Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайин .Л.
передплатників, вона начислила їх усього 300. тому й просила: "Подайте
нам помощь". "Скудность" талицько-руського письменства спричинюва
лася, за думкою автора, байдужістю інтелігенції до нього.
Важко заперечити правдивість слів І. Гушалевича. Нарікання його
були справедливими. З другого боку, можна зрозуміти й публіку. Рівень
віршів, що друкувалися в "Пчолі", відповідав тим, що з'являлися в
"Новинах". У першому числі опубліковано програмовий твір "До пчоли",
де містилися такі рядки:
Своими лугами, пчолко. пролетися,
С обножевь домоньку. пчолко, повернися:
Русов украинских з берегов Днепровых.
З-над Прута, з-над Сяна. з Бескидов высоких,
Оживляйся, пчолко, в трудах одиноких.
На сторінках газети друкувалися поетичні твори І. Наумовича. О. Шухе-
вича, А. Могильницького. Останній, зокрема, друкував тут уривки з поеми
"Скит Манявськнй". З великих творів тут була опублікована комедія І. Нау
мовича "Гриць Мазниця, або Муж зманений", що являла собою присто
совану до українських умов переробку знаменитого твору Ж.-Б. Мольера
"Жорж Данден". Український автор наповнив її ситу аціями неймовірними,
"композиція вийшла незугарна. - писав про цей твір І. Франко, - і зовсім
неправдоподібна (...) із безсмертного твору Мольера зроблено безглуздий
илиткий фарс, приперчений хіба нападами Гриця проти шляхти"
201
.
Б. Дідіщький опублікував тут переспів "Слова о полку Ігоревім",
"одновлене й стихом уложене". Публікація твору спрімла піднесенню
національної гордості українства, але її художній рівень не відбігав за межі
посередності, на думку І. Франка, твір був "позбаалений усякої
літературної вартості"
202
.
Така творчість і в такий спосіб організований часопис не мав успіху в
публіки. На початок червня зголосилося 310 передплатників. Суми,
отриманої від них не вистачало, "аби найголовнішу потребу тиска
покрити". Але як не соромив І. Гушалевич у редакційних статтях
громадянство за байдужість до свого віщання, кількість передплатників до
вересня впала до 125 чоловік. Віщання газети довелося припинити.
Розмірковуючи над причинами падіння першого українського
літературно-наукового часопису. І. Франко писав: "Певна річ, публіка
руська була неосвічена, вбога, не відчувала потреби читання. Але не менше
певне й те, що редакція зробила все можливе зі свого боку, щоб охолодити
той запал, який був спочатку, відбити охоту до читання "Пчоли" і в тих 310
людей, що зразу простяглії були до неї руку"
203
.
201
Франко І. Я. Із історії "москвофільського" письменства в Галичині //Франко
І .Я. Зібр. творів: У 50 т. - К„ 1981. - Т. 31. - С. 472.
202
Франко І. Я. Нарис історії україно-руської літератури до 1890 р. // Франко І.
Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1984. - С. 295.
203
Франко І. Я. Іван Гушалевич // Т. 35. - С. 41.
260
Історія української журналістики XIX століття
Спроби москвофілів видавати літературний часопис відновилися в
1855 році з виданням журналу "Семейная Бнбліотека". що спочатку
виходив один раз на місяць, а у другий рік віщання - двічі на місяць.
Ініціатором віщання виступив -Я. Головацькнй. який запросив для його
редагування Северина Шеховнча (1829-1872). людину з низьким освітнім
рівнем (кілька класів гімназії), відому, однак, своїм вірнопідданством
вождям москвофільського руху, приналежністю ще до "Погодінської
колонії", у якій відігравав роль "отамана".
"В успіх журналу, відзначав А. Животко, - редактором якого стала
така особа, ніхто не вірив""
14
. Ате журнал був потрібен як свого роду
провокація: лідери напрямку хотіли подивитися, як уряд, що підтриму вав
український рух. поставиться до їхньої спроби мати видання "на чистом
русском языке". "Такому же как Шехович вертопраху, писав з цієїнагоди
Д. Зубрицький. все равно, а нам хочется иметь журналец
........
.
Часопис розпочав виходити в січні 1855 року за участю Д. Зуб-
рнцького. Б. Дідицького. І. Гушалевича. А. Петрушевпча. І. Раковського.
О. Духновнча. І. Головацького. Ідейним натхненником журналу був_Я. Го
ловацькнй. друкуючи тут програмові статті: "Задача". " Розвязка задачи".
Деякі автори боялися засвідчити свою участь у журналі і ховатися за
псевдонімами.
Журнал мав відділи красного письменства, історії та матеріалів,
етнографії, природничих наук і суміші. Участь галицьких авторів у журналі
бу ла нешачною. їхні тексти складають хіба що одну третину площі, натомість
дві третини займали нередрукп матеріалів з російських слов'янофільських
віщань того часу: "Москвитянин". "Очерки России", "Отечественные
достонримечания". - які використовувалися піратським способом: без
вказівки на автора та джерело, лише іноді подаючи ініціали замість повного
підпису. Редакція, таким чином, віщаваїа передруковані твори за свої,
підготоалені нею самою, у чому вияаіялося порушення журналістської елліки.
яке є типовим явищем у москвофільській пресі того часу.
С. Шехович вдався до ще одного шахрайства: користуючись
необізнаністю галицького громадянства в галузі української літерату ри, що
творилася в Росії, він подав українські твори Г. Квітки-Основ'яненка
"Сердешна Оксана", "Божі дітн" у перекладі, як йому здавалося, на російську
мову, а насправді на "язичіє". приховавши, що це переклади, а представивши
їх як автентичні твори, так і написані східноукраїнським автором.
Незважаючи на всі ці неподобства, вчинені задля завоювання чіпача.
журнал зазнав цілковіггого провалу. У 1855 році він зібрав 98 передплатників,
у 1856 - усього 70. Упродовж усієї своєї історії він тримався лише завдяки
фінансовій підтримці, яку йому надавали М. Качковський та М. Погодін. Але
попри всі спроби утримати журнал, він помер своєю природною смертю.
Л
Животко Аркадіи. Історія української преси. - К.: Наша культура і наука.
1999. -С. 65.
305
Там само.
261
Його останнє число вийшло 27 червня 1856 року. І. Франко оцінив часопис як
такіш. що "для наших часів мас хіба значення літературного курйозу"
206
.
Надалі спроби відновити літерату рно-наукову журнатістику час від часу
поноатювашся в середовищі москвофілів, хоча кожного разу реалізація цих
проектів не була тривалою і доводила неспростовну істину : література,
писана "язичієм", виявляла свою цілковиту безперспективність. Це довела й
щотижнева літературно-наукова газета "Боян". яка виходила у Львові з 1
квітня до 14 грудня 1867 року за редакцією спочатку журналістів В.
Стебельського, потім Л. Михалевича. Ідеологічні позиції часопису полягали
в тому, що в ньому цілковито заперечувалося існування українського народу
і української мови, ідеалізувалася царська Росія, та проголошувалося за
благо зближення з нею галицьких русинів, які витлумачувалися як росіяни.
Література тут була представлена передруками відомих творів Г.
Державіна. П. Вяземського. О. Пушкіна. М. Лєрмонтова, М. Костомарова.
М. Максимовича, що й було її головним здобутком. Охоче редакція
представляла слов'янофільський напрямок в російській літературі: І.
Аксакова. О. Хомякова. З новішок тут друкувався малохудожній доробок
москвофільських авторів, низький рівень якого тільки підкреслювався
вміщеними поруч творами російської класики.
З інформаційної діяльності тижневика заслуговує на відзнаку
висвітлення Московської етнографічної виставки 1867 року та представлення
біографічних матеріалів про слов'янських учених, що брали в ній участь.
Очевіщно, до слабкості цього типу періодичних віщань спричинилося
й те, що літературні й наукові твори щедро друкувалися на сторінках
загальних віщань москвофілів.
Своєрідним варіантом пошуку компромісу став літературно-науковий
двотижневик "Родимый листокъ", що виходив у Чернівцях у 1879-1882
роках. Віщавцем і редактором журналу був священик о. Микола
Огоновський (1850-1907), брат Омеляна й Олександра, знаменитих діячів
народовського табору. Його часопис являв собою еклектичне поєднання
розміщених поруч творів москвофілів Я. Головацького. М. Устияновича,
В. Залозецького. Г. Купчанка, надрукованих язичієм, і лзорів народовців
Ю. Федьковича, О. Поповича, М. Шашкевича. друкованих етимологічним
правописом з елементами фонетики.
Досвід цього віщання явно недооцінений у нашій історії журналістики.
.Але в контексті існування в сучасній Україні двомовних російсько-українсь
ких віщань, які або дублюють номер двома мовами, або розміщують поруч
матеріали мовою оригіналу, досвід "Родимого шістка" постає як перша спро
ба ефективного пошуку компромісу й примирення протилежно спрямованих
в ідеологічному, мовному й культурному аспекті українських сил.
Порівняно слабка літературно-наукова журналістика москвофілів
демонструвала проміжній рівень культури цього напрямку, яка не могла
досягти скільки-небудь помітних вершин у відриві від народного грунту
7
.
206
Франко І.Я. Нарис історії україно-руської літератури до 1890 р. // Т. 41. -С. 323.
262
Михай.іин І.Л.
Історія української журналістики XIX століття
Виправданими виглядають і сьогодні запропоновані століття тому оцінки І.
Франка, який писав про москвофільське письменство як про таке, що "не дато
ані одного твору, не виховало ані одного писателя, котрий би в скарбівню
людської творчості вніс хоч що-небудь своє, оригінальне, живе і викінчене"-
4
.
Четверту групу москвофільської журналістики складали спеціалізовані
часописи: фахові та призначені певній аудиторії чи темі.
Чільне місце тут займали педагогічні газети та журнали. "І це
зрозуміло, - підкреслює дослідниця Л. В. Сніцарчук, - вчителі становили
одну з найактивніших і найбільших груп інтелігенції, яка прагнула
об'єднання навколо своїх професійних віщань"
208
.
Ініціатива створення першої педагогічної газето належала відомому І.
Гушалевичу. Вона мала назву "Дом и школа", "временопись посвящена
школам и сельскому народовы". Її перше число вийшло у Львові 10 січня
1863 року й відкривалося програмовим віршем редактора:
Отямтеся, доори люди,
И станьтесь учити;
Межи вами гаразд буде
Світ й вам розкрытый
Як бачимо, від часу віщання "Новин" і "Пчоли" ні спосіб мислення, ні
поетична техніка І. Гушалевича не змінилися.
Газета виходила 10, 20 і ЗО числа кожного місяця, за 1863 рік вийшло
36 номерів обсягом 6 сторінок (іноді 4) формату А 5. Матеріали
друкуватися кирилицею і гражданкою. Серед них переважали розповіді
про життя святих, статті морально-виховного змісту, художні твори, статті
про життя школи, поради вчителям, господарські й лікарські порали.
У 1864 році кожен номер газети починався історичною статтею.
Редактор охопив час від заснування дому Рюриковичів до гетьмана
Свирговського. Проблем сучасної політики газета не торкалася. Її ідеологія
розбудовувалася в межах загальних освітніх настанов: закликів збирати
фольклор, вивчати рідну мову. У цьому році вийшло 25 чисел і 20 жовтня
газета припинила своє існування. Та ж сама мова, вивчати яку закликав
редактор, стала на перешкоді справжній популярності його видання.
Оцінюючи мову І. Гушалевича, І. Франко писав, що вона являла собою
"страхіття": "такої дикої мішанини московської, церковної, галицько-
руської та польської мови не бачив світ і корона польська"
209
.
1865 року за редагуванням С. Шеховича у Львові виходила
двотижнева газета для вчителів "Школа". Вік її був коротким, вийшло
207
Франко І.Я. Із історії "москвофільського" письменства в Галичині //Франко
І. Я. Зібр. творів: У 50 т. - К„ 1981. - Т. 31. - С.458.
208
Сніцарчук Л. В. "Школьна часопись" (1881 - 1889 рр.) - газета галицького
шкільництва // Українська періодика: історія і сучасність / Доп. та повід, третьої
Всеукр. наук.-теорет. конф. 22 - 23 грудня 1995 р. - Львів, 1995. - С.54.
209
Франко І. Я. Іван Гушалевич // Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. - К., 1982. -
Т. 35,- С. 59.
263
усього 7 її чисел, і помітного сліду вона не лишила.
У Ї869-1974 роках у Львові виходила щотижнева газета "Учитель", яку
редагував М. Клемертовнч. Газета містила педагогічні статті, художні
гворп. матеріали на економічні й культу рно-освітні теми, мала додаток для
дітей "Ластівка".
1875-1879 у Львові виходила " Газета школьна" за редакцією Омеляна
Партипького (1840-1895) учителя учительської семінарії. У діяльності
цього діяча дивовижним чином поєднатися москвофільські н народовські
ідеї. Газета школьна" була припинена 15 грудня 1879 року на вимогу Ради
цікольноїкраєвої як "яскраво опозиційне і москвофільське видання". Після
цього О. Партацький береться з наступного року редагувати журнал
"Зоря", який з часом висунувся на роль провідного віщання народовців.
Щоправда сталося це після відходу О. Партацького від його редагу вання.
Педагогічна москвофільська журналістика не завоювала собі автори
тету з-гюміж галицького учительства, була далекою від життєвих проблем і
навіть шкільної проблематики. Наступні видання аналогічного профілю
рішуче стають на народовські позиції, що забезпечило їм прихильність
читачів і тривалість у виході.
Невелику частку серед москвофільської журналістики складали реліг ійні
часописи. Переважну частішу іреко-католицького кліру становили вже діячі
народовської орієнтації. І лише послідовні прихильники старору ської партії
типу 1. Наумовича займалися віщанням релігійної періодики. Так. у 1879
1881 роках як додаток до "Науки" 1. Нау мовича виходив у Львові журнал
"Слово Боже". Редагували його І. Наумович довірив О. Щербаню. Журнал
містив проповіді, статті з історії церкви, розповіді про видатних
представників су часного духовенства, моралізаторські художні твори.
У межах москвофільського напрямку розвивалася й фахова наукова
журналістика. З 1864 року виходив щорічник "Временникь Института
ставропигійского с месяцословом". Це видання календарного типу
протрималося до 1939 року з перервою в 1916-1922 роках. Містило наукові
статті А. ГІетрушевича. Я. Головацького. Ф. Свистуна та інших
працівників інституту.
Народний дім у Львові віщавав у 1883-1914 роках щомісяця науковий
журнал "Вестникь Народного Дома". Гут друкуватися наукові розвідки дія
чів москвофільського табору, повідомлення про діяльність Народного дому.
Друкованим органом Галицько-Ру ської Матиці був "Науковий
еборникь" (1865-1868). перейменований далі на "Литерату рный С'борникь"
(1869-1873. 1885-1890) і вже на початку XX століття в "Научно
Литературный Сборникь" (1901-1906, 1908). "Злим духом "Матиці", -
писав І. Франко, що. може, по неволі причинився до її омертвіння, став
Антін Петру шевич. який від 1853 р.. протягом трьох літ, загатив її своїм
"Галицьким историческим сборником", а пізніше довгі літа гатив своєю
"Сводною летописью і іншими своїми "рассу ждениями"
Михайи І.Л.
гі0
Франко І.Я. Нарис історії україно-руської літератури до 1890р. //Т.41. -С. 314.
264
Історія української журналістики XIX століття
Названі наукові видання сьогодні практично втратили своє значення,
на них не посилаються учені, не включають навіть у списки бібліографії.
Москвоцентрпчна ідеологічна настанова, жахлива мова утруднюють
сьогодні використання цих джерел. Тим не менше історія журналістики
мусить писатися без купюр і включати в себе весь корпус періодичних
видань, створених у межах нашої етнічної території, і цього погляду навіть
псевдонаукові москвофільські видання потребують терплячого
дослідження, хоча б з погляду того уроку, який вони несуть світові,
демонструючи, до якої деградації може довести певну спільноту
денаціоналізація, навіть тоді, коли вона с добровільною.
Спеціалізація в журналістиці москвофільськог о табору виявилася в появі
у її системі гумористично-сатиричного журналу "Страхопуд", який виявився
тривалим проектом і популярним витанням у колах читачів. Ного історія теж
потребує сумлінного дослідника. Ідея видання і його заснування належить
Йосипові Ливчакові. який у Відні в 1863-1868 роках двічі на місяць видавав
цей журнал. "Майже кожне число того часопису, писав І. Франко вже на
початку XX століття. - робило велику сенсацію в Галичині, і помішувані в нім
дотепи та сатиричні концепти передавалися з уст до уст і служили темою
товариських розговорів. Головний матеріал до своєї сатири "Страхопуд"
черпав з українофільського руху, але не щадив також заскорузлості та
обскурантизму своїх аласних сопартійшіків. Можна сказати, що віденський
"Страхопуд" під редакцією Ливчака був найліпшим гумористочно-
сатиричним часописом, на який досі здобу лася галицька Русь
..........
.
У 1872-1873 роках жу рнал пережив другий період. Його відроджує у
Львові В. Стебельськнй. Критика "спольщених руських послів",
задерикувата полеміка з польською періодикою, висміювання української
мови, яка й справді в Галичині переживала період шукань літературної
форми, були предметом сатири журналу. Зокрема в № 7 1873 року було
оголошено конкурс на розтлумачення перекладу Ю. Федьковича з
Шекспіра. що тоді з'явився в журналі "Правда". Заснований у Відні як
незалежне видання. "Страхопуд" усе більше зазнавав на собі тиску
політичного москвофільства і схилявся до відкритої пропаганди єдності
гапщьких русинів з великоросами. Протиу рядові виступи призводили до
конфіскацій і до закрігггя журналу.
.Але він втрете відродився в 1880-1882 роках. На цей раз його редагу вав
Степан Лабаш, у минулому помітний член колективу авторів журнату
"Друг", якіїїі так і лишився на позиціях москвофільства. Критичні статті
тепер присвячувалися виборчій кампанії, велася полеміка з віщаннями
інших напрямів, найбільше з газетою народовців "Діло". Виразніше
виявлялася адресність і людинознавча сутність сатири: журнал
запропонував читачам галерею портретів галицьких політиків, зокрема
тих, що були обрані депутатами парламенту
7
. У жу рналі співробітничали Т.
Бронськнй, Є. Згарський, В. Луцик. Останній відзначився віршами, що
311
Там само. - С. 323.
265
Михайин .Л.
вдало поєднувані поезію й публіцистику. У зв'язку з судовим процесом
проти москвофільських діячів на вимогу дирекції Руського банку, яка
фінансувала журнал, у березні 1882 року С. Лабаш припинив його видання.
Але він відроджується і вчетверте. У 1886-1905 роках його видає
представник молодшого покоління москвофілів О. Мончаловський. Позиції
москвофільства були відчутно послаблені зростанням впливу народовців;
незважаючи на це, ще 20 років журнал зміг проіснувати. Під ного
прицільний вогонь потрапляють провідні діячі народовського табору О.
Барвінський, Ю. Романчук. Є. Левнцькіш. К. Трильовський. Відстоюючи
позиції "единого русского народа", редакція розуміє українство як наслідок
польської інтриги. Спроба спілки українців і поляків у "новій ері" стала
предметом тривалої сатиричної кампанії журналу. На кожному кроці він
демонстрував зверхнє ставлення до українських політичних діячів,
науковців, письменників: а також зневагу до української мови.
На його сторінках з'явилися персонажі, які розмовляли з читачем,
нав'язували йому тенденційні коментарі до відомих суспільно-політичних
подій. Це був Мітломах, що вимахував мітлою, вимітаючи сміття з
галицької хали: постійний дописував Григорій Заячинський, що чомусь
дуже добре знав позицію офіційного Відня і Львівської адміністрації;
молодик Іван Бурлака, що вчив, як стати "порядним русином"; Микита
Хрунь, торговець "голосами", що оживав перед виборами.
Неприйнятний в своїй антиукраїнській позиції, зрештою, як і все
москвофільство, журнал містив і позитивний досвід щодо розвитку
сатиричних жанрів, винахідливих прігііомів висміювання тих чи інших
явищ, методів ведення сатиричної полеміки з опонентами
1-
.
Особливий варіант четвертого типу москвофільської журналістики
становлять жіночі часописи. Засновує цей різновіщ віщань С. Шехович, у
червні 1853 року розпочинаючи журнал "Лада" - "письмо поучительное
русским девицам й молодицам в забаву к поученіе".
А. Животко так характеризує нову ініціативу С. ІІІеховича: "Зміст
журналу - повна хаотичність. Тут статті з фізики та наук природи, що
визначаються, часом, наївністю. Перевиті вони гумористичними
оповіданнями, анекдотами, товариськими забавами. Тут же щось ніби з
педагогіки з досить примітивними вказівками на теми виховання дітей, як
наприклад. "О избрании кормилиць", "Воспитаніє детей физическое" і
подібне. Тут же лікарські рецепти на біль зубів, голови тощо. Зрештою,
вказівки, як поводитися в товаристві ("Правила благопристойности й
тонкого благонравія"). як берегти красу ("О наружном віще девіщі",
"Красота женская" тощо), як одягатися та ін."
213
.
21
- Сніцарчук Л. В. Українські сатирично-гумористичні часописи Галичини
(друга половина XIX - початок XX ст.) // Збірник праці Науково-дослідного
центру періодики / За ред. М. М. Романюка. - Львів. 1998. - Вип. 5. -С. 161 - 174.
213
Животко Аркадій. Історія українскої преси. - К.: Наша культура і наука. 1999.
-С. 61 -62.
Історія української журналістики XIX століття
Журнал зголосилося передплачувати 83 читачі. На 15 номері він
припинив виходити. С. Шехович повторив спробу жіночого журналу, у
1868-1870 роках видаючи двотижневик "Русалка". Він був мало чим
кращий за "Ладу" і протримався 24 числа.
У підсумку слід сказати, що москвофільство як явище українського
духовного життя, культури й політики, викликане певними об'єктивними
у мовами історичного буггя української нації, з панівного становища, яке
воно займало в 1850-х роках, у міру зростання національної самосвідомості
українців звелося до назадницького рутенського явища. Певною мірою
можна говорити про те, що політична програма москвофільства була
виконана в 1939 році внаслідок реалізації таємного пакту Молотова -
Ріббентропа, згідно з яким Західна Україна була окупована Червоною
Армією і приєднана до Радянського Союзу. У сенсі ж духовному й
культурному програма москвофільства не була здійснена ніколи, і її
виконання засаднило неможливе, оскільки неможливо зденаціоналізувати
багатомільйонний народ, що живе на своїй землі й живиться з її джерел та
ландшафтів.
Можна було б говорити, що москвофільство на початку XX століття
вже збанкрутувало. Багато фактів свідчить про це: у 1914 році "Просвіта"
мала 2944 читальні, а "Общество им. Качковского" - близько 300;
Український крайовий ревізійний союз об'єднував 909. а "Русский
ревизионный союз" - 106 кооперативів; у 1913 році до Галицького
крайового сейму обрано ЗО депутатів від народовців і 1 від москвофілів.
Отже, можна було б говорити про цілковиту історичну поразку
москвофільства, якби, піджиалюване міцними зовнішніми впливами, воно
не давало вже в XX столітті таких потворних явищ, як публіцистика _Я.
Галана, який походив з москвофільської родини і всю свою творчість
поклав на олтар служіння Москві. Україна знає доволі москвофілів і в
новітню політичну добу, а відтак вивчення цього явища, його журналістики
й боротьби з ним українського народу - обов'язок нашої науки.
267
Михайи .Л.
Розділ третій
Газета "Зоря Галицька"
Головна Руська Рада і створення "Зорі Галицької". "Зоря Галицька " під
редагуванням А. Павенцького. Комунікативна, інформаиійна nui
організаційна функції газети. Спроба альтернапиївного видання Руського
Собору газети "Dnewnyk Ruskyj". Перехід "Зорі Галицької" у власність
Ставропігійського інституту. Призначення редакпюром І. Гуиіаіевича пш
зміна оринтації газети від народницької на москвофільську. "Зоря
Галицька" під керівництвом Б. Дідицького. Газета під керівництвом М.
Савчинського. Спроба по льської ад міністрації підкорити газету своєму
впливу. П. Костецькийу "ЗоріГалицькій". Відновлення видання на
москвофільських засадах. Занепад часопису та його причини
Газета "Зоря Галицька" упродовж історії свого існування не була
цілком москвофільською. Але долю видання можна зрозуміти лише під
кутом зору цього духовного явища. Більше того, "Зоря Галицька", що її
історія охоплює приблизно дев'ять років, увібрала в себе всі особливості й
складнощі політичного й культурного жигтя західних українців
революційної й пореволюційної доби: стрімке піднесення національної
самосвідомості під час революції, а потім розчарування, і повернення до
рутенства в добу реакції. А відтак доцільно розглядати історію цієї газети
після загального огляду москвофільської журналістики.
"Зоря Галицька" виникла як орган ГРР. Недарма І. Франко
кваліфікував її як "першу руську політичну часопись"
214
. Сучасний
дослідник М. Ф. Нечиталюк наголосив на ролі газети в зростанні
національного та політичного самоусвідомлення галицьких українців, а
відтак запропонував вважати її ''національно-політичним органом"
215
.
Заснована як тижневик, у 1849-1853 роках вона виходить двічі на тиждень,
далі знову повертається до попередньої періодичності.
Перший номер газети вийшов 3(15) травня 1848 року у знаменний день
скасування панщини в Галичині. Газета декларувала себе як "письмо
повременное для справ народно-політичних, церковних, словесности і
сільського господарства галицько-руського і буковинсько-руського
народу". За короткинчас газета набула величезної популярності й досягла
астрономічного як на той час накладу -J4 тис. примірників. Її пропагандою
займалися поменші ради, священики рекоменду вали її передплачувати своїм
парафіянам.
л
Зоря Галицька" яаляла собою тип загальної інформаційної
газети і репрезентувала на своїх сторінках не політичну партію, а
всенародну громадську організацію. Цим і була викликана її попу лярність.
214
Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року //
Франко І.Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1984. - Т. 41. - С. 289.
215
Нечиталюк М. Ф. "Зоря Галицка" з погляду сучасного пресознавства // Укра
їнська журналістика: історія і сучасність / Доп. та повід. П'ятої Всеукр. наук.-тео-
рет. конф. 27 - 28 листопада 1998 р: за ред М. М. Романюка. - Львів. 1999. - С. 203.
268
Історія української журналістики XIX століття
Навіть підзаголовок достатньою мірою демонструє, яку велику
проблему складало для журналістів вироблення української літературної
мови на народній основі. Мовний режим газети неможливо оцінити
однозначно: у 1848-1851 роках вона виходила близькою до народної
мовою, у 1851-1854 роках - язичієм, у 1855-1857 роках знову повернулася до
народної мови. При цьому сучасній людині слід мати на увазі, що рівень
розвитку тодішньої української мови в Галичині був далеким від її
сучасного літературного взірця, у ній трапляється багато незвичних для
сьогодення лексем і синтаксичних конструкцій. Але саме за допомогою
журналістики відбувалося становлення того варіанту української
літературної мови, якою сьогодні говорить і пише Україна.
Зоряшім часом газети були ті роки, коли вона виступала як орган ГРР,
що, звичайно ж, не позначалося в її вихідних даних. Проте газета друкувала
всі офіційні документи ГРР. стала справжнім комунікативним каналом
керівного органу з українським населенням краю, ставши на позиції її
програми: єдність українців по обидва боки російсько-австрійського
кордону, вимога національно-культурної автономії українців в Австрії та
інші політичні та ідеологічні постулати. Саме на цій позиції газета
завоювала авторитет, незважаючи на кириличний шрифт і малозрозумілу,
далеку від живої усної мову.
У цей час "Зорю Галицьку" редагує Антін Павенцький (1818-1889) -
один із засновників і активний член ГРР. Він походив з інтелігентної
родини, закінчив 1841 року правничий факультет Львівського університету
1 працював нотарем у Львові. Розбуджений до політичного життя
революцією 1848 року він висунувся в число провідних українських діячів
того часу. "Зорю Галицьку" він видавав на власні кошти, виступивши
одночасно її видавцем і редактором. "Керівництво Ставропігійського
інституту', - підкреслив Г. П. Маценко, - високо цінувало його здібності,
оскільки саме йому, а не наміченому раніше Д. Зубрицькому було доручено
керівництво редакцією"
216
. Допомагав А. Павенцькому так званий
"редакційний гурток", у якому роль другого редактора відігравав І.
Жуківський, а до складу входили Ю. Вислобоцький. Т. Леонгович, І.
Борисикевич. П. Головацький та деякі інші особи.
15 травня 1848 року газета надрукувала Відозву Головної Руської Ради
до руського народу - своєрідний маніфест про власне створення та завдання,
що їх вона ставіпь перед собою: публікувався склад ГРР та звернення
редактора "Братгя русиньї!". у якому він вже предстааляв читачам своє
віщання, викладав мету його створення. Завдання газети, читаємо тут,
подавати "розправи і розговори о життю нашім народнім і політичнім (о
справах краю нашого), о нашім народі, єго історії, єго язиці, релігії, обичаях,
життю домовім". Особливо підкреслювалася універсальність часопису,
орієнтація ного на тип загального віщання: "аби кождий - і свящешік, і
2
6
Маценко Г. П. Газета "Зоря Галнцка" в іменах II Українська періодика:
історія і сучасність. - Львів. 1999. - С. 222.
9