати прикраси, ставити на лоб плямку —

тіку і т. ін. У випадку родів або смерті в колі близьких родичів, торканF

ня небіжчика або ритуально нечистих предметів слід вчиняти очисні

церемонії. Вони включають піст, обмивання, ополіскування рота, доF

тик до зброї і здорової тварини (для кшатріїв), до стрекала або повіддя

(для вайш’їв), до посоху (для шудрів), наближення рук до вогню, приF

кладення землі до тіла і т. п.

Домашні обряди розрізняються в залежності від класової принаF

лежності родини, найскладніші проводяться в сім’ях касти браманів.

Для проведення домашнього богослужіння (пуджі) в багатьох будинF

ках відводиться спеціальна кімната зі святилищем, в якому зберігаєтьF

ся образ будьFякого божества або декількох богів. Для очищення викоF

ристовуються вода і вогонь, богам пропонується їжа, куряться

запашності, робляться підношення з квітів, повторюється читання реF

лігійних гімнів із Вед.

Релігійна обрядовість продовжує справляти значний вплив на поF

бут більшості індусів, але все частіше відбувається відхід від кастових

обмежень в спілкуванні між людьми, спрощення деяких ритуалів. ІндуїзF

му властиве також вшанування річок, особливо Ганга, культ рослин.

Все це говорить про тісний зв’язок індуїзму як національної релігії

з найдавнішими релігійними уявленнями, в основі яких — синкреF

тичність мислення, сприймання людиною себе в природі як певної

її частини, такої ж, як всі інші живі істоти.

На цьому ж світосприйнятті заснована культова архітектура Індії.

Численні індуїстські храми своєю формою, задумом, скульптурним наF

повненням покликані символізувати гору Меру, мікрокосм, населений

безліччю живих істот. Вони втілюють уявлення про світ, висловлені в геоF

метричних формах і символічних скульптурах, фігурах різноманітних

богів індуїстського пантеону, передусім Шиви, Вішну, Сонця, зображенF

нях міфологічних тварин. Період особливо інтенсивного розвитку скельF

ної архітектури та живопису в Індії — з III ст. до н. е. по VIII ст. н. е. (храм

Кайласанатха в Еллурі, печери Аджанти). Всього в Індії було створено

біля 1200 печерних храмів і монастирів.

Імператори династії Гуптов (IV–V ст.) були особливо завзятими заF

хисниками індуїзму і, навіть, вважали себе земними втіленнями верF

ховного божества Вішну. Саме в цей період формується самосвідомість

народу як єдиної індуської общини. Відбувається заміна безособових,

деперсоніфікованих ведійських богів божеством, що має антропоморфF

ний зовнішній вигляд. Основні індуїстські принципи втілені в попуF

лярній формі пуран, епічних поем, міфів, легенд.

Індуїзм, особливо в його ведійський період, є виразною національF

ною релігією з усіма її характерними особливостями; а саме: існуванF

ня — в рамках певної національної культури; політеїзм, хоча і об’єднаF

ний вірою в існування якогось всесвітнього начала, яке існує на рівні як

природного і загальносвітового циклу, так і індивідуальної свідомості;

розвиток уявлень про причинний зв’язок між поведінкою людей в земF

ному житті і їхньою долею в загробному житті; обов’язковість і складність

жертвопринесень і інших обрядів; створення інституту жрецтва і храмоF

вої організації; зв’язок із первісними релігійними віруваннями, такими,

як тотемізм (наявність в індуїзмі культу священних тварин), і культами

(культ богиніFматері — Лакшмі, Дурга, Парваті) та ін.

Після тривалого мусульманського періоду (1200–1526) відбуваєтьF

ся відродження індуїзму в імперії Моголів (1526–1857), а в XIX–XX ст.—

його реформування на основі національноFвизвольних ідей, що приF

вели зрештою до національної незалежності Індії в 1947 році.

Таким чином, індуїзм, з одного боку, тісно зв’язаний з багатовікоF

вою релігійноFфілософською традицією, з національноFвизвольним

рухом, але з іншого боку, в силу цих же причин, він достатньо консерF

вативний. Тільки в XIX–XX ст. вдалося подолати і законодавчо скасуF

вати деякі багатовікові звичаї, як, наприклад, звичай самоспалення

вдовиць (саті).

Іудаїзм. Однією з найдавніших, історично першою великою реліF

гією, яка почала використовувати Одкровення, надане Богом, є іудаїзм.

Іудаїзм стверджує, що є тільки один Бог — Ягве (іноді Єгова). «Батьком

віруючих» вважають патріарха Авраама, вождя пастушачого семітськоF

го племені, що кочувало на Ближньому Сході на території між сучасF

ними державами Іраку і Єгипту біля XIX ст. до н. е. Історія становленF

ня і розвитку цієї релігії зв’язана з життям пастушачого племені хапиру,

яке у середині третього тисячоріччя вторглось у Палестину і в резульF

таті боротьби з народами цієї землі підкорило її частину, що мала назву

Ханаан. Ханаанці складалися з багатьох племен. Плем’я хапиру змішаF

лося з корінними жителями цієї країни й одержало назву євреїв, від

давньоєврейського слова «івриш», що означає околиця. У ході історії

на єврейський народ впливали могутні цивілізації сусідів, що неодноF

разово його завойовували і виганяли, однак не знищили самобутності

релігійного життя і духовної культури. Нині, розкидані по різних конF

тинентах єврейські общини, зберігають прихильність до свого Закону,

своєї землі і до своєї релігійної мови — івриту, що тепер є державною

мовою Ізраїлю.

Головне джерело зведень про релігію євреїв — Біблія (слово «Біблія»

походить від назви фінікійського міста Біблос, де вперше почали роF

бити папір і писати книги — бібли або біблії). Книги Старого Завіту

з Біблії, які тільки й визнаються в іудаїзмі, євреї поділяють на три часF

тини. У першу входить П’ятикнижжя Мойсея — Тора, у другу — ранні

і більш пізні книги пророків — Небіїм, у третю — інші книги — Кетубім.

Книги Тори позначені по початкових словах Берешит, Вееллє Шемот,

Вайікра, Бемидбар, Еллі Хадебарим.

В іудаїзмі є практика не тільки вивчати Тору, а й коментувати ПиF

сання. У результаті виникла так звана «усна Тора», що є частиною власF

не іудаїзму на противагу «письмовій Торі», тобто п’ятьом першим книF

гам Біблії — ця частина також є священною книгою для християн

і, у деякому розумінні,— для мусульман. З часом коментарі усної Тори

стали настільки численними, що в II ст. н. е. рабин (служитель культу)

Ієгуда з метою їх зберігання почав працю по викладанню їх у письмоF

вому вигляді. Ця усна Тора, що стала з тих пір письмовою, називається

Мишна: у ній розглядаються конкретні питання, такі, як сільське госF

подарство, сімейне життя, карне і цивільне право, але також і релігійні

теми: молитви, свята, храмові служби й умови ритуальної чистоти.

У той же час Мишна сама носила синтетичний характер, і рабини доF

повнили її множиною інших коментарів, так званих «Гемарра». СуF

купність Мишни і коментарів до неї отримала назву Талмуд.

Талмуд завжди переважав у програмах академічного і юридичного

єврейського навчання. Талмуд розвиває абстрактні і практичні поясF

нення до тексту Мишни і її доповнень, робить висновки про характер

її логіки і посилок, регулює протиріччя між різними положеннями заF

кону (у теоретичній і практичній областях), обґрунтовує зв’язок МишF

ни і Тори, крім того, містить величезну кількість легенд, притч, казок

і теологічних міркувань. Талмуд при всій своїй повноті є лише довідF

ник і джерело єврейського Закону; крім нього існує ще декілька текстів

різного значення:

 Галаха (слово, що означає «йти», «змінюватися») — це в загальному

вигляді трактат з юриспруденції. Він дозволяє адаптувати правила

до умов сучасного життя, особливо до життя євреїв у діаспорі.

Основна ідея галахтичних заборон, розпоряджень бути і залишатися

євреєм.

 Агада (що означає «розповідь») — збірник моральних або

анекдотичних текстів освітнього характеру.

 Мидраш — роз’яснювальний коментар до Тори, що не носить

юридичного характеру. Деякі з текстів цієї книги мають різне

походження і виявляються суперечливими одне відносно іншого,

що для єврейського духу є джерелом нових інтерпретацій, що

дозволяють примирити ці протиріччя.

 Каббала — являє собою не стільки окрему книгу, скільки плин

думки. Тора інтерпретується в ній символічним і містичним

способом;

«Зохар» (або «книга Пишноти») — книга, що вийшла із Каббали.

Вона реконструює іудаїзм за допомогою нової інтерпретації на цілком

іншій основі. Бог сприймається як трансцендентне джерело всього суF

щого, як постійна присутність божественного у всіх предметах і явиF

щах. Таким чином, ідеї створення і творця були виділені з безмежності

Господа.

З проблеми виникнення іудаїзму існують різні точки зору. Деякі

мислителі вважають, що у Старому Завіті, який був цілком даний Мой

сеєві Богом у вигляді заповідей і детально розробленого ритуалу, реліF

гія євреїв постає як етнічне явище. Заповіді ці були прості і загальноF

доступні, але сповнені глибокого значення, вони лягли в основу

етнічної моральності і Мойсеїва законодавства. Це було знамените Де

сятислів’я (Вихід, ХХ), ті десять заповідей, у кожній із яких відкриваF

лась релігійна істина.

У першій із них відкривався народу самий Ягве, як Бог, чудесне воF

дійство якого ізраїльтяни вже знали і могутність якого виявлено було

заради них: це Він вивів їх із Єгипту, відчинив їм шлях по морю і скиF

нув могутність фараона і його воїнство. Він не простий винахід уяви,

не простий символ сил природи, подібно ідолам єгипетським; не проF

сте відволікання, подібно богам Нілу, нездатних співчувати людині або

любовно схилятись до його злиднів і потреб розуму і серця. Він покаF

зав себе сильним помічником, Він служив тим, хто покладається на

Нього, Він був і тепер є із ними і говорив із ними мовою людською. Але

хоча Він так близький до людей, милостивий, хоча Він виявляється єди

ним живим Богом, із усіма властивостями особистого буття, Він проте

невидимий і немає Йому ніякої подоби ні на небі, ні на землі.

На противагу ідолопоклонству єгиптян, до якого звикли і ізраїльF

тяни, це визначення висловлене (друга заповідь) з особливою виразніF

стю. Народ не повинен зображувати Бога собі як кумира — ні під видом

небесних тіл, як було більшою частиною в язичницькому світі, ні під

видом тваринних подоб, як у Єгипті, ні під видом риб, як було в ПалеF

стині й Ассирії. Ім’я Ягви так свято, що не можна вимовляти його дарF

ма, а тим більше додавати його якомусь із суєтних примарних ідолів

або язичеських богів, тому що в порівнянні з Ним всі інші боги суть

проста незначність (третя заповідь).

Дотримання суботи припиненням усякої роботи в сьомий день було

древнім звичаєм, що мав своє походження від Адама. Але тепер він

підтверджений був законодавчою силою, як необхідний для посиленF

ня релігійного почуття, періодичного відновлення сил і надавання неF

обхідного відпочинку людині і тваринам (четверта заповідь).

Повага до батьків здавна також вважалася моральним обов’язком

дітей, але це природне почуття не мало ще вищої законодавчої санкції.

Тому в більшості народів переважало волаюче варварство. У деяких наF

родів старожитності був звичай надавати смерті своїм старим батькам

або залишати їх безпомічними. Серед древніх народів мати взагалі зайF

мала нижче положення і по смерті свого чоловіка ставала в підпорядF

коване положення до свого старшого сина. Але тепер заповідалось, що

син, навіть ставши головою сімейства, повинен так само почитати свою

матір, як почитав батька (п’ята заповідь).

Людське життя мало цінувалося в давнину в умовах панування кульF

тури воїна, але заповідалось: «не убий». Людина створена за подобою Бо

жою і тому життя її повинно бути священним (шоста заповідь).

Стародавній світ потопав у тваринних інстинктах, його життя отF

руювалося отрутою тваринної похітливості, і самі боги зображувалися

далеко не зразками цнотливості. Це засуджувалося, упорядковувалися

відношення між статями, що знайшло виявлення в заповіді: «не чини

перелюбу» (сьома заповідь).

Власність проголошена священною, недоторканою і злодійство затав

роване як злочин (восьма заповідь), так само як і неправдиве свідчення (де

в’ята заповідь). Але новий закон не тільки засуджував зовнішню злу спра

ву, тобто дію, він проникав глибше і засудив саму злу думку, тобто

мотиви, інтереси, заповідав «не побажай» нічого такого, що огидно осF

новним законам моральності (десята заповідь).

Синайське законодавство (десять заповідей) у своїх основних засаF

дах давалося на майбутні часи, воно заклало основу щирої моральності

і людської гідності у світі. Прості, але глибокі і вічні істини про духовF

ного й особистого Бога, про повагу до батьків, про цнотливість, про

святість людського життя і власності, про чистоту совісті — усі ці істиF

ни були відкриті і затверджені на горі Синаї в спадщину всім наступF

ним століттям. У старожитності були моральні вчення, але вони звиF

чайно залишалися надбанням тільки деяких вищих верств і ніколи не

досягали народу, не ставали вимогою, нормою їхнього способу життя,

тому що проголошувалися або у формі сторонніх малодоступних поF

ложень, що не мають божественної санкції, або недосконалих правоF

вих норм. Десятислів’я ж проголошувалося самим Богом і з такою неF

переборною величчю і дивною простотою, що сповіщені в ньому істини

легко сприймалися, ставали надбанням усього народу. Узяте в цілому

Синайське законодавство за своїми засадами являє собою унікальне

явище в історії людства. Воно не тільки розкриває релігійні погляди на

Божество і відношення до Нього людства, але і ставить взаємовідносиF

ни між людьми на цілком нові соціальні основи, тому що в законах стаF

родавнього світу панували недосконалі правові норми, які сприяли

тому, щоб сильний і багатий гнітив слабкого і бідного. Вперше були

проголошені закони суспільної рівності. Єгова звільнив всіх ізраїльтян

від рабства єгипетського, усіх зробив вільними, і тому серед них усі

повинні бути рівними між собою. Це законодавство у своїх загальних

рисах представляло норму щирого, гармонійного, гідного людського

розвитку.

В східних релігіях людина зникала перед величчю Бога, в західних

(Греція), навпаки, Бог уподібнювався людині до забуття божественних

рис. Релігія євреїв постає середнім «царським» шляхом, на якому люF

дина бачить усю велич Бога, але і не утрачає усвідомлення своєї приF

четності до божества, тому вона не є принижена й знехтувана перед

Богом, і нема приниження Бога до людини, а це взаємодія Бога і людиF

ни, неба і землі, що підготовлює явище у світі Боголюдини і Царства

Божого. Цей загальний характер єврейської релігії розчленовується на

три аспекти:

 стосовно Бога — відчуття Його як особистості абсолютної

і могутньої, як Творця;

 стосовно свого людського початку — гостра самосвідомість,

почуття своєї сім’ї і, головне, свого народу;

 стосовно світу — уподобання, любов до його матеріальної

сторони.

Насамперед, Бог для єврея — жива особистість, що постійно діє

у світі, впливає на нього. Бог може гніватися, ревнувати, каятися, миF

лувати, керувати земними подіями, бути з людьми в найближчому

спілкуванні. Він створив весь світ, йому коряться світила небесні, він

тріумфує над темними стихійними силами, він скинув із неба Люцифе

ра. Він керує людьми і народами, губить одних і поблажливий до інших.

Монотеїстичне уявлення про Бога, що є першою рисою іудаїзму, приF

пускало цілісність і цнотливість для народу у широкому розумінні. Якщо

Бог єдиний, то й релігійна сила народу вся без залишку спрямована

в одному напрямку. Бог єдиний, і увага вже не розсіюється по стороF

нах, не розбивається на різні сторонні об’єкти, а це робить те, що і дух

людини залишається суцільним, не роздрібненим, зібраним, сильним.

Звідси той суворий осуд не тільки зради своєму Богу, але всякому дуF

ховному хитанню, що ми знаходимо в Біблії.

Пророчі книги повні подібними яскравими викриттями порушенF

ня союзу з Богом, і по них добре можна судити про ту силу і наполегF

ливість, із котрої єврейська релігія проповідувала самий суворий,

цілісний монотеїзм, зміст якого полягає як у єдності Бога, так і в єдності

і цілісності людини. Це релігійне відчуття цілісності і відношення до

роздвоєння, як до мерзотності, виявляється у багатьох заповідях, як

наприклад у нижченаведеній: «Не засівай виноградника твого насінняF

ми двоякого роду, не ори на волі й ослі разом, не вдягай одежі, зробленої

з різних речовин, із шерсті і льону разом» (Повторення Закону. XX, 9).

Друга риса єврейської релігійності полягає в гострій національній

самосвідомості і національній самодіяльності. На всьому протязі своєї

історії Ізраїль діє як вільна особистість. Він визначає себе, як хоче, він

вільний вибрати собі Бога або відкинути його. Сама ідея Заповіту між

Ізраїлем і Богом показує повну силу особистої, людської самосвідомості

Ізраїлю; він укладає з Богом договір як рівна і правомочна сторона, він

бере на себе певні зобов’язання, хоча може і не брати їх, мета цього

договору таки підкреслює ту ж рису — гостра племінна самосвідомість.

Цим самим єврейський народ протиставляє себе всім народам світу;

найбільший злочин — змішуватися з чужинцями, і щоб уникнути цьоF

го Ізраїль б’є всіх жителів скорених країн і міст. Він постійно існує як

особливий, замкнутий у собі народ, як якийсь камінь, що не могла пеF

реварити і засвоїти жодна раса, із яким нічого не могла поробити навіть

Римська імперія, що, з відчаю у романізації цього впертого народу, розF

дрібнила його механічно (руйнація Єрусалима) і розвіяла по світу. Але

й у цьому розсіюванні євреї залишаються вірними самим собі; у жахF

ливих умовах «розсіювання», коли здійснилося пророцтво: «віддам їх

на пострах усім царствам землі» (Єр. XV, 4), коли всякий інший народ

розчинився б без залишку,— євреї залишаються тими ж, що в часи ваF

вилонського полону. Результатом цієї ж гострої національної самосвідоF

мості є те, що найтяжчим покаранням, котрим Бог карає Ізраїль, є поF

лон, рабство чужому народу, втрата самостійності.

При живучому національному почутті в євреїв приглушене почутF

тя автономності; бажаючи перемоги Ізраїлю, молячись про його відновF

лення, сподіваючись на Месію, рятівника Ізраїлю, єврей здатний виF

являти байдужність до своєї особистої долі; для себе особисто, окремо

від свого племені він нічого не хоче, тому що він живе в роді, в Ізраїлі,

а не як особистість, тому що він може поступитися власними інтересаF

ми заради Ізраїлю, як колективного духу єврейської нації.

Релігійний матеріалізм виявляється відразу ж у Заповіті, котрий Бог

уклав з Ізраїлем: наслідки його для ізраїльського народу — благоден

ство тут, на землі: родючість, достаток плодів земних, тілесне здоро

в’я — от що обіцяється за виконання Божих заповідей. Єврей усіма своїF

ми почуттями прив’язаний до земного життя у всіх його актах, він із

глибоким благоговінням ставиться до свого господарства, будинку, їжі,

шлюбу, дітей. Вище щастя для єврея — життя в достатку, довголіття