Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайлин .Л.

у 1899-1900 роках, і розташовуємо ми другий період історії української

журналістики Оскільки його описові й характерисшці буде присвячена ця

книга, то у цьому роздіті не подано попередніх зредукованих оцінок

насту пного матеріалу, аби уникнути повторень надалі.

Для розуміння логіки історичного процесу важливіше вказати на ті

чинники, які уможливили й активно сприяли піднесенню з історичного

небуття у країнської нації, вилинули на здобуття нею історичної притомності.

Деяких обставин вже довелося торкнутися з тієї чи іншої нагоди.

За перший чішпик слід вважати польський приклад. Власне не лише

польський, а усіх західних і південних слов'ян, що разом із західними

українцями опинилися в складі Австрійської імперії. .Але польський

приклад як народу-сусіда мав особливе значення. Запекла й

безкомпромісна боротьба поляків за відбудову держави за niepodleglost,

була для у країнців не тільки предметом спостережень, але й близькими

уроками того, як треба захищати своє історичне право на вільне

національне життя. Багато українців, як наприклад, Іван Федорович

180

розпочинали політичний гарт у польському національно-визвольному русі,

але потім, саме через осмислення його помилок, самовизначалися як

українці. З багатьох священпцькнх родіш. де до Весни народів пану вала

польська мова, вийшли відомі діячі українського руху, сповнені бажання за

прикладом поляків служити своєму народові. Як і поляки, українці

створюють політичну представницьку організацію ГРР. Як серби і чехи, -

Галичо-Ру ську Матицю і народний дім. Перебування в складі Австрії дало

їм можливість відчути себе європейським народом, пробудило їхню

національну гідність, а інші слов'янські народи запропонували їм такий

ідеал національної свідомості й зрілості, потяг до якого благотворно

вилину в на весь хід політичного й духовного життя у країнців.

Другий чинник величезної ваги склала греко-католицька (уніатська)

церква. Парадоксальність цього явища в українській історії полягала в тому,

що українці були врятовані тією ж сплою, яка ще напередодні вела їх до

загибелі, позбавивши національної еліти (шляхти й світської інтелігенції).

Але оті 5° о українського населення, що на початку XIX століття не належали

до незаможного селянства, складали родини греко-католицьких священиків.

Ці 5° о і забезпечили національне відродження західних українців.

"Ніхто нині не схоче перечити. - писав Іван Франко 1885 року, - що

наше ду ховенство відіграло дуже важну роль в історії нашого народного

відродження і що саме воно від часу переходу Галичини під Австрію

величезні зробило поступи в освіті і житті товариськім"

181

Необхідно вказати на дві обставини, які спричинилися до виконання

греко-католицькою церквою цієї унікальної ролі в українському відродженні.

180

Див. про це у пр.: Франко І.Я. Життя Івана Федоровича і його часи //Франко

І.Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1986. - Т. 46. - Кн. 1. - С. 7 - 298.

181

Франко 1. Я. До історії руської церкви в послідніх часах Речі Посполитої

ПольськоїУ/Франко І.Я. Зібр. творів: У 50 т. - К„ 1986. - Т. 46. - Кн. 1. - С. 448.

о лп

Історія української журналістики XIX століття

По-перше, сама сутність церковної унії (об'єднання) полягала у визнанні

цією конфесією зверхності Римського Папи, але за умови цілковитого

збереження східного (тобто православного) обряду. Це дозволило уніатській

церкві зберегти свій окремий статус, залишилися українською церквою

попри наявну тенденцію до певного ополячення священиків. Богослужбовою

мовою в уніатській церкві була церковнослов'янська з наближеною вимовою

до сучасної української мови. Тоді як православна церква в підросійській

Україні були цілком поросійщена, злита з Російською православною

церквою і перетворена на знаряддя русифікації українського народу, греко-

католицька церква в Австрії відіграла протилежну роль: була знаряддям

збереження української національної тотожності.

По-друге, збереження східного обряду дало уніатському духовенству

величезну перевагу у порівнянні, наприклад, із духовенством католицьким.

Ця перевага полягала у відсутності в східній церкві правила целібату -

безшлюбності священиків. Дві тисячі священиків, що посідали греко-

католицькі парафії мали родини, а відтак і дітей. Вони мусили вчити синів і

готу вати їх до попівської ж кар'єри, шукати для доньок женихів зі свого ж

такн стану. Тому з усіх видів освіти українською мовою функціонувала лише

одна її духовна галузь: Львівська духовна греко-католицька семінарія та

богословський факультет у Львівському університеті. Усі українські діячі

цього часу, зокрема й ті. що взяли на плечі тягар українського відродження

під час Весші народів, - вихідці з попівських родин, вихованці двох названих

закладів освіти, самі священики різного рангу. М. Шашкевич, І. Вагилевич.-Я.

Головацький, В. Пачовський, М. Устиянович, М. Куземський, І. Федорович і

багато-багато інших, що з'яаіяються на полі українського національно-

визвольного руху, а то й політики є прикладами дії цього правила.

Реакційний характер такої освіти, брак у ній природничих та гуманітар

них знань, спрямованості в майбутнє сьогодні самоочевидні; вони й спричи

нилися до герметичності галицько-українського культурного середовища.

Але незаперечним є й те. що, будучи єдиною формою вищої освіти для укра

їнців, семінарія і богословський факультет збирали в свої стіни розмаїту мо

лодь, яка цікавилася ширшим, ніж передбачала обрана спеціальність, колом

проблем. Тому звідси виходили вихованці, які відчували готовність і потребу

до ширшої, аніж церковна, діяльності. Не всі вони, в силу невеликого таланту

й обмеженого освітою світогляду, дорівнювали тим високим завданням, за

здійснення яких бралися, але інших сил галицькі українці просто не мали.

Ще довго й по революції 1848 року українська спільнота в Австрії

розвивалася під величезнім виливом на неї попівства. "Русь Галицька -

одинока, мабуть, сторона в цілім світі, - писав у листі 25 січня 1885 року

редактор газети "Діло" Іван Белей Олександрові Кониському, - де без

попівської піддержки ані літерату ра, ані політика неможлива. З тим і наші

радикали, і Українці мусять бодай до якогось часу числитися..."

182

Возняк М. Ів. Белей і Ол. Кониський. До зв'язків Галичини з Наддніпрянщи

ною в 80. Рр. XIX в. - Львів: внд-ча спілка "Діло", 1928. - С. 27.

241

Третій чинник дещо відбігає в часі від Весни народів і стосується більш

пізнього етапу другого періоду, а саме того часу, коли в Галичині

формується друге покоління українських діячів, які заперечити орієнтацію

й обмеженість москвофілів, утвердишся на позиціях народу, а тому й

називати себе народовцями. За цей чинник слід вважати проникнення в

Галичину творів Тараса Шевченка.

"Кобзар" 1840 року ніби й не дістався Західної України. Навіть під час

Весни народів гатицькі діячі не покликуються на Шевченків авторитет.

"Кобзар" 1860 року перевернув Гатчину з голови на ноги, переорав

свідомість молоді, справив грандіозний вшив на суспільну свідомість і

громадську думку. Цей вшив відбувався в трьох площинах.

По-перше, в естетичній площині. З моменту появи "Кобзар"

сприймався за художній ідеат. Вимірювати себе міркою цього ідеату стаю

обов'язком для кожного українського письменника. Для української

літератури була встановлена висока естетична планка орієнтиру на

письменника світового рівня. Це спонукало до пошуку художньої

досконалості, до потягу осягнути естетичний ідеал.

По-друге, вплив Т. Шевченка виявився величезним в історичній

площині. Історична свідомість галичан, розбудована в просторі Галицько-

Волішського князівства, у дошевченківський час включала в себе княжу

Україну, але проминала без уваги козачу добу. Історична свідомість Т.

Шевченка, навпаки, будувалася на домінанті козаччини, але початковій

період губився в сутінках давнини. За допомогою Т. Шевченка галичани

адаптувалися в українську систему історичних цінностей. Не відмовившись

від своїх надбань, від традиції розпочинати історію України з княжої доби,

вони пройнялися всеукраїнським поглядом на світ, романтикою козацької

України, збагатилися гордощами за український історичний часопростір.

По-третє, Т. Шевченко справив величезний вплив на формування

політичної свідомості галицьких українців. "Кобзар" був зрозумілим і

близьким західним українцям не лише за мовою, але й за відтвореними в

ньому національними характерами, духом і поглядом на світ. Ця велика

книга утверджувала ідею єдності галицьких русинів і російських українців і

сама була неспростовним доказом української духовної соборності.

Четвертий чшпвік став парадоксальним наслідком дії Валуєвського

циркуляра та Емського указу, що позбавили українське слово в Росії права на

публічне жіггтя. Неможливість існування української періодики в Росії, вна

слідок репресивних дій царського уряду проти українства, призвела до ак

тивізації стосунків австро-українських і російсько-у країнських діячів. Від 1863

року почалася східноукраїнська експансія в Західну Україну, що поступово

пріпвело до розгерметизації галицького русішства. Письменники з України,

не маючи жодної друкованої трибуни в Росії, обернулися лицем до Галичини

й пішли працювати сюди. До галицьких часописів потяглися низки творів П.

Куліша. І. Нечуя-Левицького. Панаса Мирного. О. Кошіського, С. Рудансь-

кого, М. Драгоманова. І. Білика. а згодом Б. Грінченка. П. Грабовського, Лесі

Українки, Л. Глібова, І. Карпенка- арого. М. Коцюбинського та ін. їхні твори

алп

Михайлин .Л.

Історія української журналістики XIX століття

яалялн собою зразок високої художньої культури, демонструвати літерату рну

у країнську мову. зорієнтовані на Шевченкові взірці, полтавсько-кнївського й

слобідського варіантів, утверджувані ідею єдності українців по обидва боки

австро-російського кордону.

Російський уряд, заборонивши українську журналістику в своїй країні,

виштовхав центр її творення за кордон. У другій половіші XIX століття на

всеукраїнську духовну. наукову й літерату рну столицю перетворився Львів,

який би ніколи не став нею самостійно, без постійного притоку інтелек

туальних сіп зі Сходу України. Таким чином, в Україні після Харкова й Києва

з'явилася третя столиця. Зрештою, такий розвиток подій був природним для

колонізованого народу, який боровся за виживання і використовував для

цього усі можливості, що з'яалялися в тому чи іншому куточку його країни.

П'ятим чинником українського відродження в Галичині цього періоду

була багатогранна й невичерпна в своїй енергійності діяльність Михайла

Драгоманова (1841-1895). Його журналістській діяльності ще буде

присвячено окреміш розділ, але тут слід сказати про нього найголовніше.

У 1876 році він рушив у добровільну еміграцію як представник

київської Старої громади, маючи на меті заснувати вільну друкарню

українського слова, на зразок аналогічної російської друкарні О. Герцена в

Лондоні. Пересвідчившись у тому, що його соціалістична революційна

програма несумісна поки що з духовнішії запитами русинства. він залишив

Львів і зупинився в Женеві, де створив уперше в історії української

журналістики еміграційні віщання, але неодноразово скаржився на брак

підтримки як з України, так і з Галичини.

М. Драгоманов з великою увагою ставився до процесів культурного

життя у Львові, листувався публічно (тобто на сторінках газет і журналів) і

приватно (в особистих листах) з широким колом діячів, багато друкувався

в галицьких пресових органах, завдяки чому мав великий вплив на

ситуацію в цілому. Він був живою енциклопедією, людиною широких

передових поглядів, нищив у своїй діяльності залишки рутенства, тягнув у

Галичину досвід світового письменства, публіцистики, науки. Він розбудив

до активного життя групу молоді -1. Франка. М. Павлика, О. Терлецького.

І. Белея та ін., - з яких бере початок третє покоління галицької інтелігенції,

що 1890 року утворило Україно-Руську радикальну партію - першу партію

в Україні.

Вплив М. Драгоманова на західних українців був неоднозначним. І.

Франко завжди відгукуючись про нього "як свойого вчителя"

183

, разом з

тим відзначав, що "він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і

внрозу мілим на хиби поводирем, а радше батогом, що без милосердя, не

раз несправедливо, а завжди болюче цьвігав мене. Се була важка школа,

тяжча, як у дрогобицьких василіан"

184

. Попри цю неоднозначність М.

183

Франко I. Я. До Л. М. Драгоманово! вщ 12 лютого 1907 р. // Франко I. Я.

31бр. твор1в: У 50 т. - К.. 1986. - Т. 50. - С. 312.

Франко I. Я. До А. Ю. Кримського вщ 26 серпня 1898 р. // Там само. - С. 115.

9Д.Ч

Михайлин .Л.

Драгоманов користувався величезним авторитетом і справив значний

вилив на всю галицьку журналістику.

Про творчість і діяльність І. Франка мова піде окремо в своєму місці,

тут же говорити про нього як прб чинник культурного розвитку не випадає,

оскільки він сам є частішою цього розвитку, розташований всередині

австро-українського середовища, а ми прагнули в даному випадку

відзначити ті обставини, які справді відіграли роль каталізаторів

українського національного відродження в Галичині.

Під впливом названих п'яти чинників Західна Україна пережила

бурхливе культурне зростання. На відміну від Росії, де українська

журналістика була узалежнена від зовнішнього чинника - жандармської

заборони - в Австрії українська журналістика (а також освіта, культура,

література) не була узалежнена від зовнішніх чинників, а залежала в

основному від внутрішнього потенціалу українського народу. Цей

потенціал на початку культурного піднесення не був високим, визначався

селянським статусом української нації, відсутністю в її складі світської

інтелігенції, засшшям клерикальних елементів у духовному житті. Але з

часом становище змінювалося.

Ситуація свободи, у якій розвивалася українська нація в Австрії,

породила розмаїття українського громадсько-політичного й культурно-

освітнього життя. Українська спільнота дорослішає політично й

культурно, зазнає розшарування на соціальні складові. Кожна з цих

складових створює свої пресові органи, а сама журналістика

перетворюється на складну розгалужену систему.

Розгляд цієї системи у всьому розмаїтті її складових і складатиме зміст

наступних розділів історії української журналістики другого періоду.

О А А

Історія української журналістики XIX століття

Розділ другий

Москвофільська журналістика

Москвофільство як панславізм. Панславізм: історія формування та основні

ідеологічні постулати. Слов'янофільство і його вплив на виникнення

москвофільства в Галичині Поразка революції 1848 року як поштовх до

перетворення москвофільства на панівний настрій галицьких русинів. І.

Франко як дослідник москвофільства Ідеологічні постулати течії.

Типологія москвофільства Періодика москвофілів. Офіційні видання

австрійського уряду. Громадсько-політичні газети і журнали.

Літературно-наукові часописи. Фахові та спеціалізовані видання.

Банкрутство москвофільства на початку XX століття

Москвофільство має давню історію в Галичині і зародилося як

суспільно-політична течія незадовго до революції 1848 року, ставши поруч

з "Руською трійцею" та її маніфестом "Русалкою Дністровою" першою

ознакою пробудження українства від національної непритомності.

Москвофільство виникає внаслідок безперервної боротьби українців

проти загрозливих тенденцій полонізації, онімечення, мадяризації, яких

зазнавав український народ в Австрії. Власні українські сили з огляду на

причини, про які йшлося вище, були слабкими, що й послужило поштовхом

шукати зовнішньої підтримки. Політична ситуація в світі в першій

половині XIX століття склалася так. що царська Росія була єдиною

слов'янською державою. Усі інші, окрім російського, слов'янські народи не

мали на той час державної незалежності, але починали пробуджуватися до

культурного життя, неминучим наслідком чого мало б стати вироблення

потягу до політичної самостійності. Офіційний же Петербург був не проти

покористуватися у власних цілях з національно-визвольної боротьби

західних і південних слов'ян, що вела до послаблення Австрії й Туреччини

й обіцяла Росії розширення її територій.

У цих умовах виникає панславізм як суспільно-історична й філософська

доктрина, головними постулатами якої стали такі ідеї:

1) оскільки слов'янські народи - історичні родичі, мають спільне

минуле, то їм покладено долею й спільне майбутнє; до нього вони мусять

прагнути вже зараз, вони повинні між собою поводитись як народи-родичі,

яких обставини історії роз'єднали й примусили жити в наймах у сусідів; але

завданням кожного народу повинно бути національне визволення з метою

будівництва спільного слов'янського дому;

2) цей спільний слов'янській! дім з різних політичних точок зору

бачиться по-різному: кирило-мефодіївцям - як вільна федерація

рівноправних слов'янських народів; російським слов'янофілам - як

подальше розширення Російської імперії, аж до включення до її складу усіх

територій, замешканих слов'янами; патріотам Польщі - як створення

всеслов'янської держави під протекторатом відноаленої Речі Посполитої;

3) слов'янська душа зможе цілковито розвинутися в цьому новому

спільному слов'янському домі, що буде корисним для всього світу, оскільки

245

Мнхайлин І.Л.

покликання слов'ян - протистояли європейській буржуазній цивілізації,

встановити в світі рівновагу цивілізації й культу ри;

4) найближчими тактичними завданнями оголошу валося взаємопіз-

нання слов'янськими народами одне одного, взаємне вивчення культури, в

тому числі народної, переклади літературних творів, обмін науковими

працями та ін.

Вважають, що термін "панславізм" вперше вжив 1826 року її. Геркель

у Чехії. Відтоді ця ідеологія почала більш виразне, ніж доти, оформлення. У

Росії вона знайшла свою реалізацію в діяльності слов'янофілів (М. Погодін.

О. Хомяков, брати І. і П. Кирєєвські, К. та І. Аксакови), які спочатку були

панівним елементом російського культурного життя, але далі набули

опонентів в особі західників (П. Чаадаєв, В. Бєлінський, О. Герцен).

Боротьба між цими двома угрупованнями особливо загострилася в добу

великих реформ (кінець 1850 - поч. 1860-х).

Російське слов'янофільство мало значний вплив на виникнення

спорідненої течії в суспільному житті галицьких русинів. Під впливом

провідного діяча російського панславізму, тебретика "офіційної

народності" Михайла Поґодіна, який у 1835 і 1839-1840 роках побував у

Львові і встановив контакт з Денисом Зубрицьким (1777-1862) та його

оточенням, тут виник гурток прихильників етнічної і мовної єдності

"Галицької Русі з Великоросією", що увійшов в історію під назвою

"Поґодинская колония". До гуртка належали JL Головацький, І.

Гушалевич, Б. Дідицький, М. Малиновський та ін.; його й слід розглядати

як перший епізод появи русинського панславізму - москвофільства.

Особливо воно посилилось після поразки революції 1848 року.

Українські надії на підтримку центрального австрійського уряду не

справдилися, українці й далі виявилися незахшценими від тиску панівного

польського та угорського елементів, що й призвело до пошуку сильного

зовнішнього захисника, якою бачилася Росія. У 1848-1849 роках політичні

діячі українського відродження в Галичині ще плекають нерозтрачені Ілюзії

на можливість власними силами розв'язати накреслену ними ж програму.

Але згасання Весни народів приносить дедалі більше розчарування.

Уже на початку 1850-х років значна частіша західноукраїнських діячів

на чолі з консервативним духовенством переорієнтовується політично й

культурно на Росію, підкреслюючи при цьому свою постійну лояльність до

Австрійської монархії. Таким чином, єднання з Москвою було не стільки

практичною метою москвофілів, скільки способом шантажу Австрійського

уряду, способом знайти шлях тиску на нього, аби домогтися поступок у

національному питанні. Не можна цілковито заперечити, що ця політика

принесла певні позитивні наслідки. Зрештою, народовці, як новий

культурний і політичний рух, часто були вчорашніми москвофілами,

склали нове покоління української інтелігенції, яке виявило більший рівень

зрілості й освіченості, ніж їхні попередники, змогли плідно скористатися

їхніми помилками і знайти свою позицію в історичних подіях. Правильно

сьогодні сказати, що поява народовства була підготовлена москвофілами.

246

Історія української журналістики XIX століття

Деякі автори (таких більшість) виносять москвофілів за межі

українства. Наприклад, автор розділу про розвиток журналістики 1870

1880-х років в академічній "Історії української літератури: У 8 т." М. Д.

Бернштейн присвятив москвофільській журналістиці один абзац: він

просто перелічив у ньому головні москвофільські періодичні віщання, не

завдавши собі праці проаналізувати (чи хоча б описати) жодне з них

185

Такий підхід пов'язаний з винесенням москвофільства за дужки української

культури, де воно взагалі не підлягає вивченню.

Більш виваженою й прийнятною для сучасної науки є позиція Івана

Франка, який, критично відгукуючись про москвофільство, все ж виступав

проти "національних пуристів", беззастережно розміщував це явище

всередині української культури і вважав обов'язком українського історика

розглядати його як предмет своїх наукових студій. Історик культури, -

писав Каменяр у статті "Із історії "москвофільського" письменства в

Галичині" (1899), - для котрого кожне духовне збочення є так само

інтересне, як прогрес, котрого однаково займають здорові і патологічні

прояви людського духу, мусить звернути пильну увагу також на ту духовну

пошесть, що в віщі "москвофільства" отеє вже півстоліття підточу є духові

сили галицько-руської інтелігенції і не дозволяє їй стати на ноги"

1 6

Ніхто краще за І. Франка не дослідив походження, природу й сутність

москвофільства, поглянувши на нього пильним поглядом аналітика. І.

Франко й насьогодні залишився найавторитетнішим і найглибшим

дослідником москвофільської журналістики. З огляду на це правильним

буде покласти в основу подальшого викладу спостереження та ідеї нашого

великого письменника, підтвердивши зайвій раз його геніальність.

У статті "Іван Гушалевич" (1903), написаній як некролог по цьому

москвофільському діячеві, І. Франко так характеризує ідеологію цієї

літературної та суспільно-політичної течії

. Відзначивши, що в 1850-х

роках "москвофільство було пануючим напрямом чи, радше, пануючим

настроєм галицьких русинів" (с. 56), який уже тоді мав відтінки

проавстрійський, клерикальний і промосковськнй, історик культури

відзначив ті риси, що забезпечували течії її єдність.

По-перше, "усіх серця хилилися до Росії" (с. 56), важливо підкреслити:

не до України, розташованої в межах Російської імперії, а саме до Росії в

значенні Великоросії:

по-друге, "і то не до тої, що лежала тут зараз же за Збручем та Бродами,

а до тої, що царювала в Москві й Петербурзі" (с. 56). тобто не до Росії

народної, а до Росії урядової, офіційної, політичної, тієї, що душила

185

Бернштейн М. Д. Журналістика // Історія української літератури: У 8 т. - К.,

1969. - Т. 4. - Кн. 1. -С. 96.

196

Франко І .Я: Із історії "москвофільського" письменства в Галичині // Франко

І. Я. Зібр. творів: У 50 т. - К., 1981. - Т. 31. - 458 - 459.

ІГ

Фрако І. Я. Іван Гушалевич // Там само. - К„ 1982. - Т. 35. - С. 7 - 73. Далі,

посилаючись на цю працю, вказуємо сторінку в тексті. - І. М.

247

Михайлин .Л.

Польщу , розгромила угорське повстання, ворогувала з багатьма країнами,

вела Кримську війну, мала величезну військову могутність й виношувала

месіанські мрії про світове пану вання або хоча б розширення російського

світу за рахунок приєднання до" нього сусідніх слов'янських народів;

по-третє, від тієї Росії чекали політичної допомоги: захисту від

польської та єврейської переваги, "привернення давньої краси і слави

руському обрядові" (с. 56). церковному. певна річ: матеріальної підтримки

російських патріотів у Галичині, нарешті обдарування літературою,

наукою й навіть мовою:

по-четверте, ідеалом бачилася асиміляція, "пробували потроху

пересаджувати до Галичини росішцину. спроваджуючи російські книги і

газети, передруковуючи з невеличкими змінами російські статті або

підладжуючи власні писання під російський лад" (с. 56):

по-п'яте, "шалена програма (...) спровокувати інтервенцію Росії" (с.

70) проти Австрії, відкидання всього позитивного, що набули тут українці

"чи то з ласки правительства. чи завдяки власній праці" (с. 70): трохи далі

І. Франко так сформулював дане гасло москвофілів: "Чим гірше, тим ліпше

- се був девіз тої партії: чим гірше загалові, народові, тим ліпше для нас.

тим ближча російська інтервенція!" (с. 70).

Окрім цих. виділених І. Франком ідей, відзначимо не задля

виправдання москвофільства, а задля пояснення його ще й таке.

Джерелами москвофільства була неструктурованість української нації

в Галичині (про ще вже йшлося), заблокованість її політичної й ку льтурної

діяльності (з цього погляду прикметна доля самого І. Франка),

"простонародність" (за П. Кулішем) української літератури Усе це не

влаштовувало русинську верхівку. Вона прагнула участі в державних

справах і. оскільки можливості й простір для цього в Австрії були

максимально скорочені, зверталася до Російської держави, від якої чекала

моральної й матеріальної підтримки, куди емігру вали з Галичини в пошуку

політичного притулку такі провідні москвофіли, як наприклад. Я

Головацький. І Наумович.

Ця ж русинська верхівка прагнуіа створити панську літературу,

адекватну, якщо й не своєму дійсному станові, то хоча б мріям про своє

соціальне піднесення. При цьому розумілося, що українська література з

програмою "простонародності" задовольнити ці високі вимоги не могла. А

поруч вже існував зразок добре структурованої російської літератури, де

писалися твори з життя простолюду й панства, були розвинуті стилі

літератури, науки, публіцистики. Легше було, замість виробляти в своїй

мові нові явища, йти довгим еволюційним шляхом поступового

нагромадження новаторських елементів, узяти все потрібне в готовому

вигляді, скористатися надбаннями споріднених мови і літератури. Це й

зробили москвофіли.

Найбільш рішучі з них цілковито заперечували не лише свою

приналежність до українського народу, але не визнавані самого факту його

існу вання та існу вання його мови. Якщо дтя офіційної Росії у країнці являли

2ДЯ

Історія української журналістики XIX століття

собою фангом, придуманий поляками для примноження своєї сили, то на

цих же позиціях стояла значна частина москвофілів, ратуючи за

добровільну відмову у країнців від своєї національної ідентичності і швидку

асиміляцію з росіянами.

Типологію москвофільства І. Франко виклав у статті "Зміна системи"

(1896). Вона йому бачилася такою:

1) москвофільство хлопське, з характером соціальним: се та наївна

віра, що в Росії хлопові ліпше і що остаточно колись "білий цар" прийде. ю

нас. "зробить порядок" з панами і жидами і запевнить хлопам щасливіші

відносини життя:

2) москвофільство язикове; се та наївна віра одної часті нашої

малоосвіченої інтелігенції, що наша хлопська мова занадто проста, занадто

невироблена дія заспокоєння ку льту рних потреб нації і що, значить, нам

треба прилучитися до "общеру ського" літературного руху, плодити й собі

"обшеруську" літературу :

3) москвофільство політичне, котре знов може бути двояке, а власне:

а) прихильність до москалів як до народу слов'янської о. великого і

баї атообдарованого від природи, прихильністі і любов для його кращих

культурних і духових змагань, для його боротьби за волю полі нічну і

соціаіьну справедливість. - такими москвофілами є ми всі. є всі чесні і

поступові люди в Європі, а особливо в Слов янщпні. -

б) а може бути москвофільство сікофанське

8К

та ні ліонське. служка

нинішньої російської державної машини, москвофільство платне ! гідне

всякої погорди"

189

За думкою І. Франка, таке платне, шпигунське москвофільство є в

кожного народу , але лихо в тім, що скрізь іакі люди, будучи здемасковані.

"падуть під тягарем загальної погорди: у нас подібні люди віщають газети,

мають у своїх руках "общества", грають роль політичну"

190

. Це ознака

нашої слабкості, підкреслює І. Франко. низького рівня моральності нашої

спільноти. Не москвофіли зробили нас немічними, а наша неміч робить їх

сильними і впливовими серед нас. таку думку утверджує публіцист .

Так само й москвофільство мовне є ознакою нашої слабкості,

нерозвиненості нашої культури й літерату ри.

Що ж до москвофільства першого типу в політичній рубриці як

прихильності до народу, культури й соціальних змагань, то І. Франко від

імені табору українофілів уже в 1905 році в праці "Ідеї" й

ідеали'

галицької москвофільської молодежі" висловився так: "Ми всі русофі ли.

чуєте, повторюю ще раз: ми всі русофіли. Ми любимо великоруський народ

і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову і читаємо в тій

мові певно не менше, а може, й більше від вас. Є між нами, галицькими

188

Тобто, донощицьке.

189

Франко І Я. Зміна системи //Франко І .Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1986. - Т.

46. -Кн. 2.-С. 312-313.

190

Там само. - С. 313.

249