Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайлин І.Л.

через те ішсьментсво химерне меншало в нас людей, которі по-нашому

розмовляли і по-нашому на Божий мир дивилися, і по-нашому між селянами

обертатися" (с. 256-257). Така велика роль відводилася за П. Кулішем

національній літерату рі. .Якщо вона є. вона будує націю, забезпечує пізнання

народом своєї національної тотожності .Якщо її немає, вакуум заповнюється

чужою літературою, яка руйнує національну свідомість і в цілому нищить

етнічну спільноту. Тому існування української літератури для П. Куліша

гарантія повноцінного існування української нації. Цю ідею він доводив так

палко й наполегливо, що переконав у її істинності й царських урядовців, які

через два роки й вдалися до заборони української книжки.

Ідея націобудівної функції української літератури визначає й

ставлення П. Куліша до окремих її явищ: заперечення "котляревщини” (с.

261) (термін, спеціально винайдений П. Кулішем для позначення бурлескної

творчості, яка, на його думку, принижувала національну гідність українців

і в негативному світлі виставляла їх перед громадської думкою) та

піднесення до числа першорядних класиків Г. Квітки. ‘"Се наша душа на

Божому лоні по-нашому заговорила. - так оцінив публіцист "Марусю”. -

Се перва була книжка, котора тим же духом, що й слово Учителя благого,

дихала” (с. 257).

Чесноти ж Т. Шевченка П. Куліш вбачає в тому, що він " наш поет і

первнй історик” (с. 258). Справді, до Т. Шевченка український народ у своїй

літературі був народом без минулого. Т. Шевченко показав глибинні

джерела національного духу. При сьому світлі всяке побачило, що наші

звичаї народні - та ж сама історія народного духу нашого, що й народна

дума, тілько не всякому, а вищому, поетичному погляду одкриваєлься їх

краса і повага” (с. 259). Із Т. Шевченком стало зрозуміло, що в своїй

словесності нам нема чого шукати іншого орієнтиру, аніж "свій геній

народний” (с. 259). Т. Шевченко й став благовістителем ідеї народності,

високою корогвою серед розпорошеного на тисячі верств українського

люду. ҐІого словом "‘скріплявсь новий союз братерський, нова сім'я

українська...” (с. 261) П. Куліш розуміє Т. Шевченка як поета, що освідомив

український народ. “Тим-то не хто, як хуторяне та селяне, знають і чують

душею, чого стояв Шевченко, - писав П. Куліш і далі пропонував блискучі

й точні формули: - Він їх вивів, наче Ізраїля. із книжної неволі, в котору були

городяне взяли всякий розум письменний: він скинув з них ганьбу всесвітню,

що вони люде - ні до чого: він возвеличив їх образ ду ховний і виставив його

на взір перед цивілізованим миром: дивітесь, землі і панства просвіщенні:

тисячу років сей люд убогий себе пам'ятає, і тисячу років у своїй темноті і

недостатках лілько мужу громадському він корився...” (с. 261). Отже. Т.

Шевченко розглядався ГІ. Кулішем як герой національного духовного

зросту, що відкривав нові обрії станоалення українства як такого.

Четвертий лист " Про хлодія у селі Гаківниці” являв собою вставну

новсту в течії публіцистичних роздумів автора. У невеличкому вступному

слові він пов'язував наступну розповідь з "хуторянською філософією’'..Якщо

не вдаватися до докладного переказу, але викласти головний зміст листа, то

190

Історія української журналістики XIX століття

полягав він у зображенні того, як прпстарасть до злодійства морально

шпіці їла людйну. випхала її з селянської громади й винесла поза межі

народного життя, а потім та ж сама народна мудрість через каяття, спокуту

и випробування повернула цього злодія до ідеалу селянського життя,

позначеного ще Г. Квіткою наріжними поняттями: Бог. господарство,

родина. Історія селянина Дміпра Гарбуза закінчу в&тася запитанням: “Ну. а

у вас, панове, у городах, що б з такого чоловіка зробити?” (с. 274)

Для П. Куліша боротьба громади за свого члена, надання йому

можтпвості піднятися з прірви, усвідомтення тієї ганьби від злодійства, що

враз руйнує народний ідеал, усе це дтя автора надзвичайно важтнво й

стає прикметою апологетизованого хутірського життя.

П'ятий лист “Хто такий хуторянин” будувався як продовження

новелістичного мислення попереднього. Тут теж є свій сюжет і

філософський висновок. Козак Белебень - уявний автор “листів” (оповідна

маска П. Куліша) - розповідає епізод з свого дитинства: якось батько

відправив його, малого, у мандрівку з чумаками. Побут чумацької валки

Кирила Порохні й навчання в ній хлопця стають предметом роздумів

зрілого оповідача, ще й певним чином трансполюються на тему

городянської освіти з перших двох листів. Мандрівка, з одного боку,

розширила хлопцеве бачення світу, з другого боку. пригорнула його серце

до рідної землі. Тому, вважає він. побувавши по всіх усюдах, він все ж

лишився хуторянином. “Того я бажав і іншим письменним землякам, -

занотовував автор у висновках. - Нехай би вони рідного побиту простого

не кидали і в німецькі звичаї не вдавались: нехай би через науку, через

освіту простого нашого люду не меншало” (с. 279).

Очевидно, перший лист потяг за собою решту, необхідно було

доводити непрості дтя сприйняття тодішнього громадянства тези концепції

П. Куліша. Останні два листи, власне, вже не внесли нічого нового до

філософії хуторянства, але дали їй гарні, переконтиві образно-конкретні

аргументи. А відтак, висновки П. Куліша наповнитися цілком конкретним

життєвим змістом, позбулися абстрактно-теоретичної сухості.

У цілому ж “Листи з хутора” виглядають сьогодні як видатна

публіцистична пам'ятка в історії української журналістики. Загалом вони

виконали свою мету: піднесли ідеал українського національного життя,

утвердити шлях до нього через свою ж українську (хутірську) свідомість,

освіту, культуру.

Окрім публіцистики, видатне місце в журналі “Основа” посіли

літерату рно-критичні та історико-літературні праці П. Куліша.

Він виступив у часописі з великим історико-літературним

дослідженням "Обзор украинской словесности”, присвятивши перший

розділ Климентію Знновіеву, другий -1. Котляревському (1861. № 1). третій

- П. Гулаку-Артемовському (№ 3). четвертий розділ "Гоголь як автор

повістей з українського життя” розтягну вся аж на чотири подачі (№№ 4. 5.

9. 11-12). Ці розділи, що друкувалися в половині чисел річної добірки

журналу , являли собою першу так широко розгорнуту історію у країнської

І О І

Михайи І.Л.

літератури. На жаль, вона так і не була викінчена, але про величність

задуму П. Куліша можна судігти повною мірою. А якщо додати до цієї

"Історії" літературно-критичні праці П. Куліша про Г. Квітку. Марка

Вовчка та Т. Шевченка, то мусимо визнати, що в його особі маємо першого

діяча, який не принагідно, а спеціально займався історико-лілературною

проблематикою. Чомусь ця праця жодного разу не передрукову валась і в

історіографії історії української літератури маловідома. Тимчасом

дослідник розвинув у ній свою оригінальну концепцію української

літератури, багато в чому цікаву й зараз.

Основні положення цієї концепції такі.

У відповідності до .ідеї народності II. Куліш починає історію

української літерату ри з нового її періоду, відкіщаючи давній як такий, у

якому література творилася не для народу , а для верхівки, не була

зрозуміла народові ні за ідеями, ні за мовою. З величезної давньої

української літератури в свою "Історію" він пропустив лише Климентія

Зиновієва. що писав у кінці XVII—на початку XVIII століть, за народну

тематику, образність і світобачення, за потужний струмінь народного

мовленнєвого елементу в його віршах, приземлену побутову тематику. Для

решти більш значних і поважних авторів Івана Вишенського. Дмитра

Туптала. навіть Григорія Сковороди - місця в його "Історії" не знайшлося.

Першим автором нової української літератури, за П. Кулішем, є І.

Котляревський. .Але його творчість, на думку історика, не мала однозначно

позитивного значення: увівши вперше в літературу народну мову, він

виставив на глум українців, започатку вав бурлескно-сміховинну традицію,

яка кайданами налягла на українське слово. П. Куліш не відчув

прихованого, алегоричного змісту "Енеїди", який легко прочитується

сьогодні: аналогію Трої до зруйнованого Катериною II Запоріжжя і т. д.

Він вичитав з неї лише збиткування над українцями. Як представник

"котляревщини" й доказ її згубного виливу на літературу розглядався й П.

Гулака-Артемовського.

Оцінка М. Гоголя П. Кулішем безпрецедентна, особливо на тлі захо

плень цим письменником у тодішній російській кріплщі. де він вважався

родоначальником реалістичного стилю, який навіть первісно називався

"гоголівською школою". П. Куліш, застосовуючи метод етнографічної

критики, цілком знищив М. Гоголя й довів відсутність правди в його

українських творах через численні порушення в них побутових деталей, опису

традицій звичаєвого права, що призвето й до спотворення морального образу

нароДу. М. Гоголь знав українське життя, твердив П. Куліш, з панського

рундука, тобто не знав його зовсім, ситуації в його творах вигадані, наду мані,

немислимі в реальному жіггті українського села. Узявши перший же твір, що

ним починається перша книга "Вечорів...", "Сорочннський ярмарок", він

довів, що парубок, навіть глибоко закохавшись у дівчину, не стане

жинихатись до неї привселюдно просто на дорозі, пересліду вати її на ярмарку,

не зможе "алігагпі" їй поцілунок серед білого дня на очах у батьків, не зможе

без сватів навпростець сам домоалятися з батьком обраниці про весілля, не

192

Історія української журналістики XIX століття

зможе запивати заручини в єврейській корчмі і т. д.. бо все те є великою

і аньбою і дія нього, і для дівчини, його майбутньої дружіши. і дія її батьків.

Невірному, помилковому зображенню М. Гоголем українського жіптя П.

Куліш пролліславнв його відтворення в поемі М. Макаровського Наталя, або

Дві долі разом ', де подібна до "Сорочинської о ярмарку " ситуація описана,

на думку історика, точно й віроіідно.

У такій же спосіб розглянуто повість "Манська ніч. або Утоплена". Ба

чення численних помилок в зображенні українського народу все ж не перешко

дило ГІ. Кулішеві розуміти М. Гоголя як великого письменника, що жвавою

художньою фантазією компенсував свої прорахунки. "Незнання нравів і

звичаїв у країнських. пише він. неповага до людської особистості

українського простолюду так і разить на кожнім кроці в перших повістях

Гоголя" (№ 11-12. с. 10). "Але в Гоголя безглуздя в зображенні звичаїв і

харатерів українських, провадить він далі, викупаються в крайньому разі

прекрасними описами природи й комічним боком явшц життя, представлених

у нього більш чи менш в карикатурному вигляді" (№ 11 -12. с. 11). У країнським

повістям М. Гоголя протиставлені його гворн з російського жилтя. у яких, за

П. Кулішем, розквітну в на повну силу його талант великого письменника.

Оцінка української творчості М. Гоголя в історії" II. Куліша

викликала негативну реакцію в громадській думці того часу

. Активно

включився в полеміку М. Максимович, захищаючи М. Гоголя від ГІ.

Куліша. Але на думку сучасної дослідниці, аргументація П. Куліша

спростована так і не була. "Куліш-критик по-своєму мав рацію: намагання

російських критиків узяти Гоголя під захист, наполягаючи на твердженні

про "верное пзображение Малороссин", видаються непереконливими.

Марними були й намаїання М. Максимовича знайти якісь рідкісні реальні

відповідники тим деталям гоголівських повістей, які були очевидним

відступом від "етнографічної правди" й на які вказував Куліш"

132

Історнко-лігературна праця II. Куліша навіть у незавершеному вигляді

спрааляла враження вдумливого цікавого дослідження. Але інші, більш

важливі й актуальні задуми відволіклп увагу письменника від її завершення.

У числі 2 1861 року в "Основі" ним була опублікована невелика, але

програмова стаття "Характер і завдання української критики", у якій у

цілковитій відповідності до її назви була сформульована концепція

стосунків української літератури й критики, висловлювалися слушні й

упродовж довгого часу актуальні судження про розвиток нашого

художнього слова.

Якщо завдання критики викривати фальш у мистецтві й

несумлінність літературної роботи, починає свої мірку вання П. Куліш, то

131

Див. про це в кн. Бернштейн М. Д. Журнал "Основа" і український

літературний процес кінця 50-х - 60-х років XIX ст. - К.: Впд-во АН УРС'Р. 1959.

-С. 128 - 130.

|3:

Владнмпрова Валентина. "Етнографічна та історична істини" (два типи

дискурсу Пантелеймона Куліша) //Слово і час. - 1998. - № 11. - С. 60.

Михайлин .Л.

виникає питання: чи мусить бути критика вимогливою й розбірливою щодо

літератури юиої. молодої, чи не спричинить це шкоду, чи не знеохозтггь

початківців у літературній справі? Відповідь, яку дав критик на це

запитання, надзвичайно прикметна, накреслюе програму розвитку

української літератури, обґрунтовує саме її існування.

Українська література - не справа гуртка заколотників, що всупереч

історії намагаються утворити щось протиприродне й зруйну вати російську

єдність. Вона витвір народного духу. Українські письменники ніколи не

творити для вузького кола обранців, а для всього народу, бо цього

вимагала мова, якою добре володіє народ, а не відірвані від нього освічені

верстви. А відтак українські твори слід вважати не іграшками, а створінням

ду ху народного. Народ же нічого не створює без практичного, життєвого

смислу. В українській літературі український народ шукає задоволення

своїх моральних потреб.

Після цих міркувань, певен П. Куліш, питання про вимогливість

критики розв'яжу ться самі собою. Критик '"повинен уявляти себе трибуном

народним"

", утримувати в своїй душі моральні потреби свого народу і

керу ватися ними в оцінках літературних творів. Звідси витікала блискуча за

своєю точністю словесна формула: ."Завданням нашої української

літератури повинна бути сувора відповідність її створінь духові народному

і його поважному, життєвому, а не якомусь псевдонародному,

примхливому поглядові на речі. Завданням нашої української критики

повинна бути сувора перевірка літературних створінь естетичним почуттям

1 вихованим на вивченні своєї народності розумом" (с. 519).

Роз'яснювати зміст естетичних вражень, їх походження і валнв на

здоров'я і піднесення духу народного - це повинна виконувати літератуна

критика. Головне гасло П. Куліша - народність, під якою він розуміє вірне

відображення в літературі, зрозу міло, не лише етнографічних подробиць, а

передусім морального світу народу, його філософії, світоспрігіімання і

світобачення. Дотримання народності, на думку П. Куліша. необхідне

тому, що "народ, надбанням якого повинні ставати ці твори, усвідомлює за

їхньою допомогою своє українське я і, відтак, робиться в своїй масі

солідарнішим. і, відтак, могутніше протистоїть усякому розтлінному

впливу другої народності" (с. 520. Підкреслення П. Куліша. - І. М ).

У цьому відношенні, закінчує побудову своїх міркувань П. Куліш. Т.

Шевченко однаково великий і як автор поеми "Катерина", і як автор елегії

"Нащо мені чорні брови", оскільки і там і там він спонукає серце українця

відчувати себе українським. У цьому й полягає націобудівна функція

української літератури.

Запропонована й обґрунтована П. Кулішем програма була взята на

озброєння у країнською літерату рною критикою. Вимогливість у ставленні

115

Куліш П. О. Характер и задачи украинской критики // Куліш П. О. Твори: У

2 т. - К.. 1989. - Т. 2. - С. 519. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо

сторінку в тексті. -1. М.

194

Історія української журналістики XIX століття

до художнього слова, боротьба з літературніш графоманством. низькою

якістю літературних творів стати дтя неї важливою стороною її діяльності.

Другою програмовою працею П. Куліша в "Основі"' стаїа стаття

"Простонародність в українській словесності" (1862. № 2). присвячена

визначенню національного обличчя у країнської літерату ри й багато в чому

споріднена концептуально з попередньою статтею.

Українська літерату ра проминула період "критичних авторитетів"

. -

вважає П. Куліш. Вона не злякалася ні простодушного кепкування, ні

хлісної іронічності. Українських письменників урятувала позиція "своєї

народної філософії" (с. 523), повага до людської особистості, як би низько

не була вона поставлена в громадянському суспільстві, тобто

простонародність.

Для П. Куліша простонародність - це джерело у країнської літератури.

Життя простолюду - головний предмет відображення в ній. Мова

простолюду - бу дівельний матеріал творів. Головний читач цієї літератури

також простолюдин. Тому кожний, для кого дорога ідея у країнської

словесності, вважає П. Куліш, мусить узяти участь у її творенні хоча б

збираючи етнографічні матеріали. .Адже, наводить він хрестоматійний

приклад, "Декамерон" Дж. Боккаччіо - це збірник оповідань з народних

уст. дбайливо зібраних і майстерно опрацьованих. Це гідний взірець для

наслідування українцям.

Важливість справи творення української літератури не вимірюється

успіхами нинішнього дня. У країнські письменники в нинішньому буду ють

майбутнє, і не власне, а в„ -.ого нашого народу в невизначено далекому часі.

Українська мова, витіснена з державного вжитку , не загину ла, бо виражала

життя, багате внутрішньо, багате своїми особливостями. У цьому баг атстві

й своєрідності запору ка успішного розвитку української літератури.

П. Куліш прагне розгадати Божий промисел щодо України. Людство не

використовує відразу всі свої багатства, вважає він.-Як дбайливий господар,

воно щось приберігає на майбутнє, щось зазнає перероблення. Пересічний

індивід не завжди розуміє смисл Божого провидіння, сприймаючи

незрозумілі для себе події як диво. "Таким дивом. - зазначає критик, - зміст

якого все ще не розгадала наука, є воскресіння слов'янського світу, а в

слов'янському світі - воскресіння української словесності" (с. 530). Вона

спирається на найшнршу народну базу, тепер уже й сама виконуючи

функцію створення українського народу, повертаючи в його лоно за

допомогою читання тих. кого відлучала від нього освіта.

Прикметно, що П. Куліш у своїй концепції простонародності вважає

за потрібне відмежу ватися від слов'янофільства. На його думку, діячі цього

напрямку вимріяли для себе неісну ючу для простолюду Росію, їх ідеал -

фантом, неможливий для практичного втілення. Простонародність же

154

Куліш П. О. Простонародность в украинской словесности // Куліш П. О.

Твори: У 2 т. - К.. 1989. - Т. 2. - С. 523. Даті, посилаючись на це видання,

вказуємо сторінку в тексті. -1. М.

Михайлин .Л.

української літератури не відділяє її від європейської цивілізації, а є

способом нашого входження в неї. Проповідуючи простонародність. П.

Куліш відчував себе західником, а не слов'янофілом, прагнув руху вперед, а

не назад, в епоху Московської Русі.

Таким чином, для П. Куліша ідея простонародності стала програмовою

в розвитку української літератури. Вона увібрала в себе і орієнтацію на

життя, мову і запити простолюду, і прагнення осмислити історичну

доцільність її виникнення, і прилучення до духовних надбань європейської

цивілізації, і що теж важливо - відкрити й осмислити національну

своєрідність молодої літератури й захистити її від зневажливого ставлення

та ліквідаторських потуг діячів з імперським мисленням.

П. Куліш, безумовно, намагався практично втілити свої теоретичні

настанови, але короткочасність існування •Основи" спричинила

зредукованість цього віщу його діяльності. Віддаючи перевагу теоретичній,

проірамовій критиці, він все ж опублікував у другий рік існування часопису

в ньому дві рецензії. На відміну від програмових статей, написаних хоч і

про українську літературу, але російською мовою, практичну літературну

критику з розглядом українських книжок П. Куліш пише у країнською

мовою, здається вперше створюючи подібний прецедент.

Перша рецензія "Казки і байки з сусідової хатки, перелицьовані і скомпо

новані ІІридніпрянцем" (1862. № 1) розглядає два випуски книжки, що ви

йшла в Києві в 1850 і 1860 роках. Це відверте графоманство. "писані теревені"

(с. 539), вони навіть стоять поза учнівством - "коли все. що виробив рід

людський літературою по інших землях, все те мов не при них писано" (с. 540).

А в № 3 1862 року П. Куліш започаткував цілу критичну рубрику

"Перегляд українських книжок", оглянувши в першій рецензії відразу три

видання: анонімну збірку "Скарб" (К.. 1859), збірку віршів Мих. Юркевича

"Разок намиста" (СПб., 1861) і драму Марка Онука "Мотря Кочубеївна"

(К.. 1861). Нікудишній художній рівень цих книжок призводить до того, що

в П. Куліша замість аналізу виходить пародійний переказ і цитування.

Обидві рецензії швидше можуть правити за зразок літературного

фейлетону з усіма властивостями цього жанру: висміюванням бездарності і

претензій авторів, рясним цитуванням текстів для аргументації своїх думок,

використанням знижу вальної лексики тощо.

У підсу мку скажемо, що діяльність П. Ку ліша - теоретика й історика

літератури - була кориснішою для "Основи", ніж його праця на терені

власне практичної літературної критики. У своїх роботах він виклав

головні засади розвитку української літератури, ставлення до неї

літературної критики, створив початковий нарис історії української

словесності. .Якщо додати до цього художню творчість та публіцистику П.

Куліша, то він виявиться мало не провідним автором журналу, у всякому

разі - одним з основних його діячів.

Прикладом плідного виливу "Основи" на становлення української

громадянської свідомості стали виступи в журналі молодого покоління

українських діячів, що приходило на зміну кириломефодіївцям. Серед них

196

Історія української журналістики XIX століття

найбільшої уваги заслуговує стаття Володимира Антоновича "Моя

нсповедь", опу блікована в першій книжці журналу 1862 року (с. 83-96).

В. Антонович (1834-1908) - видатніш український історик, один з органі

заторів та ідеологів Київської громади, засновник української історичної

школи, з якої вийшли як його найвидатнійіі учні, наприклад. Михайло

Грушевськнй та Дміпро Багатій - був з роду поляк. Дісгавши традиційне

виховання в польській великопанській родині, у зрілому віці він зрозумів, що

польське громадянство, яке заселяє Україну, має дві можливості поведінки в

історичній перспективі: або. відкинувши свою пиху, полюбити український

народ і почати працювати для нього, або повернутися в Польщу.

В. Антонович обрав перший шлях, "тому, - пояснював він у своїй

сповіді, - що скільки не був зіпсований шляхетським вихованням, звичками

и мріями, мені легше було розстатися з ними, ніж з народом, сред якого я

виріс, який я знав, якого гірку долю я бачив у кожному селі, де тільки

володів ним шляхтич" (с, 95).

Діяльність В. Антоновича над пробудженням національної свідомості

українського народу викликала лють польського шляхетства. На діяча

посипалися звинувачення в зраді. Відповісти своїм опонентам і прагнув В.

Антонович у статті "Моя сповідь", пояснюючи, що зрадою для нього було

б і далі залишатися на позиціях польського панства, бо така позиція цілком

суперечила його власному світоглядові й моральним засадам.

"Після цього, звичайно, - писав він, - залишалося або відректися від сво

го сумління, або залишити ваше товариство: - я обрав друге, і сподіваюся, що

працею й любов'ю заслужу коли-небудь, що українці визнають мене сином

свого народу, так як я все готовий розділити з ними" (с. 96). Передбачення мо

лодого автора виявилися правильними. Він і справді прожив плідне життя й

залишився навічно в історії України як видатний науковець і політичний діяч.

Журнал "Основа" припинив своє існування, як уже мовилося, на

десятому числі 1862 року. Причини його занепаду крилися в складній

суспільно-політичній та літературній боротьбі того часу в Росії, були

неоднозначними й розмаїтими. їх практично вичерпно проаналізував у

монографії про журнал М. Д. Бернштейн

135

, відповідним розділом праці

якого й варто скористатися далі при викладі цього питання.

Отже, причини припинення віщання "Основи" були такі:

1)вичерпання коштів, що були виділені на видання журналу

меценатом. Це був час бурхливого розвитку журналістики в Росії, коли

саме приватні, а не урядові часописи становили головну частку її корпусу.

Отримавши перший поштовх за допомогою меценатського стартового

капіталу, віщання міцніли, завойовували місце на ринку преси і далі

продовжували існувати за рахунок читацької передплати. Розраховували

на це й організатори "Основи", але їхні очікування не виправдалися. У долі

журналу фатальну роль відіграв другий чинник:

135

Бернштейн М. Д. Журнал "Основа" і український літературний процес кінця

50-х - 60-х років XIX ст. - С. 191 - 216.

ЮТ

Михайлин І.Л.

2)брак передплатників. Сприйнявши "Основу" спершу- з ентузіазмом,

українське громадянство з часом почато міняти ставлення до неї.

нозбавляючи її своєї моральної й фінансової підтримки. Для цього були теж

свої причини, серед яких можна виділити внутрішні, що спричинюватися

становищем всередині редакційного й авторського колективу, і зовнішні, що

випливали з реакції різних кіт Росії на пожвавлення українського

національного руху. Серед внутрішніх слід відзначити

3)погану організацію роботи редакції, яка взяла за правило не

відповідати на листи читачів і навіть не повідомляти авторів про долю

надісланих матеріатів. Це викликаю численні нарікання з боку багатьох

відомих діячів того часу, починаючи від визнаних авторитетів, яким була,

наприклад, Марко Вовчок, і кінчаючи початківцями, яким тоді почувався

А. Свидницький. Розпочавши гакати для "Основи" свою знамениту повість

"Люборацькі" й надіславши до журналу її перші розділи, він так і не

дочекався ні їх публікації, ні будь-яких роз'яснень редакції про її наміри

щодо рукопису, сповнився гіркої образи і припинив стосунки з часописом:

4)внутрішні суперечності в редакційному колективі. Суперечності між В.

Білозерським, реальним редактором, який ніс відповідальність за всі мате

ріали, надруковані в ньому, і П. Кулішем, який прагнув стати неофіційним

лідером журналу, дедалі поглиблювалися. М Костомаров, що перебував у

зеніті своєї слави, хоча таких претензій і не заявляв, але "як людіша вкрай

уразлива, спалахував іноді як порох, і з ним доводилося ладнати, як з малою

дитиною"

136

. Усе це ускладнювало й без того складне становище "Основи" і,

можливо, негативно позначалося й на роботі редакції з іншими авторами;

5)у ситуації революційного піднесення, коли в центрі суспільного

життя опинилася демократична, переважно студентська, молодь, явно

помилковою була орієнтація "Основи" на українське заможне панство, яке

виявилося не готовим до згуртування навколо свого журналу, не сприйняло

ідей українського відродження, покинуло часопис, що міг би стати його

органом; з другого боку, революційно-демократична молодь була

негативно налаштована на постановку національних проблем, вбачала

своє завдання (під впливом дедалі ширше проникаючого в Росію

марксизму) в соціальному визволенні народу. "Основа", зайнявши свою

позіщію, що визначалася її українським національним спрямуванням,

виявилася ніби поза головними суспільними протиборствуючими

таборами, від яких могла б дістати надійну підтримку;

6)негативне враження на читачів та передплатників справляла

несвоєчасність виходу номерів "Основи", їх систематична затримка іноді на

кілька місяців. Слід при цьому мати на увазі, що в Росії того часу склалася

стійка практика виходу в світ чергової книжки журналу першого числа

поточного місяця. Навіть невелика затримка з виходом ставала помітною і

призводила до втрати журналом популярності, затримка ж на місяць або

кілька перетворювала журнал на факт уже не журналістики, а книжкової

136

Пантелеев Л. Ф. Воспоминания. - М.: ГИХЛ, 1958. - С. 241.

198

Історія української журналістики XIX століття

торгівлі. Це й сталося з "Основою". Щоправда, затримувалася вона з

виходом до читача не з власної вини, а через безкінечні цензурні утиски.

Жоден журнал в Росії того часу не вів такої виснажливої війни з цензурою,

як "Основа". Пропускаючи в "Современнике" і "Русском слове" досить

різкі, хоч і алегоричні, вислови й цілі матеріали, цензура буквально

прополювала "Основу", практично з кожного номера знімаючи кілька

статей. Щоб їх замінити й у повному обсязі видати журнал, необхідно було

затримати його вихід. Часто цензура знімала й вставлені на заміну статті, і

тоді вихід номера запізнювався ще більше. Особливо утруднилося

існування "Основи" в другій половині 1862 року, коли стало ясно, що проти

журналу ведеться широкомасштабна війна різного політичного

стрямування російських шовіністичних сил, у якій цензура

використовується лише як найбільш ефективне державне знаряддя

боротьби. Ця війна велася в прихований і відкритий способи;

7)прихована війна здійснювалася за допомогою прямих політичних

доносів до центрального жандармського управління. "Із праху Шевченка,

- писалося в одному з анонімних листів, що надійшов на ім'я шефа

жандармів кн. Долгорукова - народилася ціла зграя самих палких

сепаратистів і ненависників Росії. Тепер головне їхнє гніздо в Києві, але

деякі з них склали групу біля "Основи", у якій майже всяка стаття пахне

революцією і відокремленням Малоросії"

. Такі доноси примушували

урядові органи, покликані захищати державний лад і цілісність Росії, з

особливою суворістю й упередженістю ставитися до українського часопису;

8)відкрита війна велася зі сторінок друкованих органів, які можливо не

в такій категоричній формі, як у прихованих (та ще й анонімних) доносах,

але все ж послідовно нетерпимо ставилися до очолюваного "Основою"

українського відродження. У радянській історіографії на дослідження в цій

галузі був накладеній мораторій, тому воно лишилося цілковито білою

плямою. Але сутність проблеми полягає в тому, що "Основа" опинилася під

прицільним перехресним вогнем як західників, так і слов'янофілів, як

демократів, так і реакціонерів. Ідея українського національного

відродження виявилася чужою росіянам усіх політичних відтінків.

Практично вся російська журналістика, починаючи від одіозних

проурядових реакційних катковських віщань "Русский вестник" і

"Московские ведомости" і закінчуючи органами революційної демократії -

журналами "Современник", "Отечественные записки", "Русское слово", -

ополчилася проти "Основи". Одшім не подобалося в ній те, другим - інше,

але в цілому їхня позиція зводилася до заперечення права українського

народу на повноцінний розвиток. Коли читаєш слов'янофільську газету

"День", що почала виходити з жовтня І86І року, то складається враження,

що вона й створена для боротьби з "Основою", так багато тут друкувалося

матеріалів, спрямованих на спростування її ідей. "Основа" спочатку

137

Цит. за кн.: Бернштейн М. Д. Журнал "Основа" і український літературний

процес кінця 50-х - 60-х років XiX ст. - С. 196.

199