Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайлин І.Л.

Склабовського негативно позначилися на напрямі журналу”

Важко звинувачувати в усьому О. Склабовського, адже він

дотримувався традиційної для харківської журналістики орієнтації на

університет. Отже, змінився університет, як і вся система освіти в Росії.

Деканом філологічного факультету став на той час Панас Григорович

Могилевський, професор і протоієрей Імператорського Харківського

університету. Він же очолював цензурний комітет, що давав дозвіл на вихід

у світ “Украннского журнала”.

У числі 8 за 1824 рік у часописі опубліковано його твір “Про користь,

що виникає від читання Святого письма”. Це була промова, виголошена

автором на урочистих зборах Слобідсько-Українського відділення

Російського Біблійного товариства 23 березня 1824 року. "Отже, - твердив

професор, декан і протоієрей за сумісництвом, - немає істинної мудрості,

окрім тієї, яка походить від Бога, мудрості, що посилається з небес, і яка

полягає в цій священній книзі, що має в собі глаголи життя вічного” (№ 8,

с. 54). Такими міркуваннями була наповнена вся стаття, вона є свідченням

наукового рівня її автора.

А в попередньому сьомому числі журналу (1824) побачила світ

промова в тому ж товаристві, виголошена на засіданні 2 березня студентом

Василем Лкимовичем. Вона називалася “Про відношення просвіти, моралі

й політики до істин одкровення”. “Один Бог є істина, - світло. -

досконалість, - і людина тоді тільки досягає високої мети свого

призначення, - твердіш студент, - коли дух її провадить Дух Божий, коли

серце її освітлюється променями істини предвічної” (№ 7. с. 3).

Зрештою, сьогодні, коли з добою атеїзму покінчено, не слід вбачати

нічого дивного чи помилкового в наведених роздумах. Справа тут в

іншому. їм місце в релігійному часописі, який за характером свого

спрямування мусить розробляти подібну тематику. “Украинский журнал”

замислювався як світське видання, що здійснюється вищим навчальним

закладом - університетом. Тому проголошення з його сторінок абеткових

на той час істин не прикрашало його.

У середині 1824 року релігійно-містична тенденція, здавалося, була

подолана, але утримати новіш напрям не вдалося. У другій половині 1825

року в журналі знову публікуються статті, які продовжують думки й ідеї'

тих, що були щойно процитовані.

У статті кн. Ан. Кейкуатова “У чому полягає справжня мудрість

людини” стверджувалося, що “початок премудрості точно є страх Божий”.

“Справжня мудрість може бути розглянута, - писав автор, - як за своїми

власними первнями - у відношенні пізнання істинного Бога, пізнання

самого себе; і у відношенні любові нашої до ближнього, - так само й у

багатьох її різновидах, між якими найголовніші: правосуддя, мужність і

Лосиевский I І-Я. Русская лира с Украины: Русские писатели Украины первой

четверти XIX века. - X.: Око, 1993. - С. 42.

Історія української журналістики XIX століття

поміркованість” (1825, № 16, с. 203).

Можливо, це знову промова на засіданні Біблійного товариства? На

цей раз ні. Це промова на урочистих зборах Харківського університету

присвячених завершенню публічних іспитів студентів ЗО червня 1'825 року.

На цих зборах демонстрували завжди найвищі наукові досягнення

університету. Очевидно, такими вони й були. їх рівень і відобразила

наукова (чи “наукова”) праця кн. Ан. Кейкуатова.

Нарешті, в числі 23-24 1825 року опублікована промова перед

студентами Віленського університету його тодішнього ректора, астронома,

заслуженого професора Лна Снядецького, виголошена ще в день коронації

вже в Бозі опочилого імператора Олександра Першого. “Укореніть у

розумі й серцях ваших великий урок, виправданий віками й долями

народів, - навчав ректор студентів, - що непохитною основою особистого

добробуту, суспільного щастя є могутня твердиня непорочної моралі, є

сама чиста Релігія” (1825, № 23-24, с. 259).

Знову ж таки важко щось заперечити. А тим більше спростувати в цих

судженнях. Мова може йти лише про їхню доцільність. їм місце в церковній

проповіді, в релігійно-теологічному часописі. Те, що такі твори з'явилися в

світському, університетському журналі, свідчить про загальний рівень

суспільної свідомості того часу.

З огляду на значну кількість релігійно-містичних, теологічно-

проповідницьких матеріалів важко твердити, що “Украинский журнал” був

реальним продовженням “Украинского вестника”. Але вплив університету

був і позитивним. “Украинский журнал” друкував статті з природничих

наук, які мирно сусідили на його сторінках з релігійно-проповідницькими

матеріалами.

Двома подачами, наприклад, була опублікована праця П. А.

Затеплинського “Про астрономію” (1824, № 19-20; 21). У примітці

редактора розповідалося: автор закінчив Харківській! університет у 1816

році і відтоді вчителював у Новгород-Сіверській гімназії. У 1821 році був

відкликаний звідти керівництвом університету і відряджений за кордон для

вдосконалення в галузі астрономії. У Парижі здобув прихильність

провідних науковців того часу: Лапласа, Біота, Поассона, Гумбольдта;

витримав іспит і здобув звання доктора філософії. Стажувався далі в Англії,

через Німеччину, С.-Петербург і Москву повернувся до Харкова в липні

1824 року. У вересні розпочав читати в університеті курс астрономії. Його

першу лекцію й пропонував журнал увазі читачів. Її предмет - історія

науки, історія вивчення людиною Всесвіту, яка, як відомо, проходила в

безперервній боротьбі з релігійною концепцією світобудови. Однак

університетський статус журналу дозволив і такій статті з’явитися в ньому

поруч з теологічно-проповідницькою прозою.

Зрозуміло, що П. А. Затеплинський сприймався харків'янами як

наукове світило, за яким стояв авторитет європейської ученості. Очевидно

під його безпосереднім вплішом в числі 23-24 (1824) була опублікована ще

одна праця з астрономії: “Про місяць”, уривок з підручника Г. Гірзеля

Михайлин І.Л.

“Астрономія”, переклад якого здійснив студент Василь Каразін, молодий

нащадок знаменитого роду.

Професор математики Матвій Байков опублікував у журналу працю

“Про лічильні системи” (1824. №№ 17-18). що постала з промови на

урочистих зборах університету ЗО серпня 1824 року.

Цей же автор подав у 1825 році статтю “Досліди над соломою, щодо

пропускання нею електрики і про спосіб виготовляти з неї громові й градові

відводи” (№ 23-24). Тут назва вичерпує предмет викладу. Додамо хіба що

думку про велику практичну значимість даного матеріалу й висловлених

науковцем порад.

У № 17-18 (1825) була опублікована стаття професора економіки Івана

Дьячкова “Про вигоди торгівельного балансу”, що теж постала з промови

на урочистих зборах університету ЗО серпня 1825 року. Ця праця також

мала велике практичне значення і викладала основні положення

формування державного бюджету.

Університетський рівень все ж відчувався в “Украинском журнале”.

Тут були опубліковані важливі для свого часу наукові праці, які становили

інтерес як для широкого читача, так і для вузького кола науковців. Журнал

відбирав для друкування не абстрактно-теоретичні праці, а такі, що

становили практичний інтерес, матеріали яких могли бути використані в

господарчому житті.

Дуже слабко була представлена історія як наука. Лише в двох книжках

журналу під заголовком “Малоросійська старовина” (1824, № 19-20; № 21)

були опубліковані деякі архівні документи з епохи І. Мазепи, І.

Скоропадського. Але того могутнього плішу історичних досліджень про

Україну і Слобожанщину, що давав “Украинский вестник”, тепер не

спостерігається.

Щодо етнографії, то тут також можемо вказати лише на дві праці

самого редактора “Троїцин День, або Русалчин тиждень” (1824, № 11) та

“Іван-Купало” (1824, № 12). Написані вони принагідно, складаються з

випадкових (а не систематизованих) спостережень, що й визначає їх

наукову вартість.

Проте найвагоміше місце в науковому відділі “Украинского журнала”

посідали праці, пов'язані з естетикою, маючи на увазі, що й літературна

критика кваліфікувалася тоді як рухома естетика.

Усіма дослідниками історії української журналістики тут відзначена

праця Івана Кулжинського “Деякі зауваження щодо історії і характеру

малоросійської поезії” (1825, № 1-3). Автор працював на той час учителем

гімназії в Чернігові, що не завадило йому написати свою статтю саме для

харківського “Украинского журнала”. Його праця була першою, що

звертала увагу на багатство українського фольклору і на професійну

літературу українською мовою, яка саме зароджувалася тоді.

Іван Григорович Кулжинський (1803-1884) загалом добре відомий в

історії своїми антиукраїнськими поглядами, які виразно сформулював у

1860-х роках. Тим прикметнішою є ця стаття, яка, хоч і наповнена

історія української журналістики XIX століття

суперечливими, а подекуди й просто антинауковими твердженнями, все ж

дихає доброзичливістю й любов'ю щодо української мови, народної

творчості й літератури.

До суперечливих тверджень І. Кулжннського слід віднести його

бачення українського національного типу як такого, у якому домінують

“м'якість характеру й добродушні лінощі” (с. 48). З цього погляду автор

намагається пояснити особливості історичного шляху українців.

До відвертих помилок слід віднести просто незнання явища міжмовних

омонімів, критику української мови за те, що гарна дівчина в ній

називається "вродливою”, бо в цьому слові авторові вчувається семантика

потворності (наслідок сприйняття його через російську контамінацію з

словом “уродство”).

До відвертих історичних фальсифікацій слід віднести витлумачення І.

Кулжинським визволення українських земель Великим королівством

Литовським від татаро-монгольської навали в 1320-х роках як нового

уярмлення. Цього ніколи не було. Навіть радянська історіографія

визнавала дружнє ставлення Литовської держави до українського

населення й Шляхти, прийняття української мови за державну для всього

королівства.

Але поруч з цим висловлені й переконливі думки, що віггримали іспит

часом і виявили свою історичну перспективність. І. Кулжинськіш виразно

бачив зв'язок географії з історією. Окремі племена слов'ян, на його думку,

виникли Під впливом часу від місцевих (тобто географічних) відмінностей.

Різниця імен слов'янських колін стала наслідком відмінності в звичаях і

характері спільноти, що зафіксувалося в мові. Всупереч твердженням

попередніх істориків (він так і пише: “Хоча це й буде не по-історичному”. с.

44), І. Кулжинськіш змушений визнати: “3 достатньою достовірністю

можна зробити висновок, що мова малоросійська є давнє особливе наріччя

мови слов’янської, прнналежне Полянам. Сіверянам і, можливо, ще й

іншим сусіднім колінам” (с. 44).

За І. Кулжинським, наша мова перемогла татарські, литовські,

польські впливи і зберегла самобутність. Вона ніжна й музична, її окрасою

є нормативно вживані слова з пестливими й зменшувальними суфіксами.

Автор демонструє це на прикладах з пісень “Полюбила Петруся” та “Сонце

низенько, вечір близенько”.

“Петрусь”, “дичко”, “низенько”, “близенько”, “серденько” - яка мила

дитяча ніжність! - захоплювався він. - Потрібно чути, як вимовляє ці слова

прекрасна Малоросіянка: тоді ми не захочемо їхати в Париж, аби.

загубившись у колі милих вітрогонок, упиватися чарівною музикою

людського слова” (с. 95).

На думку І. Кулжннського. українська мова має переваги перед

іншими. Він співстааляє старогрецьку , латинську, німецьку й французьку

мови в назві “сердечного друга” і висловлює переконання, що вислів “мій

милий кохане!” (sic!) являє собою найвищий рівень виразу відповідних

почуттів. Причому ситу ативно це висловлювання вняскравлено через епізод

Михайлин І.Л.

з "Наталки Полтавки” І. Котляревського, звідки - не можна не помітити -

беруться й приклади віршів. Відома І. Кулжинському й “Енеїда”, яка теж

дістає високу оцінку як класичне надбання українського духу.

Попри всі вади, стаття І. Кулжинського справді має непроминуще

значення як перша постановка питання про українське письменство.

Але головним автором літературознавчих матеріалів в "Украинском

журнале” був сам редактор О. Склабовський. Ного статті, що тут

друкувалися, виникли в процесі викладацької праці автора, мали виразну

навчальну мету. Найприкметніші з них - це твори “Розгляд оди, вибраної

Ломоносовим з Іова” (1824, № 1-3), “Про наслідування” (1824, № 6), “Про

користь і мету поезії” (1824, №№ 16-17). До останньої статті навіть додано

примітку: “3 лекцій, читаних студентам в Імператорському Харківському

університеті”.

У 1825 році ще опубліковано праці О. Склабовського “Кілька зауважень

стосовно словесності російської” (№ 5-6) та “Кілька слів про літературу

російську” (№ 9). Але перша з цих праць є викладом структури навчального

курсу російської словесності, а друга перекладом статті з часопису

“Rozmajitosti Warszawski”, що в свою чергу була перекладена з “Westminster

Revieu”, і править за приклад курйозних, часом до невпізнання, перекручень

російських прізвищ і назв - свого роду неминучого наслідку при

кількаразовому перекладі без знання першоджерел.

Таким чином, головний доробок О. Склабовського в журналі

припадає на перший рік .його видання, надалі часопис набув розголосу й

популярності й потреба в авторських матеріалах редактора відпала, він міг

зосередитися на своїх безпосередніх функціях.

“Розгляд оди, вибраної Ломоносовим з Іова” написаний ще 1821 року,

як свідчить у примітці сам автор. Його предмет - детальний порядковий

аналіз твору Ломоносова, докладне співставлення біблійної книги Іова в

старослов’янському перекладі та її обробки російським поетом. Ця стаття

відзначалася сміливим підходом критика до літературного матеріалу. Він

бачить у класика не лише прекрасні, вдалі місця, aie й недоопрацювання,

прорахунки, вади. Очевидно, сама ідея - піддати критичному розглядові

твори Ломоносова - заслуговувала на схвалення за тодішньої відсутності в

російському суспільстві критики як такої та смаку до критичних суджень.

Завершуючи розгляд, О. Склабовський підкреслює: Ломоносов

“перший відкрив невідому до нього таємницю вживати слова й вирази

відповідно до предмета” (с. 120), у чому не можна не вбачати приклад

застосування до практичного аналізу вітчизняної літератури відкритої Р.

Ґонорським теорії наслідувальної гармонії слова. Aie велич Ломоносова,

твердив О. Склабовський, не убезпечує його від окремих помилок.

“Освічені народи, - аргументував свою думку критик, - завжди

насмілювалися знаходити недосконалості навіть у зразкових творах

золотого віку письменства, отже, вони допускали в них можливість

погрішностей” (с. 121-122).

І далі наведені судження цілком у дусі романтичного культу

Історія української журналістики XIX століття

особистості. .Адже читачі, висловлював сподівання критик, хотіли знати

його власну думку, а відтак, він ні з ким не мав радитись чи посилатись на

авторитети. Тому він і поклався на власні почуття. Він теж міг помилятися,

але ще більше помиляється той, хто користується чужими думками й

дивиться на світ чужими очима. “Ганебна слабкість, - посилається О.

Склабовський на Августина Бла-женного, - коли для утвердження істини

шукають людського авторитету. [...] Розум і істина кращі й сильніші за

всяку людину” (с. 122-123). По тому, з якою старанністю О. Склабовський

доводить своє право на власну думку) можна зрозуміти, якими важкими

шляхами утверджувалася сама ідея вільного мислення, критичного

розгляду в тодішній суспільній свідомості.

Стаття “Про наслідування” присвячена теоретичному розглядові

центрального поняття класичної поетики, відомого ще з “Поетики”

Арістотеля під терміном “мімесіс”. Навіть геній не здатний дати дійсне буття

речам. “Усі його твори є тільки самі копії, зняті з одного великого,

невичерпного в багатстві й розмаїтті предметів оригіналу - природи” (с. 261).

Природа, однак, розуміється не вузько матеріалістично. О.

Склабовський поділяє природу на чотири світи: 1) світ справжній -

моральний, фізичний, політичний: 2) світ історичний, де живуть великі тіні

минулих діячів та їхні славні вчинки; 3) світ мітологічний або

баснословний, населений богами й стародавніми героями; 4) світ ідеальний

або можливий, уявою поета створений з усього, що тільки є в справжньому

світі (с. 262-263). Зрозуміло, що наслідування природі, сприйнятої в такому

широкому розумінні, дає величезні можливості для художньої творчості.

О. Склабовський розкриває й ще один важливий аспект наслідування.

Воно є шляхом для поетичного навчання, творчого вдосконалення.

Верґілій наслідував Гомера й Теокріта, Ґорацій - Піндара й Анакреона і т.

д. “словом, усі великі мужі, в усіх родах наук і мистецтв, спочатку

наслідували одні інших; вивчали їх безперервно, просочувалися їхнім

духом, - і самі потім ставали для нас взірцями” (с. 280-281).

Таким чином, наслідування розглядалося як універсальний закон і

самої творчості, і літературного навчання.

О. Склабовський будунав свій курс словесності в Харківському

університеті, спираючись на традиції викладання піїтики в класичних

українських навчальних закладах: Києво-Могилянській академії та

Харківському колегіумі, що мали на меті не тільки дати студентам

грунтовні знання з теорії та історії літератури, але поруч з цим навчити тих,

хто має до того природні здібності, писати художні твори, переважно вірші.

Це видно з його праці “Про користь і мету поезії”. Під поезією тут за

традиціями того часу розуміється література в цілому. Автор підкреслює,

що це цікавий для всіх класів громадян предмет, знання якого є

обов’язковим для кожного, хто хоче бути добре вихованим.

Шлях до оволодіння мистецгром поезії, навчає О. Склабовський,

мусить лежати через вивчення вітчизняної словесності, вона повинна

торувати дорогу до розуміння барв поезії іноземної.

7Й

Михайлин І.Л.

Глід сміливо братися за творчість! - проголошує автор. "Наші твори

суть, можна сказати, найправильнішій масштаб нашого розуму'’ (№ 16. с.

178). Звичайно, не всі зможуть стати поетами, але спробувати свої сили му сять

усі: а раптом природа саме у вас приховала відмінні таланти. "Не лякайтесь

перешкод, котрі можуть постати перед вами на першому кроці: розміри

віршів, підбір розмірів і рим [...]- це механізм, якому чи не легше навчитися

можна, аніж як ви навчились креслити пером літери на папері” (с. 179).

Для вияснення питання про значимість поезії О. Склабовський

порівнює її з філософією та історією. Зрештою, ця традиція теж іде від

Арістотеля. Поезія універсальна, стверджує автор. Трагедія, наприклад, -

це філософія, уособлена на сцені. .Але до важливості й сили ідей і повчань

вона додає солодкість віршів, приємність вимислу, тому й швидше досягає

мети освіти розуму й серця, покращання морального буття людства.

Епічна поезія вища за історію. Історія втомлює суворою точністю, одно

манітністю описів. Поет розширює межі людської діяльності зображенням

вигаданих випадків і подій, що мають усі ознаки істини, виводить душу з

низької сфери обмеженості, дає їй відчути її божественне походження.

Навіть у коротких ліричних віршах О. Склабовський вбачає великі

достоїнства: вони поліпшують мову, демонструють її красу й досконалість,

дають вірне зображення морального буття народу, його нахилів і

пристрастей.

Лише після цього О. Склабовський повертається до головного

предмета своєї праці. Мета поезії є, під виглядом задоволення, давати нам

повчання, вдосконалювати наше моральне буття. Поет повинен бути

надійним знаряддям добродійності й істини, подаючи їх у вигляді

привабливому, гідними того, щоб ми їх любили.

Звичайно, О. Склабовського можна звинувачувати в прагматизмі, в

проповідуванні певної ужитковості в розумінні поезії, але скільки б ми не

захищали гасло “мистецтва для мистецтва”, вона ніколи не позбудеться своєї

величної функції виливу на читача. Виховна фу нкція, яка завжди притаманна

художній творчості, була спримітивізована й цілковито скомпрометована в

радянській соціалістичній естетиці, де література розглядалася як наймичка

для обслуговування правлячої партії та обгрунтування непомильності її

ідеологічної концепції. Сутність же полягає в тому, що “літературний твір

може викону вати виховну функцію, якщо автор того бажає, але аж ніяк не

мусить”

. Отже, питання про користь і мету літератури не придумане в

радянські часи, а завжди належало до центральних в естетиці. Проблема

полягає лише в тому, де покласти критерії оцінки поезії. О. Склабовський

розташовує їх найвище, в межах загальнолюдських цінностей

добродійності й істини. А це свідчить про перспективність його підходу до

питання про мету й призначення літерату ри.

О. Склабовський мав сам засвідчити слушність своєї концепції:

поєднати працю теоретика-критика й практика-поета. І він це зробив. На

Шерех Юрій. Поза книжками і з книжок. - К.: Час. 1998. - С. ЗО.

7 а

Історія української журналістики XIX століття

сторінках "Украинского журнала” опубліковано багато його поетичних

творів. Прозу він в ієрархії художніх цінностей ставив нижче поезії, тому

писати її навіть не пробував. Але як поет він володів доволі посереднім

обдаруванням. Досить сказати, що в історії російської літератури йому

місця не дісталося.

Продемонструймо рівень його таланту на прикладі вірша "Послання

до Є. М. Ф.”. Тим паче, що адресат послання нам добре відомий з історії

української журналістики - це Свграф Матвійович Філомафітський.

Зміст послання такий. Зайнятий поетичною працею, герой заснув над

рукописами й побачив уві сні Ангела Охоронителя, який виголосив перед

ним цілу програмову промову:

Но поздно! Ты зашел далеко;

К возврату и надежды нет!

Прими ж последний мой совет:

Не слишком устремляй высоко

Полет неверный к небу свой;

Не ползай также под травой.

На высоте большой страшися

Палящих Фебовых лучей,

А здесь - шипяших, скрытых змей!

Надежной средины держися.

Тебе смеяться захотят -

Сноси насмешки равнодушно;

Лишь сам других не оскорбляй.

В сужденьях будь не скор, но верен;

Дурное смело осуждай;

Добро хвали, но будь умерен;

Излишество во всем порок,

Все крайности равно опасны:

Вот маленький тебе-урок (1824, № 3, с. 128-129).

Тут і однозначна правильність усього сказаного, і такий неестетичний

образ, як заклик не повзати під травою (?), і невластивий російській мові

вислів, як “тебе смеяться захотят” у значенні “над тобой”. Таким був О.

Склабовський-поет, на такому рівні він і вів у цілому поетичний відділ.

Історики констатують участь у журналі декабриста Володимира

Раєвського (1795-1872), який ще з 1822 року перебував під арештом за

революційну агітацію у військах, що ускладнювало публікацію його творів.

Очевидно, О. Склабовський не міг не розуміти, на яку небезпеку

наражається, друкуючи твори політичного злочинця. Тим не менше в

“Украинском журнале” були опубліковані чотири вірші В. Раєвського:

“Наслідування Горацію” (1824, № 13), “Безплідна любов” і “Пісня

невільника” (1824, № 19-20), “Картина бурі” (1825. № 4). Під невинними

назвами ховалася пристрасна иублійистична поезія, загрунтована на

автобіографічних мотивах. Автор висловлював оскарження дійсності,

змальовував своє становище політичного в'язня. “Твори В. Раєвського, -

стверджує ПЛ. Лещенко. - були найкращими віршами відділу поезії

“Украинского журнала"

. У такій оцінці є частка правди, але більше

орієнтації на класові цінності: оскільки декабрист, то й поезія його мусить

бути найкращою. Гадаємо, що сьогодні не потрібно доводити, що

література твориться не декабристами чи революційними демократами, не

марксистами чи прихильниками якихось інших політичних течій, а просто

талановитими митцями. З цього погляду кілька віршів В. Раєвського

розчинилися серед поезії журналу й істотно вплинути на її рівень не могли.

У розгляді “Украинского журнала” прийнято звертати увагу на

анонімну статтю “Погляд на поему' під назвою: “Войнаровський” (1825. №

19-20). Присвячена вона однойменній поемі К. Рилєєва, що тоді була

літературною новинкою. До аналізу поеми, однак, справа не дійшла, автор

статті у першій її частині докладно переказав поему, рясно цитуючи

найбільш вдалі її місця. Продовження мало з'явитися згодом, як і підпис

автора в кінці тексту. Але закінчена рецензія не була. Чому її кінцівка не

надрукована в спареному 21 -22 числі не зовсім ясно, але в 23-24 числі вже не

могла пройти ніяка позитивна інформація про декабриста К. Рилєєва, а

публікація початку рецензії в жовтневій книжці журналу могла послужити

після 14 грудня 1825 року вагомою причиною його заборони. Імовірно

припустити, що автором статті є редактор О. Склабовський. хоча ПЛ.

Лещенко, спираючись на хисткі аргументи, твердить про її приналежність

О. Сомову

, що тоді жив у С.-Петербурзі і чиї зв’язки з журналістським

Харковом істотно послабились.

Художня проза в журналі була представлена дуже слабко. Тут

опубліковано кілька перекладних творів другорядних зарубіжних авторів,

а з оригінальних письменників - усе той же Іван Вернет. Його стиль і

поетика лишилися такі самі, як і в творах, опублікованих в “Украинском

вестнике”. Сентименталізм, орієнтація на “Сентиментальну подорож”

Лоренса Стерна, подорожні замальовки в дусі теорії “мальовничої прози”

Р. Ґонорського, роздуми з приводу побаченого чи почутого, асоціативно

прив’язані до нього, перенасиченість творів цігтатами з античних та

новітніх класиків для забезпечення авторитетності власшіх ідей і поглядів -

усе це залишається визначальним для есеїстики І. Вернета в “Украинском

журнале”. На відміну від ренесансної розкутості попередньої доби,

прийшла й до нього релігійна дидактика, містика, поетизація смерті, як

найвищого блага, що може спіткати людину в світі цьому. Проте, так

критично поціновуючи прозу “Украинского журнала”, слід пам’ятати, що

вона в цілому відповідала загальноросійському рівню й мало чим різнилася

від творчості прозаїків столичних “Вестника Европы” чи “Сына

Отечества”.

Підсумовуючи, відзначимо, що “Украинский журнал”

Лещенко П.Л. "Украинский журнал" (1824 - 1825) // Наукові записки Харків,

держ. пед. ін-ту. Труди філол. ф-ту. - 1957. - Т. XXI. - С. 47.

Там само. - С. 42.

Михайлин І.Л.

Історія української журналістики XIX століття

1) став демонстрацією великих творчих потужностей (причому' як

художніх, так і нау кових) університетського Харкова;

2) розбудив провінцію, про що свідчить поява в ньому творів з

Чугуєва, Охтирки. Ізюма;

3) був дитям свого часу, відобразив загальний духовний стан

суспільства в Росії, нахил у ньому до сакралізації духовного життя;

4) найбільш відчутний слід залишив у галузі естетики, теоретичного

літературознавства, особливого відзначення тут заслуговують праці

редактора О. Склабовського;

5) виявляв обережність у своїх українських симпатіях, жодного

українського тексту не опублікував, не друкував праць з історії України і в

цілому мало цікавився українством як таким, у цьому слід вбачати спробу

редактора догодити офіційному С.-Петербургу і найближчим урядовцям,

що представляли в Харкові вищу владу;

6) але об'єктивно він сприяв духовному пробудженню краю, а відтак і

появі в ньому талановитих, активних діячів, готових прикласти сили до

розвитку української науки й літератури.