Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайлин І.Л.

вміщення в літошіешіх текстах безцінної інформації не лише про події, а й

про різноманітні сторони життя тодішньої України: етнографічні деталі,

політичну боротьбу, війни і битви, епізоди й факти церковного ЖИТІЯ,

народження та смерть князів чи інші події з життя князівських родин тощо.

Наш перший літопис споріднюють з сучасною журнаїістикою не лише

могутній інформаційний струмінь, але й численні публіцистичні фрагменти,

що включені в текст для коментування тих чи інших історичних явищ.

Засудження розбрату між князями, заклики жити у злагоді, діяти у

відповідності з християнським світоглядом і мораллю - ось головні теми

публіцистичних відступів. Позиція українського патріота, котрий своє слово

ставить на службу батьківщині, прагне її піднесення й звеличення - такою

виглядає імперативна спрямованість нашого стародавнього літописця.

2. У той же час, в епоху Київської України-Русі, в духовному житті на

ших предків виразно виявилася потреба в активному публіцистичному слові.

Вершинними здобутками на цьому терені стали два твори: “Слово про закон

і благодать” митрополита Іларіона, що датується приблизно 1037-1050

роками, та “Повчання” Володимира Мономаха дітям, написане в 1117 році.

У першому творі з патріотичних позицій обґрунтовується думка про

рівноправність українського народу серед інших християнських народів, як

духовний подвиг підноситься прийняття Володимиром Великим

християнської релігії для княжої України, відстоюється культурна велич і

церковна незалежність від Візантії стародавньої української держави.

Другий твір, адресований Володимиром Мономахом, передусім, своїм

дітям, але звернутий у головних ідеях і до широкого читацького загалу,

пропагує провідні християнські чесноти: смирення перед Богом, гуманізм,

вчить доцомагати убогим, наполегливо працювати над здійсненням своїх

гуманістичних планів, любити рідну землю, захищати її від ворога,

поважати людину, працювати для здійснення в житті свого Божого

призначення на землі.

Ці твори, що мають беззаперечне історико-документальне та худож

ньо-естетичне значення, відкривають історію української публіцистики,

наснажують її високими імперативними завданнями, створюють традицію

розробки патріотичної, загальнолюдської проблематики та високої

майстерності.

3. Як могутнє джерело української журналістики мусить розглядатися

й усна народна творчість. Уже першими збирачами й дослідниками

українського фольклору було помічене його могутнє історичне та

історіософське поле. Зібрати інформацію про видатну

подію чи людину,

зафіксувати її в слові, відповідним чином прокоментувати її, висловити до

неї своє ставлення - усе це було звичним для кобзаря, являло собою, власне,

функцію кобзарської творчості. Відомий історичний факт: саме кобзарі

швидко реагували в своїх творах і розносили по містах і селах новини про

перемоги Богдана Хмельницького, що в 1648 році дозволило йому зібрати

під свої прапори велике військо, звільнити Україну, утворити Українську

державу і утриму вати її в своєму інформаційному' полі.

Історія української журналістики XIX століття

У кшізі "Преса та її попередники” П. М. Федченко цілком слушно

відзначав: ‘‘Кобзарі й піснярі виступали не лише як народні поети, народні

історики й філософи, котрі оспівувати й узагальнювали історичний і

соціальний досвід народу, а й як народні інформатори й вісники, як

своєрідні проповідники й агітатори, народні трибуни, що розвивати дух

протесту, допомагали піднімати народ на боротьбу проти соціальної

несправедливості”

Очевидно є всі підстави говорити про усну переджурналістику, якою

була діяльність кобзарського цеху українських народних співців.

4. У ближчому до нас часі, вже з появою на українських теренах

друкарства, функцію джерела і своєрідної попередниці журналістики

виконала грандіозна полемічна літерату ра, що особливого розмаху набула

від середини XVI століття й особливо після Берестейської унії 1596 року.

Бурхливий розвиток публіцистики у цей час - феноменальне українське

явище, невідоме в інших національних культурах. У памфлетах, посланнях

і трактатах українських письменників Герасима і Мелетія Смотрицьких,

Стефана Зизанія, Острозького Клірика, Христофора Філалета, Петра

Могили, Іоаникія Галятовського та в творах найвидатнішого публіциста

кінця 16-го-початку 17-го століть Івана Вишенського давалася глибока

оцінка релігійним та політичним проблемам того часу, відстоювалася ідея

української самобутності й самодостатності, вироблявся публіцистичний

стиль, освоювалися прийоми полеміки, а в читачів вироблявся смак до

читання подібного роду творів.

Після літописної літератури Київської доби, “Повчання” Володимира

Мономаха, “Слова про закон і благодать” митрополита Іларіона

полемічна література стала наступним історичним щаблем у розвитку

української публіцистики.

5. За ще одне джерело, яке вже впритул наближає нас до часу

виникнення української журналістики, правлять козацькі літописи 18-го

століття, серед котрих особливо виділяються твори трьох авторів:

Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб’янки, а також анонімний твір

“Історія Русів”.

З одного боку, це монументальні історичні пам'ятки, присвячені

“козацькій війні з поляками”, безцінне джерело відомостей і фактів про

надзвичайно важливий період у житті нашого народу. З другого боку, це

твори, пройняті любов’ю до України, повагою до козацького народу, його

волелюбності й демократизму, уболіваннями за тяжкі наслідки

внутрішньонаціональної роз'єднаності й несконсолідованості, спрямовані

на захист його від принижень і зловживань з боку Московського уряду,

його нищівної для України політики, спроб коштом українського народу й

козачого війська розв’язувати військові, політичні й господарські

проблеми Російської держави.

Федченко П.М. Преса та її попередники. - К.: Наукова думка, 1969. - С. 252

253.

Михайлин І.Л.

Найшнршого розповсюдження, особливо в середовищі романтиків,

набув історіософський трактат "Історія Русів". До першого друкованого

видання, яке здійснив О. Бодянський у Москві лише в 1846 році, цей твір

розмножувався рукописно і автивно читався (й вивчався) в середовищі

українського освіченого панства. Ного мальовничі описи історичних подій,

переконливі аргументи на захист прав українского народу на вільне життя,

що порушувалися царською владою в Російській імперській державі,

гарячий пафос підтримки національно-визвольних змагань українського

народу й неприхований захват ватажками цього руху - усе це спричинилося

до великої попу лярності "Історії Русів” серед освічених українців, значного

впливу цього гвору на становлення національної свідомості, розвитку ідеї

патріотизму в суспільній думці, проникненню сюжетів трактату в художню

літературу. Епізоди з “Історії Русів” правити за джерела дтя творів Т.

Шевченка, М. Костомарова, Є. Гребінки, П. Куліша. Безумовним і

глибоким виявився вплив цієї пам'ятки і на розвиток української

журналістики.

6. У 18-му столітті важливою складовою українського культурного

життя стала феноменальна творчість мандрівних дяків. Вони працювати в

площині побутової тематики, у цьому відношенні принципово

відрізняючись від кобзарства, зорієнтованого переважно на культивування

історичних жанрів, але й істотно доповнюючи його, зайнявши свою нішу в

духовному житті українського народу. їхня сатирична творчість, короткі

комічні сценки, панегіричні вірші були спрямовані на пошук соціальної

справедливості, утвердження правди як торжества морального закону.

Не можна не відзначити, що саме в полі тяжіння й розвитку традицій

мандрівного дяківства постала велична творчість Григорія Сковороди,

який створив свою філософську систему, що увібрала в себе етичні традиції

античності, але й світоглядні засади українського народу. Г. Сковорода

реалізував своє філософське вчення в своєму-таки житті. Вплив цього

мандрівного філософа на суспільну свідомість свого часу був грандіозним і

зберігався тривалий час і по його смерті. Тож не дивно, що в контексті

традиції мандрівного дяківства постала й творчість Івана Вернета, який

уже активно співпрацював з харківськими журналами “Украинский

вестник” та “Украинский журнал”, ставши чи не провідним автором

відділів красного письменства в обох з них.

Таким виглядає дожурналістський період в культурній історії України.

Звертає на себе увагу, що в її духовному житті були закладені могутні

традиції публіцистичної творчості. Причому вони виявляли свою

продуктивність як у писемній, професійній літературі, так і в усній народнії!

словесності: як у стародавні, так і в ближчі за часом історичні періоди.

Можна відтак сміливо твердіші, що українська журнатістика при

своєму виникненні формується під впливом двох рівнобіжних чинників:

загальних передумов виникнення журналістики, спільних для

європейського культурного простору, і українських національних традиції“!

Історія української журналістики XIX століття

збирання, обробки й поширення інформації та пристрасної публіцистичної

творчості.

Оскільки журналістика в Україні зароджувалася неукраїнською

мовою, то на її початковий етап розвитку справній вплив і пресові традиції

інших європейських народів, що на той момент випередили нашу

батьківщину з огляду на історичні умови в культурному розвитку.

Попри це українська стихія прокладала собі дорогу і журналістика в

Україні перетворювалася на українську журналістику, хоча цей процес

йшов многотрудними шляхами і тривав не одне десятиріччя.

Михайлин І.Л.

Розділ другий

Методологічні проблеми історії української

журналістики

Проблеми періодизації історії української журнаштики. Наявні концепції

Суперечність інтересів академічної і навчальної науки. Чотири періоди

розвитку української журналістики. Методологічна складність проблем

історії журналістики й необхідність поліфонічного підходу. Обсяг

предмета історії журналістики

Однією з найважливіших проблем нашої дисципліни є періодизація істо

рії української журналістики. За радянських часів ця проблема власне не була

предметом наукового розгляду, оскільки для її розв'язання використовувалися

вже готові схеми, узяті a priori, а не вироблені всередині історико-журналістсь-

ких студій. За таких обставин уся історія української журналістики ділилася на

дві великі частини: дожовтневу й радянську. До періодизації першої

застосовувалася ленінська концепція етапів визвольного руху в Росії. Виді

лення радянського періоду вилучало з історії української журналістики усю

нерадянську періодику, надто ж ту, що втілювала національно-визвольні праг

нення народу, стояла на позиціях української державної самостійності (тобто

періодику української зарубіжної діаспори та українського дисидентського

руху). Антинаукові методологічні засади радянської науки унеможливлювали

об'єктивне й усебічне вивчення історії української журналістики.

Лише в 1990-ті роки склалися умови для вироблення нової,

об’єктивної, наукової концепції історичного розвою української преси. А

відтак цй проблема відразу зробилася предметом наукових дискусій.

М.Ф. Нечиталюк у статті “Методологічні проблеми історико-журна-

лістських досліджень”

слушно нагадує про постановку цієї проблеми в де

яких класичних працях з історії української журналістики. Першим, хто

висловився з проблем її періодизації, був О. Маковей. У статті “П'ятдесят-

літній ювілей руської публіцистики”

, що була написана з нагоди

півстолітнього ювілею першої української газети “Зоря Галицька”, він

запропонував виділення трьох періодів розвитку нашої преси, відповідно

1 період: 1848-1861 роки:

2 період: 1862-1873 роки;

3 період: 1873-1898 роки.

У праці Аркадія Животка “Історія української преси”(1940)

, нагадує

Нечиталюк М.Ф. Методологічні проблеми історико-журналістських

досліджень // Українська періодика: історія і сучасність: Тези доповідей і

повідомлень Всеукраїнської науково-теоретичної конференції (9-10 грудня

1993 р.). - Львів. 1993. - с. 17 - 22.

Маковей Осип. П'ятдесятлітній ювілей руської публіцистики // Літературно-

науковий вісник. - 1898. - Т. 2. - № 4.- С. 117.

Животко Аркадій. Історія української преси / 3 передмовою К. Костева. -

Мюнхен: Український технічно-господарський інститут, 1989 - 1990. - 334 с.

1А

Історія української журналістики XIX століття

М. Ф. Нечіггалюк. пропонується така періодизація:

1 період: від початків до середини 50-х років 19-го ст.:

2 період: 1860-1880 роки;

3 період: 1880-1905 роки:

4 період: 1860-1905 роки в Західній Україні:

5 період: 1870-1890-ті роки за океаном;

6 період: 1905-1914 роки;

7 період: 1920-1939 роки.

Слід мати на увазі, що кожна періодизація залежить від своєї

історичної епохи, рівня та умов розвитку науки, пройденим самим

досліджуваним явищем шляхом розвитку. З огляду на це беззастережно

зрозуміло, що періодизації історії української журналістики, складені в

минулому, мають бути враховані сучасною науковою думкою, але

однозначно визнані нею ж за недостатні, такі, що потребують перегляду.

М.Ф. Нечиталюк висловився за побудову періодизації історії

української журналістики на підставах “хронологічно-проблемного

принципу, відповідно доповненого принципом регіональним як таким, що

дає можливість відтворити національно-етнографічну специфіку

української преси’

. Спираючись на запропоновані методологічні засади,

науковець пропонує виділення десяти періодів історії української

журналістики. Вони в нього такі.

Слід сказати, що автор декларує мету побудувати не академічний, а

навчальний курс історії української журналістики. Три періоди в нього

охоплюють час до XX століття, причому зазначене століття кінчається в

нього 1914 роком. Отже,

1. Зародження й становлення української журналістики - від найдавні

ших часів до середини XIX століття;

2. Формування й функціонування журналістських систем - 60-90-ті

роки XIX століття;

3. Українська журналістика у національно-визвольному русі епохи на

родної революції і світової війни - 1898-1914 роки.

“Другу половину курсу історії української журналістики, за універси

тетськими планами, складає відрізок часу від першої світової війни до 1917

року і від 1917 року до наших днів, - зазначає М. Ф. Нечиталюк. - Поки що

ця частина курсу розроблена тільки хронологічно, без журналістсько-

проблемної конкретизації, і передбачає 7 наступних періодів”

4. українська преса національно-визвольних змагань - 1917-1921 років;

5. національно-патріотична журналістика Західної України та інша

преса 20-30 років XX ст.;

6. журналістика Радянської України 20-х років;

7. тоталітарна преса Радянської України 1930-х та повоєнних років;

8. українська преса часів другої світової війни;

Нечиталюк М. Ф. Цитов. праця. - С. 19.

Там само. - С. 20.

Михайлин І.Л.

9. українська преса національно-визвольного опору (неформальна

журналістика);

10. українська преса поза межами України, преса української діаспори.

Запропонована М. Ф. Нечіггалюком концепція періодизації історії

української журналістики спричинила активізацію наукової думки навколо

розробки даного питання. Невдовзі з’явилася стаття ще одного з глибоких

знавців історії періодики М. М. Романюка, який виклав своє бачення

проблеми періодизації нашої журналістики, подавши її як колективну

думку науково-дослідного центру періодики Львівської наукової

бібліотеки ім. В. Стефаннка. Кількість періодів у цій концепції зросла до

чотирнадцяти. Воші пропонуються такі:

1. Зародження й становлення української журналістики - від найдавні

ших часів до середини XIX ст.

2. Формування журналістських систем - 60-90-ті роки XIX ст.

3. Українська преса епохи першої народної революції - 1898-1905 роки.

4. Українська журналістика 1905-1914 років.

5. Українська журналістика в період першої світової війни - 1914-1917

роки.

6. Українська журналістика періоду революцій у Росії та національно-

визвольних змагань України, преса січових стрільців, початок

комуністичної та офіційної радянської преси - 1917-1921 роки.

7. Західноукраїнська преса 20-30-х років XX ст.

8. Преса Радянської України - 1920-1930-ті роки.

9. Українська еміграційна преса 20-40-х років XIX ст.

10. Українська преса періоду другої світової війни - 1941-1945 років.

11. Преса в Україні після другої світової війни; тоталітарна

журналістика - 1945-1990-й роки.

12. Українська преса поза межами України, преса української діаспори

- 1945-1990 років.

13. Українська підпільна й неформальна преса, самвидав - 1960-1990

роки; напівлегальні видання - 1957-1990 роки.

14. Преса періоду розбудови української державності - 1991 рік і до

наших днів.

Запропоновані концепції періодизації передбачають максимальне

наближення методології до предмета вивчення, переслідують мету якомога

точніше пристосувати рух дослідницької думки до рельєфу досліджуваного

простору. І це з погляду академічної науки добре. Адже головним

правилом залишається відома з давнини істина: метод - це аналог

предмета. А відтак цілком очевидно: наскільки точнішою буде

періодизація, настільки легшим буде надалі процес опису, вивчення й

аналізу самої історії журналістики.

■ Романюк М.М. Історія української преси: проблеми періодизації // Збірник

праць науково-дослідного центру періодики. - Львів, 1994. - Вип. 1. - С. 6 - 14.

Подаємо лише назви періодів, хоча в самій праці вони описані більш докладно.

Історія української журналістики XIX століття

.Ллє проблема періодизації мас й інший аспект. На її прикладі можна

виразно бачити, як інтереси науки академічної всту пають у суперечність з

наукою навчальною. Викладені коротко вони полягають у тому, що

академічна наука має переслідувати мету найбільш повного опису історії

преси в якомога повнішому (можливо, багатотомному) дослідженні, а

навчальна наука переслідує мету створення підручника, розрахованого на

викладення обширного матеріалу протягом обмеженої кількості годин,

передбачених на вивчення цієї дисципліни навчальним планом. Для

академічної науки ідеалом є велика наукова праця, у якій кожному виразно

окресленому (за концепцією, скажімо, М.М. Романюка) періодові

присвячено цілий том. Такі праці, як правило, створюються колективом

авторів, що працюють у межах певної наукової установи. Для навчальної

науки ідеалом є компактніш (на 25-30 др. аркушів) підручник, у якому

стисло, але досить афористично й точно викладено історію української

журналістики. Зрозуміло, що в такому' підручнику на кожен виділений період

можна буде відвести 1,5-2-2,5 др. аркуші, а відтак увесь виклад матеріалу

зведеться до зібрання енциклопедичних довідок про ті чи інші видання.

Уникнути цього, на нашу думку, можна, застосувавши укрупнення

періодів, скорочення їхньої загальної кількості, присвятивши кожному

окресленому явищу журналістики окремий розділ. Ідеальним варіантом

була б така послідовність: створення спочатку багатотомної академічної

історії української журналістики, а потім виготовлення на її базі

компактного й зручного для користування навчального підручника. Але

журналістська вища освіта існує в Україні давно і не може чекати тривалого

процесу написання академічної історії журналістики, хоча, зрозуміло, її

поява спричинить до появи нових навчальних книжок. Та вже сьогодні

вищі навчальні заклади України, що здійснюють підготовку журналістів,

потребують навчальної літератури. Отож, не чекаючи завершення

академічної праці, науковці-викладачі мусять уже зараз братися за

створення підручника з історії української журналістики.

У нашому навчальному посібнику пропонується такий розподіл

матеріалу, в основу якого покладено дві головні засади: врахування етапів і

процесів формування національної свідомості та регіональний аспект.

Зрештою, навіть неозброєним оком можна помітити, що в періодизації М. М.

Романюка йдеться в окремих місцях не про власне хронологічні періоди, а про

виділення певних паралельних історико-журналістських явищ, які насправді

належать одному періодові. Отож навчальний курс “Історія української

журналістики” бачиться нам побудованим з таких чотирьох частин.

Частина перша охоплює час від зародження української журналістики

до моменту її заборони в Росії Валуєвським обіжником 1863 року. Це

приблизна хронологічна межа. Сутність періоду полягає в нагромадженні

ТВОрчИХ СИЛ, у численних спробах -»яппия-агряя-ги уігряїнгьк-у пепіолнчну

пресу. Оскільки головний корпус таї ої

даоіод міш . . щ и і Е И

підросійський український культурний пр іспр

то и назву для пергоду

можна запропонувати таку: “Російсько-укрі їнськіш пе]МШ*?®РСИТбТ

Михайлин І.Л.

Друга частина, на відміну від першої, охоплює історико-журналістські

явища, що розгорталися переважно в підавстрійській Україні. Розпочина

ється цей період з 1848 року з "Весни народів", а увиразнюється на початку

1860-х років, коли внаслідок адміністративних переслідувань в Росії центр

творення української журналістики перемістився в Австрію (з 1867 року -

Австро-Угорщина). Закінчується період на рубежі XIX і XX століть, хоча

конкретну дату вказати й важко. Тут мусять бути враховані такі явища, як

створення першого всеукраїнського “товстого” журналу “Літературно-

науковий вісник” (1898). консолідуючого схід і захід України, митців і

діячів різних напрямків: утворення у Львові Української національно-

демократичної партії (грудень 1899), а в Харкові Революційної Української

партії (січень 1900) як двох політичних об'єднань, що вийшли на арену

суспільної боротьби під гаслами української незалежності; а також історич

ної ваги подію - повалення заборони на українське публічне слово в Росії,

що сталося в 1905 році внаслідок перетворення цієї держави з абсолютної

на конституційну монархію і проголошенням у ній громадянських свобод.

Назву для цього періоду можна запропонувати таку: “Австро-український

період” або - менш точно - “Галицько-український період”. Перелічені

вище явища спричинюють його завершення.

Третя частина має охоплювати добу перших трьох десятиліть XX

століття. Це час розгорнутих національно-визвольних змагань

українського народу, боротьби за створення незалежної Української

держави. Практично все. що робилося в цей час в українській пресі

походить з цього джерела. Це час множинності творчих пошуків,

численних паралельних явищ, породжених реальною складністю

політичних процесів трагічного для українства XX століття. Завершення

періоду найкраще пов'язати з конкретними подіями - самогубствами

Миколи Хвильового (13 травня) і М. О. Скрипника (7 липня), що сталися в

1933 році й ознаменували собою початок нової епохи - доби тоталітаризму.

Четверта частина повинна охоплювати час 1930-1980-х років. Це час

нищення вільної думки в материковій Україні, уніфікації духовного життя,

і, як наслідок. - перенесення духовної діяльності в нелегальні форми та

умови, під якими можемо розуміти дисидентство й еміграцію. Цей період

тривав до появи революційних процесів кінця 1980-х років, нарощування

яких призвело до створення незалежної Української держави. Цілком

очевидно, що ця подія відкриває нову епоху в українській історії в цілому і

в історії української преси зокрема. Зараз ми живемо в цьому періоді, а

відтак ще не бачимо його кінцевої точки й не можемо повноцінно судити

про його головні властивості.

Такими бачаться нам в цілому етапи розвитку української журналістики.

Запропонована концепція не заперечує інші погляди й варіанти розв'язання

складної наукової проблеми, як можливості й далі працювати над її

вивченням, вносити пропозиції щодо нових підходів до її розв'язання.

Наступною важливою проблемою є визначення методологічних засад

для періодизації, опису й аналізу історико-журналістського процесу. Дума-

«а

Історія української журналістики XIX століття

ється, ці засади повинні стати в нас предметом грунтовного обговорення й

вивчення. Ми ж висловили лише деякі думки і спостереження.

Цілком очевидно, що сама складність предмета вивчення тягне за со

бою складність методів його пізнання. Тому не слід боятися того, що різни

ми авторами чи й школами науковців може бути запропонована полісеман

тична система методологічних підходів. Власне, ми вже їх і запропонували,

коли два перші періоди історії української преси виділили на підставі

нібито географічного чинника (хоча це й не зовсім так - географічний

чинник виявляє своє виразне політичне забарвлення), третій з урахуванням

суспільно-політичної активності українського народу як головного вектора

його історичних устремлінь у боротьбі за створення своєї держави, а

четвертий - на підставі врахування політичної ситуації в тій наддержаві

(СРСР), куди увійшла Україна як колонія. У кожному конкретному

випадку сам предмет дослідження, його особливості, .унікальні сторони

повинні диктувати вибір методологічних прийомів для його пізнання.

Ще однією важливою проблемою методології історико-журналістсь-

ких досліджень є вибір фактів та явищ для оглядового опису чи ґрунтов

ного “текстуального” аналізу. Не є таємницею, що величезні обсяги

періодики спиняли у відчаї не одного науковця, котрий не міг реалізувати

свого прагнення охопити матеріал і знайти способи його згрупування та

систематизації. Ще півтора століття тому думка про історію преси

здавалася утопією. У 1839 році видатний французький письменник і

літературний критик Шарль Опостен Сент-Бев писав з цього приводу:

“Історія часошісів має бути написаною... Але справа, яку я оце саме

пропоную та передбачаю, - це свого роду нездійснима мрія”

. Зрозуміло,

що в історії журналістики мають бути виділені, як і в історії літератури,

факти бібліографії, факти критики і факти історії.

Факти бібліографії - так умовно назвімо малозначимі історико-

журналістські явища, які мають регіональне значення, локальні за часовим

проміжком існування. Вони мають бути згадані в загальній історії, їм мо

жуть бути присвячені й окремі статті чи й монографічні дослідження. Але

жанр підручника і його обсяг не передбачають можливим їх розгорнутий

аналіз. Картина історичного розвитку може існувати й без них.

Факти критики - більш поважні й істотні історико-журналістські

явища. Вони мали свого часу всеукраїнське значення, були помітними, на

їхніх сторінках виступали більш-менш відомі діячі, публікувалися в чомусь

прикметні літературні, публіцистичні чи наукові твори. Такі часописи

повинні включатися в реєстр історії української журналістики, вони

впливають, хоч і не вирішальним чином, на загальну картину еволюції

української періодики, їхня відсутність позначається на загальній

концепції, робить її незавершеною, невичерпаною.

Цігг. за кн.: БочковськиП О. І.. Сірополко С. Українська журналістика на тлі до

би (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кома-

ринського. - Мюнхен: Український технічно-господарський інститут. 1993. - С. 17.