Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
міщанство. Панство було зобов'язане піклу ватися про підданих і в голодні
роки допомагати сільській громаді долати труднощі. З цією ж метою
запроваджувалися громадські шпихліри (зерносховища).
Важко перелічити всі реформі Йосифа II. Вони зустріли шалений опір
польської шляхти, яка, однак, мусила коритися сильній центральній аладі.
Після смерті імператора Йосифа II його брат Леопольд II (1747-1792),
прагнучи завоювати прихильність дворянства, скасував усі реформи свого
попередшіка. По^ смерті цісаря-реформатора залишилася гірка епітафія:
"Тут спочиває Йосиф II. усі зусилля якого зазнали невдачі"
163
. Роки
прааління наступних імператорів Франца II (1768-1835) і Фердінанда І
(1793-1875, цісар у 1835-1848) увійшли в історію як роки реакції й застою.
Але спинити цілком історичний розвиток виявилося неможливо. Свавілля
шляхти все ж було обмежене австрійськими законами, існував університет і
греко-католицька семінарія, що сприяло появі освіченого духівництва
серед русинів. У 1808 році після тривалої перерви була відновлена в
Галичині греко-католицька метрополія. І все ж "від упадку Наполеона (...)
почалася для Австрії доба глухої реакції, що тяглася аж до марта 1848 р."
16
.
Головним настроєм західноукраїнської еліти цього часу було так зване
"рутенство". "Його прибічникам - головним чином священикам - був
аласшвіш граничний провінціалізм, що ототожнював українців виключно
з Галичиною, греко-католицькою церквою і кастою священиків"
16
'.
Напередодні революції 1848 року, яка цілком змінила Австрію,
відкрила в її історії нову добу, українці перебували в цілковитому упадку.
Найкраще їх становище представити за незалежним джерелом - "Історією
Австрійської революції 1848 р." Максиміліана Баха, яка належить до числа
класичних праць про цю визначну подію. Відзначаючи, що в переддень
революції в імперії національного питання не існувало, принаймні в
сучасному розумінні, він так змальовує стан українських справ і вгатив на
них революційного піднесення.
"Що таке була, наприклад, русинська нація? - запитує історик, нази
ваючи українців русинами. - Мільйони економічно й духовно поневолених
упродовж століть сільських пролетарів, без усяких зачатків класів, скрізь
однакова безмежна відсутність потреб, відсутність не лише аласної культури,
але й узагалі всякої культури. Що була для них національна ідея, чим вона
могла бути для шіх? Вони знали що існують поляки, що поляки - це дворяни,
що висмоктують з них останні соки; вони знали шинкарів-євреїв і чули, що у
Відні живе добрий і справедливий імператор, вояками якого вони стають і
який охоче прийшов би їм на допомогу, якби тільки знав про їхні потреби. На
противагу усьому цьому воші були - русини. Без сумніву, вонн були русини, і
безглуздо було з боку поляків твердити, а з боку німців під ВИІІШОМ польської
163
Субтельний Орест. Україна: Історія. - С. 269.
164
Франко І. Л. Півстоліття: Нарис історії Австрії від р. 1840 до 1890 II Франко
І. Я. Зібр. творів: У. 50 т. - К„ 1986. - Т.46. - Кн. 2. - С. 10.
165
Субтельний Орест. Україна: Історія. - С. 270.
Михайлин І.Л.
99П
Історія української журналістики XIX століття
романтик» легковірно повторювати, ніби русини - це винахід австрійського
уряду .Ллє тим не менше зрозуміло, що русинського піггання а Австрії
напередодні 1848 р. атасне не існувало. Однак те. що ховалося до того часу як
невиразне підсвідоме прагнення, тепер чарівною силою революції, що знищує
всілякі кайдани, прокину лося до життя й діяльності і. як весною, розпустилися
бруньки на дереві народів. Революція вже тим прискорювала цей процес
росту, що звільняла від ланцюгів друковане й усне слово; відкривала таким
чішом можливість розумового життя і духовного спілкування, вона в
кожному народі надзвичайно посилювала значення і вплив прогресивних
елементів, спричиняла їх якнайтісніше зіштовхування з іншими верствами і
тим самим створювала важливу умову для розвитку національного життя.
Таким чином, революція надала істотну послугу національному розвитку всіх
народностей, вона значно пришвидшила його, але створігги його вона сама не
могла. Тому й русинська національна ідея 1848 р. була по суті тільки неясним
недовір'ям до польського пана і, відповідно до низького культурного рівня
населення, безумовною відданістю цісарському дому, що набувала тут
буквально релігійного характеру"
166
.
Звичайно, не з усім у цьому вислоалюванні може погодитися серце
українського патріота. Зокрема з категоричним твердженням про
відсутність не лише аласної культури, але й усякої культури взагалі. М. Бах
не враховує існування в західних українців розвиненої народної культури,
винятково багатої усної народної творчості. Зрештою, можна вказати й на
"Русалку Дністрову". .Але як тільки ми порівняємо становище українців з
розвитком державних націй - австрійців, росіян, французів - відразу стане
зрозумілою позиція німецького історика. Відсутність освіти національною
мовою, в тому числі університетів, культурних установ, театру, малярства,
журналістики, літератури - ось що є визначальним для українців у
Галичині. "Русалка Дністрова" на цьому тлі виглядає як виняток, явище
поодиноке, яке само по собі не спроможне утворили ні літературного
процесу, ні тим паче журналістики у звичному розумінні цього слова. Тому
в цілому картину, змальовану М. Бахом, слід визнати за правильну.
Слід вказати на кілька причин, що зумовили тривале українське
рутенство в Галичині передреволюційної, а почасти й пореволюційної доби.
По-перше, брак української світської освіти. Соціальна неструктурова-
ність української спільноти спричинювала відсутність запиту на
інтелігенцію, а відтак не виникала й потреба її створювати.
По-друге, обмеження вищої верстви лише духовенством відбувалося в
той час. коли церква втрачала свої пріоритети в суспільному житті, а на
роль духовних вождів у сусідніх народів висувалися науковці, письменники,
літературні критики, журналісти.
По-трете, уніатське духовенство несло на собі відбиток
відокремленості навіть від ширшого кола церковних зацікавлень, що
Бах Максимилиан. История Австрийской революции 1848 г. 2-е изд. - М. -
Пг.: ГИЗ. 1923. - С. 294.
П01
Михайлин .Л.
породжувала проміжність його становища між католицьким і
православним світом; вони ні там. ні там не могли вважатися цілком
своїми; ця відокремленість оберталася духовним обмеженням, рутиною,
схоластикою, провінційністю, особлішо низьким навіть для священиків
рівнем освіти й політичних зацікавлень.
По-чегверте. українці були оточені народами, які не визнавати їхньої
національної окремішності, сприймати їх як частину самих себе, а відтак,
різко негативно ставитися до українського націонаїьного самовизначення
як до спроб применшити їхні аіасні сили; історія нашого ду ховного життя
цього часу не зберегла жодного свідчення про благотворний контактний
вплив польських (угорських, ру мунських) діячів культу ри на українських
побратимів.
У цих умовах українська інтелігенція Галичини виробила в себе
стійкий інстинкт духовної герметичності, замкнутості, самовдоволеної
самодостатності, яка сприймалася її представниками, як норма, але
глибоко вражала сторонню людину, якою, наприклад, був Михайло
Драгоманов У 1876 році, шукаючи на еміграції місця для вільної
української друкарні, він зупинився у Львові, aie наляканий рутенством
так. щО не ми тут залишитися й рушив далі, аж у Женеву. Лише з
діяльністю Івана Франка та його соратників пов'язаний справжній перелом
у духовному житті у країнців Галичини.
В українській історії революцію 1848 року слід розглядати як
поворотний пункт, від якого починається неухильне пробудження
національного життя, здобуття українським народом націонатьної
притомності. Історія духовного розвитку не є механічним процесом, а
потребує гнучкого підходу до її вивчення. Тому довівши перший період
історії журналістики до 1863 року в Росії, ми мусимо австрійсько-
український період розпочати з 1848 року (а не з 1864). бо цього вимагає
ландшафт реального історичного процесу.
Революція 1848 року розпочалася у Франції в лютому, спричинилася
до знищення монархії Бурбонів і встановлення Другої республіки. Швидко
вогонь повстання перекину вся до Німеччини, що складалася з ряду держав,
найбільшою серед яких була Іірусія. і Австрії. 13 березня у Відні
розпочалася перша політична демонстрація. Від імені демонстрантів біля
будинку земських урядовців Адольф Фішгоф сформулював політичні
вимоги народу. "Ми вимагаємо передусім свободи друку!"
161
- сказав він, а
далі зажадав створення представницького законодавчого органу для
організації співпраці на політичному терені усіх народів, що складали
австрійську державу. Дуже швидко ця думка оформилася у вимогу
конституції і обмеження цісарської алади в країні.
Цісарський уряд виявив у революційній ситу ації гнучку позицію, охоче
йшов на поступки там. де цього вимагали обставини; розв'язував питання з
урахуванням національної специфіки регіонів; відступав перед
167
Там само. - С. 6.
2Я2
Історія української журналістики XIX століття
переважаючими силами противників і переходив у наступ, коли ятя того
визрівали умови. Передусім була задоволена вимога повсталих виправити
у відставку князя Клеменса Меттерніха (1773-1859). довголітнього голову
кабінету міністрів. Негайно була скасована цензура. 25 квітня цісар
Фердінанд І оголосив про запровадження конституції і призначив вибори до
У становчого рейхстагу, який і повинен був цю конституцію виробити.
Трохи раніше. 16 квітня, був зроблений унікальної ваги політичний
крок: лише в Галичині оголошено про скасування з 15 травня панщини.
Польська шляхта, яка сподівалася привернути подарунком панщини на
свій бік селянство і розпочати в краю велике національно-визвольне
повстання за відродження Польщі в кордонах 1772 року, була позбавлена
головної переваги: визволення український селянин отримував від Австрії,
яка ще раз засвідчила свою прихильність до русинів. Щоправда, через
деякий час довелося оголосити загальний закон про скасування панщини,
за прикладом Галичини, в усій імперії.
Умови звільнення селян в Галичині т акож були відмінними від решти
коронних земель: піддані звільнялися без викупу із землею, яку вони
посідали на даний час. шляхті було обіцяно виплатити компенсацію за
збитки, пов'язані з втратою робочої ситії, з державного скарбу. Згодом,
однак, виявилося, що грошей узяти нізвідки, і виплата була перекладена на
крайовий бюджет у вигляді додаткового податку з селян. Але це рішення
було прийняте значно пізніше, а в 1848 році усі верстви виявилися
задоволені у своїх сподіваннях: і шляхта і селянство.
Соціальні вимоги революції були задоволені. .Але на цьому вона не
скінчилася, а перейшла в національно-визвольне русло. Тому вона й
дістала далі назву "Весна народів”.
Кожен народ Австрії в залежності від аласної зрілості й національної
самосвідомості висунув свою програму й переслідував власні цілі. Угорці й
італійці розпочали постання за відокремлення від імперії Габсбургів. Чехи
й хорвати висунули програму перебудови Австрії на федерацію країн.
Поляки домагалися широкої автономії польських земель, до яких вони
залу чали й Західну Україну.
Дві обставини величезної ваги визначили головні події "Весни
народів" і сприяли збереженню Австрії як єдиної централізованої держави
Перша полягала в тому , що національно свідомі народи Австрії в
боротьбі за своє визволення виявилися неспроможними враху вати інтереси
залежних від них народів. Ми вже бачили, як це було з поляками, які не
могли і в думці припустити, що українці є самостійним народом і мають
право на свій національно-ку льтурний розвиток, свою автономію.
Ще гірший урок отримали угорці. До складу Угорського королівства
в силу історичних обставин увіходили тоді великі частини Сербії. Хорватії
та інші краї південних слов'ян. Хорвати висуну ли вимогу об'єднання всіх
частин Хорватії в одну провінцію, створення свого національного
крайового уряду, запровадження в школи і державні установи хорватської
мови, організації особливої хорватської армії під командуванням
виборного головнокоманду вача бана. На цю посаду тут же було обрано
полковника австрійської служби барона Иосифа Єлачнча.
Подібні процеси проходили і в Сербії. Але як тільки делегації цих
народів з'явилися в Пешті і Пресбурзі (місто, де засідав угорський
парламент), вони зустріли цілковите нерозуміння своїх вимог. Лідер
угорської революції Людвіг Кошут 8 квітня прямо заявив сербській
депутації: якщо серби будуть домагатися національної автономії, угорці
сербське питання розв'яжу ть мечем
168
. Південним слов'янам не залишалося
нічого іншого, як стаги палкими прихильниками габсбургської монархії,
яка визнавала рівноправність підданих їй народів. Зібрана для
відстоювання сербських і хорватських національних інтересів армія під
командуванням Єлачнча. замість Відня, ру шила на Будапешт.
Друга обставина стосувалася зовнішніх щодо Австрії політичних
подій. Революція охопила всі країни Німеччини. Під патронатом Прусії
було вироблене рішення скликати у Франкфу рті всенімецький парламент з
метою возз'єднання усіх німецьких держав. 18 травня в соборі св. Павла
парламент розпочав свою роботу . Виникла ідея створення з числа членів
парламенту загальнонімецького уряду, який би заходився коло втілення в
життя ухвал законодавчої влади. Розглядалося два варіанта побудови
майбутньої держави. Згідно з планом створення "Малої Німеччини" нова
держава мусили будуватися за виключенням Австрії з її величезними
ненімецькими провінціями. Згідно з планом утворення "Великої
Німеччини" вона повинна включати в себе й Австрію.
Ці події істотним чином вилинули на внутрішньоавстрійську ситуацію.
Чехія, яка фактично майже відокремилася від імперії на початку революції,
пережила різкий поворот у національній політиці. її лідери непомильно
відчули, що лише існування Австрійської держави врятує Чехію від
насильницького приєднання до Великої Німеччини. Вони ігнорували вибори
до Франкфуртського парламенту і заявиш про свою окрему позицію щодо
створення Німецької держави. Тимчасом у Франкфурті лунали заклики до
збереження Чехії в складі Німеччини, хоча б це довелося зробити й за
допомогою меча. Чеські лідери були постаалені перед необхідністю в ім'я
збереження національної автономії своєї країни виступити на захист
Габсбургської імперії. "Якби Австрії не існувало, - заявив Франтішек
ГІалацькігіі. один з керівників чеського національно-визвольного руху, - ми
б мусили в інтересах Європи, в інтересах людства подбати про її негайне
створення"
169
. Унаетідок цих подій з'явилася відозва чеських національних
зборів: "Ми заяаляємо відкрито й урочисто, що вирішили твердо й незмінно
зберігати стару непорушну вірність споконвічному, правлячому на
констітгуційшіх засадах Габсбурзько-Лотарінгському дому "
1
168
Кан С. Б. Революция 1848 года в Австрии и Германии. - М.: Учпедгиз
РСФСР. 1948. - С. 65.
169
Там само. - С. 140.
10
Там само.
Михайин ГЛ.
Історія української журналістики XIX століття
Армія чеського князя Віцдішгреця також брала участь у придушенні
Угорської національно-визвольної революції. Російські війська, що прибули
на запрошення нового цісаря вісімнадцятилітнього Франца Иосифа, який 2
грудня змінив на австрійському престолі свого дядю Фердінанда І після
його добровільного відречення, лише довершили справу.
У наукових і публіцистичних працях досить часто можна зустріти
засудження українського вірнопідданства австрійській монархії. Але
історикові журналістики важливо розуміти як джерела цього явища, так і
несамотність українців у саме таких почуттях до габсбургського дому.
Воші були типовими в тих народів, які вбачати в централізованій державі,
що все-таки й після революції рухалася по шляху демократичних реформ,
гарант забезпечення своїх національних прав.
Українці добре розуміли, що онімечення їм не,загрожує, але польська
домінанта становить істотні перешкоду для їхнього розвитку в Галичині.
Центральний уряд також з симпатією ставився до українців, вбачаючи в них
єдину реальну силу для протидії сепаратизму польської шляхти. Але ці симпа
тії перебільшувати не слід. Воші були рівно такими, аби використати україн
ців у своїх інтересах, і кінчалися там. де міг розпочатися самостійніш українсь
кий рух до свободи. З цього погляду показове висловлювання залишив
директор поліції Королівства Галичини й Володимирщинн Леопольд фон
Захер (батько знаменитого письменника Леопольда фон Захер-Мазоха).
Накладаючи арешт на "Русалку Дністрову", він сказав: "Досить маємо
клопоту з однією націонаїьністю (тобто польською), а тут ці божевільні
хочуть ще вернути мертву руську (отже, у країнську) національність"
1
'.
Австрійська революція підхопила у свій вир і українців. 2 травня 1848
року вони утворили першу свою політичну представницьку організацію -
Головну Руську Раду (далі ГРР). На дві дуже прикметні обставини
необхідно звернути увагу при її заснуванні. Обіщві викладемо за спогадами
Олексія Зиклинського, що їх наводить І. Франко в своїй праці "Азбучна
війна в Гатчині 1859 р."
Перша полягала в тому, що ГРР була заснована за зразком польської
політичної організації, що дістала назву Ііасіа пагосіо\уа. Необхідно
відзначити, що по-польськи слово "папхкпуу" означає не народний, а
національний, поняття ж "народний" передається словом Чискжу". Отже.
поляки із квітня створили "Національну раду", яка оголосила себе
повноважною представницею всього населення провінції з українським,
зрозуміло ж. включно. При цьому поляки не подбали про включення до
своєї ради хоча б одного представника українського народу. А відтак,
необхідно зробити висновки: польська спільнота виявила більшу політичну
зрілість: українська ГРР створювалася за польським зразком: поляки
вкотре продемонстрували свою національну нетерпимість і цілковите
ігнорування інтересів українського народу: тому українці мусили створити
171
Жнвотко А. П. Історія української преси. - К.: Наша культура і наука. 1999. -
С. 51.
235
Михайлин .Л.
свою політичну орі анізацію з подвійною метою: ятя захисту своїх інтересів
у краю від польської експансії і для представництва українства перед
центральним урядом.
Друга обставина полягала в тому, то поляки всіляко перешкоджати
створенню українцями своєї ради. О. Заклинськин так описує збори
української інтелігенції в залі консисторії, що відбулися відразу після
оголошення про скасування ианіцнші. отже. 17 або 18 квітня 1848 року.
Прийшовши на збори, він побачив, що не лише зата консисторських
засідань, ате й коридори перед тим залом повні різного люду. -Ллє не менше
половини їх складали поляки. "Поляки всякими способами відмов.ляли
наших людей від заснування руського політичного товариства, коли вже
буцімто маємо польське"
1
Вони не даваш голові зборів говорити, і
йшлося до того, що збори от-от буду ть зірвані. Тоді О. Заклннськіш зробив
заяву: нехай кожна сторона виділить з-поміж себе представника дія
диспуту : хто в ньому програє, той і мусить поступитися. Поляки виділили
дія промови адвоката С'уського. а українці самого О. Заклинського. Він
легко розбив польські аргументи про те. що Україна - це Малопольща. що
українці - це поляки, бо в них була одна аіада, ознн король, один сейм, а
українська мова то тільки наріччя польського ("гшкі jezyk Ьуі Іуїко
narzeczem polskiego"
1
'). Кілька разів промовці говорили по черзі, ате
кожного разу мова О. Заклинського була переконливішою, глибше
аргументованою. "Нарешті я підніс. - розповідав оповідач. що ми не
боїмося германізації, а боїмося полонізації, що забраіа нам наших вельмож,
бояр, графів та князів, а від якої спасла наш народ тільки наша руська
церков "'
4
. Після диспуту поляки визнали себе переможеними й залишити
зал. Збори розпочатися, до присутніх вийшов сам єпископ о. Г. Яхнмовпч.
було оголошено запис до Руської ради, у цей же день список склав 80 осіб.
Так розпочався процес формування ГРР, 2 травня вона
заманіфестувага своє створення. Складатися вона з ЗО членів, здебільшого
духівництва, але й кількох представників міської інтелігенції. Очолив ії
спочатку єпископ-помічник митрополита М. Левицького Григорій
_Я.химович (1792-1863), а з його призначенням єпископом у Перемишль цю
посаду зайняв його заступник у Раді о. Михайло Куземськпй (1809-1879).
який виявився найбільш енергійним її членом.
ГРР виступила в обороні прав українського народу в Австрії. Вона
проголосила приналежність галицьких русинів до 15-мільґюнного
українського народу, що живе в Росії, заявила про свою підтримку
національно-визвольної боротьби народів Австрії, зажадала розподілу
Галичини на Східну (у країнську) й Західну (польську) частини, об'єднання
Східної Галичини з Буковиною й Закарпаттям для створення окремого
172
Франко І.Я. Азбучна війна в Галичині 1859 р. // Франко І. Я. Зібр. творів: У
50 т. - К.. 1986. - Т. 47. - С. 590.
т
Там само, -С. 591.
174
Там само. - С. 592.
236
Історія української журналістики XIX століття
українського коронного краю в межах федеративної держави Габсбургів. з
у країнським місцевим парламентом, урядуванням, освітою і т. д.
Наслідком діяльності ГРР стала поява сформульованої виразно й недво
значно концепції української національної незалежності шляхом створення
самостійної Української держави. Вона була вперше заяалена в праці
священика з Лемківщини о. Васнля ГІодолннського (1815-1876) у брошурі
"81о\\'о рг
л
еип
л
г. що вийшла друком польською мовою у Сяноку
1
' в самий
розпал революційних подій у Галичині, орієнтовно в серпні 1848 року
1 6
.
Критично оцінивши пропольську. проросійську. германофільстку й
локальну австро-галицьку орієнтації галицьких українців, він переконливо
обґрунтував ідею соборної української держави. "Так. ми Українці, - твердіш
він. - і віримо сильно у воскресіння вільної, незалежної України, скорше чи
пізніше, на тім нам зовсім не залежить, ані не тривожить нас віддалення часу,
коли воно має наступити; бо чим же є століття в житті народу?''
1
Оптимізм
і сміливість автора засновані на переконанню, що народ - вічна субстанція,
категорія внутрішнього стану людської спільноти, непідаладна тимчасовим
нашаруванням, під якими розуміється релігія, політична занедбаність,
відсутність виробленої літературної мови і граматики тощо.
"Минув той час, коли ми вкупі вагалися виявити своє ім'я; нині
Українець виявляє його світові"
1 8
- заявив о. В. Подолинський. Ця ідея
суголосна з програмовими документами Кирпло-Мефодіївського братства.
"Лежить у могилі Україна, але не вмерла, - писав М. Костомаров у "Книзі
буття українського народу і продовжував трохи далі: І встане Україна з
своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують її крик,
і встане Слов'янщина (...)'
и79
. Майже неймовірним є припущення, що о. В.
Г5
Тоді повітове містечко Східної Галичини; зараз - на території Республіки
Польщі.
176
В "Енциклопедії українознавства" помилково вказані дата, 1846 рік. і назва
твору, "Голос перестороги". Насправді ж перший дослідник праці о. В.
Подолинського Василь ІЦурат з математичною точністю довів, що "Слово
перестороги" могло з'явитися тільки влітку 1848 року внаслідок полеміки автора
з публікаціями в польській газеті того часу "Огіеппік ЬІагоскЛу"; див.: Щурат
Василь. Речник незалежності! України в 1848 р. о. Василь Подолинський //
Щурат Василь. На досвітку нової доби: Статті й замітки. До історії відродження
Гал. України. - Львів. 1919.-С. 134- 178. На відміну від "ЕУ". де твердиться, що
ідеологія ГРР сформувалася на підставі праці о. В. Подолинського. В. Щурат
уявляє справу навпаки: праця постала під впливом діяльності ГРР. але розголосу
не мала, а можливо, навіть не пішла в обіг через заборону консисторії. Але праця
цікава як факт пробудження до духовного життя українського громадянства.
177
Щурат Василь. Речник незалежності! України в 1848 р. о. Василь Подолинсь
кий. - С. 164. Тут наведена в перекладі українською мовою майже цілком
досліджувана праця.
1
'
8
Там само.
179
Костомаров М. І. Закон Божий (Книга буття українського народу). - К.:
Либідь, 1991. -С. 29. ЗО.
237
Подолинський міг знати що-небудь про діяльність та ідеологію Кнрнло-
мефодіївців. Вірогідніше припустити, що подібні ідеї одночасно визріли в
підросійській і підавсірійській Україні, де вони були живлені
революційними подіями Весни народів.
ГРР. спираючись на церковну організацію деканатів, створила свої
органи на місцях: "поменші ради", що активізувало й розбудило провінцію.
Маючи своїм безпосереднім противником ближчий національний елемент,
польський. ГРР заявила про свої проавстрійські позиції, шукаючи в
центральної влади підтримки в боротьбі проти сваволі місцевого
переважаючого національного елемента. Так. у Галичині для оборони
краю і боротьби з польськими повстанцями була створена Національна
гвардія, а в Закарпатті для боротьби з угорськими повстанцями - Народна
самооборона і Батальйон руських гірських стрільців.
Однак розрахунки ГРР не виправдалися. Сили українців були відчутно
слабшими, ніж у поляків чи угорців: тому центральний уряд, навіть
придушивши революцію, не став задовольняти українські вимоги, а
поспішив помиритися з більш дужчими національними спільнотами.
Важливо зрозуміти, чому австрійський уряд не міг піти по шляху
задоволення українських вимог: для нього це дорівнювало б самогубству;
адже лише українці зрівноважували відцентрові пориви поляків у Галичині:
створення двох національних коронних країв для українців і поляків окремо
ставало Австрію перед проблемою втрати обох східних територій; лише
зберігаючи status quo. імперія могла зберегти саму себе. Тому політична
програма, висунута ГРР, залишилася невиконаною і на довгі роки правила
за мету в нацонально-визвольнпх змаганнях західних українців.
ГРР залишила по собі добрі діла. Вона організувала участь
українських представників у Слов'янському з'їзді у Празі (червень 1848).
скликала Собор ру ських учених у Львова (19-26 жовтня 1848). який хоч і не
мав безпосередніх практичних наслідків, але засвідчив внаявність певних
сил серед українства, спроможних працювати над вдосконаленням і
розширенням народної освіти, створенням підручників для шкіл, розвивати
науку та літературу.
ГРР створила культурно-освітні інституції: Галицько-Руську Матицю і
Народний дім.
Галицько-Руська Матиця була створена наприкінці 1848 року за
зразком інших слов'янських закладів подібного типу. Матиця (серб, матица
- бджолина матка) освітньо-культурницькі організації південних і
західних слов'ян. Почин поклали серби, заснувавши 1826 року першу
Матицю в Пешті. Далі такі заклади створили в себе чехи (1831. Прага),
хорвати (1842, Загреб), лужичани (1847, Буацен). П'ятими були західні
українці. Найпліднішим часом у роботі Галицько-Руської Матиці були
1848-1850 роки. Перший її головою був усе той же о. М. Куземський. Але
згодом установа, зрештою, як і весь у країнський рух того часу. потрапила
під вииш москвофілів, до її реківництва прийшли Я. Головацький, А.
Петрушевич, Б. Дідпцький. Книжки й періодику Галицько-Руська Матиця
9ЯЯ
Михайлин 1Л.
Історія української журналістики XIX століття
видавала язпчієм. що поставило її як явище на межі української культури.
Поступово втрачаючи авторитет, з часом установа зовсім занепала.
Народний дім (повна назва Руський Народний Інститут Народний Дім
у Львові) був створений у 1849 році заходами ГРР також за зразком подібних
установ, що вже існували в Чехії із завданням сприяти національно-
культурному розвиткові українців у Галичині. Австрійський уряд подарував
дія Народного дому рештки зру йнованого під час артилерійського обстрілу
Львова 1-2 листопада 1848 року будинку Львівського університету, де він і
був споруджений на кошти всенародних пожертв у 1851 -1864 роках. Під його
дах перенесла свою діяльність і Галицько-Руська Матиця. Народний дім так
само в 1850-х роках опнннвся під орудою москвофілів, які запекло боронили
свою твердиню, не приймаючи до своїх членів пердставннків народовського
табору. Обидві установи проіснували фактично до 1939 року, але були майже
непомітними на ландшафтах української культури через свою
москвофільську орієнтацію.
ГРР увійшла в історію української журналістики як перша політична
організація, що створила свій періодичний друкований орган. Це була
газета "Зоря Галицька", перший номер якої вийшов 15 травня 1848 року.
Це був пам'ятний день для українців: цісарським маніфестом від 16 квітня
саме з 15 травня скасовувалася панщина і з цього дня селяни звільнялися від
усіх повинностей перед паном. У роки існування ГРР "Зоря Галицька" була
її справжнім органом, друкувала її ухвали й відозви, була містком між
керівним органом і публікою, формувала сприятливу навкого ГРР
громадську думку.
ГРР самоліквідована 17 (ЗО) червня 1851 року й перетворена на
комісію, яка б займалась тільки справами Народного дому. Вона
припинила своє існування значно пізніше за свою польську посестру,
розпущену урядовим рішенням вже в листопаді 1848 року, проте створені
нею установи і віщання продовжували існувати й працювати задля освіти й
національного виховання україців. Але найголовніше полягало навіть не в
конкретних заходах, а в тому поштовхові, якого ГРР завдала українському
національно-визвольному рухові.
Процес пробудження української Галичини, започаткований "Весною
народів", відтоді вже йшов невпинно, хоча й не завжди з однаковою
швидкістю. Поза всяким сумнівом, він мав не регіональне, а всеукраїнське
значення. Саме в культурному просторі Західної України вироблялася ідея
всеукраїнської єдності, у спільній праці гуртувалися діячі підросійської й
підавстрійської частіш України над формуванням політичної української
нації, над перетворенням її з об'єкта на суб'єкт історії.
Величезну роль у цьому процесі відіграла у країнська журналістика. Уна
слідок розвитку преси сформувалася національна самосвідомість українсь
кого народу, який прийшов до кінця XIX століття з двома політичними
партіями УНДП (Львів. 1899) і РУП (Харків. 1900). що у програмових цілях
проголосили боротьбу за самостійну незалежну Українську державу. Між
цимн двома подіями: "Весною народів" 1848 року і утворенням УНДП і РУП