Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайлин 1.Л.

Частина третя

Українська альманахова журналістика

1830-1840-х років

Розділ восьмий

Харківська школа романтиків і початки

її видавничої діяльності

Формування Харківської школи романтиків. Ізмаїл Срезневський та його

гурток. Естетична програма харківських романтиків. “Украинский

альманах” як утілення цієї програми: засади, автори, твори.

На рубежі 1825 і 1826 року в Росії розпочалася нова епоха, зміст якої

визначався страхом царського уряду перед можливими новими

повстаннями. Було зроблено все, аби придушити в країні вільну думку,

творчу свободу, які негайно породжували в свідомості людини заперечення

соціального довкілля.

Прийнятий у 1826 році новий “Цензурний устав” наклав важкі

кайдани на будь-яку розумову діяльність. Людина, яка б наважилася

створювати періодичне видання, повинна була пройти спеціальну

перевірку цензурного комітету з поданням до нього програми видання,

своїх попередніх творів, а також (навіть!) послужного списку та інших

документів, що засвідчували ревне виконання особою її посадових

обов’язків. У різних параграфах уставу заборонялися твори, де прямо або

опосередковано засуджувався монархічний спосіб правління; твори, у яких

послаблювалося або піддавалося сумнівам святе учення: твори, у яких

містилися роздуми про державне управління без згоди того міністерства,

що до його предмета діяльності торкалися роздуми. Заборонялася вся

логічна й філософська література, окрім навчальних книг для юнацтва, як

така, що “наповнена безплідними й пагубними мудруваннями новітніх

часів”

. Недарма цей устав дістав назву “чавунного”.

Кількість охочих видавати періодичні видання в Росії різко

скоротилася, а в провінції вони зовсім зникли. Та знищити цшком духовне

життя ще нікому не вдавалося, бо воно є об’єктивною функцією

суспільства. Потреба людини думати, висловлювати свої уявлення,

пізнавати світ за допомогою художніх образів і логічних категорій

призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні

народжується альманахова журналістика. Місцем її зародження став усе

той же університетський Харків, де традиційно концентрувалася

талановита молодь з усього півдня Росії.

У тому ж сумно відомому 1826 році на етико-політичне відділення

Харківського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським

Из "Цензурного устава 1826 г." // Федченко П.М. Матеріали з історії

української журналістики. - К., 1959. - Вип. 1. - С. 331.

Історія української журналістики XIX століття

чотири його давні товариші, знайомі ще з приватного пансіону Г. М.

Коваленка: І. В. Розковшенко. О. Г. Шпигоцькнй та брати О. С. та Ф. С.

Євецькі. Усі вони виявитися людьми обдарованими, енергійними, мали

потяг до літературної й наукової праці і склали те середовище, той

літературно-науковий осередок, у якому заклалися паростки літературного

руху, що був пізніше кваліфікований як Харківська школа романтиків.

На час вступу до університету І. Срезневському було лише 14 років. В

історії цього вищого навчального закладу він так і залишився явищем

унікальним - наймолодшим студентом, що вчився в ньому за весь час його

існування. Однокурсники І. Срезневського були, очевидно, старшими за

нього. І. Розковшенко народився в 1809 році, роки народження братів

Євецьких та О. Шпигоцького й досі лишаються невідомими. Та цілком

очевидно, що на терени культури в Харкові виходить нове покоління,

відмінне від діячів 1790-1793 років народження, яке ініціювало харківську

журналістику 1810-1820-х років. За мірою обдарованості, внутрішньої

культури, підкріпленими родинними традиціями, лідерство серед

однодумців захопив І. Срезневський. Тому в історію української культури це

товариство увійшло як гурток І. Срезневського. До гуртка примикав і І. О.

Джунковський - людина широкої ерудиції, але позбавлена літературного

хисту. Про його участь у зібраннях пізніше згадував І. Срезневський,

відгукуючись про свого товариша з незмінною повагою й прихильністю.

Під час навчання в університеті (1826-1829) гурток лишається "річчю в

собі”, ніяких зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання

проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших

нотаток. Очевидно, всі сили учасники витрачають на навчання і в

мінімальний термін (він тоді складав три роки) закінчують університет.

Двоє з них - О. Шпигоцькнй та О. Євецький виїздять з Харкова в пошуках

місця праці. З цього часу між друзями зав’язується листування. Воно й стає

важливим джерелом відомостей для їх характеристики.

“Приглядаючись до листування між собою друзів Срезневського, - писав

глибокий знавець Харківської школи романтиків Агапій Шамрай. - можемо

напевне сказати, що це в значній мірі типовий провінціаіьний гу рток, що не

творить нової літературної теорії, не вносить нових свіжих ідей безпо

середньо, а популяризує вшшви, навіяні, так би мовити, в “отображенном”

читацькому сприйнятті, доиться враженнями від прочитаного, переживає з

великою емоціональністю новішії літератури і т. д.” .

Цей суворий присуд є вочевидь справедливим і опосередковано

підтверджується відсутністю зовнішніх ознак діяльності гуртка - юнакам

ще просто ні з чим виходити на люди. Та при цьому слід мати на увазі, що

вчорашні студенти не припиняли інтенсивної праці над собою,

продовжувати самоосвіту, внаслідок чого стрімко еволюціонувати і згодом

Шамрай А.П. Літературний гурток 1. Срезневського (Зародження

романтичних смаків на українському Грунті) // Харківська школа романтиків. -

X., 1930.-Т. І . -С. 24.

здобули можливість продукування свіжих наукових ідей і написання

оригінальних літерату рних творів.

Гурток І. Срезневського міцніє внутрішнім духовних зростанням його

старих учасників і притоком нових свіжих сил. У 1830-х роках на довший чи

коротший час до гуртка примикають А. Хиждеу, М. І. Костомаров, А. Л.

Метлинський. В. В. Пассек, І. М. Петров, О. О. Корсун, І. Є. Бецький.

Цілком справедливо говорити, що гурток об'єднав усіх, хто хотів виявити

себе на терені літератури й науки, прагнув прислужитися своєю працею

духовному розвитку рідного краю.

Красномовні свідчення про місце І. Срезневського в Харкові 1830-х

років залипши М. Костомаров в “Автобіографії”, створеній на схилі віку

(1875 - основний текст, 1876, 1877, 1881 - доповнення). Розповідаючи про

харківський період свого життя, знаменитий історик згадує про саму особу

І. Срезневського з неодмінним захопленням, не викликає сумніву його

авторитет і той вплив, який він (як колись і його батько) справляв на

харківське освічене громадянство.

Через посередництво А. Л. Метлинського “я познайомився з видавцем

“ Запорожской Старины” Ізмаїлом Івановичем Срезневським, що тоді вже діс

тав посаду ад'юнкт-професора зі статистики в університеті, - згадував М. Кос

томаров і далі відзначав: - Знайомство це справило надовго на мене сильний

вшіив. Ізмаїл Іванович, у той час хоча ще й дуже молода людина, був глибоко

начитаним, прикметно розумним і мав великий жар і охоту до наукової праці.

Л став часто відвіду вати його, і дім його зробився для мене улюбленим місцем

відпочинку й обміну думками. [...] Взагалі зближення моє з цією людиною

сильно спршло моєму

прагненню до вивчення малоруської народності”

І. Срезневськпй підтримав М. Костомарова в його намірах писати ук

раїнські художні твори і всіляко заохочував майбутнього науковця до праці

на цьому шляху. М. Костомаров розповідає, що перші його вірші, пізніше

зібрані в збірку “Украинские баллады”, викликали несхвальні відгуки.

"Коли я намагався читати мої твори знайомим малоросам, - згадував

видатний історик, - колишнім своїм товаришам, то зустрів дуже несхвальні

відгуки: одні сміялися над моїм малознанням і вказували мені на похибки,

інші піднімали на сміх саму ідею писати малоросійською мовою. [,..]_Я не

піддавався нічому і. навпаки, захоплення більше й більше оволодівало

мною’

. Через якийсь час була написана історична трагедія “Сава Чалий”.

На захист молодого українського письменника Ієремії Галки (саме такий

псевдонім узяв собі М. Костомаров) піднявся його старший товариш.

"Коли я прочитав свого "Саву Чалого” І. І. Срезневському в присутності

кількох знайомих малоросів. - свідчить "Автобіографія”, - він дуже

похвалив мій твір, а інші знаходили в ньому різні помилки”

Костомаров Н. Н. Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд. - К.:

Изд-во при Киев, ун-те. 1990. - С. 447.

Там само. - С. 449.

Там само.

Михайлин 1.Л.

Історія української журналістики XIX століття

Зі спогадів М. Костомарова видно, яку вагому роль відігравав І. Срез-

невськіш у культу рних колах Харкова. Для автора мему арного твору й через

сорок років лишаються очевидними і вшив на нього І. Срешевського. і заохо

чення з його боку вивчати український народ, і моральна підтримка прак

тичних кроків на шляху української художньої творчості. І. Срезневський і

справді оппніївся в Харкові на чолі наукового і літературного руху. Слід

гадати, що окрім відомих діячів, котрі залишили свій слід в і сторін існувала ще

певна кількість осіб, пасивних щодо творчої чи видавничої діяльності, а це

робило вплив Харківської школи романтиків ширшим і універсальнішим.

У всякому разі закордонна подорож І. Срезневського (19. 09. 1839-23.

09. 1842) не спинила культурного життя Харкова. Лідерство в Харківській

школі романтиків переймають інші особи: той же М. Костомаров, А.

Метлинський, О. Корсун. Виходять не лише альманахи, але й авторські

книжки: “Сава Чалий” (1838), “Украинские баллады” (1839), “Ветка” (1840)

Ієремії Галки (М. Костомарова). “Думки і пісні та ще дещо” (1839)

Амвросія Могили (А. Метлинського), “Украинские поверья” (1840) О.

Корсуна. Рух, зініційований І. Срезневським, тривав і за його відсутності,

вийшов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне

літературне явище - Харківську школу романтиків.

Вона не лишила по собі якихось літературних маніфестів -

документально засвідчувати свої погляди стало прийнято значно пізніше.

Але естетична програма школи поза всякім сумнівом існувала і була

виявлена в непоодиноких літературно-критичних виступах її провідних

представників, у листах, у самій практичній діяльності.

Головна ідея, утверджувана харківськими романтиками, полягала в

захисті літературного статусу української мови, у доведенні того, що вона

не є наріччям російської чи польської мов, а володіє повноцінною

самостійністю. Першу оду українській мові поспівав саме І. Срезневський у

статті “Погляд на пам'ятки української народної словесності. Лист до

професора І. М. Снєґірьова”, що вперше була опублікована в “Ученых

записках Императорского Московского университета” (1834. № 6).

“У теперішній час, - писав автор “Запорожской старины”, - здається,

ні для кого й ні для чого доводити, що мова українська (або, як хочеться

називати іншим, малоросійська) є мова, а не наріччя - російської чи

польської, як доводили деякі; і багато хто переконаний, що ця мова є

однією з найбагатших мов слов'янських; що вона навряд чи поступиться,

наприклад, богемській у численності слів і виразів, польській у

мальовничості, сербській у приємності, що ця мова, яка будучи ще

необробленою, може вже рівнятися з мовами обробленими, за гну чкістю й

багатством синтаксичним- мова поетична, музична, мальовнича”

Срезневськй И. И. Взгляд на памятники украинской народной словесности.

Письмо к профессору И. М. Снегиреву // Історія української літературної

критики та літературознавства: Хрестоматія. У 3 кн. / За ред. П. М. Федченка. -

К.. 1996.-С. 67.

яя

Михайлин 1.Л.

Подібні Думки з афористичною точністю сформульовані І.

Срезневським. висловлювали й інші харківські романтики: А. Метлннський

у передмові до кшіжки “Думки і пісні та ще дещо”, М. Костомаров у статті

"Огляд творів, написаних українською мовою”. Він навіть писав про

питання повноцінності української мови як про вичерпане й закрите наукою.

“Але навряд чи докази на все це потрібні в наш час, - висло&лювався він, -

коли поняття про слов'янську філологію достатньо ясні, щоб захистити

читачів від нудьги слухати підтвердження відомих і спін, у яких жодна

освічена людина сумніватися не буде”

. На жаль, М. Костомаров помилився,

і суперечки про українську мову, спричинені політичними умовами

історичного буття українського народу, тривали ще дуже довго.

І тут ми переходимо до розгляду другої важливої ідеї з естетичної

програми школи. Нова українська література налічувала так мало імен і

творів (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський. Г. Квітка та виступи

самих романтиків), що. спираючись лише на цю базу, говорити про великий

внутрішній потенціал української мови було б явним перебільшенням. Тому

не "Енеїда” чи "Наталка Полтавка”, не “Пан та Собака” чи “Маруся” були

головними аргументами в доказах прихильників творення української

літератури, а велич фольклорних надбань українського народу, усна

народна словесність розглядалися як найважливіші докази досконалості й

великих потенційних можливостей нашої мови.

У творах народної поезії було явлене світові таке розмаїття думок і

почуттів, така естетична краса й довершеність, що вони привертали навіть

мимовільно увагу й поважних дослідників і легковажних читачів і шануваль

ників красного слова. У цьому відношенні показовий приклад того ж таки М.

Костомарова. Захопившись ідеєю народності, - розповідає "Автобіографія”,

він вирішив почати “з вивчення свого руського народу; а оскільки я жив тоді

в Малоросії, то й почати з його малоруської гілки. Вперше в житті дістав я

малоруські пісні видання Максимовича 1827 року, великоруські пісні

Сахарова і взявся чіггати їх. Мене вразила й захопила непідробна краса

малоруської народної поезії; я ніяк не передбачав, щоб така витонченість,

така глибина й свіжість почуття були в творах народу, такого близького мені

і про який я, як побачив, нічого не знав. Малоруські пісні до того охопили всі

мої почуття і уяву, що за який-небудь місяць я вже знав напам’ять збірник

Максимовича, потім узявся за другий збірник його ж, познайомився з

історичними думами і ще більше приохотився до поезії цього народу”

Звертає та себе той факт, що в свідомості й сприйнятті М. Костомарова,

який до того за його ж свідченням навіть не знав української мови,

Максимович переміг Сахарова: українські пісні хвилювані й причаровували,

і юнак вивчив їх напам'ять, російський же збірник пісень не залишив такого

сліду. Позиція М. Костомарова, зафіксована в красномовних свідченнях

Костомаров М. І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке //

Костомаров М. 1. Слов'янська міфологія. - К., 1994. - С. 280.

Костомаров Н. I I. Исторические произведения. Автобиография. - С. 446 - 447.

Історія української журналістики XIX століття

"АвтобіографіГ. може розглядатися як типова дія всієї Харківської школи

романтиків. Не випадково з неї' вийшли принаймні три видатні українські

фольклористи: L Срезневський. N1. Костомаров. А. Метлинськпй. - а

збирати народні твори їм допомагали й інші учасники гуртка. Про велич

української народнопоетичної творчості пишуть І. Срезневськіш у передмові

до "Запорожской старины”, Д. Меглннський у вступному слорі до збірника

"Народные южнорусские песни” (К.. 1854). У статті "Огляд творів,

написаних українською мовою" ЭД. Костомаров вказував: українська мова

майже не має "писемних пам'яток, як; і всяке народне çhobo до появи ідеї

народності. - але далі наголосив: - Але зате ця мова таємно ховала в собі

багаті скарби поезії

-, народні пісні Й казки. [...] Тисячі дорогоцінних

пам'яток народної поезії ще не видані і зовсім невідомі”

Фолькльор. таким чином, розглядався харківськими романтиками як

своєрідна скриня Пандори. у котрій зосереджуються, консервуються й

зберігаються від зіпсуття скарбц народної мови. Тому серед них такі

наполегливі клоцотн. абц тоц фолкльор зібрати й видати. З ццм

пов'язуються грандіозні завдання: продемонструвати світові красу

української людини велич і багатства її душі, глибину почуттів і висоту

думок: навести гідні наслідування високохудожні зразки, що стануть

поштовхом до авторської літературної творчості; використати народну

словесність для вивчення зовнішньої і внутрішньої історії народу:

продемонструвати невичерпні можливості української мови. її здатність

бути мовою наурі, освіти, забезпечувати спілкування не лише низів, але й

вищих суспільних верств.

Процес розширення меж функціонування української мови роман

бачили опосередкованим.розвитком професійної літератури. Народца мова

потребує обробки Й шліфування, аби статц мовою науки, освіти, вищцх

верств. Aie Ці процеси вона може пройти ЛІ une в літературі. Так постає

третя істотна Ідея естетичної програми школц - думка про можливість

створення повноцінної літератури українською мовою (української

літерату ри) і здійснення цими самими важливих кроків на шляху її творення.

У статті "Погляд на пам'ятки української народної словесності” І.

Срезневський з оптимізмом писав про перспективи української літератури:

"І чому ж глибокодумний Сковорода, простодушний Котляревський,

багатий на фантазію Дртеадовськнй. завжди грайливий, завжди

захоплюючий Основ'яненко і ще кідька інших, що привабили обіцянками і

сподіваннями дочекатися від них чого-небудь гідного України, чому

повинні вони залишитися самі в досі дикій пустелі української літератури?

- відповідав автор на це запитання енергійніш імперативом: - Мова

Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія. Кочубея. Апостола, мусить,

щонайменше, передати нащадкам славу цих великих людей України”

Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. - С. 283.

Історія української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія.

- С. 67.

Михайли« І.Л.

Створенню першої історико-літерату рної концепції була присвячена

стаття М. Костомарова "Огляд творів, написаних українською мовою”.

Вона прикметна тим. що автор не торкається в ній питання: бути чи не бути

українській літературі? Він вже пише її історію і тим самим спонукає

сприймати її як доконаний факт. Отже, у межах Харківської школи

романтиків не лише творилася українська література, але й виникла

українська літературна критика.

На цьому можна було б і скінчити короткий нарис естетичної

програми харківських романтиків, але їхня концепція виглядала б

неповною, якщо не торкнутися ще однієї ідеї, хоч вона почасти може

розглядатися як позаестетична. як така, що порушувала політичний аспект

становлення української літератури в Росії. Харківські романтики ніде не

писали, що зростання й поширення української літератури призведе до

підняття національної самосвідомості, зміцнення національної гордості

українців і в кінцевому рахунку спричинить виникнення ідеї політичного

сепаратизму. Але. очевидно, інтуїтивно зв'язок літератури й політики вони

відчували. Слід гадати, що саме цим пояснюються неодноразові спроби

довести нешкідливість для російського самодержавства розвитку в імперії

української літератури.

І. Срезневськпй навіть проводить думку, що покровительство

українському літературному рухові мусить засвідчити велич і могутність

Російської держави. "Під щитом і обороною мудрого уряду, під наглядом

монархів, оборонців вітчизняної освіти, він (український народ. - І. М.)

може мати цю надію (на створення своєї літератури. - І. М.).Уявляю собі

той щасливим час, коли Росія, сильна душею, сильна волею, сильна

розумом, буде сильна в світі й словом: незамінна вітчизна своїх громадян

стане вітчизною усіх інших народів, усіх наук, усіх мистецтв, усіх

літератур”

Доволі несподівано й М. Костомаров у своєму знаменитому “Огляді”

раптом починає ув'язувати становлення української літератури з

політичними аспектами самодержавства. На його думку, українська

література породжена об'єктивними процесами, спільними для всієї імперії.

Ці процеси вже призвели до пожваалення російської літератури. Сутність їх

в інтересі до ідеї народності, з якої й виростає потяг до творення

національної літератури. Але гарантом одночасної дії цих духовних

процесів у величезній державі, за М. Костомаровим, виступає якраз

самодержавство. “Завдяки самодержавству і одновладдю у нас не можуть

різні протилежні ідеї керувати громадськими думками, якими б вони не

були розмаїтими. - проголошував критик, - у нас необхідно мусить бути

одне прагнення: якщо яка-небудь ідея у відомому відділі нашої цивілізації

кинута в одному кутку держави, неможливо, щоб вона не проникла в

найвіддаленіші”

. Чи не парадокс? М. Костомаров доводив, що завдяки

Там само.

Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. - С. 282.

Історія української журналістики XIX століття

самодержавству певні ідеї стають всеімперським надбанням, а відтак ідея

народності, здобувши поширення в усій країні, породила й українську

літературу. Лкщо І. Срезневськпй закликав уряд прихильно ставитися до

української літератури і тим продемонструвати велич Росії, то М.

Костомаров твердив, що ця література вже виникла завдяки

самодержавству, яке забезпечу є єдність духовного жіптя держави.

Самодержавство, однак, мало зважало на ці наукові докази і вал за

валом обрушувало на діячів української культури репресивні заходи. V

цьому не в останню чергу полягають причини відходу І. Срезневського. М.

Костомарова, О. Корсуна, І. Бецького з теренів творення української

словесності. Політичні діячі, типу П. О. Вадуєва. все ж відчули, що

безневинні українські віршики загрожують цілості імперії. Спроби чільних

діячів харківських романтиків довести легітимність їхньої праці були

залишені “без наслідків”. Але ці спроби відіграли не лише політичну, але й

внутрішньо-психологічну роль: мали на меті довести самим творцям нової

літератури легітимність їхньої діяльності, переконати в тому, що їхня праця

не містить у собі нічого недозволеного, йегідного, ганебного. А відтак і цей

четвертий аспект органічно вписується в естетичну програму харківських

романтиків, виглядає в ній зрозумілим і доречним.

На грунті цієї концепції чи разом з її форму ванням у І. Срезневського

та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у якому могли бути

оприлюднені їхні творчі спроби. Так. уже в лютому 1830 року в середовищі

харківських друзів виникла думка створити збірник літературних та

наукових праць під назвою '‘Украинский альманах”. Він мав стати першим

(але не останнім) творчим звітом українських авторів, своєрідним оглядом

літературних сил півдня Росії. Організаторами видання стали І.

Срезневськпй у Харкові й І. Розковшенко. що на той час знайшов собі

службу в МосквіГ) В альманасі взяли участь практично всі друзі 1.

Срезневського, як ті, що жили в Харкові, так і ті, що виїхали з нього. Окрім

них були запрошені й інші автори, які так чи інакше потрапили в поле зору

упорядників.

Весна і осінь (з перервою на літо) пішли на збирання матеріалу, у

жовтні відправлено прохання до цензурного комітету, а в листопаді

отримано дозвіл. Однак через брак коштів альманах вийшов у світ у

Харкові з у ніверситетської друкарні лише у вересні наступного 1831 року.

Була це невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати

первістком української альманахової журналістики.

Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до авторів -

подавати твори або українською мовою, або пов'язані з українською

тематикою, але послідовно .дотриматися її не вдалося, що надало книжці

еклектичного характеру . (Разом з тим все ж можна говорити про

український вектор альманаху.

Окрасою книжки став вірш Левка Боровиковського "Козак”, що дав

блискуче втілення на українському ґрунті концепції романтичного липу героя,

могутнього у своїх людських пристрастях, але самотнього, чужого довкіллю:

Михайлин 1.Л.

Неси мене. коню. - заграй піл сідлом.

За мною ніхто не жаліє.

Ніхто Не заплаче, ніхто з козаком

Туги по степу не розсіє.

Чу жий мені край свій, чужий мені світ.

За мною сім’я не заниє -

Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт.

ГолодНИй, як рідний, завйє!

За Море, за море - Вітри сйережай,

Неси мене. Коню, за синій Дунай! <с. 63).

Микола Зеров у праці "Українське письменство XIX ст.” (1928) саме

цей твір розглядав ЯК етапний у становленні українського романтизму'.

Здійснивши широкі співставлений. він твердить: “В образі Боровиковсь-

кого перш за все впадають в око риси байроНіВського Чайлд Гарольда:

виїжджаючії проти турка, козак повною мірою відчуває свою самотність,

свою оДірваність від Краю та одноземців”

. Окрім того, цей твір стає для

М. ЗероВа свідченням відходу української літератури від бурлескно-

траВестійНпх традицій, ознакою пошуку в Ній Нового напрямку, нового

естетичного рівня художньої творчості, ототожнюваного з романтизмом.

Нові якості, принесені “Козаком”, актіівно сприймалися вже сучасни

ками. “БоровиковськПй V "Козаці” незрівнянній. - писав Є. Гребінка до

Харкова І. КулЖННському в Ліісті від 11 Лютого 1832 року. - він ушляхетнив

мойу українську, представлену на суд публіки п. Котляревським у

ТраКтирно-бурлаЦьких формах”Л

На сторінках “Украинского альманаха” дебютував і сам Є. Гребінка,

надруку вавши романтичний вірш російською мовою “Рогдаев пир”. Це був

твір на історичну Тематику. Що мав складну побудову. Опис бенкету

слугував підставою вітвестп образ Бояна, що співав пісню про похід князя

Олега на ЦарграД. За Ще невправною Мовою і стилістикою ховалося

прагнення поСта-початківця розробляти українську тематику, заглядати в

минуле свого народу.

Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А. .Яковлев. П.

Морачевський. П. їноземцев. О. Афанасьєв-Чу жбинський. Вагомою була

у часть Найближчого оточення І. Срезневського - тут опубліковано твори 1.

Розковшенка та О. ШпигоЦького. І якщо перший надрукував маловиразні

російські вірші, другий помістив у Книзі українські Твори, які привертають

увагу до нього дослідників української Літератури.

Перший з них - "Марія” - являв собою переклад початкових рядків

поеми О. Пушкіна "Полтава”. О. Шпигоцький сміливо відтворив оригінаї.

мобілізувавши лексичні й сшітаксичні можливості української мови.

Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. // Зеров М. К. Твори: У 2 т. - К..

1990. -Т. 2,- С. 65.

Гребінка Є. П. Лист до І. Г. Кулжннського від 11 лютого 1832 р. // Гребінка

Є. П. Твори: У 3 т. - К.. 1981. - Т. 3. - С. 560.

ОО V

Історія української журналістики XIX століття

Другий вірш "Малоросійська балада” розробляв традиційну для баладного

жанру тематику: козак іде у військо, молода дружина тужить по ньому й

чекає його повернення; козак гине на війні, а жінка в'яне з туги, поки не

помирає в буряну ніч у лісі, де вона шукає, збожеволівши з відчаю, свого

коханого. Вірш О. Шпигоцького був не без вад, але все ж гнучкішим і

вправнішим, ніж, скажімо, потім у М. Костомарова. Поет так описував

страждання героїні:

Сном понурим сумна чутка йде в хату Радькову;

Туга томе молодицю, нуде чорноброву...

З хмари місяць виступає; сидить вона, бідна,

Смутна, дикая, страшная, як мертвячка, блідна (с. 72).

Особиста трагедія розгорталася, однак, на новому для української

баладної творчості тлі: не проти турка воює козак, а проти француза у

війську, що веде “єнерал Суворий” (Суворов. - І.М.), і гине він у

Швейцарських Альпах, а не в українських степах.

На думку П. М. Федченка, О. Шпигоцькому належить і прозовий твір

“Гаркуша”, опублікований анонімно

. У тексті були зібрані кілька

розповідей про народного героя й розбійника знаменитого у ХУІІІ столітті.

Він описувався з авторською симпатією, його діяльність спрямована проти

панства на захист простолюду. Розмови персонажів передані українською

мовою, що демонструвало її виражальні можливості.

Дебют О. Шпигоцького як українського автора в “Украинском

альманахе” був вдалим і багатообіцяючим. Шкода, що він поповнив доволі

великий ряд письменників-невдах початкового періоду української

літератури, які з огляду на несприятливі для її розвитку політичні умови

змушені були покинути творчість і загубилися в безкінечній юрбі дрібних

урядовців.

Сам І. Срезневський всебічно представив себе на сторінках книги: тут

були опубліковані під різними псевдонімами і криптонімами (“А.

Погорельцев”, “И”, “XXX”) п’ять його оригінальних російських віршів,

уривки з наукової прози, фольклорні записи.

З віршів І. Срезневського варто відзначити диптих “Молдавські пісні”,

оскільки воші швидше нагадують вправні переклади (або принаймні

переспіви) справжніх молдавських народних пісень, аніж оригінальну

творчість. Дане припущення тим більш вірогідне, що в Харкові тоді жила

людина, здатна познайомити майбутнього академіка з молдавським

фольклором. Це був Александру Хиждеу - молдавський письменник і

науковець, у майбутньому почесний член Румунської АН. У 1829-1832

роках він вчився в Харківському університеті, пробував свої сили в

літературі, відвідував гурток І. Срезневського. З огляду на бідність

власного літературного доробку упорядника альманаху припущення, що

диптих “Молдавські пісні” є перекладом справжніх фольклорних зразків,

зроблених за посередництвом А. Хиждеу, цілком вірогідне.

Федченко П. М. Матеріали з історії української журналістики. - С. 75.