Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

віл 11 і 18 червня 1863 року. V* першому з них під заголовком " ороткнй звіт

про події минулого тижня" розповідалося про дві вистави, дані під час

ярмарку товариством шанувальників рідного слова (7 і 10 червня). Перша

вистава складалася з живих картин, друга - з сценічного втілення

знаменитої "Наталки Полтавки". Обидві вистави мали на меті "допомогу

убогим студентам нашої губернії".

Живі картини були пройняті характером місцевим, який і надав їм

жіптя і привабливості. Вистави ці були нібн уособленням художньої

України, писав про них автор. - Характерні риси української музики,

українського малярства й поезії знайшли тут більш чи менш повне

вираження. Розмаїті звуки південноруської пісні, найчарівніші із сцен

побутового життя й могутні вірші нашого Кобзаря Шевченка

приваблювали по черзі увагу слухачів, діючи на них магічною силою

рідного слова, рідної природи й рідної мелодії".

Друга стаття "Про виставу "Наталки Полтавки", дану аматорами 11

червня" є блискучою театральною рецензією. Звертає на себе увагу досить

критичне стааіення Л. Глібова до тексту І. Котляревського. Для нього

лібретто "Наталки" не витримує художньої критики". Проте сценічні

достоїнства п'єси безсумнівні, і за це вона високо цінується критиком. У ті

часи "Наталка Полтавка" виконувалася на музику відомого віденського

композитора Іоґанна Ляндвера, що працював на Україні диригентом

кріпацького хору графа Потоцького.

Критик докладно аналізує саме те, що й має бути предметом театральної

рецензії. - гру акторів. Лк він глибоко це робить, віщно з його розгляду, на

приклад, виконання ролі возного, яку грав М. А. Кольчевський. Актор

смішив глядачів по-старому, і більшість публіки залишилася шім цілком задо

волена, відзначає критик. Але далі йдуть цікаві міркування. "Ми ж вважаємо,

- пише критик. - що М. А. К., за безсумнівного комічного обдарування, міг

би виконати свою роль краще, якби знав її дещо гірше. Це трохи дивно, але

вірно. Ретельно вивчена роль, за недостатнього знайомства зі сценою, лилася

нестримно, руйнуючи Ілюзію незавченої людської мови, що вимоаляється з

паузами і в хвилини спокійного розмірковування, і в хвилини пристрасті".

Вимогливість Л. Глібова працювала на піднесення майстерності

акторів, допомагала їм вдосконалювати свою майстерність. Театральні

рецензії в "Черниговском листке" відзначалися професіоналізмом,

глибоким розумінням природи мистецтва, всебічним відображенням і

аналізом театральних творів - сценічних вистав.

На сторінках "Черниговского листка" Л. Глібов постав не просто як

письменник, що з нудьги заблукав у журналістику , а як цітком професійно

сформований журналіст. Його матеріали розмаїті, охоплюють всі сфери

життя, цікаві спостереженнями, оригінальні і яскраві за поетикою. Л.

Глібов виявив себе й політичним аналітиком, і вимогливим рецензентом, і,

нарешті, просто глибоким оглядачем місцевого життя.

Виявив себе редактор і як гарний організатор. Незважаючи на всі

перешкоди, що виникали на шляху віщання газети, Л. Глібов "зумів

Михайлин .Л.

210

Історія української журналістики XIX століття

залучити до співпраці у "Черниговском листке" багато відомих діячів. У

газеті друкувалися П. Куліш (вірші, уривки з прозових творів, статті,

наукові праці), О. Кониський (вірші, статті, кореспонденції, рецензії,

подорожні нариси). О. Лазаревський (історичні розвідки, наукова о

публіцистика, полемічні замітки). П. Єфименко. П. Кузьменко. О.

Маркович. О. Тшцинський. М. Олександрович. І. Андрющенко та ін.

144

Орієнтуючись на "Основу". Л. Глібов запровадив у своїй газеті

рубрику "Из уст народа", де друкував українські народні казки, пісні та

оповідання. З історико-етнографічннми та фольклористичними розвідками

виступали П. Чубинський. М. Номис, О. Маркович. О. Тшцинський.

Незважаючи на помітну кількість художніх творів на сторінках

"Черниговского листка", усі вони є фактами бібліографії, а не літературної

критики чи історії літератури. П. Куліш надрукував тут два вірша:

"Остання пісня" (20 вересня 1861), виконану в дусі фольклорних стилізацій,

та "Шуканнє-викликаннє" (15 жовтня 1862). що пізніше в дещо

переробленому вигляді включив у збірку "Дзвін" (1893). Можливо, варто

вважати цей твір найкращим художнім здобутком "Черниговского

листка". ГІоет створив образ ліричного героя, у якого охололо серце й він

тепер живе розумом; він як орел, гордий і самотній: жадає єднання з

орлицею, що літає вище за орла. Цей вірш відкривав нові грані Кулішевого

поетичного таланту, недарма він не загубився в плині часу і майже через

тріщцять років був згаданий автором і використаний у його новій збірці.

Ряд творів опублікував у чернігівській газеті О. Кониський: вірші "До

вбогої" (16 серпня 1861) "Безталанна" (13 травня 1862). оповідання

"Беглые" (30 серпня 1861). Але художній талант полтавського автора був

невисоким. Л. Глібов як реадактор весь час втручався в його тексти,

намагаючись поліпшити їх. У листах він виправдовувався за виправлення,

не забуваючи одночасно похвалити письменника, аби зберегти одного з

нечисленних своїх співробітників. "Оттам. у стихах Ваших (не гнівайтесь,

будьте ласкаві) послідні строчки трохи я змінив: хотілось як лучче, бо стихи

хороші, - писав Л. Глібов до автора 16 жовтня 1861 року. -(...) Коли Вам

такі поправки не по нутру - напишіть, я буду осторожен"

145

З власне інформаційних журналістських матеріалів Л. Глібов обирав

суголосні з своїми аласнігми поглядами статті. "Заметка о г. Остре" (ЗО

червня 1862) М. Александровича нагадувала власний нарис Л.Глібова про

Ніжин. Цілком у дусі "Нотаток Простодушного" розповідав у статті "З

хроніки одного повітового містечка (Нотатки туриста)" І. Андрущенко (6

вересня 1861) про поміщицю-здирницю. яка. відвідуючи хати селян, "як

1 Ілюшкін. тягла в комору по одному' екземпляру всього, що їй траплялося

141

Дпсак Ф. Глібов Леонід Іванович // Українська журналістика в іменах:

Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М. N1. Романюка. - Львів.

1994. - Вип. І. - О. 39.

145

Глібов Л. І. До О.Я. Коннеького // Глібов Л. І. Твори: у 2 т. - К.. 1974. - Т. 2.

-С. 354.

91 1

Михайлин І.Л.

в скрині дівчини чи жінки: чи сорочка, чи намітка - все одно".

Проблемам народної освіти, зокрема запровадженню в неї української

мови, була присвячена стаття О. Лазаревського (2 липня 1863). З'явившись

після Валуєвського циркуляра і заборони діяльності недільних шкіл, вона

аргументовано доводила неможливість заборони живої мови, якою

розмовляє багатомільйонний народ і успішно створюється література.

"Щирий і правильний погляд на справу народної освіти, - твердив автор, -

не допускає нам вбачати у вживанні малоросійської мови в наших сільських

школах та в розповсюдженні творів малоросійської словесності між нашим

народом ні поганого наміру, ні переслідування будь-яких темних обласних

інтересів, ні вияву своєї солідарності, ні відчуження від рідної сім'ї

слов'яноруської".

Цій же меті захисту освіти українською мовою була присвячена стаття

І. Лашнюкова "Чеські народні школи і педагогічний інститут для

приготування вчителів народних шкіл у Празі" (28 травня. 4, 11 червня

1863), яка розповідала про корисний досвід розв'язання національного

питання в Австрії, до складу якої тоді входила Чехія.

Робота авторського колективу допомагала Л. Глібову у його нелегкій

справі видання "Черниговского листка", хоча, як уже мовилося, ця

підтримка була нестабільною й ненадійною. Л. Глібов-редактор був таким

обережним і поміркованим, вів свою газету так обережно, що вона

продовжувала виходити й після Валуєвського циркуляра. Лише арешт

народовольця І. Андрущенка, у якого були виявлені цілком безневинні

листи Л. Глібова, відчутно зашкодіш репутації редактора й призвів до

непередбачуваних наслідків. Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у

розпорядженні від 10 серпня 1863 року категорично вимагав від

губернського начальства відібрати в Л. Глібова право на віщання газети. 23

серпня 1863 року редактор змушений дати підписку про припинення ним

тижневика. ЗО серпня на квартирі редактора був проведений обшук, що

тривав шість годин. І хоча ніякі компрометуючі матеріали не були знайдені,

міністр освіти з 1 жовтня звільнив Л. Глібова й з посади вчителя. Такі

покарання були накладені на людину цілком невинну, якій навіть

звинувачення в чому-небудь пред'яалене не було. Залишившись без засобів

до існування, Л. Глібов виїхав до Ніжина, де жив кілька років на утриманні

свого тестя. Після цього в умовах самодержавної Росії ні йому, ні комусь

іншому здійснити видання українського періодичного органу не вдавалося.

"Черниговский листок" завершив перший період історії української

журналістики. Газета була видатним явищем української провінційної

преси свого часу, гідним супутником столичного журналу "Основа".

Тижневик будив застояне болото провінції, виносив на суд громадськості

важливі проблеми суспільного життя, був тим дзеркалом, у якому

чернігівське громадянство могло бачити свій реалістичний образ. А відтак,

творчіш досвід Л. Глібова-журналіста потребує свого вивчення як цікава

сторінка української духовної культури.

212

Історія української журналістики XIX століття

Розділ вісімнадцятий

Репресивні заходи російського уряду проти

українського слова й перенесення розвитку

української журналістики до Австрії

Історичні умови, що передували Валуевському циркурярові 1863 року. Зміст

цього документа та його наслідки для розвитку української журналістики.

Історичні передумови Енського указу 1876року. Зміст указу. Переміщення

розвитку української журналістики в Галичину. Стислі висновки

Появі Валуєвського циркуляра, який остаточно законодавчо закріпив

заборону української журналістики в Росії, передували кілька важливих

суспільно-політичних чинників.

Першим слід назвати українське відродження, яке розпочалося

наприкінці 1850-х років унаслідок загальнополітичного потепління в Росії,

пов'язаного з "епохою великих реформ". Виникнення громад, як

протопартійних об'єднань свідомих українців; заснування недільних шкіл

для народу з українською мовою навчання; активізація творчої діяльності

українських письменників і українського книговидавництва; перехід у

журналістиці від ненадійних і несталих альманахових спроб до справжніх

періодичних видань. - усе це стало ознаками того великого процесу, який

призвів до бурхливого розвитку національної самосвідомості, поклав

початок перетворенню українського етносу з етнографічного матеріалу на

свідому своєї гідності й духовної величі історичну націю.

Стаття М. Костомарова "Про викладання малоросійською мовою",

опублікована в п'ятому числі журналу "Основа" в 1862 році в рубриці "Думки

південноруса", виявилася максимально актуальною. Вона узагальнювала вже

існуючий досвід будівництва національної освіти, підсумовувала його

перший етап, намічала шляхи дальшого поступального руху. Публіцист

пропонував створити для національної освіти міцну методологічну й

навчальну базу, покінчивши з її стихійним характером. Навчальні книжки

українською мовою, яких перед тим не знала Росія, стали цілковитою

реальністю. Це викликало жахливий переполох у Росії. Ті російські діячі, які

раніше співчували ідеї украшської освіпі (наприклад, у редакції' "Московских

ведомостей" М. Катков оголосив збирання пожертв для видання українських

кшіжок), раптом усвідомили можливі кінцеві наслідки цього процесу й

зайняли протилежні, ворожі щодо українства позиції.

Процес українського відродження загрожував цілісності й неподільності

Росії, з погляду імперського мислення він повинен бути негайно зупинений.

А відтак, російське громадянство почішає схиляпі до цього уряд.

У цей час був поданіш історичніш прецедент могутньої дії відцентрових

сил - 11 (23) січня 1863 року в Польщі розпочалося величезне національно-

визвольне повстання, метою якого була реставрація Польської Речі

Посполіпої в кордонах 1772 року, тобто до першого розподілу цієї держави,

до того часу, коли вона включала в себе й велику кількість українських

земель. Повстанням були охоплені Царство Польське, Литва, Білорусія,

Михайли .Л.

Правобережна Україна. 'Величезний за територією масив західного й

південно-західного краю власне був відірваний від Росії, Польська держава

була створена, у Варшаві діяв народний уряд, шляхетську республіку

обороняли регу лярні й партизанські війська.

Перед Російською імперією постала реальна загроза руйнації чи при

наймні прецеденту відторгнення національних окраїн. Вперше за свою ім

перську історію Росія замість збирання земель постала перед загрозою їх втра

ти і не прирощення, а скорочення території. Уся військова й дипломатична

могутність імперії була кинута на придушення повстання. Лише в травні 1864

року Польське повстання було розгромлене Росією за допомогою військ

Прусії та Австрії. Одна з найголовніших причин поразки повстання полягала

в тому, що воно не було підтримане українським (і білоруським) народом і так

і залишилось бунтом шляхетської верхівки. Українське селянство ще дуже

добре пам'ятало часи польського панування і не спокусилося перспективою

відновлення Польської держави, яка ні в національному, ні в соціальному, ні

в релігійному плані нічого доброго йому не могла пообіцяти.

Польське повстання було другою причиною репресій російського уряду

проти українського руху. Воно засвідчило перед рогійською громадською

думкою, якою могутньою силою володіє будь-який національно-визвольний

рух і яку страшну загрозу для імперії становить пробудження національної

свідомості в мільйонних масах українського народу.

Особливо лютували слов'янофіли, активно використовуючи для

боротьби свою друковану трибуну - газету "Московские ведомостн". На

чолі слов'янофільства в цей час стояв російський журналіст і громадський

діяч Михайло Никифорович Катков (1818-1887). Його ім'я стало одіозним

у Росії 1860-1880-х років, символом реакції, мракобісся, великодержавного

шовінізму. У 1850-1855 і в 1863-1887 роках він редагував газету

"Московские ведомости", яка набула під його керівництвом урядового,

державозахисного характеру, а також у 1856-1887 роках - журнал "Русский

вестник". Зі сторінок цих віщань він і розпочав невтомну боротьбу проти

українського національного відродження.

М. Костомаров так згадував в "Автобіографії" літо 1863 року: "Тоді ж

піднялась у "Московских ведомостях" буря проти українського

літературного руху, яка торкнулася мене тим більше, що в цій газеті ім'я

моє було виставлене на глум, як одного із злочинних укладачів задумів,

котрі, на думку противників, загрожували небезпекою державному ладові.

Пішли в хід слова: сепаратизм і українофільство. Інсинуації давалися

переважно з Києва. Я бачив ясно, що панове, які толкували про сепаратизм

і намагалися сполучити українофільство з польським заколотом, самі того

не знали, що повторювали вихватки поляків, яким літературний

український рух стояв кісткою в горлі, оскільки він більш за все служив

спростуванню польських теорій про те, що Південна Русь - законна

аласність Польщі, а українська мова є не більш як наріччя польської мови.

Думка ця була виражена особливо рельєфно у французькому творі

Владислава Міцкевнча, сина знаменитого польського поета Адама, і

Історія української журналістики XIX століття

розгу лювала в російській газетах майже в тік самих виразах, у яких виклав

її первісно польський патріот, з тісю лише різницею, що в наших газетах

застосовувалось до Росії те, що поляки застосовували до Польщі"

146

Крім неофіційного шляху - полеміки з опонентами в пресі, яка доходила

часто й до використання жанру публічного доносу

. - був використаний і

офіційний шлях безпосередніх доносів на українофілів до політичної поліції

Для Росії це був типовий шлях боротьби з політичними опонентами чи

економічними конкурентами. Так, у 1827 році при спробі М. Полевого

реорганізувати на нових засадах віщання свого журнату "Московский

телеграф" і започаткувати при ньому політичну газету самому шефові

жандармів графу О. X. Бенкендорфу за п'ять днів було подано три великі

анонімні листи з доказами політичної неблагонадійності редактора

популярного часопису і шкідливості вміщуваних на його сторінках

матеріалів. Позіггивне рішення про дозвіл М. Полевому видавати газету, до

якого схилявся міністр освіти, було відхилене на вимогу політичної поліції.

Аналіз анонімних доносів привів досліднників історії російської журналістики

до висновків, що їхнім автором був не хто інший, як відомий письменник і

журналіст Ф. В. Булгарін, якігіі віщавав тоді єдину в Росії політичну газету

"Северная пчела". У задумі М. Полевого він побачив загрозу скорочення

тиражу свого віщання і за допомогою прямого анонімного доносу руками

уряду усунув конкурента з газетного ринку

. Тож чи варто дивуватися, що й

у 1863 році російськими журналістами був використаний випробуваний

спосіб боротьби: міністру внутрішніх справ Росії П.О. Валуєву була подана

спеціальна записка, покликана безпосередньо звернути його увагу на

небезпеку для імперії українського літерату рного руху.

У статті "Українофільство" (першодрук у журналі "Русская старіша",

1881. № 2, с. 319-332) М. Костомаров рясно цитує цей документ. Його автор

ніби погоджувався, що абсурдно забороняти книгу не за зміст, а за мову. ".Але

обставини. - провадив він далі, - можуть іноді спонукати до виключення з

цього загального правила. На уряді лежить відповідальність за спокій і

цілісність вітчизни, і тому він цілком позитивно зобов'язаний проти всякого

явища - якого б роду воно не було, - що загрожує спокою й цілісності,

вживати всі необхідні заходи. Якщо ж буде доведено, що якась мова або

наріччя (як у нашому випадку українське) з простого засобу для вираження

думки обертають у знаряддя політичних цілей і роблять умовним знаком

шкідливого напрямку, то уряду залишається зважити: чи є, крім цензурної

заборони, якісь інші надійні, достатні, і причому більш зручні, засоби для

відвернення гла. і тільки тоді, якщо їх немає, вдатися до заборони"

148

. На

146

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. - К.. 1990. -

С. 595.

' Див про це у пр.: Очерки по истории русской журналистики и критики. -

Ленинград: Нзд-во Ленинград, ун-та. 1950. - Т. 1. - С. 290 - 292.

148

Костомаров М. I. Украннофнльство // Костомаров М. І. Слов'янська

міфологія. - К.. 1994. - С. 339 - 340.

215

Михайлин !.Л.

думку автора доносу, навколо у країнської книжки і слова склалася саме така

виключна ситуація, коли лише абсурдна заборона цілої літератури лише за її

мову повинна бути вжита для боротьби із "шкідливим напрямком".

Лише через багато років було назване ім'я донощика, відоме, безумовно,

й М. Костомарову, але не розкрите шім у статті "Українофільство" з етичних

міркувань - автор "Записки" був ще живші. Та в 1905 році в журналі "Русское

богатство" (№ 1, с. 64-104) Сергій Єфремов опублікував статтю "Поза

законом: до історії цензури в Росії", присвячену становищу української

літератури в цій державі. Виклавши коротко історію Валуєвського

циркуляра, він зазначає, що за ніш "ясно видна грізна фігура Каткова"

149

Обурений кампанією проти нього в пресі, М. Костомаров написав

велике спростування на звинувачення "Московских ведомостей", але

опублікувати його не зміг - воно не було пропущене цензурою.

"Тоді я звернувся особисто до міністра внутрішніх справ Валуєва, -

читаємо в "Автобіографії", - який призначив мені побачення на своїй дачі

на Аптекарському острові і повідомив мені, що хоча думка про написання

популярних творів по-українськи з метою поширення в народі корисних

знань не лише не злочинна, але й похвальна, однак у теперішній час уряд за

своїми міркуваннями вважає потрібним призупинити її, щоб не дати

підстав злонаміреним людям скористатися для інших цілей і під виглядом

дозволеного поширення в народі науково-популярних книг не дати їм

можливості поширювати злочинні підбурювання до заколотів і

безпорядків. Услід за тим я довідався, що відбулася заборона друкування

по-українськи книжок, що мають навчальне значення"

150

18 липня 1863 року з'явилося за № 364 "по Височайшому повелінню"

"таємно" розпорядження міністра внутрішніх справ міністру народної

освіти "Про книги, що віщаються для народу малоросійським наріччям".

Воно увійшло в історію під назвою "Валуєвський циркуляр (обіжник)".

Його зміст може бути зведений до таких трьох головних положень:

1) Уже давно в пресі йдуть дискусії про можливість існування

самостійної української (в оригіналі "малороссийской". -і. М.) літератури.

Останнім часом це питання різко політизувалося. Раніше твори

українською мовою були зорієнтовані на освічені верстви Південної Русі,

але тепер призначаються для "маси неосвіченої". Під виглядом поширення

освіти ці твори переслідують злочинні політичні задуми (сепаратизм);

2) У С.-Петербурзі вже збираються пожертви на віщання дешевих кни

жок українською мовою. Цензура відчуває утруднення, адже в усіх без винят

ку навчальних закладах Росії до використання українська мова не допущена,

а питання про її використання для цього викликає обурення в самих малоро

сів, багато з яких "цілком слушно доводять, що ніякої особливої малоро-

149

Єфремов С. О. Впе закона: к истории цензуры в России // Єфремов С. О.

Літературно-критичні статті. - К., 1993. - С. 22.

150

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. - К.. 1990. -

С. 595.

216

Історія української журналістики XIX століття

сійської мови не було, немає і бути не може і що наріччя їхнє, використовуване

простолюдом, є та ж сама російська мова, тільки попсована впливом на неї'

Польщі". Це заявлялося цілком серйозно як поважна наукова істина. Отже,

формула цього пу нкту така: української мови насправді не існує: її вигадали

поляки для реалізації своїх політичних цілей: більша частіша українських

творів надходить від поляків і служить реалізації їхніх політичних задумів;

3) По цензурному відомству віддавався такий наказ:

• друкувати українською мовою тільки твори художньої літератури;

• заборонити пропускання книжок українською мовою

а) духовного змісту,

б) навчальних,

в) призначених для початкового читання народу.

Дане розпорядження віддавалося як тимчасове, як таке, що має діяти

до остаточного розв'язання в законодавчому порядку питання про

навчання грамоті на місцевих наріччях. Але це гаггання в Росії так ніколи й

не розглядалося, а відтак дія тимчасового локального розпорядження

нічим не була обмежена, а його наслідки були фатальними для української

журналістики й літерату ри. У цілому вони можуть бути зведені до такого:

1) Це був сигнал для цензури полювати на будь-яку українську книжку.

Навіть твори художньої літератури, нібито дозволені до друку Валуєвським

циркуляром, опинилися під прискіпливою увагою контрольних органів.

Унаслідок чого одна з десяти художніх книжок дозволялася до друку, як

правило, найгірша, здатна швіщше скомпрометувати, а не піднести престиж

української літератури. Вихід у світ українських книжок катострофічно

скоротився. Так, у І866 році їх не було віщано жодної. М. Костомаров у

статті "Малорусская литература", що була опублікована в І87І році як

передмова до українського розділу антології М. Гербеля "Поезія слов'ян:

Збірник кращих поетичних творів слов'янських народів у перекладах

російських письменників", описавши успіхи українського слова на початку

1860-х років і його урядову заборону, далі категорично додає: "То було в

І863 році; з тих пір українська література припинила існувати в Росії"

2) Після Валуєвського циркуляра під забороною опинилася українська

журналістика в Росії. Найкращий коментар цього наслідку зустрічаємо в

згаданій статті С. Єфремова "Поза законом: до исторії цензури в Росії".

Щоправда, критик наводить ці міркування і спостереження після викладу

Емського указу І876 року, але первісна ситуація була закладена саме

Валуєвським обіжником, тому думки С. Єфремова варто навести саме тут.

Серед наслідків репресивних заходів царизму проти українського слова,

переконливо доводить критик, "перше місце за своїм тягарем посідає цілкови

та заборона будь-яких періодичних органів і віщань українською мовою"

152

151

Костомаров М. І. Малорусская литература // Костомаров М. І. Слов'янська

міфологія. - К„ 1994. - С. 324.

152

Сфремов С. О. Вне закона: к истории цензуры в России // Єфремов С. О.

Літературно-критичні статті. - К., 1993. - С. 35.

217

Мнхайлнн І.Л.

Він пропонував "своїм російським товаришам" такий розумовий

експеримент: уявіть собі, що на всьому величезному просторі Росії зникли

не лише байки Кризова, твори Пушкіна й Гоголя. Шекспіра й Шіллера. але

й усі російські газети й журнали, усі періодичні віщання, включаючи навіть

"Московские ведомости". Ні, підсумовував С. Єфремов, такої картини

навіть розвішена уява російського інтелігента допустити не може. "Без

періодичних віщань, без газет ми не спроможні уявити собі скільки-небудь

культурного суспільства,- підкреслював критик. -(...) Словом, зникнення

періодики в уяві російського та й усякого іншого письменника й читача

було б рівним приблизно тому, якби час раптом припинив би свою течію,

тобто зовсім неможливим. Але, - вів далі С. Сфремов, - для українців

неможливе виявилося не тільки можливим, але й складає цілком звичайне

явище. Жодного періодичного органу, незважаючи на всі прохання й

клопотання, до сих пір не вдалося отримати: мало того - не дозволяються

навіть слабкі натяки на періодичні віщання"

151

Під слабкими натяками на періодичність С. Сфремов має на увазі,

наприклад, віщання книжкової серії або кількатомової поетичної антології.

Не дозволяється будь-що, що може викликати читацькі очікування,

організувати публіку навколо українського друкованого слова. Така

ситуація існує вже на початку XX століття.

Замість відміни тимчасового Валуєвського циркуляру українство в

Росії дс

чекалося від царського уряду вже постійної заборони українського

слова. ЗО травня 1876 року російським імператором Олександром II

Визволителем у німецькому місті Емсі був підписаніш документ, який ще

далі посилив репресії проти української духовної культури і ввійшов в

історію під назвою "Емського указу".

Лк і у випадку з Валуєвськнм циркуляром, підписанню Емського указу

предувало пожваалення українського культурного руху, центр якого

перемістився з С.-Петербурга в Київ. У 1869-1870 роках була здійснена

знаменита етнографічна експедиція Паала Чубинського. матеріали якої

оброблялись і друкувались кілька наступних років. 1872 року в Києві було

відкрите Південно-західне відділення Імператорського російського

географічного товариства, яке розгорнуло систематичні дослідження краю

і стало праобразом української академії наук. У Києві того часу в

"Громаді", що нараховувала коло ста членів, зосередилися видатні наукові

сили: В. Антонович, М. Драгоманов, І. Білик, П. Житецький, К.

Михальчук, О. Русов, П. Чубинський, Б. Кістяківський та ін. Поруч з ними

працювали митці: М. Лисенко, М. Старицькнй, І. Нечуй-Левицький. через

брата з київськими іромадівцями був зв'язаний і Панас Мирний. Цей

колектив на цілком законних засадах розгорнув дослідження з історії

літератури й мови, фольклористики, етнографії, відбувалися цітком

легальні зібрання, на яких обговорювалися наслідки наукової праці,

читалися літературні твори, знову пробивала собі дорогу українська книга.

153

Там само. - С. 36.

218

Історія української журналістики XIX століття

От у цей момент по українському відродженню знову було завдано

нищівного удару. Як і в 1863 році, не обійшлося без ганебного доносу до

політичної поліції. На цей раз його автором висту пив Михайло Юзефовнч

(І802-І889). відомий ініціатор слідства в справі Кирило-Мефодіївського

братства в 1847 році, українофоб і великоросійський шовініст. Не дивно,

зрештою, що така людина на теренах Києва займала високі урядові посади:

він працював куратором Київської шкільної округи (І846-І858) , головою

Київської археографічної комісії (І857-І889). Це зобов'язувало його бути в

курсі всіх культурних справ. Він і виступив ініціатором антиукраїнського

указу 1876 року, тому його іноді ще називають "законом Юзефовича".

За доносом М. Юзефовича в Петербурзі була скликана надзвичайна

комісія "для пресечеши украинофнльской деятельности" за участю міністра

внутрішніх справ, міністра народної освіти, оберпрокурора Синоду,

головного начальника III відділу і самого М. Юзефовича. На підставі записки

М. Юзефовича. тобто самого доносу, ця комісія підготувала Емський указ.

Це був дуже конкретніш документ, який містив лише розпорядчу

частину', аргументаційної преамбули, як-от у Валуєвському циркулярі, в

ньому не було. Уряд Росії вже вважав зайвим теоретично обґрунтовувати

придушення українського слова відсутністю у країнської мови чи інтригами

поляків. У тексті указу містилася лише сама постанова, стиета й афористична;

тому її доцільно навести цілком. Отже. Емськігіі указ оголошу вав:

"і. Не допускати ввезення в межі імперії без особлішого дозволу

головного управління в справах друку будь-яких книг і брошур, що

віщаються українським наріччям.

2. Друкування й віщання в імперії оригінальних творів і перекладів тим

же наріччям заборонити, за винятком лише:

а) історичних доку ментів і пам'яток і

б) творів красного письменства,

але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно

утримувався правопис першоджерел; у творах же красного письменства не

було допущено ніяких відступів від загальноприйнятого російського

напрямку і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався

не інакше, як після розгляду в головному упраалінні в справах друку, - і

3. Заборонити різні сценічні вистави і читання українською мовою, а

також друкування нею ж тексту до музичних нот"

154

Проаналізуємо коротко зміст Емського указу. Другий його пункт, алас

не, дублював Ваіуєвськіш циркуляр, дозво.ляв до друку твори худождньої лі

тератури і передбачав можливість друкування історичних пам'яток. На відмі

ну від Валуевського циркуляру, який надавав можливість місцевим цензурним

комітетам дозволяти до друку українські книжки. Емський указ визнавав це

право лише за головним уліраалінням у справах друку, тобто столичною цен

зурою. За щім законом роман Панаса Мирного та Івана Бішка "Хіба ревуть

воли, як ясла повні?", завершений наприкінці 1875 року і тоді ж схвалений до

154

Там само. - С. 27.

219