Миронова Т.Л., Добровольська О.П., Процай А.Ф., Колодій С.Ю. Управління розвитком регіону

Подождите немного. Документ загружается.

турні проекти в області охорони здоров’я, культури й вихован-

ня й т.ін.), немає й специфічних верхніх меж, крім тих, які

встановлені загальними правилами співтовариства в рамках

структурних фондів.

Співвідношення різних субсидій і позичок для інших про-

ектів повинне відповідати таким правилам: 50 % загальних ви-

трат може покриватися у формі субсидій одного або декількох

структурних фондів, 70 % при поєднанні субсидій і позичок

для фінансування тих же самих проектів (ця верхня межа в дея-

ких випадках може бути підвищена, але не повинна становити

більше 90% загальних витрат). Крім того, можуть залучатися й

інші фінансові джерела.

Підхід співтовариства, суть якого в тому, що будь-яке до-

сягнення й області регіонального розвитку розглядається як

результат спільних зусиль районів країн-учасниць і комісії

співтовариства, базується на трьох принципах: партнерстві,

субсидіарності й додатковості.

Партнерство визначається як тісне співробітництво між

комісією співтовариства й країною, що її представляють на

національному, регіональному, локальному й іншіх рівнях

компетентні органи. Воно поширюється на підготовку,

фінансування, реалізацію, супровід і оцінку заходів співто-

вариства. Зміст партнерства в тому, що різні економічні аген-

ти, орієнтуючись у своїх діях на офіційні стратегії й програми,

досягають загальних цілей як один партнер. Природно, парт-

нерство не виключає певної децентралізації спільних дій, при

якій краще враховуються реальні економічні умови і тим са-

мим створюється основа субсидіарності.

Субсидіарність — перенесення компетенції на той рівень

(більш високий або більш низький), на якому найбільш ефек-

тивно вирішуються проблеми.

Додатковість — спільне фінансування заходів. При цьому

збільшення фінансових коштів структурних фондів співтова-

риства і їхня концентрація в певних країнах або регіонах дося-

Ðîçä³ë 2

гають свого ефекту, коли витрати відповідних країн, тобто

національні витрати, щонайменше, залишаються постійними.

Заходи співтовариства доповнюють відповідні

національні заходи або сприяють їм.

2.2. Äåðæàâíå ðåãóëþâàííÿ ðåã³îíàëüíîãî ðîçâèòêó

Механізм управління процесом соціально-економічного

розвитку регіону визначається системою важелів, що викори-

стовується як на державному, так і на регіональному й місце-

вому рівнях для формування економічного простору, що роз-

вивається за законами ринкової економіки. Важелі цього ме-

ханізму повинні, з одного боку, сприяти формуванню ринко-

вої системи як більше сприятливої для розвитку економіки,

забезпечувати ріст ефективності виробництва.

З іншого боку, ринок не тільки не в змозі вирішити

більшість регіональних соціальних і екологічних проблем, а й

сприяє їхньому поглибленню, тому важелі механізму уп-

равління повинні обмежувати розвиток ринкових відносин

при рішенні тих проблем, які не можуть вирішуватися за допо-

могою ринку. Державне регулювання не слід ототожнювати з

адміністративно-розподільними відносинами. Механізм дер-

жавного регулювання настільки правомірний, наскільки

зберігаються за державою функції управління економічними

процесами й, зокрема, функція формування й зміцнення рин-

кового простору країни і її ефективне включення у світову

економіку.

У регіональній економіці виділяється ряд механізмів уп-

равління процесами соціально-економічного розвитку регіону

[7, 12].

1. Механізм, заснований на використанні важелів саморе-

гулювання. У цьому випадку головна функція держави поля-

гає в тому, щоб визначити економіко-правові умови діяльності

для всіх суб’єктів ринкових відносин, самі ж відносини регу-

люються ринком.

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

2. Механізм державного регулювання. У цьому випадку

функції держави значно ширші, вони не обмежуються лише

областю законодавства, а включають участь держави у всіх фа-

зах відтворювального процесу.

3. Механізм стихійного регулювання, що характери-

зується як пасивною роллю держави в управлінні ринковою

системою, так і відсутністю передумов для використання ва-

желів саморегулювання. Результатом використання цього ме-

ханізму може бути поглиблення економічної кризи, посилен-

ня розбалансованості ринкової системи, гіперінфляція й т. ін.

Тому в умовах становлення ринкових відносин успішною

передумовою соціально-економічного розвитку регіонів є збе-

реження державного регулювання. Державне регулювання ви-

користається в інтересах усього суспільства як для активізації

потрібної йому діяльності, так і для обмеження небажаних її

форм.

Регіональна політика становить методологічну основу си-

стеми державного регулювання регіонального розвитку.

Державне регулювання регіонального розвитку — це ціле-

спрямована діяльність держави в особі відповідних законодав-

чих, виконавчих і контролюючих органів, які за допомогою си-

стеми різних підходів і методів забезпечують досягнення по-

ставленої мети й вирішення намічених економічних і соціаль-

них завдань, що відображають конкретний етап розвитку

регіональної економіки [8]. Державне регулювання регіональ-

ного розвитку являє собою систему, що характеризується ря-

дом аспектів, серед яких:

 методологічний, що представляє державне регулюван-

ня регіонального розвитку як сукупність принципів,

форм, підходів і методів, використовуваних у процесі

регіонального управління. Саме методологічна обґрун-

тованість державного регулювання економіки регіонів

забезпечує дієвість заходів регулювання, спрямованих

на досягнення поставлених цілей;

Ðîçä³ë 2

 організаційний, що забезпечує єдність розгляду

техніко-економічних, соціальних і екологічних відно-

син у процесі розвитку регіону через функції органів

управління;

 соціально-економічний, що забезпечує аналіз

регіональної системи на основі існуючих форм влас-

ності й перспективного економічного потенціалу тери-

торії [8].

Будучи найважливішою складовою частиною управління

соціально-економічним розвитком, державне регулювання

регіонального розвитку ґрунтується на специфічних зако-

номірностях розміщення продуктивних сил, тому що саме за-

кономірності розміщення продуктивних сил визначають

відносини між продуктивними силами й територією. Найваж-

ливішу роль відіграють такі закономірності, як:

 комплексний розвиток господарства регіонів, що при-

пускає поєднання галузей ринкової спеціалізації, які мають за-

гальнодержавне значення, галузей, що доповнюють тери-

торіальний комплекс, а також інфраструктурних галузей. За-

вданням регулювання у цьому випадку виступає забезпечення

пропорційного розвитку всіх трьох груп галузей, зміцнення

зв’язків між ними;

 вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку

регіонів, що являє собою постійне й перспективне завдання

державного регулювання регіонального розвитку. Наявність

природно-географічних, історичних, економічних, соціально-

демографічних розходжень регіонів сприяє формуванню спе-

цифічних умов їхнього самозабезпечення. Тому головними

орієнтирами процесу вдосконалювання регіонального розвит-

ку повинно бути врахування специфіки регіонів у здійсненні

структурної, фінансової, соціальної, зовнішньоекономічної

політики в умовах ринкових перетворень;

 територіальний поділ праці між регіонами й у їхніх ме-

жах. Раціональний територіальний поділ праці між регіонами

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

є необхідною умовою територіального розвитку в умовах рин-

кової економіки. Державне регулювання регіонального роз-

витку повинне враховувати ринкову спеціалізацію держави й

існування міждержавного й внутрішньодержавного обміну.

На сучасному етапі економічного розвитку в умовах станов-

лення ринкових відносин особливо важливе подальше вдоско-

налювання розподілу праці між регіонами шляхом об’єднання

й узгодження їхніх трудових зусиль і правильного сполучення

з інтересами держави.

Державне регулювання регіонального розвитку вирішує

такі завдання:

 структурну перебудову економіки регіонів на основі

визначення соціально-економічних, науково-

технічних, екологічних і демографічних пріоритетів;

 реконструкцію економіки промислових регіонів і вели-

ких міських агломерацій, модернізацію їхньої інфраст-

руктури, оздоровлення екологічної ситуації;

 подолання відставання окремих регіонів за рівнем і

якістю життя населення;

 стимулювання розвитку експортних і імпортозамінюю-

чих регіональних виробництв, що мають для цього

найбільш сприятливі умови;

 розвиток міжрегіональних і регіональних інфраструк-

турних систем, що стимулюють регіональні структурні

зрушення й забезпечують ефективність регіональної

економіки;

 забезпечення повного й збалансованого використання

природно-ресурсного потенціалу регіонів;

 розвиток найбільш ефективних галузей виробничої й

соціальної сфери регіонів з урахуванням загальнодер-

жавних інтересів;

 підвищення рівня добробуту населення й поліпшення

демографічної ситуації;

 удосконалювання розвитку регіональної й

міжрегіональної інфраструктури;

Ðîçä³ë 2

 поліпшення стану навколишнього середовища й збере-

ження генетичного фонду живої природи;

 забезпечення збалансованого соціально-економічного

розвитку регіонів [9].

Об’єктами державного регулювання регіонального роз-

витку виступають численні і якісно різні таксономічні одиниці

державного, регіонального й муніципального рівнів. Су-

купність таксономічних одиниць являє собою єдину складну

систему територіальної організації господарства, що формує

основу регіонального управління економікою. У регіонах

створюється весь комплекс умов життєдіяльності населення,

здійснюється відтворення трудових ресурсів, визначаються

пропорції між секторами й галузями економіки. У межах

регіонів перетинаються загальнодержавні, галузеві, місцеві

інтереси, узгодження яких є однією з найбільш складних про-

блем суспільного розвитку.

Серед суб’єктів державного регулювання регіонального

розвитку варто виділити органи державної влади, представ-

ницькі органи й органи місцевого самоврядування. Основним

засобом реалізації державної регіональної політики виступає

управління — цілі, завдання й методи якого визначаються на ос-

нові загальноприйнятих принципів розвитку продуктивних сил

і особливостей розвитку окремих галузей господарства [11].

Регіональний розвиток базується на існуванні механізму,

в основі якого наявні протиріччя — внутрішнє і зовнішнє, які

відіграють роль пружини зростання.

Основне зовнішнє протиріччя регіонального розвитку це

протиріччя між центром і регіонами. Однак це протиріччя

діалектичне, і в певних умовах виконує або роль найваж-

ливішого важеля розвитку, або фактора серйозного гальму-

вання. В умовах, коли протиріччя регіону й держави приво-

дить до мобілізації ресурсів і пошуку нових, більше ефектив-

них співвідношень інтересів держави й регіонів, протиріччя

працює як спонукальна сила розвитку, як фактор зміцнення

єдності державних і регіональних пріоритетів. Коли ж еко-

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

номічна політика центру й регіонів підсилює нерівновагу й ви-

магає втручання ззовні для посилення попиту та пропозиції,

протиріччя має гальмуючий характер впливу на регіональний

розвиток.

Основним внутрішнім протиріччям регіонального розвит-

ку є вузькість спеціалізації виробництва й широта комплекс-

ності регіонального споживання. Найбільші втрати має еко-

номіка регіонів з надмірно вузькою спеціалізацією. Чим вужча

спеціалізація, тим гостріше виникає необхідність зовнішньое-

кономічного співробітництва регіонів для забезпечення широ-

кої номенклатури споживання. Своєрідність регіонального

розвитку полягає у виконанні посередницької функції між

мікро- і макроекономічним рівнем функціонування еко-

номічної системи.

Становище регіону завжди подвійне: тут діють начебто дві

тенденції — відцентрова й доцентрова. Ці тенденції проявля-

ються головним чином у політиці, економіці, у якій визначаль-

ний мотив — інтеграційний, мотив єдиного економічного по-

ля, обумовлений ринковою конкуренцією.

Зміцнення єдиного економічного простору України є най-

важливішим завданням державного регулювання економіки

регіонів, вирішення якого можливе за допомогою створення

ринку капіталів, розвитку системи акціонерних компаній,

фондових бірж, комерційних банків, фондів товарних і сиро-

винних ресурсів.

При посиленні регіональної спрямованості процесу ре-

формування економіки державне регулювання повинне бути

спрямоване на просторову інтеграцію України, проведення

твердої державної податкової політики, раціоналізацію вико-

ристання унікальних природних ресурсів у ряді регіонів за ра-

хунок держави, складання й реалізацію найважливіших

регіональних цільових програм.

Зовсім очевидно, що економічна політика держави й

регіонів не повинна протистояти одна одній. У цьому процесі

з боку державних органів управління повинні бути забезпе-

Ðîçä³ë 2

чені регулювання, контроль і керівництво регіональним роз-

витком. Успіх становлення ринкових відносин і ефективності

проведення економічних реформ залежить від конкретних дій

органів управління щодо вирішення проблем в окремих

регіонах. Державне регулювання територіального розвитку

виключає уніфікований підхід до проведення ринкових ре-

форм у регіонах, вимагає гнучкості в проведенні регіональної

політики, і в той же час єдності загальних принципів

функціонування ринку на всій території держави.

Держава як основний суб’єкт реалізації державної

регіональної політики покликана виконувати такі функції:

 забезпечення функціонування ринкового господарства

в регіоні;

 розробка конкретних “правил гри” у ринковому про-

сторі регіону й контроль за їхнім дотриманням;

 забезпечення стабільного розвитку еколого-соціально-

економічної системи регіону;

 обґрунтування основних стратегічних і тактичних

цілей регіонального розвитку з обов’язковим тимчасо-

вим контролем їхнього досягнення;

 визначення пріоритетів регіонального розвитку й

підтримка конкурентного простору;

 вибір і обґрунтування шляхів досягнення поставлених

цілей регіонального розвитку [8].

Державне регулювання регіонального розвитку повинне

охоплювати весь комплекс законодавчих, адміністративних,

соціально-економічних заходів, здійснюваних державними й

місцевими органами управління.

Застосування системи інструментів державного регулю-

вання регіонального розвитку повинне бути засноване на

принципах:

вибірковості використання системи регуляторів у відно-

шенні тих або інших суб’єктів господарської діяльності на

даній території. Причому такими суб’єктами можуть бути га-

лузеві й територіальні утворення;

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

обов’язковості використання системи економічних регу-

ляторів, що мають стимулюючий характер;

обмеженості системи регулювання регіонального розвит-

ку тимчасовими рамками, особливо в плані надання дотацій і

пільг;

необхідності врахування територіальної специфіки в про-

цесі державного регулювання регіонального розвитку.

Одним із ключових інструментів впливу на рішення

соціально-економічних проблем регіонів виступають місцеві

бюджети й міжбюджетні трансферти. Джерелами формування

місцевих бюджетів є місцеві податки й збори, що уводяться са-

мостійно органами місцевого самоврядування, а також дер-

жавні податки й збори, передані в місцевий бюджет. Із прий-

няттям у 2001 р. Бюджетного кодексу розмежовані доходи й

витрати державного й місцевого бюджетів, обґрунтовані прин-

ципи й механізм формування міжбюджетних трансфертів. Од-

нак загальне положення місцевих бюджетів, особливо на рівні

територіальних громад, сіл, селищ, міст, залишається надзви-

чайно складним. Тому регулювання повинне супроводжувати-

ся твердим контролем витрати коштів, що надходять у

регіони, насамперед з державного бюджету й з інших джерел.

Особливе значення в системі інструментів реалізації держав-

ної регіональної політики належить непрямим методам фінан-

сового й грошово-кредитного регулювання. Так, одним з ме-

тодів стимулювання регіонального розвитку, що сприяють

структурній перебудові економіки й пожвавленню вироб-

ництва, може стати використання інвестиційного податкового

кредиту, що направляє в депресивні регіони або інвестиційно

привабливі галузі. Важливу роль повинні відігравати подат-

кові пільги, а також введення регіонально-диференційованої

амортизації, що створює умови для фінансування прискореної

модернізації виробництва.

Цільові програми територіального розвитку є одним з

найбільш популярних інструментів державного регулювання,

Ðîçä³ë 2

так само як і прогнози регіонального розвитку. З ініціативи

уряду були розроблені комплексні програми соціально-еко-

номічного розвитку Карпатського, Подільського,

Придніпровського регіонів, а також Українського Причорно-

мор’я й Полісся на 1996–2000 рр. Крім того, місцевими орга-

нами влади були запропоновані довго- і середньострокові про-

грами соціально-економічного розвитку. Рішенням уряду бу-

ли схвалені програми по АРК, містах Севастополю, Великій

Ялті, Києву, а також Донецькій, Луганській, Херсонській об-

ластях [10]. Ці програми носили цільовий характер і фінансу-

валися частково з державного бюджету. Однак жодна із цих

програм не була реалізована в повному обсязі. Фінансування

запланованих заходів як з державного, так і з місцевих бюд-

жетів здійснювалося всього на 15–50 %, а відсутність чітких

критеріїв оцінки виконання програм знижувало їхню дієвість

як інструмента державного регулювання регіонального роз-

витку. Серед факторів, що негативно впливають на хід вико-

нання програм регіонального розвитку, слід зазначити:

 відсутність відпрацьованої системи відбору цільових

державних і регіональних програм, недостатня аргу-

ментованість їхнього здійснення;

 слабке пророблення регіонального аспекту в галузевих

державних програмах;

 відсутність моніторингу регіонального аспекту галузе-

вих програм;

 велику кількість другорядних програм, що входять у

перелік державних цільових програм, але не вимагають

термінової реалізації;

 слабко пророблений механізм реалізації як державних,

так і регіональних програм;

 недостатній контроль виконання програм.

Державне регулювання регіональних програм повинне пе-

редбачати створення спеціальних фондів регіонального роз-

витку, стимулювання залучення приватних вітчизняних та

іноземних інвестицій, надання податкових пільг, установлен-

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ