Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Карпі) Летючий якось розбившись па байдакові об пороги потрапив у

підводне царство і знайшов там... затрнулу Запорізьку Січ. Вона цілісінька,

є в ній гетьман, курені, козаки. Воин розпиту ють Карпа про долю України,

пам'ять серед людей про Запоріжжя, вони спільно моляться за її волю.

Характерник оживлює кущ калини: виявляється це зачарована дівчина

Маруся, яка прийшла на Січ. закохавшись у гетьмана. Її відправляє козаче

військо з Карпом в Україну довідатись, чи добре там людям жити. Якщо

добре, дівчина може залишитися нагорі, якщо погано повернеться під

воду й знову стане калиною. Мандрівка дівчини й хлопця засвідчує:

Україна перебуває під чу жою владою, а самі г осподарі, українці, живуть у

злиднях. Повертається під воду дівчина калиною перед козацькою

церквою, а Карно "навіки помандрував за границю, аж за синій Дунай".

Попри всю ненатуральність сюжету , неприродність та надуманість

ситуацій, думка автора була вияскраалена і донесена до читача. Причина

занепаду України вбачалася в іноземному ярмі, яке накинули на її людність

і поляки, і росіяни, і евреї. Україна зачарована, як і Січ. люди поснули і

будуть спати, поки теплий вітер не принесе цілющої та живущої води і не

покропить нею землю і людей. Казка зображала тяжке становище України,

але вселяла в серця читачів надію на чарівніш порятунок у майбутньому.

Вона відповідала програмовим цілям журналу народовців будити

українську національну свідомість.

Уже в цьому творі потужно відчу вався валив на І. Нечуя-Левицького

національної історіософії М. Костомарова. Образ України, що засну ла під

вопівом чарів, втратила притомність і очікувала розчаклування.

співвідносний з образом України, що лежить у могилі, але не вмерла, як

писав М. Костомаров у "Книзі буття українського народу"

251

програмовому документі Кприло-Мефодіївського братства. Близький цей

образ і до ПІевченкової України, яку "злії люди присплять, лу каві".

Надалі художнє дослідження української долі, українського

національного характеру, вивчення джерел бідування українського народу

стає головною темою творів Нечуя-Левицького, опублікованих у "Правді".

Першим таким твором став цикл з двох оповідань "Баба Параска та баба

Палажка'^ Перше з них "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі".з'явило-

ся в № 5 1874 року, а друге "Благослові ть бабі ІІалажці скоропостижно вмер

ти" вперше було надруковане в № 2 1875 року . Це були оповідання порт

ретного типу без окресленого сюжету, що ідеально передавали хаотичність

усного моалення сільської баби. Максимальне наближення до усної говірки

це був ідеал 1.1 Іечуя-Левіщького, що про нього він писав і в своїх естетичних

працях, зокрема в статті "Сьогочасне літературне иряхіування".

Разом з тим за блиском стильової обробки, максимальним використан

ням комічних ресурсів у країнської мови вимальову валася виразна тенденція.

Невміння сусідок не те що підтриму вати одна одну , але просто жити в мирі і

253

Костомаров М. І. "Закон Божий" (Книга буття українського народу). - К.:

Лнбідь. 1991. -С. 29.

Михайлин І.Л

Історія української журналістики XIX століття

пагоді, прагнення дошкулиш найближчим родичам, отримувати насолоду

від страждань і приниження навколишніх і. головне, нерозуміння того, до якої

неповаги доводять героїні себе і своїх "ворогів", вияалялн феноменальні

українські риси національний індивідуалізм, нетерпимість до оточуючих,

втрата етичної міри в запереченні свого ж рідного, але інакшого. І {я тема була

настільки болючою для І. Нечуя-Левицького. іцодо неї він поверну вся згодом

у великій повісті "Кайдашева сім'я".

1875 рік ознаменувався опублікуванням ще одного твору Нечуя-

Левицького "Бідний думкою багатіє" (№ 24). Це була казка з сильними

.ліричними елементами в побудові художнього світу. Автор розповідав про

свій чарівний сон. у якому він крізь три вікна в палаці бачив минуле,

сучасне й майбутнє України. Виразна символічність побачених картин

легко розшифровувалась читачами, вселяла в них оптимізм у баченні

у країнської долі.

Талант Нечуя-Левицького розквітнув у двох повістях, центральних у

його творчості: "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Перша з них була

опублікована в літературній частині журналу "Правда" (1878. т. 1). Друга

упродовж 1879 року (№№ 3-12). Обидві є хрестоматійними, відомі усім

поколінням українців через вивчення цих творів у школі.

"Микола Джеря" твір, особливо улюблений радянськими

науковцями, оскільки відображав бунтарський характер українського

селянина. У ньому вбачали стихійного революціонера, предтечу

більшовицьких "борців за народ". Тимчасом це був питомий український

герой І. Нечуя, у якому письменник шукав иигомі риси національного

характеру. Микола був утіленням української волелюбності, усе того ж

національного індивідуалізму, але зреалізованого зовсім на іншому грунті

захисту особистої свободи. Вона була для нього самодостатнім ідеалом,

панувала над усім: над родинними почуттями, над коханням, над відчуттям

домівки й батьківщини. Микола втрачав усе. аби опанувати свободу. Він

підносився до символу нескореного у країнця, що крізь у се жилля проніс не

виховане під виливом ідеологічних нашару вань, а саме питоме, природне,

землею дане почуття самодостатньої цінності особистої волі.

У "Кайдашевій сім'ї"' був представлений потворний вияв індивідуаліз

му. спрямований не у зовнішній щодо українства світ, як то бу ло в Миколи

Джері. а у внутрішній світ хатніх справ і стосунків. Повість постала під

могутнім виливом М. Костомарова, який у праці "Дві ру ські народності"

("Основа". 1861. №3) докладно описав український тип родинних стосу нків.

-Якщо для росіян властиве "прагнення до лісного гліптя частин,

знищення особистих устремлінь під владою загальних", що обертається

"поглинанням особистої свободи ідеєю миру. (...) неподільністю сімей,

общинною власністю", то для українців "нема нічого важчого й

огиднішого за такий порядок". "Сім'ї у країнські діляться і подрібнюються.

як тільки в їх членів з'являється у свідомлення про потреби самобутнього

життя. Опіка батьків над дорослими дітьми здається для українця

незносним деспотизмом. Претензії старших братів над меншими, як і

351

Михайлин ЬЛ

дядьків над и.демінннками, збуджує запеклу ворожнечу між ними. Кровний

зв'язок і спорідненість мато налаштову ють у нас людей до згоди і взаємної

любові; навпаки, дуже часто люди привітні, лагідні, мирні й покірливі

перебувають у непримиримій ворожнечі зі своїми кревними. (...)

Великоруси, що придбати собі в Україні маєтки, затіювали іноді

запроваджу вати в українські сім'ї великору ську щільність і неподільність, і

наслідком нього були потворні сцени: не тільки рідні брати готові були

щохвилини завести бійку, але сини витягати своїх батьків за волосся через

пороги дому. (...) Українець тільки тоді шанобливий син. коли батьки

залишають йому повну свободу і самі на старості літ підтягають під його

волю; годі добрий брат, коли з братом живе як сусіда, як товариш, не

маючи нічого спільного й неподільного"

254

Як бачимо, у "Каґщашевій сім'ї" були ніби художньо проілюстровані

теоретичні викладки М. Костомарова. Засада індивідуалізму, спрямована

не на здобуття національної волі, а обернена всередину українського світу,

проти своєї родини висміювалася письменником безжально. К. Марксові

належить вислів: завдання комедії полягає в тому , аби людство весело

прощалося зі своїми вадами. Таку фу нкцію виконувала й повість І. Нечуя.

Автор сміливо назвав явища своїми іменами, показав комічність, але й

огидність у країнського індивідуалізму , нетерпимості, нешанобливості один

до одного На рівні всенаціональному це не давало українській спільноті

зі у ртуватися в єдиний орг анізм у боротьбі за національну незалежність. Це

вже був сміх крізь сльози.

Уже в XX столітті ця проблема му чила Олександра Довженка (1894-1956)

нашого геніального кінорежисера і письменника. Щоб до кінця буллі зро

зумілим наведу його щоденниковшї запис вії 2 .липня 1942 року, ллім паче, що

сьогодні його •Щоденник" л еж хрестоматійний твір і вивчається в школі.

В чомусь найдорожчому і найважливішому. - роздумував

письменник. ми. у країнці, безумовно, є народ другорядний, поганий і

нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітннй. наша немов

один до одного непошана, наша відсутність солідарності і

взаємопідтримкн. наше наплювательство на свою долю і долю своєї

культури абсолютно разючі і об'єктивно абсолютно не викликаючі до себе

ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. (...)

У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи

існує у нас. як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі (звідси

індивідуалізм і атаманство), а не як народно-державне розуміння

(марксівське) свободи, як усвідомлення необхідності. Ми вічні парубки. А

Україна наша вічна вдова.

Ми у довині діти"

Костомаров Н. II. Две русские народности. - К. - Харків: Майдан. 1991. - С. 61

- 63..Слова "южноруескиц"', "малорусский" я переклав як "український". - I. М.

Довженко О. II. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. - К.: Веселка.

1995.-С. 287.

352

Історія української журналістики XIX століття

Цю болючу проблему, що не втратила актуальності й сьогодні,

першими помітили й узялися до її висвітлення й аналізу М. Костомаров у

науці й публіцистиці та І. Нечуй у художній літературі. Зробив він це

віртуозно, виставивши на сміх найбільш вразливі негативні риси

українського національного характеру. І ного баби, і Кайдаші відразу

увійшли в національну свідомість українського народу, стали образами

знаковими, символічними, а назви творів набули значення крилатих

висловів. Вони й сьогодні працюють, формуючи духовну культуру новітніх

українців. У тому, що ці твори прийшли до нас зі сторінок "Правди",

величезна заслуга журналу і тих людей, що стояли біля керівництва ним у

ті вже далекі від нас часи.

У "Правді" відбулося народження ще одного письменника, чиє ім'я

реперезентує українську літературу другої половини XIX століття. У

п'ятому числі 1872 року під віршем "Україні" з'явився підпис нікому не

відомого тоді письменника - Панаса Мирного. Вірш виявився

декларативним і слабким, але ще того ж року (№№ 8-9) у журналі було

опубліковане його оповідання "Лихий попутав"; у 1874 році - нарис

"ГІодоріжжя од Полтави до Гадячого" (№№ 10-13) та оповідання

"П'яниця" (№№ 16-19).

Панас Мирний приніс в українську літературу новий тип епічного

письма. Він розширив філософські й тематичні обрії українського

художнього світу, йшов углиб характерів, досягаючи нового як на ті часи

рівня психологізму. Оповідання "Лихий попутав" подаючи нібито

традиційний для української літератури сюжет - зведення селянської

дівчини. представляло його несподівані аспекти: кривдником Варки

Луценко виявився не панич, а свій таки наймит, представник тієї ж верстви,

до якої належала й покинута дівчина. Пнсьменик не задовольнявся

соціальними відповідями на зашггання про причини суспільного зла і

шукав їх у самій людській природі.

Герой наступного оповідання "П'яниця" Іван Левадний змальовувався

як людина тонкої душі, глибоких переживань. Прагнучи спокутувати

лихий вчинок свого брата Петра, він потрапляв у нестерпні для себе умови

життя, ламався під тиском обставин. Тільки на відміну від інших сучасних

письменників, які в панській розпусті вбачали причини душевного

спустошення й нищення талановигих і тонких натур, у Панаса Мирного

головна небезпека для його героя йшла не із зовнішнього світу, не від

соціальної верхівки, а належала тому середовищу, що й Іван Левадний.

Новий тематичний рівень виявлявся в тому, що Панас Мирний

змалював у своїх творах життя українського міста, середовище найманих

міських робітників, учорашніх селян, а також дрібшіх урядовців, що також

лише вчора залишили сільські домівки своїх батьків. Художні конфлікти

письменник розміщу вав у середіші цього середовища, роблячи своїх героїв

жертвами не абстрактних обставин, а конкретних людей їхнього ж кола.

Пластичність у зображенні картин дійсності, характерів, психічних станів

відзначали новий тип реалізму, запропонований Панасом Мирним.

353

Mиxайин .Л.

Не можна лишити без уваги і його нарис "Подоріжжя від Полтави до

Гадячого". З нього всі дослідники розпочинають творчу історію роману

"Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика. твору

в певному сенсі центрального для української літератури того часу. У

ньому Панас Мирний зробив першу заявку на освоєння теми розбишацтва.

Радянське літературознавство розвивало інтерпретацію цього роман) як

вияву соціального протесту проти мерзенної дійсності; насправді ж роман

цілком вписується в парадигму творчості Панаса Мирного з його

розумінням природи соціального зла як такого, що криється не в класових

відносинах, а належить природі людини, міститься в загальнолюдських

чинниках суспільного співжиття

256

. Зайнятий роботою над романом, яка

розтяглася в часі, Панас Мирний, на жаль, припинив надалі свої

співробітництво з "Правдою", але цьому журналові назавжди належатиме

честь відкриття цього письменника для України й світу.

Зі сторінок "Правди" озвався до читачів і Олекса Сторженко. що від

часу припинення "Основи" та виходу своїх "Українських оповідань" під

впливом Валуєвського циркуляру мовчав як український письменник.

Можна висловити здогад, що поява української народовської журналістики

в Галичині повернула письменника до творчості, він розпочав писати

великий роман "Марко Проклятий", але передчасна смерть (у 1874 році)

зупинила роботу над ним. поза сумнівами, цікавим твором.

Перші два розділи роману були опубліковані ще за життя автора (M 4

1870), а більша частина написаного О. Стороженком тексту 1876 року в

N°N° 1-6. Про авторитетність письменника свідчить те. що одеський

книговидавець В. Білий для окремого віщання 1879 року дописав за планом

письменника не викінчений ним твір, аби віщати його окремою книжкою і

задовольнити інтерес читачів до непересічного твору.

Легендарний український мотив Марка в пеклі О. Стороженко

розмістив у часи Визвольної війни Б. Хмельницького. Його Марко був

запорожцем. Колись, дуже давно, він сватався до коханої дівчини, яку,

однак. її батько не хотяв віддати за нього, запропонувавши парубкові

дістати гарту на Січі. Але коли Марко повернувся через три роки, його

кохана вже була віддана за іншого. Будучи від природи наділеним

могутніми пристрастями, за покликом помста він розпочав страшніш шлях

злочинів, дійшовши до найстрашнішого - вбивства матері й сестри. Він

проклятий матір'ю перед смертю на цьому світі, батьком з того світу; немає

йому місця ні на землі, ні на небі; у своїй страшній торбі він носить відтяті

голови матері й сестри. Він залишений жити для спокути, але вона настане

не просто від добрих справ, а від добрих справ, учинених за покликом серця.

Потоваришувавши з козаком Паалом Кобзою, він ряту є його самого і його

Див. про це у пр.: Михайлин Ігор. Воли і ясла: До філософської інтерпретації

роману Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" //

Збірник Харківського історико-філологічного товариства. - Харків. 1994. - Т. 2.

- С. 61 - 74.

354

Історія української журналістики XIX століття

друзів від страти, на яку їх прирік Сремія Вишневенький: допомагає їм

утекти й допроваджує у загін Максима Кривоноса. І від цього його торба

стає легшою, а відтак розпочинається його шлях до спасіння спокутою. На

цьому обривалася частина тексту, написана О. Стороженком. У властивій

ддя себе манері фольклорної прози, що буду валася не лише на використання

відомих сюжетів, але й вбирала в себе народну філософію, демонологію,

письменник створював величну картину боротьби українського народу

проти польського поневолення. Впливи "Марка Проклятого" відчуваються

в українській химерній прозі - визначному художньому явищі 1950-1980-х

років, зокрема й у тому творі, що відродив традиції О. Стороженка - романі

Олександра Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа

Молодиця" (1958). Публікація частини твору О. Стороженка в "Правді"

мата неперехідне значення ддя українського письменства.

З великою вдячністю ставився до "Правди" І. Франко, адже журнал

публікував його оригінальні твори й переклади тоді, коли після першого

процесу над соціалістами він опинився в обсервації. 1879 року часопис

опублікував оповідання І. Франка "Олівець" (№ 12). Письменник

наголошував на автобіографічному змісті оповідання. Воно було

надруковане з підзаголовком "З моїх споминок. Ескіз Руслана". Немудра

історія двох хлопчиків, одіш з яких загубив олівець, а другий його

випадково знайшов і залишив собі, стала для письменника підставою

відтворити жахливу атмосферу, що панувала в галицькій середній школі в

той час. Неосвіченість учителя, його пияцтво, брутальність у поводженні з

учнями, убогість селян, для яких копійчаний олівець складає таку цінність,

що за втрату його можна побігти до непритомності власну дитину, - ось

риси того побуту, що вихоплює з дитинства пам'ять уже дорослої людини.

Разом з дим у дворі приваблював образ оповідача, хлопчика вразливого,

співчутливого до людського горя. Оповідання І. Франка було новаторським

для української літератури, глибоко розкривало дитячу психологію, крізь

дитяче сприйняття подавало картини непривабливої дійсності.

З перекладної літератури необхідно відзначити працю дія "Правди"

Іван Білика. Михайла Старнцького, Степана Руданського, І. Франка.

Перший з них опублікував у 1873 році (№№ 1-2) два оповідання із "Записок

охотника": "Тхір і Калинович" і "Біжин луг" та супроводив публікацію

перекладів своєю статтею "Іван Сергійович Тургенев". М. Старицькіш у

1874 році подав низку перекладів з М. Некрасова; він же виступив

редактором перекладу поеми "Демон" М. Лєрмонтова, здійсненого С.

Руданським. що вже помер 1873 року. Переклад був опублікаванпй 1875

року в №№ 19-22. Ще раніше (1874. № 5) в журналі був опублікований

переклад С. Руданським уривку з першої пісні "Енеїди" Вергілія. Але

справжньою великою справою журналу була публікація перекладу

Гомерової "Ілліадн", здійсненого С. Руданським ще в 1862-1863 роках.

Вона розпочалася ще за життя поета в 1872 році, і продовжувалася після

його смерті. Свій переклад український поет назвав "Омирова

Ільйонянка"; його перша подача з передмовою поета вийшла 1872 року

ЯЙЙ

(№№ 2-3). Далі вона продовжу валася в 1875 році (№№ 1. 2. 7): 1876 рік (№№

1-3): 1877 (№№ 2. 3. 10, 11, 16. 17. 18). Повний текст вийшов окремою

книгою з передмовою І. Франка лише 1903 року.

На той час вже існу вати російські переклади Гомеровп.х поем, aie С. Ру-

данськнп свою працю робив "не спираючись на російську перекладацьку тра

дицію"

. Він обрав інший шлях - орієнтацію на зразки українського фольк

лору і адапгації твору в український художній світ. Народницька орієнтація

визначиш засади його перекладацької творчості: вій орієнтувався на того

читача, що йому близька українська народна словесність, тому с мишво

переносив події Троянської війни в обстановку своєї рідної Вінничинн з її

історичним минулим, що сягає часів Київської Русі: українізував імена:

версифікацію: щедро використову вав патронімічний суфікс "-енко". Над ним

тяжіє авторитет І. Котляревського і художня сили його бурлескно-

травестійного слова. У країнська перекладна школа пішла дадеко вперед. Але

праця С. Руданського мусить розглядатися історично. Для свого часу вона

збагачувала українську культуру, знайомила чіггачів з епохальним твором

світової літерату ри, сприяла формуванню у країнської літерату рної мови.

Y 1880 році "Правда" вміщує у перекладі І. Франка уривки з видатної

трагедії Й. В. Гете "Фауст" (№№ 1-3). І. Франко був прихильником іншого

напрямку в школі українського перекладу. .Якщо позиція С. Руданського

зводилася до адаптації іншомовного тексту на українському культурному

ґрунті, то позиція І. Франка навпаки, до точного відтворення оригіналу й

підтягу вання українського слова до можливості відтворювати світові ідеї.

Переклад "Фауста" під пером І. Франка засвідчив широкі можливості

української мови, і метрично і лексично цей переклад був максимально

наближений до передачі безсмертного твору німецького поета.

Літературна частина "Правди" виглядала ґрунтовною й перскоили-

вою. Тут було опубліковано чимало творів, що у війшли до золотого фонду

української літератури. Хоча не слід уявляти "Правду" лнше як збірку

класики: наприклад, повість В. Барвінського "Скошений цвіт", що зайняла

19 номерів 1877 року, за оцінками І. Франка, "не задоволила надій навіть

його прихильників

.....

Але обличчя журналу формується публіцистикою й літературною

критикою. У цих відділах вияскравлюється позиція редакції, ведеться

полеміка з опонентами, утверджується позитивна програма діяльності. У

"Правді" другого періоду на роль ідейного лідера вису нувся за відсутності П.

Куліша Михайло Драгоманов. Це парадоксальне твердження, оскільки М.

Драгоманов вважав себе "соціалістом за своїми ідеалами", хоча й додавав

"соціалістом західноєвропейської школи, але не російським нігілістом" . він

Біленький А. "Ільйонянака - перший повний український переклад Гомерової

"Іліади" // Руданськнй Степан. Твори: У 3 т. - К.. 1973. - С. 406.

253

Франко І. Я. Нарис... // С. 365.

259

Драгоманов М. П. Автобиографическая заметка // Драгоманов М. П.

Літературно-публінистичні праці: У 2 т. - К.. 1970. - Т. 1. - С. 65.

Михайли .Л.

Історія української журналістики XIX століття

в цілому негативно ставився до народовського руху, особливо в 1870-х роках.

Лише пізніше настало розчару вання: "я справді поступово все більше ставав

противником російських революціонерів", писав про себе М. Драгоманов

в "Автобіографічній замітці" 1883 року. Причини розчарування полягати у

великоросійському централізмі, антикультурннх тенденціях, народницьких

ілюзіях та маккпавеліз.мі засобів російських революціонерів.

і великою мірою вірогідності можна припустити, що відсутність інших

видань, звернених до української освіченої аудиторії, спонукала М.

Драгоманов співробітничати з журналом, який не задовольняв його ні за

своїм спрямуванням, ні за культурним рівнем. Але іншого просто не

існувало, а створити свій не вистачало коштів. Тому "Правда" другого

періоду стала місцем публікації значної кількості праць М. Драгоманова

цього часу, а сам М. Драгоманов, як не парадоксально пе звучить,

перетворився на її чільного автора в галузі літературної критики й

публіцистики.

Співробітництво М. Драгоманова з "Правдою" почалося з ініціативи

самого діяча. Влітку 1872 року він надіслав до редакції статтю "Народна

освіта і література на Україні". але вона тоді не бу ла нардукована. Але дуже

швидко М. Драгоманов висунувся на роль надзвичайно авторитетного

автора в українському інгганні. друкуючи свої статті в центральному

російському журналі того часу "Вестник Европы". У 1873 році редакція

"Правди" запросила М. Драгоманова писати до жу рналу , одночасно був

узятий курс на передрукування його статей про Галичину з "Вестника

Европы". Гак у 1874 році тут з'явилася в перекладі з російської мовн праця

М. Драгоманова "Русские в Галиции", опублікована вперше в журналі

"Вестник Европы" (1873. №№ 1-2). Першою ж статтею публіциста,

створеною власне для "Правди", стала велика стаття "Література

російська, великору ська, у країнська і галицька", опублікована тут в 1873

(№№ 4-6. 16-19, 21) і 1874 (№№ 1-9) роках. Лише 1876 року'редакція

надрукувала надіслану в 1872 році статтю під новою назвою "Антракт з

історії українофільства" (№№ 12-16). 1878 року в багатьох номерах була

надрукована велика праця М. Драгоманова "Література українська,

поскрибована урядом російським". Такми чином, у публіцистиці "Правди"

вагому роль відігравали праці М. Драгоманова. Особливим програмовим

значенням була наділена перша з них.

Наміри М. Драгоманова були благородні: витягти український

народовськнй рух з прірви провінційності, рутенщпнп й схоластики: надати

йому європейської енергійності, з'єднати з передовими світовими ідеями.

Найкоротший шлях до цього бачився йому через єднання українців, що

црагнуть національного визволення свого народу, з росіянами, що

прагнуть соціального визволення свого народу. Йому здавалося, що

демократична Росія, яка буде виборена в спільній боротьбі передових

українців і росіян, задовольнить усі національні права раніше поневолених

нею народів, забезпечпл ь автономію й вільний розвиток українців у межах

оновленої федеративної Росії. М. Драгоманов відкрито називав себе

357

Михайли .Л.

„">Жі - г- • • . . • . .... .

панрусистом і будував росісцентричну концепцію світу дія у краінців,

зображаючи справу так. що Україна навічно приречена бузи частиною

Росії, а відтак не праця задтя свого визволення, а праця задля поліпшення

політичної ситуації в Росії є їхньою головною метою.

Розглядаючи роль і місце в цій боротьбі галицьких народовців, він

вважав, що вони мусять у програмових цілях підтримати українців Росії,

виступити посередниками між Росією і західними слов'янами які. на його

думку, шукають російської підтримки для розв'язання своїх національно-

визвольних змагань.

Точну характеристику світогляду М. Драгоманова дав у статті "Суспіль

но-політичні погляди М Драгоманова" (1906) його непокірний учень І. Фран

ко. "_Як політик. - підкреслював І. Франко, - він до кінця життя лишився тим.

чим був при виїзді з Росії - gente ІІкгаіпш. паіїопе Ил

ш: Росія як політична

цілість була дорога йому головно задля тих задатків духової культури, які

бачив у ній. України без близького зв'язку з Росією він не міг уявити собі, хоч

годі заперечити, що його погляди на границі обласної і національної

автономії підлягати з часом змінам на користь національного принципу"

'. 1

в іншому місці: "Драгоманов був невідродним росіянином, членом російської

соціальної школи, яка. невважаючи на різниці напрямів і тенденцій (...). все

стояла на вірі в якусь містичну "волю народу" і його вроджену, інстинктову

здібність до осягнення "правди" в суспільних відносинах, коли тільки не буде

перешкоджати йому здепрацьована. збюрократизована інтелігенція"

262

. У

праці "Поза межами можливого" (1900) І. Франко максимально категорично

висловився з даного питання: "Для нас тепер не підлягає сумнівові. - писав

він. - що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій

також на політичнім полі, був головною трагедією в житті Драгоманова. був

причиною безплодності його політичних змагань (...)"

263

Спираючись на авторитет оцінок І. Фрагка. сьогодні легше твердити

про помилковість позиції М. Драгоманова. а часом і про відверті

фальсифікації, до яких він вдавався з метою довести правильність її. Слід

узяти до уваги й таке: історичний досвід розвитку України в межах

російського політичного простору в XIX і XX століттях служить

найголовнішим спростуванням концепції М. Драгоманова і сприйняття її

як невиправданої Ілюзії, що зазнала поразки під впливом су ворої життєвої

реальності. Зупинимося далі на помилкових судження М. Драгоманова.

беручи за аксіому щирість цих су ждень і відкіщаючи думку про можливість

свідомої фальсифікації фактів з боку цього політичного діяча.

360

Драгоманов М. П. Література російська, великоруська, українська і галицька

//Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К.. 1970. - Т. 1. -

С. 115. Далі посилаємося на це вндлання. вказуючи сторінку в тексті. - І. М.

261

Франко І. Я. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Франко І. Я.

Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1986. - Т. 45. - С. 430.

362

Там само. - С. 427.

363

Франко І.Я. Поза межами можливого // Там само. - С. 283.

ЯКА

Історія української журналістики XIX століття

Публіцист говорив неправду, коли твердив, що "У Росії освічена

громада (...) не ставила ніколи питання про українську літературу" (90). Це

піггання було актуальним для російської критики, а потім і політичної

літератури, починаючи від перших рецензій на твори Г. Квітки і "Кобзар"

Т. Шевченка, домінуючим мотивом у яких виступала думка про

непотрібність української літератури, про шкоду витрачати талант на

твори, написані місцевим наріччям. У Валуєвському циркулярі були

реалізовані ідеї В. Бєлінського, який ще І84І року заявив про відсутність

української мови і неможливість існування у країнської літерату ри.

Публіцист говорив неправду, коли твердив, "що практично немає

великої ріжниці між правдивими патріотами обох (москвофільської й

народовської. -і. М.) партій" (96). Ця різниця представлена докладно вище

в нашому підручнику. аби не спинятися на цьому питанні ще й тут.

М. Драгоманов помилявся, коли твердив, що українці творять з

росіянами таку спільноту, яка дозволяє говорити про них як про два

різновиди одного народу, і говорити про їх окремішність немає сенсу, як

немає сенсу говорити, "що є дві одрубні народності у Франції: одна франки,

а друга францу зи" (101).

М. Драгоманов приховував історичну правду (а він був історик за

фахом), коли, описуючи історичні долі українців і росіян, уживав формулу:

"Сталось так", пояснюючи розірваність України між двома державами в

XVII столітті: Росією і Польщею. За Переяславською угодою вся Україна

вступала в союз з Росією, а остання не мала права розв'язу вати піггання про

Україну без її участі. Підсту пна зрада Москвою України на Андрусівських

переговорах призвели до того, що частина українських земель опинилися в

складі Росії, а частина - Польщі.

М. Драгоманов не мав рації, коли твердив, що оскитьки російську куль

туру робили й українці, то вона увібрала у країнські дух та Ідеі'. а відтак вона

все є всеросійською літературою, має наднаціонатьний зміст (105-107). При

належність літерату рних явищ до національної культури визначається лише

мовою творів, а не їх духом чи Ідеями. Скітьки б не прагну ли українці залучи

ти М. Гоголя до української літератури, це завжди буде метафора: насправді

цей письменник - представник російської літератури. Тільки москвоцент-

ризмом М. Драгоманова можна пояснити оголошення російської літератури

наднаціональним явищем, на взірець літератури світової, куди входять

найкращі твори національних літерату р, присвячені світовим ідеям і темам.

Українська літерату ра в цій концепції виглядала приниженою й неповно

цінною. Вона наліталася статусом провінційного варіанту російської літера

тури. Її компетенція обмежувалася зображенням українського селянства.

Поруч з нею існу вала так само нижча за рангом великоруська література, з

функцією відображати життя російського простолюду. У порівнянні з ро

сійською й великоруською літературою українська виглядала кволою і неміч

ною. адже перша спиралася на державну підтримку , творилася державною

мовою й належала панівній у Росії нації, а друта представляла поневолену

етнічну спільноту. яка перебувала в стані політичної непритомності. Та. за М.

око