Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайлин .Л.

українцями, и такі, що й говорити й писати тою мовою потрафлять не

гірше, коли й не ліпше від вас. І російських письменників, великих світочів

у духовім царстві, ми знаємо й любимо, і не лише тих. яких імена ви раз у

раз масте на устах, а й таких, як Пипін, Веселовськпй. Карссв. Шахматов.

Фортунатов, - чи відомі вам такі імена, молоді панове русофіли? І скажу

вам ще один секрет. Ті і подібні їм великі представники російської науки та

російської культурної праці кореспондують із нами, обмінюються своїми

віщаннями і чують себе ближчими до нас, як до вас. молоді галицькі

русофіли"

'" (підкреслення І. Франка. І. М.).

Без наведеної цнтатн не обходилася жодна праця про світогляд І. Фран

ка в радянському франкознавстві, яке намагалося надати досліджуваному

предметові москвоцентричного забарвлення. Сьогодні слід сказати, що

сталі симпатії до російського народу, який І. Франкові здавався

невільником у власній державі, поєднувалися в концепції віщатного

письменника й журналіста з чітким усвідомленням українського народу як

самодостатньої цінності, позицією національної демократії, однозначної

спрямованості на піднесення культурної й національної самосвідомості

українського народу й підготовки його до боротьби за незалежну державу .

Тільки в контексті цих положень можна зрозуміти, чому викриття

москвофільства вияшіялося центральною темою публіцистики І. Франка

упродовж усього його творчого життя. Він тому й писав так багато про

москвофілів та їх творчість (чи "творчість"?), предмет явно недостойний

його великого аналітичного таланту, аби застерегти вже молоде покоління

галицьких українців від тієї духовної прірви, у яку затягає людську особу

пропонована москвофілами денаціоналізація.

Для І. Франка причина духовної катастрофи москвофілів полягала у

відриві їхньому від народного ґрунту. Мова не є порожньою формою, у яку

можна вливати той чи інший зміст. Мова є способом існування мислення.

Зрозуміло, що вона спрааляє зворотний вшив на думку. Відкидання рідної

мови, за І. Франком, призводить до того, що людина "помалу позбувається

й чисто формальних прикмет душі й сумління, доходить при живому ТІЛІ до

повної моральної гнилизни"

'. Москвофільство уявлялося І. Франкові не

просто помилковою й безплідною літературною й політичною течією, але

й справою аморальною, такою, що руйну є людську особистість, яка разом

з мовою втрачає моральне підґрунтя своєї діяльності.

"Рік 1848 застав русинів неприготованих до публічного життя"

193

, -

писав І. Франко в статті "Іван Гушалевич". Раніше не можна було нічого,

усі форми політичної й культу рної діяльності були заборонені, тепер можна

стало все. Аби стачило сил і талантів для здійснення національного

"' Франко І. .Я. "Ідеї" й "ідеали" галицької москвофільської молодежі // Франко

І..Я. Зібр. творів: У 50 т. - К., 1986. - Т. 45. - С. 420.

Франко І. Я. Іван Гушалевич // Франко І Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1982. -

Т. 35.-е. 73.

193

Там само.-С. 23.

леп

Історія української журналістики XIX століття

відродження. З цим якраз і виникли проблеми. Лідера не було, не було

скільки-небудь значного таланту, масштабної особистості, здатної очолити

український рух і правіші за орієнтир іншим. У цьому вакуумі лідерство

захоплювали люди малоталановіггі чи просто відверто бездарні, що не

мали скільки-небудь широкого світогляду, глибокої світської освіти,

навичок до самовдосконалення. Вони щиро прагнули до діяльності на

благо українському народові, але в сіпу духовної обмеженості не знали, як

це зробити, налагодили практичну справу. Вони могли бути гарними

виконавцями, а історія виносила їх на верхівку політичної боротьби, звідки

вони зобов'язані були керувати життєвими процесами. "Була велика посуха

на людей. - писав І. Франко, - а обставини вимагали їх багато. Не диво, що,

не знаходячи справді визначних, вироблених людей (їх не мали й інші,

далеко щасливіші народи в Австрії стільки, скільки було треба), хвиля

бурхливого року викидала наверх усякі мірного та ставила їх на

становищах, до яких ніщо не кваліфікувало їх"

У руках таких дрібних осіб опинилася організація політичного життя

українського народу від 1848 року, а так само і жу рналістика, до розгляду

якої ми й перейдемо.

Незважаючи на те. що москвофільство не мало питомого

національного грунту в Галичині, москвофільська періодична преса,

навпаки, я вдала собою дуже поважне явище і кількісно перевищувала всі

інші складові журналістської системи, зокрема журналістику

народовського й радикального напрямку.

Від 1848 року до кінця XIX століття в різній час і в різних місцях видава

лося до 40 москвофільських газет і журналів. Лкщо оцінювати галицьку

русинську журналістику тільки за цпм кількісним показником, то можна

прийти до висновку, що москвофільська жу рналістика аж ніяк не є периферій

ним явищем політичного й культурного життя, а займає в ньому центральне

становище. Причина цього парадоксального явища крилася в тому, що в

умовах існування в Австрії вільного інформаційного ринку перемагали ті

віщання, видавці яких мали стабільну фінансову підтримку. З цього погляду

москвофіли мали незаперечну перевагу, спираючись на фінансування своїх

видавничих програм з кількох джерел. Найголовніші з-поміж них були такі:

1) Урядове австрійське фінансування. Дві обставини визначили

пріоритети центрального уряду. По-перше, важливу роль відіграло те. що

москвофіли виступили як перше покоління українського національно-

культурного відродження, ціле десятилілтя 1850-х років залишалися

єдиними його репрезентантами, а відтак, спріймалися в ролі головних його

представників навіть тоді, коли поруч з ними з'явилися народовці. По

друге, австрійській уряд, що в національній політиці дотримувався гасла

"Розділяй і володарюй!", прекрасно розумів, що москвофіли руйнують

єдність галицькій українців, і тому не скупився вкладати кошти в цю

потрібну для держави справу збереження цілості імперії.

Там само.

251

Михайлин .Л.

2. Власні кошти, що надходити від членів москвофільських організа

цій. До москвофілів тяглася більш-менш заможна частина греко-католнць-

кого духівництва та міської інтелігенції, що прагнули створити культуру

"високого стилю", яка б відповідала їхнім мріям про приналежність до

великопанської суспільної верстви. Ці заможні люди охоче вкладали свої

приватні капітали в створення москвофільських періодичних віщань.

3. Кошти, що віщіляв на підрив австрійської держави російський уряд.

Оскільки йшлося про диверсійно-шпигунську діяльність, то вона старанно

приховувалась, і не можна сказати, які суми вкладалися Росією для

поширення через москвофільську журналістику проросійських і

антиавстрійських настроїв. Але ці суми були немалі і про те. що вони

справді надходили до австрійських москвофілів є авторитетні свідчення.

Саме у сталих фінансових дотаціях криється незрозумілий на перший

погляд феномен тривалого існування москвофільської журналістики.

Москвофільська журналістика була першим явищем в історії української

преси, яке мало розгалужену внутрішню структуру. У межах цього явища

здійснено вперше перехід від системи послідовних до системи паралельних

явищ, тобто тих. що існують одночасно. Так само вперше можна говорити

про розвинуту галузеву й тематичну спеціалізацію, хоча вона ще далеко не

відповідає сучасним уявленням про типологію журналістики.

Типологія москвофільської жу рналістики бачиться такою.

У першу чергу слід виділити офіційні урядові видання, що видавалися

від імені Австрійської держави для галицьких русинів. Такі офіційні віщання

існували для всіх народів, що входили до імперії Габсбургів. Оскільки на час

утворення цих віщань український рух був предстаалений москвофілами, то

й журналістика для українців опинилася в їхніх руках і була позначена

традиційними для преси цього угруповання рисами: відзначалася

вірнопідданством, рудиментами рутенства, низьким професійним рівнем,

"язичієм" у мові віщань, слабким авторитетом у читачів.

Перша газета цього типу розпочала свій вихід у Львові 2 (14) липня

1849 року під назвою "Галичо-Рускій Вестник" за редакцією відомого поета

М. Устияновича (1811-1885). Будучи однолітком Маркіяна Шашкевича. він

зблизився з ним у Львівській духовній семінарії, але прикро вражений

кампанією проти української мови, що розгорну лася піс.ля арешту "Русалки

Дністрової", він пережив розчарування в українському рухові, після смерті

М. Шашкевича сподівався зайняти в українській поезії його місце, але.

маючи значно слабший поетичніш талант, деградував до москвофільства.

Газета виходила тричі на тиждень, друкувалася кирилицею, тобто

стародавнім слов'янським алфавітом, винайдення якого приписують святим

Кирилові й Мефодію. їхня абетка, синтезована з грецького письма й

глаголиці, містила цілий ряд "зайвих" літер, які втратили свої звуки

внаслідок розвитку мови. Це такі літери, як наприклад, ?, ?. ?. У 1709 році

вперше в Росії за у казом Царя Петра І запроваджено зреформований варіант

кирилиці - гражданку. Відтоді у народів, що користу валися цим алфавітом,

почато усталюватися правило: церковні, релігійні тексти друкувалися

9Я9.

Історія української журналістики XIX століття

кирилицею, світські твори - гражданкою. На грунті гражданки почав

розбудовуватися український алфавіт і правопис, що вивершилося в середині

XIX століття створенням кулішівки, правописної системи, якою українці з

деякими модифікаціями користуються й сьогодні. Вперше використана в

"Записках о Южной Руси", "Хаті" й "Основі", кулішівка стала головним

правописом, яким користувалися українці в Росії. Але проникнення її в

Західну Україну дещо затрималося. Можна говорити, що цілком це

відбулося лише в народовській журналістиці, зокрема в журналі "Мета"

(вересень 1863 січень 1864, березень листопад 1865). Усе це необхідно

знати кожній людині, що вивчає історію української журналістики. У той час.

про який іде мова, кирилиця сприймалася як застаріла абетка. її

використання пов'язувалося з рутенською відсталістю москвофілів.

Використання гражданки свідчило про спрямованість видавців у майбутнє,

прагнення до поступових суспільних змін. Використання кирилиці в

"Галичо-Руському Віснику" було семантичним знаком державоохоронної

змістової тенденції газети, її орієнтації на церковну старовину.

Головне призначення видання - друкувати на своїх сторінках урядову

інформацію. Газета була провідником офіційної позиції Відня, у перекладі

на "язичіє", яке М. Устиянович, однак, намагався максимально наблизити

до живої народної мови, друкувала державні постанови, закони і

розпорядження, які уряд вважав за необхідне донести до усіх національних

спільнот, що складали державу, мовою цих спільнот. Газета складалася з

офіційної і неофіційної частин: усього вийшло 78 її чисел.

Австрійський уряд відчував потребу в такому періодичному віщанні, зі

сторінок якого він говорить з русинським народом, тому у 1850 році

віщання газети було перенесене до столиці імперії Відня. Тут вона виходила

під назвою "Вестник, повременное письмо, посвященное политическому и

нравственному образованию русинов Австрийской державы". Ця газета

проіснувала з 1850 до 1865 року, кілька разів змінювала вербальну формулу

заголовку , проте неістотно, що дозволило науковцям в історії української

преси вживати щодо неї сумарну назву "Вестник для Ру синов Австрийской

державы". Для редагування газети запрошувалися знамениті з-поміж

москвофілів діячі. Найбільш відомим з-поміж них був перший редактор (у

роках 1850-1851) віденського "Вісника" Іван Головацькин (1814-1899) .

брат .Якова, довголітній перекладач з німецької мови австрійських

державних законів, постанов та інших документів, якими заповнювалися в

основному шпальти газети.

У різний час "Вестник" мав додатки "Отечественный сборник".

"Домова школка". "Сион церков, школа". Ними віденські видавці прагнули

поліпшити ситуацію, що складалася навколо сухого офіційного основного

віщання, яке читачі брали до рук з обов'язку знати закоші держави, де вони

живуть. "Домова школка" була присвячена проблемам домашньої освіти.

"Отечественный сборник повесток, сказок, исторических воспоминаний,

господарских и иных общеполезных вестей и пр.. II пр." являв собою

додаток до газети, що виходив у 1853-1859, 1861-1862 і в 1866 роках.

Михайлин .Л.

друкувався кирилицею і гражданкою; усього здійснено 16 випусків.

Редагував його тодішній редактор "Вестннка" Юрій Вислобоцький (1819-

І87І), що під псевдонімом Василь Зборовський містив тут свої та інших

авторів доволі слабкі художні твори. У другому періоді, після перерви, коли

віщання втраті то статус додатка і виходило як самостійне. "Отечественный

сборник" наближався в своїх позиціях до народовства.

"Сіон церков, школа" замислювався як двотижневігіі популярніш

додаток, що мав прішернути увагу читачів до основного віщання. Ного 53

числа вийшли впродовж І858-І859 років і містити церковні повчання,

оповідання й вірші, статті на культурно-освітні й актуальні теми.

Редактором віщання був той же В. Зборовський, рівень таланту, освіти й

культури якого позначився на долі й цього додатку. Якихось помітшіх

літературних чи наукових творів на сторінках цих віщань опубліковано не

було. Тим не менше воші формували українського читача періодики,

привчали його до того, що зі сторінок преси з ним розмовляє держава його

мовою. З цього погляду значення цих віщань було величезним.

Знаменною є ситу ація, у якій було припинено як основне віщання, так

і його додатки. І867 рік в історії Австрії позначений знаменними подіями:

запроваджено нову конституцію, новий адміністативно-територіальний

поділ, держава навіть дістала нову назву і з цього часу стала називатися

Австро-Угорщиною. За конституцією значно розширювалися права

народів, які наділялися значенням суб'єктів політичного життя. У нову

ситуацію для себе входили й українці: москвофільство зазнало банкрутства,

молоде покоління українців проголосило іншу політико-культурну

орієнтацію, з'явилися народовці, які засвідчили свою появу створенням

народовської журналістики. Поява суспільно-політичних течій зі своєю

пресою ознаменувала більшу зрілість українців у порівнянні з їхнім станом

у І848 році. Віщання урядового органу для українців їхньою мовою

втратило актуаіьність, а підтримка одного з двох провідних угруповань

українців вже розглядалося як позаконстутуційний захід. У цих умовах

було припинене віщання в столиці держави москвофільського "Вісника..."

- крок цілком виправданий і політично зважений у тих умовах.

Москвофіли вже були досить сильні, аби без урядової підтримки

провадити свою видавничу програму.

Другу групу їх періодики склали газети й журнали, які за сучасною

кваліфікацією можна вважати загальними, суспільно-політичними,

якісними віщаннями.

До цієї груші належали "Зоря Галицька" тоді, коли від І850 року її видав

цем став Ставропігійський інститут; газета Івана Гушалевича "Новины", яку

він видавав І849 року. Ця газета може правити за зразок москвофільської

політичної журналістики цього раннього періоду її станоалення.

Іван Гушалевич (І823-І903) мав гарну освіту, вчився в руській гімназії у

Львові, а потім на теологічному факультеті Львівського університету,

викладав українську мову у Львівській академічній гімназії, працював

свящешіком на Станіславщині, але згодом повернувся до гімназії на посаду

Історія української журналістики XIX століття

катехігга. Писав вірші, у 1848 році видав їх окремою книжкою. Ного вірш

"Мир вам. браття", покладений на музику Теодором Леонтовичем, стала

національним гімном свідомого українства того часу. Особливим талантом ні

в журналістиці, ні в літературі не відзначався, але за відсутності справжнього

лідера в українському рухові того часу й І. Гушалевич зайняв помітне місце.

Опублікувавши кілька слабких віршів у "Зорі Галицькій", він

розійшовся редакцією і вже в другій половині 1848 року не друкувався в цій

газеті. Натомість з 1849 року він заходився коло власного віщання, яке

здійснював у спілці з секретарем ГРР Павлом Леонтовичем. Задум

редактора полягав утому, щоб скласти конкуренцію "Зорі Галицькій".

Наприкінці 1848 року за підписом І. Гушалевнча вийшло "Оголоше-

нє..." про віщання нової газети. Редактор обіцяв видавати її народною

мовою, "широко інформувати про політичне життя в Австрії і коротко про

події у країнах Європи та інших частин світу; крім того, вміщувати

матеріали на теми приватного життя, оголошення, стислі повідомлення, а

також "утвори поепічески"

І9>

"Новины" - се було письмо без програми, - так характеризує газету І.

Франко. - без ясно висловлених яких-небудь принципів; замість вступних

статей давало вірші, а далі йшли коротенькі політичні вісті, іноді дописи з

краю, які часто замість віршів друкувалися на вступі, а на кінці бував знов

якийсь вірш або коротенька, з кількох рядків, увага про сучасні руські

справи" . Іншими словами, ніяких новин у цих "Новинах" не було. Газета

виходила двічі на тиждень з 1 січня до 11 квітня 1849 року. Друкувалася

кирилицею. Усього вийшло 26 чисел.

Перше чиєю відкривалося програмовим віршем "На новіш рік", без

підпису автора, але. очевіщно. пера І. Гушалевича:

Повалилися времена старії.

Мовбито гори в небеса стремлящи.

Когда ся ломят їх скали твердії.

Із верхшіць в пропасть спадают гулящи.

І так далі у такому ж дусі беззмістовності, пустослів'я й

недорікуватості розвішав редактор концепцію свого віщання. Рівень віршів

вимірювався станом тодішньої української поезії Галичини й мірою

таланту редактора. Не кращими за нього творами "збагачували"

белетристичний відділ газети А. Могильнпцький, Б. Дідицький, Г.

Савчинський, Л. Данькевич.

Окрім публікації слабких віршів, які не могли претендувати на місце в

історії літератури, газета складалася з передруків інформації про поточні

політичні справи з інших (німецьких і польських) віщань. На всі двадцять

шість чисел власна журналістська праця редактора склала 5 коротких

Дисак Ф. Гушатевич Іван Миколайович //Українська журналістика в іменах.

- Львів, 1996. - Вип. 3. - С. 93.

'•

Франко І. Я. Іван Гушалевич // Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. - К„ 1982. -

Т. 35. - С. ЗО.

255

Михайин .Л.

повідомлень з українського жнлтя: 1) про те. що М. Устняновпч виготовив

переробку драми Юзефа Коженьовського "Карпатські верховинці", яку

мають виставляти аматори: 2) про прийняття руської делегації цісарем: 3)

про запровадження в нормальнім училищі при латинській кафедрі

підготовки учителів для викладання в українських навчальних закладах; 4)

про смерть Вацлава Залеського: 5) про розпуск парламенту в Кромерижі та

надання цісарем для Австрії тимчасової конституції.

Є ще кілька коротеньких нотаток на вступі до окремих номерів під

рубрикою "Львів" оце і вся редакційна праця. Окрім того, що її дуже

мало, інформаційний рівень повідомлень не витримував ніякої критики. І.

Франко так коментував третє повідомлення: "На якій підставі, з якими

оговорками заведено ті руські виклади, як та на яких книжках учаться

кандидати, хто їх учить - про се наш редактор не вміє сказати ані слова:

йому аби зачати з Богом і скінчити з Богом"

. І. Франко іронізує, бо.

замість аналізу ситуації. І. Гушалевич пропонує читачам свої

моралізаторські сентенції: "Дай. Боже. закінчує він повідомлення. -

руському' народові з тих трудів жизноноснії плоди збирати!"

Читачів у газети без новіш не знаходилося. У № 21 редактор просив

публіку передплатити його часопис на другий квартал, але в № 26 сповістив

про припинення віщання у зв'язку з новим пресовим законом, який вимагав

від видавця політичної газети значної грошової застави. І. Гушалевич

скористався цим, аби припинити віщання, яке засвідчило його професійну

непридатність бути журналістом. Проте віщавець не зрозумів цього і тут же

в заключному числі "Новин" оголосив про заснування неполітичного

"письма, посвященного словесности, під назвою "Пчола". Це була газета

іншого типу, тому й розмова про неї піде у відповідному місці.

Тут же слід сказати, що "Новины" засвідчили цілковиту безпорадність

І. Гушалевича, який не міг скористатися навіть допомогою Павла

Леонтовича й ширше шформу вати українське громадянство про діяльність

Головної Ради Руської та заснованих нею установ, повідомляти про

прийняті ухвали, розгляд на засіданнях тих чи інших питань тощо.

Проте, мішав час. в у країнській галицькій спільноті нагромаджувався

видавничий досвід, зростала кількість освічених людей, що дозволило

згодом взятися до реалізації, як би ми сказали сьогодні, більш поважних

журналістських проектів. У 1861 році у Львові за редакцією вже відомого

нам Б. Дідицького започатковано нову громадсько-політичну газету

"Слово". Вона склала епоху в історії галицької москвофільської

журналістики, тому ми їй присвятимо окремий розділ у наших викладах. Тут

же слід відзначити саме інформаційних успіх газети. З цього погляду вона

містить багатий матеріал і є справжньою "історією сучасності", особливо ж

цінна вона як джерело для вивчення москвофільського руху в Галичині.

У 1871-1912 роках у Коломш у видавництві М. Бітоуса. засновника й

власника друкарні виходив популярний політичний двотижневик

Там само.

256

Історія української журналістики XIX століття

москвофільського напряму "Русская рада". Це видання заснував видатний

діяч москвофільського руху в Галичині греко-католицький священик Іван

Наумович (1826-1891). Ного авторитет і популярність засвідчені тим, що

він обирався депутатом галицького сойму (1861-1866) і австрійського

парламенту (1873-1879). І. Наумович виступив ініціатором заснування і був

першим головою "Общества ім. Михайла Качковського", що було

створене за зразком народовської "Просвіти" в 1874 році в Коломиї, а в

1876 році перенесене до Львова. У 1884 році засуджений австрійським

судом за поширення ідей російського православ'я на вісім місяців

ув'язнення. Відбувши покарання, виїхав до Росії, де прийняв православ'я і

став священиком у Києві.

"Русскую раду" І. Наумович використовував для вислоатення своєї ак

тивної політичної позиції, друкував свої промови, виголошувані в австрійсь

кому

парламенті, свої численні літературні твори, неодмінно позначувані

виразною політичною тенденцією. Спершу двотижневик друкувався

кирилицею, але з 1975 року І. Наумович перевів його на гражданку. Оскільки

він розумів необхідність поширення своєї ідеології зрозумілою для читачів

мовою, то вона була в його віщаннях наближена до народної.

Поруч з газетою "Русская рада" він виступив видавцем і редактором

Ілюстрованого журналу для селян "Наука", склавши для нього широку

програму, спрямовану на всебічне задоволення потреб народу в

різноманітній інформації. Журнал виходив у Коломиї в 1871-1876 роках. У

1877 році його віщання перенесено до Львова, де його редагував О.

Щербань. У 1886 року журнат переведено до Відня, а в 1902 - до Чернівців.

У 1906 році його повернуто до Львова, де він віщавався як орган Общества

ім. Качковського з перервою в 1914-1923 роках до 1939 року. У часи

редагування журналу І. Наумовичем він був друкований народною мовою

і спричинився до пробудження галицького селянства до політичного життя

та зацікаалення господарськими справами.

1888 року у Відні буковинські москвофіли розпочали віщання журналу

"Русска правда". Спочатку він виходив щомісяця, aie з наступного року

перетворешгіі на двотижневик. Усього вийшло 68 його чисел. Редагували

журнал Г. Купчанко (1888-1890) і К. Козаркевич (1891-1892). У 1893 році жур

налу надано нову назву - "Православная Буковина", редактором його став В.

Козаршцук. згодом воно було перенесене до Чернівців і тривало до 1904 року.

1880 року розпочалася редакторська діяльність віщатного

москвофільського журналіста Йосипа (Осипа) Маркова (1849-1909). За

фінансової підтримки російського уряду він розпочав віщання двотижневої

газети "Пролом". Газета місті о а проросійські матеріали, пропаганду

російського православ'я і готувала Галичину шляхом виховання

громадської думки до політичної адаптації з Росією. Через це газета

зазнавала частих конфіскацій і заборон духовною аладою. що послужило

причиною зміни назви, до яких час від часу змушені вдаватися видавці. Так

у 1883-1887 році газета виходить під назвою "Новий пролом", а далі під

заголовками "Червоная Русь (1888-1891). "Галицкая Русь" (1891-1892) і

ПСРТ

"Галичаніїнь" (1893-1913). Незважаючи на урядові переслідування, газета

розвивалася успішно. "Новий Пролом" вже виходив двічі на тиждень, а від

часів "Червоної Русі" видання претворене на щоденну газету. Окрім

фінансових дотацій російського уряду, газета дістала підтримку польської

адміністрації Галичини, яка була зацікаатена в ослабленні народовців і

використовувала дтя цієї мети їхніх опонентів. Завдяки цьому віщання

протрималося до 1913 року.

Ного душею був Й. Марков, який редагував "Пролом" і "Новий

пролом" спільно з О. Авдиковським. "Червону Русь" - спільно з І.

Пелехом, а Талпцкую Русь" і Галичаніїнь" - самостійно. Крім названих

осіб головними його співробітниками були В. Луцнк та Ф. С'вистун - відомі

діячі москвофільського руху. Іван Пелех (1859-1914) після смерті Й.

Маркова став редактором "Галичанина" (1909-1913). У цій газеті

розпочинати журналістську працю представники вже нового покоління

москвофілів, які еволюціонувати до ідей російського комунізму і зайняли

згодом совєтофільські позиції (наприклад. К. Пелехатий).

Загальна суспільно-політична журналістика (ми перелічили не всі; але

найголовніші віщання) демонструє станоатення москвофільського руху, яке

відображали його газети й журнали, вироблення його ідеології та її еволюцію,

прагнення плідно та ефективно вести пропаганду своїх політичних поглядів.

Розпочавшись з слабеньких безпомічних спроб, москвофільська політична

жу рналістика з часом набу ла професійного досвіду й висунула з своїх рядів

видатних діячів пера, якими слід вважати І. Наумовича. Й. Маркова. Певна

частина українського громадянства користувалася москвофільською

жу рналістикою для задоволення своїх інформаційних полреб.

Третю групу москвофільських віщань складали літературно-наукові

часошіси. Біля джерел цього типу газет і журналів стоїть "Пчола" Івана

Гушалевича, що виходила від 7 травня до 3 вересня 1849 року. Усього

вийшло 19 чисел, часопис друкувався гражданкою. Редактор обіцяв

наповнювати свою газету поезією "во всех галузях", згуртувати у віщанні

авторів не лише з галицької, але й з підросійської України задовольнити

потреби словесності, що розвивалася, а також історію нашого народу

"образом систематическим преподавати"

198

Це був перший у Галичині неполітичний літературно-науковий

часопис. І. Гушалевич прагну в мати в своїй "Пчолі" всеу країнський орган,

але ні співробітників з України, ні ширшої популярності газета не мала.

Окрім віршів, редактор подавав у кожному числі з продовженням

"Отечественную историю", "себто коротко і зовсім безкритнчно

переповідані факти з Початкового літопису до Мономаха включно, а далі

вирпвки літописних текстів, що доторкалися Галицької Русі"

199

. З

І98

Днсак Ф. Гушелевич Іван Миколайович // Українська журналістика в іменах.

- Львів, 1996. - Вип. 3. - С. 94.

'"Франко І.Я. Іван Гушалевич // Франко І. Я. Зібр. творів: У 5Г)ї. - К.. 1982. -

Т. 35. - С. 35. ..

Михайин .Л.

9.КЯ

Історія української журналістики XIX століття

історичних праць ще були вміщені дві статті відомого москвофільського

історика Антонія Петрушевича (1821-1913) "Польша. Русь і РомыньГ та

"Унивский монастир". За своє довге жіггтя А. Петрушевич був членом ГРР.

депутатом галицького сейму (1861-1877) і австрійського парламенту (1873

1878). Написав понад 200 праць з історії України, переважно Галичини,

найвизначнішою з-поміж них є "Сводная Галнцко-Руская Летопись 1600

1800" (т. 1-6. 1874-1891). І. Франко, доснть критично відгукуючись про

доробок А. Пегрушевнча. усе ж вважав його статті "найціннішими з усього,

що було друковане в "Пчолі"

200

Ще з історичних праць тут були опубліковані уривки з книги М.

Ковалевського про чорногорців та анонімні статті про Нестора-літописця і

"Чи был феодализм на Руси".

З філологічних праць варті уваги статті "І. Лозинського "Уваги над

правописом руським" та Я. Головацького "Иван Котляревский". Остання

містила життєпис знаменитого письменника. Його головним твором

критик вважав "Енеїду". "Посмішність "Енещи" незрівняна, - писав він, -

всюди віддихає невннуждена сатира, іграюча невишуканою веселостію і

остротами природжєеного остроумія. Легкость оповідання, вірность

барвитості, милії жарти були істинно чимсь-то новим, очаровательним" (21

травня 1848). Я. Головацький був першим, хто зазирнув у глибини

травестійного методу І. Котляревського й побачіш там відображення

українського національного життя по зруйнуванню Запорізької Січі.

"Перелицювавши Енея на козака. - відзначав критик, - волочив за ним

ватагу козацьких бурлаків по всіх усюдах, осмішив цілий Парнас, котрий

ще до єго часу так багато служителів мав межи всіма християнськими

поетами оказав неуклюжность мнимого класицизма, намигнув на істинне

джерело народної поезії в своїй рідній землиці, у свого родимого народа"

(там само). У полі дії традицій І. Котляревського постала творчість і

Грицька Основ'яненка, і П. Гулака-Артемовського, і А. Могши, і І. Галки.

Гребінки і Тополі. За думкою критика, уся нова українська література

виростала з творчості І. Котляревського. Це була стаття, яка

демонструвала глибоке розуміння Я Головацьким всеукраїнського

(включно з Галичиною) значення великого полтавця. У додатку до неї

друкувався текст п'ятої частини поеми "Енеіда" та вперше "Ода до князя

Куракіна". Художні тексти мали продемонструвати галицьким читачам

правильність критичної оцінки, даної І. Котляревському в "Пчолі".

Разом зі статтями А. Петрушевича публікація творів І. Котляревського

та критичної розвідки про нього складали набуток часопису.

З погляду інформаційного "Пчола" виглядала дещо кращою, ніж "Но

вины". У кількох номерах повідомлялося про діяльність Галнцько-Руської

Матиці, подавалися протоколи її засідань. У № 7 була опублікована

редакційна стаття "Кто в нас до вспоможенія часописмь найболше аліяєт?".

У ній редакція просила допомоги в читачів. Сподіваючись мати 600

200

Там само.

259