Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайлин І.Л.
Недоступність неба, неможливість реалізувати свої романтичні мрії
призводить до страждань поета. Ному залишається шукати розради в
коханні. \ співчутті коханої дівчини. Про це вірш, який завершае добірку
М І Іетренка в ' Снопі”. ' Гуди мої очі. туди моя думка. Де ти живеш, Галю,
сердешна голубка” (с. 183). Тут би вже згодилися й чорні брови, щоб
привабил и байдужу до героя дівчину. Вона далеко, не знає про "люте горе”
хлопця. Марно він шукає порятунку в небі - "від його ж на мене недолею
віє' (с. 183). Небо перетворилося на перешкоду між поетом і коханою, яка
Закрилась від мене і небом, й горами.
А я тут зостався з горем та сльозами (с. 184).
Поел знов) в заключному вірші повернувся на землю, кохання здолало
пою й завдало людських страждань. Мрія завоювати небо, злетіти на нього
на орлиних крилах лишилася нездійсненою, у змаганні земного й небесного
перемогло земне. Так добірка віршів М. Петренка набувала циклічної
цілісності, провідні мотиви неба й кохання, пройшовши через різні щаблі
розвитку, виглядали логічно завершеними. Мовна й версифікаторська
культура М Петренка також виявлялася високою, у нього менше порушень
розміру й ритміки, навіть ніж у П. Кореницького, точні, хоч і не багаті
рими, стійко підтримується орієнтація на пісенну строфіку й стилістику.
Дебют М. Петренка в “Снопі” став справжнім відкриттям
талановитого поета, підніс значення й самого альманаху.
На завершення в ньому друкувалися твори самого упорядника О.
Корсуна. Він розподілив їх
-
за жанровими засадами на дві групи. Першу
складали "Українські повір'я”. Ця добірка сприймалася як продовження
першої і єдиної збірки поета, що вийшла друком у Харкові в 1839 році під
однойменною з циклом у “Снопі” назвою. Але на цей раз втручання цензури
істо то попсу вало роботу автора. М. Костомаров залишив свідчення про це в
‘Автобіографії”. “Самому видавцеві, - описував він участь в альманасі О.
Корсуна. належали віршовані оповідання. Узяті з народного вимислу про
ходіння Христа з апостолом Петром по світу і про різні пригоди, що
відбувалися з ними; оповідання передані вірно, але цензура не дозволила
друкувати імен Христа і апостола Петра, і Корсун змушений був замінити їх
іменами Білбога та Юрка”
9
. Не варто й говорити, що після таких випраалепь
оповідання втратили значну частішу свого змісту й привабливості.
Другу групу творів О. Кврсуна складав цикл під назвою “Вірші”. Тут
розміщу валися ліричні твори, в тому числі й перекладні - з чеського
фольклору. Вони істотно контрастували з попереднім циклом не лише за
жанровою, але й за стильовою домінантою: бурлескно-травестійна стихія
тут поступилася місцем романтизмові. Автор вдавався до складного
метафоричного мислення, будував свої вірші як розгорнуті метафори з
інтенсивним ліричним сюжетом, несподіваними поворотами думки. За
приклад цих властивостей може правити вірш “Блискавка”.
Костомаров Н. 11. Исторические произведения. Автобиография. - К.. 1990. -
С. 454.
120
Історія української журналістики XIX століття
Образ темної мовчазної хмари, що ховає блискавку піл грудьми,
розпочинає вірш. Але приходить час, і хмара родить блискавку, починається
гроза, буря. Та образи природи дія О. Корсуна ,не
Л
*імодостатні. Це
метафоричне втілення самого поета і його творчого процесу:
Отак не раз буза й зо мною:
Утихомирюсь, не бурчу -
(Мов хмара та перед грозою)
На думці вірші - я ж мовчу!
Аж ось, мов блискавка... Дивіться!
Та думка гарно зодяглась -
_Як на Великдень молодиця.
А далі в віршах розплилась... (с. 220)
Метафоричне творче мислення було властивим О. Корсуневі. У вірші
“Коханка” в образі коханої дівчини він виводить насправді своє рідне село
Антипівку. Невеличкий вірш на чотирнадцять рядків “Старі пісні” теж
містив кілька поворотів поетичної думки: старі пісні дія автора правили за
символ козацької України: вони п'янять людину, як горілка: чим старіша
горілка, тим вона смачніша; так і з піснями: чим старіші вони, тим глибше
проникають у душу: але якщо від горшки чоловік втрачає розум, засинає, то
пісня - навпаки, пробуджує в людині свідомість, робить її громадянином.
Навіть узявши традиційний сюжет прощання козака з дівчиною у
вірші “Зрада”, О. Корсун запропонував його оригінальне трактування:
козак їде насправді не на війну, а в шинок, де живе бабуся з дочкою-
красунею; а Маруся, провівши його, кличе в гості Василя, нового коханого.
Почасти цей вірш суперечив героїчним мотивам української народної
творчості, але в побутовому жартівливому фольклорі (наприклад, пісня
“Ой кум до куми залицявся”) такі мотиви зустрічаються й виглядають
цілком органічно.
Романтична лірика О. Корсуна була погрібною в українській літературі,
розвивала новаторський напрямок, пов'язаний із запровадженням
метафоричної поетики, пошуком оригінальних тем, образів, мотивів і
сюжетів. Але талантом і високою поетичною культурою автор не володів; у
добу станоалення й вироблення української .літературної мови лише особливо
потужним обдаруванням вдавалося розв’язати завдання створення свого
поетичного світу. На прикладі О. Корсуна можна виразно спостерігати, як
мова чинить опір авторському задумові, і він приносить у жертву граматику,
а відтак і поетичну виразність своєї' лірики. За зразок цієї' негативної
властивості може правіші вірш “Про себе самого”, що є перекладом з чеської
мови. У вірші ліричніш герой згаду є (зрозуміло, що це поетична у мовність)
слова матері, сказані при його народженні: коли б знала, що з дитнни виросте
“щирий, добрий чех” (с. 227), обгорнула б сіша васильками; якби знала, що
виросте зрадник, закинула б у терші. Аіе цей патріотичний змістовий мотив
втілено в досить невправних віршах. Мати породила мене, розповідає
ліричний герой, “у весенній день у садочику” (с. 227). припускаючнся відразу
двох неправильних слововжіггків в одному рядку.
191
Михайлин І.Л.
Віршований доробок О. Корсуна збагатив альманах “Сніп”, його
лірична творчість відкривала в українській літературі напрямок
метафоричної лірики, присвяченої розробці індивідуальних мотивів, aie
брак поетичної майстерності, недостатнє знання мови зробили ного твори
фактами бібліографії, а не літературної критики.
Закінчивши в 1842 році юридичний факультет Харківського
університету, О. Корсун трохи згодом дістав посаду чиновника для
особливих доручень при Дербенгському військовому губернаторі й відійшов
від творчості й участі в літературному процесі. Але завдяки справі видання
альманаху “Сніп” його ім'я вписане в історію української журналістики.
У цілому “Сніп” у художньому відношенні виявився слабшим за
“Ластівку”. У ньому були представлені твори виключно харківських
авторів. Але сказати, що книжка мала лише регіональний характер, не
можна. Тут були опубліковані твори М. Костомарова, ГІ. Кореницького,
М. Петренка, що увійшли в історію української літератури. Альманах
засвідчив появу нових творчих сил в університетському Харкові,
підживлення Харківської школи романтиків талановитою молоддю, яка за
умови відсутності лідера І. Срезневського, була спроможна гідно
зманіфестувати своє існування.
Приблизно в цей же час у Харкові розпочалася підготовка до
здійснення ще одного великого літературного проекту - видання альманаху
“Молодик”, який став справжнім дітищем Івана Сгоровича Бецького (1818
1890) - письменника, перекладача, видавця. Однак, як і в О. Корсуна, власна
його літературна творчість і невелика за обсягом, і невисока за художньою
вартістю. Головною справою його життя, завдяки якій він залишив своє ім'я
в історії, стало видання згаданого чотиритомного альманаху. Діяльність І.
Бецького слід розглядати як наслідок благотворного впливу на освічене
громадянство Росії існування Харківської школи романтиків, яка
примножила славу Харкова як значного культурного й освітнього центру. І.
Бецький виховувався в родині відомого російського історика Михайла
Петровича Погодіна. Він вчився спочатку в Московському університеті
(1833-1839), але, прагнучи взяти участь в українському відродженні, переїхав
жити до Харкова, перевівшись до місцевого університету, який і закінчив
1842 року. Здобувши вищу освіту, він служив урядовцем у Харкові,
займаючись одночасно видавничою діяльністю.
Поява в Харкові цієї молодої людини, яка ще нічим себе творчо не
виявила, лишилася майже непоміченою. М. Костомаров у спогадах про
харківський період свого життя вживає щодо нього слово “якийсь”
(“некто”). Але згодом він перезнайомився з студентською молоддю,
налагодив стосунки з Г. Квіткою, В. Каразішім, М. Костомаровим і
опинився в центрі літературного руху.
М. Костомаров так описав в “Автобіографії” появу в Харкові нового
видавця: “Услід за тим (тобто після появи альманаху О. Корсуна “Сніп”)
з’явішся другий діяч у справі відроджуваної малоруської словесності: то був
якийсь Бецький, що приїхав у Харків з Москви. Він Почав готувати збірник,
122
Історія української журналістики XIX століття
який мав намір наповнити статтями, написаними по-малоруськи або
дотичними до Малоросії. Познайомившись зі мною, він заявив про добре
бажання зібрати воєдішо розсіяні сили духовних діячів і спрямувати їх на
те, що мало б місцевий етнографічний та історичний інтерес. Л зрадів такій
появі, вбачаючи в цьому зорю того літературного відродження, яке давно
вже стало моєю улюбленою мрією”
98
.
“Молодик” став новим оглядом сил літературного Харкова, засвідчив
бурхливе зростання його творчого потенціалу. За короткий час було
назбирано матеріалів на три томи. Вони одночасно пройшли цензуру 10
вересня 1842 року і вийшли в світ у Харкові з університетської друкарні в
1843 році. Четвертий том, зібраний трохи згодом, випущений з цензури 22
березня 1844 року і тоді ж надрукований, але вже в Петербурзі. У його
кінцівці І. Бецький вмістив звернення “Від видавця”, де розповів історію
створення "Молодика”, висловивши подяку усім учасникам альманаху,
серед яких особливо виділив Г. Квітку й В. Каразіна.
“Майже всі статті, вміщені мною в третьому випуску, - зазначав І.
Бецький, - були надані мені шановним засновником Харківського
університету: разом з його смертю я позбувся багатого джерела, звідки міг
черпати всі можиіві відомості про Харків, навряд чи комусь так добре
відомий, як він був відомий йому (...). Тілько-но встиг я помістити в 1-му
випускові портрет Г. Ф. Квітки, мало не єдиного письменника, який міг за
своїм безсумнівним, самородним талантом, сам підтримати самостійність
української літератури, як і його не стало...” (т. 4. с. 241. Підкреслення І.
Бецького. - І. М.). Тут же відзначена й вагома участь у створенні
"Молодика” й М. Костомарова, “якому я, - писав І. Бецький, - виключно
зобов'язаний упорядкуванням і виданням українського відділу” (там само).
Він висловив твердий намір продовжувати видання і далі. На
перспективність його планів указував уже заголовний образ альманаху:
молодика - зростаючого місяця. І. Бецький перелічив уже наявні в його
портфелі матеріали, але наступні випуски альманаху не з'явилися. Після
смерті В. Каразіна (1842) і Г. Квітки (1843), від’їзду з Харкова М.
Костомарова (1844) місто спорожніло, і сам І. Бецький у 1845 році переїхав
на мешкання до Москви. -Як і задум О. Корсуна продовжувати видання
альманаху “Сніп” не був реалізований, так і І. Бецькому не вдалося
перетворити “Молодик” на періодичне видання. Але другий діяч значно
ближче, ніж його попередник, наблизився до цього ідеалу.
Перші три томи його альманаху складали цілісність, побудовану за
єдиним логічним задумом. У першому томі друкувалися художні твори
харківських письменників російською мовою; у другому, крім завершення
драми Ю. Коженьовського “Горець”, розміщався український відділ;
третій том містив у собі наукові статті й матеріали з історії України.
Окрасою першого тому була повість Г. Квітки “Заснування Харкова”.
В її основі лежав родинний переказ Квіток про заснування їхнім пращуром
98
Там само.
123
Михайлин І.Л.
Основи. Харкова та й взагалі організацію українського заселення
Слобожанщини. Попри численні історичні неточності, у літературному
відношенні твір виконаний з властивим для пізнього Г. Квітки блиском,
мав захоплюючий сюжет, виразні характери.
Сам І. Бецький опублікував тут свої переклади з німецької мови,
представивши читачам два твори Жан Поля: “Спогади з кращих часів життя
для останніх” та "Місяць удень”. Він у цей час багато працював над
перекладами з доробку цього письменника і в 1844 році в Петербурзі видав
велику книжку "Антологія з Жан Поля Ріхтера”. оцінюючи яку в
"Отечественных записках” (1844. № 6) В. Г. Бєлінський відзначив . з одного
боку, нерозбірливість і поганий смак у виборі у ривків з Жан Поля, з другого
боку, назвав антологію "єдиною помітною книгою в белетристичному
бюджеті нашої літератури, про яку можна було сказати що-небудь”
99
. Крім
двох творів, перекладених упорядником, у першому томі друкувалися ще
"Поетичні афоризми й у ривки” Жан Поля в перекладі Н. Василькович.
Зарубіжні літератури були представлені також “Сценами з Гамлета”,
поданими А. Кроненбергом, та віршами Ґете у переспіві А. Кульчицького.
Поезію першого тому альманаху "Молодик” представляло широке
коло авторів. Безперечним його набутком була публікація столичних
поетів: Ф. Глинки. Н. Кукольника, А. Фета, А. Дельвіга, В. Луганського (В.
Дал* Вони дали для альманаху дрібні вірші, але сама їх участь свідчила
про лідтримку ними почину І. Бецького, надавала збірникові
авторптеїності, привертала до нього читацьку увагу.
Ширше була представлена творчість харків'ян та інших авторів з
України: Л. Щоголева. Н. Щербини, О. Шаховського, А. Кульчицького, О.
Афанасьєва-Чужбинського. Причому вона не виглядала провінційною на
тлі творчості столичних поетів. У цьому російському томі був
опублікований і єдиний український вірш - “Ліс” С. Гребінки.
Була тут представлена й драматургія. В автоперекладі російською
мовою надрукував у першому томі “Молодика” свою щойно написану
драму “Карпатські верховинці” (1843) класик польської літератури Юзеф
Коженьовськнй (1787-1863). А втім, прізвище автора подавалося так: "И.В.
Корженевский”. З 1838 по 1846 роки він був директором гімназії в Харкові.
Написана в цьому місті п’єса “Карпатські верховинці”, присвячена
національно визвольній боротьбі гуцулів, вважається класичним
надбанням у доробку польського драматурга. -Яскравим сюжетом і
національно-визвольним пафосом вона привабила цілий ряд українських
авторів, які під різними назвами здійснили її переклади або переробки.
Серед найвідоміших з них слід відзначити "Верховинці Бескидів” (1848) М.
Устияновича, "Верховинці” (1864) К. Климковича. “Гуцули” (1890) С.
Тобілевич, “Помста гуцула” (1893) К. Підвисоцького, "Антін Ревізорчук”
(1910) Г. Хоткевича. Драма в різних текстових варіантах мала велику
99
Белинский В. Г. Антология из Жан Поля Рихтера // Белинский В. Г. Собр.
Соч.: В 9 т. - М.. 1981. - Т. 7. - С. 481.
124
Історія української журналістики XIX століття
сценічну історію в українському театрі, починаючи з 1864 року. Першодрук
цієї драми був значним успіхом І. Бецького як упорядника альманаху.
Другий том у головній своїй частині складався з "Малоросійського
відділу”, упорядкованого М. Костомаровим. З прози тут були опубліковані
два класичні твори Г. Квітки: "Перекотиполе” й "Підбрехач”, а також
обробки народних казок, зроблені М. Костомаровим: "Торба” і "Лови”.
Г. Квітка був представлений різнобічно. "Перекотиполе” належало до
його менших повістей сентиментально-реалістичного напрямку,
“Підбрехач” - до бурлескно-гумористичних оповідань. Обидва твори
об'єднувало фольклорне джерело, вони виростали з народних оповідань,
щоправда, різного естетичного забарвлення.
Повість "Перекотиполе”, що відкривала "Малоросійський відділ”,
підносила ідею Божого провидіння, неминучого покарання людини за
вчинений злочин. Багатий селянин Денис Лоскотун убив свого бідного
односельця Трохима Венгра. аби приховати крадіжку, свідком якої
мимоволі був цей останній. Трохим, помираючи, затиснув у руці гілку
перекотиполя, закликавши її бути свідком його смерті. Побачивши в руці
убитого ним товариша знайому гілку. Денис сам виказав себе. Таким чином
Божа кара здійснилася. Повість передавала певні містичні настрої пізнього
Г. Квітки, утверджувала ідею позасоціальної рівноваги добра і зла в світі.
В основі оповідання "Підбрехач” лежав народний анекдот про невдале
сватання, зіпсоване помічником старости підбрехачем, який без розуму,
але доволі буквально виконував настанови свого керівника. Оповідання
виблискувало іскрометним гумором, містило динамічну ситуацію, дотепні
репліки героїв.
Про епічні твори М. Костомарова говорити як про самостійні не
доводиться, це вдосконалені письменником фольклорні записи.
Традиційно для українських альманахів того часу багатшим за
прозовий був відділ поезії, хоча б щодо участі залучених упорядником
авторів. Тут було опубліковано три нових твори Т. Шевченка: “Думка”
(“Тяжко-важко в світі жити”). “Н. Маркевичу” і балада “Утоплена”.
Перший вірш являв собою монолог ліричного героя, козака, який
осмислював свою сирітську бідняцьку самоту, тужив через те, що його
цураються люди, а ще більше через те, що з нього кепкує дівчина. У
другому вірші подібний конфлікт героя і світу набував виразного
автобіографічного характеру. Прощаючись з товаришем, що від'їздив в
Україну, автор жатівся на свою самоту, яку він відчував на чужині: але й в
Україні ніхто його не чекав: відчуття універсальної самотності огортало
поета: але воно тут же руйнувалося образом України, що сприймалася як
знак родинності, товариськості, тобто усього того, що забезпечу є людині
відчуття повноти життя, своєї потрібності в ньому.
Окремо від цих двох ліричних віршів стояла балада "Утоплена”.
Присвячена неприродному змаганню між матір'ю і дочкою за парубків,
балада вже в первісному сюжеті містила виключну романтичну колізію.
Вона розгорталася між удовою, що відзначалася брутальною поведінкою, 1
125
Михайлин І.Л.
цнотлішою її дочкою, яка саме своєю незайманістю й неприступністю
приваблювала козаків. З цієї колізії виростала й трагедія: матір вирішила
отруїти дочку, а, коли отрута не подіяла, повела її на ставок, аби втопити. У
боротьбі воші гинуть обидві у хвилях ставка. Закоханий у Ганнусю рибалка
неспроможний врятувати дівчину - вона мертва. Він повертається з нею в
глибини водної стихії, без коханої йому непротрібне життя. Екзистенційний
конфлікт старшого й молодшого покоління, що є рушієм людської історії, Т.
Шевченко подавав у жахливих неприродних романтичних барвах,
загострював до трагічної розв’язки, що позбавляла життя трьох людей.
Твори Т. Шевченка надавали “Малоросійському відділу” виразної
романтичної орієнтації, підносили престиж альманаху "Молодик”.
М. Костомаров опублікував тут під псевдонімом “Ієремія Галка” два
оригінальні вірші “Пантікапея” і “До Марії Потоцької” та переклад вірша
“Турнія” з “Краледвірського рукопису”. Обидва оригінальні вірші
написані під час подорожі автора по Криму в 1841 році і присвячені
історичним сюжетам. У заголовок першого твору виносилася назва
давнього старогрецького міста, що було засноване в VI столітті до р. Хр. на
місці нинішньої Керчі. Сам вірш являв собою невелику драматичну сценку,
у якій відбувався діалог мандрівника, що оглядав руїни старого міста, з
привидом пантікапейського царя, який скаржився на неможливість
спокійно спати в пограбованій могилі.
Вступ - опис приходу мандрівника до царської гробниці - написаній
досить невправними віршами, з традиційними для М. Костомарова
зміщеннями наголосів, дивовижним слововжитком (мандрівника він
називає “Странній”), огріхами проти римування (“тереми” - “старовини”).
Але сам діалог був відтворений п’ятистопним ямбом і білим віршем,
усталеним для вживання в драмах, що зробило й мову М. Костомарова
кращою, більш розкутою; у двох місцях він перейшов на вживання
гекзаметру, відповідного до відображення старої Греції. Традиційне для
романтизму протиставлення світу людей і світу примар, живого й
потойбічного, дня і ночі створювало виразну колоритну картину. Вищість
світу мертвих над світом живих - така була головна ідея цього
непересічного твору М. Костомарова.
Цікаво, що в основу цієї романтичної, присмаченої містикою
драматичної сценки лягли реальні життєві факти, спостережені поетом під
час подорожі. Пізніше в “Автобіографії” він, описуючи свою подорож по
Криму 1841 року, згадував, як був обурений звістками про зловживання,
здійснювані при розкопках керченських могил. Залишені на ніч без охороші,
вони були розграбовані місцевими жителями. Крім того й самі археологи
були помічені за продажем англійцям скарбів з могил. Цілком зрозуміло,
наскільки такі повідомлення могли схвилювати історика М. Костомарова, а
огляд могил захопити його уяву. ‘Я написав по-малоруськи вірш,
надрукований згодом у “Молодикові” Бецького, - читаємо в
“Автобіографії”. -Я зобразив блукаючу тінь одного з боспорських царів,
прах якого викинули з могили шукачі старожіггностей, і тінь не знаходить
126
Історія української журналістики XIX століття
собі спокою, що представлене у відповідності до відомого античного
вірування про неспокійне блукання померлих, позбавлених поховання”
100
.
Другий вірш “До Марії Потоцької” був написаний у Бахчисараї після
огляду ханського палацу. Знаменита бранка, польська княжна, що стала
дружиною Керім-Гірея, на чию честь був споруджений знаменитий
Бахчисарайський фонтан - “фонтан сліз” - править для М. Костомарова за
блискучий образ романтичної героїні. Вона для нього - “українка
нещаслива” (с. 123), представниця християнського світу, що так і
залишилася вірною предківській вірі:
Там вона жила самотня.
Там молилася Христу,
Там зачахла і зав'яла,
Там похована лежіггь (с. 124).
Спустів ханський палац; виявляється, все в житті тлінне і минуще;
вічними є туга Марії за своєю батьківщиною, велич її духу, нескореність
перед обставинами:
Усе славне, світовеє
Розлетіггься й пропаде.
Тільки чистеє, святеє
Позостанеться навік (с. 125)
Вірші М. Костомарова були корисними й помітними серед поетичних
творів “Молодика”, розвішали романтичний напрямок, підносили ідеал
любові до України.
А. Метлинський під псевдонімом “А. Могила” теж опублікував два
нових вірші, суголосні із загальним напрямом альманаху. У творі “Розмова
з покійними” ліричний герой на чужині згадує батьківщину, коли з братами
і сестрами він садів у “зеленім садочку”, і відчував, як до них навідується
дух дідуся й бабусі, аби довідатися, чи щасливо живуть онуки. Сестра хоче
розважити піснею засмученого розмовою з покійними брата. Але йому
здається, що через сестрину пісню з ним розмовляє ненька, а та ненька
виявляється Україною. Вірш будив патріотичні почуття, ототожнював
матір і Україну, вводив образ батьківщини в коло особливо дорогих для
кожної людини понять, пов’язаних з родинним станом.
Другому віршу “Рідна мова” судилося стати першою в українській
літературі одою на честь українського слова. Написаний чотиристопним
хореєм, найбільш енергійним віршовим розміром, з точними римами,
восьмирядковими строфами з перехресним римуванням, вірш позбувся
властивої деяким творам А. Метлинського кволості, розтягнутості,
зазвучав як маніфест віри у величезні можливості мови спричинитися до
національного відродження. Рідна мова оживлює завмираюче серце
ліричного героя, відноалює в ньому пам'ять про героїчне мину ле, а відтак і
пробуджує надію на майбутнє відродження українського народу:
100
Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. - К.. 1990. -
С. 453.
127
Михайин .Л.
Було щастя, були чвари. -
Все те геть собі пішло;
І як сонце із-під хмари -
Рідне слово ізіпшло (с. 114).
Обіщва вірші А. Метлинського, особливо останній, були окрасою
"Молодика", з ного сторінок зійшли в читацьку свідомість, стали набутком
історії української літерату ри.
В альманасі "Молодик" відбувся літературний дебют Я. Щоголева.
Він опублікував тут три вірша "Неволя", "На згадування Климовського" та
"Могила", оповиті козацькою романтикою.
Поезія "Неволя" скидалася на своєрідну українську інтерпретацію
відомих у творчості багатьох російських поетів того часу віршів під назвою
"В'язень" ("Узник"). Ліричний герой перебував в універсальній ситуації
неможливості здійснення своїх шляхетних душевних поривів. Він просив
невідомого співрозмовника дати йому коня й пустити на дорогу до рідного
краю. Але невідома сила не пускає його додому; пан кошовий без нього
виїздить у поле битися з турками, а козаче серце в'яне з туги за
батьківщиною на чужині.
Вірш "На згадування Климовського" змальовував образ знаменитого
українського поета XVIII століття, автора пісні "їхав козак за Дунай". Він
оспівувався як лицар України, чия пісня розлішалася "од краю до краю",
будила потяг до волі. Тепер лише кобзарі співають нам про давню козацьку
славу. А де поховано славного лицаря-поета, невідомо.
Суголосним з попереднім був вірш "Могила", у якому поет створив
образ безіменної могили, почорнілої від дощу й вітру, без хреста на ній,
лише шабля, яка лежить на ній, свідчить про те, що тут поховано козака.
Вірші Я. Щоголева відзначалися доброю поетичною технікою,
стилізацією під народну пісню, будили в свідомості читача "Молодика"
тугу за славою великої козацької держави України.
Поповнився завдяки "Молодикові" й доробок М. Петренка. Тут були
опубліковані два його вірші: "Вечір" ("Схилившись на руку, дивлюся..."),
що згодом увійшов у цикл "Небо", і "Батьківська могила". Мотив неба
набував у першому вірші нового напрямку. Вірш складався з двох частин:
у першій ліричний герой, спостерігаючи захмарене небо, замислювався над
тим, що воно віщує йому; у другій частині він у формі загаггань намагався
вгадати відповіді: можливо, це пророцтво людської кари, лихої долі; небо
мовчить, герой не дістає відповіді, йому тільки важко на душі, неначе всі
хмари схилилися йому на груди.
Образ не просто неба, а хмарного неба, подавав Петренків улюблений
романтичний мотив в іншому аспекті: небо вияалялося не тільки високим і
далеким, але й хмарним, ворожим героєві, віщувало йому тяжке майбуття,
сповнювало сумними передчуттями.
У другому вірші мотив сирітства поєднувався з мотивом пошуку
генетичного зв'язку з минулим, що символізувалося в образі батькової
могили. Його ліричний герой - сам бурлака. Удома він нудить світом
128
Історія української журналістики XIX століття
("дивлюся плачуть діти. мати"), а відтак іде шукати батькову могилу,
прагнучи в її пошуку розкрити таємницю свого існування й призначення в
світі. Але пошуки марні. Хто доведе сироту й покаже йому батькову
могилу ? Від людей він не сподівається такої ласки, лише аласне горе може
правити йому за дороговказ.
Вірші М. Петренка, хоч і розвивати традиційні дтя нього мотиви неба
н сирітства, а все ж збагачувати його романтичний художній світ,
розкривати в його таланті нові аспекти.
Два у країнські вірші О. Афанасьєва-Чужбинського теж були по своєму
прикметні. Поезія "Шевченкові" була, власне, першою поетичною
присвятою великому поетові і цікава передусім як свідчення рецепції його
творчості освіченим українським громадянством того часу. А.
Чужбинський вбачав у Т. Шевченкові поета козацької України, що
реставрує її колишню ветич:
Мабуть, ти учивсь співати
На руїнах Січі.
Де ще рідна наша мати
Зазирає в вічі (с. 103).
- писав поет. Цікаво, що романтичні Шевченкові твори на побутову
тематику цілком проігноровані автором.
Другий вірш "Пісня" яатяв собою стилізацію під ліричну народну
творчість. Ліричний герой відмоатявся пити з криниці й поїтн з неї коня, бо
боявся бути отруєним:
А з тієї криниченьки
Пив мій ворог лютий (с. 129).
Загалом же запропоновані читачам твори засвідчували в О.
Чу жбинському поета Шевченкової орієнтації, що працював у межах його
стилістики, і як слабший художній талант не міг вирватися з поля впливу
геніального су часника.
По одному віршеві вмістили в "Молодикові" О. Бодянський
("Кирилові Розуму ") та І. Левченко ("Ранок осінній"). Перший відомий в
історії української культури як знаменитий науковець; у 1842 році він став
професором Московського університету. Як поет він відомий збіркою
поетичних творів "Наські українські казки", яку віща»,під псевдонімом -
"Запорожець Ісько Материнка". Вона яаляла собою віршовані перекази
народних казок, виконані в близькому до котляревщіши дусі. Про особу
другого важко сказати щось певне. А втім, опубліковані ними вірші були
невеликі за розміром і підстави для поважної розмови про участь цих
авторів в альманасі не дають.
Завершав другий том розділ записів народних пісень та стаття "Від
видавця", де І. Бецький виклав засади українського правопису. Стаття мала
важливе зичення для орієнтації читача в справі адекватного спрігііняття
опублікованих текстів.
У цілому ж "Малоросійський відділ" справляв враження бурхливого
розвитку українського письменства: кидалися у вічі розширення кола