Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михай.іин І.Л.

На завершения книжки друкувалося оповідання М. Номиса "Дід Мина

і баба Мнннха" теж виконане у фольклорно-розповідному дусі з

настановою на зображення гармонійності українського світу, точного

відтворення етнографічних дета леї і. розвитком моралізаторської ідеї.

До багатьох розділів ГІ. Куліш написав коротенькі літературно-

критичні нариси про письменників. За взірець тут може правити вступна

стаття до Гребінчіпюї добірки байок. Представляючи Є. Гребінку читачеві.

II Куліш вказав на його талановитість, визначне місце в українській

словесності. Приказки найкраща частина його доробку . "Коли рівняти їх

і до сусідньої словесності, то навряд чи с в їй кращі приказки од

Гребінчиних. а тільки що московські дзвони голосніші од наших" (с. 41). -

резюмував кріггнк. Така композиція збірника, тобто публікація художніх

творів у су проводі літературно-критичних заміток, була продуктивною й

виправданою. Саму ідею упорядник запозичив з "Южного русского

сборника", але розвину в її. пішов далі..Якщо А. Метлинськпй обмежив свої

завдання викладом лише біографічних відомостей про авторів

опублікованих далі художніх творів, то П. Куліш виконав складніше

завдання дав стислі, але часто дуже точні, одягнені в афористичні словесні

формули критичні оцінки, вписав авторів у ширший літературний конгекст

розвіпку у країнської літератури.

Програмовий характер мала і вступна стаття до альманаху "Передне

слово до громади (Погляд на у країнську словесність)", наповнена багатьма

дорогими для П. Куліша ідеями. Український читач, твердив упорядник,

повинен задовольняти свої духовні потреби не за допомогою сусідніх

літератур, а своєї рідної словесності. Причому позиція автора була далекою

від культивування національної замкнутості, від пропозицій виключити

художній досвід інших народів з своїх аласннх духовних шукань. "Нехай

чигають і Пу шкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном. Шіллером і

Мінкевнчем. - писав II. Куліш. - Ми й самі всього того доволі

поначитувались і вже сказати, що насмакувалися. Тілько ж бо у гостях,

кажуть, добре, а удома ще лучче. Побенкетувавши на тому пишному

чужоземному бенкеті, рвемося ми тепер, мов із неволі, у рідні ссла, степи й

луги. Там нам любо, там нам здорово і на серденьку легко!" (с. VIII).

Розпочав писати народною українською мовою І. Котляревський.

Його "Енеїда" примусила читача реготати, "і той регіт був - найстрашніша

проба нашому писаному слову українському" (с. XV). П. Гулак сміявся

іншим сміхом, але це був розвиток традиції І. Котляревського. Але

прийшов Г. Квітка зі своєю "Марусею" і змінив становище в українській

словесності. "Квітчина пам'ять буде свята вовіки поміж нами: він

самостайно зрозу мів серцем, що-то за диво праведне - наші селяне: він

зробив те ж саме для прози, що Шевченко для стиха у країнського: він так

само постеріг і переняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко -

поезію народної пісні. Удвох вони заправили нашу словесность віковічною

силою і назнамену вали їй правий і далекий путь" (с. IX).

Т. Шевченко протверезив нас від сп'яніння чужою словесністю. "Як же

160

Історія української журналістики XIX століття

гукнув свою пісню Шевченко, да вивів нас у степ, да провів скрізь понад

Дніпром аж до Лиману, то де тон хміль у нас і подівся!" (с. VII). Зараз автор

Кобзаря" залишився "єдиновладним батьком серед невеличкої сім'ї рідних

пнсагелів" (с. IX), його слово спрішмається як закон, лише одна народна

поезія стоїть дія нього і д ія всіх за вічний взірець художньої досконалості.

Найбільше місця в статті відведено новому явищу в українській

літературі творчості Марка Вовчка. Кулішеві оцінки тут позбавлені того

захвату й незаперечності, як у стосунку до Г. Квітки й Т. Шевченка.

Авторка .."Народнпх оповідань" дія нього швидше взірець великих, але ще

не реалізованих можливостей, аніж свідчення сталого й доконаного

художнього успіху. Її твори "се жива етнографія" (с. XII). її героїні - то

натурщиці. Звідси висновок: Коли судилося й Марку Вовчкові піднятися

на рівну з ним (Т. Шевченком. І. М.) висоту творчества, то станеться се

тільки тоді, як ескіза з натури не буде в його віщно за самосгайним

творчеством" (с. XIV). Тнмчасом навіть в "Інститутці . що тоді вже була

опублікована в російському перекладі І. Тургенева. П. Куліш не вбачає

самостійної творчості, а лише ескізи з натурщиць і натурщиків. Марко

Вовчок дійшов до межі самостайного творчества і - зупинився" (с. XV).

Завершившії огляд попереднього шляху української словесності. П.

Куліш ставить питання і про те, " чого маємо ще од неї сподіватись" (с. XV).

Так. визнає він. вузьке коло читачів української літератури, тому й ""тугим

поступом" набирає вона сили. Aie критик перекопаний у неперехідному

значенні виникнення нового слов'янського письменства. "Українська ж

словесность діло велике: се - нове слово між народами, которе на те й

явилось, щоб якось інше, не по-давньому, людський розум повернути" (с.

XVII).

Українська книжка не дає зараз авторам прибутків, потребує їхньої

жертовності, самовідданосгі. Лк взірець творця української словесності П.

Кулішеві бачиться Т. Шевченко; його життєва доля, стійко знесені

випробування й повернення до творчості правлять за приклад служіння

пером своєму народові, здійснення певної, можливо, поки що й

незбагненної провіденційної місії. Позираючи на свого кобзаря, завершує

статтю П. Куліш, - і всякий український писатель повинен видержувати

пробу, на свою щербату долю не нарікаючи" (с. XXII).

"Хата" стала першим українським альманахом, у якому літературна

критика набу ла значення не до доважку до художніх творів, а самостійної

частини книжки. Вагоме значення мали й програмова вступна стаття, яка

гідно репрезентувала українську літературу і пояснювала завдання

альманаху, так і літературно-критичні нариси, що супроводжували добірки

окремих авторів. І завдяки гарному підбору літературних творів, і їх

глибоким критичним інтерпретаціям альманах "Хата" мав великий у спіх,

свідченням чого стала потреба упродовж короткого часу двох йог

накладів.

Нарешті, у підсумку слід відзначити те. що об'єднує "Записки о

Южной Руси" і "Хату". Це новий український правопис, запропонований

161

Михайлин І.Л.

П. Кулішем і названий потім його іменем - "кулішівкою". Не аналізуючи

подробиць, все ж зазначимо, що. опрацювавши численні варіанти,

відгорнувши невластиве українській граматиці. П. Куліш запропонував

такий варіант правопису, на основі якого розбудовувалися його насту пні

продуктивні моделі. З певною мірою обережності можна сказати, що в

основу сучасного нашого правопису покладена саме "кулішівка".

У загальних висновках відзначимо такі аспекти значення Кулішевих

альманахів кінця 1850-х років:

1) ними після великої перерви була, власне, відроджена українська

журналістика, засвідчено, що репресії й переслідування не знищили її;

2) П. Куліш виступив в альманаховій журналістиці як новатор,

запропонувавши в першому томі "Записок" жанр етнографічного

щоденника, а в "Хаті" новий тип літературно-критичного збірника;

3) важливою була публікація нових творів Т. Шевченка ("Наймички",

ліричних віршів), Марка Вовчка, самого П. Куліша.Л. Щоголева;

4) альманахи спричинилися до відкриття нових імен в українській

літературі (Ганни Барвінок, П. Кузьменка) та етнографії (Льва

Жемчужникова);

5) продемонстрували зростання української словесності, збільшення

числа її авторів і читачів; стійкий потяг в суспільстві до створеній

українського журналу, який і з'явився невдовзі.

Історія української журналістики XIX століття

Розділ п'ятнадцятий

Журнал "Основа" та його роль в розвитку

української літератури

Загальна характеристика, програна часопису, редактор та керівне ядро

"Основи". Художня література на сторінках журналу. Т. Шевченко і

"Основа". Новаторство творів Марка Вовчка, опублікованих у часописі

Народження О. Стороженка як українського письменника завдяки

"Основі". П. Куліш у літературному віддіїі журналу. Інші автори (Л.

Глібов, Д. Мордовець, С. Рудонський, Я. Кухаренко)

Журнал "Основа" являє собою кульмінацію в сюжеті розвитку

української журналістики першого періоду, гідно завертаючи його й

підсумовуючи. Він почав виходити в рік скасуван-ня кріпацтва. Варто

нагадати, що височайший маніфест про його відміну було підписано 19

лютого, а опубліковано 5 березня 1861 року. Це була верхівка, найвища

подія "революції згори". На хвилі цієї революції, вже здійснених і

очікуваних демократичних перетворень і тривало духовне пробудження

українства. Наприкінці 1850-х років у С.-Петербурзі, як у 1845 році в Києві,

зібралося велике українське тріо кирило-мефодіївців: Т. Шевченко, М.

Костомаров. П. Куліш. їхня спільна праця й уможливила появу "Основи".

Відмова міністра народної освіти задовольнити клопотання П. Куліша

про віщання журналу українського спрямування, як не дивно, лише

посилила діяльність петербурзької громади в цьому напрямі. Стало відомо,

що міністр відмовив аласне П. Кулішеві з огляду на його минуле: участь у

Кирило-Мефодіївському братстві, не заперечивши в цілому саму ідею

українського часопису. У боротьбу за право видавати журнал вступив

Василь Михайлович Білозерський (1825-1899) - брат Ганни Барвінок,

дружини П. Куліша. Він також належав до числа кирило-мефодіївців,

відіграв активну роль у заснуванні братства, але, закінчивши в 1846 році

Київський університет, відбув до Полтави, де здобув місце викладача в

кадетському корпусі. Під час слідства з'ясувалося, що він значної ролі в

товаристві не відігравав, покарання дістав мінімальне: заслання в

Петрозаводськ, повернувшись звідкіля жив у Петербурзі, працюючи в

державній канцелярії. Від свого родича Н. Катеніна він отримав на віщання

у країнського жу рналу чималу суму - 20000 крб., яка повинна була створити

його фінансову базу. Улітку 1859 року В. Білозерський розпочинає

клопотання про дозвіл йому видавати український часопис.

Спочатку він звернувся до віддіту справ державного секретаря з прохан

ням дати йому характеристику як урядовцю державної канцелярії з приводу

його наміру зайнятися українською журналістикою. Він отримав від свого

начальства цілком позігшвну оцінку, яку й додав до своєї заяви від 9

листопада 1859 року до голови С.-Петербурзького цензу рного комітету Деля-

нова з проханням дозволити йому віщання українського періодичного ор

гану. Міністерство освіти, у віданні якого перебували цензурні справи, знову

звернулося до Третього відділу його імператорської величності концеїярії

Михайлин .Л.

(під такою назвою в Росії ховалася політична поліція жандармерія) із

запігтом про політичну благонадійність майбутнього редактора. "S" відповіді,

яка надійшла від начальника Третього відділу князя Долгорукова, знову з

поснлан-ням на справу кирнло-мефодіївпів відзначалося, що політична

поліція визнає незручним ("неудобным") дозволити В Білозерському

віщавати журнал. Але міністерство освіти розв'язало цю справу по-свогму і.

всупереч жандармерії. 25 лютого винесло ухвалу задоволь-нити клопотання

майбутнього редактора "Основи". 29 лютого 1860 року В. Білозерський

отримав офіційний документ про право віщавати журнал.

Початок року вже проминув, тому було вирішено не розпочинати нове

віщання з середини року. а. здійснити краще ґрунтовну організаційну

підготовку до виходу журналу. У середині 1860 року В. Білозерський

розіслав у газети й журнали, а також ряду приватних осіб в Україні

оголошення про віщання "Основи". Вона замислювалася за типом

російського "грубого" ("толстого") журналу того часу з якнайширшим

представленням усіх матеріалів, що мали б дотичність до українського

краю. Жу рнал обіцяв дру кувати твори красного письменства українською

мовою або такі, що відображають життя й природу України: історичні

дослідження та джерела з її історії: праці з етнографії: статті, присвячені

проблемам виховання й освіти: обіцялося широко висвітлювати питання

землеробства, сільського господарслва. промисловості й торгівлі: подавати

урядові постанови, які стосуються південноруського краю: вміщувати

критику й бібліографію 'з україніки: подавати обласні повідомлення

(хроніку), вести листування з читачами, друкувати дрібні статті. Цим

оголошенням майбутній читач орієнтувався побачити в "Основі" відбиття

усіх сфер життя України, мати перед собою універсальний журнал,

покликаний об'єднати на ґрунті українства всі налаштовані до праці на

цьому терені сили.

Перший номер журналу вийшов з друку 12 січня 1861 року. На його

обкладинці стояли слова: "Основа южно-русский литературно-учёный

вестшік". Після заголовку в кожному наступному числі вміщувався епіграф:

"Добра хочу братьи и Русьскеи земли" (Владимир Мономах). Часопис

проіснував майже два роки і припинився на десятому числі 1862 року.

Друкувався він українською й російською мовами. Перша вживалася

переважно для публікацій художніх творів, друта - наукових досліджень,

публіцистичних праць: нею ж писалися полемічні статті, спрямовані на

обґрунтування української ідеї й захист позицій журналу в різноманітних

питаннях. Vie з часом, у міру тривалості віщання й формування кола його

читачів, питома вага української мови відчутно зросла: нею друкувалися

листи читачів, хроніка, природничі дрібні статті. Тобто тут намічалася стійка

тенденція до перетворення "Основи" на український журнал не лише за

напрямком (яким він бу в), але й за мовою (яким він не був. але прагнув стати).

Гираж журналу різні автори оцінюють відмінними цифрами: М.

Драгоманов без посилань на джерела писав, що "Основа" мала наклад 800

- 1000 примірників. JI. Пантелеев у своїх спогадах відзначає, що журнал

1GA

Історія української журналістики XIX століття

розходився тиражем біля 2000 примірників"

. У порівнянні з накладом

найбільш популярного тоді "Современника" (4-5 тисяч прим.) це небагато.

Але таке порівняння некоректне, оскільки "Основа" і за напрямком, і за

мовою, і за суспільною госторотою вмішуваних матеріалів мата зовсім

інший характер, а відтак її аудиторія не могла бути навіть проблизно

тотожною до аудиторії "Современника" чи "Русского вестника". З погляду

ж українства слід сказати, що тираж і чи 2 тисячі примірників великий,

такігіі, що його не мало жодне періодичне українське віщання в XIX

столітті; він свідчить про популярність віщання, формування навколо нього

не лише стійкого кола авторів, але й читачів, яких ставало дедалі більше.

В. Білозерський як автор мало виступав на сторінках свого журналу,

виконуючи в ньому здебільшого чорнову редакторську роботу: вів відділ

хроніки "Южнорусская современная летопись", писав редакційні статті й

замітки, узяв на себе дипломатичні функції: зовнішні (стосунки з цензурою,

адміністративними органами) і внутрішні (примирення діячів різного

спрямування всередині редакції). Він не демонстрував свого лідерства, хоча

й відігравав таку роль. Він свідомо поступився славою ідейних

натхненників "Основи" М. Костомарову й П. Кулішеві, чиї твори

найчастіше з'являлися на сторінках журналу. Ці ж два діячі охоче брали на

себе безпосередні редакторські обов'язки, тобто працю по відбору й

поліпшенню ру-кописів, формували ідеологічне обличчя журналу, писали

полемічні статті. З середини І86І року помічником головного редактора і

відповідальним секретарем редакції журналу почав працювати Олександр

Федорович Кістяківський (І833-І885) - видатний український науко-вець і

громадський діяч, який тоді займав посаду урядовця в сенаті, а пізніше був

запрошений на посаду професора права в Київський університет. Як автор

він опублікував в "Основі" кілька наукових статей з правознавства, але

головна його діяльність в редакції полягала в підготовці матеріалів до

друку, у листуванні з численними читачами, коло яких зростало.

На відміну від попередніх прото- чи преукраїнських часописів, у яких

домінувала наукова частіша над художньою, в "Основі" ці два відділи були

зрівноважені. Один не домінує над іншим, вони рівноцінні. Тому й

розпочнімо розгляд журналу з літературно-художнього відділу його. Тим

паче, що журнал не мав рубрик та й суцільної пагінації, кожний новий твір

друкувався в ньому під порядковим номером, але художні твори завжди

виносилися в препозицію, відкривали нові його книжки, а відтак з них

розпочиналося читацьке сприйняття журналу.

Найголовнішим автором "Основи" слід вважати Т. Шевченка, твори

якого друкувалися щономера. Важко зараз сказати, чи було б так, якби поет

не помер 26 лютого І86І року. Повідомлення про його смерть опубліковане

вже в другому номері журналу. Але в його особі укра-їнство дістало предмет

поклоніння, великого класика, батька не лише української літератури, але й

усього свідомого українофільства. А відтак витрушуються шухляди,

116

Паптелеев Л. Ф. Воспоминания. - М.: ГИХЛ, 1958. - С. 241.

Михайлин І.Л.

мобілізуються руко-шісні фонди й зі сторінок "Основи" до читача йдуть

нові й нові Шевченкові твори, певна час-тнна яких (наприклад.

"Щоденник"), безумовно, за жіптя поета не могла бути опублікована.

При цій нагоді варто нагадати, що остаточний варіант "Кобзаря",

яким ми звикли його бачити сьогодні, з'явився лише в 1907 році в С.-

Петербурзі зусиллями видатного шевченкознавця Василя Доманицького.

Попередні ж десятиліття тривали збирання та публікація рукописної

спадщини Т. Шевченка. У цьому процесі роль "Основи" видатна і ніяк не

може бути применшена.

Окрім численних ліричних віршів періоду заслання й після нього, були

опубліковані великі поеми: другий варіант "Москалевої криниці" (1861, №

2), "Невольник" (1861, № 4), "Черниця Мар'яна" (1861. № 9). "Ісайя. Глава

35" (1861, № 11-12). "Неофіти" (1862. № 4). У числі дев'ятому 1862 року в

"Основі" була опублікована в українському перекладі єдина повністю

вціліла Шевченкова драма "Назар Стодоля".

З травневого числа 1861 року розпочалося друкування уривків з

Шевченкового "Щоденника", з сьомого - його листів до різних осіб, з

третього - спогадів про нього. Завдяки цьому не тільки поповнювався

"Кобзар", корпус творів Т. Шевченка, але й розширювалися уявлення про

його особу, було розпочате збирання матеріалів про нього. "Основа"

створила культ Т. Шевченка в українській словесності та й суспільній думці

в цілому, дала перші такі високі оцінки його творчості, які залишилися

класичними в історії української літературної критики.

Тут неможливо розглянути кожну окрему Шевченкову добірку.

"Досить сказати, - відзначає дослідник часопису М. Д. Бернштейн, - що на

сторінках "Основи" опубліковано понад сімдесят поетичних творів поета,

значну частину яких Шевченко встиг ще сам передати редакції"

. Але

сумарний погляд висловити необхідно. У журналі були опубліковані такі

твори Т. Шевченка, які закликали до терпимості й християнського

благочестя, змальовували такий образ українського національного

характеру, що відзначався потягом до краси й гармонії, виразно

демонстрував свою гуманістичну сутність. Т. Шевченко в цих творах

поставав великим національним поетом.

Другою постаттю в літературно-художньому відділі була Марко

Вовчок. На час початку журналу її вже не було в Петербурзі, вона виїхала за

кордон, але її твори регулярно з'яалялися в "Основі". Марко Вовчок стала

знаменитою в 1858 році, коли з'явилася її книжка "Народні оповідання",

котра відразу вивела її на чільне місце в українській літературі. Не

загубилася вона й у російському літерату рному процесі, оскільки її кшіжка

піднімала актуальну суспільну проблему того часу: становища селянства,

необхідності його звільнення від кріпаччини, несумісності природного

розвитку народу в цілому і кожної особистості зокрема з примусом і

" Бернштейн М. Д. Журнал "Основа" і український літературний процес кінця

50 - 60-х років XIX ст. - К.: Вид-во АН УРСР, 1959. - С. 143.

4 ОЛ

Історія української журналістики XIX століття

панськнм самодурством як неодмінними атрибутами кріпосного ладу.

Марко Вовчок і далі в своїй українській творчості (бо була ще й така

російська письменниця) зберігала вірність відкритій раніше художній

системі, хоча й істотно підкориґувала. проблематику. Тому варто розпочати

розгляд трьох повістей і трьох оповідань Марка Вавчка, опублікованих в

"Основі", з оцінки її "Народних оповідань" М. Костомаровим (вперше дана

рецензія була надрукована в журналі "Современник", 1859. № 5).

Особа автора невидима в "Народних оповіданнях", відзначав критик.

Авторка вміє в небагатьох рисах відтворити ціле, і в цій стислості є щось

античне. Усе в оповіданнях природне, мова непідслухана. Авторка

виступає з голосом правди і людинолюбства за слабких і беззахисних. Це -

в позитиві Марка Вовчка.

Поруч з цим вимогливий критик М. Костомаров відзначив, що

письменниця обмежилася "тільки описом поодиноких явищ"

118

. її твори "не

являють собою зобра

ння народного побуту в постійних умовах

позначеного питання" . Оповідання свідчать про те, що подібне

трапляється і як про це розповідають. Але всі ці випадки не є необхідними

умовами того стану селян, про який іде мова. Думка М. Костомарова

зрозуміла: письменниця працює на межі етнографії й літератури, її творам

бракує узагальнюючого пафосу . Відзначимо, що й II. Куліш трохи пізніше

висловив суголосну думку, назвавши "Народні оповідання" Марка Вовчка

"живою етнографією".

Здається, на письменницю вплинула така позиція української

літературної критики. Не відмовляючись від свого стилю (власне оповідної

стилізації під усну розповідь героя чи спостерігача), від предмета

відображення, вона все ж рушила до пошуку глибини, не історично

мину щого, а загальнолюдського змісту селянського життя. З цього погляду

найважливішими є дві її повісті: "Три долі" (1861, № 1) і "Від себе не

втечеш" (1862, № 1), пізніше перейменована авторкою за ім'ям головного

героя й названа "Павло Чорнокрил". Можливо, й недарма саме цими

творами відкривалися річні добірки книжок "Основи".

У повісті "Три долі" за предмет художнього відображення обиралося

українське селянське життя, але безвідносно кріпацтва. Три дівчини -

Катря, донька заможного козака Павла Булаха. їхня годованка, вона ж

оповідачка, Хима та Маруся, донька сусідки-удови Пилипихи - закохалися

в хлопця з сусіднього села .Якова Чайченка. Пощастило Катерині: вона

припала до вподоби Чайченкові; але до шлюбу не дійшло - батько знайшов

їй іншого жениха. Тут уже дівчина відмовилася йти заміж за нелюба, а

ображеній у своїх найкращих почуттях батько (добра ж хотів) однаково не

дозволив її шлюбу з .Яковом.

118

Костомаров М. "Народні оповідання" Марка Вовчка // Історія української

літературної критики та літературознавства. Хрестоматія: У 3 кн. - К., 1996. -

Кн. 1.-С. 233.

'" Там само.

167

Мнхайлин І.Л.

-Якось Катерина зникла, її ніде не могли знайти, і лише через рік

прийшов лист від настоятельки далекого монастиря до батюшки цього села

з повідомленням, що вона постриглася в черниці. Чайченко сватас Марусю.

Та нещасливо склалося їхнє життя, не освячене взаємним коханням.

Виявилося, що .Яків має першу кохану, з якою йому також не вдалося

одружитися: удову, котра зараз замужем за шинкарем. Він вчащає в шинок.

І в родині шинкаря якось сталася трагедія: подружжя знаходять мертвими,

їх убито. Заарештовують Чайченка, за ним іде в тюрму й Маруся.

До Хими сватаються двічі, але вона, глибоко закохана в Чайченка,

відмовляє всім. Зустрілися три подруги через багато років, коли вмерли

батьки Катрі й вона приїхала віддати розпорядки з приводу спадщини. Усі

вони нещасливі, жодній кохання не принесло долі.

Це повість по те, як могутня пристрасть, тяжке й величне кохання

кермує людським життям. Марко Вовчок прагнула в ній уникнути мотивів

критичного реалізму, соціальної критики кріпаччини й зосередитися на

екзистенційних, буттєвих, вічних проблемах людини. Для української

літератури ця повість виглядала як розвиток традицій Квітчиної "Марусі",

переносила великі пристрасті в селянську хату.

Повість "Від себе не втечеш" ("Паало Чорнокрил") леж розвішалася з

могутнього загальнолюдського кореня, була повістю-трагедією,

наповнювала античними пристрастями український простір. Марко Вовчок

вперше відступила від традиції творити образ героя-оповідача - учасника

подій. Тут оповідач - дійсно "третя особа", без статі, портрета, обличчя,

універсальний всезнаючий індивід. І хэч події сюжету розгорталися в

панському, тобто покріпаченому сслі, їхній реальний зміст знову виносився

далеко за межі вузької соціально-визвольної проблематики.

Паало має жінку Ганну, з якою живе щасливо. Але якось, відбуваючи

панщину в дворі, він закохався в дворову дівчину Варку. Кохання пече

його, Ганна стає ненависною чоловікові, і він вбиває її. Йому вдається

підлаштувати вбивство так. що воно сприймається як нещасний випадок, а

на Паала навіть не впала підозра. Нарешті, мета закоханих збулася, Павло

й Варка побралися, нібито настав час щасливого життя. Але вийшло все

навпаки. Гріх тяжіє над подружжям, їх обох мучать докори сумління. Не

тільки щастя, але й просто жнття під тягарем гріха стає неможливим. Паало

зізнається мирові, що він убивця. З панського двору люди викликають

лікаря, він визнає Паала божевільним.

Опускаючи численні подробиці повісті, скажемо, що в ній відображено

торжество питомої української національної ідеї - Закону, природної течії жит

тя. Ніщо, засноване на злочині, гріхові проти людського життя, не торує шля

ху до щастя. Дивовижно близькою для українського світу вияалялася проб

лематика, окреслена пізніше Ф. Достоєвським у двох словах заголовку свого

знаменитого роману "Злочин і кара" (1866). Природні закони життя немож

ливо порушувати, якими б виправданнями не забезпечувала людина свої

вчинки. Злочин - пагуба (погуба? - І. М.) для людини, знищує її саму, руйнує

душу і замість досягнення мети приводить у прірву занепаду, духовної руїни.

168

Історія української журналістики XIX століття

Радянська ж наука, пропустивши повз увагу ці екзнстенційні твори,

проголосила класикою те минуще, що містило в собі соціаіьні мотиви,

відображення класової боротьби: повість "Інститутка'', проминувши навіть

те виключно новаторське, що вона містила Адже це був перший твір, який

розширяв предмет української літерату ри, включивши в нього панське

життя. І нехай воно було ще побачене селянськими очима, відображене

панноччиною наймичкою, ате інстутутка яатяла собою повноцінну героїню-

характер. а картина дійсності -повноцінне життя не панського двору, де живе

челядь, а саме панських покоїв. Не випадково ця повість виникла швидше в

руслі традицій російської літератури і вперше була надрукована російською

мовою в перекладі І. Тургенева в журналі "Отечественные записки", а

українською - лише через два роки в "Основі" (1862, № 3).

Оповідання Марка Вовчка "Не до пари" (1861. № 3), "Два сини" (1861,

№ 4). "Ледащиця" (1861. № 7) були виконані в межах традиції книжки

"Народні оповідання", розвивали мотив туги людини за волею, викривали

панське самодурство. Дещо інший світ створено в оповіданні "Не до пари",

але воно було явно невдалим - занадто стислим, безбарвним; його

неіндивідуалізовані герої ледве утримували сюжет, повороти якого були

слабко обгрунтовані психологічно

Попри цю невдачу, співпраця Марка Вовчка з "Основою" була

плідною. Вона тут опублікувала твори, що закріпили її славу видатної

української письменниці, справляли враження не лише використання

попередніх надбань, але й руху вперед, до відкриття нових тем. освоєння

нової проблематики. Художній досвід Марка Вовчка, був. безумовно,

корисним для української літератури, сприяв розвитку прози, був

використаний наступним поколінням українських письменників: І. Нечуєм-

Левицьким, Панасом Мирним. Б. Грінченком тощо.

Третім (після Т. Шевченка й Марка Вовчка) з найбільш знаменитих

авторів художнього відділу "Основи" був Олекса Стороженко (1806-1874),

який опублікував у журналі переважну більшість творів, що згодом склали

його знамениту двотомову збірку "Українські оповідання" (1863).

О. Стороженко - блискучий приклад того благотворного впливу, що

130

Недарма українські літературознавці в різний час висловлювали досить об

грунтовані сумніви в тому, що "Марко Вовчок" - це псевдонім Марії

Олександрівни Марковнч (Вілінської). а стверджували участь у написанні

творів, підписаних цим іменем. її чоловіка Опанаса Васильовича Марковича.

Тут погляди коливаються від визнання власником псевдоніма самого чоловіка,

який прагнув у такий спосіб, тобто даруючи авторство написаних ним творів

дружині, засвідчити своє кохання (С. Єфремов "Марко Вовчок". К.. 1907). до

поміркованої думки про співавторство чоловіка й жінки над спільними творами

(Бойко Юрій. Хто написав "Народні оповідання" Марка Вовчка? // Бойко

Юрій. Вибране. - Гайдельберг, 1990. - Т. IV. - С- 229 - 255). У всякому разі після

розриву з чоловіком струмок української творчості Марка Вовчка й справді

поступово вичахає, а після його смерті припиняється цілком.