Миронова Т.Л., Добровольська О.П., Процай А.Ф., Колодій С.Ю. Управління розвитком регіону

Подождите немного. Документ загружается.

страхування, охорона здоров’я, фізична культура і спорт,

освіта, культура, мистецтво.

До другої групи належать: державне керування, керування

суспільними й кооперативними організаціями, військовий

(оборонний) комплекс, охорона громадського порядку. Слід

зазначити, що галузі невиробничої сфери традиційно форму-

валися за залишковим принципом. Соціально-економічна

оцінка цієї сфери вкрай негативна, вимагає серйозної перебу-

дови й розвитку. Як ми вже відзначали, у розвитку невиробни-

чої сфери намітилися позитивні зрушення. Сфера дуже при-

ваблива й перспективна для припливу вітчизняного й закор-

донного капіталу завдяки швидкому його обороту й порівняно

невеликим витратам. Крім того, невиробнича сфера благо-

творно діє на економіку вже тим, що може необмежено утягну-

ти ті трудові ресурси, які неминуче будуть вивільнятися з га-

лузей промисловості, особливо важкої індустрії.

Таким чином, деформована структура народногосподарсь-

кого комплексу України в цілому може бути оцінена як еко-

номічно неефективна, соціально неприйнятна, екологічно не-

безпечна. Тому завдання структурної перебудови економіки є

більш ніж актуальним і своєчасним.

1.3.2. Ôóíêö³îíàëüíà ñòðóêòóðà ãîñïîäàðñòâ ðåã³îí³â

Функціональними складовими соціально-економічних

регіонів є різні види господарської діяльності людей. У

функціональній структурі виділяють головні галузі, супутні

галузі, додаткові й обслуговуючі галузі, місцеві галузі (види

діяльності).

Суспільний поділ праці (галузевий і територіальний) обу-

мовлює необхідність різної спеціалізації окремих територіаль-

них ланок народного господарства.

Під господарською спеціалізацією регіону розуміють пе-

реважний розвиток у ньому певних галузей виробництва, як

правило, великомасштабних, які найбільш ефективно викори-

Ðîçä³ë 1

стовують місцеві природні й економічні ресурси та умови для

задоволення народногосподарських потреб. Спеціалізація

регіону вказує на його характерний виробничий напрямок,

участь у державному розподілі праці.

З визначенням спеціалізації регіону зв’язані й визначення

галузей спеціалізації. Галузі спеціалізації (головні галузі) —

виробництва, що відіграють провідну роль в економіці регіону,

визначають його місце в державному поділу праці й складають

основу регіонального комплексу.

Супутні галузі регіону покликані здійснювати дивер-

сифікованість головних виробництв на основі паралельної або

наступної переробки сировини, відходів виробництва, а також

для досягнення технологічної завершеності й повноти основ-

них циклів виробництва й послуг.

Додаткові галузі (види діяльності), як правило, не

пов’язані технологічно з головними галузями, вони вирішують

місцеві соціально-економічні завдання, але в певних умовах

можуть стати і галузями спеціалізації.

Обслуговуючі галузі (інфраструктурні) поставляють гос-

подарству регіону воду, електроенергію, будівельні матеріали,

забезпечують потреби в ремонті, транспортно-комунікаційних

засобах, підготовці кадрів, охороні здоров’я, організаціі відпо-

чинку й т. ін. Це виробнича й соціальна інфраструктура, що є

складовою частиною й умовою комплексного розвитку

регіону.

В основі розподілу галузей регіону на галузі спеціалізації

й галузі місцевого значення лежить аналіз народногосподарсь-

кого значення галузі. Галузі, що мають більш ніж місцеве зна-

чення і беруть участь у загальнодержавному розподілі праці,

відносяться до галузей спеціалізації. Матеріальним виражен-

ням міжрегіонального значення галузі є вивіз її продукції за

межі регіону.

Для великого міста аналогом поняття галузі спеціалізації

є поняття містоутворюючої галузі. Діяльність належить до

містоутворюючої галузі тоді, коли зовнішні господарські

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

зв’язки зайнятих нею підприємств і установ превалюють над

внутрішніми за масштабами і роллю в забезпеченні збалансо-

ваного відтворення на території міста. Ознакою цього служить

використання продукції містоутворюючих галузей переважно

іногородніми споживачами і її виробництво із застосуванням

сировини, комплектуючих виробів тощо, які переважно надхо-

дять ззовні.

Проявом орієнтації іншої частини економіки міста є ви-

пуск продукції або надання послуг, споживаних переважно

усередині міста, або забезпечення зайнятості його населення

як основної функції . Це, власне, і є міське господарство.

Таким чином, основні властивості, що характеризують га-

лузі сформованої спеціалізації, — це наявність вивозу про-

дукції даної галузі за межі регіону й високий ступінь концент-

рації виробництва галузі в даному регіоні. Для аналізу й

оцінки ознак сформованої спеціалізації використають дві гру-

пи показників.

Серед виробничих найбільш універсальним і інформатив-

ним є індекс рівня спеціалізації або коефіцієнт локалізації, що

розраховується на основі зіставлення галузевої структури гос-

подарства регіону з аналогічною структурою господарства

країни в цілому. Якщо відношення питомої ваги галузі в регіоні

до питомої ваги цієї галузі в господарстві країни перевищує

одиницю, то дана галузь вважається галуззю спеціалізації. Але

індекс рівня спеціалізації відображає лише одну зі сторін тери-

торіальної спеціалізації, показуючи ступінь сконцентрованості

виробництва даної галузі в даному регіоні, що не завжди

пов’язано з вивозом і міжрегіональним значенням продукції.

Вивізна концепція найбільш послідовно відбита ко-

ефіцієнтом рівня розвитку галузі в регіоні, що являє собою

відношення обсягу зробленої в регіоні продукції даної галузі

до обсягу її споживання в даному регіоні. Якщо коефіцієнт

більший одиниці, тобто продукції виробляється більше, ніж

необхідно для місцевого споживання, пропонується вважати

дану галузь галуззю спеціалізації.

Ðîçä³ë 1

Сучасна спеціалізація регіонів і великих міст є наслідком

недостатньо координованих процесів розміщення окремими

галузями свого виробництва на території країни. Зокрема й із

цієї причини, тобто через недооблік при обґрунтуванні

розміщення власне регіональних факторів ефективності

відтворення, пов’язаних зі спільним розміщенням галузей у

регіоні, спеціалізація, що склалася, не завжди ефективна.

За ознакою ефективності розміщення безліч галузей

спеціалізації може бути розділена на 4 групи:

1) галузі сформованої (фактичної) спеціалізації, у

яку включені всі галузі спеціалізації, розміщені в цей

момент у регіоні;

2) галузі ефективної спеціалізації, у яку включені ті га-

лузі, розміщення яких у регіоні доцільно за народногоспо-

дарськими критеріями;

3) галузі перспективної спеціалізації — ті галузі ефектив-

ної спеціалізації, які поки не розміщені в регіоні;

4) безперспективні галузі спеціалізації — ті галузі,

розміщення яких у регіоні не виправдане з народногоспо-

дарських позицій.

У теорії регіональної економіки, крім розглянутої нами

вище класифікації галузей, існує ще декілька систематизацій

функціонального розподілу галузей і виробництв у сфері ма-

теріального виробництва.

Так, у радянський час одержав розвиток функціональний

поділ галузей матеріального виробництва на групу А — вироб-

ництво засобів виробництва й групу Б — виробництво пред-

метів споживання.

У статистичних довідниках використовується поділ галу-

зей промисловості на видобувну й обробну. Видобувна промис-

ловість включає галузі гірничодобувної індустрії, лісозаготівлі,

розробку будівельних матеріалів, морський і мисливський про-

мисел, гідроенергетику, магістральні водоводи. До обробної

промисловості відносять підприємства з ремонту машин і про-

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

мислового устаткування, теплоелектростанції, галузі й вироб-

ництва для переробки сільськогосподарської сировини.

Класифікація галузей і видів діяльності, виконана за прин-

ципом послідовності переробки первинних продуктів, знахо-

дить своє відбиття в секторній моделі структури народного

господарства. До первинного сектора відносяться галузі й ви-

робництва, у яких суспільство безпосередньо привласнює при-

родні ресурси або ж за допомогою природних способів вироб-

ництва (земля) одержує первинну продукцію. Первинний сек-

тор виробництва охоплює сільське господарство (землеробст-

во й тваринництво), гірничодобувну промисловість, лісове гос-

подарство, рибний і мисливський промисел, заготівлю природ-

них продуктів (гриби, ягоди, лікарські трави й ін.).

Вторинний сектор економіки включає галузі переробної

промисловості, а також будівництво. Третинний сектор пред-

ставлений сферою послуг. Сферу керування й інформації

відносять до четвертинного сектора господарства.

Ë³òåðàòóðà

1. Малый экономический словарь / Под ред. А.Н.Азрилияна.

–М.: Институт новой экономики, 2000. — С.729.

2. Алаев Э.Б. Социально-экономическая география: Понятий-

но-терминологический словарь. — М.: Мысль, 1983.

3. Добрынин А.И. Региональные пропорции воспроизводства.

— Л.,1987.

4. Мэнеску М. Экономическая кибернетика. — М.: Экономика,

1986.

5. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т.23. — С.58–59.

6. Хазан В.Б., Миронова Т.Л. Структурная модель взаимосвязи

производственной и социальной сфер в природно-хозяйственном

региональном комплексе. — Днепропетровск, ИПП и Э АН Украи-

ны, 1993. — 25 с.

7. Конституция Украины. — Симферополь: Реноме, 2001.

Харьков: Свитовид, 2001. — С. 37.

8. Социально6экономическая география Украины / Под. ред. О.

Шаблия. — Львов: Свит, 1995. — 640 с.

Ðîçä³ë 1

9. Гранберг А.Г. Основы региональной экономики: Учебник

для вузов. — М.: ГУВШЭ, 2000. — 495 с.

10. Колосовский Н.Н. Теория экономического районирования. —

М.: Мысль, 1969.

11. Топчиев А.Г. Теоретические основы региональной экономи-

ки: Учебн. пособие. — К.: Изд- во УАГУ, 1997. — 140 с.

12. Заставный Ф.Д. География Украины. — Львов: Свит, 1994.

— 470 с.

13. Поповкин В.А. Регионально-целостный подход в экономике.

— К.: Наукова думка, 1993. — 218 с.

14. Пiстун М.Д. Основи теорії суспiльної географiї. — К.: Вища

школа, 1996. — 231 с.

Ïèòàííÿ äëÿ ñàìîêîíòðîëþ

1. У чому відмінність понять “територія”, “регіон”?

2. У яких випадках уживаються терміни: “територіальне уп-

равління”, “регіональне управління”?

3. Які основні структурні елементи регіону?

4. Дайте характеристику системі показників рівня життя насе-

лення.

5. Які особливості адміністративно-територіального устрою

України? Назвіть недоліки цього устрою.

6. У чому полягає суть адміністративно-територіальної рефор-

ми?

7. Що таке “економічне районування”? Які види економічного

районування відомі?

8. Наведіть приклади проблемних регіонів.

9. Якими показниками визначається депресивний стан тери-

торії?

10. Дайте характеристику проблемним регіонам авангардного

типу.

11. Які особливості галузевої структури народного господарства

України? Чому гостро стоїть проблема структурної перебудови еко-

номіки?

12. Яка існує систематизація функціонального поділу галузей і

виробництв у сфері матеріального виробництва?

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

Ðîçä³ë 2. Ó×ÀÑÒÜ ÄÅÐÆÀÂÈ Â ÓÏÐÀÂË²ÍÍ²

ÐÅÃ²ÎÍÎÌ

2.1. Ðåã³îíàëüíà äåðæàâíà ïîë³òèêà é ïîë³òèêà

ðåã³îí³â Óêðà¿íè

Регіоналізація управління економікою означає децент-

ралізацію управління, при якій центральні органи влади делегу-

ють регіональним органам повноваження й відповідальність за

ефективне прийняття рішень із питань розвитку відповідного

регіону. Регіоном у цьому випадку виступає адміністративно-

територіальна одиниця — область, район, місто. Необхідність

регіоналізації викликана ростом масштабів суспільного вироб-

ництва, ускладненням управління й зменшенням можливості

враховувати в центрі особливості кожного регіону.

Особливості в розвитку регіонів України, регіональні

відмінності єдиного господарського простору обумовлені

різними історико-географічними передумовами господарсько-

го освоєння східних і західних територій, природно-ресурсним

потенціалом, розселенням населення й демографічною ситу-

ацією. У роботах вітчизняних і закордонних регіоналістів [7]

до найпоширеніших причин регіональних відмінностей

(нерівностей) належать:

 розходження природно-кліматичних умов життя й

підприємництва в окремих регіонах країни;

 масштаби, якість і напрямки використання природних

ресурсів, які визначають “продуктивність” регіонів.

Цей фактор впливає не тільки на сільське господарство,

рибальство, видобуток копалин і лісове господарство, а

й на умови розміщення промисловості й життя людей;

 периферійне або глибинне положення регіону,

внаслідок чого підвищуються транспортні витрати,

ростуть ціни й звужується ринок збуту. Погані транс-

портні й комунікаційні зв’язки периферійного регіону

утруднюють його економічний розвиток;

 застаріла структура виробництва, запізнювання із вве-

денням інновацій;

 агломераційні переваги (велике перетинання в регіоні

міжгалузевих зв’язків) і агломераційні недоліки (пере-

населення);

 тенденції в економічному розвитку країни (у періоди

економічного росту в так званих відсталих регіонах ви-

никають нові фірми, що спричиняє господарську ак-

тивність, а на стадії стагнації активність падає);

 стадія технологічного розвитку, що впливає на ті або

інші види виробництва товарів (сировинні ресурси,

проміжні продукти, товари кінцевого споживання, по-

слуги й т.ін.);

 політичні умови, форми загальної й регіональної

політики, інституціональні фактори: ступінь регіональ-

ної автономії, історія розвитку й т. ін.;

 фізичні фактори розміщення: наявність або відсутність

гаваней, аеропортів, транспортних систем, промисло-

вих площадок, забезпеченість телекомунікаційними си-

стемами й ін., тобто виробнича інфраструктура;

 великий зовнішній контроль над фірмами або мала пи-

тома вага фірм, заснованих місцевими підприємцями;

 соціально-культурні фактори: ступінь урбанізації,

освіченість населення, наявність наукових центрів і

т. ін.

Регіональні відмінності визначають територіальну струк-

туру народногосподарського комплексу України, що характе-

ризується значними диспропорціями. Співвідношення показ-

ників загальної площі в областях України становить 1:4

(мінімальна площа 8 тис. кв. км, максимальна — 34 тис. кв. км),

щільності населення — 1:5 (мінімальна щільність 44

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

чол/кв.км, максимальних 202 чол / кв.км), обсяг промислово-

го виробництва на 1 жителя — 1:6 (мінімальний обсяг 41460

грн., максимальний — 234916 грн.), валова продукція сільсько-

го господарства на 1 жителя — 1:4 (мінімальна величина 368

грн., максимальна 1404 грн.), забезпеченість житлом — 1:1,3

(мінімальна площа 16,4 кв. м, максимальна 21,5 кв. м).

Економічний потенціал держави концентрується голо-

вним чином у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській,

Харківській і Київській областях, у яких зосереджено 47% всіх

основних фондів України, а разом з Одеською областю на них

доводиться майже 60% обсягів промислового виробництва [1].

Така нерівновага загальноекономічних і соціальних індика-

торів у регіонах України підсилює політичну напруженість у

державі й спричиняє необхідність вжиття заходів, які змогли б

забезпечити ефективне державне регулювання процесів

регіонального розвитку країни.

Регіоналізація управління економікою країни

здійснюється у таких напрямках:

 врахування у рішеннях центральних органів влади

інтересів регіонів, яких ці рішення стосуються;

 у рішеннях центральних органів повинен переважувати

консенсус між центром і регіонами над централізова-

ним диктатом;

 послідовне здійснення всіма органами влади державно-

регіональної політики;

 неухильне підвищення самостійності регіонів у

вирішенні власних проблем;

 формування дієвого місцевого самоврядування.

Регіоналізація управління соціально-економічними про-

цесами є світовим явищем. Якщо в США регіоналізація уп-

равління закладена в Конституції, то у країнах Західної Євро-

пи вона почала розвиватися після другої світової війни, і важ-

ливим етапом регіоналізації є прийняття Європейської Хартії

про місцеве самоврядування. У Страсбурзі 15 жовтня 1985 р.

Ðîçä³ë 2

країнами Ради Європи було проголошено, що “органи місце-

вого самоврядування, у межах, установлених законом, мають

повну свободу дії для здійснення власних ініціатив з будь-яко-

го питання, що не виключене з їхньої компетенції й не внесене

у компетенцію іншого органу влади”. Україна приєдналася до

цієї Хартії у вересні 1996 р., тому формування регіональної

політики в Україні повинно проходити відповідно до поло-

жень Європейської Хартії, а чинне законодавство й норма-

тивні документи повинні відповідати їх вимогам.

Під регіональною політикою розуміється система цілей і

завдань органів державної влади з управління політичним,

економічним і соціальним розвитком регіонів країни, а також

механізм їхньої реалізації. Регіональна політика держави — це

дії держави, спрямовані на вирівнювання умов діяльності

регіонів і їхніх результатів, підвищення ефективності викори-

стання регіональних ресурсів і можливостей, створення умов

підвищення ефективності діяльності регіонів.

Регіональну політику держави варто відрізняти від

внутрішньої політики, що здійснюється органами управління

регіону самостійно з урахуванням загальнодержавних інте-

ресів. Внутрішня політика регіонів спрямована на викорис-

тання всіх ресурсів конкретного регіону для підвищення доб-

робуту населення, удосконалення структури матеріального

виробництва, поліпшення стану навколишнього середовища,

розвиток соціальної інфраструктури, сприяння розвитку

підприємництва, економічного й соціального росту регіону.

Державна регіональна політика й політика регіонів — це

дві частини цілого, які взаємодоповнюють і збагачують один

одного. Практика показує, що інтереси окремих територій да-

леко не завжди збігаються з інтересами держави в цілому й

нерідко суперечать інтересам сусідніх територій. У цьому ви-

падку регіональна політика являє собою своєрідний ком-

проміс між регіональними інтересами держави й місцевими

інтересами самих регіонів, а її гармонія складається саме в

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ