Миронова Т.Л., Добровольська О.П., Процай А.Ф., Колодій С.Ю. Управління розвитком регіону

Подождите немного. Документ загружается.

ганізацію. Таким чином, за О.І. Шаблієм, просторові розміри

району залежать від розміщення в Україні головних центрів

громадського життя й діяльності — міст-мільйонерів.

Внаслідок цього запропоновані такі соціально-економічні рай-

они: Центральний (центр — м. Київ); Західний (м. Львів);;

Північно-Східний (м. Харків); Східний (м. Донецьк); Цент-

рально-Східний (м. Дніпропетровськ); Південний (м. Одеса)

[8].

Професор М.Д.Пістун виділив на території України

дев’ять суспільно-географічних районів: 1) Столичний

(Київський) у складі Київської, Житомирської Чернігівської

областей; 2) Центральний — Черкаська й Кіровоградська об-

ласті; 3) Північно-Східний- Харківська, Полтавська, Сумська

області; 4) Донецький — Донецька, Луганська області; 5)

Придніпровський — Дніпропетровська й Запорізька області;

6) Причорноморський — Автономна Республіка Крим, Одесь-

ка, Миколаївська, Херсонська області; 7) Подільський —

Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області; 8) Прикар-

патський — Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська й

Чернівецька області; 9) Північно-Східний — Волинська й

Рівненська області [14]. Такий розподіл автор називає макро-

регіоналізацією. На його думку, основу мезорайонування ста-

новлять адміністративно-територіальні одиниці — області й

АРК, межі яких вимагають уточнення. На рівні мікрорайонів

автор розглядає промислові, агропромислові, транспортні, ре-

креаційні вузли й райони.

Процес роботи над формуванням схем економічного райо-

нування не припиняється. Нині, коли розміщення продуктив-

них сил України здійснюється в умовах переходу до ринкової

економіки, проблема управління економічними районами стає

ще більш актуальною. Економічне районування в сучасних

умовах розглядається як спосіб управління господарством у

територіальному розрізі, як основа розроблення й реалізації

державної регіональної політики. Економічний район є важ-

Ðîçä³ë 1

ливою складовою державної регіональної політики. Одночас-

но, це територіальна природно-господарська цілісність, що

має свою специфіку — історичну, природну, соціальну, еко-

номічну, а також свій потенціал і умови розвитку, що є осно-

вою регіонального підходу, регіонального управління.

1.2.3. Ïðîáëåìíå åêîíîì³÷íå ðàéîíóâàííÿ

Економічний простір держави, різнорідний за наявністю

природних ресурсів, рівнем економічного розвитку й рівнем

життя населення, включає ряд територій з особливими ано-

маліями. У теорії регіональної економіки такі особливі тери-

торії прийнято називати проблемними регіонами (районами).

Особливість проблемного районування в тім, що воно не є

суцільним і безперервним. Проблемний регіон — це територія,

що самостійно не може вирішити свої соціально-економічні

проблеми або реалізувати свій високий потенціал і тому вима-

гає підтримки держави.

Основними якісними ознаками проблемних регіонів є:

особлива кризовість прояву тієї або іншої великої проблеми,

що створює загрозу соціально-економічному становищу в

країні, політичній стабільності, екологічній рівновазі; на-

явність ресурсного потенціалу (виробничого, науково-

технічного, трудового, природного), використання якого особ-

ливо важливе для національної економіки; особливе значення

геополітичного й геоекономічного положення регіону для

стратегічних інтересів країни; нестача у регіоні власних фінан-

сових ресурсів для розв’язання проблем загальнонаціонально-

го й світового значення.

Території проблемних регіонів можуть не збігатися з

адміністративно-територіальними одиницями, наприклад, зо-

на ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильської АЕС.

У регіональній економіці розрізняють два основних підхо-

ди до проблемного районування [9]. Перший підхід — це

оцінка регіонів за ступенем гостроти (кризовості) найваж-

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

ливіших проблем на основі системи індикаторів. До кризових

регіонів правомірно відносити території, що зазнали

руйнівного впливу природних або техногенних катастроф;

регіони широкомасштабних суспільно-політичних конфлік-

тів, що викликають руйнування накопиченого економічного

потенціалу й значні розміри змушеної міграції населення;

регіони, у яких глибина економічної кризи може викликати

необоротні соціальні й політичні деформації. Кризовість

регіонів діагностується за такими параметрами: 1) виробни-

чий потенціал; 2) зайнятість; 3) рівень життя населення; 4)

правопорядок; 5) екологія; 6) демографічна ситуація; 7) бюд-

жет і фінанси; 8) енергозабезпечення; 9) виробниче забезпе-

чення. За кожним параметром визначаються рівні кризовості

(у балах): 0 — неперевищення передкризового рівня; 1 — пере-

вищення передкризового рівня, але нижче рівня кризової си-

туації; 2 — рівень кризи у даній групі територій значно ниж-

чий, ніж у іншій групі кризових територій; 3 — найвищий

рівень у групі кризових територій.

Другий підхід до проблемного районування орієнтований

на політику цілеспрямованого оздоровлення регіонів. В основі

цього підходу лежить типологізація за основними проблема-

ми. Головними типами проблемних регіонів є відсталі (слабо-

розвинутості) й депресивні. До відсталих регіонів відносять

регіони, що мають традиційно низький рівень життя у

порівнянні з основною масою регіонів країни. Значна частина

регіонів цієї групи перебуває в стані тривалого застою; для них

характерні низька інтенсивність господарської діяльності,

слабкий науково-технічний потенціал, малорозвинута

соціальна сфера. Дуже часто соціально-економічна ситуація в

цих регіонах обтяжується економічними, кримінальними,

етнічними, політичними проблемами. Академік О.Г. Гранберг

писав: “Межа, що відокремлює відсталі регіони від основної

частини регіонів, у принципі, не може бути однозначною. Ба-

гато чого залежить не тільки від регіональної диференціації,

Ðîçä³ë 1

але й від можливості держави у наданні реальної підтримки

найбільш слабким регіонам. Як не парадоксально, але в ба-

гатій державі частка регіонів зі статусом “відсталих” може бу-

ти більша, ніж у бідній державі” [9]. Держава може надавати

підтримку економічно слабким регіонам у формі стимулюван-

ня припливу приватних інвестицій, деяких податкових і кре-

дитних пільг та преференцій, селективного датування

підприємств, що забезпечують мінімальну зайнятість, і т.ін.

Однак основний шлях оздоровлення відсталих регіонів — са-

морозвиток на основі використання власного потенціалу й

конкурентних переваг.

Депресивні регіони відрізняються від відсталих тим, що

при більш низьких, ніж у середньому по країні, сучасних

соціально-економічних показниках у минулому ці регіони бу-

ли розвинутими, а за деякими виробництвами займали

провідні місця в країні. Як правило, ці регіони мають досить

високий рівень накопиченого виробничо-технічного по-

тенціалу, значну частку промислового виробництва в струк-

турі господарства, відносно високий рівень кваліфікації

кадрів. Однак з різних причин (через падіння попиту на основ-

ну продукцію, зниження її конкурентоспроможності, висна-

ження мінеральних ресурсів, погіршення геологічних умов і

т.ін.) ці регіони втратили своє колишнє економічне значення й

відносні переваги. Причинами утворення депресивних рай-

онів можуть бути трансформаційні тенденції в економічному

просторі країни, особливості соціально-економічної динаміки

й т ін.

Верховною Радою України прийнятий Закон “Про стиму-

лювання розвитку регіонів”. У цьому Законі депресивними

визначаються:

 регіони, у яких протягом останніх п’яти років найнижчі

показники валової додаткової вартості на одну людину;

 промислові райони, у яких протягом останніх трьох

років найвищі середні показники рівня безробіття, зай-

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

нятості в промисловості й найнижчий обсяг промисло-

вого виробництва на одну людину;

 сільські райони, у яких протягом останніх трьох років

найнижча щільність сільського населення, природний

приріст населення й висока частка зайнятих у сільсько-

му господарстві;

 міста обласного значення, у яких протягом останніх

трьох років найвищі середні показники рівня без-

робіття, зокрема довгострокового, і найнижчий рівень

середньої заробітної плати.

За своїм характером показники, що визначають депресив-

ний стан території, поділяються на:

a) показники, які свідчать про те, що соціально-еко-

номічний стан території протягом останніх трьох років визна-

чається низьким рівнем розвитку сільськогосподарського ви-

робництва, промисловості й інших сфер економічної діяль-

ності, нерозвинутою виробничою, соціальною й транспортною

інфраструктурою. До таких показників відносять:

 рівень сукупних податкових надходжень на одного жи-

теля;

 рівень доходів місцевих бюджетів на одного жителя без

обліку трансфертів з державного бюджету;

 питома вага непрацездатного населення, у тому числі

пенсіонерів;

 щільність автомобільних доріг і залізничних колій;

 рівень використання сільськогосподарських угідь;

 питома вага населення, зайнятого в сільськогоспо-

дарському виробництві;

б) показники, які свідчать про те, що соціально-еко-

номічний стан території протягом останніх трьох років безпо-

середньо пов’язаний з економічним спадом у галузях, які

раніше формували на цій території основну частину бюджет-

них надходжень. До таких показників належать:

 рівень зареєстрованого безробіття;

Ðîçä³ë 1

 рівень навантаження на одне вільне робоче місце;

 рівень місцевих податків і зборів на одного жителя;

 рівень доходів місцевих бюджетів на одного жителя;

 рівень сукупних податкових надходжень на одного жи-

теля;

питома вага непрацездатного населення;

в) показники, які свідчать про несприятливий еко-

логічний стан території, викликаний економічною діяльністю,

що протягом останніх трьох років має тенденцію до погіршен-

ня. До таких показників відносять:

 обсяг і рівень забруднення стічних вод, що скидають у

поверхневі водні об’єкти;

 обсяг викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря

й рівень його забруднення;

 рівень забруднення земель шкідливими речовинами;

 кількість складованих небезпечних відходів;

 питома вага порушених земель;

 рівень захворюваності населення, у тому числі про-

фесійної.

З метою стимулювання розвитку депресивних територій

у їхніх межах можуть здійснюватися такі заходи:

 цільове направлення державних капітальних вкладень

у розвиток виробничої, комунікаційної й соціальної

інфраструктури;

 надання державної підтримки, у тому числі фінансової,

малим підприємствам, сприяння формуванню інфраст-

руктури розвитку підприємництва;

 спрямування міжнародної технічної допомоги на

вирішення актуальних соціально-економічних і еко-

логічних проблем, а також здійснення інших найваж-

ливіших заходів;

 сприяння зайнятості населення, забезпечення цільово-

го фінансування програм перекваліфікації й про-

фесійного розвитку трудових ресурсів, удосконалюван-

ня соціальної сфери;

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

 надання державної підтримки розвитку таких тери-

торій.

Подолання депресії може також вирішуватися на рівні

регіону й підприємств шляхом диверсифікованості, конверсії,

модернізації виробництва, пошуку нових ринків збуту й т.ін.

Серед якісних ознак проблемних регіонів є й такий, як на-

явність ресурсного потенціалу, що має особливе значення для

національної економіки. Регіони, що володіють багатими при-

родними ресурсами, але при цьому малозаселені й малоос-

воєні, що не мають власних фінансових можливостей для ос-

воєння цих ресурсів, правомірно розглядати як проблемні.

Ефективною формою їхньої державної підтримки є державні

цільові програми регіонального розвитку.

Іншим різновидом проблемних регіонів авангардного ти-

пу є вільні економічні зони (ВЕЗ). ВЕЗ визначається законо-

давством України як частина території держави, у межах якої

встановлюється спеціальний правовий режим економічної

діяльності. Метою створення ВЕЗ є прискорення соціально-

економічного розвитку регіонів, залучення зовнішніх інвес-

тицій, створення нових робочих місць і вирішення проблем

використання незайнятого працездатного населення, ак-

тивізація підприємницької діяльності, стимулювання експор-

тоорієнтованого виробництва, використання нових техно-

логій, підвищення ефективності використання місцевих при-

родних ресурсів. Тому створення й функціонування ВЕЗ по-

винне бути пов’язане насамперед з активізацією економічної

діяльності в певних проблемних регіонах, оздоровленням де-

пресивних територій і стимулюванням структурних зрушень в

економіці. Прикладом ВЕЗ може служити перша в Україні

спеціальна (вільна) зона, розташована в Автономній Рес-

публіці Крим — Північно-Промислова експериментальна зона

“Сиваш”. До неї входить територія Красноперекопського рай-

ону, у тому числі міст Красноперекопська й Армянська, за-

гальна площа 141 тис. га, чисельність населення регіону 95,3

тис. чоловік.

Ðîçä³ë 1

Промислову зону становлять Кримський содовий й Пере-

копський бромний заводи, Кримський виробничий рибо-

комбінат, два великих хімічних підприємства — Кримське ви-

робниче об’єднання “Титан” і Сиваський аніліново-фарбовий

завод. До факторів, що дозволили створити привабливий інве-

стиційний клімат у регіоні ВЕЗ, належать: унікальні запаси

ропи (мінеральні ресурси озера Сиваш і місцеві солоні озера)

і наявність інших природних ресурсів; значний трудоресурс-

ний потенціал, підготовлений для роботи на підприємствах;

наявність виробничого персоналу хімічної промисловості й

інфраструктурна облаштованість території; вигідне транс-

портно-географічне положення.

Основою механізму ВЕЗ є економічний режим діяльності

її суб’єктів, що складається з пільгового, податкового, митно-

го, валютно-фінансового й організаційно-правового режимів.

Законодавством України дозволено створювати вільні

митні зони й порти, експортні, транзитні зони, технологічні

парки, технополіси, комплексні виробничі, рекреаційні, стра-

хові, банківські зони й т. ін. За функціональними ознаками всі

різновиди зон можна віднести до п’яти типів: зовнішньоторго-

вельні, торгово-виробничі, науково-технічні, туристично-рек-

реаційні й банківсько-страхові (офшорні) зони.

1.3. Ñòðóêòóðà íàðîäíîãî ãîñïîäàðñòâà ðåã³îí³â

1.3.1. Ãàëóçåâà ñòðóêòóðà ãîñïîäàðñòâà ðåã³îí³â

Народногосподарський комплекс країни включає дві сфе-

ри — виробничу й невиробничу.

Підприємства виробничої сфери виробляють продукцію,

тим самим забезпечуючи себе, а також невиробничу сферу й

населення різноманітними товарами. Підприємства й ор-

ганізації невиробничої сфери надають послуги матеріального

й нематеріального характеру. Розвиток і співвідношення сфер

характеризують показники зайнятості в кожній сфері. В Ук-

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ

раїні зайнятість у виробничій сфері в три рази перевищує зай-

нятість у невиробничій сфері, що свідчить про низьку продук-

тивність праці у виробничій сфері й про відсталість невироб-

ничої сфери. У виробничій сфері в основному (90%) ство-

рюється національний доход країни. Власне кажучи, це перша

велика диспропорція в структурі народногосподарського ком-

плексу країни. Перехід господарства України до ринкових

умов, приватизаційні процеси вносять зміни в сформовану

пропорцію між виробничою й невиробничою сферами у бік

збільшення чисельності зайнятих в останній. Підприємства,

які формуюють обидві сфери народного господарства, поєдну-

ються в галузі.

Єдиного визначення поняття “галузь” не існує. Її визнача-

ють і як сукупність підприємств, пов’язаних виконанням

постійної функції в системі суспільного відтворення, і як пев-

ний вид господарської діяльності, і як сукупність якісно од-

норідних господарських одиниць. Критерії, на основі яких

підприємства групуються в галузь, найрізноманітніші:

спільність технологічного процесу (хімічна промисловість),

спільність процесу й продукту (металургія), спільність сиро-

винної бази (лісова й деревообробна промисловість),

спільність споживача (текстильна, харчова). Є галузі, які

кілька видів продукту переробляють в один (електроенергети-

ка), а є галузі одноресурсні, але із широкою гамою товарів, які

вони випускають (нафтопереробна промисловість).

Поява нових видів діяльності приводить до формування

нових галузей. В 1940 р. у народному господарстві України бу-

ло близько 150 галузей, 1990 р. — близько 500 [11].

Виробнича сфера народного господарства України вклю-

чає 8 великих секторів: промисловість, будівництво, сільське

господарство й лісове господарство — (безпосередньо виготов-

ляють продукцію), транспорт і зв’язок, торгівля, громадське

харчування, матеріально-технічне постачання, заготівля й

збут (доводять цю продукцію до споживача).

Ðîçä³ë 1

Кожний сектор містить у собі укрупнені (комплексні) га-

лузі, кожна з яких, у свою чергу, складається із простих галу-

зей, прості галузі можуть ділитися на підгалузі й види вироб-

ництв. За класифікацією Міністерства статистики України

промисловість поєднує 16 укрупнених галузей: електроенер-

гетика, паливна, чорна металургія, кольорова металургія,

хімічна й нафтохімічна промисловість, машинобудування й

металообробка, будівельних матеріалів, легка, харчова,

поліграфічна й ін. Машинобудування й металообробка вклю-

чає близько 60 простих галузей, хімічних і нафтохімічних —

15, будівельних матеріалів — 15 і т.д.

Співвідношення секторів народного господарства за зай-

нятістю, національним доходом й валовим суспільним про-

дуктом показує, що промисловість далеко відірвалася від

інших секторів і займає лідируюче становище: у промисло-

вості (разом з будівництвом) зайнято близько 50%

працівників всієї виробничої сфери, створюється 60% валово-

го суспільного продукту й понад 40% національного доходу.

Це друга диспропорція в структурі народного господарства

країни, що свідчить про резерви в процесі необхідної струк-

турної перебудови господарства.

Щодо структури промисловості, то більшість галузей вхо-

дить у важку індустрію (паливно-енергетичний комплекс, ме-

талургія, машинобудування, хімічна й лісова промисловість,

будівельні матеріали). 89% основних виробничих фондів зосе-

реджено у важкій індустрії й 11% — у легкій (легка й харчова

промисловість), 80% — у важкій індустрії й 20% — у легкій

індустрії. Таку однобокість розвитку можна назвати третьою

серйозною диспропорцією в галузевій структурі господарства.

У невиробничій сфері виділяються галузі, які надають ма-

теріальні й нематеріальні послуги населенню, й галузі, які об-

слуговують суспільство в цілому.

До першої групи належать: житлово-комунальне госпо-

дарство, побутове обслуговування, соціальне забезпечення й

ÓÏÐÀÂË²ÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÎÌ ÐÅÃ²ÎÍÓ