Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Mиxай .Л.
Піс-ія цієї заяви усі мат бути задоволені: прихильники національної дер
жави отримані майже математичне марксистське (!!!) доведення немину чості
виникнення в близькому майбутньому самостійної Українськії, а прихильни
ки інтернаціоналізму - запевнення в тому, що й вона буде явищем реля
тивним. бо в майбутньому витвориться нова вища інтернаціональна єдність.
Свою розгорнуту ідеологічну будову Ю. Бачинський закінчив двома
важливими ужитковими міркуваннями. Необхідно "вже і відтепер почати
тій малій горстці свідомих вже Українців будити серед української
суспільності, оскільки се лише можливо, і думки про політичну
самостійність України"
49
. Не забув публіцист і про свої корпоративні
партійні інтереси. У справі політичної самостійності України, відзначив він,
"одинока партія, що може піднятися такої борби, то - партія радикальна.
Судячи по людях, що входять в склад її, і по її теперішній раднкатьній
тактиці політичній, се одинока партія, що в силі розпочати таку борбу. се
одинока партія, у котрої суть і потрюні до такої оорон завдатки .
Після розгляду цієї публіцистичної книжки стає цілком зрозумілою її
доля: радикальний часопис "Народ" відмовився друкувати працю з
обгрунтуванням швидкого утворення національної української держави, а
народовська журналістика не могла взяти до друку працю, засновану на
марксистських положеннях, соціалістичну за духом і фразеологією.
Значення книги "Україна irredenta" сьогодні важко переоцінити. Ю.
Бачинський виступив у ній майстром публіцистичного мислення і
аргументації: розпочавши своє дослідження з приватного питання
з'ясування причин еміграції. - він віртуозно вийшов на постановку
головної проблеми екзистенції української нації - створення самостійної
Української держави. Він довів неминучість її виникнення, спираючись на
економічні чинники, не виходячи за межі марксистського дискурсу. Його
докази й аргументи виглядати просто неспростовними. Звичайно, сьогодні
цілком виразно праця Ю. Бачішського бачиться як днтя свого часу. Але
вона важтива й для сучасного українця як видатна спроба обгрунтувати
неминучість створення Української держави, утвердити потребу вже тоді
працювати над здійсненням цього завдання.
"Україна irredenta" сколихнула громадську думку. У галицькій пресі
на неї з'явилося багато відгуків. Свою "Україну irredenta" написав І.
Франко
499
. У ного публіцистичних традиціях цього часу було
використовувати рецензовані праці як мотив для розвитку власної
концепції. Так сталося й цього разу. Він використав книжку Ю.
Бачинського для того, щоб розгорнути свою атасну концепцію саме
"України irredenta", тобто роз'єднаної, що прагне до об'єднання.
Стаття І. Франка є блискучим історичним доповненням до праці його
молодшого товариша по раднкатьній партії. Свій нарис він розпочав з
49
" Там само. - С. 131.
498
Там само. - С. 137.
499
Франко І. Україна irredenta // Житє і слово. - 1895. - Т. 4. - M 6. - С. 471 - 483.
692
сторія української журналістики XIX століття
нових часів в історії Європи, коли вона увіходила в період формування
націй, національної свідомості народів і національних держав. Історія
європейська і українська, за І. Франком, розвивалися уздовж протилежних
векторів: тоді. коли, скажіхю. для Ніхіеччнни завершилася спустошлива іі
руйнівна 30-літня віііна. дія України розпочалася бО-.тітня далеко
страшніша руїна, під час якої відбулося послаблення "свобідного
козацького елемента, ширення кріпацтва і здушування автономії"
1
"". Це
був час національного занепаду. "От цим то не диво, що свідомість
національна і політична серед мас українською народу, відзначив І.
Франко. падає, що засяі його інтересів зву жується до границі власної
хати, власної громади, що розуміння державного устрою стається так сахю
мітологічне, як релігія, як прнхіітивне розуміння природи"
4
І. Франко підтвердив правильність спостереження Ю. Бачпнського
про колоніальний вектор у ставленні Австрії до Галичини. Не забуваймо.
- писав він, - що хіайже до самого 1848 p., а то її їсть ще й поза той рік
Австрія систематично душила і руйнувала в Галичині початкп промислу і
фабрик, гак що в 1772 р. було їх у нас більше, ніж 1848'° "".
1848 роком починається нова доба в жпггі галицької Русі. Відтоді
справа русько-українського виродження в Галичині стала твердо і
безповоротно на ясній і широкій дорозі"
4
'. На зростання визвольних ідей
"при загальній слабосилості галицько-руського розвою" потрібно було б
не 50. а 100 років, "якби не сильний приплив оживляючих ідей з України під
Росією"
504
. В історії цих впливів 1. Франко виділив три періоди.
Перший період охоплює 1820-1850-ті роки, коли в Галичину про
никають твори Котляревського. Квітки, Максимовича. Вони зворушують
окремих осіб, але не в саті вплинути на техіну масу. яка не ідентифікує себе
національно. Революція 1848 року мало поправила справу, продовжувала
діяти попередня інерція, виростало покоління иокручів-москвофілів. Через
поліцейський режим в Росії до Галичини не проникли вчасно ідеї Кнрато-
Мефодіївського братства, перше видання Шевченкового "Кобзаря". Ці
явища стати відомі в галицькій Русі лише в 1860-х роках. Вони переверну ли
свідомість цілого покоління і призвели до появи партії народовців. Це був
другий етан впливу у країнців на галичан. Третій період припадає на 1870-
1880-ті роки. Вони "в історії української свідомості були і назавжди
лишаться часо.м переважного впливу М. Драї оманова ".
Усі ці спостереження І. Франка завершуються коротких! викладом змісту
праці "Україна irredenta". "Ю. Бачннський. на думку рецензента, доказує,
що Україна не тільки існує, але му сить швидше чи пізніше стат и самостійною
Там само. - С. 472.
й
" Там само.
Там само. - С. 473.
503
Там само. - С. 474.
5М
Там само. - С. 475.
ій
Гам само. - С. 479.
693
Михайн .Л.
державою, віггворігпі свою літературу і штуку, зукраїнщтті всі різнородні
елемент на своїй території! а бодай скупчити їх довкола спеціальних
у країнських інтересів економічних'
0
"
6
. Свою оцінку праці І. Франко виклав у
таких словах: "Брошура написана з безперечним "талантом і свідчить про те.
що автор чимало думав, не до одного й додумався, хоча думання його більш
абстрактно-логічне, ніж еволюційно-історичне'
0
" . _Я не думаю входити в
подрібшгіі розбір брошури Ю. Бачішського. заявив І. Франко. - Для мене
вона важлива як факт нашого політичного життя, як прояв національного
почуття і національної свідомості, хоч прояв цей і прибраний на разі в
доктринерську тогу"
508
. Рецензент у кінці статті з'ясував свої завдання і мету
"предовгого вступу": він вважає "брошуру Ю. Бачішського більше проявом
національної свідомості української, ніж науковим викладом порушених у ній
питань"
509
, а відтак і намаїював картину розвитку української національної
свідомості, поставивши на її верхівці "Україну irredenta". Таким чином, І.
Франко солідаризувався з автором у його головних положеннях, сприйняв
книжку як факт нового рівня української національної свідомості, хоча не в
усьому погоджувався в деталях.
Відцентрові процеси в радикальній партії після смерті М. Драгоманова
набули загрозливого характеру. У 1899 році вона розкололася на три
угруповання. Ліва меншість утворила Українську соціал-демократичну
партію, яка. проголосггвшгг про своє відокремлення, лише в 1903 році
провела свій перший з'їзд. До неї увійшли М. Ганкевич, Ю. Бачинський. С.
Вітик, Р. Яросевнч
Під керівництвом М. Павлггка продовжувала існувати Українська
радикальна партія яка перетворилася на партію селян.
Праве ж крило, до якого увійшли І. Франко, В. Охрімович, Є.
Левицький, В. Будзнновський. Т. Окуневський та ін., створило разом з
народовською більшістю, серед якої відзначалися Ю. Романчук. К.
левицький. М. Грушевський, Є. Олесницький та ін., Україно-руську
національно-демократичну партію. Вона була заснована 26 грудня 1899
року на установчому з'їзді. 5 січня 1900 року були проголошені її
програмово-політичні постанови. У них відзначалося, що український
народ має глибокі традиції державної самостійності, віками боровся за свої
державно-політичні права, а відтак, заявляла партія, "остаточною метою
наших народних змагань є дійти до того, щоб увесь україно-руський народ
здобув собі культурну, економічну та політичну самостійність та з'єднався
з часом в одноцілий національний організм"
51
". Таким чином, головні
положення праці Ю. Бачішського здобули організаційне втілення, хоча він
сам опинився в іншій партії.
506 Там само. - С. 481.
Там само. - С. 482.
508 Там само. - С. 483.
Там само.
Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Т. 5. - С. 1742.
Історія української журналістики XIX століття
УНДП посіла незабаром домінуюче становище в українському суспіль
но-політичному житті Австро-Угорщини. Її головою був обраний Ю. Роман
чук. На позиціях УНДП стояли газети "Діло" і "Буковина". У 1907 році на
парламентських виборах партія здобула 17 депутатських мандатів з 27. отри
маних українцями вкупі з москвофілами. У листопаді 1818 року вона відіграта
провідну роль у створенні Західно-Української Народної Республіки.
Приблизно в цей же час аналогічні процеси організаційної консолідації
національно свідомих українців відбулися в підросійський Україні. 11
лютого 1900 року у Харкові як підпільна політична організація була
створена Революційна Українська Партія (РУП). До її складу увійшли діячі
студентських громад: Д. Антонович, М. Русов. Л. Мацієвпч. Б. Камінський,
П. Андріевський, Ю. Коллард, О. Коваленко, Д. Познанський та ін.
Члени новоствореної партії, однак, невиразно уявляли собі мету і
завдання власної діяльності. Тому вони звернулися до старшого за віком,
авторитетного члена колишнього "Братства тарасівців" М. Міхновського з
проханням скласти для ннх програму РУП.
Микола Іванович Міхновський (1873-1924) народішся в селі Туровка
Прилуцького повіту Чернігівської губернії в родині священика. Після
закінчення Прилуцької гімназії вчився в Київському університеті св.
Володимира на юридичному факультеті, був у цей час провідним діячем
"Братства тарасівців". Після закінчення університету мав практику в Києві,
але з особистих причин 1899 року переїхав до Харкова. Він відмовився стати
членом РУТІ з огляду на ідейну невизначеність молодої партії, ате програму
для неї скласти погодився. Він зачитав її як промову на святкування
Шевченкових роковин у березні 1900 року в Харківському й Полтавському
осередках РУП. Утому ж році ця промова під назвою "Самостійна Україна"
була опублікована брошурою у Львові як віщання РУП. Брошура стала ще
однією віхою, що позначила остаточне завершення формування
самостійницького дискурсу в українській суспільно-політичній думці.
Дальша доля М. Міхновського склалася трагічно; зрештою, як і всіх
борців за українську національну ідею, з М. Хвильовим і N1. Скрипником
включно. Згодом керівники РУП відмовилися від засад "Самостійної
України" й оголосили їх помилковими. N1. Міхновському довелося
створювати нову партію, яка б відповідала його ідейним поглядам. Нею
стала Українська народна партія, заснована в 1903 році. Однодумці М.
Міхновського розпочали 12 грудня 1905 року в Лубнах на Полтавщині
віщання першої в Росії української газети "Хлібороб", вихід якої був
заборонений урядом на шостому числі. У 1912 році впродовж року М.
Міхновський віщавав у Харкові тижневик "Сніп".
Під час національно-визвольної революції М. Міхновський був
членом Української Центратьної Ради, заснував партію Українських
хліборобів-демократів. був обраний делегатом Установчих зборів від
Полтавщини. Він намагався весь час спрямувати розвиток подій у
напрямку проголошення й утвердження незалежної Української держави. У
липні 1917 року, невдоволенні! очжувальною позицією Центральної Ради,
695
Михай.іин І .Л.
він підняв проти неї повстання військових частин з метою проголошення
суверенітету України. Повстання було придушене, а М. Міхновський
засланий на румунський фронт. У 1918 році він взяв участь у
прогін етьманському повстанні. Після окупації України більшовиками, він
був заарештований і кинутий у в'язницю. Проте на цей раз йому вдалося
вирватися з лабет Ч Кі втекти на Кубань. У станиці Полтавській він
вчителював п'ять років у Педагогічному технікумі. Але й там його
починають переслідувати. 1924 року він переїхав до Киева і замешкав у
побратима В. Шереметн. М. Міхновський намагався емігрувати, але в
тодішніх політичних у мовах це вже було неможливе. Кілька разів його
викликали в Ч Кна допити. З травня його знайшли в садку повішеним. Усе
виглядаю як самогубство. Але обставини його смерті гак і не були
з'ясовані. Деякі біографи витлумачують його смерть як убивство.
Гвір "Самостійна Україна" найменше скидався на політичну
програму, а швидше яатяв собою публіцистичне есе з обґрунтуванням
імперативних настанов. Свої мірку вання М. Міхновський об'єднав навколо
трьох стрижневих понять: історія, право, третя інтелігенція.
1. Людство переживає п'ятий (тобто останній) акт велнкоісторнчної
трагедії, пов'язаний з руйнуванням імперій національно-визвольною
боротьбою поневолених народів. Але для України п'ятий акт драми ще не
настав: вона переживає довгий і важкий антракт у своїй історії. Цей
антракт розпочався в 1654 році, коли українська республіка об'єдналася з
московською монархією. "З того часу. - писав М. Міхновський.
українська нація політично і культурно помалу завмирає, старі форми
життя зникають, республіканська свобода нівечиться, нація знесилюється,
і нне. але потім знову відроджується, з-піл попелу старовини виникає ідея
нової Українн. ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати
конкретні форми"
511
.
У минулому українці мали свою державу. "Через увесь час свого істо
ричного існу вання, запевняв М. Міхновський. нація наша з найбільшими
зусиллями пильну є виліп ись у форму держави самостійної і незалежної. Коли
навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складати окремі
держави, то перед нами виникає і лнтовсько-руське князівство, де геній
нашого народу був культурним фактором і. найголовніше, галицько-руське
.королівство спробунок злушгш докупи усі галузі, усі гілки нашого народу в
одній суспільній державі, спробу нок, повторений далеко пізніше Богданом
Хмельницьким і ще раз Іваном Ма іепою"
5
А відтак історичний аргу мент: українці ніколи не мали своєї держави,
а тому не можуть мати її в майбутньому. позбавлений усякого смислу.
Наші неприхильники забороняють нам нарікати на нашу долю на тій
підставі, що Україна власновільно прийшла до унії з Москвою. Цей
Міхновський М. Самостійна Україна // Політологія. Кінець XIX - перша
половина XX сг.: Хрестоматія. - Львів. 1996. - С'. 126 - 127.
Історія української журналістики XIX століття
аргумеш спонукає М. Міхновського до розгляду правового аспекту
української незалежності, до аналізу угоди 1654 року.
2. Аналіз договору України й Росії ( Переяславських статей") пере
конує. що його уклали дві рівноправні сторони, дві вільні держави з метою
осягнення певних міжнародних цілей. Це була "спілка держав": У країнська
республіка, уконетитуйована Хмельницьким, є справді державою з погляду
міжнародного права. Суперечники наші закидають нам. що вона не була
незалежною, бо платила "данину" царському уряду . .Але слід це розу міти
так, що данина платилася не державі московській, а цареві московському
як особливого роду протекторові, платилася за протекцію, а не підданство.
Українська респу бліка зберії ала право міжнародних зносин, а це є першою
ознакою самостійної, незалежної держави.
Таким чином. М. Міхновськнй утвердив остаточний висновок:
Українська держава існувала історично і вступила до спілки держав з
Москвою як рівний з рівним, як вільний з вільним.
Переяславська угода була стверджена обома сторонами на вічні часи,
але московські царі чи імператори не виконали своїх обов'язків.
Відношення царського уряду до у країнського народу є відношенням сили,
а не права. ІЦо ж у такому разі лишається українцям? Міжнародне право
оголошу є: якщо один з учасників договору не викону є його умов, то другий
учасник має право розірвати усякі зносини з ним.
Наші суперечники говорять, що ми не маємо права протестувати, бо
у країнський народ нібито довговічним мовчанням освятив неправні вчинки
російського уряду. Але це не так. По-перше, українська історія наповнена
фактами протесту проти поневолення (Дорошенко, Мазепа. Кнрпло-
Мефодіївське братство. Шевченко, селянські повстання 1880-х років). По
друге "розу міння задавненім не може відносишся до зневолення свободи
............
.
Стосовно сучасного становища у країнців неможливо навіть вжитії по-
нялля закону . "Законами російської імперії зневажається право совісті, пого-
джусгься право свободи особистої ганьбіпься навіть недоторканість тіла. [...]
Царській закон з 17 мая 1876 року (Нмськшї указ. - І. М.) наложив заборону
на саму мову спадкоємців Переяславської конституції, і вона вигнана з школи
і суду, церкви і адміністрації. Потомство Павлюка. Косинського.
Хмельницького й Мазепи вже збавлене права маги свою літературу, свою
пресу, йому загадано навіть у сфері духовній працювати на свого пана'°
и
.
А тому, спираючись на засаду права. М. Міхновськнй проголосив
переяславську угоду розірваною російською стороною, а відтак у країнську
сторону вільною від її виконання. "І от посеред таких лихих обставин. -
провадив він далі, ми зійшлися доку пи, ми згромадилися в одну сім'ю,
перейняті великим болем і жалем до тих страждань, що вщерть наповнили
народну душу і - хай навпаки логіці подій ми виписали на своєму прапорі:
Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських
511
Там само. - С. 130.
514
Там само. - С'. 131.
697
Михайн .Л.
аж по Кавказькі
45
(підкреслено М. Міхновським. - І. М.).
3. Тут публіцист відкриває третю тему свого політичного трактату. Про
ти нашого права на національне самовизначення наші заперечннки вису
вають аргумент, що наша нація безсильна, некульту рна н інертна. Це справді
так: наша сита висмоктана російською державою, нашу культура завмерла на
рівні І654 року. ".Ллє в самім факті нашої некультурності. - заявив М.
Міхновський, - знаходимо ми наймогутніший. найліпший, найінтенсивніший
аргумент і підставу для того, щоб політичне визволення нашої нації поставити
своїм ідеалом!"
516
Для нашої нації неможтивігіі поступ і освіта, поки вона не
матиме права розпоряджатися собою, доки не здобуде політичних і
державних прав. Це завдання і мусить виконати націонаїьна інтелігенція.
В історії України інтелігенція раз у раз граіа ганебну й сороміцьку
роль. У \\T-XVII століттях вона прийняла польську національність, а в
\VII-XIX - російську. Це дві великі страти українців. "Але вкраїнський
нарід здобув у собі досить сили, щоб навіть посеред найгірших обставин
політичних, економічних та націонатьннх витворити собі нову, третю
інтелігенцію"
51
.
Третя інтелігенція є заступником українського народу, має органічні
зв'язки з української нацією, вона є сама суспільством у мініатюрі, відбиває
його потреби 5прагнення. А відтак "стерно національного корабля
належиться їй" .
Чому ж досі не видно її праці? - запитував М. Міхновський. У слабкості
українського руху він звинуватив українофілів. Натякані стражданнями
Шевченка і прикростями його товаришів, вони "виплекали цілий культ
страхополохства. виробили цілу релігію лояльності, ці покоління своїм
нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю
відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжі. що стояла на українському
націонаїьному ґрунті"
519
. Вони навіть боялися признатися, що є українцями,
а назвали себе українофілами, тобто симпатиками України. Молода
Україна відмовляється від них. Третя українська інтелігенція стає до
боротьби за народ, потреба боротьби випливає з факту нашого
національного існування. Ми йдемо на війну, яка провадитиметься усіма
засобами: це буде і культу рна боротьба і боротьба фізичною силою.
Насамкінець М Міхновський проголосив макснмалістичні гасла:
"Україна для українців, і доки хоч один ворог - чужинець лишиться на
нашій території, ми не маємо права поктастн оружжя"
520
. Це не була
випадковість. В ідеологічній концепції М. Мічновського запроваджувалося
етнічне, а не географічне розуміння українців. У цьому відношенні Ю.
515
Там само.
516
Там само. - С. 132.
5|
" Там само. - С. 133.
518
Там смо.
519
Там само. - С. 134.
520
т
я
„ гямо. -С. 135.
Історія української журналістики XIX століття
Бачннський пропонував об'єктивно більш прийнятну концепцію
української нації і модель української державної незалежності. Адже
віддавна Україна існувала як багатонаціонатьна держава, де історичною
традицією була присутність на її території греків, печенігів, чорннх
клобуків, половців, татар, литовців, молдаван, поляків, вірмен, євреїв.
Концепція М. Міхновського своїм максималізмом відштовхувала від себе
багатьох осіб, що звикли бачити навколо себе в Україні представників
різних націй і народностей.
Та як би сьогодні ми не оцінювати публіцистичну працю М.
Міхновського "Самостійна Україна", але її необхідно сприймати, поруч з
"Україною irredenta" Ю. Бачпнського. як факт зростання української
національної самосвідомості, формування ідеї незалежної Української
держави.
Поява щіх двох праць та двох партій - УНДП і РУП. які виникли
практично одночасно на хронологічній відстані меншій, ніж два місяці. - і
означало здобуття українським народом національної притомності. Велику
роль у цьому процесі відіграли усі складники духовного життя нації:
література, теалр, наука. Але провідне місце в ньому відіграла українська
журналістика.
У цьому твердженні ми спираємося на методологічні засади І. Франка,
який у "Нарисі історії українсько-руської літерату ри до 1890 р." писав: "Той
зріст свого політичного значення народовецька партія завдячує головно
зростові своєї преси протягом 80-х років""
1
. Це положення має
загальнометодологічний характер, воно має бути розгорнуте по горизонталі
і вертикалі. У першому сенсі воно стосується не лише народовської, а всієї
у країнської журналістики. У другому сенсі воно відноситься не лише до 1880
х років, описуваних докладно в "Нарисі...", але попередніх і наступного
десятиріч. Іншими словами, правильно буде твердити: зростання
політичного значення українства, розширення його соціального плацдарму,
підвищення національної самосвідомості в глибинах українського народу,
формування національно свідомої української інтелігенції. - усім цим
у країнська нація завдячує головно зростові своєї журнатістики.
На початку XIX століття вона виникла як преса мовами панівних
націй, поступово розширяючи плацдарм українського дискурсу,
нагромаджуючи потенціал нових віщань, жанрів, імен, типів журналістики.
Та головним вектором її розвитку було завдання духовного пробудження
нації, скликання під український прапор винародовлених і
зденаціоналізованих земляків, формування високого рівня української
ку льтури, яка б давала можливість у країнцеві задовольняти всі свої духовні
потреби на українському гру нті.
Відстоювання в пресі прав українського народу на самостійний
національний, культурний, економічний розвиток призвело до форму вання
531
Франко І. Я. Нарис історії українсько-ру ської літератури до 1890 р. // Франко
І. _Я. Зібр. творів: У 50 т. - К., 1984. - Т. 41. -С. 426.
699
Михайлин 1Л.
нового типу політичної свідомості, у парадигмі якої виникнення
незалежної, самостійної Української держави розглядалося як відноатення
історичної справедливоегі. подія неминуча і невідворотна. Ю. Бачинськнй
обгрунтував її. спираючись на економічні та господарські аргументи. М.
Міхновський. - спираючись на історичні і правові, аіе кожний по-своєму
вони в різних куточках України промовили про одне: Українській державі
бути!
На початку було слово. І з нього постали людські вчники і справи. На
побудову Української держави було втрачене майже все XX століття.
Вона стата наслідком діяльності багатьох поколінь свідомих українців, які
обирати слово своєю зброєю і через журналістику доносили світло своїх
ідей до суспільства. Журналістика, як величезне люстро, відбивала в собі
гарт українського духу, усі повороти розвитку українського народу,
відбивала у сі сторони його життя.
Але це вже предмег наступної книги з історії української журналістики.
Історія української журналістики XIX століття
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Загальна
1. Біленький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики. К.:
Либідь. 19У8- 408 с.
2. Бочковськин О. І.. Сіроиолко С. Українська журналістика на тлі доби (істо
рія. демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кома-
ринськоі о. Мюнхен: Український техніко-господарськпіі ін-т. 1993. - 204 с.
3. Дмитрук В. Г. Нарис з історії української журналістики XIX ст. - Львів:
Вища школа, 1969. - 145 с.
4. Сфремов С. О. Вне закона: к истории цензуры в России // Єфремов С. О.
Літературно-критичні статті. К.. 1993. - С. 14 47.
5. Живогко Аркадіи. Історія української преси / 3 передмовою К. Костева. -
Мюнхен: Український технічно-господарськнй ін-т. 1989-90. 334 с.
6. Жнвотко Аркадій. Історія української преси / Упоряд.. авт. іст.-біогр.
Нарису та приміт. М. С. Тпмошик. - К.: Наша культура і наука, 1999. - 368 с.
7. Жнвотко А. Преса // Енциклопедія українознавства / Під головною ред.
проф. д-ра Володимира К\біііовнча і проф. д-ра Зенона Кузелі. Мюнхен
Нью-Порк. 1949. - Т. 1.-С. 981 - 1003.
8. Історія української дожовтневої журналістики. - Львів: Виша школа. 1983.
511 с.
9. Історія української літературної критики: Дожовтневий період. - К.:
Наукова думка. 1988. - 452 с.
10. Маковеп О. П'ятдесятлїтній ювілей руської публіцистики // Літературно-
науковиїї вісник. 1898. № 5. Друга пагінація. - С. 111 - 126.
11. ІІаснко М. К. Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції.
- К.: ВЦ "Академія '. 1997. 320 с.
12. Очерки по истории русской журналистики и критики. - Ленинград: Нзд-во
Ленин, ун-та. 1950. Т. 1: XVШ век и первая половина XIX века. -604 с.
13. Очерки по истории русской журналистики и критики. - Ленинград: Пзд-во
Ленин, ун-та. 1965. - Т. 2: вторая половина XIX века. - 516 с.
14 Петров Віктор. Чижевський Дмитро. Глобенко Микола. Українська
література: Мірчук Іван. Історія української культури. - Мюнхен -Львів:
Український вільний універсиетет. 1994. - 380 с.
15. Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного
словника / За ред. М. М. Романюка. - Львів. 1994 - 2002. Внп. 1 - 9.
16. Українська періодика: історія і сучасність: Тези доповідей та повідохілень
Всеукраїнської науково-теоретичної конференції / Ред. колегія: М. М. Ромашок
(відп. ред.) та ін. Львів. 1993 2002. - Конференція перша сьома.
17. Федченко П. М. Преса та її попередники: Історія зародження й основні
закономірності розвитку. - К.: Наукова думка. 1969.-350 с.
18. Франко І.Я. Нарис історії україно-руської літератури до 1890 р. // Франко
І. Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1984. - Т. 41. С. 194 - 470.
19. Франко І. Я. Українці II Франко 1.Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1984. - Т. 41.
-С. 162 - 193.
гтЛ\ л