Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайлин .Л.
позначилося й на характері літературної діяльності. Критик розглянув
твори, що вийшли окремими віщаннями. Іосифа Левицького, Миколи
Устияновича та Антона Могильницького. Він докладно вішисуе довгі
тодішні назви, наводить довгі цитати, які б передусім дали читачам
можливість скласти уявлення про мову віршів. До інтерпретацій критик не
вдається, застосовуючи філологічний метод у роботі з текстами. Поруч із
західноукраїнськими, описуються й віденські, і будапештські віщання.
Розглядаючи твір Симеона Феофіла Лисинецького "Воззрение
страшилища", М. Максимо-вич так оцінив його: "Жоден малоросіянин не
назве цю мову своєю, та це й не великоруська, і не білоруська мова: це
штучний словеноруський словотвір, яким років сто тому писали наші
руські віршотворці, і від того їхні твори постаріли передчасно..." (с. 140.
Підкреслення М. Максимовича. - І. М.).
Звідси випливають важливі методологічні настанови: "Жива
література в них може розквітнути тільки їхньою народною, живою мовою:
нехай вони всі вивчають її в народних приказках, прислів'ях, казках і ще
більше в піснях малоросійських, особливо українських, де народні вирази
розквітли з найбільшою силою і красою" (с. 141).
На думку М. Максимовича, найближче до цього ідеалу перебуває
альманах "Русалка Дністрова", яка "й дихає і духмяніє своєнародністю, і
являє собою вже не брошурку, а цілу книжку віршів і прози мовою
південноруською" (с. 142). Далі в статті йде виклад структури і розлоге
цитування творів альманаху. Насамкінець М. Максимович висловлював
побажання дальшого успішного розвіггку "червоноруській музі".
(_3начення ж цієї статті вимірювалося, звичайно, не бібліографічним опи
сом представлених у ній українських книжок, що вийшли в Австрії, а тими
важливими методологічними ідеями, які утверджувалися в ній. їх щонай
менше дві, і обидві воші спрямовувалися на зруйнування таких побутових
стереотипів, що зустрічаються й нині в поглядах окремих людей. Наприклад,
і досі певними політичними силами педалюється ідея про нібито існуючу
глибоку відмінність між Східною і Західною Україною. Це поширений
стереотип виростає з XIX століття, коли наш народ був розділеній! австро-
російським кордоном. У 1871 році в Москві вийшла антологія "Поэзия
славян", де у двох окремих розділах була представлена, з одного боку,
малоросійська, з другого боку, червоноруська поезія. Для М. Максимовича
цієї двоїни не існує. Для нього Україна - це однина. Галичани пишуть "на
языке южноруском" (М. Максимович скрізь пише це слово з одним "с" так. як
слово "руський" писалося в нашому початковому літописі "Повісті
временних літ"). Наддніпрянщина і Наддністрянщина розмовляють однією
мовою. Червоноруські автори мусять вчігтися на казках і піснях українських,
бо це і їхні народнопоетичні надбання. Думка про єдність України, про
однакові засади духовного жігггя на заході й на сході України - це та перша
важлива методологічна ідея, що випливала з даної статті М. Максимовича.
Друга полягала в утвердженні давності українства як такого. -Якщо
Карпатські горн були підперті залізними полками руських князів ще в
140
Історія української журналістики XIX століття
епоху Київської Русі-України, а тепер по обидва боки австрійсько-
російського кордону живе один народ, то це значить, що і в князівську добу
тут жила етнічна спільнота. А відтак українці ведуть свою історію не з
козацької доби, як подекуди дехто вважає й сьогодні, а з давнього часу
існування Київської держави. Тому в них спільне минуле, спільна історична
доля, вірування, мова, народна творчість, моральний світ і т. дІТому для
українця в Росії треба знати про українське літературне життя в Австрії.
Тому австрійські українці мусять вчитися на українських фольклорних
зразках, записаних і виданих у Росії.
От такі далекоглядні висновки випливали з нібито невинної статті М.
Максимовича. Замість побутових дилетантських стереотипів, він
пропонував заґрунтовану на вагомих наукових аргументах концепцію.
Важливою була й наступна праця М. Максимовича "Про правопис
малоросійської мови. Лист до Основ'яненка" (с. 153-180), що являла собою
першу наукову спробу розв'язати винесену в заголовок статті проблему.
Стаття написана у вигляді листа до Г. Квітки тому, що саме він
неодноразово піднімав у пресі і в приватному листуванні з М.
Максимовичем питання про потребу створити єдиний правопис для книг,
що друкуються українською мовою.
На той час вже існувала досить значна кількість українських віщань, як
у Росії, так і в Австрії, але кожен автор чи видавець писав і друкував
книжкн по-своєму. Існував правопис "Енеїди" І. Котляревського, правопис
Г. Квітки, правопис І. Вагплевича і т. д. М. Максимович був одним з
перших, хто заявив, що створення правописних правіш української мови є
науковою проблемою, не допускає волюнтаризму, потребує зусиль
науковців і письменників для її розв'язання.
У статті М. Максимовича необхідно виділити кілька важливих ідей.
По-перше, він вважав, що сучасний правопис не мусить створюватись на
порожньому місці, його творці мають орієнтуватися на історичні традиції,
що лишилися нам від стародавніх літописів до гетьманських універсалів.
Слід орієнтуватися й на новітню практику, твори І. Котляревського, Г.
Квітки, народні пісні. По-друге, М. Максимович висловив думку про
недостатність лише фонетичних засад для створення українського
правопису і необхідність підкріплення їх ще й етимологічними та
морфологічними принципами, (
л
таття М. Максимовича стала важливим
етапом в становленні української правописної системи, виносила на
обговорення її важливі аспекти, пропонувала на актуальні питання
продуктивні відповіді, які пройшли перевірку часом і були використані
науковцями в майбутньому.
Останні три історичні праці М. Максимовича - "Волинь до XI століття
(Уривок)", "Родослівні записки "Кнеаляшша" і "Про пам'ятки Луцького
Хрестовоздвиженського Братства" - створені на різні теми, визначені в
заголовках, але об'єднані спільним завданням: довести непольський
характер тих земель українського Правобережжя, які ще півстоліття тому
входили до складу Польської Речі Посполитої.
Власне й Київський університет св. Володимира був заснований як
західний науковий форпост для обгрунтування російського панування на
відторгнутих від Польщі землях України Але наукові дослідження
приводили до встаноатення іншої істини: Правобережжя виявлялося не
польським, але й не російським. Тут мешкав український народ, і його
історичні корені простягалися настільки вглиб віків, наскільки могло
бачити око у докнязівську добу (див. нарис "Волинь до XI століття"), тут
проживав український етнос, що було видно з шляхетського номеннпка
(списку для церковного поминання) Хрестовоздвиженського Луцького
Братства (дпв. другу й третю з названих праць, де перелічено 91
православний рід). Важливо, що й тут М. Максимович слово "руский"
пише з одним "с". наприклад: "Выписка дворянских руских фамилий на
Волыни..." Тобто руських українських, а не російських. Таке значення
цієї літери, що існує на письмі і не вимовляється в усному мовленні.
З другої книжки "Киевлянина" цензура лакож зробила деякі
вилучення: були зняті окремі строфи з вірша О. Хомякова "Киев", стаття
М. ІІедсждіна "Палладій Роговський. перший російський лікар". Цікаво,
що в Петербурзі ці автори змогли провести свої твори через цензуру, і
згодом вони були опубліковані стаття М. Надсждіна в журналі "Сын
отечества" ще того ж І84І року.
Погірн це друга книга закріпила успіх "Кнеалянпна" і позначила
тенденцію до перетворення його на часопис. Але цей задум не здійснився
М. Максимович захворів, переїхав на постійне мешкання до свого мастку .
Трегю книгу альманаху він збирався віщати відразу по оду жанні в І846 році,
замисливши водночас жу рнал з паралельним накладом усіма слов'янськими
мовами який он стояв на програмових засадах Кирило-Мефодіївського
братства. Але посилення політичної реакції в Росії, розгром Кирило-
Мефодіївського братства та товариства пеграшевців спаралізували
діяльність N1. Максимовича. Трелю книгу "Киевлянина" йому вдалося
віщати лише через дев'ять років після дру гої, і не в Києві, а в Москві.
Упорядник розділив третій том на дві частини: наукової прози і віршів.
Другий відділ представляв твори І. Аксакова. М. .Язикова. Ф. Глинки. Ф.
Тютчева. О. Растопчпної. К. Паалової. тобто авторів, аж ніяк не пов'язаних
з Україною. їхні твори виразно засвідчили слов'янофільські симпатії М.
Максимовича, що посилилися в цей час.
Розширився й склад наукового відділу, у якому виступили відомі
російські історики того часу: С. М. Соловйов (нарис "Велика княгиня
Ольга", с. 5І-65). М. П. Погодін (нарис "Про російську торгіалю в
удільному періоді", с. 68-8І). кн. М. О. Оболенськнй ("Про дві найдавніші
святині Києва: мощі св. Климента і хрест великої княгині Ольги", с. 139-
І50), І. Д. Бєляєв ("Великий князь Михайло Чернігівський", с. 82-ІІ6). В. Ф.
Домбровськии ("Про Кременецький замок", с. 39-44). П. М. Дешко ("Про
Карпатську Русь", с. І9-3І та "Запис Анни Гопської на монастир
ГІочаївськіш І597 року", с. 32-38). Та якщо ці автори подали в основному
по одній статті, то упорядник - шість.
Михайли» І.Л
Історія української журналістики XIX століття
Перший ного матеріал "Переяславські сказання
7
' містив два нариси:
"Про місто Переяслав у первісні часи"(с. 1-6) і "Про свяго св. Бориса під
Переяславом" (с. 7-18). Він давав підстави вважати, що М. Максимович мав
намір продовжувати видання альманаху, оскільки останній нарис
завертався позначкою: "Далі буде". Перша стаття описувала найдавнішу
історію Переяслава, друга являла собою етнографічний нарис.
Праця М. Максимовича "Про місто Степан" (с. 4-4-50) викладала
історію волинського містечка, відомого з XIII століття. Далі була
надрукована частина великого дослідження "Книжкова старовина
південноросійська" (с. 117-138). початок якої був поданий у першій і
четвертій книжках "Временника Московского общества Истории н
Древностей Российских" у 1849 році, а продовження ще обіцялося. Це була
праця з бібліографії, вона давала опис книгодрукування в Києві й
анотований покажчик усіх віщань, здійснених тут як руською, так і
польською й латинською мовами.
Окрасою збірника було "Сказання про гетьмана Петра Сагайдачного"
(с. 151-173) з додатком "Запису про пожертвування гетьмана Сагайдачного
на школу Львівського братства. 1622" (с. 174-177) та ветнкого уривку з
видатного твору давньої української літератури "Вірші на жалосннй потреб
... гетьмана Сагайдачного" (с. 177-183) Касіяна Саковнча.
Цікавими були невеликі історичні нариси М. Максимовича "Про
побудову й висвячення Київської церкви св. Георгія" (с. 66-67). у якому
давалися нові повідомлення до статті "Огляд старого Києва", що Друку валася
в першому томі "Киевлянина", та "Лубочні зображення малоросійських міст"
(с. 186) з додатком широкого ілюстративного матеріалу.
Третя книга "Киевлянина" в науково-історичному відділі була
представлена цікавими людинознавчими матеріалами. Із 190 сторінок 80
припадали на три нариси про видатних історичних осіб: княгиню Ольгу,
князя Михайла Чернігівського, гетьмана Сагайдачного. Збираючи такі
матеріали, М. Максимович утверджував у російській і українській
історіографії персоналістпчнии напрямок, підхоплений потім М.
Костомаровим у шеститомній праці "Російська історія в життєписах її
видатних діячів" (1873-1885). "Киевлянин" 1850 року дещо втратив києво-
центричний характер, став більше загальноросійським. навіть
слов'янофільським, особливо в розділі віршів.
У цілому ж три книги альманаху "Киеалянпн" відіграли видатну роль у
станоатенні у країнської журнатістикн. особливо в Києві: послужили справі
пробудження українських авторів, активізували інтерес до української
історії, літератури, мови. Ряд матеріалів вписано в історію українського
духовного розвитку: зокрема праця "Про вірші червоноруські" - в історію
у країнської літературної критики, стаття "Про правопис малоросійської
мови" в історію українського мовознавства, усі праці упорядника, зокрема
перший нарис про гетьмана Сагаґщачного. зберігають своє значення в
у країнській історіографії. Важливе значення мала публікація документів і
джерел, якими упорядник супроводжу вав окремі свої статті: це підвищу вало
Я
Михайлин .Л.
методологічну оснащеність альманаху, надавало йому більшої наукової
вагомості. М. Максимович відкрив літературне ім'я Пантелеймона Куліша.
зі сторінок альманаху 'Киевлянин" увів його в літературу. У цьому також
по.лягас віщатна роль його видавничої діяльності. Альманах згуртував
наукові й мистецькі сили навколо творення української літератури й науки,
але несприятлива політична ситуація і стан здоров'я упорядника не
дозволили перетворити "Киевлянин" на повноцінне періодичне віщання.
До даного видавничого проекту М. Максимовича прилягає
віддалений у часі і відмінний за методом упорядкування другий його
альманах 'Украинец", перша книжка якого вийшла в Москві 1859. а друга
- в Києві 1864 року. У власному розумінні слова ці книжки вже не були
альманахами, а збірниками творів самого упорядника.
Перша книжка, віщана в друкарні Каткова, містила велику добірку
віршованих перекладів українською мовою Давидових псалмів з Біблії; а
також український переклад "Слова о полку Ігоревім" з передмовою й
супровідними увагами; проза була представлена подорожніми нотатками
про Полтаву й Золотоношу; завершувала книжку праця "Листи про
Богдана Хмельницького до М. П. Погодіна", у якій автор полемізував з
творцем відомої псевдонаукової теорії про те, що Київська Русь була
заселена росіянами, а українці прийшли в Київську землю з-за Карпат після
її татаро-монгольського спустошення. Літературні твори друкувалися в
збірнику українською, а наукові російською мовами.
Друга кшіга мала назву "Украинец 1864 года" і за обсягом значно
поступалася попередній (40 с.); вона не містила в заголовку вказівки на
зв'язок з попередньою книжкою такої ж назви. М. Максимович надрукував
тут чоіири невеликі наукові статті; "Дещо про землю Київську", "Замітка
про землю Волинську", "Про литовського гетьмана князя Острозького" та
"Сказання про Межигорський монастир". Без підпису били надруковані
чотири вірші, стилізовані під усну народну пісенну творчість. За змістом
вони примикали до жанру історичних пісень, але в основі їх сюжетики -
сучасні політичні події. Пісня "Цар дає народу волю, а ляхи бунтують"
охоплювала власне всі найважливіші події 1863 року. Загальність щіх
творів, брак індивідуального погляду на історію спричинилися до того, що
М. Максимович не наважився їх друку вати під своїм підписом.
Друга книга збірника "Украинец" засвідчила, на жаль, вичерпання
організаторського потенціалу упорядника й автора. Він прагнув створити
щось на зразок персонального періодичного віщання, але для цього йому
забракло сил, здоров'я й коштів. Журналістський досвід М. Максимовича
дав швидше негативний результат: засвідчив неможливість існування
персонального наукового періодичного віщання, присвяченого проблемам
стародавньої історії, коли суспільство тягнулося до політично актуальної,
публіцистичної інформації. Цю ідею через десятиліття зреалізував Ф.
Достоєвськіш, розпочавши в 1873 році серію публіцистичних виступів у
журналі "Гражданин" під рубрикою "Дневник писателя", а з 1876 року
віщаючи під цією назвою свій персональний журнал.
144
Історія української журналістики XIX століття
Розділ тринадцятий
"Южньїй русский сборник" А. Метлинського
Біографія видавця. Загальна характеристика альманаху. Добірки віршів М.
Петренка й А. Могили. Поема С. Александрова "Вовкулака". Поеми А.
Макаровського "Наталя, або Дві долі разом" пш "Герасько, або Талан і в
неволі". Драна Г. Квітки "Щира любов, або Малий дорогиіе щастя".
Значення альманаху
Цей альманах був останнім проявом діяльності Харківської школи
романтиків. Він вийшов з університетської друкарні вже тоді, коли не було
між живими В. Каразіна й Г. Квітки, коли з міста виїхали М. Костомаров.
І. Срезневський, І. Петров. О. Корсун, І. Бецький. коли культурне життя в
місті завмерло на довгі роки й воно втратило значення столиці творення
української літератури. Видавцем альманаху виступив Амвросій
Лук'янович Метлинський.
На час виходу альманаху він був професором російської словесності
Харківського університету. Народився А. Метлинський 1814 року в
дворянській родині Гадяцького повіт)
1
на Полтавщині. У 1835 році закінчив
Харківський університет, 1843 року захистив у ньому магістерську
дисертацію "Про сутність цивілізації та значення її елементів" і зайняв
посаду професора. У 1849 році захистив докторську дисертацію ' Погляд на
історичний розвиток теорії прози і поезії". У 1849-1854 роках він працював
ординарним професором Київського університету, у 1854-1858 роках -
знову професором Харківського університету. Далі вийшов у відставку,
подорожував, жив у Женеві, Сімферополі, .Ялті, де й помер 1870 року.
Він був провідним діячем Харківської школи романтиків, серед
учасників якої було не так і багато тих. що мали видані свої твори
окремими книжками. Він же віщав у 1839 році збірку своїх віршів "Думки і
пісні та ще дещо", яку високо цінував Т. Шевченко. У листі до свого
харківського знайомого П. М. Корольова від 18 листопада 1842 року Т.
Шевченко писав з Петербурга: "Поклоніться, будьте ласкаві,
Метлинському. спасеть його Бог за його "Думки і ще дещо", тіль і
полегкості, що вони"
105
. А. Метлинський виступав під літературним
псевдонімом "А. Могила". Він глибоко знав українську мову, вона була для
нього рідною, він володів нею з дитинства, а не опановував у зрілому віці з
науковою чи літературною метою, як те робили його великі ровесники І.
Срезневськнй і М. Костомаров.
В українській культурі А. Метлинський відомий не лише як упорядник
"Южного русского сборника", але ще й як видавець кшіжки Л. Боровиковсь-
кого "Байки і прибаютки", яку віщав у Києві 1852 року з своєю передмовою,
та фольклорним збірником "Народньїе южнорусские песни". що вийшли в
Києві 1854 року. Авторитет А. Метлинського був закритий радянською
т
Шевченко Тарас. Лист до П. М. Корольова від 18 листопада 1842 р. //
Шевченко Тарас. Твори: У 5 т. - К.. 1979. - Т. 5. - С.240.
Михайлин .Л
наукою віднесенням його до пасивного (реакційного) романтизму. Але таке
чорно-біле бачення літературного процесу , що заґрунтоване в марксистській
концепції класової боротьби, нічого спільного не мас з справжньою
картиною літерату рного життя й було відкинуте вже наприкінці радянської
доби
106
. Сьогодні наспіла пора повернулися до постаті А. Меллннсь-кого.
вивчили його літературну, наукову й фольклористичну діяльність. Там с
багато цікавого й корисного. Залишив помітний слід цей діяч і в галузі
журналістики як видавець останнього альманаху харківських романтиків.
Віщання "Южного русского сборника" в 1848 році стід розглядати як
подвиг А. Метлинсь-кого. Після розправи російського царизму з
учасниками Кирило-Мефодіївського братства настав "великий,
десятилітній антракт в історії нашого духовного розвою" (І. Франко). А.
Метлинський на самому початку цього антракту заявив від імені
українських діячів: "Ми не знищені, ми є!" Тоді, коли були заборонені
твори Т. Шевченка. П. Куліша. М. Костомарова. А. Метлинський віщав
нову у країнську книжку. Високу оцінку їй дав Іван Франко. "Після трагедії
Шевченка і кирило-мефодіївців 1847 р. в українскій літературі запану вало
майже десятирічне мовчання. - писав він. - Кращі письменники відбували
заслання, багато з шіх розгубили свою первісну сміливість, решту ж на
мовчання прирекла цензура. Єдиним видатним явищем цього періоду є
"Южный русский сборник" Метлинського. вихід якого аж на п'ять років
затримала цензу ра"
10
. Альманах складався з п'яти частіш, які продавалися
як окремо, так і переплетені в одну книжку. Це було, власне, п'ять книжок,
зібраних під одну обкладинку. Кожна книжка містила великий
літерату рний твір, що й уможливлювало її окреме самостійне існу вання.
Перша частина відкривалася передмовою, у якій підводилася
теоретична база під потребу цього віщання. А. Метлинський як фахівець
викладав історію фольклористичної праці в Росії. "Після цього, завершав
він свій виклад. - стало зрозуміло всім, що нікчемні розмови про
самобутність і народність без вивчення її окремих сторін і деталей, і що ціле
сильне й багате своїми частинами, а частішії живуть і цвітуть тільки гірн
своему цілому, і що, поважаючи єв-ропейську просвіту і відчуваючи любов
до людства в цілому, не слід, однак, забувати ні себе самих, ні свого народу.
ні сім'ї, ні батьківщини якими обумовлюється коло й спосіб наших дій" (с. 7).
Далі А. Метлинський розмістив статтю "Правопис малоросійської мови або
наріччя", де запропонував свій спосіб писемної передачі української мови.
Далеко не все було прішнято в подальшому розвіггку. але без врахування цісї
праці не може бути створена історія українського правопису.
, Першу книжку "Южного русского сборника" склали дві великі добірки
ліричних віршів: "Думи та співи" Михайла Петренка та "Ду мки і пісні" само-
106
Див., наприклад, працю:Яценко М. Т. Українська романтична поезія 20 - 60
х років XIX ст. // Українські поети-романтнкп. - К.. 1987. - С. 5 - 36.
|0
" Франко І. Я. Українці // Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1984. - Т. 41. -
С.186.
Історія української журналістики XIX століття
го упорядника. V добірці А. Мет-линського. крім чотирьох його новнх роман
тичних віршів, був опублікований чеською мовою його вірш "Козацька
смерть'. переклад якого належав відомому чеському поетові Ладиславу Чела-
ковському. Це було нове в історії української альманахової журналістики.
Публікація перекладу вірша свідчила про зростання авторитету у країнської
літератури, яка набувала популярності в слов'янському світі, завойовувала
авлоригел. Саме це демонстру вав А. Метли-нськнй. друкуючи цей переклад.
Добірка віршів М. Петренка відзначалася тим. що тут було
опубліковано практично всю його відому спадщину, усього сімнадцять
віршів з дев'ятнадцяти, які дійшли досьогодні. Крім передруку вже
відомого з альманаху "Сніп" класичного вірша "Небо", тут уперше
побачив світ ліричний цикл "Слов'янськ", сповнений автобіографічними
мотивами вияв глибокої любові поета до рідного краю. Інші вірші
доповнювали вже відомий образ романтичного героя, самотнього,
високого в своїх почуттях і думках, пройнятого сумом, світовою
скорботою, але глибоко індивідуального у виявах свого болю і туги.
Твори А. Метлинського й М. Петренка відривали українську
літературу від бурлескної традиції, ще живої котляревщини.
спроваджували її в світ романтичних героїв та уявлень. Це був новий
ступінь розвигку у країнської словесності.
і»' другій частині "Сборника" була опу блікована велика поема Стефана
Александрова "Вовкулака, українське повір'я: Оповідання у віршах".
Починалася вона оглядом української літерату ри:
Лк Котляревський у Полтаві
Енейду гарно написав:
Тоді, із щирості к тій справі.
І з нас писати дехто став.
У Харкові Основ'яненко
"Патрет сатдацькнй" змалював:
"Марусю" ж нарядив гарненько
Так. що я зроду не віщав.
Іще про "Пана та Собаку"
Зложив Артемовськпй-Гулак;
Співав Могила про козаків.
Бо то с щирий наш земляк.
А Корсуна взяла охота
Український зв'язати "Сніп":
Пішла тоді усім робота:
В'язав його всяк чоловік.
Як вийшло дещо із печаті:
То всі ми раді так були.
.Як муха та сметані в хаті.
Очаків наче добу.ли [кн. 2, с. 5-6].
Ці приклади надихнули й автора. С'. Александрова, потрудитися для
української словесності й він створив поему "Вовкулака". .Як бачимо з
147
Михай.іин І.Л.
наведеного вступу, який може правити за досігть докладний виклад історії
початкового періоду української словесності, авторові не вдалося уникнути
бурлеску, ате й не вдатося цілком лишитися в його межах.
Для поеми обраний розгорнутий сюжет, узятий з народних
демонологічних оповідань. Героя "українського повір'я"' Володька
запрошено порядкувати на весіллі в сусідів, давати усьому лад і чинити по
предковічному закону. Він відмовляється запросити на весілля Параску
Колпаківну. бо про неї йде слава, нібито вона з відьомського роду. Параска
сприйняла це як страшну образу. Такою ж е її помста: вона перекидає
Володька на вовкулаку. .Ллє Бог зглянувся на Володимирові страждання і
через якийсь час повернув йому людську подобу.
Це віршоване оповідання мало стрімкий сюжет, було наповнене
багатьма колоритними персонажами, з етнографічною точністю
відтворювало українське весілля, але поруч з цим бурлескним матеріалом
використовувало романтичний фольклорний мотив - метаморфоз: ві
дображало не лише комічні, але й драматичні боки життя. Цей твір був усе ж
таки не топтан-ням на місці, не рухом у руслі вже відкритої й відпрацьованої
традиції, а просуванням уперед, до нових тем. стилів, бачення дійсності і
завдань української літератури. Це був типовіш твір епохи боротьби (а,
можливо, й мирного співіснування) котляревщини й романтизму.
Третя частина "Южного русского сборника" містила поему Михайла
Макаровського "Наталя, або Дві долі разом". В основі її сюжету - історія
кохання й одруження Панаса й Наталі, типових представників української
патріархальної дійсності. Панас - парубок із заможного чумацького роду.
Наталя - удовівна, біднячка. Вважають, що її батько загинув на війні з
турками. .Ллє насправді він не загинув, а потрапив у полон. Йому
присвячено другу сюжетну лінію поеми. Підготувавши втечу, він щасливо
дістався на батьківщину і з'явився в селі саме на доньчине весілля.
Від традиції тут була схильність до етнографічних описів;
новаторськими виглядали епічний спокій оповіді, відсутність у сюжеті
образу оповідача, наявність наділеного абсолютним знанням автора,
драматична напруженість батькової сюжетної лінії.
Через кілька років Пантелеймон Куліш у праці "Обзор украинской
словесності", що друкувалася на сторінках журналу "Основа" в І86І році,
розкритикувавши твори М. Гоголя за помилки у відтворенні українського
життя, як на взірець етнографічної правильності й точності вказав саме на
поему М. Макаровського "Наталя, або Дві долі разом". Критик
справедливо вказав на подібність ситуацій у даній поемі й у повісті М.
Гоголя "Сорочинський ярмарок", підкресливши, зрозуміло, при значно
меншому таланті М. Макаровського. його глибше знання українських
звичаїв, звичаєвого права й морального світу українського народу.
Четверта частина альманаху містила "повість у віршах" того ж М.
Макаровського "Гарасько, або Талан і в неволі". Попри легковажніш
заголовок, що налаштовував на бурлескні очікування, це була дуже
поважна романтична поема.
148
Історія української журналістики XIX століття
ЇЇ головний герой Герасим був сином заможних батьків, які. однак,
замість подарувати йому сите й спокійне життя, відправили його задля
науки на заробітки. Наш герой пішов на південь і найнявся на корабель до
грецького купця Під час подорожі за товаром судно попало в шторм і
затонуло, Герасим врятувався чудом, випливши на кавказький берег, де
потрапив у полон до черкеса Гамана. Тяжким було життя бранця, але в
нього закохалася сестра господаря Меріме. Коханці замислили втечу, у
здійсненні задуму їм допоміг грек Фока, який на своєму кораблі довіз їх до
Таганрога. Він виявився для молодих справжнім покровителем: подарував
молодим житловий будинок і крам, аби Герасим зміг розпочати свою
купецьку справу. Молодому купцеві таланило в торгівлі, він швидко
розбагатів, достойно віддячив Фоці, забрав до себе батька й матір.
Поема була написана досить вправним чотиристопним ямбом,
запозиченим М. Макаровським від "Енеїди" І. Котляревського, з гнучкою
передачею прямої мови, описом карколомних подій. Щасливу долю героя
автор витлумачував як винагороду за терпіння, слухняність, життя в
злагоді з людським і Божим законом.
Творчість М. Макаровського - забутого нині поета - була дальшим
кроком в розвитку української літератури, являла собою її цікаву,
оригінальну сторінку. Вона теж потребує сьогодні уваги й повноцінного
аналізу в контексті розвою національної духовності. Народившись у
Гадячі. М. Макаровський здобув освіту в Полтавській духовній семінарії,
після чого працював учителем у Гадяцькому повітовому училищі саме тоді,
коли в ньому вчився А. Метлинський. На час виходу "Южного русского
сборника" М. Макаровського вже не було між живими (роки його життя:
І783-І846). Публікація двох його поем, написаних в останні роки життя -
перша в І844. друга в І846, - стала знаком подяки від учня вчителеві,
сприяла появі в українській літературі нового імені. Важко сьогодні робити
більш-менш вірогідні припущення про те, чи взагалі були б збережені для
читача поеми М. Макаровського (як до речі й С. Александрова), якби не їх
публікація в альманасі А. Метлинського.
У кінцевій, п'ятій книзі "Южного русского сборника" друкувалася
драма Грицька Основ'яненка (Григорія Квітки) "Щира любов, або Милий
дорогше щастя: драма, виложена з бувальщини". Це призабута драма Г.
Квітки, затьмарена славою його комедій "Шельменко-денщик" і "Сватання
на Гончарівці". які й сьогодні живуть активним сценічним життя. Про
"Щиру любов" цього не скажеш. Але саме ця драма відповідала естетичній
програмі автора "Марусі", тобто його настанові на творення поважної,
здатної зачіпати найглибші людські почуття української літератури.
З драмату ргічних творів Г. Квітки "Щира любов" найближче стоїть до
ідеалу сентименталізму, насичена властивим цьому напрямку
мелодраматизмом. Дія п'єси відбувається на знаменитій Гончарівці в І770
році. Між українкою Галочкою, донькою Харківського обивателя
Таранця, і росіянином, офіцером Зоріним спалахує глибоке кохання. Зорін
з великою повагою поставився до коханої та її сім'ї, він навіть у ду мках не
149