Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михай-іин 1.Л.

п sa взірець стилю газети й мови (язичія). якою вона провадилася від

першого ж свого числа.

Головне своє політичне призначення газега вбачала у протистоянні

польській експансії на західноукраїнські землі і проголошення єднання

галицьких русинів з Руссю, під якою розумілася спочатку Мала Русь, ате

йодом поняття Русі трансформувалося в бік ототожнення її з Великою

Руссю, тобто Росією. У зв'язку з цим газета вела широку полеміку з

польською періодикою. За її взірець може правити велика стаття

(надрукована в чотири подачі) під назвою "Несколько слов Николая

Устиановнча в ответ на статью г. Костеикого. оголошенную в дневнику

польськом "Pzegled powszechny" под заглавием "Recenzya Zoiji Galickiej па

god 1860".

10 лютого 1861 року тут читаємо такі дивовижні зізнання:

"Отдалившись от Редакции Вестника. писав Микола Устиянович. п

пребывая снова в моем уединении в Карпатских горах, не имел я ни средств,

ни случайности выучитися российского письменного языка [...]. а однако

прочитавши случайно российскую повесть "Старый дом" и некоторые

поэзии Пушкина, пересведчился я чем раз больше, же язык, которым пише

Москва, есть развитый з чистого руского кореня, же украинские писатели з

политических причин нуждаются розлпчною правописию свой язык

безуспешно отлучит от письменного московского, и же Г. А. Петру ІІІЄВИЧ

не мпцулся с правдою, утверждая, же писатели российские пишут языком не

московским, но языком в Малой Руси розвившемся, бо первые, що тем

языком от Нестора писати стати, были Мало Русины". От такі

методолощіш висновки робилися автором внаслідок "случайного"

прочитання кількох віршів Пушкіна і якоїсь анонімної повісті. Це була

виразна .москвофільська ідея: проголошення єдності галицьких русинів з

Московською Руссю і запевнення в їх мовній єдності.

Мовна позиція газети викликала дискусію вже на ранньому етапі її

існування. Молодий лікар (поступово формувалася світська українська

інтелігенція) Антін Кобилянський (1837-1910) віщав у Чернівцях брошуру ,

написану народною українською мовою, але латинськими літерами за

чеським правописом, назвавши її "Slovo па slovo do Redaktora Slova". Вона

з'явилася на початку 1861 року відразу після виходу перших чисел газети Б.

Дідицького. Автор енергійно протесту вав проти поросійщення у країнської

мови він бачив можливість поставити заслін перед наступом

москвофільських тенденцій у вигляді запровадження в український правопис

латинського алфавіту за чеським зразком. Для доведення своєї правоти А.

Кобилянський не лише написав за пропонованими ним правилами свій

публіцистичний текст, але в додатку "Zovniarskiji dumy Fedjkovyca"

розмістив кілька віршів молодого поета, що ще недавно писав по-німепьки.

але під впливом автора брошу ри перейшов до творчості ру синською мовою.

У цін кннжці відбувся літературніш дебют О.-Ю. Федьковича як укра

їнського поета. Його ім'я стало відразу популярним в Галичині. Б.

Дідицькнй передру кував усі вірші з брошури у своїй газеті і розпочав з

290

Історія української журналістики XIX століття

поетом листування, прохаючи нових творів для друку. Невдовзі він

отримав від Федьковпча цілу збірку віршів і почав подавати їх у "Слові".

Так упродовж І86І року тут були опубліковані поезії: "Гуцулка" (№ 46).

" Товариші" і "".Як то співак проклинає" (№ 48) "До батька нашою

Могильннцького" (№ 66). "На могилі мого брата" (№ 76). "Співацька

добраніч" (№ 83). "Співанка" і "Празник у Такові" (№ 84). "Русь" (№ 86).

Федькович став головним поетом "Слова" у перший рік його існування,

немалим чином посприявши зростанню популярності газети.

Для тодішньої української літерату ри Галичини, що розвивалася догп

лише під знаком москвофільства, творчість Федьковпча бу ла цілком новим

явищем не лише за мовою, яка була зорієнтована на усний народний

варіант, але й за змістом. Це була поезія, що не торохтіла порожніми

патріотичними фразами, а розвивала громадянську тематику в конкретних

образах сучасності. Так. зокрема, вірш "Співацька добраніч" мав

підзаголовок "На скін Тараса Шевченка" і являв собою високопоегичннй

некролог на смерть Кобзаря:

Спи ж ти. руський соловію. -

Я за тебе тужу:

А як тутки зазоріє.

Я тебе пробуджу .

Крім того, у свою поезію Федькович вніс реальні картини свого сол

датського життя, зображені пластично, з відтворенням героїв, наділених"своїм

голосом, виразною мовою, що сповідалися у своїх почуттях і прагненнях.

На початку наступного року Б. Дідицький віщав першу книжку віршів

нововідкритого автора "Поезії Іоснфа Федьковпча" (Львів. 1862). супрово

дивши її своєю передмовою, у якій висловив високу оцінку його творчості.

Проте згодом співробітництво Федьковпча в "Слові" припинилося. Причи

ни для того було дві: з одного боку, саме в 1862 році виникла народовська

журналістика і молодий поет починає співробітничати у журналі

"Вечерниці"; з другого боку, поява нового народницького напрямку

вияскравила рутенство москвофітів. які зазнавали відчутного поправіння.

Полемічне заперечення позиції "Слова" було підхоплене товаришем А.

Кобнлянського Костем Горбалем (І836-І903) у майбутньому відомим

педагогом і народовським журналістом. У тих же Чернівцях трохи згодом

він випустив у тому ж році ще одну брошуру "ноіоі па Ьоіоб сіїіа Наїусупу".

де внслоалена критика галицьких москвофілів за рутенство. орієнтацію на

церковщпну. відсутність свіжого погляду на світські речі.

"В обох тих брошурках, а особливо в тих причинках, що вийшли з-під

пера Горбаля. писав І. Франко в некролозі по діячеві, почувся уперве в

Галичині (після пліснявої дрімоти 50-х років) свобідшгіі народолюбний і. як

на ті часи, радикальний голос. Чути було стук нового духу часу до зачинених

наглухо воріт ганіцько-руського шкаралупниптва. Все тут було нове,

починпючи від нечуваного чеського правопису, гірнюженого до руської

мови, а кінчаючи віршами Федьковпча. що були першим смертним позвоном

Михайин .Л.

по мертвому, схоластичному галицько-руському віршоробству""

"Сі дві чернівецькі брошури. резюмував пізніше І. Франко в

синтетичній праці. - були немов першими ластівками нової весни

народовецького руху з чисто народним язиком у письменстві і з

раднкально-фонетичним. чеським правописом для руської мови, а також із

зародками філософічного і соціального радикалізму в відзивах

Кобилянського і Горбаля""

З самого початку газета не лише публікувала публіцистику й художні

твори, але й вміщуваїа широкий інформаційний матеріал, як своїх допису

вачів з місць, так і внутрішні австрійські та закордонні новини. Наприклад, у

числі від 18 березня (1861) у рубриці ""Дописи" друкуватися повідомлення з

Перемишля. Коломиї. Бучача. Стрия. Самбора.Ягольниці. У кожному номері

містилися рубрики: "Вести з крайов коронных", "Заграннчіе". "Новинки".

У ряді матеріалів простежувався український вектор в орієнтації

Слова". 29 квітня 1861 року у додатку до газети опублікована стаття

"Вспоминка о Шевченьку". Ця "вспоминка" сповнена помилковими

свідченнями про видатного поета. Чого варте таке твердження: "Школы

кончил Шевченько по часты в Петербургу, по часты в Киеве, где позднейше

за вольноду мство отданый в рекру ты, змарновал найкраснейшій свой век на

Кавказе". Сьогодні кожному школяреві відомо те. чого не знає автор статті:

у Києві Шевченко не вчився і засланий був не на Кавказ.

19 лішня 1861 року в газеті була вміщена нова стаття "Похороны

Тараса Шевченька" виразного репортерського характеру. Відчувається, що

її автор добре обізнаний з предметом висвітлення. До публікації редакція

додала примітку такого змісту: "Перва то допись в "Слове" з Києва.

ІІедеемся. що в недолгое время приобретем дописей з Украины еще

больше. Ред." Однак надії швіщко не справдилися, українці з Росії не

поспішали до числа співробітників "Слова".

Г. Шевченко прийшов до "Слова" через німецькі двері. 7 липня 1862

року газета вмістила велику статтю "Коротка жіптєпись Тараса Шевченка,

зазаначивши, що даний текст є перекладом статті "Ein russisches

Dichterleben" з німецької літературної газети "Die Gartenlaube" (1861, №

28). що виходила в Липську. Сагття містила високу оцінку творчості Т.

Шевченка і правильний виклад фактів його біографії. Дещо раніше (7.04.

1862) газета подала інформацію: "В Киеве переложил А. Г.

Горжалчпнський з языка малоруского на польский поезій Тараса

Шевченка. Том первй уже вышол з печатнії, том второй печатается".

Майже всі інформаційні матеріали в газеті друкувалися анонімно.

Програмовою для першого року існу вання газети стала стаття, теж подана

в багатьох подачах "Чего маєм желатн?" Вона була підписана, але підпис

Франко І. Я. Кость Горбаль //Франко І. Я. Зібр. творів: У 50т. - К., 1981. - Т.

34. - С. 368.

226

Франко І.Я. Нарис історії \країнсько-руської літератури до 1890 р. // Франко

І. Я. Зібр. творів: У 50 т. - К..' 1984. - Т. 4і" - С. 317.

Історія української журналістики XIX століття

являв собою виразніш псевдонім: "Еремій Русин". Тут була викладена

політична програма галицького русинства. від чийого імені й виступала

газета. Стаття засвідчила спорідненість програми "Слова" з політичними

цілями ГРР. На думку Еремія Русина, що висловлена вже в першій же

подачі від 17 травня 1861 року, сучасні галицькі українці повинні боротися

за здійснення таких завдань:

1 ) поділ Галичини на руську й польську губернії;

2) аби в руській губернії вільно було кожному звертатися до уряду й

суду будь-якою мовою, але щоб усі урядовці приймали й розв'язували по-

руськи подання руські;

"В школах всех. - писалося в цьому пункті далі, - абы всех предметов

в руском языце школяри преподавания слухати обязаны были, яко в языце

большинства крайового народа, бо руска часть Галичини, ни Мазовше, ни

Гановер, але Русь, а мы хочем и в будущем тым зостати. чим нас Бог

сотворил: Русинами".

3) аби кращий виборчий закон випрохали від наймилостивійшого

монарха наші депутати;

4) аби створити Комітет народної історії:

5) та Комітет для досліджень топографічних.

У наступних подачах цієї статті до цих пунктів додавалися нові, що

розширяли програму діяльності українців, переважно на терені культурно-

освітньому.

Оскільки підросійські українці не зголосилися до співпраці відразу,

редакція знайшла інший спосіб залучення українських авторів, а саме:

розпочала передрук вже опублікованих матеріалів провідних українофілів.

Так. 20 вересня 1861 року газета розпочата передрук з другого числа

"Основи" (1861) статті М. Костомарова "Ответ на нападения газеты "Czas"

и журнала "Revue Contemporaine".

З жовтня в газеті з'являються вірші П. Куліша, так само передруковані

з "Основи". Так. зокрема в № 71 був опублікований вірш П. Куліша "З-за

Дунаю", що являв собою баладу, написану в народно-пісенному дусі. Між

українцями й галичанами навіть зав'язався діалог на сторінках "Слова": І.

Гушалевич відповів П. Кулішеві віршем "Ответ з-под Бескіщ на голос з-за

Дунаю" (№ 76). у якому закликав сокола, ліричного героя вірша П. Куліша,

летіти в Галичину:

Славна колись була, славна Галичина.

Ту е родны люди и родна родина.

Політика, спрямована на передрук провідних матеріалів "Основи",

вияаляє свою тривалість і засадничу спрямованість, про що свідчить поява

в "Слові" вже в 1863 році (№№ 20-33) програмової праці М. Костомарова

"Две русские народности", узятої з третьої книжки журналу 1861 року: а

також інших названих вище праць 11. Ку ліша, М. Костомарова, віршів Т.

Шевченка, Ієремїї Галки. Такі публікації "Слова" виховували в читача

почуття всеукраїнського братства, сприяли формуванню уявлення про

соборність України, розділену до часу державним кордоном.

293

У редакційному колективі "('лова ' у цей час співпрацюють Я.

Головацький. К). Романчук (хоч і анонімно). Ф. Заревнч діячі, чиї шляхи

в недалекому майбутньому розійдуться. Але поки що воші складають одну

команду. Розпочав співробітничати із "Словом" у другий рік його

існування О. Коннськнй. надрукувавши тут спочатку кілька віршів. У

першому з них "Моє бажанье" (17.03. 1862) він висловив суголосні з

програмою "Слова" ідеї:

Славян усіх в одной семьи

Побачить хочется мени.

За що був тут же в редакційній примітці запрошений до тіснішого

співробітництва. 25 квітня (1862) з'явився його перший журналістський твір

нарис "З Полтави. 6 (18) квітня 1862". Нарис знайомив галицького читача

з українським містом, розповідав його історію, давав характеристику

населення й культурного життя в ньому. Надалі твори О. Коннського під

тим же псевдонімом ?. Верниволя і загальною назвою "З Полтави" раз у раз

з'являються в газеті. О. Кониський розповідає історію кріпацтва в Росії та

його скасування (23.05. 1862), реформу суспільного життя: запровадження

посади мирових посередників (2.06. 1862). заборону урядом народних шкіл

у зв'язку з пожежами в Петербурзі (28.07. 1862) та піднімає й висвітлює у

багатьох нарисах інші теми. Співробітництво О. Коннського було

перерване його арештом у 1863 році за українофільську діяльність і

засланням поета до Вологди.

Публікуючи 23 травня 1862 року черговий нарис О. Коннського "З

Полтавы" редакція додала до нього таку примітку: "Не спускаючи із ока

заветную цель нашу: с состояньем духовным и материальным всей Малой

Руси близше познакомлятнея, ораз же к розвитню полнейшои идеи про

Малую Русь по можности причинятися, мы охотно помещаем в "Слове"

догшеи так из Холма, як ы з Полтавы и Киева, где на радость нашу най то

буде сказано найшли мы килькох весьма даровитых кореспондентов,

которые в сю пору частейше стали до нас озыватися. Ред."

Справді на пей час "Слово" мало вже й київського коресгіендента.

Очевидно, це був хтось із членів Старої Громади, бо цей автор виступав від

імені цілого колективу свідомих українців. Перший допис "З Києва"

з'явився 12 травня 1862 року. У ньому йшлося про становище української

роботи в місті, давалася характеристика місцевої преси, зокрема

відзначалося: "Нам бы знадобився свій малоруський журнал, та годи

выхлопотать дозволенья".

У нарисі "Од Дніпра", що був опублікований 6 червня 1862 року

йшлося про внутрішні суперечності між українофілами. "Крім урядових

утисків, ми й самі не можемо між собою домовитися про правопис у наших

книжках. А їх же виходить усе більше.

Нарешті. 25 липня 1862 року в "Слові" за підписом "Киян" була

опублікована велика програмова стаття "Послание к братьям Галичанам от

братьей Киеалян. Киев. 21 червця 1862". У цій статті кияни через "Слово"

складали звіт перед Україною, розповідали про свої перемоги, ділилися

Михайин 1.Л.

Історія української журналістики XIX століття

думками про труднощі. З нариса вишивали враження про стравжнє

українське відродження, що охопило Київ: тут йшлося і про створення

Громад, осередків українофілів дтя спільної праці, і про українські народні

школи, які збирали на навчання велику кількість учнів різної статі й різного

віку, і про заснування свскї журналістики, прикладом чого стужі па "Основа".

Але все більше зустрічаємо перепон, свідчив від імені громади

анонімний автор. "Перша, об котру ми вдарились Ляхи, роз'яснював

він. Лк лілько вони зачули самостайню роботу Українську, зараз і

накинулись на нас мокрим рядном: з першого ж разу бу ла тільки лапка,

але після скоро сварня зайшла на іншу дорогу: зо всіх посипались од ляхів-

панків доноси до Правительства на Українців за те. що. мовляв, вони,

Українці, хочут научить народ різні! Аби хто виїхав на село, чи то

учителем, чи писарем громадським, зараз донос, і садять в тюрму: або хто

роздаровував книжки та граматки - теж донос. Не говоримо вже про ку пні

доноси на все направленіе наших народолюбців, про просьбу: запретить всі

у країнські книжки, про просьбу: зруйну вать могилу Шевченка в Каневі під

тою покривкою, що в ній закопаніі ножі - и далее".

У числі від 5 вересня 1862 року в "Слові" за підписом "Молодій

Галичане" була опублікована відповідь киянам "Дещо на ответ братьям

Украинцам". Тут йшлося про успіхи українського руху в Галичині.

"Слово" має звиш 1000 перенумерантів. повідомлялося в статті. Ще перед

роком ми мали лише урядовий "Вестник", але зараз аж три видання:

"Слово", "Галичанин" і "Вечерніщі". Ширяться українські виклади в

школах і училищах. З'являються нові книжки. Нема того села, куди б не

доходила українська книга й газета. Не треба опускати руки, радили

"Молоді Галичини" київським українофілам.

Це був мало не перший публічний діалог австрійських і російських

українців. Він мав величезне значення: за його допомогою було засвідчено,

що українці складають не лише етнографічну, але вже й культурну єдність,

працюють над духовним піднесенням свого народу, спрямову ють свої сили

на пробудження його національної свідомості.

Під кінець 1862 року в "Слові" обізвався й Харків. 27 жовтня тут була

так само анонімно опублікована стаття "Спор Украины за язык в

Харькове". А втім, з великою мірою ймовірності можна припустити, що її

автором міг бути Василь Мова, тоді студент Харківського у ніверситету , що

згодом виріс на відомого українського письменника.

Публікацію допису харківського автора редакція попередила такими

роз'ясненнями. Кожен народ шукає шляхів для самоствердження в світі,

розділяються навіть близькі між собою чехи і словаки. "Подобие

происходит от часів Котляревского на Украине, где централы велико-

рускни. запровадивши в церкви и школе чтение славянских книг по

произношенью московскому, не только дали тем повод Украинцам от

правописи словено-руской отдалитися. але через упорне внконуванье своих

централизацийных планов в такий же способ, як Поляки, негуют

самостоятельность малорусского языка". Як на приклад такого

Михайин І.Л.

нігілістичного ставлення росіян до українців редакція її посилалася на

кореспонденцію з Харкова.

Професор Харківського університету Петро Олексійович Лавровсь-

кий. сповіщав дописувач, держав перед своїми учнями таку промову.

З'ясувалося, твердив він, що українці говорять не однаково на лівому й на

правому березі Дніпра, не говорячи вже про Галичину з її окремим

наріччям. Де ж узяти ту мову, щоб усі розібрати? Замість того, щоб

працювати на користь літерату рного язика, що вже вику вався, є такі люди,

що думають об особой літературі - се святотатство. Он у Московщині 50

говорів, так хіба ж їй траба мати і 50 літерату р?

Деякі українці відповіли професорові, розповідав дачі дописувач, що

не слід молодим студентам першого курсу розповідати, що народ

українській! не викус собі літератукрної мови, бо вони й справді можуть у

таке повірити.

На це Левровський наступного разу заявив: я вже 20 років працюю над

своєю наукою, придивлявся до всього і вірую, що ніколи не буде

української літератури. А це ж деспотизм - забороняти мені говорити те.

що я думаю.

Допетний студент відповів публічно професорові через газету:

деспотизм говорити подібні речі на лекції, коли викладач сам говорить, а

слухачі мовчать. Такі заяви справді можуть підірвати авторитет

української ідеї, а у ній же немає нічого злочинного.

Далі автор у трьох пунктах виклав своє (а можливо й харківської

громади) бачення програми українофілів. Передусім, у першому пункті він

засвідчив легітимність українського відродження. "Правительство

поважаємо, - заявив він, - і ні до чого супротивного йому не пристаємо".

Можливо, декого сьогодні здивує таке вірнопідданство. Ате слід мати на

увазі, що в Росії вже розпочиналася доба реакції: був заарештований М. Г.

Чернишевський, революційні елементи були провокативно звинувачені в

організації пожеж у Петербу рзі, заборонені недільні школи. У цій ситуації

крок харківського кореспондента визгадав цілком виправданим.

У другому пункті він змальовував прнграму культурно-освітньоїх

праці. "Кіи хочемо вчитися в народу всьому доброму, - писав

кореспондент. - і розказати йому на його рідній мові, чому ми в нього

доброму навчилися". З цією метою нашим завданням є зібрати пісні, казки

та інше і повернути народові його духовні скарби: а ще "составит на його

мові такі книжкн. з котрих би він вивчився усьому, чому ми вивчилися не

на рідній, а на чужій мові".

Третій пункт стосувався процесів денаціоналізації в українських

університетах, зокрема й у Харківському . "Ми бажаємо. - писав автор. -

щоб ті паненята, котрі вчаться тепер у наших університетах, вчилися не

задля чішів. а задля користі своєї' рідної України, свого ірдного народу".

Після викладу такої програми автор уже сміливо твердив: так. ми

хочемо викувати свою рідну мову, хочемо навчити свій народу усьому

доброму.

one

Історія української журналістики XIX століття

Публікація допису з Харкова мата велике значення в розвитку газети.

Цим було завсвідчено не лише розширення кореспондентської мережі, ате

й розширення українського світу, який простягся від Лвова до Харкова

(або й даті - до Кубані, звідки родом був студент Харківського

університету Василь Мова, ймовірний автор допису). Газета "Слово"

виконувата функцію формування українського світу, об'єднання навколо

спільних завдань українських діячів, що жили й працювати в різних містах.

У перші роки своєї діяльності газета відстоювала ідею єднанння

галицьких русинів саме з українцями. Про це свідчіггь велика стаття, "Быти

нам общерусскими чи Мало-Русинами?", опублікована 1864 року в три

подачі (№№ 26-28). Статття була підписана криптонімом "И" й була

передрукована з німецької газети "Ost und West" (1864. №№ 17-18). але поза

всякими сумнівами постала в українських колах. Зробивши докладний

огляд міжнародних подій, автор приходив до висновку: "Но и внешни

обстоятельства, здается нам, заохочают на дальше иоследоватн нашои

тенденции малоруской" (4.04. 1864).

Поруч з цим газета в численних репортажах розповідала про

заснування першого українського театру, що в 1864 році саме розпочав

давати перші вистави у Львові в заті Народного дому. У № 24 "Слово"

опублікувало "Пролог" О. Огоновського. декламацією якого відкривалася

перша вистава театру в березні 1864 року. Високими словами автор

описував завдання українського театру:

Най, отже, буде та народна сцена

Науці і забаві посвячена!

Най тая муз святиня сповіщає,

що нарід руський сили розвиває,

щоб оказалась слів тих лож сама,

що в руськім місті русинів нема!

У числі 27 газета сповіщала про репертуар театру, рецензувала перші

вистави й подавала відгуки на відкриття театру з польських газет. А в № 28

друкувала лист своїх читачів з Коломийщини, у якому вони вислоалювали

свій захват навіть не від вистав, а від репортажів про них. що з'являлися в

газеті. "Трудно і мислію вообразили той восторг, - писали воші, - з яким

ми тут, на крайнім усторонні руської Галичини читаємо кожну статейку,

доносячу о успіхах нашого руського теалру у Львові!"

У № 100 1864 року була здійснена публікація двох начальних пісень з

частини другої поеми А. Могильницького "Скит Манявськнй". що

увіходить до корпусу класичних творів українського романтизму.

Перші роки існування "Слова" засвідчили прагнення її керівників

зробити газету загальноукраїнським органом, спрямованим на

консолідацію різновекторннх сил. І це Загеті вдалося. Саме москвофільство

за відсутності народовського табору і в перші роки його існування ще

могло виступати від імені всього українства в цілому, що й намагалася

робити газета. Тут розвішалася ідея спадковості москвофільства й ГРР.

публікувалися матеріали про Шевченка, залучалися до участі автори з

297

Полтави. Киева. Харкова, передруковувалися програмові публіцистичні

праці і наГікращі художні твори з підросійської української та австрійської

журналістики. Язичіє у власних інформаційних матеріалах ще

зрівноважувалося класичною літературною українською мовою Т.

Шевченка. II. Куліша. О. Кониського й російською того ж П. Куліша. М.

Костомарова. О. Стороженка в їх передруках з "Основи" та інших видань.

І. Франко писав, що "Слово" "протягом цих двох (від заснування. - І.

М.) і кількох наступних років було дуже цінним часописом, далеким від

партійної однобічності, яке поєднувало в собі течії і напрямки, що після

.1866 р. суттєво розійшлися між собою"" .

«ч- Поява "Слово" стала віщатною подією в українському культурному

жигті. Це була велика газета, що прагнула всебічно задовольнити

інформаційні потреби українського громадянства в Галичині. Невипадково

Boigi викликала бурхливу полеміку в російській пресі, що тоді пильно

стежила за розвитком української журналістики, сподіваючись знайти

спільників для досягнення своїх цілей. Знаменитою статтею "Національна

"безтактність" відгукнувся на появу перших двох номерів "Слова" лідер

російського революційно-демократичного руху М. Чернишевський

("Современник", 1861, № 7). У його виступі можна виділити такі головні

напрямки, за якими він полемізував зі "Словом".

1. Мова і співвіднесеність галицького русинства з російським

українством. З багатьох джерел етнографічного та літературного характеру

вже було зрозуміло, що русини - то українці, що живуть в Австрії. Упродовж

кількох поколінь відірвані від України, вони набули особливостей мови,

поведінки, звичаїв, культури. Але потяг русинів не до України, а до Росії

виявився несподіваним для лідера російського західництва.

"Наші українці. - писав він, - вже виробили для себе літературну мову,

незрівнянно кращу : навіщо ж відділятися від них? Хіба вона така далека від

мови русинів, що їм потрібно писати іншим наріччям? Але якщо так, вн -

вже не українці: ви, як лужичани, - окреме плем'я. Але якщо вас лише три

міліони, ви не можете втримати своєї народності"

228

Як бачимо.- за мовними проблемами Чернншевському бачилися

проблеми політичні, пов'язані з віднесеністю галицьких русинів до

російської чи української національної спільноти або з навіть визнанням

правомірності їх окремого існування.

2. Стосунки українців і поляків у Галичині. Чернишевський виявив

цілковите нерозуміння цієї проблеми. Для нього її не існує. Вні

національний конфлікт перевів у соціальний план, заявивши, що обіщві

нації мають панів і селян, а відтак однакові класи мусять мати спільні

класові інтереси. "Ми не вважаємо, - проголошу вав Чернишевський, - щоб

польський мужик був по-ворожому налаштований до полегшення

- Франко І. Я. "Галицко-русская библиография XIX столетия" // Франко І.Я. •

Зібр. творів: У 50 т. - К.,1980. - Т. 27. - С. 255.

228

Чернышевский Н.Г. Письма без адреса.- М.: Современник. 1983. - С. 397 - 398.

Михайин .Л.

298

Історія української журналістики XIX століття

повинносте» і взагалі побуту русинських поселян"" .

Чернпшевський дивується: чому це український селянин бореться

польської атади. а не проти своїх панів? Замість консолідації й національного

єднання, завдяки чому тільки й можна домогшся успіхів у національно-

визвольній боротьбі, російський революційний демократ пропонував

українцям ідею внутрішньонаціонального конфлікту, іншими словами:

громадянської війни, згубної для у країнців, про соціальну однорідність яких

вже аргументовано йшлося в наших викладах. Ні українського дворянства, ні

української буржуазії в Галичині не існу вало. Закликаючи у країнських селян

до боротьби з ними, Чернпшевський виявив цілковите нерозуміння

українських проблем, спільних для Західної і Східної України.

3. Так само на нерозумінні політичної ситуації, у якій опинилися

українці в Галичині, заснована й критика Чернншевським політичної

незрілості галицького русинства. Твердження про це відповідало дійсності.

Але висновки з цього для революційного демократа витікали дивовижні.

Справді, у наших викладах вже багато говорилося про слабку соціальну

структурованість української нації. Попівство було єдиною її вищою

верствою, а відтак зму шене було представляти її політичні інтереси. Це

була політична реальність; іншого шляху для піднесення галицьких

українців не було. У Чернишевського таке становище викликає зливу

скептичних іронічних -зауважень:

"Лкщо львівське "Слово" хоче вручити клопотання в мирських

справах русинського племені православному духовенству, зазначає він, -

через недостатність інших захисників русинам з русинів же, то. значить,

самі русини ще не спроможні розуміти свої інтереси, тобто не здатні ще до

політичної боротьби"

Поняття Чернишевського були вироблені на матеріалі історичного

досвіду розвинутих націй: і виявляли цілковиту слушність стосовно їхнього

становища. Але як же бути українцям і де їм шукати шляхів піднесення

свого народу

За концепцією Чернишевського це було взагалі неможливо:

адже попівство не могло захищати українській! народ, а більше звернутися

йому було ні до кого.

Стаття Чернишевського нічого не пояснила російським читачам у

українському національно-визвольному русі, а тільки заплутала їх, стала

провісницею майбутнього політичного банкрутства російської політичної

думки в ставленні до українства.

На захист "Слова" виступила слов'янофільська газета "День", яка

почала виходити в жовтні 1861 року за редакцією І. Аксакова. Вона містила

так багато матеріалів проти "Основи", яку звинувачувала в українському

сепаратизмі, що мимовільно нав'язується припущення: газета була

створена з метою боротьби проти міцніючого в Росії українського

відродження. Із припиненням "Основи" слов'янофіли ліквідували й свою

Там само. - С. 401.

230

Там само. - С. 405.