Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

було знайти цілком благонадійного редактора і нав'язати йому ідею видання

не політичного, а суворо наукового журналу, обіцяючи йому всебічну

підтримку української наукової громадськості. В. Антонович і О.

Лазаревський повели тонку дипломатичну гру. Вони звернулися з

пропозицією зайняти посаду редактора нового наукового журналу до Петра

Лебединцева. протоієрея Софійського собору. Той відмовився, але

запропонував кандидатуру свого брата Феофана Гавриловича Лебединцева

(1828-1888). який у чині дійсного статського радника з посади начальника

навчатьної дирекції у Царстві Польському 29 серпня 1880 року звільнився у

відставку за власним проханням. Він мріяв повернутися на батьківщину н

зайнятися корисною, ате й прибутковою справою. Брат Петро запропонував

йому дві сфери: спорудження житлових будинків у Києві і віщання наукового

історичного жу рналу. Феофан Гаврилович схопився за останню ідею.

Була алаштована спеціальна нарада науковців з редактором проекто

ваного часопису, на якій визначили його назву і програму. Нарада відхи

лила пропоновані назви: Украинская старина". "Запорожская старина".

"Украинский архив". - і зупинилася на заголовкові "Киевская старіша".

Журнал.

шв займатися виключно нау ковими питаннями і висвітлювати на

своїх сторінках історію, етнографію й літературу Південної Русі за типом

тодішніх наукових часописів "Русская старина" і "Исторический архив".

, Цадщ- політичного в ньому не повинно бути. В. Антонович передав

вцдздідеві частину з 25 тис. крб.. які меценат В. Симиренко виділив на

/Уйлідаькі справи.

' гайфцня 1881 року Ф. лєоєдіінцєв звернувся до Головного упрааління в

спрааах.іДруку з проханням дозволити йому видавати науковий журнал

"Киевская старина" без попередньої цензури. Підключився до справи й О.

Лазаревський. Він звернувся до брата Василя, який жив у Петербурзі, мав

чин таємного радника і займав посаду члена ради міністерства внутрішніх

спраз і головного управління в справах друку, з проханням посприяти

«Держанню офіційного дозволу. 23 жовтня 1881 року Головне упрааління в

справах друку повідомило київського окремого цензора про дозвіл Ф.

Лебедпнцеву видавати журнат "Киевская старіша" з умовою попередньої

цензури. Сам Ф Лебедннцев вважав, що підцензурне віщання влаштував

йому все той же М. В. Юзефович. 20 січня 1882 року київський окремий

цензор В. Л. Рафатьський підписав до виходу в світ перше число журналу

"Киевская старина". Так розпочалася історія журналу. якому судилося стати

найбільш тривалим і видатним явищем української журналістики в Росії.

Віщання "Киевскоц старины" тривало 25 років (1882-1906). За цей час

вийшло 300 чисел жу рналу, об'єднаних у 94 томи. -Як ц£ руло і з деякими

іншими часописами, припинення віщання пов'язане не із його закриттям, а

(Трансформацією програми і перейменуванням. Після скасування в процесі

Першої російської революції 1905-1907 років заборони на українське

публічне стово і відновлення української жу рналістики в Росії журнал

"Киевская старина” з 1907 року перейшов на українську мову віщання і

прийняв нову назву - "Україна". У гарячій політичній ситуації це наукове

Михайн .Л.

Історія української журналістики XIX століття

видання успіху не мато і згодом зазнало дальшої трансформації,

перетворившись у "Записки Українського наукового товариства в Києві"

(1908-1918). Більшість дослідників журналістики, проте, слушно вважають,

що перейменовані віщання, маючи нову програму, занадто віддалитися від

"Киевской старины", аби вважатися її спадкоємцями. А відтак завертають

історію цього часопису 1906 роком.

Упродовж існування журнал пережив три періоди в своєму розвиткові,

пов'язані зі зміною редакторів.

Пернппї період припадає на час його редагування Ф. Г. Лебединцевим

(1882-1887). Це був відповідальний час станоалення віщання, коли

визначалося його обличчя, вироблялася програма історичного журналу з

українськими проблематикою та забараленням. складалося коло авторів,

коли найважливіше було просто утримати існування журналу, незважаючи

на несприятливу суспільно-політичну...ситуацію, лютування цензури,

неприхильність уряду, негативне ставлення з боку монархічних,

проурядових віщань: за цей час необхідно було привчити наукову

громадськість і суспільство в цілому до того, що таке видання просто існує,

завоювати своє місце в інформативному полі Росії.

Другий період (1888-1892) припадає на час ведення журналу

Олександром Лашкевичем (1888-1889) і Євгеном Кивлнцькнм (1889-1892).

Це був час посилення виливу Старої громади, розширення кола авторів,

урізноманітнення змістової й жанрової палітри журналу : необхідно було

перенести перший удар, пов'язаний з розчаруванням першого редактора

мати сталі прибутки з віщання жу рналу і його рішенням припинити зовсім

віщання; Стара громада перешкодила зникненню журналу, відшукала для

нього нового приватного власника й редактора, сформувала видавничий

комітет, який узяв на себе підготовку матеріалів до друку. Журнал вистояв

за несприятливих умов, як корабель у шторм.

Третій період пов'язаний з перебуванням на редакторській посаді

Володимира Нау менка (1893-1906). Це був період розквіту жу рналу , коли

ще більше посилився вилив Старої громади, журнал повів боротьбу за

право друкувати художні твори й наукові статті українською мовою,

домігся права розгляду українських творів не в Головному упраалінні в

справах друку, а київським окремим цензором: журнал перетворився на

центр єднання поступових українських сил. наблизився до сучасних

політичних питань, послідовно й наполегливо відстоював право

українського народу на своє ку льтурне й політичне жіптя.

Програма журналу, затверджена міністром внутрішніх справ М. II.

Ігнатьєвнм 17 жовтня 1881 року, передбачала:

1. Самостійні дослідження з історії Південної Росії і різноманітні мате

ріали до неї у вигляді особливо цінних історичних докуменлів. мемуарів,

хронік, щоденників, записок, спогадів, розповідей, біографій, некрологів і

характеристик, описів матеріальних пам'яток південноросійської

старовини і заміток про все взагалі, що складає належність і характерну

особливість народного побуту або є проявом народної творчості й

663

Михайин .Л.

світосприймання, як-от: недосліджені звичаї релігійні, правові і т. ін..

стародавні співи, думи, казки та ін.

2. Бібліографічні відомості про нові вітчизняні та закордонні віщання,

книш і етапі з історії Південної Росії, що супроводжуються критичними

зауваженнями

У відповідності до цієї програми й розпочав Ф. Лебединцев віщання

першого українськогол історичного журналу . Він прагнув залучити до

участі в ньому провідних нау ковців, що працювали над у країнознавчими

дослідженнями.

З великим циклом статей "Люди старої Малоросії" виступив О.

Лазаревський, умістивши в перший рік існування "Киевской старины"

біографічні нариси про родину Лнзогубів (1882. № 1). Милорадовичів

(1882. № 3). Мпклашевських і Свічок (1882. № 8). Його праця відзначалася

глибоким знанням історичного матеріалу і разом з тим розкриттям

людських характерів, була нашісана в дусі белетризованих біографій.

Історик реконструював долю цілого роду, простежу вав біографії усіх його

членів, зафіксованих в історії. О. Лазаревський і далі продовжував свою

працю, подавши портрети родин Марковичів (1884. № 1). Голу бів (1884. №

5). Крижановськнх (1885. № 5). у містивши усього 21 портрет і закінчивши

працю біографічним нарисом про Трощннських (1888. № 1).

В. Антонович подав до жу рналу у перший рік його існу вання у своєму

перекладі з польської мови й опрацюванні видатну працю з у країнської

історіографії "Щоденник Освецима 1643-1651 гг. у витягах і перекладі з

передмовою Володимира Антоновича" (1882. №№ 1. 2. 5. 6. 9. 11. 12).

Станіслав Освецим [Освенцим] шляхтич короля Владислава IV. що брав

участь у численних походах в Україну й залишив щоденник, який є

важливим джерелом з історії України доби націонатьно-внзвольної війни з

поляками. Його публікація була ветиким успіхом журналу .

1883 рік так само пройшов під знаком великої публікації,

підготовленої до друку В. Антоновичем. Це були "Записки Карла

Хаєцького (1768-1776)" (1883, №№ 1-12). Науковець розглядав

публікаторську діяльність як важтивий складник праці історика, займався

нею охоче, збагачуючи українську історіографію цінними джеретамн.

Крім чужих творів. В. Антонович опублікував у перші два роки

існу вання "Киевской старины" свої статті "Київ, його доля і значення в XIV

до XVI століття (1362-1569)" (1882. № 1). "Пани Ходики, верховоди

міського самоуправління в Києві Х'УІ-Х'УП ст." (1882, № 2). "Уманський

сотник Іван Гонта" (1882, № 11). "Невідомий досі гетьман н його наказ"

(1883. № 5). Вони були цікаві реконструкцією особистості в історичному

просторі, широкою фактологічною базою, розкривали нові, невідомі

сторінки минулого.

Див. пр.: Палієнко М.Г. Журнал "Киевская старина": організаиійно-видав-

ннча діяльність у контексті епохи (кінець XIX - початок XX ст.) // Збірник праць

'послідного центру періодики - Львів. 1996 - 1997. - Внп. 5. - С. 104.

Історія української журналістики XIX століття

Активно розпочав співпрацю з "Киевской стариной'' М. Костомаров,

опублікувавши ту г ряд статей: " Поїздка в Білу Церкву ' (1882. № 5).

"Матеріалі з історії Коліївщини" (1882. № 8). "Жидотріиання на початку

XVIII в." (1883. №№ 1. 3). "Куліш і його остання літературна діяльність"

(1883. № 2). Зв'язаний зобов'язаннями з іншими журналами, де раніше

друку ватися його праці. М. Костомаров не міг запропонувати для "Киевской

старины" історичну монографію, але працював для часопису як журналіст,

подаючи сюди подорожні нариси, рецензії й невеликі праці, які виникали

внаслідок того, що багатий матеріал не поміщався в монографічних

дослідженнях. Участь М. Костомарова підносила авторитет журналу,

Запрошені були до участі в " Киевской старіше" і професори історико-

філологічного факультету Харківського університету. Так. невдовзі після

відкриття журналу, у ньому з'явилися праці Д. Багалія " Стан політики в

малоруських містах XVIII в." (1882. № 8). " Генеральний опис Малоросії.

Епізод з діяльності першого правителя Малоросії ір. П. І. Рум янцева-

Задунайского" (1883. № 1). "Займанщіша в Лівобережній Україні" (1883. №

12) та М. Сумнова "До історії слобідсько-українського чумацтва" (1884. №

3), "Слобожанське дворянство у творах Г. Ф. Квітки" (1884. № 6).

Далі М. Сумцов подав у "Киевской старіше" розділи з цілої

монографії, присвяченої історії української літератури XVII століття:

портрети "Іоанникій Галятовський (До історії південно-руської літератури

XVI ст.)" (1884. №№ 1-4), "Іннокентій Гізель (До історії нівденно-руської

літератури XVI ст.)" (1884. № 10). "Іоанн Вишенський (південно-руський

полеміст початку XVII століття)" (1885. № 4) і узагальнюючий нарис

"Характеристика південно-руської літератури XVII століття" (1885. № 1).

Ці матеріали не просто розширили географію авторів "Киевской старины",

але й внесли до українського історичного простору Слобожанщину як

невід'ємну його частину. - і як предмет дослідження і як авторів -

представників українського наукового світу.

Етнографія і фольклористика була предстаалена записами й працями

І. Манжури "Запорізьке пограбування. Дві пісні про те. кому дістались

запорізькі землі" (1882. № 2), "Легенда і три пісні про Семена Палія" (1882.

№ 3). "Панщина в піснях і молитвах" (1882. № 5), "У країнська гетера"

(1883. № 1). Це був дебют у майбутньому визначного поета й фольклориста

з публікаціями записів усної народної творчості і коментарями до них.

Вони відзначалися науковою сумлінністю, дбайливим ставленням до

народного слова, прагненням зберегти автентичність виконання.

Прикметними були й етнографічні праці О. Ф Кісгяківського "До історії

вірувань про продаж душі чорту " (1882. № 7) і II. Сфнменка "Звідки взялися

запорожці" (1882. № 12). де розглядалися цікаві аспекти народної свідомості.

Ряд публікацій присвячувався стародавній літературі. Тут варто

виділити статтю П. Сфнменка "Зразки викривальної літератури в

Малоросії" (1882, № 3) з наведенням текстів аналізованих творів:

публікацію матеріалів з історії вертепної драми: статті Гр. П. Ґалаґана

"Малоруський вертеп" (1882. № 10). до статті була додана передмова П. Г'.

665

Житецького. а також нотна частина вертепної драмі і малюнок вертепної

скриньки. Із творів давньої літератури виокремтювалася "Розмова

Малоросії з Великоросією" (1882. №№ 2. 7) - літературна пам'ятка XVIII

століття, що подавалася з передмовою М. І. Петрова.

Плідною була авторська Праця в журналі й самого редактора Ф.

Лебединцева. який у кожному томі розміщав свої рецензії, статті,

некрологи, примітки до статей інших авторів. Серед шіх найважливіші такі:

"Лист кошового Осипа Гладкова до А. А. Скаїьковского" (1883, № 4).

"Високопреосвященний Дмитрий (Муретов), архієпископ Херсонский:

Некролог" (1883, № 12), "Домашнє виховання початку нашого століття"

(1884, № 2), "Рух народної освіти в Південно-Західному краю" (1884, № 8),

"Болеслав Михайлович Маркевич у ролі сільського педагога" (1884, № 12).

"Костянтин Данилович Думитрашко" (1886, № 5) та багато ін.

Після смерті М. Костомарова Ф. Лебединцев організував у пам'ять про

свого актішного співробітника цілу інформаційну кампанію, помістившії

статті з оцінкою його наукового доробку В. Антоновича "Костомаров М.

І. як історик" (1885, № 5) і В. Науменка "Костомаров М. І. як етнограф"

(1885. № 5), а також перші спогади про нього Аліші Костомарової "Останні

дні життя М. І. Костомарова" (1885, № 4) і П. Куліша "Кілька зустрічей з

М. Костомаровим" (1885, № 6). Ці матеріали були першими науковими й

мемуарними працями, у яких їх автори прагнули до правдивої оцінки

величної постаті в історії українського духовного розвитку XIX століття.

Художня література не виключалася з програми, але її твори мали

відповідати засадам часопису. У перші роки існування журналу тут були

опубліковані: вірш "Gaudeamus igitur" Київської академії" (1882, № 2) -

гімн студентів даного навчального закладу, твори С. Руданського "З

недрукованих віршів" (1883, № 2), повість М. Лєскова "Печерскі антики:

Уривок з юнацьких спогадів" (1883, №№ 2-4). де була створена колоритна

картина Києва періоду дитинства письменника. Найбільшим

белетристичним проектом стала публікація роману І. Нечуя-Левицького

"Старосвітські батюшки і матушки: Повість з побуту українського

духовенства 20-х років XIX ст." (1884, №№ 1, 5. 6. 8, 12; 1885, №№ 1, 8, 9,

11). Дана публікація відзначалася тим. що авторський текст тут був

перекладений російською мовою, але пряма мова героїв у відповідності до

засад наукового часопису подавалася в оригіналі, тобто українською

мовою. Таким чином, художні твори добиралися для журналу, виходячи не

з їхньої самодостатньої естетичної вартості, а з огляду на їх тематичну

дотичність до історичної тематики. їх було обмаль, вони правішії швидше

за додаткову прикрасу, а не за самостійну структурну одиницю журналу.

Головним здобутком художнього відділу журналу була пу блікація на

його сторінках російськомовної спадщини Т. Шевченка. Розпочалася вона з

надрукування повісті "Княгиня" (1884. № 3). з рукопису ймовірно

надісланого М. Драгомановим. який походить з копії Бр. Залеського. Але

піс.ля смерті М. Костомарова у його архіві були знайдені рукописи інших

повістей Т. Шевченка і лише тоді вони прийшли до читача зі сторінок

Михайн .Л.

Історія української журналістики XIX століття

■•Киевской старины": "Варнак" (1886. № 7), "Наймичка" (1886. №№ 8-9),

"Близнюки" (1886. №№ 10-12), "Художник" (1887. №№ 1-3. "Капітанша"

(1887. №№ 4-5). "Прогулянка із задоволенням і не без моралі" (1887. №№ 6

9). "Музикант" (1887. № 12). Були опубліковані дві російські поеми Т.

Шевченка "Сліпа" (1886. № 6) і "Безталанний" (1887, № 11). пізніша назва

"Тризна". Після закінчення публікації в журналі ці твори були зібрані в

книзі "Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском

языке. С портретом поэта / Издание редакции « невской старины" (К.. 1888).

Важко переоцінити значення проведеної Ф. Лебединцевнм

публікаторської роботи щодо рукописної спадщини Т. Шевченка. Окрім

загальнозрозумілого значення, яке має для українців кожне Шевченкове

слово, хоча й писане з поліцейського примусу по-російськи, його повісті,

створені на чужіші під час заслання, так би мовити, по пам'яті, містять

величезну кількість автобіографічних деталей, які й сьогодні дозволяють

точно окреслити коло його знайомих, визначити зацікавлення, побачити

середовище його життя, а відтак зрозуміти поета. Уведення в науковий обіг

прозової спадщини Кобзаря маю величезне значення для розвитку уявлень

про Т. Шевченка і в цілому для української літератури.

Завдяки високому професіоналізму авторів журнал завоював успіх. На

початку кві гня 1882 року він уже мав 700 передплатників. Упродовж року ця

цифра ще трохи зросла і становила 780 Це обнадіювало. Перед Ф.

Лебединцевнм майорів приклад його попередників - журналів "Русская

старина" і "Исторический вестник", - які. розпочавшись у 1880 році, за два

роки стали прибутковими. Цього сподівався від "Киевской старины" її алас-

ник і редактор. Великим було його розчарування, коли передплата в 1883 році

не зросла, а навпаки, впала до 760 одиниць. Вона знижувалася й далі: 1884 рік

дав 750, 1885-612 передплатників. Пояснити скорочення передплати можна

доволі просто: новий журнал передплачували для ознайомлення, а з'ясувавши

його суто науковий характер, відмовлялися від його подальшого читання.

Погану службу зіграв для Ф. Лебединцева його брат, протоієрей Софійського

собору: він радив священикам, що потрапляли до нього на прийом у справах,

передплачувати новий часопис, обіцяючи в ньому висвітлення церковної

історії, матеріали релігійно-проповідницького характеру, ті слухняно

передплачували "Киевскую старину", aie, не знайшовши в ній обіцяного,

розчаровувалися і постійними її читачами не ставали.

Уже наприкінці 1883 року Ф. Лебединцев забив на сполох: віщання жур

налу було збитковим, дефіцит складав від 2 до 3 тисяч щороку. Він почав еко

номити на всьому, зокрема звернувся до авторів з проханням про безкош

товну працю дія журналу. Це було відхилення від норм журналістики того

часу; М. Костомаров у листі 4 листопада 1883 року висміяв саму пропозицію

про безоплатну працю на користь "Киевской старнны", але до його честі слід

зарахувати те, що він не припинив надсилати до журналу свої статті.

Животко Аркадій. Історія української преси. - К.: Наша наука і культура,

1999. - С. 107.

ШП

Михайин І.Л.

Годі ж редактор подав клопотання на адресу міністра внутрішніх справ

графа Д. А. Толстого з проханням пріпначіггн "Киевской старине" щорічну

субсидію. Незважаючи на підтримку цього клопотання відомими діячами. Ф.

Лебединцеву було відмовлено у щорічній субсидії, а виплачена одноразова

допомога 2 тис. руб.. яка не могла істотним чином зарадити справі. Офіційну

позицію щодо журналу якнайточніше висловити проурядові "Московские

ведомости" М. Н. Каткова, які відзначити, що вивчення історії України, хоча

й не переслідує цілей сепаратизму, але несамохіть натякає на ці цілі

4 9

. Ця

засада визначила стаалення уряду до журналу. У 1885 рощ Ф. Лебединцев

уперше заявив про свій намір припинити його віщання, але Стара громада на

цей раз умовила його не закривати журнал.

Негативним чпном на його веденні позначалися й деякі риси вдачі

самого Ф. Лебединцева. Незважаючи на участь у віщанні Старої громади,

він вважав себе одноосібним власником і редактором "Киевской старины",

виконуючії в ній усі функції, до коректора й кур'єра включно. Як редактор

він дозволяв собі такі втручання в текст, які змінювали до невнізнання

позицію автора. В. Науменко розповів у спогадах такий епізод з

початкового періоду свого сііівробітницлва в журналі. У 1883 році він

подав до часопису розгорнутий огляд "Малоруські віщання 1882 р." (1883,

№№ 6. 11). Але редактор так переробив його текст, зміщуючи акценти, що

В. Науменко відмовився закінчувати статтю; вона так і лишилася

анонімною, бо підпис автора мав з'явилися в її кінці по завершенні

публікації; але В. Науменко вже боявся, що думки Ф. Лебединцева будуть

ирііписані йому. Він не тільки не дописав цю статтю, ате й взагалі на деякий

час відмовився співробітничати в жу рналі.

"Усе це привело до того. - підсу му вав В. Науменко свою розповідь, -

що Ф. Г. Лебединцев не мав майже нічого в запасах редакційного портфеля

і для кожної наступної книжки мусив їздити від одного співробітника до

другого, випрохуючи хоч що-небудь з того, що малося в запасі, або

відвідуючи засідання Історичного товариства Нестора Літописця, тут же

відловлював прочитаний ким-небудь реферат"

480

У 1887 році Ф. Лебединцев. посилаючись на погіршання стану

здоров'я, оголосив про своє остаточне рішення припинити віщання

"Киевской старины". В історії журналу настала криза. Професори

Харківського університету Д. І. Багатій і М. Ф. Сумцов запропонувати

перенести віщання до Харкова, змінивши його назву на "Южнорусская

старина". Але справа перенесення не могла розв'язатися через відсутність у

Харкові окремого цензора. Усі матеріали довелося б возити на

цензурування до Москви, що було максимально незручно для віщання

щомісячного журналу.

ЗамлннськнГі В. О.. Палієнко М. Г. Журнал "Киевская старина" під царською

цензурою // Український історичний журнал. - 1993. - № 10. - С. 65.

480

Жнтецькнн Іг. "Київська Старина" за часи Ф. Лебединцева (1882 - 1887) //

•«■•< - N0 6. -с. 117.

Історія української журналістики XIX століття

Члени Старої громади кинулися на пошук особи, яка могла б замінили

Ф. Лебединцева. Невдовзі їх вибір спинився на О. С. Лашкевичі. Олександр

Степанович Лашкевич (І842-І889) походив із старовинного козацько-

старшинського роду, що серед предків мав Полуботків. Мнлорадовичів.

Апостолів. Ґалаґанів. Кобубеїв. Лизогубів. У І864 році він закінчив

історнко-філологічнин факультет Київського університету, працював

мировим посередником на Чернігівщині, був гласним повітового земства.

На початку І886 року він оселився в Києві і відновив зв'язки з Старою

громадою. Він був заможним поміщиком, що володів великою земельною

аласністю. Йому й запропонували В. Антонович і О. Лазаревський узяти на

себе справу віщання журналу. О. Лашкевич погодився.

4 грудня І887 року був підписаний "Договір про уступку віщання

"Киевской старины" між Ф. Г. Лебединцевнм та О. С. Лашкевичем. за яким

Лашкевичу за 2 тис. руб. передавалися усі нерозпродані номери і право

видавати журнал за умови дозволу на те Головного упрааління в справах

друку. ІЗ лютого І888 року О. Лашкевич був затверджений редактором-

віщавцем журналу. Негайно за його підписом до цензури був напраалений

20-й том "Киевской старины", що складався з трьох чисел журналу (№ і -3) за

січень-березень І888 року. Цензура довго придішлялася до нового редактора,

хоча фактичним упорядником і редактором цього тому був професор Ф.

Міщенко. Тимчасом здоров'я Ф. Г. Лебедннцева різко погіршало; 12 березня

І888 року він помер. І4 березня практично увесь редакційний комітет і

численні співробітники були присутні на його похоронній відправі у

Трьохсвятительській церкві. Раптом прибіг задиханий Ф. Міщенко і щось

схвильовано зашепотів на вухо О. Лашкевичу. У ту ж мить усім стало відомо,

що цензура дозволила 20-й том "Киевской старины". На наступний день він

вийшов у світ; розпочався новий період в історії жу рналу.

Підбиваючи підсумки попередньому періодові, слід відзначігги, що

заслуги Ф. Лебединцева перед українською журналістикою неоціненні. Він

по суті створив приватний український історичний журнаї. І хоча за його

спнною стояла Стара громада й Історичне товариство Нестора Літописця,

але заслуга ведення журналу і його шестирічного існування повинні бути

приписані його редакторові. Він заклав парадигму журналу, у якій

домінували наукові інтереси з українознавства, сприйнятого в

найширшому розумінні цього сюва. що обіймало історію, етнографію,

історію літератури й узагалі духовної культури, географію і статистику,

було спрямоване на виявлення й опублікування величезної архівної

спадщини. За часів Ф. Лебединцева журнал здобув ті якості й ознаки, за які

,(сторикн журналістики назвуть в майбутньому назвуть "Киевскую

старину" енциклопедією українознавства.

За О. Лашкевнча розпочалася трансформація віщання від приватного

підприємства до колективної справи Старої громади. З її найбільш ак

тивних членів був створений редакційний комітет у складі В. Антоновича.

О. Лазаревського. О. Левицького, П. Житецького. В. Науменка. Ф. Міщен-

ка, І. Лучіщького, Н. Молчановського, М. Шугурова. Було запроваджено

669

Mиxайн .Л.

посаду секретаря редакції', яку спочатку зайняв Г. Жнтецькнй. а потім Є.

Кивлицький. Редакційний комітет існував не формально, а реально

працював, регулярно збираючись на засідання, обговорюючи проблеми

видання, рецензуючи рукописи, редагуючи окремі матеріали.

О. Лашкевич покращив зовнішній вигляд журналу: він став

друкуватися на кращому папері, з обкладинкою синього кольору. Редактор

розширив обсяг чисел: якщо за Ф. Лебединцева він становив 10-12

друкованих аркушів, то за О. Лашкевича 18-20. Він краще структурував

журнал, поновивши в ньому відділ "Документи, повідомлення, замітки" і

запровадивши нові відділи "Критика", "Бібліографічний листок", "Дія

довідок". Була розширена присутність у журналі художньої літератури і їй

надано самодостатнє значення. Була відновлена виплата гонорарів, які

встаноатюватися в сумі: 40 руб. за дослідження і 25 руб. за публікації.

З найвидатніших творів, опублікованих у "Киевской старіше" О.

Лашкевичем, необхідно відзначити монографічні праці П. Жіггецького

"Нариси літературної історії Маторуського наріччя в XVII столітті" (1888,

N°N° 1-6, 8. 9, 12) і М. Сумцова "Культурні переживання" (1888. N°N° І-І2:

1890, N°N° 1-7, 10). Обидві воші належать до класики вітчизняної науки, не

втратили свого значення й сьогодні. Перша праця являє собою дослідження

з історії української мови, зокрема в той період, коли остаточно завершалось

її формування з погляду фонетичних і граматичних особливостей і вона

набувата сучасного вигляду. Друга праця на широкому історнко-

культурному тлі розкривала етнографічні особливості українців, вписувала

народні культуру в широкий контекст існування індоєвропейської спільноти.

Великий інтерес становили статті Д. Багалія "Колонізація

новоросійського краю і перші кроки його по шляху культури" (1889. N°N°

4-7), яка розкривала працю українського народу над освоєнням

прппонтійськнх степів, де півтисячоліття панувати кримські Пі гари і

залишили їх у первинному вигляді, але прихід українців розпочав для цих

земель нову історію, працею українців вони були перетворені на регіон

високої хліборобської культури.

У статті В. Науменка "К пятидесятилетию со дня смерти

Котляревского" (1888, N° 11) не лише були практично вичерпно зібрані

відомі на той час факти біографії поета, але й розкрито його роль як

зачинателя нової української літератури.

За часів О. Лашкевича розпочалося співробітництво з "Киевской ста

риной" І. Франка, який опублікував тут наслідки своєї пошукової праці

"Іоанн Вншенськігіі (нові дані для оцінки його літературної і громадської

діяльності)" (1889. M 4). яка розвивала сталу для І. Франка тематику його

достіджень.

Художня література за часів О. Лашкевича була предстаалена в

основному трьома авторами. Редактор запросив до співробітництва Ганну

Барвинок, як подата тут три оповідання "Молотники (побутове

оповідання)" (1888. M 6), "Половинщик (етнографічне оповідання)" (1888.

M 12) і "Русалка (етнографічне оповідання)" (1889. M 7).

Історія української журналістики XIX століття

Порадником О. Лашкевнча у виборі українських авторів був В. П.

Горленко (1853-1907). відомий літературніш критик і автор "Киевской

старины". Прочитавши ще в рукогаїсі оповідання "Половинщик", він

писав 24 жовтня 1888 року редакторові: "Ця письменниця дуже виросла з

часів "Основи", коли вона тільки-но починала. Тепер це майстер цілком

зрілнй і першого сорту, а такої чудесної мови і такого живого знання

народу - де їх знайти тепер"

481

. Ганна Барвінок і справді лише формально

залишилася в межах етнографічного реалізму - провідного методу

української прози часів "Основи", але насправді вийшла на новий,

глибший рівень освоєння життєвих ситуацій і людських характерів. Це й

відзначив В. Горленко у своєму відгукові.

Другим автором, що з'явився в "Киевской старіше" на запрошення О.

Лашкевнча. був Григорій Мачтет. російський письменник українського по

ходження. про якого П. Житецькпй висловився так: ного твори "'продумані

були українською, а написані російською мовою". До "Киевской старины"

він подав повість "Біла панна: З дитячих спогадів невдалого поета" (1889,

№№ 1 -2). Це був твір на українську тематику, з численними реаліями

українського життя початку 1860-х років, але з кволим сюжетом,

невиразними характерами, поверхово окресленою психологією героїв.

Третім автором був І. Франко, який під псевдонімом Мирон запропо

нував тут свої оповідання "Слава Богу, для початку і це добре! (Етюд з

життя прикарпатського народу)" (1888, № 10), українська назва - "Ґава",

"Чума" (1889. № 5-6). "Миліонер" (1890. №№ 5-6). українська назва "_Яць

Зелепуга". Усі оповідання були первісно написані І. Франком польською

мовою і з неї перекладені російською. Вони ніби складали мозаїку

українського життя Галичини, відображаючи то життя бориславського

робітництва, то уніатського духовенства, то містечкового ремісництва.

В. Горленко, познайомившись з творами І. Франка в рукописі,

рекомендував О. Лашкевичу негайно їх друкувати: "За одного Мирона як

белетриста, я віддав би сто Мачтетів. - і трохи далі радив редакторові: - Від

Мирона треба вимагати великого роману, де б виступило усе сучасне

галицьке суспІльство"

482

(підкреслення В. Горленка. - І. М.).

І все ж і О. Лашкевич, незважаючи на успіхи у веденні журналу,

пережив гірке розчарування. Він сподівався швидкого піднесення

передплати, великі надії покладав на пов'язане з Києвом святкування 900-ї

річниці прийняття християнства на Русі та свято відкриття пам'ятника Б.

Хмельницькому. Обидві події відзначалися в липні 1888 року. Але ні

матеріалів у редакційному портфелі в цей час не побільшало, ні читачі не

радували журнал своєю посиленою увагою, ні уряд не звернув увагу на

єдиний історичний журнал на всій Україні. Але поступово зусилля

редактора давалися взнаки. Прийнявши журнал з 400 передплатників. О.

481

Лист цитується у пр.: Жнтецький Ігнат. "Киевская старина" сорок років тому:

Історичні нариси і спомини // За сто літ. - К.. 1928. - Кн. 3. - С. 138.

482

Там само. - С. 137 - 138.