Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
пробатансу вав між вірністю оригіналу і адаптацією його в український
культурний простір. Такі твори збагачували вітчизняну культуру,
переконливо доводили можливість висловлення українською мовою
шедеврів світового письменства. Варто тут нагадати улюблений М.
Рильським афоризм О. Пушкіна: "Перекладачі поштові коні освіти".
Цикл ліричних мініатюр "З окрушків" раптом озивався могутніми інтим
ними автобіографічними мотивами, глибокими філософськими роздумами
про життя і лворчість. Ю. Федькович. що його доробок відзначався сильним
епічним дискурсом, розкрився тут у новій якості. Деяка недопрацьованісль
"окрушків", певна недбалість у версифікації компенсувалася тут щирістю
поетичної інтонації та глибиною авторських зізнань.
А відтак можна сміливо гвсрднтп, що співробітництво Ю. Федьковича
з новим журналом народовців було плідним і взаємно корисним.
На місце першорядного автора літературного відділу журналу
поступово висунувся Іван Семенович Нечуй-Левицький (І838-І9І8). Він
дебютував у "Правді" як прозаїк, опублікувавши гут І868 року свою першу
повість "Дві московки" (№№ 8-І3) та оповідання "Гориславська ніч. або
Рибалка Панас Круть" (№№ 23-26). яке в насту пних віщаннях зберегло лише
другу назву. Наступного року співробітництво автора з підросійської
України в "Правді" посилилося. Редакція зрозуміла перспективність для
утримання передплати вміщення на сторінках свого видання великих
епічних творів, які заповнювали мало не весь річний комплект журналу.
Так. майже симетрично тут І869 року була розміщена велика повість (за
сучасними жанровими уявленнями поза сумнівами роман) Причепа"
(№№ 12-46). Нау ковцями встановлено, що першу половину твору редагу вав
П. Куліш, зробивши чимало правок стильового характеру, вдавшись до
скорочення побутово-егнографічних сцен та кількох вставок
248
.
І. Нечуй-Левицький увірвався в українську літературу як могутній
талант, заявивши про себе відразу цілком зрілими творами. Ного публікації
в "Правді" можна розглядати як цикл, пройнятий єдиною наскрізною темою:
сучасне становище у країнської спільноти у міжнаціональному контексті.
Повість "Дві московки" розповідала про де. як через солдатчину,
запроваджену Російською державою, було спотворене життя двох
українських селянських дівчат Ганни і Марини. Різні їхні характери,
природна вдача, життєвий ш.лях. Ганні пощастило одружитися з коханим
Василем, солдатом (москалем), але його забирають знову до війська, з нею
росте її син. материна втіха, але і ного забирають від матері в кантоністську
школу. Ганна помирає самотньою й нікому не полрібною. Марина з відчаю
вийшла заміж за нелюба, теж солдата, його теж призвано до війська для
участі у якійсь військовій кампанії. Обидва чоловіки канули в безвість,
додому не повернулися, ніякої звістки про них дружинам не надійшло.
Обіщві вони живуть у статусі московок: ні жони, ні вдови. Марина кінчає
43
Возняк М. Куліш як редактор "Причепи" Левнцького // Записки Наукового
товариства ім. Т. Шевченка. - 1928. - т. СХЬУІІІ (148). - С. 98.
Mиxайи .Л.
340
Історія українськожурналістики XIX століття
жіптя в місті повією в корчмі. Винною в трагедійності їхньої долі є нав'язана
Російською державою українському народові солдатчина, що руйнує
узвичаєне патріархальне життя, вириває чоловіків і жінок, що пов'язали своє
жіптя з ними, з природного середовища, ставіпь їх перед неподоланними
перешкодами й нерозв'язними у їхньому становищі проблемами.
Оповідання "Рибалка Панас Круть" теж містило історію усього життя
героя і закінчувалося трагедійною розв'язкою. Рибальський фах діда Панаса
втлумачувався як життєве узбіччя, на яке він був силоміць випханий
потужною єврейською конкуренцією. Змалку розумний, талановитий,
здібний до всякого ремесла ("на що було тільки гляну , вже й умію, вже й сам
зроблю, та ще й як зроблю!"), він виявлявся неспроможний покоріістатися
плодами своєї праці, продати свої вироби, бо торгівля на ярмарках
захоплена єврейськими гендлярами. Рибальське ремесло дарує героєві
спілку вання з природою, щоденні естетичні переживання, але найважливіше
переносить його в стан свободи, незалежності від євреїв і панів,
розташовує у романтичній ситуації здобуття волі, а відтак і самототожності.
Повість "Причепа" була присвячена найбільш актуальній для Пра
вобережжя проблемі україно-польськпх стосунків. Письменник иаратсльно
розвивав у ній два сюжети. Перший одру ження українки, доньки попа о.
Хведора Чепу рновського Гайни із збіднілим шляхтичем (теж українського ж
походження) Леєм Середпнським. Другий - одруження сина українського
міщанина, купця Лемішки. Лкима. з донькою поляка Пшепшинського, Зосею.
Ру хаючись послідовно, сюжетні лінії зливаються незадовг о до фіналу, аби
утвердіпи програмову для автора думку про згубність для української
людини втрат свого питомого національного середовища під ґвалтовним
тиском польської агресивності. Прагнення панувати, зну щальна зневага до
у країнців як народу . їхньої мови й культури, які виявляють представники
польської сторони, завдають непоправних моральних збитків обом родинам,
незважаючи на відмінності характерів і ситу ацій.
Усі три твори Нечуя-Левицького утверджували цінність питомих
українських начал, засвідчували, що лише у згоді з своєю природою,
національною ментальністю людина може домоглися повноцінності
реалізації своїх здібностей, а відтак і здобути щастя.
Стиль Нечуя-Левицького відзначався новаторськими рисами у
співставленій з художніми системами навіть його найближчих
попередників: Марка Вовчка. О. Сгороженка. II. Куліша. Ю Федьковича.
Мого можна кваліфікували як взірцевий реалізм, заґрунтований на
філософії позитивізму. Соковиті побутові картини, часто виразно
сатиричні, рельєфно виписані характери, мальовничість у пейзажах і
інтер'єрах забезпечувала його творам читабельність, притягувала до
журналу публіку, що шукала не лише ідеологічної адекватності, але її
естетичного задоволення.
Особливе значення для галицької журналістики мала мова Нечуя-
Левицького. почерпнута з живого народного джерела в самому центрі її
творення Києво-Полтавському регіоні, вона не просто істотно
Михайин 1.Л.
відрізнялася від мови тодішньої галицької публіцистики и літератури, але
була для них зразком описування складних життєвих ситуацій, але іі
ідеологічних суперечок, висловлювання думок і почуттів. Це було
надзвичайно важливо з огляду на триваючий етап становлення єдиної для
двох частин У країни літературної мови.
У перший період існування журналу І. Нечуй-Левицький опублікував
тут ще переклад казки М. Є. Сатпікова-ІЦедріна "Повість про те. як мужик
харчу вав двох генералів" (1870. № 5). Переклад був виконаний за текстом
щойно опу блікованим у жу рналі "Отечественные записки" (1869. № 2). У
вступному слові до публікації 1. Нечуй-Левицький повідомив про намір
написали велику статтю з оглядом великору ської журналістики за 1869 рік:
публікація казки мала на меті підготувати читача до сприйняття в
майбутньому критичних оцінок автора, правити за своєрідну ілюстрацію
до йоі о висновків. Він навмисне обрав твір, у якому російський письменник
висміював російську державну систему, зображав прірву між Росією
генералів і Росією мужиків. Особливо в цій казці Салтикова-ГЦедріна
дісталося російській проурядовій пресі, зокрема газеті "Московские
ведомости", номер якої знаходять на безлюдному острові генерали. Казка
була такою г острою, що Нечуй-Левицький додав до її публікації від імені
народовців підрядну примітку : "Нехай ніхто не думає, що лаємо Москву , як
звичайно на нас наговорюють. В Росії гаразд більше лають в журналах і
газетах "Москву" і її партію, ніж у "Правді" в Галичині". )а думкою
перекладача, твір ('атппсова-ГЦедріна близький до духу "Правди": вій йоі о
пропонує як такий, який читає вся Росія, на противагу тим. що друкує
"Слово" і які в самій Росії "піхто не читає, окроми хіба що їх авторів"
І. Нечуй-Левицький написав згадану вище статтю, назвавшії її
"Органи російських партій" і запропонував "Правді" переклад ще однієї
казки Салтикова-ГЦедріна "Дикий пан", але ці публікації в журналі не
з'явитися через припинення його видання. Статтю письменник все ж
надрукував у газеті "Основа", а казка так і лишилася неопублікованою.
У "Правді" першого періоду були опу бліковані повість Марка Вовчка
Кармелюк" і казка "І Іевільничка". Це не були першодруки. але публікація
цих творів виправдовувалася тим. що вони не бу ли відомі в Галичині.
У нершнй рік існу вання жу рналу його редакція багато у ваги приділяла
Висвітленню програми народовців. Омелян Партицькнй. відомий
народовський публіцист тих років, у статті "Одповідь московським
жу рналам" (1867. № 20) сформу лював головні ідеї своєї иарлії. Відкіщаючп
звину вачення в сепаратизмі, він писав: "Ру сь отже власної держави, хоч би
таку іі у творити хотіти, цілком не бажає. О політичних виворотах на Малій
Русірозсудно мислячий чоловік і мислити не може " (підкреслено автором. І.
М). Головна ідея публіциста відмежу ватися від москвофільства, що саме в
1866 ропі проголосило остаточну свою позицію: орієнтування на Москву .
Симпатії ж О. ГГарлицького лежали на боці Австрії Аргументував він це так:
"Нас. русинів галицьких, прилучила доля до Австрії. І Іе маємо причини, хоч
нам часом бу ває і тяжко, повставати на Габсбургську династію. До неї в'яжуть
342
Історія української журналістики XIX століття
нас найкращі споминки новішої історії: Австрія узнала нас народом і підвшла
нас і крайнього упадку: Австрія взяла нас в опіку перед давнім польським
безправ'ям: Австрія визволила наш народ з підданчої тяжкої неволі Під
такою Австрією мп. доки віку нашого, жиги і розвиватися хочемо".
Поруч з О. ГІартнцькнм активно співробітничав у "Правді" С
Згарськшї. Він помістив тут етнографічні праці "Народна філософія, списана
по народним нословнцям і приповідкам" (1867) та "( лідн поганської просвіти
на Русі ведля народних нісень. повірок. сказок і історичних записок" (1868).
Обіщві етапі с і .значнихш здобутками тодішньої етнографічної науки
Присвячені вони реконструкції українського народного світогляду та
просвітнім засадам національного жіптя за фольклорними творами. Сприяв
розбудові української етнографії відділ "Із уст народних", що система пічно
з'являвся в журналі. Перу С. Згарського належить і літераїурно-кріггнчна
стаття про "Неофіти'" Т. Шевченка, яку І. Франко вважав "лііппою від пізніше
написаного розбору Омеляна Огоновського""
4
".
Набу тком "Правди" в 1868 році став переклад "огляду української
літератури", здійснений В. Барвінськнм з монументальної праці о. ІІипіна
га В. Спасовича "Історія слов'янських літератур", що тоді тільки з'явилася
першим виданням.
Його брат Олександр Барвінськнй зголосився вести в "Правді" відділ
"Огляд літературний". Він відзначався особливою сумлінністю у веденні:
подавав Повний бібіліографічний опис книг, вміщував розгорнуті анотації,
завжди відзначав позитивне значення киш и. але й не зупинявся перед
посутніми зауваженнями.
У Правді" першого періоду розпочалася творчість і Нечуя-кріггика. У
1868 році він опублікував тут статтю "Критичний огляд" (№№ 29-32). яка
містила аналіз драм Марка Онука "Мотря Кочубеївна" і /(митра
Старицького "Послідній кошовий запорозький". Це свого роду взірцева
рецензія, у якій с й загальні міркування про актуальність історичної темп, і
вимогливий розгляд обраних дія аналізу творів, і аргументовані висновки
про їхню значимість навіть при Помічених художніх вадах.
Драматургія приваблювала особливу увагу критиків того часу.
Упродовж 1869 року в кілька подач у "Правді" була опублікована праця
Василя І.тьнипького "Драматургічні замітки" огляд п'єс українських
авторів. Це підкреслює розуміння важливості плідного розвитку театру як
підойми національної свідомості іі необхідність забезпечення його роботи
якісним репертуаром.
З-поміж інших авторів літературно-критичних та публіцистичних
матеріалів відзначалися високим науковим рівнем статті Володимира
Навроцького. У праці "Руека родина (Географічний обзір землі, заселеної
Русинами)" (1867. №№ 23-27) він дав один з перших в українській науковіГі
літературі оі .ляд природного середовища проживання українців і вказав на
зв'язок геоірафії з націоналі.ним характером народу. У статті "Посмертне
249
Франко І я. Нарис... //Франко І. Я. Зібр. творі»: У 50 т. Г. 41. - С 350.
343
Михай.іин 1.Л.
слово літературі "галичско-общерусскій". Монах ", новеля Стебетьськоіо"
(1870. № 1) він піддав нищівній критиці літерату ру москвофілів, викривши її
низький художній рівень, ідейну примітивність. незрозумілу мову. ІЗ огляді
"Сборник літературніш "Галицко-руской Матиці''. 1 і 2 випуск з р. 1869-і о і
его "україноманські тенденції". Наша історіографія і помилка астрономічна
п. Щараневпча. Поезія" (1870. № 2) він піддав крипті москвофільську істо
ріографію. яка зводіпься лише до викладу фапктів і не спроможна піднест ися
до узагальнень: він закликав істориків стати ще й філософами, писати
яскраво, щоб читач "почув якесь задоволення, як з кождого іншого діла
штуки. - а не лишився йому несмак насаду відбутої патріотичної панщинн".
У 1869 році між II. Ку.тішем і галицькими народовцями спалахнув
конфлікт, спровокований москвофілами. Його наслідком стаю нідупадіння
авторитету 11. Куліша у колах авторів "Правди". Молодь, що вже змужніла
в народовському таборі повстала проти "дикгаругн Куліша". "Гарячий
Куліш" скипів і залишив Правду". Без його участі її фінансової підтримки,
а також через байдужість передплатників "Правда" влітку 1870 року
припинила виходити. У цьому році журнал перетворився на місячник,
збільшився його обсяг. А. Вахнянин та його помічники з усіх сил
намагалися вряту вати "Правду" від занепаду, але нічого зробити не могли.
На шостому числі віщання припинилося.
Необхідно відзначити, що перший період в історії журналу, що охопив
чотири роки його існування, був часом ідгенсивного становлення віщання.
У весь найкращий досвід, нагромаджений у народовській журналістиці,
знайшов своє плідне використання в новому часописі, що забезпечило йому
тривале існування. Уже в цей час "Правда" заявила про себе як про віщання
універсальне, що об'єднує на своїх сторінках публіцистку іі белетристику,
активно полемізує з ідейними противниками, інформує читачів про події в
українському світі: нсдархіа тут буди опубліковані твори, що сл али надбанням
української духовної культури Притінення виходу "Правди" було сприйняте
як велика вт рата української спільноти; воно не залишило байдужими свідо-
хшх українців у Галицькій і Російській Україні. відчуття непоправної втрати
призвело до того, що в Харківському. Київському га Львівському універ
ситетах серед студентів і викладачів згодом розпочалося збирання кошт ів на
відновлення видання журналу, що й вдалося здійснити 1 квітня 1872 року.
І Іерерва. що тривала від липня 1870 до 1 квітня 1872 року не виявилася
безнлщною. Зрілість українського табору виявилася в тому , що в його
середовищі навіть за несприятливих ууіов активні діячі спромоглися па
нову видавничу ініціативу. Нею стала газета "Основа".
Її виходу передували такі події. 1870 року відомий діяч пародовської о
табору Юліан Лаврівський (1822-1873). що з 1861 року обирався послом до
галицького сейму, був обраний у ньому віцемаршалом (тобто заступником
голови). К). Лаврівський ще 1848 року брав участь у Соборі руський учених,
хоча іі належав організаційно до пропольського руського собору. У 1861
році бачимо йото серед засновників товариства "Руська бесіда". а зі одом і її
театру. Триваліш час його обирають головою Товариства, а в 1870-1873
344
Історія української журналістики XIX століття
році й головою товариства "І Іросвіта". І (є був авторитет ний діяч, до слова
якого прислухалася вся тодішня народовеька громада. Своє обрання
заступником голови галицького сейму він розцінив перший крок поляків
назустріч українській спільноті краю і розпочав клопотання перед урядом
про дозвіл видавати у країнську політичну і азеґу. Такий дозвіл він отримав
і 25 вересня (7 жовтая) 1870 року вийшов перший номер газети "Основа".
Гри Ідеї було покладено в програму нового видання: національна
самостійність русинів Галичини як частини великого українського народу:
вірність галицьких русинів Австрійській короні; мирний розвиток
польської й української спільнот в Австрійській державі. У першому ж
числі проголошувалося, що галицькі русини "признають конечність
прямувати, на підставі нинішніх державно-правових односнн. до
забезпечення свого народно-політичного биту і уладження своїх взаємин з
поляками, як співобпвателямп сего краю в виді повної, законом
установитися маючої, автономії обох народностей, рускої і польської, в
згляді народнім, політичнім і церковнім, передовсім же до одповідного
засадам справедливості рівноуправнення свого язика народного у всіх
парослях житя прилюдного, іменно в шкоді, суді й уряді".
Для редагування газети Ю. Лаврівськнй запросив Теодора Леонтовича
(1812-1886) народовського діяча й публіциста, що з першими публікаціями
висту пив ще в "Зорі Галицькій". Його головними співробітниками стали К.
Климковичі В. ІІІашкевпч. "Основа" виходила двічі на тиждень. У 1870 рокі
вийшло 27 її чисел, у 1871 28-112 №№: після чого Т, Леонтовпч відійшов
від редакції, вона опинилася в руках К К.іпмковича; у листопаді він уже
віщав "Основу" як два півмісячні зошити: у 1872 році він змушений був
видавати її самоту жки у попередньому форматі, і довів газету до 14 серпня:
на 64 числі газета припинила своє існу вання.
З "Основою" співробітничали, крім названих діячів. А. Вахнянин. С'т.
Качала. К. Устнянович. І. Нечуй-Левнцький. Газета відразу потрапила у
двозначне становище. З одного боку, вона видавалася за програмою
народовців і сприймалася як продовження недавно зниклої "Правди"; з
дру гого боку. газета сприймалася як речник у країно-польської угодовської
политики. "Основа" відбулася як інформаційна газета народовців, містила
на своїх сторінках новннарні повідомлення з повітів провінції,
загальнодержавну та зару біжну хроніку . У публіцистиці, яка все ж займала
поважне місце в газеті, пану вав тон толерантності: г азета не кидалася в бій
за кожним приводом проти польської жу рналістики.
Про спадковість двох народовських віщань свідчила публікація в
"Основі" статті І. Нечуя-Левицького "Органи російських партій (1871.
№№ 28-44). що була заявлена дія надру кування в "Правді". С'алтля містила
глибокий аналіз ситу ації в російській журналістиці, розгляд західницьких
та слов'янофільських видань, а також провідних літературних творів,
опублікованих на їхніх сторінках. Критик твердив, що політичне й
літературне жіптя в Росії розташоване уздовж вектора протистояння
західництва і слов'янофільства. Ці течії 1. Нечуй-Левнцький називав
345
Михайли І.Л.
партіями і вважав, що провідні російські журнали того часу, були орі а нами
цих партій.
Розглядаючи літературні твори російських авторів, критик
утверджував у свідомості у країнського читача думку про те. що картини
дійсності й характери, відтворені в них. реперезентують зовсім інше життя,
у якому у країнець не впізнає ні довкілля, ні себе самого. 1.1 Іечуй-Левицький
блискуче використав дтя аналізу прийом переказу літературного твору. І Іід
його пером цей прийом виглядав цілком виправданим, оскільки знайомив
галицьку публіку з незнайомими з першоджерел романами й повістями.
Читаючи статтю й сьогодні, починаєш розуміти, що переказ у критиці І.
Нечуя уже є аналізом: він тут підпорядкований інтерпретаційним,
аналітичним функціям. Після такого переказу читач му сить прийняти гочку
зору критика на літературний твір. Шкода, що ця стаття, як. зрештою, і вся
творчість ї. "Нечуя-Левнцького. не иоціновані належним чином в історії
української літературної критики: наприклад, його персоналія відсутня в
ґрунтовному академічному дослідженні
л
".
Ідея польсько-української згоди і співробітництва привернула увагу
видатного польського публіциста Францішека Духінського (1816-1893).
Народившись у Бердичеві. Духінський добре знав українську мову. Він
студіював у Київському у ніверситеті, який, однак, йому довелося залишити
й виїхати 1846 року на еміграцію. У Парижі він став близьким
співробітником лідера польського визвольного руху Адама
Чарторпйського. Серед польської еміграції вій підніс " прапор незалежної
Малоросії", пропагуючи справу українського національного визволення.
З вересня 1847 до 31 березня 1848 року (день закриття) Духінський
друкувався в газеті А. Чарторпйського "Trzeci Mai": вмістивши тут
матеріали про Кирило-МеФодїївське братство і Переяславську угоду. У 1849
році він працював представником А. Чарторпйського у Стамбулі й
заходився видавати там українську газету , склавши чернетку двох її чпсст.
Лише втручання особисто А. Чарторпйського. який переконав Духінського.
що видання такої газети не на часі, зупинило реалізацію цього проекта.
Після поразки революції 1848 року він висту пив з теорією тиранського
походження росіян. Згідно з цією теорією Московщина не є європейською
державою: росіяни походять не з слов'янського кореня: вони більше взяли
від монголів, які володіли Московщиною майже два з половиною століття,
аніж він своїх предків з Київської України-Русі: ознаки 'Тиранської
Московщини" деспотія, неволя і комунізм: Польща з Україною збудовані
на засадах демократії, воді й індивідуальності, вони боронять Західну
Європу від московських зазіхань, між ними проходит ь кордон Європи і Азії.
Погляди Духінського критикували свого часу M Костомаров. М.
Драгоманов. В. Антонович, проте швидше з політичних мірку вань, а не з
погляду наукової об'єктивності. Су часна ж етнопсихологія підтвердила
25(1
історія української дожовтневої літературної критики. - К.: Наукова думка.
1988. - 452 с.
члп
Історія української журналістики XIX століття
правильність багатьох положень Духінського.
У газелі "Основа'' він виступав під псевдонімом киянин.
опублікувавши тут низку стетей: "Відносини язика руського до
московського". "Відношення русинів до поляків і до москалів" та ін.. які
1872 року зібрав у книжку н видав її німецькою мовою в м. Франнерсві.'їлі
(Швейцарія). Духінський прагнув у цих статтях представити для українців
свою теорію, підкресливши, зокрема, історичну місію у країнців: разом з
поляками захищати Європу від чужої їй за природою московської експансії.
Баї ато статей в "Основі" опублікував В. Шашкевпч. висунувшись на
роль провідного публіциста газети. Мого матеріали друкувалися в
рубриках "Дописи". "Фейлетони": містилися й поза рубриками. У цілому
він підтримав ідею Ю Лаврівського: порозуміння з поляками перебу вало в
просторі українських інтересів. "Тривалим же буде се порозуміння тільки
тогди. підкреслював він. коли услів'я сго будуть згодні з честю обоїх
народностей" (6 жовтня 1870).
Як і в усіх попередніх випадках, шалену пропагандистську кампанію
проти "Основи" розпочало "Слово ". Це вдягнуло "Основу" в перманентну
дискусію з москвофілами, активну участь у якій брав і В. Шашкевич. У
фейлетонах 20 жовтня і 24 листопада 1871 року він викривав як ідеологію
иромосковської пралїї. так і її діячів, висвітлюючи їх продажність,
хамелеонство. У фейлетоні 27 листопада він висловлює жаль, що кордон
перешкоджає відпливу зі Львова проросійському суспільному шумовинню,
завдяки чому "вичищався галицький смітник".
У великій статгі "Угодові прямування", що друкувалася в шести
числах 1871 року В. Шашкевич висловлювався за мир з поляками і проти
будь-якої угоди з москвофілами. Вимоги, що їх вису вали народовці до
польської адміністрації, були поміркованими. У країнці домагалися
рівноправності української мови в університеті, суді, урядових установах,
дотацій для українських священиків і вчіггелів. призначення на вчительські
посади в школах Східної Галичини, де вчаться українські діти, учителів-
народовців. а так само й інспекторів, що провадять державну політику в
освітніх закладах. Москвофілів же В. Шашкевич вважає зрадниками свого
народу: угода з ними можлива ліпне після віїречення течії віл своєї ідеології
й визнання нею українського народу як самодостатньої цінності.
Багато матеріалів В. Шашкевича було спрямовано проти "згубної
апатії", що охопила український рух. В "Основі" він розбудував цілу
програму пробудження українців до культурного іі політичного жплля.
Публіцист запропонував створити не одне загальне товариство, у якому
юрмляться різні люди, що не мають точок дотику в спілку ванні, а цілий ряд
товариств: "літерацьке, співацьке, гімназичне, отворнтн громадську
читальню" (11 грудня 1870). Важливе хіісце відводив він залученню до
політичного життя "середньої клясн людей, людей независимих.
погідателів капіталів". Вони могли б утворити фонд допомоги бідним
школярам. Неперехідне значення відводив В. Шашкевич театру, який
повинен відії рати націобудівну функцію в період здобуття народом
347
Михайн .Л.
національної притомності. Чимало з ідей В. Шашкевпча. вислоаленпх в
"Основи", було реалізовано якщо н не відразу, то згодом.
Незважаючи на в цілому реалістичну програму й залу чення до газети
відомих народовських діячів того часу, у країнське громадянство зустріто
"Основу" насторожено. Занадто глибонм був конфлікт, що розділяв
поляків і українців у Галичині. Проти газети "Основа" виступив і В.
Ьілозерськшї. редактор однойменного журналу, що видавався в 1861-1862
роках у ('.-Петербурзі. У галицькій пресі він опублікував листа, у якому
розцінив використання назви "Основа" як у зу рпацію слави попередника. Із
відновленням "Правди" газету почали залишати читачі, що зголосилися
раніше до передплати. А вщтак К. Клнмкович припинив її віщання.
Відроджена "Правда" виходила у книжковому форматі обсягом три
аркуші два рази на місяць. Її номінальним редактором від 1872 року значився
Олександр Огоновський. професор права Львівського університету, якого І.
Франко (проте не зовсім справедливо) вважав "одиноким талановитим з-
номіж "фамілії" Огоновських"'Він прагну в піднести авторитет журналу ,
що йому почасти вдалося, залучивши до участі в ньому нове коло авторів.
Але зайнятий своїми правничими студіями
2
'
2
, він уважав за гягар
редакторську працю і по віщанні третьго числа 1876 року категорисчно
відмовився від цієї праці. Дев'ять номерів (№№ 4-12) підписав до друку вже
відомий читачам з 1867 року Лонгіш Лукашевич. Але далі, від тринадцятого
числа 1876 року редазкорську посаду зайняв Володимир Барвінськшї (1850
1883). який посту пово, гарцюючи в журналі, усе більше висувався на роль
його лідера, не стільки у творчому , скільки в організаційному змісті. Він і
редагував журнал до другої перерви в його історії. Співредактором
"Правди" в 1872-1878 роках витупав Юліан Романчук.
У 1878 році була ніш зроблена спроба розділити часопис на.
літературно-наукову й політичну частини. Перша частина виходила з
попередньою періодичністю аркушами великого формату, друга мала
вигляд окремих книжкових томів (вийшло їх у сього два). Експеримент мав
на меті утворення політичного часопису народовців: редагу вав його (від №
7) Маркил Желехівськшї. Проте у процесі здійснення проекту виявилося,
що українська читацька громада ще істотно залежна в своїх симпатіях від
літературного змісту часописів. На наступний рік редакція повернулася до
попереднього типу віщання.
"Правда" другого періоду продовжувала відігравати роль
центрального (і єдиного у продовж усього часу) літературно-наукового
журналу . Дискурс культурництва (а не політичної діяльності) ще виявляв
свою потужність серед української спільноти Галичини, хоча саме в цей
період відбулося його вичерпання і з'ясування потреби побореиия його на
251
Франко І. Я. Нарис... // Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. - Т. 41. - С. 361.
Саме в цей час він працював над своїми знаменитими працями німецькою
мовою "Die Gesclviftslbhrimg ohne Auftrag nach uesterreichisehes Ehengbterreche"
(Львів, 1877) га "Uesterreichisches Ehengbterrechte" (Липськ, 1880).
348
Історія української журналістики XIX століття
користь політичної домінанти. Дана обставина Обумовила важливість
літературного складу журналу. У ньому було надруковане практично все.
що складала славу української літератури цього часу .
У відродженій "Правді" знову виступив з драматичним твором Ю.
Федькович. Він опублікував тут "фрашку" (комедію) "Лк козам роги
випрааляють" (1872. №№ 5-7). що являла собою вільну переробку п'єси В.
Шекспіра "Приборкання норовливої". Ю. Федькович вказав у
підзаголовку па використання Шексиірової драми, своєрідно переклавши її
назву - "Лк пурявих утовкують"; він переніс дію твору в гу цульські гори,
істотно скоротив, залишивши лише каркас сюжету, що призвело до
схематизму в характеротворенні і втрати шекспірівської стереоскопічності.
У 1877 у №№ 4-5-6 тут було опубліковано його 12 поезій з книжки
"Дикі думи". Лк не дивно це твердити стосовно Ю. Федьковпча. але в
новоопублікованих віршах помітне посилення фольклорного впливу на
його творчість; причому це посилення відбулося не на формальному, а на
змістовому рівні, набуло характеру не наслідування версифікаційних
прийомів, а використання мотивів, сюжетів, образів уснопоетичної
народної творчості. "Дикими" ж свої "думи" поет вважав тому, що вони
походять з Буковини, того краю, який не був захоплений в орбіту
цивілізаційних впливів і зберігав свою первісність і незайманість.
У другому періоді тривало гглідне співробітництво з "Правдою" І.
Нечуя-Левицького. Тут він опублікував свої найкращі твори, які увіходять
до золотого фонду у країнської літератури, складаючи її класику.
1873 року в №№ 3-9 був опублікований великий уривок з повісті
"Хмари" під назвою "Новий чоловік". Головним героєм тут був Павло
Радюк. у якому письменник представив тип свідомого українця,
інтелігента, що запалюється ідеєю служіння своєму народові. І. Нечуй-
Левицькпй вступив у цьому творі в полеміку з М. Чериишевським. роман
якого "Що робити?" мав підзаголовок "з оповідань про нових людей".
Поняття "нового чоловіка" стало знаковим у Росії і вживалося щодо
соціалістичної молоді, нігілістичного напрямку, революціонерів, що
присвятили своє життя ходінню в народ або терористичній діяльності і в
такий спосіб прагнули змінити державний лад і соціальний устрій своєї
батьківщини. І. Печуй-Левицький. використавши вербальну формулу М.
Чернншевського, наповнив її новим змістом. Для Радюка соціальне
визволення було неможливим без визволення національного, не зіперті на
національний грунт революційні потуги виглядали безплідним й
приреченими на поразку. Уривок давав достатнє уявлення про молодого
у країнця, мрійливого й у чому сь непрактичного, але добре знаючого, чого
він хоче. Невдовзі "Правда" натру ку вала ще один уривок з цієї повісті
"Екзамен" (1874. № 7). Але на тон час повість вийшла окремим віщанням у
Києві, і пу блікація її жу рналі перестала бути акту альною для письменника.
Проте в 1873 році він подав у "Правді" свою казку "Запорожці" (№№
11-13). на якій не можна не помітити ху дожні впливи Салтпкова-Щедріна з
його методом умовного зображення дійсності. Дніпровський лоцман
349