Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайлин І.Л.

У невеликому уривку з наукової прози “Думки і зауваження” І.

Срезневський висловився про велике значення мови в історії людства, її

зв'язок з мисленням певного народу, реаліями його життя. Приваблювала

запропонована науковцем періодизація історії будь-якої мови, де першій

період - час потреб, обмеження мови матеріальним колом понять; другий

період - час поезії і наук: третій період - час вдосконалення.-Якщо взяти до

уваги українську проекцію книжки, то не важко було домислити підтекст

статті І. Срезневського: українська мова, як і будь-яка інша подолає шлях

до вершин розвитку, це залежить від зусиль інтелігенції, спрямованих на її

обробку.

У другому творі наукової прози “Кілька зауважень про критику” І.

Срезневський виступав проти суб’єктивності в критиці, яка має бути

заснована на наукових засадах, а не на свавільних смаках і думках окремих

індивідів. "Критика є найулюбленіша дочка філософії і найщиріша подруга

логіки” (с. 104). твердив він. Її завдання не лише відшукувати вади, але й

захоплюватися гарними сторонами творів. У цьому відношенні науковець

був близький до розуміння критики як інтерпретації художньої творчості.

І. Срезневський відчинив свою "українську скриню” (так він називав

своє зібрання української народної творчості) і опублікував в альманасі

дев'ять ліричних пісень та дві думи: "Про Олексія Поповича і бурю на

Чорному морі” і "Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі”.

Думи друкувалися без заголовків під загальною назвою “Малоросійські

думи”. І хоч вони були вже відомі раніше із збірника М. Цертелєва, І.

Срезневськнй подав нові варіанти, які збагатили українську

фольклористику.

"Украинский альманах”, незважаючи на свою зовнішню скромність і

непретензійність, започаткував цілу низку подібного роду віщань в Україні.

Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської

періодики, зокрема "Украинского вестннка” та “Украинского журнала”,

що декларували свій зв'язок з Україною, спиралися на місцеву автуру,

охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко

висвітлювали місцеву тематику. Другим джерелом традицій, що їх увібрав

у себе “Украинский альманах”, були засади декабристської альманахової

літератури, передусім “Полярной звезды” О. Бестужева і К. Рилєєва та

“Мнемозины” В. Кюхельбекера і В. Одоєвського, зорієнтованих на

універсальність, енциклопедичність як принципи організації книжок.

Основні засади добору матеріалу, виявлені в “Украинском альманахе”,

такі, як поєднання прозових і поетичних творів, наукових, історико-

літературних праць і красного письменства, фольклорних записів і

літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч

російських і українських текстів, - усе це було продуктивно спріпіняте

творцями майбутньої альманахової журналістики. Таку засаду

упорядкування альманаху й слід називати журнальною. За взірцем І.

Срезневського й І. Розковшенка упорядковуються наступні українські

альманахи, про які далі піде мова. В умовах заборони української

Історія української журналістики XIX століття

журналістики в Росії вони стали тим природним річищем, у якому

протікало українське культурне життя. .Альманахова традиція

протрималася в Росії до 1900-х років і була захитана лише тоді, коли

з'явилася можливість легального видання української періодики.

“Украинский альманах” мав успіх, сколихнув читаючу публіку, з

симпатією налаштовану' до України. У згаданому листі до І. Кулжинського

високу оцінку книзі дав Є. Гребінка. “Украинский альманах” мені

подобається, - писав він. - як рідна квітка, як першііїі звук відживлюваної

народної поезії, як доказ, що українці починають (у добру годину)

відчувати самобутність своєї літератури.-Як... подобається все гарне”

Натхненні успіхом, І. Срезневський та його друзі виношують ідею

створення альманаху Радуга”, який планувався в 1831-1832 роках, а

згодом у 1833 році - альманаху “Отрывки”. Про поважність намірів гуртка

свідчить те, що саме для “Радуги” І. Срезневський підготував статтю про Г.

Сковороду, а за порадою О. Шпигоцького місцевий художник І. І.

Альгенштедт виготовив літографію “Краєвид Харкова”, яка повинна була

б відкривати альманах, та літографічний портрет Г. Сковороди. Але з

різних причин, переважно через нестачу коштів, ці задуми не були

реалізовані.

Гребінка Є. П. Твори: У 3 т. - К., 1981. - Т. 3. - С. 560.

Михайлин !.Л.

Розділ дев’ятий

“Утренняя звезда” і “Русалка Дністровая”

Загальна характеристика аль манаху “Утренняя звезда”. Його упорядник І.

М. Петров. Українська тематика в першому томі альманаху. Дослідження

І. Срезневського “Уривки а записок про старця Григорія Сковороду”.

Загальна характеристика другого тому. Зміст і характер публікацій Г.

Квітки в “Утренней звезде”. Фольклористика І. Срезневського. Твори Є.

Гребінки, П. Гулака-Артемовського та І. Котляревського в альманасі

Значення “Утренней звезды”. “Руська трійця” та її альманах “Русалка

Дністровая”, основні засади упорядкування та її значення

Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком

традицій “Украинского альманаху” був альманах “Утренняя звезда”, що

вийшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового

видання виступив Іван Матвійович Петров. Знаємо про нього дуже мало.

Його рік народження невідомий. Помер у 1837 році. Журналістську

діяльність він розпочав у Красноярську, де спільно з О. В. Аляб’євим

(батьком відомого композитора) видав “Енисейский альманах на 1828 год”.

Ця книжка, однак, була надрукована в Москві, у друкарні С.

Селівановського, ближче до її потенційних читачів. Цими зв'язками І. М.

Петров скористався згодом, надрукувавши в Москві першу книжку

альманаху “Утренняя звезда”. У 1833 році його переведено до Харкова на

високу посаду губернського казначея, згодом він служив директором

народних шкіл у Бессарабіґ. З’явившись у Харкові, він відразу завів

знайомства серед місцевої творчої інтелігенції. З огляду на появу не стільки

творчо активної, скільки спроможної профінансувати видання особи, Г.

Квітка подав ідею нового альманаху. Вагому участь у його підготовці взяв Із.

Срезневський, ухопившись за можливість реалізувати свої попередні наміри.

У листі до М. П. Погодіна від 2 червня 1834 року Г. Квітка писав:

“Днями з’явиться у вас “Утренняя звезда”, скомпонована з творів тутешніх.

[...] Тільки не боляче бийте; що могли, зібрали, як уміли, упорядкували, моя

участь у тому: я подав думку і кидався на всі уми, щоб напросити

матеріалів, а п. Петров [...] збирав, підбирав і видав. Йому честь, слава й

подібне, що буде сказане в журналах”

Спочатку планувалася книжка на зразок “Украинского альманаху”, але,

в міру надходження матеріалу змінювалася й загальна концепція видання. У

короткій передмові до нього І, Петров зазначав: “Видавець вважає за

потрібне сказати, що хоча він і передбачав видати тільки одну книжку, але

надалі знайшов потребу, не підвищуючи ціну, оголошену при передплаті,

видати дві. Таким чином, у першій розміщаються твори, написані по-

російськи, у другій - статті, написані малоросійським і українським

наріччям. З цієї причини і друкування її визнане за краще зробити в Харкові,

під наглядом самих авторів” (с. І - II! Підкреслення І. Петрова. -1. М.).

Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібр. Творів: У 7 т. - К., 1981. - Т. 7. - С. 206.

Історія української журналістики XIX сто.і

Ця передмова датована 1 листопада 1833 року. Але обидві кип;

альманаху вийшли вже на початку 1834 року. Перший том друкував«

Москві, в друкарні С. Селівановського. другий - у Харкові, в друкі

університету. У вихідних даних обох томів значилося: "X.. 1833", ait

звороті титульного аркуша містилося уточнення: для першого тому "

1834”, для другого - "X., 1834”.

Таким чином, на початку 1834 року в Харкові (а можливо, і на і

підросійській Україні) вийшла перша книжка українською мовою. Це б

друга книга альманаху "Утренняя звезда”. Її поява була закономірн

випливала з усього попереднього розвитку української літератур

Харкові. Саме тут були виховані провині діячі української літератури

часів, надруковані в журналах та альманахах окремі українські літерах?

твори. Українська кшгжка була на часі - і вона з’явилася.

Але спочатку - про російську частину альманаху. Упорядник мав на

укласти її з українських матеріалів, але послідовно дотриматися цієї зас

не вдалося, можливо, саме тому, що їх відтягнув у себе український і

Більшість матеріалів тут складали твори маловідомих письменниківл, як

ГІ. Іноземцева. вірші самого І. ГІегрова. Української тематики стосувг

"малоросійський переказ” О. Сомова "Недобре око”, опублікований

псевдонімом П. Байський, та дослідження І. Срезневського "Урпвкі

записок про старця Григорія Сковороду, українського філософа”. До ст,

додавався портрет Г. Сковороди - перше опубліковане зображе

філософа. Особливу цінність складав другий матеріал.

Г. Сковорода в нарисі І. Срезневського поставав як романтич

герой, самотній і відчужений від суспільства, творець реліґійно-містичн

вчення, вічний мандрівник. "Легко зрозуміти, чому Сковорода заслугову

часто ім'я дивака, якщо навіть і не юродивого, - писав І. Срезневський.

серцем охололим. з розумом, придушеним містицизмом, вічно похмур

вічно самотній, своєрідний, самозакоханий, гордий - ознака необхі

розуму непокірному, - у простому селянському одязі, з днвацтвамі

Сковорода міг і справді заслужити цю назву” (с. 69). На думку автора

Сковорода вивчав людей, як природознавець хижаків. Він бажав бл

людству. “Він утікав від людей не тому, що зневажав їх, а. може бути, то

що боявся” (с. 69). Головна його риса - дух сатиризму. Це загострюв

його характер, спонукало скрізь вишукувати гірший бік явищ

філософських творів І. Срезневський розглянув трактат "Начальная дв

ко хрнстианскому добронравию” як найбільш повний і універсальний т

де виражені погляди Г. Сковороди. Філософ склав його як конспект сі

лекцій з богослов'я, яке викладав у Харківському колегіумі. Цей же твір с

підставою для вигнання Г. Сковороди з цього навчального закладу.

І. Срезневський високо оцішів поетичну творчість Г. Сковороди, зол

ма збірку “Сад божественних песней”. і навів з неї' найбільш знамениту піс

"Всякому городу нрав і права”, підкресливши, що вона стала всенароді

надбанням, увійшла в репертуар сліпців-кобзарів. Подавши канонічний те

вірша, І. Срезневський представив і його "апокрифічний” варіант, тобто

Михайлин І.Л.

повніш строфами, створеними народною фантазією, аби засвідчити популяр

ність мотиву , відкритого поетом, і мистецький рівень його насліду вачів.

Ось деякі зразки:

Тот на прекрасной женился жене;

В тех домы блещут внутрь так. как и вне;

Те шестернями на бенкет летят:

В сих для гостей чай и пу нши кипят.

А мне - и проч.

Тот иностранных себе лошадей.

Сей накутай драгоценных парчей:

В тех миллионы ревут в сундуках;

В тех горчат тысячи в темных углах.

А мне - и проч.

Честь, благородство за ветром летит;

Труп же смердящий смерть в яму тащит;

Все остается его при двору -

Тело несут на Холодну Г ору.

А мне - п проч. (с. 90-91).

Для I. Срезневського продовження вірша - свідчення його високої

мистецької цінності й суспільної популярності. Можемо говорити принаймні

про те. що народ добре зрозумів Г. Сковороду, оскільки знайшлися анонімні

автори, які зуміли продовжити і вдало стилізувати його текст.

А ось “Басин Харьковские” І. Срезневськпй оцінив як "іграшки уяви,

його (Г. Сковороди. - І. М.) негідні. Виклад їх дуже посередній. Хороші

повчання тратяються рідко” (с. 88). Створюючи образ Г. Сковороди, І.

Срезневськпй постався на публікацію про філософа в “Украинском

вестнике”. Торкну вся він зокрема стосунків Г. Сковороди та І. Вернета, двох

дуже схожих за типом життя діячів Слобожанщини. Портрет Г. Сковороди

в інтерпретації І. Срезневського вийшов ближчим до його бачення І.

Вернетом. аніж Гесом де Кальве, тобто доволі суворим і критичним.

Г. Квітка, що мав відношення до редагування “Украинского вестника”

і “Утренней звезды”, узяв під захист Г. Сковороду, помістивши підрядні

примітки до статті І. Срезневського, прагнучи пом'якшити його оцінки.

Постать у країнського філософа знову стала предметом дискусій.

Стаття І. Срезневського була, здається, другим звертанням до постаті

Г. Сковороди в харківській журналістиці. Вона сприяла приверненню

суспільної уваги до цієї неординарної постаті, уводила в обіг цікаві факти з

життя філософа, викладала його вчення. Важтиве значення мала пу блікація

вірша Г. Сковороди та його фольклорних варіантів.

Друга книжка "Утренней звезды” була виключно українською.

Відкривалася вона творами Грицька Основ'яненка (Г. Квітки), які нібито

налаштовували читача на лад традиційної котляревщини. Але вся справа

полягала в оцьому "нібито”. Тоді, коли читач легковірно заковтував гачок

традиційності, йому пропонувалася зовсім інша за предметом та

естетичним відношенням до дійсності українська література,

см

Історія української журналістики XIX століття

Сам Г. Квітка в листі до Метра Олександровича ГІлетньова 15 березня

1839 року розповів про те. як він став українським письменником: ".Якось

була в мене суперечка з письменником на малоросійському наріччі. Я ного

просив написати що-небудь поважне, зворушливе. Він мені доводив, що

мова незручна і цілком непридатна. Знаючи її зручність, я написав

“Марусю” і довів, що від малоросійської мови можна зворушитися.

Тутешні пропонували мені надрукувати, і я, захищаючи себе від насмішок

російських журналістів, написав “Солдатський портрет”. Книгопродавець

просив скласти цілу частішу, я написав "Мертвецький Великдень” \

Тим письменником, з яким Г. Квітка міг по-українськи полемізувати

про можливості української мови, міг бути лише П. П. Гулак-

Артемовський. на той час значний представник котляревщини. Він теж узяв

участь в ‘Утренней звезде”. Проте, крім виконаних у бурлескному стилі

двох байок "Батько та син” і “Рибка” та гумористичного перекладу двох од

Ґорація “До Пархома”. він опублікував тут і романтичну баладу "Рибалка”

(переспів з Й. В. Гете). Щоправда, це був не першодрук. Цей вірш вперше в

1827 році опублікував "Вестник Европы”, що тоді вільно надавав свої

сторінки під українську творчість. Аіе сам факт передруку саме цієї балади

був прикметним, відповідав духові “Утренней звезды”, яка стала тереном

боротьби котляревщини й сентиментально-романтичного напрямку в

українській літературі, стала випробувальним майданчиком для

українського слова, перевіркою його зрілості й спроможності говорити про

речі поважні й зворушливі.

У згаданому листі до П. О. Плетньова Г. Квітка виклав засади своєї

української творчості. Він. власне, відповідав на запитання, навіщо він,

мовляв, маючи такий талант, пише “обласним наріччям”, за яке в

Петербурзі мали українську мову. “Популярність моїх казок розохотила

тутешніх перекласти їх по-російськи і цілком по-російськи, точно, як Ви

бажаєте, - розповідав Г. Квітка. - Слу хаємо в читанні - і що ж? Малороси,

не пізнаємо своїх земляків, а росіяни... позіхають і вважають маскарадом;

вирази - не властиві звичаям, розмови - національності, вчинки -

характерам, що мислять по-своєму, і покинуто, хоча, правду сказати,

переклад був зроблений і вичищений відмінно”'

Г. Квітка був першим в У країні, хто дуже виразно відчув відповідність

мови й предмета відображення (під яким розумів національне життя,

національні характери тощо) і став на всю Росію знаменитим українським

письменником. Як представник духовної еліти свого народу він просто не

міг реалізуватися в іншій, позаукраїнській. сфері, втілити свій художній світ

у творчості іншою мовою. Тому були для нього марними всі умовляння

пнсатило-російськи. що лунали з Москви і Петербурга.

л'Утренняя звезда” була дія Г. Квітки програмовою книжкою, тому її

композицію він продумав з особливою старанністю. Відкривала українсь-

Клітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібрання творів: У 7 т. - К.. 1981. - Т. 7. - С. 215.

Там само.

Михайлин І.Л.

кий том "Супліка до пана іздателя". яку можна вважати естетичним

маніфестом Г. Квітки й водночас першим твором української літературної

критики. "Супліка” була •написана в бурлескному стилі, за формою

наслідувала котляревщину. Автор. Грицько Основ’яненко, дякував

адресатові, тобто І. М. Петрову, за українську книжку. "Бо є такі люди на

світі, що з нас кепкують і говорють та й пишуть, буцімто з наших ніхто не

втне, щоб було; як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розу мне. і полезне.

і що, стало бить. по-наШому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш

нічого не можна й написати” (с. 4). Г. Квітка виносив на люди свою

приватну суперечку з П. Гулаком-Артемовським. надавав їй публічного,

громадського звучання. Далі він перелічував здобутки українського

письменства: І. Котляревський, II. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка. їхня

творчість служила дня критика важливим аргументом життєспроможності

у країнського слова. Тож невже нам дослу хатися до маловірів? Ні! "Є ще на

світі православне християнство, запевняв Г. Квітка. - що вміють і люблять

по-нашому читати. Не усе ж для москалів: може б. треба і для нас що-небудь,

щоб і ми... знаете, не усе. а так... дещо... потроху ... дечого знали [...]” (с. 5).

Г. Квітка висміяв ліквідаторів української літературі в образі "пана

Усезная”. Це назвисько з прозорою семантикою: це люди освічені, але такі,

що зневажливо ставляться до рідної культури. Автор прирівнює їх до

Терешка-шевця з оповіданшОСалдацькнй патрет”, ;яке було розміщене тут

же. тнм самим даючи нам ключ до розуміння цього художнього твору як

продовження апології від російської критики. Особливо Г. Квітка

ту рбувався про автентичність свого тексту, висловивши думку про головну

засаду українського правопису. "Нехай наші, як хто зна, так своє й пише; а

я думаю. - заявляв автор, що, як говоримо, так і писати треба” (с. 6-7).

Попри бурлескну інтонацію й прагнення створити відповідний до народ

ного взірця образ оповідача Грнцька Основ'яненка - хитруватого, просто

душного, але глибокодумного й дотепного дядька - “Супліка” виконувана

свою поважну функцію: а) створювача відчуття контексту молодої

української літератури; б) відкидала заперечення української творчості з боку

російської журналістики; в) заохочувала нові творчі сили до праці на терені

українського слова, а видавців - до видання у країнських книжок.

(Тйовідання “Салдацький патрет”, що йшло за ‘Суплікою”, було

продовженням попередньої розмови, але вже на притчевому рівні.

Нагадаємо коротко сюжет. На замовлення пана маляр Кузьма Трохимович

виконав портрет солдата й виставив свою роботу для випробування на

ярмарку. Усіх ярмарчан вражає точність портрета москаля, мистецтво

Кузьми Трохимовича дістало загальне пошанування. Аж тут з'явився

парубок, швець Терешко, й почав критикувати роботу маляра за

неточності в зображенні чобіт. А коли маляр, визнаючи його компетенцію

в галузі шевства, і справді послухався і перемалював чоботи. Терешко

осмілів і почав критикувати й мундир. Тут уже Кузьма Трохимович не

витерпів і вказав невігласу на його неспроможність судити про твори

мистецтва: “Швець! знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!” (с. 42).

Історія української журналістики XIX століття

Це була замаскована алегорія й доволі прозора відповідь критиканам

української літератури. Г. Квітка вказував, що оцінювати українське

письменство беруться люди типу' шевця Терешка, некомпетентні у цій

галузі, невігласи в українських справах. Вони не знають України. її історії,

національного життя, мови. Тому їм здається, що України немає, що не

існує й української мови, а як існує, то її ніхто не розуміє. Г. Квітка знає, що

це не так. Трохи пізніше в листі до А. О. Краєвського, редактора журналу

‘Отечественные записки”, від 25 жовтня 1841 року він писав: “Важко

упевнити десятки міліонів людей, що своєю мовою говорять, пишуть,

читають з насолодою, важко людям, які не знають тієї мови, запевнити їх

же, що вони не мають її”

Власне вся ця велика передмова (і “Супліка”, і "Патрет”) знадобилася

для того, щоб опублікувати на сторінках “Зірочки” (так Г. Квітка ласкаво

називав “Утреннюю звезду”) наступний твір - "Малоросійський ранок”. Це

був невеликий уривок з повісті "Маруся” - твору програмового в творчості

Г. Квітки й рубіжного в українській літературі. Написана як відповідь на

Гулакові заперечення поважної української творчості, повість “Маруся”

покликана була відіграти роль взірця, продемонструвати величезний

внутрішній потенціал української мови, здатність втілювати трагічні

мотиви, відображати самодостатній, герметичний у самому собі,

високоморальний світ українського селянства, створювати пластичні

картини дійсності. Не можна твердити, що Г. Квітка вибрав для

демонстрації властивостей повісті найбільш вдале місце. Це був уривок, що

відповідав швидше вимогам “мальовничої прози” Розумника Ґонорського.

“Ось і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок

приголубивсь до дівчиноньки і укупі з нею побігли ховатись меж крутими

берегами, - читали шанувальники красного письменства в “Утренней

звезде”. - Далі і хмарочки стали розходитись, порідшали і стали звертатись

купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось

пишного, важного гостя, ніби царя якого, діючого добро усьому миру, щоб

тільки відтіля дивитись на те, що тут буде!” (с. 46-47)

Це було цілком новаторське явище в новій українській літературі, яка

до того знала лише вірші, переважно бурлескні, та драму. Але справжня

зрілість приходить з прозою, яка відображає картини народного життя,

будить думки, народжує читача. Таку роль відіграла в українській

літературі проза Г. Квітки, що почалася з “Марусі”, уривок з якої був

уперше опублікований в альманасі “Утренняя звезда”.

-Як упорядник українського тому Г. Квітка згуртував на сторінках

“Утренней звезды” провідних авторів молодої української літератури. Можна

хіба що зауважити відсутність у збірнику творів Левка Боровиковського.

Із. Срезневський виступив з циклом “Запорозькі пісні”, опублікувавши

уривки з своєї знаменитої праці “Запорозька старовина”, що саме тоді

розпочата виходити першими випусками. Тут було подано три історичні

75 Там само. - С. 322.

пісні: "Надгробна пісня Свпрговському”, "Спалення Могилева” та

Надгробна пісня на смерть осавула Чурая”. Фольклористом було

використано н структуру "Запорозької старовини”: спочатку подавалася

історична довідка про подію чи героя, потім український віршований текст

пісні, далі його прозовий підрядний переклад російською мовою та

примітки з поясненням незрозумілих слів.

Пізніше було встановлено, що “Запорозька старовина” є українським

варіантом відомих романтичних містифікацій, до числа яких належать

“Пісні Оссіана” Дж. Макферсона. "Краледворськрй рукопис” Вацлава

Ганки та Йозефа Ліндн, "Гузла” Проспера Меріме . Але в 1833 році про

фальсифікацію ще ніхто не здогадувався, а твори, можливо, придумані на

зразок фольклорних самим Із. Срезневським. відповідали Квітчиним

настановам переходу від бурлескної до поважної творчості.

Про твори П. Гу лака-Артемовського на сторінках “Утренней звезды”

вже йшлося.

Є. Гребінка, поруч з двома байками “Будяк та Конопелечка” й

"Пшениця”, опублікував уривки з другої й третьої пісень поеми О. С.

Пушкіна "Полтава”, що він її тоді перекладав по-українськи. Останній

уривок був присвячений зустрічі Мазепи з Марією після страти її батька.

Марія збожеволіла.

Тебе я мала за другого!

Ти. старцюга, який страшний.

Ні. гарний був Мазепа мій:

А ти, так здавсь на чорта злого.

В його очах - як жар любов.

А речі - од огню жарчіші.

Від снігу ус його біліші,

А твій замазаний у кров!

І з реготом завискотіла;

І мов лихий її злизав.

Мазепине трусилось ліло.

Його циганський піт проняв;

Мов смертю на нього сопнуло.

За шкуру снігом мов сипнуло,

І волос шапку підсував (с. 86-87).

Наведений уривок демонструє і мовну недосконалість перекладу,

порушення в ньому граматичних норм української мови (наприклад, у

рядку "від снігу ус його біліші”, де мало б бути слово "вуса”, але не

вклалося в розмір), і схильність до бурлескної лексики, яка

дисгармоніювала з трагічністю відтворюваної картини (“лихий злизав”, “і

з реготом завискотіла”). Важко також зрозуміти, чому українські поети (О.

Див. про це докладно у кн.: Кирдан Б. П. Собиратели народной поэзии. ІІз

истории украинской фольклористики XIX в. - М.: Наука. 1974. - С. 81 - 137.

Михайлин І.Л.

Історія української журналістики XIX століття

Шпигоцькнй, Є. Гребінка) так наполегливо беруться за переклад саме

“Полтави’', твору, з одного боку, на українську тематику, але. з другого

боку, з яскравим імперським антиукраїнським змістом.

Завершувані другий том "Утренней звезды” твори І. Котляревського.

Його добірка теж розпадалася на бурлескну й сентиментальну частини. Тут

був опублікований уривок з шостої книжки “Енеїди”, але на закінчення

друкувалися пісні з Наталки Полтавки” з нотами до них харківського

композитора А. Й. Барсицького. Серед трьох представлених пісень "Віють

вітри”, “Дід рудий” і “Ой я дівчина Полтавка” друга була жартівливою, але

перша й третя демонстрували великі можливості української мови дія

вислоалення поважних почуттів.

Публікацію пісень супроводжувала ілюстрація - літографія

української дівчини (Натаїки Полтавки) відомого російського гравера

академіка І. Чеського. Лицо додати до цього інші ілюстрації - краєвид

Харкова та портрет Г. Сковороди, вміщені в першому томі й виконані

харківським художником І. І. Альгенштедтом. - то можемо говорити про

“Утреннюю заезду” як про перше ілюстроване видання в історії української

журналістики.

Альманах "Утренняя звезда” мав велике значення в розвитку

українського письменства та журналістики. Воно полягаю в тому, що

а) він об'єднав літературні й наукові сили краю, засвідчив могутній

творчіш потенціал Слобожанщини:

б) другий його том став першим окремим українським виданням у

Харкові;

в) ця книжка продемонструвала народження прози в новій українській

літературі, де до того часу існували лише поезія і драма:

г) засвідчила наполегливе прагнення ряду авторів вийти за межі

традиції котляревщини (бурлескно-гумористичної творчості), що склалася

на той час, і започаткувати новий сентиментально-романтичний

(просвітницько-реалістичний) напрямок;

,т) дала перший зразок української літерату рної критики, захисного

спрямування, стала моментом згуртування українських авторів на

сформульованій одним з них - Г. Квіткою - засаді: непідлеглості

українського письменства негативним і некомпетентним судженням про

нього російської критики й журналістики.

“Утренняя звезда” була по-справжньому видатним звершенням

українського духу, величним явищем, хоча воно, на жаль, гідно не

поціноване в нашій історичній науці.

Натомість дуже високо підноситься значення альманаху “Русалка Дніст

ровая”, виданого у 1837 році в Будапешті й підготованого до друку так

званою “Руською трійцею”, у чому вняаляється. власне, вищий рівень націо

нальної самосвідомості, історично аластивіш західноукраїнській інтелігенції,

звідки й більш шанобливе ставлення її до власних духовних скарбів.

Лкщо про “Утреннюю звезду” можна прочитати лише у відповідних

розділах історії журналістики і літератури як про прохідне явище, то