Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайн .Л.

Лашкевич до початку 1889 року подвоїв їх число. Але й цього було

недостатньо, аби журнал перестав буш збитковим.

Улітку О. Лашкевич захворів: у нього стався серцевий напад. Він виїхав

на село, полишивши справи на Є. Киапщького. Але й у селі його не

полишали турботи про журнал, який він називав своєю третьою дитиною

(він мав сина й доньку). Між редактором і секретарем йшло жваве

листування з проблем часопису. Повернувшись до Києва, після другого

серцевого нападу він помер 31 жовтня 1889 року. На похороні, що відбувся 2

листопада, поліція заборонила виголошувати промови українською мовою.

Ного вдова Олександра Петрівна не хотіла розлучатися зі справою

життя чоловіка, вона оформила "Киевскую старину" як власність родини

Лашкевичів і випустила 28-й том журналу (№ 1-3 1890). але віщання

вимагало такого професіонатізму, що на більше її не вистачило, і вона за

3300 руб. відступила право віщання журналу членові Старої громади

Ксенофонтові Михайловичу Гамалії. 2 березня 1890 року він був

затверджений видавцем журналу.

Фактично це означало придбання Старою громадою у свою власність

"Киевской старнны". К. М. Гамалія значився номінальним видавцем, але

ніякої ролі в жу рналі не відігравав Редактором часопису був затверджений

Євген Олександрович Кнвлицький, який був на той час студентом

історико-філологічного факультету університету св. Володимира, добре

знав діловодство редакції, працюючи секретарем при О. Лашкевичі, але ще

не здібний на самостійну роль у науковому житті. Фактичними

редакторами журналу в цей час були В. Антонович і О. Лазаревський. Усім

був зрозумілий тимчасовий характер місії Є. Кивлицького.

Одночасно Стара громада розпочала клопотання про призначення на

посаду редактора Володимира Петровича Науменка (1852-1919).

Розпочався тривалий процес узгодження його кандидатури з місцевими й

столичними інстанціями. Нарешті, 26 липня 1893 року київський окремий

цензор повідомив В. Науменка. що Головне управління в справах друку з

дозволу міністра внутрішніх справ затвердило його редактором "Киевской

старины" з 21 липня. Він і редагував журнал до його закриття, ставши з 2

березня 1902 року і його видавцем і приватним власником.

В. Науменко 1873 року закінчіш історико-філологічний факультет

Київського університету і відтоді викладав у гімназіях Києва, а з 1893 року

- у кадетському корпусі, у 1905 році він засну вав свою приватну "Гімназію

В. П. Науменка", яка діяла до початку Першої світової війни. Завдяки

журналістській і педагогічній праці він висунувся в число лідерів

українського руху. 17 березня 1917 року він був обраний заступником

голови Центральної ради. Наприкінці листопада 1918 року В. Науменко

став міністром освіти в останньому уряді гетьмана П. Скоропадського.

Усього місяць займав він цю посаду. Проте за цей час він устиг

завершити роботу, пов'язані із заснуванням Всеукраїнської Академії наук,

призначити на посади її керівників і створити її структуру. Його й гетьмана

П. Скоропадського підписи стоять під указом про створення ВУАН і

Історія української журналістики XIX століття

призначення її президентом В. І. Вернадського. неодмінним секретарем - А.

Ю. Кримського, головами відділів М. І. Туган-Барановського. М. Ф.

Кащенка і Д. І. Багалія. З цього часу академія запрацювала. Після повалення

гетьманату В. Науменко пішов працювати до її археографічного відділу.

7 липня 1919 року його заарештувало Ч . Наступного ддя без суду і

слідства був розстріляний колишній редактор "Киевской старины",

видатний син українського народу В. Науменко. Російські більшовики

нещадно винищували тих діячів, які працювали для національного

пробудження українців.

Організаторська діяльність В. Науменка на посаді редактора журналу

"Киевская старина" була енергійною й цтідною. У грудні 1896 року він

подав "Пам'ятну записку" до київського, волинського і подільського

генерал-губернатора О. П. Іінагьева. міністра внутрішніх справ І. Л.

Горемикіна та начальника Головного управління в справах друку М. П.

Соловйова з вимогою дозволити в "Киевской старіше" друку вати художні

твори українською мовою. Свое клопотання він аргументував рівнем

розвитку у країнської літерату ри, неможливістю спинити її розвиток шляхом

поліцейських заборон, наявністю вільних умов розвитку у країнського слова

в су сідній державі - Австрії. Царський уряд здався: з 1897 року "Киевская

старина" отримала дозвіл друкувати белетристику українською мовою.

Проте дозвіл бу ло су проводжено вимогою проходження цензури для таких

творів лише в Головнохіу управління в справах друку.

В. ІІаухіенко розпочав новий наступ на цензуру. 27 червня 1898 року він

звернувся до уряду з проханняхі надапі право розгляду українських текстів

хіісцевохіу цензорові. Він дохгігся підтрихікн генерал-губернатора М. І. Драго-

хшрова. 31 липня того ж року його клопотання було задоволене. Відтоді "Ки

евская старіша" перетворилася на справжню бібліотеку української класики.

Проте ще довго не вдавалося подолати збитковість видання.

Щорічний дефіцит становив приблизно 2 тис. руб. Він покривався з каси

Старої грохіади. Єдине українське періодичне видання підтрихіувалн

пожергвахш видатний у країнський хіеценат Василь Федорович Семиренко,

який щорічно виділяв із своїх прибутків кошти на діяльність Старої

громади, а 1-2 тне. руб. спряхювував на підтримку конкретно "Киевской

старины". Кріхі нього, видання підтримували своїми пожертвахш В. П.

Наухіенко. В. А. Рубинштейн. ГІ. А. Косач. К. М. Гахгалія, В. Л. Беренштахі.

Деякі співробітники працювали для журналу безкоштовно. Лише на

початку XX століття вдалося досягти перших прибутків від ведення

журналу. У 1903 році вонн склали 1645 руб. за наявності 625

передплатників, а в 1904 році - 2052 руб. за наявності 668 передплатників.

Тривала, довгорічна робота багатьох організаторів видання нарешті

увінчалася й фінансових! у спіхом. Проте його причини слід вбачати не в

запровадженні якихось нових засад упорядкування й редагування

часопису, а в дорослішанні самої української ідеї й українського

суспільства, форхіуванні в ньохіу ширшої, ніж раніше, верстви у країнської

інтелігенції, яка й висту пила головних! читачехі "Киевской старины".

Й7.Ч

Михайлин .Л.

Авторитетності жу рналові надавала у часть у ньому провідних у країнсь-

ких письменників су часності. Широко співробітничав з "Киевской стариной"

М. Старицький. який у пізньому періоді творчості відійшов від літературних

переробок і. замість вторинних творів, запропонував прекрасні неоро

мантичні історичні пригодницькі романи в дусі Вальтера Скотта "Перед

бурей". "Буря" і "У пристани". Перший з них він опублікував у "Киевской

старіше" (1897. №№ 1-4, 7-12). Це була широка панорама української

дійсності напередодні визвольної війни Б. Хмельницького, заселена

історичними й вигаданими героями. М. Старицький вперше створив козацьку

епопею, відкривши шлях для майбутніх працівників на цій благодатній ниві.

Крім цього російськомовного роману , він опублікував у часопису ряд

історичних драм: "Богдан Хмельницький" (1897. №№ 4-5), "Оборона буші"

(1899. №№ 3-4), "Остання ніч" (1899. № 10). "Маруся Богуславка" (1899.

№№ 11-12). Засновані на неоромантичному дискурсі, вони розвивали не

лише його історнчний ("Богдан Хмельницький", "Оборона Буші") і

фольклорний ("Маруся Богуславка", але й особистісно-психологічний

("Остання ніч") типи.

М. Старицький "привів" на сторінки "Киевской старины" провідних

українських драмату ргів, що були авторами провідних творів з реперту ару

театру корифеїв. тут були опубліковані п'єси і. Карпенка- арого "Понад

Дніпром" (1899, № 2), "Підпанки" (1899, № 6). "Сава Чалий" (1899. № 8). Це

були різні твори, обрані ніби навмисне так. аби представити напрямки

роботи драматурга. Перша драма була побудована на моралізаторському

дискурсі, змальовувала привабливі сторони заснування сільськогоспо

дарських артілей, селянської взаємодопомоги, єднання українців у

боротьбі з недолею. Друга п'єса являла собою веселу комедію, розгорнуту

інсценізацію історичного анекдоту. Третя - історична трагедія, яку І.

Франко назвав "архітвором" нашої літерату ри.

М. Крогаївницький надрукував у "Киевской старіше" драми "Перед

волею" (1900. № 4) і "Розгардіяш" (1900. № 7-8). Перший твір написано в

жанрі історичної трагедії, в основу якої лягли події напередодні скасу вання

кріпацтва в Росії. Разом з тим драматургові вдаюся осягнути волелюбність

української людини як провідну рису націонатьної вдачі. Гіпотетично можна

припустити, що саме ця п'єса підштовхнула М. Коцюбинського до створення

його повісті "Дорогою ціною", яка була опублікована в цьому ж часопису

через два роки. "Розгардіяш" замислювався як комедія з міщанського життя,

у якій висміювалися людська дріб'язковість, націонаїьна деградація,

пропагувався ідея повернення до питомих українських джерел, як єдішого

способу реалізації духовного потенціалу людини.

Крім драматургів старої генерації, "Киевская старина" опублікувала

комедію молодої авторки ЛюбовіЛновської "На зелений клин" (1900. № 5).

щоправда виконану в дусі реалізму театру корифеїв, з докладною

розбудовою життєвих ситуацій, конфлікту, характерів. Згодом Л.-Яновська

заявила про себе як про чільного представника "нової драми". Вона стала

постійним автором журналу, дру ку ючи в ньому свої численні прозові твори.

674

Історія української журналістики XIX століття

У тому, що драматургія була представлена в "Киевской старіше"

нарівні з прозою, виявилося велике чуття і знання української літерату ри

редактором. У цей час драма з маргінесів перемістилася в центр творення

української літератури, зайняла в ній вагоме місце, український теат р став

важливим чинником національного духовного розвою. Публікація текстів

драматургічних творів була доцільною, підносила престиж видання.

Вагомо була представлена в "Киевской старіше" і проза. Панас

Мнрний надрукував тут своє класичне оповідання "Морозенко" (1898. №

3). Дослідники загострювали в ньому соціальну проблематику:

відображення долі хлопчика-сиротн. який темним новорічним ранком

побіг посипати до багатих родичів, заблукав у лісі й замерз під деревом.

Твір і справді є моторошно трагічним. З цього погляду він аж ніяк не може

бути зарахованим до дитячої літератури. Це твір дія дорослих, але про

дітей. Соціальна проблематика затуляла від дослідників художню

своєрідність оповідання. А тимчасом воно має бути зараховане до перших

спроб українського імпресіонізму. У ньому відсутній зовнішній авторський

погляд на світ героїв, нарація переміщена в центр цього художнього світу.

Панас Мирний впевненим пером майстра створив "я-дійсність" свого

героя, показав мрії хлопчика, його иатке бажання допомогти матері,

принісши подарунки, якими обдаровують посипальників. Сцена

замерзання хлопчика, коли йому ввижаються у маренні Морозенко. Віхола

та інші персонажі ще ніким, на жаль, не прочитана з погляду міфопоетпкп.

Другою ведичною справою була публікація в "Киевской старіше"

знаменитого роману Панаса Мирного та Івана Білнка "Пропаща сила"

("Хіба ревуть воли, як ясла повні?") (1903. №№ 3-9). Після його появи в 1880

році в женевській друкарні М. Драгоманова роман ні разу не передру

ковувався і став відтоді бібліографічною рідкістю. Доступ його в Україну був

обмежений. "Кпевская старина" вперше подарувала українському читачеві

цей епохальний твір, який від часу свого написання не тільки не застарів, а

навпаки, його звучання загострилося з розвитком соціатістичного руху, з

наближенням Першої російської революції. У новому заголовку автори

прагнули підкресигги головну ідею роману - засу дження Чіпки як "пропащої

сили", ущербність ного немудрої філософії відбирання свого, яку він вживає

для виправдання своїх злочинів, неможливість силоміць вдосконалити світ і

на крові й сльозах привести його до кращого майбутнього. Гіпотетично

можна припустити, що саме публікація цього роману призвела в 1903 році до

появи першого річного прибутку в історії журналу.

Із письменників старої народницької реалістичної школи в "Киевской

старіше" виступив ще Б. Грінченко з романами "Серед темної ночі" (1900.

№№ 5-8) і "Під тихими вербами" (1902. №№ 2-4). Він продовжив у них

творення жанру тенденційного роману, започаткованого творами

"Сонячний промінь" і "На розпутті". Власне, усі ці твори можна

розглядати як великий цикл, присвячений одній важливій темі -

станоаленню у країнської людини в пошу ку своєї національної тотожності.

Тихі вербн і темна ніч ставали позначками українського національного

Михайн 1.Л.

життя, у яке потрапляла талановита, ате незахщцена від життєвих бур

особистість.

З письменників нової генерації на сторінках "Киевской старины"

друкували свої твори М. Коцюбинський і В. Вннниченко.

М. Коцюбинський подав тут дві повісті "Дорогою ціною" (1902. № 1)

і першу частину "Fata morgana"' (190-4. № 3). оповідання "Під мінаретами".

Повість "Дорогою ціною" виконана ще в реалістичному стилі, зображує

боротьбу за особисту свободу втікачів від кріпаччини. "Fata morgana",

хоча й наділена гострою соціальністю, позначена виразними

імпресіоністичними рисами. Давши творові підзаголовок "Із сільських

настроїв" письменник запропонував своєрідний соціальний зріз села,

показавши наростання в ньому протилежних за спряму ванням потягів:

прагнення бути наділеним землею (Меланка Волик), сподівання на

заробіток на фабриці (Андрій Волик), наймитську ненависть до чужої

атасності (Хома Гудзь) і сподівання скористатися назріваючою хвилею

народного обурення з боку Марка Гущі. М. Коцюбинський володів

пильним баченням соціального аналітика, недарма через шість років після

створення першої частини, по завершенні прогнозованої ним же революції,

він повернувся до уже створених героїв і показав їх у нових ситуаціях

народного бунту. Оповідання "Під мінаретами" торкалося традиційної для

М. Коцюбинського теми: кримсько-татарського життя, але саме

перенесення дії в інший національний простір дозволяло зобразити потяг

до свободи як у ніверсальну властивість людини.

1902 року до В. Науменка в редакцію "Киевской старины" з'явився

студент Київського університету й приніс оповідання, писане російською

мовою. Редактор твір відхилив і поралив авторові спробувал и свої сили в

українській літературі. Невдовзі В. Науменкові лягла на сліл надіслана на

оголошений журналом літературніш конкурс повість нього студента під

назвою "Сита і краса". Вона негайно була надрукована (1902, № 7-8). Це був

письменницький дебют Володимира Винниченка, який відразу приніс йому

славу свіжого й дужого таланту . Відтоді він надрукував у "Киевской старине"

повісті "Біля машігнн"(1902. № 12), "Антрепреньор Гаркун-Задунайський"

(1903. № 2), "Конграсти" (1904. № 10). "Голота" (1905. №№ 1-2) та деякі інші.

Леся Українка назвала В. Винниченка неоромантиком, аргу ментуючи це тим.

що в нього особа героя не розчішена в юрбі, підноситься у всій вепгчі

людського характеру, намагається заволоділи обставинами. Віл його творів

віяло силою і красою. З перших же творів він засвідчив свою здатність бачити

нові життєві типи. Створений ним образ антрепреньора української

мандрівної трупи був настільки глибоким і точним узагатьненням. що на

довгі роки в театральному лексиконі закріпився термін "гаркун-

задунайщина". вживаний для позначення мистецьких явищ, що відзначатися

вкрай низьким естетичним рівнем, халтурницлвом на сцені, переслідуванням

лише комерційних, а не ху дожніх цілей.

В. Вннниченко привів в українську літерату ру світ наймитства, люмпен-

пролетаріату, зденаціоналізованого, відірваного від свого грунту і родинного

Історія української журналістики XIX століття

коріння. Разом з тим вій показав, що ці його герої соціального дна наділені

своїм почуттям особистої гідності, борються за щастя, а часто вияатяють

моральну вищість над тими, хто стоїть соціально вище і демонстративно зне

важає їх. Письменник приніс до літерату ри мову своїх героїв, далеку від літе

ратурних взірців, але саме вона передавала імпресіоністичний світ "я-дійснос-

ті" і давала можливість відчути й побачиш їх у властивих їм учинках і думках.

Відкриття В. Вннннченка було величезним успіхом "Киевской

старины", його творчість склала цілу епоху в українській літературі, ще не

достатньо вивчену в усіх її деталях півстолітньої тривалості.

У цілому ж белетристичний відділ "Киевской старины" засвідчив

бурхливіш розвиток української літератури кінця XIX - початку XX

століття. В. Науменко дотримувався засади: не друкувати віршів, від

засилля яких знемагали у країнські жу рнали, а пропону вати лише сюжетні

твори, спроможні утримувати інтерес читача. Цей підхід виправдав себе.

"Киевская старина" бу ла сильною пу блікаціями української драмату ргії й

прози, подавши першодру ки багатьох класичних творів.

Проте навіть, відмовляючи поетам у друкуванні їхніх творів, В.

Науменко глибоко виливав на літературну свідомість свого часу. Про це.

наприклад, свідчить такий випадок: видатний український письменник

Степан Васильченко (1879-1932) в автобіографії "Мій шлях", написаній у

1931 році, згадував про події тридцятирічної давності: "Вперше пробудив у

мене віру в свої літерату рні сили редактор "Киевской старины" Науменко,

якому я послав свою поему "Розбита бандура", в якій оспівав селянське

безземелля та селянський рух. Видрукували її редактор не видрукував, але

написав мені в лагідному листі, що вона варт того, далі радив мені послати

до Галичини, де її могли видрукувати. Згодом я знгубив і ту поему, і той

лист, якии я оеріг як святиню

Поруч з цим "Киевская старина" залишалася науковим часописом, у

якому широко висвітлювалися питання українознавства, друкуватися

цікаві статті і цілі монографічні дослідження. Серед історичних наукових

матеріалів варті відзначення праці П. Єфименка "Нариси з історії

Правобережної України" (1894. №№ 6, 8-11; 1895. №№ 4-5), О.

Лазаревського "Опис старої Малоросії. Історичний нарис місцевості, що

складала Прилуцький полк" (1900. №№ 5-12: 1901, №№ 1-12:1902, №№ 2-3),

Ореста Левпцького "Тривожні роки. Нарис з суспільного й політичного

життя м, Києва і ГІівденно-Західного краю в 1811-1812 рр." (1891. №№ 10

11: 1895. №№ 11-12). "Нарнсн народного жнтгя Малоросії у другій

половині XVII ст." (1901. №№ 1-3. 5. 7-12). М. С'умцова "Сучасна

малору ська етнографія" (1892. №№ 1-5. 7-1: 1895, №№ 2. 5, 7-8, 9: 1896. № 7

8. 9. 1). В. Мнлорадовнча "Народна медицина в Лубенському повіті

Полтавської губернії" (1900. №№ 1-3. 5-8). "Жпття-буття лубенського

селянина" (1902. №№ 4. 6. 10: 1903. №№ 2. 3. 7-8: 1904, №№ 5, 6)'.

483

Васильченко Степан. Мій шлях (Автобіографічні записи) // Васильченко

Степан. Твори: У 3 т. - К„ 1974. - Т. 3. - С. 369 - 370.

Mиxайн .Л.

Ці праці належать до класики української гуманітарної науки і

сьогодні не втратили наукової вартості, оскільки відзначаються

ґрунтовною доку мет альною базою, сумлінністю у викладі історичних

подій. Метод позитивізму застосований у них як вимога наукової

об'єктивності, що захищає історика від волюнтаристичної інтерпретації

історичного матеріалу. Саме об'єктивністю, безсторонністю викладу,

самими науковими фактами "Киевская старина" доводила право українців

на самостійний національний розвиток, вимагала забезпечення усіх прав

українців, з культурними й політичними включно. Не часто, але з

принципових питань журнал вдавався до полеміки, але будував її завжди не

в межах публіцистичного, а наукового дискурсу. Прикладом такого

підходу може бути праця А. Ю. Кримського "Філологія і Погодінська

гіпотеза" (1898. 6. 9: 1899. і. 6, 9). Розглянувши відому

антинаукову концепцію, згідно з якою українці нібито прийшли в Україну

після татаро-монгольської навали з-за Карпат, а автохтонне населення

Київської Русі перейшло на північ і заснувало Московське царство, автор

на підставі даних історії мови спростував "Погодінську гіпотезу" і довів,

що автор, формулюючи її. виступав не як науковець, а як захисник

монархії.

"Киевская старина" зберігала вірність гомоцентричній концепції

історії, велику увагу приділяла висвітленню біографій видатних

українських діячів. Це відобразилося в працях Ф. Щербини "До біографії

M. І. Костомарова" (1895. M 4). В. Шенрока "П. А. Куліш. Біографічний

нарис" (І90І, 2-10). Н. Тихого "В. Н. Каразін" (1905. 1-9). Ці

твори містять багатий фактичний матеріал, посилання на численні

документ, вони зберігають своє значення й до сьогодні, залишаються

головними джерелами для вивчення житгя та діяльності відповідних діячів.

"Киевская старина" заснувала добру традицію вивчення діяльності

своїх перших редакторів: Ф. Г. Лебединцева й О. С. Лашкевича. Часопис не

тільки вмістив присвячені їм некрологи, але й повертався до їх творчості в

ювілеї народжень і річниці смерті. Так, наприклад, діяльність першого

редактора висвітлювалася в таких анонімних матеріалах, як '"До

літературної діяльності Ф. Г. Лебединцева" (1888. M 4). "Пам'яті Ф. Г.

Лебединцева: 3 приводу десятиліття з дня його смерті" (1898. M 3), статтях

В[асптя] Г[орленка] "З листа до редакції: До редакторської діяльності Ф. Г.

Лебединцева" (1888. M 5). М. Сумцова "Пам'яті Ф. Г. Лебединцева" (1889.

M 3). В. Даннлова "П.О. Куліш і "Киевская старина" під редакцією Ф. Г.

Лебединцева" О країна. 1907, M 7-9). З такою ж увагою досліджувалася й

діяльність його наступника: "Олександр Степанович Лашкевич" (1889. M

12), Е. Кігалнцький "Пам'яті О. С. Лашкевича: До 10-ліллтя від дня

кончини" (1899. M 11). В. Беренштам "З шкільних років О. С. Лашкевича"

(1899. M 11).

"Киевская старина" започаткувала традицію досліджень історії

української журналістики, опублікувавши праці В. Науменка "До історії

газетно-журнальної справи в Київі" (1884. M і). С[офії] Р[усової]

Історія української журналістики XIX століття

"Харківська журналістика початку нашого століття" (1892. № 8). Вс.

Срезневського "Український альманах" (1893. № 1). Л[Олександр]

Лазаревського] "Ф. Квітка як співробітник "Современника" (1896. № 3). Г.

Вашкевича "Нездійснений журнал Куліша "Хата" (1898. № 7-8) та деякі

інші. Таким чином, можна твердити, що саме в "Киевской старине" були

закладені основи історіографії історії української журналістики.

Особливе місце серед наукових публікацій посідати дослідження з

історії української літерату ри. Традиційно велика увага приділялася давній

літературі, де як окрема тема був присутній Г. Сковорода, особливо на

святкування сотої річниці його смерті, наприклад, статті Д. Багатія "До

ювілею українського філософа Григорія Савича Сковороди" (1894. № 8).

"Український філософ Григорій Савич Сковорода" (1895. № 2. 6). Активно

співпрацював з "Киевской стариной" І. Франко. Під своїм традиційним

псевдонімом Миром він опублікував тут праці "До історії апокрифічних

сказань" (1891. № 11). "Вирши на воскресіння Христове" (1892. № 4). "До

історії південно-руськнх апокрифічних сказань" (1894. № 12). "Південно-

руська пасхальна драма" (1896. №№ 6, 7-8). Велику працю "Іоанн

Вишенський. його жігггя і твори" подав А. Кримський (1895, №№ 9-10).

Але поруч з дослідженнями давньої літератури посилилося вивчення

нової української літератури. Тут внділіпася тема І. Котляревського.

Статтею В. Гавриша "До питання про пам'ятник Котляревському в

Полтаві" (1897. № 3) журнат розпочав кампанію по вшануванню пам'яті

видатного у країнського діяча художнього слова. До цього часу жодному

українському письменникові не було встаноаіено пам'ятника в Україні.

"Киевская старина" розпочала систематичну підготовку громадської

думки до усвідомлення необхідності вшанувати І. Котляревського. У

статтях І. Стешенка "Котляревський и Осипов у їх взаємовідношенні"

(1898, № 7-8). "Котляревський І. П. у світлі критики" (1898. №№ 7-10). П.

Житецького "Енеїда Котляревського і найдавніший список її" (1899, № 10

12: 1900. № 1-3) були окреслені в різноманітних аспектах заслуги

українського поета перед своїм народом. Висвітлив журнат і саме свято

відкриття пам'ятника у статтях Н. Дмитрієва "До історії відкриття

пам'ятника Котляревському в Полтаві" (1903. № 10) і С. Сфремова "Свято

української інтелігенції" (1903. № 10). У тому, що пам'ятник було таки

встановлено й урочисто відкрито велика заслуга й журналу "Киевская

старина".

На окрему розмову заслуговує й шевченкіана "Киевской старины".

Гут дру куватися біографічні матеріали, як-от цикл статей М. С'тороженка

під спільною назвою "Нові матеріали до біографії Шевченка" (1893. № 3:

1896. № 3: 1990. № 9). публікація М. К. Чалого з його ж коментарями "З

листування Т. Г. Шевченка з різнігми особами" (1897. №№ 3. 5). Але були

зроблені спроби й інтерпретації творчості Кобзаря, що. наприклад,

зустрічається в статті М. С'умцова "Про мотиви поезії Т. Г. Шевченка"

(1898. № 2). Шевченкознавчі матеріали жу рналу відіграли важливу роль у

вивченні життя і творчості вгщатного поета.

лип

Михайн .Л.

Факт розвитку української літератури був засвідчений в "Кневской

старіше" появою літературної критики, тобто праць, присвячених

сучасному літературному процесу. її появу започаткувала сенсаційна

стаття С. Єфремова "У пошуках нової краси (замітки читача)" (1902. №№

10-12). Спираючись на засади народницької естетики, критик затавру вав

відомих письменників того часу (О. Кобилянську. Г. Хоткевнча. В.

С'тефаника) декадентами, звину вативши в створенні ущербного типу героя,

копирсанні в людській душі, зображенні її патологічних виявів,

еротичності. До редакції посипалися відгуки обурених читачів, що встали

на захист улюблених авторів. Але В. Науменко не дав розпалитися

пристрастям і не помістив листів Лесі Українки. Г. Хоткевнча та ін.

Тимчасом він і далі надавав місце дтя літературної критики С.

Єфремова, який опублікував тут далі портрети "Поет-громадяннн" (1902.

№ 2) про П. Грабовського, "Співець боротьби і контрастів" (1903. №№ 11

12) про І. Франка, а також статті, що стали продовженням циклу " Замітки

читача": "На мертвій точці" (1904. №№ 5-6) і "Літературний Бонавентура"

(1905, №№ 2, 4).

С. Єфремов виступив у портретах тонким інтерпретатором літе

ратурної творчості, уважним до нюансів у розвитку мотивів,

спостережтивим поціновувачем еволюційного руху й розвитку талантів. V

майбутньому він не раз звертався до літературно-критичної та історнко-

літературної інтерпретації творчості цих українських письменників,

поглиблюючи окремі судження й доповнюючи загальну концепцію

аналізом нових творів.

У циклі "Замітки читача" С. Єфремов засвідчив себе прихильником

публіцистичної літературної критики. Він розумів завдання критики

буквально, спрямовуючи її на викриття слабких літерату рних творів і вад

літературного процесу. У його статтях висміювалися літературне

хаттурннцтво, небажання авторів учитися й просто освічувати себе,

невігластво у творчості, наївна віра в те, що в українській літературі і

слабкий літературний твір збере читацьку аудиторію, а може, й приведе

автора до успіху.

Сподівання В. Науменка виправдатися повною мірою. Із С. Єфремова

виріс видатний український літературний критик. 1919 року він був

обраний академіком (дійсним членом) створеної В. Науменком

Всеукраїнської академії наук. На той час список його публікацій

нарахову вав 3 тисячі одиниць.

Крім Є. Єфремова. в гаїузі літературної критики виступала Л.

Старицька-Черняхівська. Вона зокрема опу блікувала велике дослідження

"М. М. Коцюбинський (Спроба критичного нарису)' (1906. №№9-10). По

суті це була перша поважна розмова про творчість видатного прозаїка, де

розглянуто його життєвий шлях, проаналізовано творчість, вияатено в ній

період учнівства, наслідування манери старої реалістичної школи, і період

зрілості, самостійних пошу ків, які приветн письменника в число видатних

майстрів імпресіоністичного письма.

ЙЯП

/ л

Праця В. Науменка як редактора зводилася не лише до організації

чужих матеріалів. Він виступав у своєму журналі і як автор. Істориками

журналістики підраховано, що він опублікував і до того, як стагн

редактором, і після того в "Киевской старине" понад 100 статей га

наукових розвідок"

. Це зокрема статті "Квітка-Основ'яненко" (1893. №8).

"Учнівський гвір М. В. Гоголя" (1894. №№ 1-2). "До питання про наукове

видання "Кобзаря" Шевченка" (1899. № 2). "Морачевськнй Ф. С. і його

літературна діяльність" (1902. №№ 1-12) га багато ін. Він виступав як

рецензент, відгукнувшись зокрема на книжку II. Куліша "Дзвін (1896. №

4). В. Науменко був майстер вести полеміку. У статтях "Книжна мова у

малоросів і русинів" (1899, № 1). "Оборонці російської мовн в Галичині"

(1899. № 3). "Підведемо підсумки (до питання про літературну мову в

Галичині)" (1899. № 8) він. спираючись на великий фактичний матеріал,

довів, що так звані малороси і русини - це один народ, вони мають спільну

єдину літературну й народну мову. Сучасному читачеві може здатися, що В

Науменко добувався у розчинені двері, але в той час такі думки греба було

захищати, вони були предметом полеміки.

ГІІт час Першої російської революції посилився публіцистичний

дискурс "Киевской старины". Але й це виявилося специфічно в публікаціях

наукового журналу. В. Науменко не розлучився з властивим часопису

академізмом. Він дав на ного сторінках місце публіцистиці М.

Драгоманова. надрукувавши статті "Українське питання у його

історичному висвітленні (витяг з історичної Польщі і великоруської

демократії)" (1905. №№ 11-12). "Герцен і його ставлення до польсько-

українського питання" (1906. № 1). "Бакунін і російські прогресисти 60-х

років у питанні про польсько-українські взаємини" (1906. №№ 3-4).

"'Ставленім великоруських соціалістів 70-х років до народно-федерального

напрямку" (1906. №№ 5-6. 7-8). Публікація спадщини М. Драгоманова.

безумовно, мала своє значення, тим паче, що в 1895 році цензура

заборонила "Киевской старине" вміщувати некролог про нього. Але

розгляд питань україно-польських стосунків був не на часі в царській Росії,

де напередодні підписання конституції 17 жовтня 1905 року і виборів до

Першої державної думи набули актуальності зовсім інші проблеми:

української автономії, розширення прав і функцій земств, наділення селян

землею і т. ін. У цей гарячий час публікація застарілої політично спадщини

М. Драгоманова. яка зберігала лише науковий інтерес, якраз і засвідчила

відставання редакції журналу від життя.

Функції "Киевской старины" на той час були вичерпані. Потреба

трансформації носилася в повітрі. .Але зреформований журнал виявився

незахіпценим на пресовому ринку України і мусив капітулювати.

Значення жу рналу "Киевская старина" по.лягало в тому, що

484

Кучинськнй Микола. Літературно-вндавнича діяльність Володимира Нау

менка - редактора жчрналу "Киевская старина" // Пам'ять століть. - 2000. - № 3.

-С. 105.

Історія української журналістики XIX століття