Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Mнxайлин ГЛ.

годен уже ніхто написати, щодо форми, то она перевершила ще Квітку ""

' .

Але с в неї одна значна вада: "Кождій з п повістей бракує моральна

підвалина". Далі письменник роз'яснює, що він має на увазі: у художній

творчості "повинен відбиватися вічно моральний закон. що добро

перемаг ає, а все погане і зле гине. Коли ж добро зазнає поразки, то принаймні

мусить перемагати ідея вищого світовою порядку, моральної засади'

Маючи за взірець прозу Марка Вовчка і наслідуючи її. Ю. Федькович

вдосконалює сам її творчий метод, підносить ідею поетичної справедливості,

відомсти за кривду, торжества питомого національного духу, що живиться з

самої землі. Тим-то його прозова творчість є новим явищем в українській

літературі не лише в сенсі освоєння нової тематики, нового простору, але й у

сенсі філософії характерів і побудови художнього світу.

Особливе місце в часопису Нива" зайняла театральна критика. Y

його першому ж числі у статті "Народний театр" редактор Косіь Горбаль

сформулював методологічні засади цього напрямку діяльності журналу:

Наше діло єсть діло розвою рідного слова, а театр святиня його. Що

величного, що дорогого, що святого має народ, те має явитись в його

життю вищім, котре єсть слово чи письменність, театр має його

представлял и в живих образах, близько, як найближче перед очима народу.

(...) Письменність слово зачате театр слово воплощене народу ".

Надалі в ролі теалрального критика виступив Олекса Марковецький.

який у численних подачах друкував у журналі огляд "Руський театр", де

містив оцінки вистав театру товариства "Руська Бесіда", розгляд ірп

акторів, реперту арну політику, стилістику афіш тощо, аж до зауважень з

театрального побуту: "Гардероба дорога, та не всюди консеквентна ".

Сьогодні така театральна критика виглядає не в усьому цікавою для

нашого сучасника, але без неї неможливо уявити театральне життя років

становлення у країнського театру.

Віщання "Ниви" було припинене задовго до занепаду "Мети", хоча

вони і створювалися в одному колі молодих українських діячів, що

проголосили себе народовцями. Спроба спеціалізації в їх журналістиці

вдалася: кожне окреме віщання просунулося далі в своїх інформаційних

пошуках, що вело до досконалості, більшої професійності, повнішою

забезпечення інтересів читацької аудиторії. Проте літературний матеріал

вичерпався швидше, а написати нові твори для щотижневого представления

їх читачам було не так просто, тому Нива" и замовкла раніше.

"Мела" ж продовжу вала існувати до грудня І865 року. В останньому

своєму числі вона представила нове віщання, ніби передаючи йому

естефету: "З руським новим роком стане виходити нова літературпя

часопись "Русалка", видавана Володимиром Маркіяновим і Пашкевичем,

писалося тут. Вітаємо руську "Русалку" щирим і привітним серцем, і

•"'Федькович Ю. Лнсго до Д. Танячкевича II Федькович Ю. Твори: У 2 т. - K..

I960. - Т. 2. - С. 405.

:4:

Там само. - С. 406

QQH

Історія української журналістики XIX століття

жіічемо їй. щоб змогла скупити в собі літерацькі сніп Русі. Назва "Русалка"

пригадує нам "Дністровую русалку" покійного Маркіяна Шашкевнча. а та

ж сама назва означає найлучче змір і характер нової газети. Прнпоручаєм

через ге "Русалку" нашій читаючій громаді".

Тижневик "Русалка" віщавала народовська студентська громада у

Львові. Крім зв'язку з традиціями "Русалки Дністрової" у програмі газети

декларувалася її літературна спрямованість, орієнтація на розвиток

української культури, народну розмовну мову. Редактор її Володимир

Шашкевич

' не змії проте повести нову газету ні на рівні батькового

альманаху, ні навіть нещодавно припиненої "Ниви". "Русалка"

проіснувала дванадцять номерів від 1 січня до 2 квітня 1866 року.

І Ірикмегними рисами цього віщання є 1) вичерпання потоку передруків

східноукраїнських авторів, якими були заповнені попередні журнали: а

також 2) об'єднання авторів з підросійської і підавслрійської частин України.

Велику роль в ініціюванні її появи відіграв О. Кониський. Він

опублікував тут закінчення своєї праці "Критичний огляд української

(руської) драматичної літератури" (№ 5-7). що свідчило про спадковість

нового віщання з "Метою". Тут були надруковані його повість "Перед

світом", драма "Було та загуло", численні вірші ("Де ви?", "До русалки".

"Думка", "До дівчини", "Пам'яті великих. У роковини смерті Т. Шевченка"),

що з'являлися під не менш численними псевдонімами: 1 Іеребендя. Верниволя.

Сирота, Журавель. О. Кониський. зрештою, теж не володів значним

художнім талантом. За допомогою великої кількості псевдонімів він прагнув

створити Ілюзію участи великої кількості українських авторів у галицькому

виданні. Але читач легко впізнавав його писания за примітивною художньої

концепцією та невибагливою версифікацією.

Вперше гул були опубліковані оповідання Ф. Заревнча "Дві сестри" і

"Німа", загалом посереднього художнього рівня. У "Ниві" та в "Русалці"

вперше з'явилося ім'я нового буковинського поета Ісіщора Воробкевича.

який дру ку вав вірші піл псевдонімом Данило Хїдоки. Проте неабиякий талант,

що позначав його перші твори і дав пілстави су часниками прирівнювати його

до К). Федьковича. не був підтверджений пізнішими працями цього автора.

Вірші самого редактора В. Шашкевнча ("Христо воскрес", № 12) та К.

Клнмковича не виділялися так само як естетичні досягнення.

і перекладів привертала увагу розпочата (але не закінчена) публікація

класичної естетичної праці свого часу "Техніка драми" Густава Фрайтага.

яка тоді щойно з'явилася мовою оригіналу. але й сьогодні включається в усі

хрестоматії з теорії драми.

Новинкою "Русалки" у порівнянні з попередніми віщаннями була

рубрика "Із наук природничих", де з'явилися статті І. Верхратського й О.

Непорозумінням є приписування редагування "Русалки" Северпнові

Шеховичу. який справді редагував однойменний журнал для жінок, що виходив

у Львові у 1868 - 1870 роках. Тим не менше, ця помилка, що вперше допущена в

"Енциклопедії українознавства". Ч. II, с. 2643. перейшла и у деякі інші праці.

3.41

І Іартицького з природознавства.

За гри місяці газета вичерпала можливості авторів і припинила свое

існування. Незважаючи на це. народовська журналістика вже відбулася як

явище, завоювала суспільний авторитет. Найкращим свідченням цього

стала така подія. Після заяви москвофілів у " Слові" (стаття Погляд на

будучноегь". № 59. від 8 серпня 1866) про ідентифікацію себе з росіянами

(великоросами) намісник цісаря в Галичині, що ним знову, вдруге, став

граф А. Голуховськпй, задумав на скарбові (бюджетні) гроші видавати

політичну газету "Русь" для поборювання москвофілів. Газета мала

виходити з початком 1867 року. Граф А. Голуховськпй вже не хіав сумніву,

що вона повинна бути народовською. видаватися народною українською

мовою, а її політична програма мусить включати в себе не лише

протистояння москвофілам, але й навернення народовців до польської

проурядової політики. Таким чином, спробою польської адміністрації

скористатися однією ситою проти другої було засвідчено остаточний

розкол українців на москвофілів і народовців.

На посаду редактора А. Голуховськпй запросив відомого журналіста й

письменника Федора Заревнча. А той у свою чергу залучив до видання

Остапа Левнцького. Костя Горбаля (він виступив у ролі видавця).

Олександра Могнльницького. Володимира Шашкевича й Остапа

Левнцького. Газета виходила двічі на тиждень.

Величезним було здивування графа А. Голуховського. коли в першому

її числі він прочитав таке у редакційній статті, де була викладена програма

видання. Найперш сповідуємо, що ми виступаємо за дію і річ нашого

народу руського (а лучше означаючи, малоруського), і того ж права і

справедливі желаня боронити ми постали, зарівно прот ив всем, котори яко

вороги й суперники його заявляться. З однакою невсипущою бачностию

будем уважати всіх за ворогов русько-народної ідеї, котори на те імя

заслужать ся.

Положене наше таке, що лише сами в собі глядати маємо нашу

будучність і нашу силу. - лише ми сами народ сведомий нашого жптя.

можемо зробити те. чого яко народ бажати нам треба, лише ми самі

можемо, коли схочемо, уладнати по вимогам своє народне хозяйство и

поставити себе в чергу народів поважаних всемирно.

Пайзавзятішнми ворогами народа нашого були і суть усе одні

славянські илеменці - Ляхи й Москалі, оба суперники поміж собою до одної

заміряють цілі, оба Малорусі одмовляють самостійність народню. і той

народ до свого причісляють. саме тепер лет 200. як оба тії приятелі наші

роздерли між собою нашу вітчизну Андрусівським уговором, корпетуючп

оба на свій хосен. Польща на вутлих ногах своих и теперь еще силу ється

загарбати нашу Русь, - да годі!, воно смішне! - нехай собі переділе поможе

та стане на ноги сама, коли годна. розвоєвп еї політичному або

соціальному в своїх границах народних ми не перепоною, але на Русн

Польщу ставити, то таки і більше, як смішне. Пятьсот літ держала вона

Русь у своїй бальківській опіці пятьсот літ силою і перевагою не змогла

а я 9

Михайли .Л.

Історія української журналістики XIX століття

нагнутії Русь на своє: а тепер, коли сама розідрана и упокорена, нехай і не

силується на пусте!

Польща на Русі вже пропала. Польща на Русі бути не може! Польща

дія нас є вже тою сплою, которої ми не боїмося давно вже!"

На роль провідного публіциста "Русі" висунувся В. Шашкевнч. Окрім

інформації про поточні політичні й соціальні події, він надруку вав тут велику

ст аттю "Про що нам дбати?" - своєрідний варіант російського "Что делать?"

Стаття розгортала картину діяльності народовців: вимагати запровадженім

в судах і школах української мови, працювати над створенням граматики

української мови, організувати товариство для видання й поширення

українських книжок, закупити у Львові площу для спорудження пам'ятника

Т. Шевченкові, За твердженням А. Животка. "живі думки В. Шашкевича. що

були підхоплені молоддю, прийнялися й серед старшого громадянства і

сприяли народженню 1868 р. товариства "Просвіта" у Львові"

244

Газета і справді зайняла войовничу позицію, спрямовану проти

москвофілів, і в цьому виправдала сподівання графа А. Голуховського. Але

не менш рішуче виступила вона і проти польський претензій на Східну

Галичину. Це було те. чого А. Голуховськпй не передбачав і з чим

примиритися не міг.Якийсь час він очікував, що редактор і його спільники

отямляться, але цього не сталося. Годі він відвернувся від газети. Вона

зазнала кількох конфіскацій за публікацію антиурядових матеріалів і

невдовзі припинила своє існу вання. Усього вийшло 75 її чисел.

Урок віщання газети "Русь" полягав у тому, що в черговий раз спроба

поляків узяти під свій контроль у країнське періодичне віщання, на цей раз

народовського напрямку, провалилася. Серед українців не знайшлося

охочих до солодкого жіптя зрадника. Ф. Заревич і компанія використали

урядове польське фінансування для проведення своєї народовської

політики і досяглії успіхів у цьому.

У цілому ж початковий період народовської журналістики, із газел ами

й журналами "Вечерниці". "Мета", "Нива", "Русалка", "Русь", слід

розглядати як вдалу підготовку, репетицію перед запровадженням більш

поважних інформаційних проектів.

Оцінюючи пізніше причини короткочасного життя перших

народовських віщань. В. М. ІІГашкевич вказував на дві обставини їхнього

занепаду: внутрішню і зовнішню. Перша полягала в тому , що серед своїх

людей не було послідовності й одностайності, співробітники виявляли

зневіру у своїй же справі, заздрили один одному, несправедливо

критикували колег, переходили в критиці з справи на особи, не соромилися

зачіпати приватне життя. Друга полягала в активному опорі

народовському рухові ще потужної тоді партії москвофілів, які

справедливо побачили в новому напрямкові конкурентів. "Слово"

розгорнуло пропагандистську кампанію, спрямовану проти "Вечерниць".

Москвофілим їздили по селах і "нечувані річі розпускали о нас", писав В.

:і1

Жнвотко Аркадій. Історія української преси. - К.. 1999. - С. 132.

333

М. Шашкевич. доводячи згубність спрямованості "Вечерниць". Безсовісна

агітація підірвала довір'я до часопису, спричинила відплив передплатників

і закриття часопису. У таких умовах виходили і "Мета", і Нива", і

"Русалка" і навіть "Правда" початкового періоду своєї історії"

Проте, незважаючи на короткий вік народовських періодичних видань

1862-1867 років, у цілому значення цього періоду важко переоцінити. Воно

полягало в тому, що за цей час

1) були випробувані зразки загальних ("Вечерннці"), літературних

("Нива". "Русалка") і політичних ("Мета" другого періоду. "Русь")

періодичних видань:

2) галицькому читачеві був поданий повний дайджест найкращих

українських матеріалів з окремих книжок та газет і журналів, що

видавалися в Росії:

3) були вичерпані можливості працювати на передруках творів з

підросійської України і здійснено перехід до праці виключно з

першодруками:

4) встановився контакт для спільної праці в галицьких часописах

авторів з австрійської (Ю. Федькович. Ф. Заревич. К. Климкович та ін.) та

російської (О. Кониськин, М. Старицький, П. Куліш та ін.) У країни;

5) вироблялася єдина українська літературна мова, здібна

обслуговувати як художню літературу, гак і літерату рну критику, а також

гуманітарну й навіть природничу науку:

6) вироблявся єдиний український правопис.

Усе це дозволяє тракту вати розглянуті віщання як такі, що підготу вали

наступне піднесення української журналістики в Галичині, заклали

підвалини її дальшого розвилку. Ознакою цього піднесення й головним

часописом другого періоду в історії народовської журналістики став

журнал "Правда", якому вже судилося довге життя й доля довготривалого

інформаційного проекту .

Михайли І.Л.

245

[Шашкевич В. М.] Мости великі // Основа. - 1970. - 6 жовтня. Стаття

розміщена в рубриці "Дописи", опублікована без підпису і заголовка: "Мости

великі" - перші її слова, що розшифровуються науковцями як псевдонім В. М.

Шашкевнча.

ччл

Історія української журналістики XIX століття

Розділ шостий

Журнал "Правда"

Заснування журналу "Правда", періодичність, редактори, загальна

хирактериспшка програми. Участь у видання П. Куліша та його твори в

часописі Ю. Фсдькович у "Правді". І. Нечуй-Левицький як провідний автор

журналу. Публіцистика nui літературна критика в "Правді" першого

періоду. Перша перерва у виданні журналу та вихід газепш "Основа"у цей

час. І. Нечуй-Левииький, Ф. Духінський, В. Шашкевич в газеті "Основа".

Другий період в історії журналу. Художня література на сторінках

часопису: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Стороженко, І. Франко, В.

Барвінський. Переклади М. Старицького, С. Руданського, І. Франка. Наукові,

літературно-критичні й публіцистичні праці М. Драгоманова, І. Бішка, І.

Нечуя-Левицького, О. Тер.лецького, В. Барвінського. Друга перерва у виданні

журналу. "Нова ера" як явище політичного життя Галичини початку 1890-х

років: програма та лідери напрямку. Характер журналу "Правда"у третій

період його історії. Причини занепаду. Значення журналу.

Журнал "Правда" став першим довготривалим проектом, реатізова-

ннм галицькими народовцями. Вш видавався з перервами у І867-І898 роках.

.Як і кожне видання, що довго триває в часі, воно несло на собі його відбиток

і еволюціонувало разом з тією спільнотою, від імені якої воно видавалося.

Свою назву журнал дістав від Шевченковпх слів, що як епіграф, були

успадковані від жу рналу "Мета": "В своїй хаті своя правда і сила і воля!" З

цих поетичних рядків і бралися слово "Правда", у значенні - "Своя правда",

тобто своя українська національна ідея. Заснований як літературно-наукове

віщання, часопис надавав свої сторінки для широкої хроніки, представлення

політичних матеріалів, дискусій з питань сучасного суспільного життя.

Попри все розмаїття предстаалених на його сторінках ідей і напрямків

народовства як на головні його ідейні засади слід вказати на те. що він мав

у країнське патріотичне спряму вання в найширшому значенні цього слова,

відстоював ідею української окремішності. право українців на свою освіту,

культуру, політичну автономію. Друкувалися в ньому автори різної

орієнтації, що створювало симпатичний і дтя сучасного читача плюралізм

думок. А надання трибуни для критики народовської ідеології та

практичної політики послужило тією необхідною засадою, яка забезпечила

саморозвіггок і жу рналу і репрезентованого в ньому ідейного й політичного

напрямку. Варто висловити припу щення. що саме послідовно сповідуваний

плюралізм редакції, залучення до обговорення тактичних і старатегічних

питань широких кіл громадськості з російської України і австрійської

Галичини, сприяло довголіттю цього часопису.

Журнал став головним віщання другого періоду народовської

журналістики. Від попередніх часописів, які спинялися на кількох (чи в

кращому випадку кільканадцяти) номерах, виходили протягом кількох

місяців. "Правда" відзначалася відносною стабільністю. Дві перерви

розрізали історію жу рналу на три періоди.

335

Мнхайлнн ГЛ.

Перший період охоплює час від 1867 до 1870 років.

Перша перерва: 1871 квітень 1872 року.

Другий період: квітень 1872-1880 роки.

Друга перерва: 1881 1887 роки, з виданням у 1884 році однойменного

збірника з портфеля часопису за редакцією І. Франка.

Третій період: 1888-1898 роки.

У" перші два періоди свого існування (тобто до 1880) Правда" була не

тільки практично єдиним органом народовців, але й - що набагато важливіше

загальноукраїнською трибу ною літерату рного й наукового життя.

Журнал виник за ініціативою П. Куліша, який спирався на допомогу

двох галичан: Омеляна ІІартицького та Анатоля Вахнянина. Проте на

момент створення журналу вони обидва не мешкали у Львові. О.

Партацький працював тоді вчителем гімназії в Тернополі, а А. Вахнянин

вчився у Віденському університеті, який закінчив лише 1868 року. Та не

бажаючи відкладати появу часопису, вони доручити його віщання, за

словами І. Франка, фігурантам: Лонгнну Лукашевнчу, уряднику

асекураційному, та Іванові Микиті, ад'юнкту судовому

246

У перший рік існування журналу його підписував до друку Лонгин

Лукашевич (1839-1882), діяльний діяч Львівської народовської громади,

який уславився лише тим. що редагував "Правду" в 1867 і 1876 роках. У

1868 році він передав ці фу нкції Івану Микиті, який лише 15 листопада 1869

року поступився місцем А. Вахнянину. Анатоль Вахнянпн (1841-1908)

знаменитий педагог і композитор, засновник і перший голова товариства

"Січ" (1867) у Відні і товариства "Просвіта" (1968) у Львові. Вищого

музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, посол до галицького сейму та

віденського парламенту (1894-1900). був особою зовсім іншого рівня

таланту, ніж його попередники. Пребування його біля редакторського

керма піднесло рівень жу рналу .

Перше число "Правди" з'явилося в світ 1 квітня 1867 року. Виходив

журнал щодекади, тобто 1, 11 і 21 числа кожного місяця. З наступного року

він став тижневиком у форматі А 4.

II. Куліш був головним рушієм журналу. У 1864-1867 роках, після припи

нення "Основи", він працював в Установчому комітеті у Варшаві чиновником

з особливих доручень при генерал-губернаторі та директором відділення

духовних справ. З 1868 року часто жив у Львові та Відні, беру чи безпосередню

участь у культурному житті українців. У цей час, за оцінками І. Франка.

"Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині"

Володіючи великим талантом і непоганими організаторськими здібностями.

Куліш покладав великі надії на Галичину й сподівався тут досягти того успіху

в розвитку української журналістики, існування якої було припинене

246

Франко І.Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. II Франко

І. Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.." 1984. - С. 325.

Франко І. Я. Писання І. П. Котляревського в Галичині // Франко І. Я.

Зібрання творів: У 50 т. - К.. 1981. - С. 333.

.43«

Історія української журналістики XIX століття

урядовим рішенням в Росії. Участь II. Кудіша в "Правді" була прикладом

плідного співробітництва українських авторів і галицькими журналами.

Ного слідом ішли І. Нечуй-Левицький. Панас Мирний. І. Карпенко- арии. Б.

Грінченко, II. Грабовський та інші письменники й журналісти.

Рівень таланту II. Куліша був вищий за скромне обдарування Л.

Лукашевича. І. Микити. А. Вахнянина. а також О. Конпського та М.

Старпцького. що вже розпочали співробітничати з галицькою пресою. Саме

П. Куліш встаноалював художній, публіцистичний і загальнокультурний

рівень, нижче якого працювати в журналістиці було вже неприпустимо.

Крім вже відомих з попередніх публікацій повістей П. Куліша

"Майор" і "Теклюся", у "Правді" (1868) були вперше опубліковані два ного

великі твори: повість "Потомки українського гайдамацтва", що

позначалася як уривок з роману "Шукачі щастя", котрий так і не був ніколи

завершений: це проте не заважало повісті виглядати цілком викінченим

твором, а також автобіографію "Жизнь Куліша".

Перший твір наближався до жанру ідилії, яаляв собою спроб) відтворити

провідні риси українського національного характеру, як то вже мало місце в

"Орнсі", "Листах з хутора" та інших працях, опублікованих в "Основі".

Господар Харко Дунду к, який спочатку не дозволяв сннові-Якову одружитися

з наймичкою, а потім сам благословив закоханих на шлюб, зрозумівши, що не

в багатстві щастя, а в праці: син, що не важиться побратися з коханою без

батькового благословення; містичний запорожець Баґща. охоронець

козацького скарбу. усе це стає знаковими образами українського

національного життя, пошу ку П. Кулішем його точної етнографічної моделі.

-Як художній твір "Потомки" програють через заданість характерів,

підкреслену тенденційність, сформованість під виливом наперед заданої ідеї

художнього світу повісті. У ній забагато публіцистичності; за методом

побудови вона близька до нарису "Про глодія у селі Гаківниці" - четвертого

розділу "Листів з хутора", видатного публіцистичного циклу П. Куліша.

Багато докорів і кепкувань було висловлено в радянському

літературознавстві з приводу другого твору - анонімної автобіографії

"Жизнь Куліша" (1868. №№ 2-4. 7. 24-28). Мовляв, написана вона для

самозвеличення. Справді, в цьому тексті є впслоалювання, що дають ґрунт

для таких висновків. "Цивілізація поборола тут просту натуру , писав П.

Куліш про свої шкільні роки. демократична душа отрока зробилась

аристократичною, - тільки не в ледачому розу мінні сього слова. З того ж

бо ще періоду життя свого почав Куліш гордувати малою долею

звичайного чоловіка і допевнятись гори над усіма ровесниками"

(підкреслення автора. - І. М ).

Тут слід мати на увазі таке. Свій твір П. Куліш написав на 49-му році

житгя. Наближався його півстолітній ювілей - час. який мимоволі спону кає

до роздумів нал прожитим життям, до підбиття підсумків, І от II. Ку ліш, що.

як бачимо, з юнацьких літ у свідомлював своє провіденційне призначення - і

на моє глибоке переконання його виконав, як і Шевченко, і Костомаров,

раптом гостро відчув свою самотність і зрозумів, що свідчити про його

337

Михайли І.Л.

духовні поневіряння, глети й падіння буде нікому. Він. очевидно, збагнув,

що через незрілість українського руху він просто лишиться незрозумілим

для нащадків, і тому вирішив сказати "свою правду " про себе для сучасників

і прийдешніх поколінь. А відтак "Жизнь Куліша" мусить розглядатися як

цінне джерело до біографії видатного письменника й діяча, а також як цінне

джерело з історії у країнського духовного життя XIX століття.

На сторінках журналу "Правда" було розкидано багато

публіцистичних праць П. Куліша. на жаль, не зібраних потім у жодному

віщанні його творів. А вони могли б чимало сказати про нього особисто і

про його епоху. Так. у 1869 році у журналі була надрукована його

пу бліцистична праця "Герцеиів дзвін" (№№ 2-3). у якій він висловився проти

соціалістичної теорії як такої, що дестабілізує суспільство п призводить його

до громадянської війни. Герцен. на його думку, "виявляючи факти,

винуватив за все і про все короновані голови і високі государственні власті",

не враховуючи, що суспільство ру хається шляхом саморозвитку.

Це була позиція представника пригніченої, уярмленої нації, яка

повинна дбати передусім про внутрішньонаціональну консолідацію,

пробудження в народі національної самосвідомості, адже саме це. а не

класова боротьба, мусить вивести народ з національної неволі. А відтак

позиція П. Куліша якраз дуже добре зрозу міла, виважена й доцільна.

1869 року П. Куліш опублікував у "Правді" під псевдонімом Павло

Ратай віршований переклад біблійної книги Іова. засвідчивши початок тієї

праці, якій присвятить усе своє наступне життя. І хоча сьогодні цей

переклад викликає справедливу критику за невміння знайти міру

гармонійного поєднання живої народної мови і старослов'янізмів, його

значення не можна й применшувати. І (є була перша спроба подати Святе

письмо українською мовою.

П. Куліш виступив ідеологом "Правди", наснаживши її головними

ідеями, серед яких головне місце відводив реалізації на її сторінках єдності

західноукраїнських і східноукраїнських діячів.

З першого ж числа розпочалося співробітництво з новим часописом Ю.

Федьковича. який опублікував тут оповідання "Опришок". Образ старого

Дондн, до якого батько наймає свого сина, аби навчити розуму,

змальований кількома виразними штрихами. Він суворий і неприступний,

не рохлучаеться з дротяною нагайкою, але шанує кохання доньки-одиначки.

віддає її за бідняка Василя Зарійчука. Разом з тим провчив він і оповідача,

поставивши на місце скривдженого тим. хто має більшу фізичну силу.

У № 4 1867 року було опубліковане нове оповідання Ю. Федьковича

"Безталанне закохання", присвячене епічному опрацюванню традиційного

дтя народної ліричної пісні сюжету: мати приневолює дочку вийти заміж за

багатого нелюба. Олена не в силі опиратися материній волі погоджується

на шлюб. Її коханий кінчає життя у хвилях Черемоша.

. Обидва твори розвивали пізній романтизм в українській літературі, що

вже сусідив на сторінках "Правди" з класичним реалізмом. Це був романтизм

фольклорної течії, усі його мотиви розміщалися в структурі народно

Історія української журналістики XIX століття

поетичних образів і уявлень. До цього ж типу романтизму слід віднести іі

трагедію "Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест", дві дії якої були

опу бліковані у " Правді" першого періоду (1869. №№ 13-16. 19-24. 26-35).

Довбуш тут поставав не стільки як народний месник, ватажок

опришків, скільки як традиційний коханець, вражений красою жінки з

іншого соціального стану, гу цульської княг ині, дружини воєводи руського.

Вряту вавши її від пожежі, він не в ситі її забути, від чого потерпає ревнива

Дзвінка. За законами романтичного письма пристрастями закоханих

користується злий геній Секретар воєводи, який, з одного боку,

закоханий у княгиню і прагне заволодіти нею. з другого боку, заслішіений

бу лавою самого воєводи й прагне посіст и його місце.

Ю. Федькович максимально заплутав стосунки дійових осіб: Олекса

Довбуш. княгиня. Дзвінка, циганка Чора виявляються братом і сестрами..У

боротьбу включається й брат Олекси - Іван. Трагічна розв'язка приносить

смерть головному героєві: гине Чора. божеволіє Дзвінка. Уся дія виглядала

штучною, позбавленою природності, герої розмовляли жахливою

говіркою, трагедія була написана віршами, важкими дія читання й

внмоаляння на сцені.

Незважаючи на творчу поразку. Ю. Федькович не змирився з нею і ще

повертався до п'єси "Довбуш", залишивши три її варіанти. Це свідчить про

те. що йому був дорогий предмет відображення і віднайдений спосіб його

подання в пригодницькому й любовному сюжеті.

Широко була предстаалена на сторінках ТІравди" поетична творчість

Ю. Федьковича. Тут були опубліковані його вірші "Душко моя розмаїта"

(1868. № 4). "Старий жовняр" (1868. № 5). "Співак" (1868. № 9). "До Данила

Млаки" (1868, № 14). "Прощі" (1868. № 17). "До М. Д." (1868, № 21).

"Одних виучують писарить" (1868, № ЗО). "Кріль Ероль" (1868. № 37).

Гуляли" (1869, № 40), "Ідем" (1869. № 42). "З окрушків" (1868, № 35, 36:

1869. № 6: 1870. №5).

Традиційніш для Ю. Федьковича тематичний дискурс був доповнений

тут новими рисами. Виразне наслідування Т. Шевченка зустрічається у

вірші "До Данила Млаки". Цей твір слід віднести до критики поетичним

словом, до якої в доробку Кобзаря належать вірші "До Основ'яненка" і "На

вічну пам'ять Котляревському". Дивним є звертання "батьку" до на два

роки молодшого за автора Ісіщора Воробкевича (1836-1903). українського

поета й композитора з Буковини, що публікував поетичні твори під

псевдонімом Даніьло Млака: як і той філософський розмах, що його за

Шевченковнм прикладом вживає по відношенню до цього . цілком

локального за значенням діяча Ю. Федькович. Але головна його поетична

ідея вщартикульована виразно: український поет Буковини вже не самотній.

Із романтичним захопленням він запевняв про свою готовність померти -

усе одно вже є кому продовжіпи його справу оспіву вання Бу ковини. Він з

того світу буде молитися за Україну і благословляти її народ.

Вірші "Співак" та "Кріль Ероль" являли собою вільні перспівн

відповідно з Ф. Шіллера і Й. А. В. Гете. Ю. Федькович досить вправно

339