Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайлин І.Л
якому протистояла "ЛастівкаАле ці твори мали виразний розважальний
характер, містили повчальний зміст, були розгорнутими ілюстраціями до
народних приказок чи анекдогів. V "Пархомовому сніданні” розповідаюся,
як дотепна Настя, що була попереду наймичкою в місті, одружила на собі
ду рного парубка Пархома. прибрала до ру к його майно, господарство, а
його тримала в домі за наймита. Пархім випросив у неї три шаги, абгг
кугигти ласощів, але цих грошей вистачггло лише на купку корінців хріну.
"Бачили, чортові очі. що купували. їжте ж!” - примовляв Пархім, запихаючи
корінці до рота. Глузування над дурнем було традиційно дія Г'. Квіткгг
подано на тлі розкішно описаних картин українського хатнього побуту ,
родинного жігття. ярмаркової метушні. Була в цьому оповіданні і глибша
ідея неспроможне багатство зробити людину щасливою чи розумною.
Твір "На пушення як зав'язано” являв собою взаг алі мініатюру, у якій
висміювалась людська жадібність. Ненажера Хома з'їв протягом дня на
пушення тижневий раціон, але все одно шкодував, що не подужав доїсти ще
кілька вареників.
Зате повість "Сердешна Оксана” представляла сентиментально-
реалістичний напрямок в творчості першого прозаїка нової української
літератури, розвивала традицію "Марусі” і стала, як і ця. попередня,
повість, програмовою дтя Г. Квіткіг.
У повісті "Маруся” зображувався патріархальний, герметично
замкнутий світ українського села. У повісті “Сердешна Оксана” -
зруйнування цього міцного одвічного світу сггломіць привнесеним у нього
російським елементом. Шістнадцятирічна донька заможної удови Веклгг
Ведмедггхгг. Оксана, мріяла вирватися з селянського світу і завдяки своїй красі
знайти собі пару серед паиггчів або хоча б куіщів чи гюповпчів. У цьому, за
логікою автора, по.іягає той її внутрішній гріх, який і тягне за собою тяжку
спокуту . Недарма навіть матір розуміє неприйнятність її думок і мрій. "Се
тобі смущеніє від нечистого. Господи нас борони від нього! - говорила вона
дочці. - Гляди тільки, щоб тебе сі думки не завели в погибель (...)” Оксана
відмовляє усім парубкам, що сватають її, бо вони, бачте, мужики, а вона з
своєю красою хоче в пані вискочити. Під тиском матері вона погодилась
вийти заміж за Петра, заможного пару бка, ате попросила відстрочки до осені.
Тоді якраз розмістили в сеті полк солдатів. На красуню Оксану накинув
оком їхній старшина капітан. Оксана закохатася в нього. Для у країнської
дівчини, що у вібрала в себе моратьний світ свого народу, кохання невіддільне
від одруження. Оксана, довірлггва й щира, навіть не припускає, що росіянин-
москать, присягаючись їй у коханні, може скривдгпи її. А капітан чинить саме
так: вігкрадає Оксану. обіцяючи нібігго повезти її до вінця, відвозггть в інше
сет о, куди переміщається полк, підпоює і п'яну гваттуе. перетворює Оксану на
наложницю. Вже й хлопчик народився в Оксани, набридта вона капітанові,
підслухала якось вона його нахвалянггя: або звінчати її з своїм денщггком, або
програтгг комусь з офіцерів у карти; і внрігшгла тікати. їй допомагає
годувальниця Дмитра. її хлопчика, перевдягтися та інсценізувати своє
самогубство. Втеча вдагася. Оксана нриходггть у своє село.
110
Історія української журналістики XIX століття
Ще на околиці вона зустріла того парубка Петра, що й досі не
одружився. Він і розповів їй про материну долю: вона знищена цілком
доччиною втечею, занепала морально, перестала займатися господарством,
тяжко захворіла, живе вона зараз у сусідах, навіть своєї хати не має. Великий
душею Петро відразу запропонував Оксані вийти за нього заміж, щоб
покрити її гріх і не пустити її на посміх односельцям. Але Оксана відмовилася
прийняти так£ жертву. Матір пробачила її, примирив її з дочкою онук. В
епізоді примирення знову виникає мотив спокути за гордощі: "А якби ти не
гордилася та не думала, щоб буллі за паном, а вийшла б за мужика, от хоч і
за Петра, що дуже мені у пригоді сл ав без тебе, то було б усе не те... ”
Петро й далі залишається вірним своєму першому коханню, пропонує
Оксані одружитися. Вона не дає згоди, а пропонує звернутися за судом до
своєї Міітері. Стара Векла стала на бік доньки: як не хотілося бачити їй
славу дочки покритою, але людський поговір може спричинитися до того,
що він зненавидить жінку: тому вона пропонує: будь Оксані за брата. І
Петро приймає мудрий суд старої матері, оголошує Дмитрнка своїм сином,
усіляко допомагає матеріально коханій. Купили вони двір і хату, "і жили
собі, хвалячи Бога милосердного”.
Епілог повісті "Сердешна Оксана” подібний до заключного епізоду
Шевченкової “Катерини”. Через село проїздить капітан, зустрічає свого
сина. Петро, що був тут. розповідає йому про Оксанину долю. "О. да плут
будет матьчик, тільки й сказав капітан. - Увесь у меня”. Дав йому
гривеника на горішки та й поїхав собі. Оксана відібрала в сина монетку та
й викинула її через вікно на вулицю.
Два видатних творн у країнської літератури про експансію російського
елементу в український світ були написані незалежно один від одного, хоча
не виключена й вірогідність того, що Т. Шевченко міг читати “Сердешну
Оксану” серед Гребінчиних паперів у С.-Петербурзі. У 1940 році Т. Шевченко
надіслав щойно видрукуваний "Кобзар” до Харкова з якимсь товаришем, що
несу млінно поставився до свого дору чення: Шевченків лист взагалі загубив,
а книжку передав, істотно загаявшись. Г. Квітка розповів Т. Шевченкові про
це в листі від 23 жовтня 1840 року: “От така-то кумедія лучилась з Вашими
письмами! А книжку як розгорнув, дивлюсь - “Кобзар”, та вже дуже
вичитаний”
85
. Розглядаючи Шевченкові твори. Г. Квітка спиняється на поемі
про жіночу долю. “А що “Катерина, так так що Катерина! Гарно, батечку ,
гарно! Більш не вмію сказати. От тако-то москалики-военні обдурюють
наших дівчаток! Списав і я '"Сердешну Оксану”, от точнісінько як і Ваша
“Катерина”. Будете читати, як пан Гребінка вндрюкує.-Як то ми одно думали
про бідних дівчаток та про бузовірових москалів... ”
86
Повість Г. Квітки в системі творів альманаху “Ластівка” виглядала
програмовою. Вона була суголосною з тією програмою протиставлення
російської і української книг (а ширше - й культур), що була заявлена в
85
Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібр. творів: У 7 т. - К., 1981. - Т. 7. - С. 267.
86
Там само.
111
Михайлин І.Л.
Гребінчиному всту пі. Це був один з провідних творів Г. Квітки. На відміну
від Т. Шевченка він не доводить до-трагічної розв'язки конфлікт у країнської
дівчини й російського офіцера, але утверджує міцність моральних засад
українського життя, показу є можливість в ньому за умов доброї волі й
бажання повернення до патріархального, перевіреного віками, а відтак і
вічного ідеалу, що може бути окреслений поняттями: Бог. господарство,
родина. Це був. безумовно, головний твір "Ластівки”. Не виключено, що
задум Шевченкової “Наймички” (1845) виник невдовзі під впливом
Квітчиної "Сердешної Оксани”: адже в поемі йшлося про повернення
матір’ю своєї позашлюбної діггини до первісних цінностей українського
світу, тобто ще далі продовжений сюжет, який під впливом життєвих
обставин спільно розвивали Г. Квітка у прозі, а Т. Шевченко в поезії.
Надрукований наприкінці альманаху "уривок з казки” "Циган” був літе
ратурним дебютом П. Куліша як українського письменника. Його твір мало
чим різнився від фольклорних записів і може бути віднесений принаймні до
етнографічної прози. У його основі - народний анекдот про п'яного цигана,
якого непритомного пан наказує забрати в горниці, нарядити паном, викону
вані всі його накази, а потім знову ж непритомного від пиятики повертає на
старе місце. Прокинувшись, циган намагається по-старому віддавати накази
й вимагати послуху, звикнувши за один день були паном. Демонстрація
дотепності героїв, народної вигадки й спостережливості, гарна у країнська
мова відзначають це оповідання, у якому’ марно шукати глибшого змісту.
Завершувала книжку-альманаху післямова упорядника Є. Гребінки. У
ній утримувався мотив російсько-українського протистояння,
започаткований у передмові. Хотів пустити до читачів книжку зимою,
розповідав упорядник, але як стали москалі в друкарні її складати, то
загаяли до весни. "Чи ви повірите, що над одним листиком та б'ються
тиждень або й більше”. Вже на Україну й ластівки вертаються, несучи на
крилах весну . Тому й упорядник назвав свій альманах " Ластівкою” - "нехай
летить до вас, нехай собі щебече по хуторам” (с. 379). У символічній формі
автор висловлював надію на наступне піднесення й розквіт української
літератури: незабаром прилетять солов'ї, тоді хто стане слухати ластівку.
З бурлескної стилістики, просторічного базікання упорядника з
читачем у передмові й післямові виростав усе ж образ українського
патріота, свідомого своєї гідності, окремішності від російського світу. Він
усвідомлював потребу розвитку у країнської літератури як обов'язкової
фу нкції духовного життя великого й талановитого народу.
Є. Гребінка в альманасі "Ластівка” виконав поставлені перед собою
завдання: дати книжку для читання, яка б всебічно задовольнила смаки
українського освіченого читача, дала йому і прозу, і поезію, і фольклорні
записи. Багато творів '"Ластівки” увійшли в історію української літерату ри,
склали її золотий фонд. Книжка продемонструвала великі можливості
українського слова, його здатність обслуговувати духовне життя великого
народу. Альманах став невеликою компенсацією за провалену В.
Бєлінським справу видання у країнського часопису.
112
Історія української журналістики XIX століття
Побачивши, якою художньою силою володіє "Ластівка" і якої
популярності набуває українська книга, видана в Петербурзі, російський
критик відгукнувся в “Отечественных записках" (1841. № 6) рецензією, яку.
ні слова не сказавши по суті аналізу зібраних у "Ластівці’’ творів,
перетворив на маніфестацію своєї ненависті до української літерату ри.
На його думку. вона просто не мас права на існу вання. Не існує самостій
ної мови, якою може створюватися повноцінна література. "Ми маємо повне
право смзатн що тепер уже немає маторосійської мови, а є обласне мало
російське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні до них обласні
наріччя”
8
. Друга теза, що д ія В. Бєлінського обгрунтовує неможливість існу
вання української літератури, полягає у відсу тності дтя такої літератури чи
тача. Письменники пишуть для публіки, публіка - це освічений клас суспільст
ва. немає української освіти - значить немає й української публіки. Писати
українському письменникові ні дтя кого. Третій аргумент В. Бєлінського
полягав у тому, що для у країнської літератури відсутній повноцінніш предмет
ху дожнього відображення. .Адже це селянський світ, а "му жіщьке життя саме
по собі мато цікаве дтя освіченої людини”
88
. Навівши два уривки з "Ластівки"
- з повісті "Сердешна Оксана” та передмови "Так собі до земляків” В.
Бєлінський, не зрозумівши ні задуму книжки, ні змісту цитованих текстів,
принизився до брутальної лайки: "Гарна літерату ра, яка тільки й дихає, що
простакуватістю селянської мови та дубоватістю селянського розуму”
89
.
Рецензія В. Бєлінського на "Ластівку” остаточно розвіяла всі сподівання
українських діячів на співробітництво з передовими демократичними
російськими силами в справі розвитку у країнської журналістики.
Значення ж атьманаху "Ластівка” виходило далеко за межі просто появи
чергової української книжки. Альманах являв собою антологію тодішньої
української літератури, до нього було відібране все найкраще, художньо
вартісніше з того, що існувато тоді в українському письменстві. "Ластівка”
засвідчила прощання з котляревщиною. яка ще не була остаточно подолана,
але вже витіснялася могутнім потоком романтичних та сентнментатьних
творів. Тут рішуче була заявлена ідея української самобутності. Самотній до
часу голос Г. Квітки, з його гаслом непідлеглості української творчості суду
російських критичних авторитетів, необхідності в українському слові
реалізації духовною життя українського народу, був гідно підхоитений і
виголошений зі столиці держави Є. Гребінкою. ’Ластівка” мата значно
вищії! художній рівень, ніж попередні (а почасти й наступні) українські
альманахи, набу ла широкого поширення, авторіпет серед читачів, а відтак на
боротьбу з українським словом піднялася російська критика. Це був перший
український аіьманах. виданий у столиці імперії, що сприяло його
попу лярності, поширенню й авторитету
7
. Діяльність в справі його збирання й
упорядку вання можна вважати жу рналістським подвигом С Гребінки.
г
Белинский В. Г. Собр. Соч.: В 9 т. - М.. 1979. - Т. 4. - С. 417.
88
Там само.
89
Там само. - С. 418.
113
Михайлин І.Л.
Розділ одинадцятий
Харківські альманахи О. Корсуна “Сніп” та
І. Бецького “Молодик”
Харківська школа романтиків на початку 1840-х років. Загальна
характеристика альманаху “Сніп ”. Історична трагедія М. Костомарова
“Переяславська ніч” та його поетична добірка на сторінках альманаху. П.
Кореницький та його “сатирицька поема” “Вечерниці”. М. Петренко та
його цикл віршів “Думки ”, символіка в ньому небесного і земного. І. Бецький
та його участь у творенні української журналістики. Загальна
характеристика альманалу “Молодик”: хронологія, композиція. З.чіст
першого тому. “Малоросійський відди ” другого тому, твори Г. Квітки, Т.
Шевченка та ін авторів. Характер і зміст третього тому. Своєрідність
четвертого тому. Значення альманаху “Молодик”
Тимчасом у надрах Харківської школи романтиків зріли нові задуми.
Від часу виходу “Утренней звезды” склад українського гуртка істотно
змінився. Ось як описує культурне середовище в Харкові Микола
Костомаров у своїй “Автобіографії”: “У цей час я зблизився з гуртком
молодих людей, так само, як і я, відданих ідеї відродження малоруської
мови і літератури; це були: Корсун, молода людина, вихованець
Харківського університету’, родом з Таганрога, син досить заможного
поміщика; Петренко, бідний студент, уродженець Ізюмського повіту,
молода людіша меланхолійного характеру, що в своїх віршах майже
завжди зверталася до місця своєї батьківщини, до свого родинного
становища; Щоголев, студент університету, молода людина з великим
поетичним талантом, який, на жаль, рано випарувався; його жвава уява
найчастіше відлітала в старе козацьке життя; Кореницький, сільський
диякон, у його віршованій поемі “Вечерниці” помітна сильна схильність до
сатири і вплив “Енеїци” Котляревського: власне його твір написаний тим
же розміром і стилем, що й “Енеїда”; нарешті, семінарист Писаревський,
син священника, що вже написав по-малоруськи і видав драму "Купала на
Івана”; ця молода людина володіла добре мовою, вірші його були
правильні й дзвінкі, але великого творчого таланту він не виявляв. Корсун
затіяв ввдання малоруського збірника (“Сніп”) і наповнив його віршами,
як власними, так і своїх співробітників (,..)”
90
.
За виключенням деяких помилок (О. Корсун родом не з Таганрога, а з
села Богдановська Антипівка, тшер Ростовської обл.; а драма “Купала на
Івана” наткана не семінаристом Петром Писаревським, а його батьком
Степаном, що був українським письменником і виступав під псевдонімом -
Стецько Шереперя), в цілому картина літературного життя Харкова на
початку 1840-х років відтворена вірно. Слід лише додати, що альманах “Сніп”
не був першим після великої перерви віщанням романтиків, йому передували
90
Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. - К., 1990. -
С. 453 - 454.
11 А.
Історія української журналістики XIX століття
окремі українські книжки М. Костомарова (Ієремії Галки) "С.'ава Чалий”
(1838). “Українські балади" (1839), "Бігка'’ (1840); А. Метлинського (Амвросія
Молиш) "Думки та пісні та ще дещо" (1839); самого О. Корсуна Українські
повір'я” (1840). На цьому тлі задум нового альманаху не виглядав якоюсь
надзвичайною подією, а випливав з потреби опублікувати розрізнені твори та
добірки віршів, які кількісно "не тягнули” на видання окремими книжками. За
винятком М. Костомарова та О. Корсуна решта учасників альманаху так
ніколи й не спромоглася на свої окремі книжки, а публікації' в "Снопові”
лишилися почасти найбільш значним иредстааленням їхнього доробку.
Альманах "Сніп” мав підзаголовок; “Український новорічник”, тобто
книжка для читання на новорічні святки. _Як бачимо, думка про потребу
дати читачам український збірник для розважань у довгі зимові вечори,
навідала не самого С. Гребінку в Петербурзі. У відповідності до образу
снопа, винесеного в заголовок, упорядник так окреслив свою роль:
“Скрутив Олександр Корсун”. Після заголовку багатозначно додавалося:
"Рік перший”, що передбачаю перетворення альманаху на періодичне
видання. Збереглися свідчення про те. що О. Корсун планував видати
другий том свого збірника, але задум цей лишився нездійсненим.
Головним автором альманаху “Сніп” слід вважати М. Костомарова,
який заповнив своїми гворами трохи менше третини книжки. Відкривався
альманах публікацією віршованої трагедії "Переяславська ніч”, яка несла на
собі виразні сліди експериментаторства, була спробою адаптації на українсь
кому грунті поетики й стилістики Шекспірових хронік. Це була перша в укра
їнській літературі віршована історична трагедія, що руйнувала близький до
котляревщиші жанр комічної опери - п'єси з сучасного побуту, у якій мело
драматичніш конфлікт поставав у супроводі ненав'язливого й неущипливого
гумору, а діалоги героїв були перемежовані їхніми співами й танцями.
Історіософська концепція Харківської школи романтиків, сформована
в значній мірі самим М. Костомаровим, містила в собі як головний
компонент уяалення про козацьку добу. Україна розглядалася як козацька
держава, тим паче, що й практично весь наявний корпус історичних
фольклорних творів стосувався цієї епохи. Саме тому лідер школи, який,
щоправда, на цей час занурився в наукову працю, був запрошений на
кафедру славістики Харківського університету й перебував у закордонному
відрядженні, замисливши віщання українського історичного фольклору,
прийняв для публікації заголовок “Запорожская старіша”.
Закономірно, що М. Костомаров, прагнучи зробити свій посильний
унесок у становлення нової української літерату ри, обрав за сюжети для своїх
драм козаччину. Розуміючи величезну роль театру для виховання
національної свідомості, він береться за створення історичного репертуару
для нього. Його надихають два приклади. Перший - І. Котляревського й Г.
Квітки, які за відсутності національного театру все ж таки писали твори для
нього, намагаючись у такий спосіб викликати й стимулювати появу
у країнського театрального мистецтва. Другий - художній досвід Шекспіра й
- зовсім близький у часі - Шіллера як творців вагомої історичної драмату ргії.
115
На самому початку літературної біографії М. Костомаров створив дві
історичні драми: "Саву Чалого", що вийшов окремим виданням в 1838 році,
і "Переяславську ніч", першодрук якої відбувся в альманасі "Сніп”. Обидві
вони лишилися яскравими фактами в його доробку і літератури українського
романтизму в цілому. Ідея українського національного визволення постає
центральною в обох творах. Автор, власне, прагне дослідити ті причини, що
унеможливили здійснення цієї' історично справедливої вимоги народу
7
. Звідси
глибокий аналіз внутрішньонаціональних конфліктів, внутрішньородинної
конфронтації, моделювання ситуацій, у котрих ідеал особистої свободи
домінує над загальнонаціональними інтересами.
Починаючи з епіграфів і перших монологів трагедії "Переяславська
ніч”, доля України опинялася в змістовому центрі п'єси. Діялося в 1649 році
у Великодню ніч у Переяславі. До міста прибув отаман Лнсенко, що привів
п'ятитисячний козацький загін з наказом Хмельницького визволити місто
від ляхів. Здавалося б, усе віщує успіх, утиски поляками українського люду
й православної віри такі очевидні, що кара мусить прийти неминуче. Але
знову внутрішні суперечності розривають українську громаду. Лисенкові
протистоїть отець Анастасій. що пунктуально дотримується Христових
заповітів: підставляє польському офіцерові після удару й другу щоку,
закликає паству до християнського терпіння й смирення. В іншому аспекті
Лисенкові протистоїть і його сестра Марина, закохана в поляка,
переяславського старосту .
Марина сама - глибоко трагічний персонаж. Намагаючись поєднати в
собі кохання до поляка й любов до України, вона приходить до висновку
про трагічну несумісність цих двох начал: її доля - або померли з коханим,
або піти в монастир, відмовившись від усього мирського в цьому житті.
Отець Анастасій все ж виблагав у Лисенка пощади для ворогів, той
піддався смиренським настроям священника і... заплатив за це життям. Лк
тільки староста був звільнений, він підняв шаблю на Лисенка, у двобої вони
дістають смертельні поранення й помирають. Ідейна перемога о. Анастасія
обернулася трагедією для героїв і всього народу.
Новаторство першої в українській літературі історичної трагедії
"Переяславська ніч” полягало в тому, що доля народна, доля батьківщини
була в ній життєвим осердям інтересів і змагань героїв, відсутність
консолідуючого начала в національній свідомості тлумачилася автором як
джерело національної трагедії. П’єса була позбавлена оперетковості й
етнографізму, які ще довгий час навіть у театрі корифеїв визначали
специфіку української драми. М. Костомаров пропонував театрові
поважний трагедійний твір, присвяченгш центральній, з його погляду,
проблемі історичного буття української нації, але за відсутності
національного театру шлях їй на сцену було перекритої тому й немає
відомостей про її сценічне втілення.
Вже після смерті М. Костомарова саме упорядник альманаху "Сніп” О.
Корсун переклав трагедію "Переяславська ніч” російською мовою. Це
сталося в 1886 році. Цей факт - ще одне свідчення , значимості
Михайлин І.Л.
116
Історія української журналістики XIX століття
драматургічного доробку М. Костомарова. Драма "Переяславська ніч” і
сьогодні не позбулася свого акту ального зву чання, публікація такого твору
підносила й значення альманаху в цілому.
На відміну від драматичного твору, вірші М. Костомарова не
відзначалися ху дожньою довершеністю. Тут він опу бліку вав свої віршовані
переклади з Д.Г. Байрона (цикл "Єврейські співанки") та "Краледворського
рукопису”. Сам факт появи українською мовою творів не лише російської
чи польської, але й інших літератур, безперечно мав велике значення. Тим
більше, що М. Костомарову було чу же прагнення наблизити іншомовні
твори стилістично до котляревщини, як те помічаємо в П. Гулака-
Артемовського й почасти в Є. Гребінки. Але міра володіння українським
віршем у М. Костомарова була невисокою. Він дозволяв собі лексичні
помилки, неправильно вживав наголос, від чого псувався ритмічний лад
віршів, недбало римував. V цілому справедливо Павло Грабовськнй значно
пізніше писав про те, що наш славний історик М. Костомаров був
"невдалим поетом” Ієремією Галкою і писав "неможливими віршами”
91
.
Набутком віршової частини альманаху "Сніп” була публікація
"сатирицької поеми” Порфира Кореницького "Вечерннці”. талановитого
українського поета, від якого залишилося всього чотири твори, а за його
жіггтя з них друкувалося лише два. "Вечерниці”. найбільший твір П.
Кореницького. засвідчив його яскраве поетичне обдару вання, обізнаність в
у країнській літературі того часу. Його, безу мовно, слід вважати ще одним
представником котляревщини. але представником талановитим, здібним
успадкувати найкращі риси насліду ваного оригіналу.
У 1919 році в Харкові, у щойно заснованому видавництві "Рух”, вийшла
єдина книжка ГІ. Кореницького, куди були зібрані усі його твори. Вихід
книжки загаявся через економічну руїну. Обкладинка з колоритним
малюнком була виготовлена заздалегідь, ще 1918 року. Коли книжка
з'явилася на її обкладинці й титульному листі виявився різний текст випадок
не такий і рідкісний в українському книгодрукуванні. На обкладинці було
надруковано "Вечерниці та інші твори ГІ. Кореницького” (X.. 1918). а на
титульному листі - "П. Кореницький. Твори” (X.. 1919). Автор статті про П.
Кореницького в “УЛЕ” М. М. Павлюк подав ці два заголовки як назви двох
різних книжок
92
. Що ж. і таке буває, коли книжки не тримати в руках.
Але для дослідників ця книжка цікава не тільки тим, що зібрала докупи
всі твори забутого й маловідомого автора, але й тим, що передмову до неї
написав М. Ф. Сумцов. На його авторитетну думку ми й пошлемося,
відзначивши, що фактичний матеріал науковець узяв з статті ГІ.
Грабовського про П. Кореницького, що була опублікована в журналі
"Зоря” (1894. №6).
91
Невідома редакція статті Павла Грабовського про Порфирія Кореницького.
Передмова, публікація і примітки Є. Нахліка // Збірник Харківського історико-
філологічного товариства. - X., 1995. - Т. 5 (Нова серія). - С. 185.
92
Українська літературна енциклопедія. - К. 1990. - Т. 2. - С. 566.
117
Михайлин І.Л.
Розглянувши твори поета, М. Ф. Сумцов помітив у них невдале
моралізаторство. “Слабенький філософ, Кореницький. яко поет, стоїть
високо, - відзначив науковець. - Його мова гостра, гнучка, барвиста.
Подекуди зустрічаються москалізми, яких чимало взагалі у слобідських
українських письменників, в тім числі у самого Квітки-Основ'яненка,
доброго знавця української мови.
“Вечорниці” Кореннцького в “Снопі” яскраво виділяються, як
найбільший і найкращий поетичний твір. Вірш ллється рухливим
струмочком, дзвінкий і прозорий. Вплив “Енеїди” Котляревського
очевидний; він відбився на куплетній формі вірша і на розмірі вірша, а далі
в самому змісті. Кореницький, слідуючи за Котляревським, впав у
псевдоклясичний шарж; він клика на допомогу собі Орфея. робить його
гультяєм-п’яничкою, бере у його бандуру, щоб самому грати на
вечорницях, взагалі кепкує і глузує з славетного поета”
93
. Пригоди бурсака
на вечорницях, з описом страв і напоїв, танців і молодіжних розваг,
жениханням оповідача до господарки, оспівуванням побаченого на
Орфеєвій кобзі, - усе це подавалося колоритно, барвисто, хоч і не
бездоганно, не без перебільшень.
У цілому ж думка М. Ф. Сумцова про “Вечерниці” як найбільший і
найкращий поетичний твір усього альманаху сприймається й сьогодні без
заперечень. Тим паче, що далі в книзі “Снопа” були представлені як автори
ціла родина Писаревських: батько Степан, син Петро і навіть матір Марта.
Попри плідний у кількісному відношенні доробок цієї родини, особливо
Петра, творів якого надруковано тут найбільше, художній рівень їхньої
поезії залишав бажати кращого.
Зате відкриттям альманаху став літературний дебют у ньому
малоплідного, але талановитого поета-романтика Михайла Петренка.
Свого часу Максим Рильський, розмірковуючи над кількісно невеликим
доробком іншого українського поета Володимира Самійленка, запитував:
“Хто визначив, скільки саме рядків має написати поет за своє життя? - і на
це непросте запитання відповів так: - Від французького поета Антуана
Арно перейшов у віки тільки одіш вірш про листок, що зірвався з дерева, -
і вде той вірш, котиться той листок у дальші віки... Спасибі й за те
Антуанові Арно, як спасибі безсмертному Грибоєдову за його єдине “Горе
від розуму” (хто знає інші, досить численні, твори Грибоєдова?) -
незрівнянно більше спасибі, ніж “другові” Грибоєдова Булгаріну за його
друковані стоси... ” (підкреслення М. Рильського. - І. М.)
94
.
Від М. Петренка залишилося біля двадцяти віршів, але його творчість
назавжди ввійшла в історію української літератури, а окремі вірші стали
народними піснями, причому складають активну частину репертуару, що
співається й нині. В альманасі “Сніп” були опубліковані вперше сім віршів
93
Сумцов М. Порфирій Кореницький // Кореницький П. Твори. - X., 1919. - С. 6.
94
Рильський М. Т. Володимир Самійленко // Рильський М. Т. Зібр. творів: У 20
т. - К„ 1986. - Т. 12. -С.97. ,
118
Історія української журналістики XIX століття
цього поета, між ннмн й ті. що вважаються сьогодні першорядною
класикою: “Дішлюсья на небо...”, “Вечірній дзвін”, “Туди мої очі...”
М. Петренко “посів своє, окреме місце в історії літератури”
95
, вважає
автор глибокої статті про його творчість Ю. В. Шевельов. У добу, яка
увійшла в історію під знаком Шевченкового генія, він наважився бути
інакшим, іти в літературі своєю стежкою. Романтизм Т. Шевченка
репрезентує всеукраїнця. потужну хвилю національної історіософії,
активізує минуле, щоб закликати до майбутнього. Романтизм М. Петренка
камерний, репрезентує приватного індивіда, який дуже загально висловлює
свої почуття» але тому вони й упізнаються багатьма читачами як свої
власні. В іншій праці Ю.В. Шевельов зазначає: думи Петренкові
"зосереджені в поетовій душі, воші плекають ідею приреченості людини,
людини універсальної і долі універсальної. Концепції національної
романтики тут протиставлено концепцію заглиблення до власної душі”
96
.
Для добірки віршів М. Петренка в альманасі “Сніп” був центральним
образ неба. Недарма пізніше він з кількох творів згодом сформує цикл під
такою назвою. Небо для М. Петренка - не просто місце, де кінчається влада
й суд людей, не існують соціальні стосунки, місце індивідуальної свободи й
волі, що протистоїть людському суспільству. Небо постає як символ вічної
краси й гармонії, царство Бога, а відтак і абсолютної справедливості. Там
панує “небесна музика”. Тому ліричний герой М. Петренка прагне
полинути туди, мріє про втечу від лихої сирітської долі під захист вічної
краси й Божої справедливості.
У кількох віршах - “Вечірній дзвін”, “Брови”, “Гей, Іване, пора...”,
“Туди мої очі... ” - розвивалася тема кохання. Але кохання сприймалося
поетом як ще одні кайдани (можливо, найтяжчі), які мають прикувати людину
до землі, суєти соціуму й розлучити з небом. У дотепному вірші “Брови”
парубок скаржиться на свою красу, яка робить його популярним серед дівчат.
Ох наскучила мені
Ся за брови плата -
Тільки з хати, тут гляди:
Де взялись дівчата! (с. 181)
Та ліричному герою не потрібне кохання, він наперед зрікається його.
Він обіцяє втекти від надокучливих дівчат, сховати від них свої чорні брови
- воші й виступають тут знаком краси людської. Натомість він прагне
присвятити себе красі небесній:
В небо ясне я влюблюсь.
Мов в тую дівчину;
Горем з вітром ПОДІЛЮСЬ
В буйную годину (с. 183).
95
Шерех Юрій. Інший романтик, інший романтизм // Шерех Юрій. Третя
сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. - Балтимор - Торонто, 1991. - С.ЗО.
96
Шерех Юрій. Критика поетичним словом // Шерех'Юрій. Пороги і Запоріжжя.
- X., 1998. -С. 9.
по