Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайлин 1Л.
друку київським цензором, так і не зміг бути опу блікованим у Росії. Поява
Емського указу зробила дозвіл київської цензури враз недійсним, а пройти пе
тербурзьку цензуру авторам навіть не уявлялося можливим. Тому рукопис ро
ману помандрував за кордон, у вільну українську друкарню М. Драгоманова.
Перший пункт Емського указу знищував комунікаційний канал
підросійських українців з Галичиною та іншими зарубіжними центрами
української культури. На цей час уже склався цілком позитивний досвід
співпраці українських діячів з Росії з їхніми закордонними братами,
внаслідок розвитку народовського руху й народовської журналістики
вироблялося й усталювалося уявлення про всеукраїнську етнічну й
культурну єдність. Галичина перетворилася (в значній мірі зусиллями
російського уряду) на столицю української журналістики й літератури. Там
видавалися українські газети й журнали, друкувалися книжки, в тому числі
й авторів з підросійської України. Тому в Емському указі і з'являвнвся
пункт про заборну ввозити українську друковану продукцію із-за кордону
в Росію, що поширювався й на передплату періодичних віщань.
Третім пунктом указу знищувався іще не народжений український
театр, українське слово взагалі виносилося за межі публічного вжитку.
Згідно з цим пунктом, воно не могло звучати в університетських
аудиторіях, буди використане для виголошення доповідей на наукових
конференціях чи виступів на урочистих зборах з нагоди ювілеїв українських
же письменників. За ілюстрацію здійснення російськими урядовцями цього
пункту може правити заборона вже в 1903 році виголошувати промови
українською мовою на відкритті пам'ятшіка І. Котляревсь-кому в Полтаві.
"Закон Юзефовича", таким чшом, наклав на українське слово в Росії
такі жахливі кайдани, у яких воно заледве чи могло животіти. Задум
російського уряду був цілком очевидним: призвести до цілковитої духовної
непритомності великий слов'янський народ, асимілювати його з росіянами і
за рахунок його примножити могутність імперії і використати поросійщених
українців для обрусіння більш етнічно віддалених національних окраїн.
До Емського указу наступний російський імператор Олександр III 8
жовтня 1881 року вніс незначні доповнення, які робили умови існування
українського слова взагалі нестерпними, виносили його поза рамки
виживання. Ще раніше, на початку ХУІІІ століття, українська мова була
заборонена до вживання при богослужінні в православній церкві, нею також
не дозволялося чіпати проповіді"
5
. Історія не засвідчила фактів протесту
проти дискримінаційних дій російського уряду, спрямованих на придушення
155
Процеси знищення Російською державою царського й радянського зразка
українського народу та його духовної культури сьогодні описані в історичних
та історико-культурних (літературних) ■ наукових працях. Радимо для
ознайомлення популярний збірник документів і досліджень: Російщення
України: Науково-популярний збірник / Гол. ред. Леонід Полтава. - К.:
Видання Ураїнського конгресового комітету Америки ради оборони і допомоги
Україні, 1992. - 408 с.
ООП
Історія української журналістики XIX століття
українського слова, російських письменників, митців чп політичних .діячів.
Від часу припинення "Основи" усі спроби українців мати своє
періодичне видання українською мовою визнаватися в Росії "не
подлежащими удовлетворенню". До 1905 року на теренах величезної
Російської імперії, де прожнвйє основна маса українців, не існувало
жодного українського періодичного видання. Лишалася тільки можливість
для проукраїнськн налаштованих російських журналів і газет, як-от:
"Киевский телеграф". "Киевская старина", чи віщання знову ж гаки
альманахової журналістики ("Степ", "Складка" тощо) українською мовою.
Збереження в цих умовах українцями своєї мови и національної
тотожності, їхня здібність у XX столітті до боротьби за свою державну
незалежність, яка завершилася в 1991 році створенням У країнської держави
мусить розглядатися як історичне чудо, тобто подія, пояснити яку
звичайними причиново-наслідковими зв'язками проблематично.
В умовах тотальної заборони українського слова, крізь "ніч
бездержавності'™
1
український народ проніс непереможне прагнення
залишил ися самим собою. У" 1882 році в Росії виникає український театр,
тривалий час пересувний, безпритульний. Але він сконденсував у собі
мистецьку енергію українського народу, відіграв роль каталізатора
національного пробудження. Репресивні заходи російського уряду не
припинили українського книговидання, розвитку української літератури.
Національне духовне життя невпинно шукало способів реалізації.
Показові з цього погляду свідчення, наведені М. В. Лисенком у листі до
Б. С. Познанського від 19 лютого 1887 року. "Мав наш чоловік розмову з
цензором в Глав[ном] упра[вленпп] по дел[ам] печати. і той казав в припадку
жорстокої щирості, що в той. каже. час. коли ми порішили з українським
письменством цітком покінчити, ми, каже, завалені масою творів на
українській мові і наукових, і літературних, й драматичних, і навіть
учебників. Де настирливість якась уперта береться у їх. коли ми однаково
чекаємо на заборону?"
1
' Та вжити нових заходів до заборони українського
слова російський уряд не наважився. Витіснивши українську мову з
офіційного життя, поставивши її "поза законом", як алучно висловився С.
Сфремов. російські державники гадали, що покінчили з нею остаточно. Але
українська мова виявилася незнищенною, засвідчила унікальну здібність до
виживання. Провівши майже півстоліття практично "в підпіллі", вона
дожила до того часу, коли була легалізована. "Революція 1905 р. змела укази
1876 і 1881 рр., - відзначає з цього приводу- Юрій ІІІевельов. - Однак, вельми
показово, що вони ніколи не були скасовані офіційно і. з чисто правничого
погляду, могли бути застосовані й пізніше"
1
'
8
.
156
Вислів Євгена Маланюка. Див.: Маланюк Є'вген. Нариси з історії нашої
культури. - К.: АТ "Обереги". 1992. - Є. 59.
|5
" Лисенко М. В. Листи. - К.: Мистецтво. 1964. - Є. 169.
158
ІІІевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття
(1900 - Л941): Стан і статус. - Чернівці: Рута. 1998. - С. 32.
221
Aie ці процеси виходять далеко за межі першого періоду історії ук
раїнської журналістики, якому привсячено дану книжку. і стануть передметом
висвітлення у наступних частинах цього дослідження. У межах поставлених
завдань нам необхідно вказати на ті -причини, які призвели до переміщення
центру розвитку української журналістики в Галичину н до початку нового
періоду її історії, який умовно можна назвати ' Австрійсько-українським".
Перший же, Російсько-український, період, крім зазначених принагід
но його рис, характеризується такими провідними ознаками:
1) Українська журналістика в цей час проходить період становлення, яке
може бути вербалізоване у формулі: від жу рналістики в Україні до української
журналістики. Хронологічно цей етап має виразні чотири складові:
а) львівська журналістика кінця XVIII - початку XIX століть
французькою, німецькою й польською мовами, що лише територіально
(але не інформаційно) нележить Україні;
б) харківська журналістика 1810-1820-х років, що створюється
російською мовою, але з окремими вкрапленнями українських творів:
в) альманахова журіналістика 1830-1840-х років, що пройшла шлях від
універсальності до галузевої (літературної) спеціалізації, від переважно
російських до власне українських за мовою й духом віщань;
г) журналістика кінця 1850 - початку 1860-х років як синтез розмаїтих
пошуків попередніх періодів і взірець поєднання публіцистичної активності
й гостроти, наукової глибини й досконалості, художньої довершеності та
активного використання української мови в журнальній практиці.
2)Українська журналістика в системі суспільної свідомості
розглядалася як важливе (а, може, й головне) завдання в духовній праці
національної інтелігенції, тут працювали найвйдатніші українські діячі
літератури й науки, неможливо назвати якогось автора, який би в той чи
інший спосіб не взяв участь у реалізації певних жу рнальних проектів;
3) Українська журналістика з'являється не скільки з інформаційних,
скільки з літературних потреб українського громадянства, яке вбачало в
літературі спосіб виховання національної свідомості в позбавленому
державності народі, покладало на літературу націобудівну функцію. Звідси
велика кількість в даному періоді літературних альманахів та журналів і
зовсім незначна кількість власне ініформаційних віщань. До того ж
видаються вони іншими мовами. Це вказує на слабкорозвиненість
українського суспільства, відсутність у ньому читацьких інтересів до
україномовної інформації за наявності можливості задовольняти
інформаційні потреби іншими мовами.
4)Як тільки з'явився журнал "Основа", який втілив мрії українських
діячів мати свій часопис і водночас засвідчив можливості свідомого
українства створити співмірне із досягненнями доби періодичне віщання,
що стало в обороні українства перед громадською думкою Росії, розвиток
української журналістики було штучно зупинено репресивними заходами
російського уряду; цей крок унеможливив дальший розвиток української,
журналістики в Російській державі; центром її творення стає Австрія.
Михайлин .Л.
222
Історія української журналістики XIX століття
ТОМ ДРУГИЙ
ПЕРІОД ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ
ПРИТОМНОСТІ
ЧАСТИНА ПЕРША
МОСКВОФІЛЬСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА
Розділ перший
Історичні передумови розвитку та окреслення
другого періоду історії української журналістики
Становище українства в Австрії та дві його особливості: національне
пипшння в імперії та реформаторська діяльність Марії Терезії і Йосифа II.
Українці напередодні 1848року. Австрійська революція 1848року. "Весна
народів". Національно-визвольний рух українців. Головна Руська Рада, її
поліпиічна та культурно-освіпшя діяльність. Чинники українського
національного відродження в Галичині
Зазвичай окреслення хронологічних меж та сутності періодів історії
журналістики є однією з найскладніших проблем науки. Адже вільний
розвиток системи органів масової інформації являє собою стихійний
процес і триває безперервно. Виділення певних періодів - це наслідок
розумових абстрактних операцій. Живий історико-журналістський процес
"опирається'' його штучним препараціям. Разом з тим наукове вивчення
тривалого в часі історичного явища неможливе без його періодизації. А
відтак наукова думка постає щоразу перед складною проблемою
визначення періодів, яка розв'язується часто після довгих дискусій, обміну
думками, тривалого обговорення.
Українська журналістика під цим кутом зору виглядає винятком з
правіша. Бездержавність української нації й перебування більшої частини
України в найгіршій поліційній монархії тодішнього світу - Російській
імперії - спричинилися до того, що особливості розвитку української
журналістики визначатися в значній мірі зовнішніми факторами. Так її
доволі бурхливе зростання в добу великих реформ в Росії було штучно
перерване забороною царського уряду публічного існування самого
у країнського слова. Поява Валуєвського циркуляра в 1863 році обірвала
розвиток української журналістики в Росії, стала актом завершення
першого періоду її історії, який може бути названий періодом станоатення:
від журналістики в Україні до української журналістики. Оскільки
українська журналістика в цей час існу вала переважно на теренах Російської
імперської держави, то цей період може мати назву Російсько-українського.
.Але Україні пощастило: друга, набагато менша, її частина на той час
перебувала вже в складі іншої держави - Австрії. Сюди й перенісся
розвиток у країнської журналістики після її заборони Російським урядом.
223
Мнхайлин І.Л
Розпочався другніі період її розвідку, зміст якого може бути окреслений як
період здобуття національної притомності. А оскільки українська
журналістика розвивається в цеп час переважно на теренах Австрії (з 1867
року - Австро-Угорщини), то цей період може також мати назву
Австрійсько-українського.
Австрія, хоч і була, як і Росія, імперією за сутністю державного
управління, через свою включеність в європейський політичний простір,
вона рішучим чином відрізнялася від своєї східної сусідки. Тому виклад
історії української журналістики другого періоду необхідно попередити
висвітленням історичної ситуації, у якій опинилася в Австрії частина
українського народу.
Після втрати У країни Річ Посполігга Польська неухильно йшла до
самознищення. Відсутність сталої централізованої королівської влади,
цілковита сваволя шляхти, яка паралізувала роботу державного апарату й
.унеможливлювала вироблення оптимальних рішень, ігнорування інгересів
простолюду, а найбільше українського селянства, запустили в рух могутні
руйнівні процеси. Цим скористатися могутні сусіди, зокрема Росія, яка
дедалі посилювала своє втручання у внутрішні справи Речі Посполитої.
Спроби польського короля Станіслава ІІонятовського обмежити права
шляхти призвели до утворення сильної опозиції, відомої під назвою
Барської конфедерації. Український народ відповів на посилення панської
сваволі Коліївщиною - повстанням 1768-1769 років, що охопило велику
територію Правобережжя. Придушене лише за допомогою російських
військ повстання знесилило 1 Іольщу і призвело до її першого розподілу в
1772 році між Росією, Прусією і Австрією.
Саме у відповідності до цього акту на тій підставі, що Габсбургп
(правляча династія австрійських імператорів) були Угорськими королями,
а Угорщина в ХШ-ХІУ століттях змагалася з Польщею за панування над
Галицько-Волинською державою, землі Західної України відійшли до
Австрії. Тут з них була утворена нова провінція - Королівство Галичина й
Володимирщина.
Події в Польщі й надалі справляли вирішальний вплив на українську
історії цього регіону, тому їх слід відстежіггн до кінця. Реалістично мисляча
частина шляхти була налаштована врятувати Польську державу.
Реформатора зібралися на сейм, який працював чотири роки (1788-1792) і
упродовж якого бу ла вироблена і прийнята 3 травня 1791 року конститу ція.
Однак найбільші магнати з родів Потоцьких. Ржевуських. Браніцьких.
спираючись на російську підтримку організували заколот, відомий під
назвою Торговицької конфедерації, вимагаючи скасу вання конституції. У
1793 році стався другий розподіл Польщі, згідно з яким Австрія не
отримала нічого, зате Росія дістала величезні території Правобережжя, з
яких були утворені гри губернії: Київська. Подільська й Волинська.
На захист конститу ції, проти розподітів держави й російського впливу
на її зовнішню й внутрішню політику в Польщі вибухнуло повстання під
проводом Тадеуша Косцюшка. Але й воно не виправило ситуацію, а лише
Історія української журналістики XIX століття
погіршаю її. У 1995 році відбувся третій розподіл Польщі, унаслідок якого
вона перестала існувати як держава. До 1918 року, часу розпаду Австро-
Угорщини внаслідок Першої світової війни і утворення на її уламках цілого
ряду незаіежнпх держав (Чехословаччини. Угорщини, Югославії, Західно
української Народної Республіки). Польща відсутня на політичній карті
світу. Де в чому доля вчорашньої поневолювачки виявилася дивовижно
спорідненою з долею її підлеглої сусідки. -Як і українці, поляки не лише
втратили державу, але й зазнали розчленування між трьома могутніми
сусідами етнічної польської території.
Знадобилося понад століття напруженої боротьби за незалежність, аби
Польську державу вдалося відродити. Як ми побачимо далі, наявність
поруч з українцями так само, як і вони, бездержавних сусідів, у чомусь
суперників, а в чомусь і товаришів по нещастю, активно позначався на
становищі українців.
Як правило, українські історики звертають увагу лише на один бік
україно-польського суперництва на теренах Австрійської імперії, а саме:
продовженні запеклої боротьби за пріоритети в розв'язанні національного
питання. Але важливо бачити й другий бік стосунків двох народів: поляки
з огляду на свою вищу політичну зрілість подавали українцям приклад
гартування національного духу й показували шлях, по якому треба йти у
відстоюванні своїх національних прав. Таким чином, польський фактор
упродовж усього другого періоду історії української журналістики буде
активно впливати на стан української національної свідомості, а відтак і на
функціонування друкованих органів.
У 1774 році, скориставшись з російсько-турецької війни, Австрія
окупувала північно-західну частину Молдавії, населену українцями
Буковину. Спершу ці землі були приєднані до Королівства Галичини і
Володимирщинн, а з 1849 року відділені в окремий Коронний Край. У
межах Австрії перебував ще один край, віддавна заселений українцями -
Закарпаття, що входило до складу Угорщини. Віденський конгрес 1815
року, який закріпив розподіл Європи після Наполеонівських воєн, усталив
існуючі кордони між державами. Історична доля Західної України на
тривалий час виявилася пов'язаною з Австрійською монархією.
Первісно дві найважливіші обставини, пов'язані з особливостями цієї
нової для західних українців держави, з якою їх приблизно на півтора століття
зв'язала історична доля, вирішальним чнном позначилися на розвитку тут
нашого народу, його культури і її найважливішої складової - журналістика.
Перша з них така.
Держава Габсбурґів дістала назву "клаптикової імперії". На середину
XIX століття вона займала територію 676.1 тис. кв. км. в самому центрі
Європи. Її населення становило 51,39 мін. чол. До складу цієї величезної
держави входили землі, замешкані німцями (власне австрійцями),
італійцями, чехами, словаками, поляками, українцями, сербами,
хорватами, словенами, румунами та деякими іншими народами.
Своєрідність держави полягала в тому, що панівна нація - австрійські німці
225
Михайлин .Л.
- становила заледве що десяту частину її населення, а їх етнічні землі
займали 84 тис. кв. км. у північно-західній частині великої країни. Кількість
українців у ній становила 4,2 мтн. чол. Населення Галичини на 1880 рік за
національним складом являло собою таку структуру: приблизно 20° о
складати поляки. 67° о - українці. 12° о - евреї і лише 1° о складали німці, що
потрапляли сюди як представники центральної влади.
Національне питання у внутрішній політиці Австрії було не менш
актуальним, ніж у Росії. Але воно не могло тут бути вирішене в спосіб
цілковитого заперечення прав народів на національно-культурну
автономію, як це сталося для підросійських українців. На його розв'язання
тут впливала величезної ваги обставина: на відміну від Росії, де панівна
нація становила переважну більшість, титульна нація в Австрії складала
національну меншину. Це означало, що австрійці власними силами не
могли забезпечити проведення урядової політики й мусили діліггися
владою з елітою найбільш могутніх своїх співгромадян інших
національностей, переважно угорцями, чехами, поляками, хорватами.
Залучення до державних справ інородців вело до лібералізму в
національному питання, численних поступок, якими користувалися не
лише провідні, національно свідомі народи, але й ті, що лише ставали на
шлях національного пробудження. Такими були українці.
Приєднання до Австрії Галичини застало їх у стані цілковитої
національної непритомності. Це була навіть не нація, а етнічна група яку
складали на 95° о незаможні селяни і на 5% священики греко-католицької
(уніатської) церкви. "Рорі і сШорі", - так зневажливо говорило про
українців польське панство.
Польська ж частина населення Галичини, яка складала чисельно
меншу частину, була дуже добре структурована з соціального погляду. До
неї належала вся шляхта краю, католицьке духовенство, міцно зв'язане з
Ватіканом, світська інтелігенція, міщани: урядовці, правники. лікарі,
освітяни, журналісти. Унаслідок цього склалася парадоксальна сіггуація:
польська меншина Галичини надовго захоплює в ній політичну атаду й
культурні пріоритети, відсуваючи українців на другий план.
Найважливіше зрозуміти, що це був час. коли лише дворянство
(шляхта) складало клас світської освіченої еліти і могло виступати в
обороні національних прав усього народу. Дворянство було суб'єктом
історії, визначало сутність політичних подій.
Українське дворянство позбулося своєї національної тотожності й
втратило функції репрезентанта свого власного народу в процесі
запровадження Берестейської унії 1596року. Причому прийняття уніатської
віри розглядалося в багатьох випадках як проміжний етап і підготовка до
цілковитого покатоличення. У Польщу нахлинули єзуїти, які знайшли тут
вдячніш грунт для своєї діяльності в справі поширення католицької віри. Не
вдаючись до викладу методів їхньої діяльності, вкажемо лише на її
наслідок. Як свідчить М. Костомаров, "єзуїти протягом якнх-небудь
тридцяти років перемінили все російське дворянство. Більша його частина
226
Історія української журналістики XIX століття
перейшла в католицтво""
9
.
У 1610 році в полемічному трактаті Мелетія Смотрицького (бл 1577
1633) "?РН1ЧО?, тобто Плач єдиної святої вселенської апостольської східної
церкви", що був написаний старопольською мовою, автор оплакує втрати
українського народу. "Де тепер (...) дім князів Острозьких, котрий блиском
світлості старожнтної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й
однаково неоціненні тієї ж корони камінці - значні руських князів роди,
неоціненні сапфіри і безцінні діаманти - князі Слуцькі, Заславські,
Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторпйські. Пронські. Руженські.
Соломерецькі. Головчинські, Крошинські. Масальські. Горські,
Соколинські, Лукомські. Пузини й інших без ліку, що їх поодинці внчнсляти
було б справою довгою?"
160
Далі автор від імені східної православної церкви
запитує: де поділися славні, відважні, дужі й давні по всім світі в добрій славі
народу руського доми - Хоткевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги.
Дорогостайські. Войни, Воловичі. Зіновичі. Паци, Халецькі, Тишкевичі,
Корсаки, Хребтовпчі. Тризни. Г орностаї, Бокії. Мишки. Гойські. Семашки.
Гулевичі. Лрмолинські. Чолганські. Калиновські, Кирдеї, Загоровські.
Мелешки. Боговитиші. Павловичі, Сосновські, Скумини. Потії та інші?
Головним наслідком цього процесу була «трата українським народом
того "діяльного й вільного класу, який міг шляхом законним і правильним по
стояти за святиню старовини своєї"
161
. Справа полягала, звичайно ж, не у від
стоюванні "святощів старовини своєї", як пишномовно висловився М. Косто
маров, а в засадничій втраті найважливішої верстви, через яку здійснюється
самоусвідомлення народом своєї національної окремішності й сутності.
Таким чином, поляки й українці в Галичині перебували в унікальних
стосунках: їх розділяли не лише національні відмінності (мова, культура,
історія), між ними пролягла класова прірва, оскільки поляки належали до
панства, а українці були селянами: але й на цьому відмінності не кінчалися,
бо поляки були католиками, а українці переважно уніатами. Отже,
відмінності за національною, класовою й релігійною ознаками визначали
взаємини поляків і українців у Галичині.
Залучаючи до державних справ представників найбільш потужних
національних спільнот своєї країни, австрійці Королівство Галичини й
Володимирщини віддали в управління полякам. На час приєднання цієї
провінції до Австрії це було єдино правильне рішення з погляду Відня: на
український елемент тоді спертися тут було просто неможливо. .Але це
159
Костомаров Н. И. Южная Русь в конце XVI века // Костомаров Н. И.
Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд. - К.: Изв-во при Киев.
Ун-те. 1990. - С. 194. Слово "русское", вжите по відношенню до дворянства М.
Костомаровим, слід швидше перекласти поняттям "руського", тобто -
українського. - І. М.
140
Смотрицький Мелетій. иРНЫОУ. тобто Плач єдиної святої вселенської апо
стольської східної церкви // Українська література XVII ст.. - К.. 1987. - С. 84.
Костомаров Н. И. Южная Русь в конце XVI века. - С. 195.
оот
Михайлин .Л.
викликало ще одну парадоксальну
7
ознаку історичного буття українців у цій
державі: вони опинилися в конфліктних стосунках не з австрійцями як
державним елементом, а з поляками, як найближчим до них панівним
елементом. Із зростанням української національної самосвідомості
україно-польська боротьба, попри всі спроби порозуміння, набула з часом
просто-таки антагоністичного характеру.
Українська журналістика (як і література) в Галичині позбавлена анги-
австрійського змісту, оскільки не німецька адміністрація чи культура, а
польська експансія на українство являла собою головну загрозу дія стано
влення й відродження українського народу. А відтак не україно-німецькі. а
україно-полькі стосунки визначали політичну ситуацію в провінції.
Друга обставина перебування українців в Австрійській монархії
полягала в тому, що вони "увійшли до складу імперської системи
Габсбургів в апогеї її розквіту"
16
" і діяльності цісарів-реформаторів.
На час приєднання Галичини австрійський престол посідала цариця
Марія Терезія (1717-1780) - правителька мудра й далекоглядна, пред
ставниця просвітницького абсолютизму. З 1765 року разом з нею правив її
син і майбутній імператор Йосиф II (1741-1790). якнй подітяв погляди
матері і продовжив її політику після її смерті. Вони дуже добре зрозуміти,
що головну загрозу дія централізованої держави в новоприєднаному краї
становить польська шляхта, а протистояти їй зможе у країнство лише за
умови його піднесення з прірви національної непритомності. Тому вони
розпочали низку реформ, спрямованих на поліпшення економічного й
духовного становища українського народу, що мало б зменшити його
залежність від польської шляхти і підірвати могутність останньої.
Уже в 1772 році була запроваджена військова реформа, pospolite rusze-
nie, тобто участь у війську усієї шляхти, підлягало ліквідації, натомість
запроваджувалася регулярна армія, дія утримування якої встановлювався
грошовий податок, так звана контрибуція. Для оподаткування були
проведені описи всіх панських маєтків (за указом 1772 року) і прибу тків (за
указом 1774 року). У 1775 році Марія Терезія видала указ, що вимагав від
панів людяного поводження з підданими і забороняв вимагати від них
більшої праці, аніж те було занесено в інвентарі й описи.
Поруч з цим імператриця скасувала шляхетські сейми як органи
місцевого самоврядування, а в столиці Австрії Відні 1774 року заснувала
при церкві св. Варвари греко-католицьку семінарію Barbareum, де сту денти
здобувати ґрунтовну богословську освіту і мали змогу прилучитися до
культури великої європейської політичної й ку льту рної столиці.
Ще даті за свою матір пішов її син. Через десять років існу вання, 1784
року, він переніс семінарію до Львова і засну вав у цьому місті університет з
латинською викладовою мовою. Університет мав чотири факультети:
медичний, юридичній, філософський і теологічний. У 1787 році до них
доданий окремий Богословський факультет - Studium Rutenum - для
І<а
Субтельннй Орест. Україна: Історія. - Харків: Еврика - Дефант. 1993. - С. 262.
пло
Історія української журналістики XIX століття
підготовки високоосвічених священиків греко-католицької церкви з
кандидатів, які погано знані латинську мову. Програма навчання тут була
такою самою, як і на Studium Latinium. богословському факультеті для римо-
католицьких священиків. Викладання провадилося штучним язичієм, яке
становило суміш цервовно-слов'янської та української мови. Тут працювали
надзвичайні (екстраординарні) професори, що викладали свій предмет і
латішською мовою. За роки існування на українському' богословському
факультеті навчалося 470 студентів. У 1809 році ця навчальна структура була
скасована на вимогу самих студентів, які в навчанні однаково
малозрозумілим для них язичієм не бачили користі, а підвищення рівня
оволодіння латішською мовою зробило для шіх можливим навчання на
основному теологічному факультеті. У 1805-1817 роках Львівський
університет було хліквідовано й переведено в статус ліцею, але його
відновлення відбулося на новій основі - вже з німецькою мовою викладання.
Грандіозними були економічні реформи Йосифа II. Загалом в
історичних джерелах пишеться, що він замінив кріпацтво панщиною.
Сучасній людині треба пояснити, що це означало. Кріпацтво виходить з
цілковитої залежності підданого від пана, який володіє ним практично на
засадах приватної власності: може продати, віддати в солдати,
примушувати виконувати будь-яку роботу. Закон 1 листопада 1781 року
скасовував підданське невільництво. Відтепер селянин мав право женитися
без дозволу поміщика; так само віддавати дітей до ремесла й до шкіл; міг
шукати собі заробітку в будь-якому місці, тільки повідомивши про це свого
пана; панам було заборонено брати в двір без їхньої згоди дітей своїх
підданих для послуга. 20 листопада 1881 року цей закон був доповнений ще
й такою тимчасовою ухвалою: панщина не може перевищувати трьох днів
на тиждень. 16 червня 1786 року вийшов знаменитий закон, який
закріплював тимчасовий стан, встановлював довготу робочого дня: 12
годин алітку і 8 - узимку, забороняв використання праці літніх людей,
заборонялися звичаєві роботи та податі (комірне, сольове, чопове, міркове
та ін). 17 серпня 1786 року спеціальним декретом реформоване судівництво:
селянам дозволено позивати панів у судах, а також громадам вибирати
депутатів для ведення справ, що стосуються села в цілому. Паші могли
розв'язувати спори своїх підданих лише в тому разі, якщо за допомогою
спеціатьного іспиту перед державною екзаменаційною комісією
підтверджували своє знання права. У протилежному випадку пан своїм
коштом мусив тримати в своїх маєтках екзаменованого суддю, так званого
юстиціарія або мандатора. Нарешті, 1 листопада 1789 було запроваджено
нове оподаткування. Пропускаючи його численні деталі, вкажемо на
головну особливість: 70% з прибутку залишалося селянинові. 18% - панові,
а 12° о - державі. ІНляхтою. яка раніше 20% залишала селянинові, 80% брала
собі й нічого не давала державі, це сприймалося як чистісінький грабунок.
1786 року польські закони були замінені австрійськими, замість розпущених
сеймів запроваджувалися Асамблеї станів, де шляхта була однією зі
складових, крім неї до цього органу входило духівництво та знатне
229