Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Mиxайин .Л.
щодо народу сила: церква служить знаряддям дальшого поросійщення
українського народу і не може ні сприяти його національному відродженню,
ні бути його носісм. У цьому полягала відмінність становища українства в
Росії від Австрії, де греко-катодицька церква виступила головною
ініціаторкою українського національного відродження.
По-друге. В. Мова від імені харківських українців заявив про їх
ставлення до російської мови, на адаптацію якої для українських
культурних потреб спрямовувалися зусилля галицьких москвофілів. Газета
"Слово" так само, як "Вечерниці" і читалася в Харкові і навіть мала своїх
кореспондентів, про що свідчить, наприклад, стаття "Спор Украины за
язык в Харькове" ("Слово", І862, № 85). Категорична позиція харків'ян
полягаїа в твердженні: московська мова не наша, вона чужа нам.
З попередніх положень випливала третя ідея: нам треба виробляти свою
українську народну мову, а головний інструмент для цього - література,
причому не та. що забезпечує лише інтереси нижчих верств і служить "для
домашнього обіходу". а така, що репрезентує світові ідеї українською мовою.
Такою була творчість Т. Шевченка. "Все, що є у наших думах українського, -
сгверждував В. Мова, це недавній схід посіяного Тарасом". Нам література
потрібна для того, запевняв автор листа, "щоб неосвічені та чисті душею
люди розвішались у освічених українців-русинів, рівно розширюючи свій
розум і возвишаючи душу, а не перероблювались у нікчемних перевертнів".
Для цього потрібна "вирорблена народна мова". "А виробити її, братці, інак
не можна, які тільки силкуючись зложігпі цілу літературу, згодну не для одних
селян, а для всіх українців; таку літературу, яка б удовольняла духовні тріби
не тільки простих хліборобів, а й вищої народної громади".
По-четверте. В. Мова наполягав на ідеї легітнмиості дій українців, які
не протестують проти уряду й не намагаються його повалити, а захищають
природні інтереси того народу, чиїми синами почуваються. "Діло наше, як
бачите, святе і поважне, - писав він. - Ради його ми занедбали усякі інші
мрії і бажання, цураємось усяких демонстрацій проти правительства,
усяких політичних внтіваннів. Ховатись від правительства і вести проти
нього підземну війну нам ні на що. Ми опираємось тільки на своє чоловіче
право - бути тим, чим ми й повинні бути по своїй духовній вдачі. Од
правительства ми більше нічого не хочем, як тільки того, щоб воно не
боронило нам тихомир йти по дорозі саморозвою. а од москалів і запеклих
перевертнів, щоб вони зрозуміли, що наше діло - не химера і не вада для
народу, а спільна й необхідна його тріба".
Така заява, складена в період революційної ситуації в Росії, мала на
меті встановити чіткі параметри діяльності українців: у межах легальних
форм вияву своєї позиції. Звертає на себе увагу послідовність, з якою ця ідея
висловлювалася як представниками Харківської школи романтиків, так і
"Руською трійцею": не містила антиурядового змісту й програма Кирило-
Мефодїївського братства; тим не менше, з методичною наполегливістю
царський уряд відкіщав саму можливість співпраці з будь-якими
українськими елементами в своїй країні.
320
Історія української журналістики XIX століття
По-п'яте, Василь Мова пропонував галицьким українцям звіт про
справи східних братів. Тут відразу виявилася різниця між Поліцейським
режимом Росії й демократичною Австрією. Недільні школи, де ми
працювали над розвитком української свідомості, забороненіл-сцовіщалося
в листі; хотіли видавати часопис для народу двома мовами" - не можна.
"Зостається нам: розвиватись самим, збаї ащатись знаннями, укріплятись у
своїх поглядах та увірах. га. коли хто зможе, написати дещо для народу".
Така сумна картина з'ясовувалась під пером В. Мови. Діяльність
у країнської харківської громади була цілком заблокована від пу блічних її
виявів, приречена на герметичність. Цю тему розвивав автор і в "Post scrip-
tumi", де розповідав про спроби одного діяча поширити у країнські книжки
в українській школі, які були негайно припинені відповідними
доглядачами.
"Лист" справляв велике враження: знайомив галичан з життям
української громади в Харкові, викривав жандармські порядки,
запроваджені російською адміністрацією в Україні, будив протест проти
них. указував галичанам на те. що їхні суспільні умови істотно
відрізняються від російських, а відтак мусять бути використані для
розв'язання всеукраїнських проблем. Публікацію "Листа" слід розглядати
як першу реальну спробу утворення інформаційного каналу між Харковом
і Львовом, які представляли відповідно Схід і Захід України. Значення цієї
першої спроби важко переоцінити.
Незважаючи на величезні зусилля видавців утримати журнал. 2 травня
1863 року, на 17 номері він припинив своє існування. R ІІІашкевич
опублікував тут "Слово до земляків" - своєрідний реквієм по першому
народовському жу рналові. "Керунок того письма обійняли ми. - писав він,
без найменших матеріальних засобів". Аналізуючи далі причини падіння
часопису, він вказував на цькування його з боку "недругів кожного
вільного слова". За третю причину вважав він слабкість прошарку
інтелігенції, яка "у нас на Галичині ще невелика", що їй були адресовані
передусім "Вечерниці". Проте "Слово до земляків" закінчувалося на
оптимістичній ноті: із занепадом "Вечерниць" "не упаде (...) гадка, за котру
воші до посліднього числа боролися. - писав В. Шашкевич, - а котру ховає
у серці кождий справдешній малорусин. що щиро любить цілий свій 15-
милионовий народ". Невдача повинна заохочувати до продовження
розпочатого діла, адже кожен, звертався редактор до своїх читачів,
повинен дбати про "добро народу , або інакше: волю народу ..."
Значення жу рналу "Вечерниці" полягало в тому, що:
:59
Примітка. Харківська громада від січня 1863 року планувала видання
двомовного тижневика "Український вісник" за редагуванням Ф.
Павловського. Видання не дозволене на підставі висновку міністра Вну трішніх
справ П. О. Валуева від 11 жовтня 1862 року: "Збільшення кількості існуючих
уже періодичних видань без особливих поважних причин, особливо в Малоросії
і західних губерніях імперії, небажане".
321
1) він дозволив вперше заявити про себе новому напрямкові народовців,
став їхнім боновим орі аном. де висвітлюватися їх програмові ідеї:
2) широко вперше познайомив галичан з українською літературою, шо
творилася в Росії, передусім доробком Т. Шевченка. П. Куліша. Марка
Вовчка. Л. Глібова та ін.:
3) представив українську літературну критику з Росії (П. Куліш. Л.
Жемчужников. О. Лазаревський):
4) подав зразки кваліфікованої публіцистичної полеміки з полькою пе
ріодикою на захист власних українських інтересів (Д. Танячкевнч. К. Кли
мкович):
5) пробудив національну свідомість галицьких у країнців: реалізував
ідею єдності України, розділеної до часу російсько-австрійським кордоном;
засвідчив можливість співпрапі на терені журналістики представників
різних регіонів України;
6) засвідчив появу і став трибу ною молодого покоління західноукра
їнських журнатістів і письменників, як-от: Ю. Федькович. Ф. Заревич, В.
Шашкевич, Д. Танячкевнч. К. Климкович, - які хоч і не відзначалися
особливим художнім талантом, за виключенням Ю. Федьковича. але
робили свою справу в журналістиці сумлінно й самовітдано.
Пауза в історії народовської преси тривала недовго. Про вихід нового
журналу "Мета" містилося повідомлення в тому ж останньому числі
"Вечерннць". Новий журнал успадку вав передплатників попередника і мав
виходити за його програмою. У запрошенні до передплати обіцялося, що
його вихід розпочнеться з другого півріччя 1863 року. Але через хворобу
очей редактора К. Климковича організація журналу затяглася і його
перший номер вийшов у вересні. Друкувався вігг кулішівкою, яка була
вперше застосована в Галичині для у країнської жу рналістики й викликала
нову дискусію про правопис. Виходив журнал щомісяця. На обкладинці
стояла назва: "Мета - літературно-політичннй вісник". Його числа
називалися "томами". Епіграфом редакція обрала Шевченкові слова; "В
с£ош хаті своя правда, і сила, і воля", що стануть провідним гаслом у
майбутньому й журналу "Правда", провідного органу другого періоду
народовської журналістики. Уперше в "Меті" було вжито поняття "своя
правда" у значенні "українська націонаїьна ідея".
Це вже був не часопис газетного типу, а поважний журнал типу
вісника. Він був продовженням журнальних ідей "Молодої Русі", яка на
посаду редактора висунула з свого середовища провідного публіциста
"Вечерниць". У першому томі дру ку валася програма віщання.
"Скрізь у нас чу ється потреба такого письма. - читаємо тут, щоб було
огнищем руської народної ідеї, розбу джу вало б самовіжу народню. причи
нялось би до самостайного подвигнення народу з його упадку і до скорішого
розвою його духовної жизні і вещественного добра на умовах єдино
можливих - на основі своєї народньої істоти" (Підкреслено нами. 1. М ).
Після ідеологічної преамбули викладалися далі два прагматичні
аспекти програми "Мети": по-перше, "здобування самостійної народньої
Михайли» 1.Л.
322
Історія української журналістики XIX століття
руської літератури на основі одностайного розвою народної річи в письмі і
мові": по-друге, "одзнсканнє його (українського народу. І. М.) прав
прпродніх і політичних через розбудженнє його народно-політнчної
чинности на законній дорозі". Таким чином, було сформульовано два
завдання: у сфері літературній і політичній, спрямовані до одної мети
національного відродження українського народу.
В опублікованій у першому ж числі далі редакційній статті "Ровесна
літопись" К. Климкович від імені "Молодої Русі" проголосив: ми будемо
видавати не орган окремого чоловіка і не орган окремої партії, а орган
всього українського народу. Програма журналу повинна розвиватися услід
за розвитком національної самосвідомості українців, охоплюючи дедалі
ширші життєві проблеми і сфери. Цікавою є заява редактора, повторена
кілька разів, що позиція журналу заґрунтована "на самих фактах",
"тенденція нашого орнана" "опирається на фактичнім стані діла". Що
розумілося під "тенденцією нашого органу ", роз'яснено трохи далі.
Тут накреслювалася нова, у порівнянні з "Вечерницями". програмова
засада "Мети" виразна ангнросійська тенденція. Ми вважаємо свій орган
всеукраїнським, заявляє редактор і продовжу є так: "Ту сиособність подає
нам горючий відзив наших українських братів, которі засуджені бездійно
дивитися, як під варварським гнітом московського абсолютизму всяка добра
намірена праця руських народолюбців уважається пожаданим поводом,
щоби привести в дію давно від московського правительства обдуманий план
знищення руської народності, т. є. зцентратізовання. омоскалення Ру сі".
Автор розкриває московські спекуляції навколо слова "Русь",
спрямовані на утвердження неісну ючої в природі єдності руського світу. Є
два ру ські народи, доводить він. ми далі будемо вживати слово "Русь" для
позначення малоросів, а для великоросів уживатимемо слово
"московіцина".
Завершу валася стаття твердженням, що "нинішня Росія єсть для Ру сі
таким самим нещастям, як колись Польща. Ми вже пізнали Польщу, а нині
пізнаємо, що таке Росія". Порятунок Русі у єднання Галичини й
Надлніпряніцпни. доводив К. Климкович і продовжу вав: "Господеві слава,
що не вся' Русь попалася в поробу московську : що під людяним берлом
нашого австрійського Царя остається одна часть руського краю, де
народові руському своєї правди домагатися і за кривду братної землі свій
голос вщнести вільно" (підкреслення моє. - І. М ).
Прикметною для розвіггку ідеології "Мети" була стаття Д. Танячкевича
"Письмо до громади", опублікована в третьому числі 1863 року під псев
донімом "Невідомий з-поміж гурту". Поняття "своєї правди" підноситься
ним як центральне для програми жу рналу н народовців: "Ми не вбачаєм для
себе добре ні з .ляхом, ні з москалем, а що в своїй хаті знаєм і свою правду:
маєм довести всьому світові, що ми справді народ великий, знаючий себе,
перелічивший свої голови, народ дозрілий говорити за себе". Під пером Д.
Танячкевича. таким чином, його авторське колективне "ми" від значення
"Молода Русь" розширилося до поняття всього українського народу.
323
Нового напрямку набуває думка публіциста з введенням теми
москвофільства. Тоді як "москаль нас немилосердне катує, слава України
від москаля гине", знаходяться люди, що кличуть нас до єдності з катами.
Та п ми самі, коли перед ляхами боронитися, то доводили, що маємо свою
мову, якою 15 мільйонів люду говорінь. А на ділі, "чи не прибрали ми собі
якийсь нововидуманий язик?" - запитував Д. Танячкевич. Цілком
справедливо дорікає нам М. Чернишевськин. що "ми одриваємся від
спільності з нашими братами на Вкраїні". А М. Катков зовсім відмовляє
нам у праві мати свою літературу.
Дві громадки виділились серед галичан: прихильники Москви і
прихильники "єдності всенародної руської". Москвофіли з їхніми
покровителями в Росії, слов'янофілами, вигадали дія нас дві літератури,
відмінні за мовою: особливу для учених і "образовнних" і окрему для
народу. Але у самих великоросів немає двох літератур, там одна літерату ра.
Так само мусить бути і в нас. Критикуючи москвофілів, публіцист
намагався переконати їх у помилковості їхньої позиції й закликав до
порозуміння з народовцями на українському грунті. "Уважаймо велику
працю України за свою власну, - писав він. - не відлучаймося від України в
літературі, приймім їх твори яко плід власного духа".
Справді, літературна частина "Мети" формувалася на цій засаді -
прагненні якомога ширше представити українську літературу з Росії. Тут
були опубліковані поезії Т. Шевченка "Заповіт", уперше "Н.
Костомарову". "Мені однаково" (1863. № 4). Уперше тут було
опубліковано вірш II. Чубннського "Ще не вмерла Україна", помилково
приписаний також Т. Шевченкові. Останньому творові судилося стати
національним гімном українців. А вірш "Мені однаково" сприймається
сьогодні як другий заповіт Шевченка. Це були твори, що навічно увійшли
в у країнську національну свідомість.
Після припинення журналу "Основа" в Петербурзі активну участь у
"Меті" брав П. Куліш. Шевченкові твори тут опубліковані за його
списками. Із свого доробку він опублікував тут "Думу про Саву
Кононенка", поему "Могильні сходини", оповідання "Мартин Гак",
уривки з історичного роману "Брати", історичну працю "Руїна".
Д. Мордовець опублікував тут поему "Козаки і море". У перекладі з
російської мови К. Климковича були опубліковані в "Меті" дві повісті С.
Гребінки "Можебилнця" і "Так іноді люде женяться". Навіть професор В.
Антонович під псевдонімом В. Маринчук опублікував у третьому числі
вірш "З колишнього" з історії гайдамаччини, зовсім непоганий з погляду
поетичної техніки.
З наддніпрянської публіцистики гарне враження справляли нариси
Левка Гончаренка "Значення Київського університету для українського
народу " та "Дещо про школи народні на Україні".
На ідею єднання Наддніпрянщини й Галичини "працювало"
розміщення пору ч художніх творів західноукраїнських авторів, серед яких
виділявся Ю. Федькович. У "Меті" були опубліковані його вірші "Писанка".
Я9.А.
Михайлии І.Л.
Історія української журналістики XIX століття
"До керманича ". "Зіронько моя". "Дарма". "Не можу". "Чекайте" (1863. №
1). Це були ліричні вірші, часом мініатюри, але вони розбудовувати образ
поета в напрямку посилення особистісного начала, більш рішучого
оприявнення в них авторського "я". Оповідання Ю. Федьковича "Хто
винен?" (1863. № 1-2). "Стрілець" (1863. № 3-4) . "Таліянка" (1864. № 1)
засвідчити, що він був єдиним на той час на Заході України автором, що міг
за рівнем таїангу дорівнятися до письменників з підросійської України,
більше того продовжити ряд видатних надбань української літератури.
За художнім стилем ці оповідання продовжують розпочату у
"Вечерннцях" традицію етнографічного романтизму. Побутове життя
верховинців, що містить у собі боротьбу могутніх пристрастей, герої якого
обурюються н повстають проти будь-якої спроби обмежити їхню волю,
присилувати до немитих їхньому серцю рішень. - це одна тема, яка вже в
цей час окреслилася в творчості Федьковича.
На друге місце вийшла тема жовнірського життя, aie знов же таки
узята не в итощині бойових дій і військових походів, а загальнолюдських
почуттів (передусім кохання), дія якого скрізь знаходиться місце і яке
вражає людину, незалежно від її національної приналежності, місця
перебування, підневільного жовнірського становища.
Художній світ прози Федьковича приваблював простотою н
невигадливістю ситуацій, романтичною прямолінійністю характерів,
могутнім потягом усіх героїв до природності, бунтарством проти
насильства над їхніми почуттями.
Крім оригінальної художньої творчості жу рнал дру ку вав у рубриці "Жив
а словесність" численні фольклорні матеріали, зокрема цикл " оляди гуцулів".
Публіцистика була представлена статтями редактора, що з'являлися
майже в кожному числі "Дещо до становища Русі супротив ляцько-
московської борби", "Руське питання". "Австрія і Україна".
К. КлимКович у редакційній діяльності орієнтувався на досвід
"Основи", вважаючи після її закриття свій журнал осередком творення
у країнської літератури і політичного руху. Тут містилися полемічні статті,
друкувалися дописи з підросійської У країни, важливе місце відводилося
інформаційним рубрикам "Новини". "Огляд часописей". "Огляди
політичні". "Перегляд різних часописів, роз'яснюючих руське питання".
Але по виході п'яти номерів (у січні 1864 року ) віщання часопису через
брак коштів довелося припинити Ного вдалося відновити лише через рік, у
березні 1865 року на зовсім нових засадах. Публіцистична діяльність К. Клим-
ковича уможливила на цей раз надати жу рналові політичної спеціалізації. Це
вже був політичний часопис, що виходив два рази на місяць. На цей раз
кошпв і сил вистачило на 18 номерів, після чого жу рнал остаточно припинив
своє існування. Про певну зрілість суспільства і смак, що вироблявся в
галичан до політичної проблематики, свідчить те. що наклад журналу
збільшився віл 400 примірників у першому періоді до 500 - у другому.
Провідним публіцистом відноаленої "Мети" залишався редактор К.
Климкович. У статті "Руська народна партія та її політична ісповідь" він
Мнхайіин І.Л.
сформулював позиції українства стосовно польською повстання,
пояснивши, що примноження польської сіті і відновлення польської
держави, та ще іі у кордонах 1772 року, не принесе жаданих наслідків для
українського народу. В Австрії у країнці мають якісно відмінні політичні
обставини для облаштування свого національного життя. Відродження
Польщі було б для них кроком назад, тому й немає серед у країнців охочих
проливати кров за польську ідею.
Очевидно, сьогодні слід сказати, що в цілому розраху нки у країнців на
демократичну Австрію, які неодноразово були предметом висміювання в
радянській історіографи, були насправді не безпідставними іі історично
виправдалися.
V 1865 році в журнаті "Мета" з'явилася нова співробітниця два нариси
"Листів з Парижа" віддала сюди Марко Вовчок. Це був новий жанр
подорожнього нарису (чи подорожніх нотаток) в українській журналістці.
Перший лисі "Місто" являв собою загальні спостереження, покликані
створити цілісний образ Парижа, другий лист "Парижанка" хіав на меті
відтворити паризьку жінку. Нариси Марка Вовчка не відзначалися
особливою глибиною, вагомими підсумками, роздумами над побаченим і
відтвореним. Воші складалися з випадкових зовнішніх спостережень, не
опрацьованих у світлі глибокої внутрішньої ідеї, починалися без вступу й
кінчалися без висновків. Це далеко не найкращі твори Марка Вовчка, які
засвідчили швидше неможливість цієї діячки бул и жу рналісткою. Тим не
менше для "Мели" вони відіграли важливу роль. Сама присутність на
сторінках журналу письменниці, яку Шевченко називав своєю донею,
підносила авторитет віщання. Крім того, свою роль відіграло новаторство
тематики (Париж столиця світу), жанру, стилю.
У "Меті" дру гого періоду повноцінно була представлена й літературна
критика. Тут зокрема був надрукований твір О. Кониського "Критичний
огляд української (руської) драматичної літератури", який увіходить до
корпусу класики української літературної критики. За взірець О.
Кониському править "Обзор у країнської словесності" I I. Куліша в "Основі"
(1861). який він згадав на початку своєї праці. У критичному методі
послідовника простежувалося наслідування вчителя. "Наталка Полтавка"
трактувалася як гвір, побудований на романтичних випадковостях, герої
якого впадають часто "в німецьку сентиментальність, про котру наш
руський народ зроду не чув і не знає"; за одним Возним визнавалося право
на "вірний тип", решта героїв, на думку критика, поводиться ненату рально.
Наталка і Терпелиха "часто говорять речі, яких не почуєш в
українському народі". Однак вони говорять менше нісенітниць, ніж Петро,
що в ту саму мить, коли довідався про заручини коханої з ц.шнм. розмовляє
з суперником про те. де він бував і що бачив. За О. Кониськпм. сцена цілком
ненатуральна, а відтак стверджується висновок: "Наталка Полтавка" не
може видержати строгої літерату рної і етнографічної критики.
Ще більш нищівними наслідками закінчується розгляд "Москаля-
чарівника". І Тетяна "дуже плохий образок української моральності": і
.49«
Історія української журналістики XIX століття
Чупрун виглядає як дурень, а чумаки ж розумні люди: і финтики
залицяються не до високоморальних українок, що звісно кожному, кому
"хоч трохи відома українська етнографія", а "до панночок, таких же як сам
моральних виродків, перевертнів, антнукраїною.
"Критичний огляд", попри парадоксальні з сучасного погляду інтерпре
тації класичних творів. недоторканих сьогодні для кріггпки. засвідчив сприй
няття їх тодішнім українцем, який ще не відділяв себе в хронологічній дистан
ції від автора. О. Коннський виступив епігоном П. Куліша в літературній
критиці, загалом успішно застосував етнографічний метод до аналізу укра
їнської драматургії, і огляду на активніш розвиток у той час у країнського
театру і формування репертуару для нього праця О. Конпського. що
друкувалася в багатьох числах жу рналу , складала інтерес і бу ла акт у альною.
В останньому, вісімнадцятому, числі К. Клнмковнч. прощаючись з
читачами, писав: "Сходимо з поприща з тою непоколебимою вірою, що
наш народ не вмре, не загине, мимо всяких у дарів польських і московских
центратістїв. що ми колись встанемо до дальшої боротьби могу чи і сильні,
що нашому народові засіяє колись-то не в далеком времени велнчня
будущина. що наша сила пародия забє сильним і кипучим житєм. і що наш
народ стане на рівнім ступені з другими больш розвинутими народами".
а/ Значения часопису "Мета" полягало у запровадженні спеціалізації в
народовській періодиці й розділенні двох моделей: літературно-наукової й
політичної журналістки. Тут були опубліковані нові художні твори, що у вій-
шли до скарбниці класики української літерату ри, літературної критики й
публіцистики, намітилися нові теми й напрямки їх обговорення. Думається,
що творчість провілних публіцистів "Вечерниць" і "Мети" К. Климковича.
Ф. Заревича. що перебувала в забутті за радянських часів через свою
антимосковську тенденційність, ще чекає своїх неупередженпх дослідників.
Поруч із журналом "Мета" у другий, політичний, період його
існування народовці видавати в 1865 році журнал "Нива" літературно-
наукового спряму вання. Цей часопис повинен був завершити спеціалізацію
в народовській жу рналістиці, стати місцем публікації тих творів, які тепер у
вщповідності до політичного напрямку "Мети" не могли друку ватися в ній.
Деякі джерела розглядають "Ниву" як газету .
Розпочалося її видання 10 січня 1865 року, вона мала виходити
щодекади, тобто 10. 20 і ЗО числа кожного місяця. У сього з'явилося 20 її
номерів. Останнє число вийшло 20 липня 1865 року. Редагу вав "Ниву" вже
відомий нам Кость Горбать (1836-1909). педагог і журналіст; гцо в 1861 році
у Чернівцях видав брошуру "Нок« па Іюкк сіїіа Наїусупу". Проте віщання
цієї невеличкої книжечки і редагування "Ниви" були й усі інтелектуальні
проекти нього діяча, що свідчить про обмеженість його художнього й
журналістського таланту .
У' "Слові редакції". що відкривало перше число, відзначалося: "Віл часу
як змовкли в нас ' Вечернпці". а на Україні "Основа", немає літерацького
часопису на всьому просторі рідної нашої землі, а хто ж досі не побачив її
скрізьної потреби? Кого не засуму вав той оказ нашої недійності? Най же.
«) о гт
хоч на Вкраїні Московщина не дозволяє зложити орган хоч і
найневннніший своїм пряму ванням. їх бо в очі коле кожне добро наше (...).
ате у нас. де заживаємо свобід і признання нашої народности, межи нами,
галичанами, запустіла нива рідного слова, мов після впаду татарви або їх
сусідів. (.. .) Пора нам. браття, взятися прихильніше до загального нашого
діла. (...) "Ниву" бажаємо поставіїтп органом ппсьменського розвою
нашого. Замовкла Україна, нам йора обізватися тим охотиіш працюючи".
Художня політика "Ниви" успадкувала позиції "Мети" першого
періоду. В основному корпус опублікованих тут творів складали передру ки
з українських віщань. Т. Шевченко тут був представлений поемою
"Петрусь" віршем "А. О. Козачковському". Марко Вовчок повістю
"Інститутка". О. Стороженко - оповіданнями "Стехин Ріг" і "Історичні
спомини столітнього запорожця Микити Коржа".
Ате в цьому часопису був зроблений істотний крок до нового аспекту
співробітництва українських письменників з галицькою журналістикою.
Під цнм слід розуміти появу низки перекладів Михайла Старпцького з М.
Лєрмонтова, І. Кріиюва, М. Огарьова, Г. Гайне. М. Старицький був
провідним діячем Київської Старої громади, талановитим письменником,
який відзначився новаторським стааленням до слова. І. Франко відводив
йому революційну роль, вважаючи, що в особі Старицького українська
література покінчила з епохою Шевченкових епігонів і спромоглася на
наступний крок уперед. "В тих перших поезіях Старицького і у всіх
пізніших бачимо виразно, що се говорить український інтелігент не до
фікційного українського народу, який з стеменл арних причин не міг ані
слухати, ані розуміти його, але до
2
£вої.х рівних інтелігентів. Про свої
інтелігентські погляди та почу вання" (підкресленно І. Франком. І. M ).
Публікація перекладів виглядала свого роду розминкою перед заявкою
на власну творчість. Старицький не зупинявся перед пошуком відсутніх в
українській мові понять, відкривши для їх позначення в історії у країнської
мови епоху ку вання слів. До того часу в українській літературі не бракувало
перекладачів, aie їхніми засадами бу ла адаптація іншомовного письменника
в українське середовище, звідки спроби С. Руданського перекладати "Іліаду"
Гомера не гекзаметром, а коломийковим віршем. Старицький був першим,
хто поклав у свою перекладацьку працю іншу засаду : засобами своєї мови
відтворити зміст і форму орпгінату. Тому публікацію його перекладів слід
розглядати як революційне зрушення в у країнській літерату рі.
Поруч з його працями в "Ниві" були представлені переспівані О.
Навроцькнм з А. Міцкевнча твори останнього "Ода до молодості".
Фарнс" та ін.: перша дія "Гамлета" в перекладі II. Свєиціцького. Новий
часопис запропону вав читачам більшу кількість перекладів у порівнянні з
попередніми журналами, у чому виявився потяг його редактора й авторів
до творчого навчання в більш розвинутих літератур, що. як відомо.
Михайли .Л.
340
Франко І. Я. Михайло ІІ[стрович] Старицький // Франко І. Я. Зібр. творів: У
50 т. - К.. 1982. - Т. 33. -С. 239.
плп
Історія української журналістики XIX століття
здійснюється за допомогою перекладів. Редакція у свідомлювала це. бо до
останньої публікації додала примітку: "Се с перший перевід на нашу мову
славною того твору, з котрим сполучений гоп великий факт, що тим
перекладом рідня наша мова здобуває собі становище лїгерапьке межи
європейськими мовами".
Завдяки перекладацькій праці відбувалося розширення можливостей
української мови і зближення мови народовської журналістики з її
наддніпрянським варіантом, що сприяло становленню уявлення про
соборність літературної України.
Найвидатнішим оригінальним автором Іінвн" був усе той же Ю.
Федькович. що опублікував тут оповідання "Сафаг Зінич (№ 2).
"Побратим" (№ 5). повість "Три як рідні брати" (№ 18-20). низку віршів та
цикл фольклорних творів "Буковинські пісні з голосами" у своїх записах.
Епічні твори Ю. Федьковпча. опубліковані в "Ниві . ніби завершали
побудову його букові іноцентричного художнього світу. Тема жовнірства
буковинця слала для нього підставок» д.щ виокремлення буковинського
у країнця з-поміж інші національні ліній, втратила герметнзм- подавалася на
тлі жпггя інших народів. Сафат Зінич. герой однойменного оповідання,
помщався за зведену дочку господаря, де стяв на квартирі. Марту її коханому
Ликові. Діялося в Сербії, але українець з Бу ковини виступав носієм моральної
оцінки подій, його вчинком сама доля відновдювала справедливість.
Оповідання "1 [обратим зображувало буковинського українця в
ситуаціях виключної напруженості, трагедійних випробувань. Оповідач
Іван, ідучи до війська, просить свою побратима, відомого баламута
Сидора, не займати його сестер. Але ось йою викликає батько додому,
виявляється: зведена Сидором сестра Міранда покінчила з собою у хвилях
Черемошу, з ганьби і туги померла мати. Оповідач приходнії» до
колишнього побратима, аби покарати його, але він сам готовий це
зробити, аби врятувати Івана від тюрми за вбивство людини. Моральний
закон торжествує, він перемагає навіть у зіпсованій людині, у якій
прокидалося почу ття честі, виникала здібність до самозасудження.
Повість "Три як рідні брати" розповідала про народження
побратимства. яке скріпляло трьох різних людей на українському
національному грунті. Один з них німець Тоній Тайвер. Він одружився з
сестрою оповідача, ате не захотів поверталися иа батьківщину. Я. каже
Тайвер. той руський край та ті руські люде так полюбив, що і не сказати.
V вас . каже, т ак якось сердечне, звичайно, красно: а у нас. на тій нашій
Німеччині, холодно якось, нудно!" Народне українське життя та питомі
характери сприймаються як ідеальні і викликають гарячу любов у чесних і
роботящих представників інших народів.
Ключем до розуміння епічної творчості Ю. Федьковича є оцінка ним
творчості Марка Вовчка в недатованому. орієнтовно написаному в кінці 1862
року, листі до Д. Таиячкевнча. Він виділяє її з-поміж інших українських
авторів: "А про Марковичку хіба тілько скажу, що івпчайніш та краще не