Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Західній Європі", у якій він висвітлив найважливіші події останніх часів
соціалістичного руху провідних європейських країн: з'їзди партій, заснування
різного роду соціалістичних організацій і періодичних видань тощо.
Учасгь С. Подолинського в журналі була корисною й плідною. Він
представляв глибший теорепічний рівень в розробці теорії соціалізму, ніж
наскрізь полемічний М. Драгоманов.
Другим співробітником журналу був М. Павлик. який утік до Женеви
від переслідувань австрійського уряду. У першому числі публікувався
початок його повісті "Вихора" (перші чотири розділи) й обіцялося
продовження, але в другому числі чомусь воно не з'явилося. М. Павлик
дотримувався свого методу етнографічного реалізму. Він мав на меті
зобразити героя з народу - дівчину Юстпну. велетенську на зріст, палку в
коханні, яка не пробачає зради, а як вихора (стихія) помщається зралникові.
Шкода, що цей художній задум затінився датекнм віл завершення.
Крім цього белетристичного проекту. М. ГІавлик здійснював'у
"Громаді" функції оглядача. ІІого перу належав розділ "Україна
Австрійська", що досить вправно й посіідовно висвітлював боротьбу
поколінь москвофілів і народовців у галицькому суспільному русі, а також
зародження в межах останнього соціалістичного напрямку. Аналогічну
статтю "Новішії з Австрійської України'' М. Павлик надрукував і в
другому числі журналу . Очевидно він спеціаіізувався на цій темі.
V цьому ж номері журнату були використані ще два матеріаш сестер
М. Павлика: Аннн "Мої й людські гріхи, а панська та попівська правда",
передрук відомої статті з "Громадського друга". - а також другої сестри,
Параски. "Он хто робить порядок межи людьми". Ці дві статті складати
своєрідну хроніку переслідувань українських соціалістів, та ще й дівчат, у
1878-1880-х роках, викривати австрійські порядки і своє українське
ругенство. Висновки підбивав М. Драгоманов сталтрю "Наука з попередніх
оповідань".
Взагалі N1. Драгоманов міг трохи спочити від журналістської праці. У
першому числі "Громади" йому наїежить огляд "Україна Російська:
мужицькі бунти й письменні бунтарі в 1880 р.", заснований на
традиційному методі М. Драгоманова: опрацюванні газетних повідомтень
і почасти першоджерел з листування. У другому чисті подано дві невеликі
праці "Робітницький рух за границею: нові соціалістичні часописи й з'їзди:
робітницькі з'їзди в Гаврі й їх уваги: справа виборів у французьких
робітників" та полемічний виступ "Полякам громадівцям в Росії". М.
Драгоманов виконував вже бітьше функцію редактора-коордннатора в
цьому виданні.
Цікавою була стаття "Солдатська служба (догінсь з російської
України)", підписана криптонімом С. К., вона зазначала місце написання
Харків, і містила розповідь про солдатський побут (№ 1).
У нічому ж видання журналу було вдаїою спробою українського
соціалістичного часопису. Від нього можна було сподіватися перетворення
на стабільне інформаційне джерело по формуванню теоретичних ідей.
Михайлин .Л.
632
Історія української журналістики XIX століття
вивчення життя трудового народу, зокрема й становища робітників, появи
цікавих літературних творів.
Занепад журналу спричинили такі обставини. "Громада" викликала
гостру критику з усіх боків: і від російських соціатістів. які скипіли
ненавистю до спорідненого українського часопису, який нібито руйнує
одностайність їхніх рядів, і від реакційної монархічної преси. Зокрема,
газета "Киевлянннь", орган тодішнього київського генерал-губернатора
Черткова, розпочала війну з "Громадою", скерувавши її особисто проти С.
Подолинського та ного родини. Газета звернулася із закликом до його
батьків вшшнути на сина. Ті припинити надсилати синові гроші, стосунки
між сином і батьками погіршати. Це так вигинуло на вразливого С.
Подолинського. що у І88І році він психічно захворів. Лікувався в Парижі,
але до поправки справа не йшла. І89І року він був перевезений до Києва,
де невдовзі й помер. Так сумно скінчилася доля видатного українського
журналіста й ученого, який, без сумніву, міг би вирости на фігуру світового
масштабу.
Лише 1882 року вийшла п'ята книжка "Громади", яка завершила цикл
періодичних і неперіодичних видань під цією назвою. У вступному слові
"Од внорядчика" М. Драгоманов вказав, що цей збірник був готовий ще в
1879 році, але друкування його зупинилося через спробу реалізувати інші
плани - створити однойменний журнал, віщати роман "Хіба ревуть воли,
як ясла повні'?". - але за три роки матеріал не застарів, що дозволяє, трохи
доповнивши, випустнллі цю книжку.
Відкривав книжку нарис, за підписом Л. Л. "Дорога по Полтавщині в
1876 р." - художньо-документальна розповідь про подорож через
Полтавську губернію. Автор спинявся на картинах народної бідності,
убожества, живописав жахливий побут. Чого варта така картина: у Гадячі
автор у базарний день спостерігає, як чоловік продає своїх дітей.
"Проходжу в саме коло. - читаємо в нарисі. - Серед кола стояв чоловік ще
не старий, літ йому під 40. високий на зріст, плечистий: борода зарошена,
віщно, давно не бачила скіска: лнце довгобразе, хмурне, очі грізні. Коло
чоловіка двоє діток: хлопчик літ 10 й дівчинка літ 8. І чоловік, і діти
обірвані, в чорних лихих сорочках. Питаю: що це за диво? - "Батько дітей
продає!" (с. 17). Причини його вчинку: мати їх померла, батько бідує,
самому нічого їсти. Дгтей у нього розбирають у найми. З таких картин
складається пей нарис, покликаний викликати співчуття до знедолених і
лють до російських порядків.
Науковою ґрунтовністю відзначалася стаття Володимира
Навроцького "П'янство й пропінація в Галичині: розвідка статистична". В.
Навроцькнй (І847-І882) відомий економіст, публіцист. На жаль, поки
віпїшла ця книжка "Громади", він помер, і на останній сторінці видавець
умістив некролог про свого автора.
Узявши за основу висновок сеймової комісії, що в занепаді селянських
господарств винні п'янство, темнота й ледарство, він очима економіста
поглянув на це питання. Виклавши прибутки середньої селянської родини
633
Михайлин !.Л.
та її витрати, він прийшов до висновку, що навіть найменшій мірі вживання
спиртових напоїв "нема місця в селянськім бюджеті" (с. 35). а відтак
нормаїьна людина з внутрішніх чинників ніколи не вдасться до того.
.Яка ж причина існуючого п'янства? - замислився публіцист і відповів:
- ІІропінація. "Це така прнвілегія. на підставі котрої в кождім галицькім
селі й містечку тільки атастіггель більшої ("табулярної" або шляхецької)
посілості земської, має виключне право продукування й шннкування
головних спиртуозних напнтків: горівки. нива й меду" (с. 36).
Вивчивши статистику, В. Навроцькнй пропонував висновок: причина
п'янства не лежить всередині народу, ні в його націонатьнім, ні соціальнім
характері, вона нав'язана йому певною "правною" інституцією. "Держава
віддала той народ, із зв'язаними руками, найнікчемнішій з цілого світу
аристократії в аренду, для його витискання аж до послідньої каплі поту, аж
до його послідніх. навіть моральних - нащадків" (с. 56).
Решту п'ятої книжки "Громади" заповнювати праці самого М.
Драгоманова. Розділ "Звістки з України" декларувався як продовження
аналогічного розділу з другого тому. До двох уже опублікованих там
рубрик "Здирство" й "Темнота" додалися розділи "Усяке лихо вкупі".
"Марні надії" і "Проби повстання й товариських порядків".
Значну частину розділу складали доповнення до глав "Здирство" й
"Темнота". Глава "Усяке лихо вкупі" зібраіа листи та нариси універсаль
ного змісту, які упорядник не міг віднести до якогось іншого розділу.
Глава "Марні надії" мала рубрики "Виселки", тобто виїзд на вільні
землі з місць постійного проживання (еміграція) і "Мрії" - де зібрані
висловлювання про бажане покращення селянської долі. Разом з тим
підкреслюватася марність надій: пани добровільно не відмовляться від
здирства.
Глава "Проба повстання й товариських порядків" і суголосна з нею,
опублікована в цьому ж томі стаття "Українські селяне в неспокійні роки
(1880-1882)" змальовували спроби стихійного протесту проти утисків.
Поруч з цим М. Драгоманов умістив ще дві статті: "Козацькі спомини
й громадські потреби в Кубанщині", нагадавши про український характер
населення цього краю, та "Українські громадівці перед польським
соціалізмом і польським патріотизмом" - полеміку з соціалістом
Болеславом Лімановським. який, на думку М. Драгоманова. намагався
сумістити дві несумісні речі: соціалізм і національній! патріотизм.
Завершальна книжка "Громади" виглядата вже наслідуватьною. М.
Драгоманов вичерпав свої творчі можтивості, свою фантазію, нічого
нового запропонувати не зміг. У джеретах з історії журналістики прігіінято
говорити про фінансові причини краху видань "Громади". Але виразно
бачаться причини психічного й моратьного характеру. М. Драгоманов як
людина гостра, нетерпима виявився неспроможним до збирання
літературних і наукових сіп і тому лишився на самоті, без фінансової і
творчої підтримки, духовно вичерпався і змушений був припинити видання
"Громад".
634
Історія української журналістики XIX століття
Значення збірників і однойменного журналу Полягало в тому, що
1) це були перші спроби вільної української безцензурної преси на
соціалістичному ідеологічному грунті:
2) вони довели високий науковий рівень українського соціалізму;
3) давали широкий (хоч і однобічний) огляд українського життя в
Авсгрії й Росії: широкий, бо побудований на багатьох, а однобічний тому,
що лшпє на негативних прикладах:
4) створити публіцистичний, науково-соціологічний стилі українсь
кої мови, були засадннчо одномовними: про найскладніші речі говорити
лише українською мовою, старанно формуючи лексичну базу дтя цього:
5) були адресовані освіченим читачам, формували світську
українську інтелігенцію.
Тпмчасом продовжувався розвиток української журналістики на
Американському континенті. Кількість українських емігрантів тут весь час
зростала. У 1884 році дійшла справа до того, що українська громада міста
ІІІенандоа (Пенсільванія) звернулася до митрополита Сильвестра
Сембратовича з проханням надіслати для їхнього приходу священика.
Митрополит спинив свій вибір на о. Іванові Волянському (1857-1926). який
і прибув до Америки на початку грудня 1884 року. Великою була його
душпастирська діяльність: він будував церкви, утворював "запомоговГ
братства, закладав кооперативні організації, ' Просвіти", школи, читальні.
Заснування української газети він розглядав як важливий засіб
допомогти своїм землякам зберегти релігійну й національну тотожність. З
цією метою він розпочав віщання в Шенандоа газети "Америка", перше
число якої з'явилося 15 серпня 1886 року. Планувалося, що газета має
виходити раз на два тижні, але зайнятість іншими справами змінила ці
плани: за 1886 рік вийшло 6 чисел часопису. Виходив він коштами самого
редактора. О. І. Волянський став просити в митрополита помічників. У
березні 1887 року до нього прибули волонтер - студент права Львівського
університету, член "Акадімічного братства" Володимир Сіменович і о.
Зенон Ляхович. Перший з них з червня 1887 року (від № 10) став
редактором газети "Америка".
Восени 1888 року о. І. Волянський вислав В. Сіменовича в Україну з
широкою місією залучити до еміграційних справ свящешіків, енергійних
молодих людей з інтелігенції, які б змогли тут завідувати кооперативними
крамницями, організовувати український люд, бути складачами у
дру карнях тощо. У місію В. Сіменовича входило розширити коло авторів
для співробітництва в газеті. Відомо, що він зустрічався з І. Франком. М.
Паалнком. Н. Кобрннською. Сам о. І. Волянський через М. Паалика
запрошував дописувати до газети М Драгоманова. .Але здійснені ці плани
не були через короткий вік часопису.
Видання газети тривало три з половиною роки. Католицькі священики
обурювалися перебуванням поруч з ними одруженого уніатського попа.
Вони зажадали від Риму віщати спеціатьну заборону перебувати в Америці
жонатому духовенству . Такий рескрипт згодом з'явився. У відповідності до
635
Михайлин І.Л.
нього митрополит С. С'ембратович відкликав о. І. Волинського в Україну.
2 червня 1889 року засновник "Америки" виїхав додому. По його від'їзді
газета занепала. 22 лютого 1890 року вийшло її останнє число. І. Франко
назвав цю газету "скромним, але дуже інтересним початком русько-
американської преси'"
16
.
Але крита скресла, українське пресове слово почало все сміливіше зву
чати на Американському континенті. Після занепаду "Америки" з'явилося
кілька спроб створення українських газет, аж поки 15 вересня 1893 року о.
Григорій Грушка (1859-1913) не заснував у Джерсі-Сіті газету "Свобода",
яка існує й досі. За напрямком газета була раднкально-національною. Ре
дакторами її були о. Г. Грушка (1893-1895). о. Н. Дмитрів і о. І. Констан-
кевич (1895-1897), о. С. Макар (1897-1900). Заснована як двотижневик, вона
3 1894 року стала тижневиком, аз 1921 року - щоденником.
У першому числі в передовій статті була сформульована її програма:
"Нашою задачею єсть просвіщати український руський народ, боронити
його честь од вражих нападів, вказати дорогу до поступу, до цивілізації, до
добробуту. Датьше святим буде обов'язком сохраніггн межи народом
його сокровища, скарби: віру, обряд і мову".
Газета призвела до консолідації українців, які ЗО травня 1894 року
заснували в Америці свою громадсько-політичну організацію: Український
народний союз. О.Г. Грушку обрали до правління, а його газету
проголосили органом нової організації.
Газета "Свобода" була найширшим інформаційним джерелом
американських українців, виступала проти москвофільства, широко
висвітлювала життя української еміграції та події на батьківщині, вона
відіграла видатну роль у пробудженні національної свідомості серед
українських емігрантів у США.
Створення української журналістики на еміграції засвідчило велику
духовну силу українців. їх потяг до духовного життя, до об'єднання за
допомогою преси навколо спільних завдань збереження своєї національної
тотожності. Особливе значення мала журналістська діяльність М.
Драгоманова, яка попри всю її суперечливість, залишила помітний слід в
українській культу рі.
461
Франко І. Я. Нарис історії українсько-руськох літератури до 1890 р. //
Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. "- К„ 1894. - Т. 41. -С. 457.
лол
Історія української журналістики XIX століття
ЧАСТИНА П'ЯТА
УКРАЇНСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА В РОСІЇ
Розділ шістнадцятий
Українська альманахова журналістика в Росії
Альманахи як спосіб існування української журналістики в Росії в оспшнній
чверті XIX спюліття. Пожвавлення в Росії українського культурного
життя на початку ІННО-хроків. Альманах "Луна" (1881), іспюрія появи,
основні матеріали: вірші Т. Шевченка, О. Кониського; оповідання
"Приятелі" і еарис "Шевченкова могила" І. Нечуя-Левицького; участь в
альманасіМ.Спшрицького: вірші і водевіль "Як ковбаса та чарка, то
минеться й сварка ". Відгуки на а льмшіах "Луна " в критиці. Альманах М.
Старицького "Рада " (1883). Початкова і кінцева добірки віршів редакпюра
П. Куліш як авпюр "Ради". Поетичний дебют в Україні Олени Пчілки і Б.
Грінченка. Публікація в Україні повісті І. Нечуя-Левицького "Микола
Джеря". Роман "Повія" Панаса Мирного. Драна М. Старицького "Не
судилось ". Наукові матершли: В. І. Василенка "Про хліборобські спілки ",
М. Комарова "Бібліографічний покажчик нової української літератури
(1798-1883) ". Визначні твори другого тому: поема Олени Пчілки "Козачка
Олена", розділи з повісті Панаса Мирного "Як ведеться, так і живеться".
Значення альманаху "Рада". Альманах "Нива" (Одеса, 1885): оповідання
"Чортяча спокуса " І. Нечуя-Левицького. Відгуки на альманах. Альманах
"Степ" (Херсон, 1886): оповідання І. Нечуя-Левииького "Невинна", драна І.
Карпенка- арого "Бондарівна "; наукові спшпипі російською новою. Аль.нанах
"Складка" (Харків, 1887). Проза: оповідання Б. Грінченка "Одна, зовсін
одна"; вірші альманаху, що стали народники пісняни: "Розбите серце" В.
Александрова і "Дайте бо жить!" Цезаря Білиловського; сапшра "Горе-
піїти" В. Самійленка. Наступні випуски аль.нанаху "Складка" (1893,1896,
1897). Найголовніші твори: драматична поє на "Маруся Чураївна" В.
Санійленка. Значення аль.нанаховоїжурналістики.
Другий період історії української журналістики позначений практично
цілковитою її відсутністю в Росії. Виключення складата альманахова літера
тура. яка лишилася мато не єдиним способом її існування. В останній чверті
XIX функціонування журналістики у формі альманахів було явним анах
ронізм. Затримання цього явища в журналістиці обумовили такі причини:
1. Законодавча заборона українського пу блічного слова в Росії Валу євсь-
ким ішркуляром (І863) і Емським указом (1876). яка унеможливила існу вання
журналістики у звичайних формах журналу і -газети. Проте поліцейські
заборони не могли знищити цілком ду ховне життя величезного народу. Воно
лривало і шу кало пу блічного виходу для себе. Альманахова література і стала
єдиним способом вияву українського, переважно ху дожнього, слова в Росії.
2. У цих умовах природним виходом було б співробітництво
у країнських діячів у галицькій журналістиці. Але за всієї простоти цього
заходу на шляху до його реалізації виникали перешкоди, викликані так само
637
Михайлин ЬЛ
деспотичним режимом у Росії. Серед них не другорядну роль відігравав
острах українських діячів співробітничати в галицькій журналістиці.
Красномовний приклад навів М. Драгоманов в "Австро-руських
споминах", де розповів такий епізод. Коли у Львові розпочалося видання
журналу Правда", редакція надсилала його в конвертах деяким відомим
українофілам у Росію. Отримав кілька чисел журналу і М. Драгоманов. Аж
якось прийшов до нього схвильований Олександр Кістяківський. що був
колись секретарем редакції "Основи", а тепер працював доцентом
кримінального права в Київському університеті. "Він страшно перелякавсь,
получивши в листах кілька номерів "Правди". "У нас жандармерія. -
кричав він, та у нас і без чорного кабінету листи розкривають на поштах,
то вже безперемінно дізнаються, що я получаю "Правду" [...] _Я не прохав
їх висилати, казав Кістяківський, я як получу ще. то просто віднесу в
жандармську управу, бо по чім я знаю: може, то самі жандарми шлють, щоб
потім потрусити у мене та й знайти!"
462
М. Драгоманов ледве умовив його
того не робити, але згодом Кістяківський переказав таки з оказією свої
побоювання і журнал перестали йому висилати, а заодно й Драгоманову.
Важливо нагадати при цьому, що згідно з Емським указом ввезення укра
їнської книжки з-за кордону було заборонене. Припущення Кістяківського
про можливу провокацію з боку жандармерії не було позбавлене слушності.
Українські закордонні видання вважалися нелегальщиною. їх віднайдення
при обшукові справді тягло за собою непередбачувані наслідки, найлегшим з
яких могло бути звільнення з посади, що для різночинця на державній службі
дорівнювало катастрофі. Діячі українофітьствували в приватному жилті, але
мусили забувати про свої симпатії на службі..Якщо панічний страх наводило
просто отримування закордонних видань поштою, то набагато більшу
небезпеку складало співробітництво українців у галицьких виданнях. На це
одважувалися одиниці.
3. Ще одна причина полягала у відсутності досвіду редакцій галицьких
видань активно співробітничати з українськими авторами. Прагнення до
цього неодноразово декларувалося, але як лільки-но справа доходила до
реальних справ, вдавалося далеко не все. М. Драгоманов згадував. Що в 1869
році надіслав у "Правду" першу рапсодію Гомерової "Ілліади" в перекладі С.
Руданського. пообіцявшії авторові її публікацію і заохотивши до праці. Ні
відповіді на лист, ні журналу з публікацією він не отримав. Написав ще раз до
редактора - з тими ж наслідками. Потім стало відомо, що рукопис загубився.
"Безспорно. що ця історія пршсро вразила Руданського. - відзначив М.
Драгоманов, - і знеохотила його вести дальше працю і навіть стосунки зі
мною, хоч найменше в усьому винним, і була останньою краплею, котра
переповнила його песимізм"
463
. Навіть вже потім, коли після смерті
Руданського в архіві віднайшовся загублений редакторами "Правди"
Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867 - 1977) //Драгоманов М. П.
Літературно-публіцистичні праці. - К.. 1970. - Т. 2. - С. 167 - 168.
463
Там само. - С. 170.
638
Історія української журналістики XIX століття
переклад, ного уперто не хотіти друку вати, а коли публікація розпочалася під
тиском звернень українців, то її тоді вона велася з "досадними перервахш". що
у труднювали цілісне спрнїїняття твору. "Цю у пертість і ці перерви не інакше
можна поясшгпі, - коментував М. Драгоманов, як тим. що редакторам
"Правди" були більше до смаку твори їх самих та їх .львівських приятелів
(псевдокласичні і мертві), ніж проста праця Руданського"
464
Через ці обставини українських діячів не залишала думка про можливість
і необхідність віщання українських кшіжок у Росії цілком легітимно, адже
белетристичні видання були дозволені її Валуєвським циркуляром і Емським
у казом. Цим пояснюється те. що у країнські альманахи двох останніх деся
тиліть XIX століття, спеціалізу валися переважно (за деякими винятками) на
предстааленні художньої літерату ри, відсту пивши від засади універсальності,
якої дотримувалися упорядники перших українських альманахів.
Минуло кілька років духовного паралічу після Емського указу, але на
початку 1880-х років, коли в Росії запанувала реакція, пов'язана з
убивством Олександра II Визволителя народовольцями, в Україні сталася
парадоксальна річ: розпочалося пожваалення культурного життя.
Воно було засвідчене трьома видатними явищами:
1) відноаленням альманахової журналістики в 1881 році;
2) заснуванням у 1882 році журналу "Киевская старіша", якому
судилося стати цілою епохою в історії української жу рналістики в Росії: і
3) заснуванням у 1882 році театру корифеїв, якиїї дав початок бурхли
вому розвитку театральної справи на у країнському національному грунті.
Першою книжкою, що відродила традицію у країнської альманахової
журналістики в Росії, перервану від віщання альманаху "Хата" (1860). стала
книжка під назвою "Луна". Історію виникнення альманаху "Луна" О. І.
Деїї описав так: "Поява їїого була певною мірою випадкова. О. Кониськиїї
звернувся до цензурі! за дозволом видавати щоденну газету "Луна" з
щотижневим літературним додатком. _Як зразок такого додатку О.
Кониськиїї подав матеріал, для котрого, за свідченням М. Старицького,
"нарочито зібрав саме наїїсмирніше. щоб запобігти урядової нагінки".
Коли ж цензура дозволила саме цеїї "мирний" додаток і то з деякими
скороченнями, а на газету взагалі дозволу не дата. О. Кониськиїї хотів
відмовитися від цього задуму , та київській! видавець Ільницький випросив
у нього матеріал, і так з'явився альманах "Луна"
465
.
Книжка альманаху вийшла в світ наприкінці 1881 року у Києві. Її
видавцем значився видавець і книготорговець Лука Васильович Ільниць-
киїї. "Луна" являла собою невеличку книжечку обсягом 120 сторінок. Сам
процес її підготовки не обіцяв книжку високої ідейно-художньої якості.
Відкривався томик віршем Т. Шевченка "Хустина". Написаний 1848
року на засланні, він був уперше надрукованій! в журналі "Народное
464
Там само.
465
Деїї О. І. З історії української журналістики XIX ст. (Східно-українські
альманахи 80-х років) // Радянське літературознавство. - 1970. - №8.-С. 18 - 19.
639
Михайлин .Л
чтение", передрукований в альманасі "Хата" і увійшов до "Кобзаря" у
виданні Д. Е. Кожанчнкова 1867 року. Відбивши тугу Т. Шевченка за
Україною, вірш відображав традиційний народнопоетичний сюжет: на
заваді коханню стас військовий похід, з якого козак повертається у труні. Дія
твору відносилася до невизначеного історичного минулого. Програмових
Щевченковнх ідей цей вірш не містив. Очевидної потреби вміщу вати цей
відомий гвір в альманасі не було, aie О. Кониському здаваюся необхідним
відкрити нову українську книжку твором Т. Шевченка. Можтішо. він і
підшукував цілком нейтральніш вірш, який би став перед цензурою
візитівкою альманаху й засвідчив благонаміреність його видавця.
Сам О. Кониськнй опублікував тут під різними псевдонімами (О. К.,
Перебендя, Ф. Верннволя) свої вірші. Не завади це були першодрукп:
наприклад вірш "Думка" ("На скелі високій сиджу одинокий") вперше
друкувався в журналі "Правда" (1877. № 22). І за змістом і за формою це
були убогі твори. Вірш "Думка" поет вважав програмовим для себе. Він був
написаний у С.-Петербурзі під час заслання О. Кониського. Ідея вірша
полягала у співставленні двох почултів кохання до дружини і любові до
України. Дружина померла ("зайшло моє сонце"), поет готовий укоротити
собі віку ("кинувся б на хвилі, нехай би втопити"), ате в його серці паїає ще
інша любов до України. Поет обіцяє принести їй свої дари в таких рядках:
І принесу в дари коханому краю.
Не злато, не гроші пісню голосну;
Ту пісню старую про волю новую.
Про рівність, братерство - та тоді і вмру... (с. 58).
І метрика даного вірша і римування засвідчу ють дилетантський рівень
поезії О. Кониського. наявність у нього бажання бути поетом і відсутність
татанту для цього.
У вірші "Скорбна пісня" ("Листя пожовкле опато") висловлена
банальна думка про минущість молодості: як у "Журбі" Л. Глібова
розвивалася метафора: природа і людське життя.
Осінь панує надворі.
Прийде небавом зима...
Вбогий, голодний і хворий.
Певно, замерзну і я (с. 9).
Ця нудна осіння картина будить спогади про літо й весну:
Сонечка шкода ясного.
Жаль молодої весни!
Віку не маєм друтого.
Вдруге не маєм весни (с. 10).
Усі вірші О. Кониського визначалися подібним примітивним
художнім рівнем. Вважати їх через це здобутком альманаху не можна.
Позитивне значення ngani цього діяча поляїало в проведенні
організаторської роботи. Йому вдалося залучити до участі в альманахові
"Луна" І. Нечуя-Левнцького. який опублікував т\т два свої твори:
оповідання "Приятелі" і нарис "Шевченкова могила".
640
Історія української журналістики XIX століття
Оповідання "Приятелі" розгорталося як історія двох друзів, які ще
змалку товаришувати. Кузьми Коватя та Кузьми Гуляя. У їх образах
вияскраатювашся питомі риси українського націонаїьного характеру.
Торжество моральних засад чесності, непідкупності навіть коштом
товариського авторитету демонстрував Кузьма Коваїь. викриваючи свого
приятеля в злочині. Разом з тим І. Нечуй повертався до своєї улюбленої
теми: протистояння в Україні самих українців та чужорідних етнічних
елементів. На злочин підбиває Кузьму Гуляя єврей Шмуль. спочатку
переховуючи в нього крадене добро, а потім і втягуючи його з сином
Василем у злочинну банду. Проте, якщо українців заслали на Сибір з
жінками й дітьми, то євреєві все минулося без наслідків: "що ж йому...
панує собі нівроку..." (с. 54), - так закінчував оповідач розповідь про
пригоду. Оповідання відзначалося властивою письменникові пластичністю
в ошісах характерів та ситуацій, розвивало традиційну ідеологію питомої
цінності України та українського простолюду як моральних чинників
суспільного жіггтя. Навіть під тиском зовнішньої сили, якою є єврейство в
Україні, національний характер не зазнає руйнування, а первісна
налаштованість на честь і справедливість торжествує в ньому.
В альманасі "Луна" був опублікований і нарис І. Нечуя-Левицького
"Шевченкова могила". Цей твір постав унаслідок перших відвідин письмен
ником Канева на літніх канікулах І880 року. Його метою було описати "над
звичайно пишні картини природи з могили", як зазначив сам автор у листі до
О. Кониського від 29 грудня І880 року. У нарисі міметичні аластивості мис
тецтва доведені до максимальної фотографічної точності зображення самої
могили та краєвидів, побачених з неї. Саме в таких творах виправдовується
визначення І. Франка, дане І. Нечуєві-Левицькому: "Ів. Левицький - се
великій артист хору, се колосальне, всеобіймаюче око тої України"
466
.
І. Нечуй-Левицький підніс своєю участю художній авторитет альманаху
"Луна". Ще одним успіхом О. Кониського як організатора віщання було
залучення до участі в ньому М. Старнцького. Він опублікував тут добірку
поезій і водевіль на одну дію "Лк ковбаса та чарка, то минеться й сварка".
М. Старицький відрізнявся від О. Кониського вшцим рівнем поетичної
культури, недарма окремі його твори ("Виклик") стали народними піснями.
У його добірці зазвучали виразно особисті мотиви. Особливо вражав вірш
"Перед труною", що описував почуття батіка від смерті донечки. Вірш
"Серце моє нудне, серце моє трудне..." був побудований як звертання до
свого "іржавого серця", яке точать людські стогони і думки про народне
лихо. Поет хоче спочити від цнх дум і клопотів, але йому не вдається це
зробити, надто чутливим він є до неалаштованості зовнішнього світу. Про це
вірш "Зимовій вечір" ("Надворі крутить Заверюха..."). Його поет будує у
формі антитези: у його хаті теило. сухо, але він не має спокою від гризоти про
голоту, яка страждає в цю мить. Поетова уява розбудовує картину убогої
лФранко І .Я. Ювілей Івана Левнцького (Нечуя) //Франко І. Я. Зібр. творів: У
50 т.-К.. 1982. -Т. 35. - С. 374.
641