Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайли І.Л.
як їй зараджувати".
Ці статті викликати великий інтерес селянського читача, вчили його
юридично грамотно захищати себе від панської сваволі, відстоювати свої
інтереси у правовій державі, якою безумовно була Австро-Угорщина.
У 1888-1889 роках "Батьківщину" редагував Михайло ГІавлнк,
прагнучи надати їй радикального змісту, але наштовхнувся на опір
консервативної читацької аудиторії, яка звикла відстоювати свої права у
межах легітимності. Відчутна зміна настроїв публікацій відразу
позначилася на зворотному виливові: читачів на газету. М. ІІавликові було
відмовлено в співробітництві.
Газета "Батьківщина" протрималася до 1896 року і померла за зовсім
іншої суспільно-політичної ситуації, аніж та. що була при її народженні.
Вона відіграла свою роль - національного, політичного й культурного
пробудження українського селянства й суспільства в цілому.
"Батьківщина" відійшла саме тому, що у країнська журналістика під кінець
XIX століття вже набрала силу, претворплаея на цілу систему віщань
різного політичного й тематичного спряму вання. Авторитетніш дослідник
української преси Ю. Г. Шаповал вважає "Бальківщину" "підґрунтям до
появи найсерйознішого на той час віщання - газети "ДІло"
:
На відміну від "Батьківщини", спрямованої на селянство, "Діло"
замислювалося як загальнополітична інформаційна газета, розрахована на
широкі кола українства, включно з міською інтелігенцією, якої ставало
чимдалі більше. "Діло" стало другою, поруч з "Батьківщиною"
народовською газетою, що почала виходити невдовзі після неї. Її перше
число з'явилося 1 січня 1880 року.
Ініціатива видавати "Діло" була вислоалена на нараді 36 визначних
народовців, що була скликана Ю. Романчуком і В. Барвінським у грудні 1879
року. Назву газети підказав брат Володимира Олександр Барвінський.
"Коли твоя часопнсь має об'єднати і оживити всіх Ру синів добромнслячих до
спільної праці для добра руского народу, писав він тоді ж у листі до
Володимира. - то нехай зветься ""Діло", бо нам треба ділами двигати наш
нарід з упадку і здобути пошановане його прав. Коли сторонники
староруської партії висту паєть із словом, то народовці повинні віїсту пати на
арені політичній з ділом"
2 4
(підкреслення О. Барвінського. - І. М.).
Так у самих назвах газет закріпилася семантика диску сії москвофілів і на
родовців. Було зрозуміло, що в народовський рух приходиль нова хвиля
діячів, налаштованих на енергійні вчинки. Нарада завсідчила відмінності в ба
ченні завдань майбутнього друкованого органу . В. Барвінський відстоював
ідею політичного часопису, з теоретичним й літературним ухилом. В. Нав-
роцькшї вказував на непідготовленість інтелігенції, яку може відштовхнули
гз
Шаповал Ю. Г. "Діло" (1880 - 1939 рр.): Поступ української суспільної думки.
-Львів: Б. в., 1999. - С. 6.
гч
Борвінській Олександр. Споминки з мого життя. - Львів: 3 друкарні В. А.
Шейковського. 1913. - Ч. 2. - С. 107.
QQA
Історія української журналістики XIX століття
енергійна позиція газети, і висловився за помірковану її програму. Більшість
підтримала В. Барвінського. правннка. що мав на той час 29 років. Після цьо
го він заявив, що кидає адвокатську канцелярію і заради газети готовий узяти
на себе редакційну працю. До найближчого співробітництва він запросив
Івана Белея, що мав тоді 23 роки. Старші народовці погодилися віддати газету
в молоді руки, розуміючи, що долю України мусить творити нове покоління.
Володимир Бравінський зобов'язався працювати без платні, аж поки
газета не набуде 300 передплатників. На такі ж умови погодились Ю.
Ромаичук. І. Белей. А. Вахнянин. М Полонинський. Ю. Целевич. Проф. Д.
Гладилович заявив про свою згоду безплатно вести адміністрацію. Для
покриття кошту
7
друкарських віттрат тут же на нараді була заснована
видавнича спілка "Діло" з внеском 50 злотих. Перший внесок до неї склав
посол о. С. Качала, який і надалі значними сумами допомагав газеті. Його
підтримали кільканадцять осіб.
У країнське громадянство виявилося спраглим за таким виданням. Вже
17 лютого 1880 року Володимир Барвінськпй повідомляв брата
Олександра, що "Діло" має 454 передплатники
2
\ Воно, разом з газетою
"Батьківщина", склало поважну конкуренцію "Слову" і невдовзі витіснило
його з українського інформаційного ринку.
Газета "Діло" - віщатне явище в історії української журналістики. Це
одна з найстаріших українських газет, що існувала близько шістдесяти
років (1880-1939). Друга світова війна, що розпочалась 1 вересня 1939 року
нападом Німеччини на Польщу, завдала нищівного удару по газеті. 5
вересня 1939 року вийшов її останній номер. Із захопленням Львова
Червоною Армією і встановленням у Західній Україні радянської алади
газета була заборонена.
В обсяг нашого викладу входить історія газети у перші два періоди її
розвитку, що вписуються в хронологію XIX століття. Дослідник газети Ю.
Г. Шаповал виділив тут перший період: 1880-1887 роки, час сгановленння
газети, подолання нею шляху до щоденного віщання: другий період: 1888
1902 роки, перебування газети під керівництвом Івана Белея,
функціонування її як щоденника, з'єднаного з народовським рухом. Цим
двом періодам і буде приділена головна у вага.
Перші три роки газета виходила двічі на тиждень, у 1883-1887 роках -
тричі, з 1888 року - щодня. Перерви у віщанні були викликані політичними
подіями: від 5 вересня 1914 до 15 вересня 1915 років, тобто під час оку пації
російськими військами Львова, віщання газети було перенесене до Відня, де
вона мала тижневу періодичність. Її видання було припинене 29 листопада
1918 року піс.ля відступу зі Львова українських військ і зайняття його
поляками. Період 1920-1923 років - час прихованого існування "Діла" під
іншими назвами: "Українська думка". "Громадська думка", "Український
вісник". "Громадський вісник". "Свобода". 1 вересня 1923 року газета
вийшла під своєю первісною назвою.
Там само.
Qfi 1
Mиxан І.Л.
Газету редагували: В. Барвінськпй (І880-І882). Його несподівана
смерть 22 січня (3 лютого) І883 року, у віці 33 літ. стала важким ударом для
газети, Після його смерті редакцію очоліш Антін Горбачевський (І856-І944).
З 26 числа І884 року редактором став Іван Белей (І856-І92І). Він залишався
біля керма редакції до І902 року, провівши газету через важкі випробу вання,
фінансові труднощі й забезпечивши її перетворення на щоденник.
З часу своєї появи "Діло" відстоювато ідеологію народовського
напрямку, з І886 року - Народної ради, з І899 - Української національно-
демократичної партії, з І925 року - УНДО. Але, перебуваючи на платформі
названих партій, "Діло" ніколи не було їхнім офіційним органом, часто
виступало з конструктивною критикою політики проводу і висловлювало
думку внутрішьної опозиції. "Діло" стало всеукраїнським пресовим
органом з своєю власною позицією, надавало свої шпальти для вислову
своїх позицій різним політичним угрупованням.
Будучи газетою загального типу, "Діло" широко висвітлювало
суспільно-політичне життя України по обидва боки російсько-українського
кордону, розповідало про всі визначніші події поточної історії: становище
галицьких селян, боротьбу країнців за свої політичні права в Австрії та
Росії, масову еміграцію, першу світову війну, ровелюції І905 і І9І7 років у
Росії. Це була газета, з якої можна було довідатись про примусову
колективізацію, про голодомор І932-І933 років, організований у
Радянській Україні червоною Москвою, про масові репресії радянської
влади проти української інтелігенції. Можна сміливо твердити, що "Діло" -
найповніше джерело з історії української політичної думки.
У перший рік існування В. Барвінськпй започаткував у газеті рубрики
"Наука, штука і література", "Вісті єпархіальні". "Переписка редакції",
"Послідні відомості і телеграми", "Рецензії", "Господарство і торгівля",
"Справи краєві", "Сойм краєвий", "Що пишуть газети", "Всячина". У цих
рубриках було охоплене все розмаїття суспільної дійсності того часу.
Поруч з широкою інформаційною діяльністю, газета все ж головною
складовою частиною своєї діяльності бачіша публіцистичну роботу. Місце
головного жанру тут посіла велика публіцистична стаття, ;цо подавалася в
кілька подач, містила розгорнуту аргументацію. Такі статті часто
друкувалися як редакційні, але в багатьох випадках їх писали провідні діячі
народовського руху, депутати галицького сейму. Важливу роль в
самоусвідомленні українцями програми своєї' діяльності відіграли статті о.
Степана Качали (І8І5-І888), посла до галицького сейму з І86І року, "Правно-
політичне становище Русинів" (16, 19. 01.; 6, 9. 02 І880), "Австрія. Німеччина
1 Росія: Погляд на положення політичне" (5-22. 0з І880), "До діла!" (7.06 І880),
"По вічу" (21. 02-28. 03 І88І), "Чи примирення партій у нас можливе" (7-І4.ІІ
І88І), "Хто має перевести згоду між Русинами" (16. 12 І88І), "Кілька слів про
намір знесення старого календаря" (5.03 І883), "Наші політичні партії" (6-І8.
02 І886). У публіцистиці о. С. Качали відбивалися засади народовської
політики, відстоювалася ідея рівноправності українців з іншими народами
Австрії, аргументувалося право українців на самостійний політичний шлях.
382
Історія української журналістики XIX століття
Інформаційна діяльність газети, як правило, супроводжувалася
роз'яснювальними коментарями, у яких від імені редакції розкривався зміст
події для українства, пропонувалися практичні висновки. За приклад тут
може правити висвітлення в "Ділі" поїздки цісаря до Галичини. Спочатку
газета надрукувала розгорнутий репортаж про подію "Подорож Е. В.
Цісаря до Галичини" (23. 07 1880). Але вже в наступному числі вмістила
редакційний коментар до події "Політичне значення подорожі Цісаря до
Галичини" (26. 07 1880). де розкрила читачам зміст події: увага цісаря до
Галичини - це увага до русинів, демонстрація демократизму' центрального
уряду, який підкреслює рівноправність українців у своїй державі.
Становище народовців визначалося в цей час двома політичними
векторами. Вони одночасно перебували в стані вірнопідцанства існуючому
політичному режимові і в стані опозиції до нього. Перше вони демонстрували
у стааленні до центрального уряду й праалячої династії. Друге - у стааленні
до найближчої до себе польської адміністрації краю. Дана обставина
полегшувала їх ситуацію в тому сенсі, що це не була абсолютна опозиція. У
своїй боротьбі на місцевому ріені народовці дуже часто сподівалися на
підтримку центру. І сподівалися небезпідставно, бо часто її отримували.
Однією з чільних засад політичної програми "Діла" була засада
національної солідарності, виховання в читачів уявлення про єдиний
український народ, поважання його цілості навіть за умови відмінності в
політичних поглядах окремих його течій і напрямків. З цього погляду
непроминуще значення мата ціла інформаційна кампанія, розгорнута
газетою навколо судового процесу Ольги Грабар, що тривав від 12 червня
до 28 липня 1882 року. Незважаючи на те, що на лаві підсудних отінилися
лідери москвофілів, журналісти "Діла" непомильно відчули, що перед
Львівським кримінальним судом звинуваченими у державній зраді
виявилися не лише конкретні особи, а українці в цілому та їх реальні
народні, віросповіданні, економічні та суспільні відносини.
Починаючи від справи села Гниличок, громада якого склала заяву про
перехід на православ'я і закінчуючи докладними репортажами із залу суду,
"Діло" підтримало українців, попри те, що воші були москвофілами,
вимагало до звинувачених справедливості, наголошувало на
неприпустимості адміністративного втручання в справи церковні й
судочинство, викривало єзуїтську місію, яка силоміць, канчуками
намагалася повернути сільську громаду на уніатство, а ще краще й далі - на
латинський обряд.
Редакційні статті "Справа православ'я в Глиничках" (9. 01 1882),
"Блудні дороги" (20. 01 1882), "В справі Гниличок" (23. 01 1882), "Сарава
Гнплицька" ЗО. 01 1882). "Чи се правда?" (13. 03 1882), "Непокликані
місіонери" (17. 03 1882) розкривали порушення конституції, яка
гарантувала громаданам свободу совісті, показували брудні методи, якими
діяла адміністрація краю.
У п'ятнадцяти числах газети підряд віз 2 червня до 21 липня 1882 року
друкувався величезний репортах із залу суду "Процес Ольги Грабар і
QQQ
Mиxайлин .Л.
товаришів про злочин головної зради", де подаватися звіти про засідання
суду з розглядом справи, наводився текст звинувачення, промови
адвокатів. Вірна своїм традиціям газета не зашипіла читача наодинці з
інформаційним матеріалом. Із коментарем виступив сам редактор В.
Барвінськпй. подавши його у великій статті "По процесі о головну зраду "
(24-31. 07: 2І-25. 08 І882). Нас су дять за те. писав В. Барвінськпй. що ми на
своїй правічній землі хочемо залишитися тим. чим є: народом руським;
"хочемо стояти за самостійним і успішним розвосм нашого народу
руського і хоронити його від всякого винародовлення, проти всяких кривд
і упосліджень. проти всякого гніту" (21. 08 І882).
У тому, що обвину вачу вальний вирок не був винесений, велика заслуга
газети "Діло" та її публіцисгів. Проте надалі розвиток у країнського руху
призвів і до його урізноманітнення. На жаль, "Діло" не завжди виявляло
терпимість до інакомислія, продемонстровану в переший період своєї
історії, боляче реагувало на появу інших тточок зору і напрямків в
українській політичній свідомості.
У цьому ж І882 році газета почала-корпстуватнся матеріаами щойно
заснованого журналу "Киевская старина", передруковуючи на своїх
сторінках найцікавіші матеріали з нього. Так 7 квітня тут була подана
праця "Тисячоліття Києва", а в наступному номері (10. 04 1882) коментар
до неї: наш народ "обноаляючн тепер своє життя, усе-таки вважає Київ
серцем свого духовного життя".
У цей час розпочалися й безпосередні контакти газел и з підросійскими
українцями. Як автор "Діла" виступив Володимир Антонович,
опублікувавши тут історичну працю про Івана Ґонту (І7-27. іі І882).
Надалі контакти міцніли, до участі в роботі періодичного органу
народовців втягувалися нові діячі: О. Кониський вмістив велику рецензію
на працю М. І. Петрова "Очерки истории украинской литературы XIX
столетия" (І4-2І. 04; І0, І2, 30. 05 І884); Олена Пчілка - поему "Козачка
Олена" (І0-27. 03 І884). Тут як письменник дебютував Михайло
Грушевський, опублікувавши під псевдонімом Михайло Заволока
оповідання "Бехаль-Джугур" (І5-20. 06 І885).
У І885 році в газеті "Діло" (№№ 87-96) був опублікований нарис І.
Нечуя-Левицького "В Карпатах (з мандрівки в горах)". Описуючи свою
поїздку І884 року на ліку вання в Щавницю, де тільки-но відкрився курорт,
письменник створив взірцевий жу рнатістський твір у жанрі подорожнього
нарису, наповнивши його барвистими описами. Українсько-польське
порубіжжя Карпат наштовхує його на співстаалення одного й другого
народів і роздуми про польську політику в регіоні. Дві ідеї є особливо
дорогі для автора.
Перша ідея, яку розвиває І. Нечуй, - безплідність полонізації та
латпнщення русішів на тлі зубожіння питомого польського населення
Карпат. "Польські панн краще зробили б, - писав І. Нечуй-Левицький.
якби завдали собі гуманне завдання обчистить оту грязь, навчити польських
карпатських хлопів ставши иечі. робить внводи-днмарі. держати в чистоті
384
Історія української журналістики XIX століття
хат будувать кращі хат пектн людський хліб, а не якісь глевкі коржі з
житнього та вівсяного борошна. Підняття народного добробутгя. народна
просвіта були б багато вищими завданнями дія польських панів, ніж
надаремна й непотрібна іграшка в полонізацію галицьких у країнців".
Друга важлива думка письменника - єдність культурного простору
України. В українському сеті ІІІляхтова в Карпатах автор оглядає церкву,
де олгареві старі люди налічують триста років. "На мене зараз повіяло
давньою давниною. - розповідає він про свої враження. Іконостас,
образи, живопис на стінах, штучна різьба на іконостасі були такі древні,
такі старі, які я ледве пригадав собі, як бачив такі самі в українських
стародавніх церквах, ще бувши малою дитиною, і котрих вже не можна
знайти на У країні і з свічкою серед дня. Мені здалося, що несподівано
вернулись мої давні дитячі літа, коли мене мати водила у нашу стеблівську
(в Канівіцині) стару церкву".
Спираючись на власні враження, пропонуючи читачам свої
документальні свідчення. І. Нечуй утверджував важливу народовську ідею
єдності у країнського народу, незважаючи на його величезну територіальну
розселеність і політичну розчленованість. .Якщо в карпатській і
наддніпрянській церкві стоїть однаковий іконостас, то це найкраще
свідчення етнічної єдності того люду, що ті церкви побуду вав.
Ці ідеї І. Нечуя-Левицького відповідали програмі віщання, на живих,
конкретних прикладах переконувати читача в необхідності відстоювати
свій український світ, будили в ньому гордість за його красу і велич,
народжували почуття соборності України.
У 1887 році газета вдалася до такого сміливого кроку, як публікація в
нереклаті у країнською мовою цілого роману М. Костомарова "Чернігівка"
(20. 06-4. 08). Твір вийшов у світ 1881 року в Росії і був невідомий
галицькому чіггачеві. Тимчасом він зображав на матеріалі історії XVII
століття перші сутички на суспільному й побутовому грунті українців і
росіян, породжені різними національними характерами цих народів.
У вересні 1882 року, піеля занепаду журналу "Світ", розпочалося
співробітництво з газетою "Діло" Івана Франка. Він прийшов до
редакційного активу на запрошення Івана Белея. з яким спільно здійснював
видання "Світу". Свої статті та оповідання І Франко друкував або
анонімно, або під своїм знаменнтом псевдонімом Мирон*** (А І***). 1
вересня 1882 року в газеті з'явилася його перша стаття "Галицька
індемнізація". присвячена проблемі відшкоду вання з державного бюджету
шляхті скасованих кріпосних повинностей. Стаття являла собою значну за
обсягом і глибиною дослідницьку працю І. Франка. Вона розтяглася на
чотири подачі (1-15. 09 1882).
Як письменник І. Франко опублікував тут три оповідання: "Цигани"
(18. 22. 11 1882). "Грицева шкільна наука" (19. 04 1883). "Пироги з
черницями" (6. 05 1884). Лише перше з них ще демонструє перебування
письменника в межах нату ратізму . Тут відображена до.ля циганської родини,
яка слухняно виконуючи наказ жанрарма. не може залишили тимчасового
Мнхаіі.іин І.Л.
притулку в горах і замерзла в печері. Натуралістична каргпна шипів,
нужденного побугу виклака-іа співчуття до безневинно загиблих. провина за
смеріь яких покладалася на представника влади. Разом s тим ш оголеною
тенденції ю не стояли виразні людські характери, які були позначені ескізно.
Зате друїе оповідання саме завдяки мистецтву характеротворення
увійшло до класики, передруковувалося в багатьох книжках І. Франка, ще в
1880-1890-х роках двічі перекладалося для російської преси. Образ малого
Гриця, духовний горизонт якого обмежений спілкування з іусячпм стадом,
симпатичної о у своїіі дитячій наївності, припав до душі читачам. 1 Іозбавлеие
чуйності її у ваш до окремої особистості шкільне навчання не здатне
розширити його обрії. Гриць вивчився в шкоді тільки фрази: А-ба-ба-га-ла-
ма-і а", яку в одну мить перейняв від нього і у сак у стаді, куди Гриця повернув
батько після невдалої спроби зробити з ньої о пана, вивчити на попа.
Трете оповідання являло собою колоритну сценку з єврейського побул у.
В її основі і еж відображення ділячої психіки. Малої о Лейбуню наполегливо
й старанно навчають, що з нього мас вирости зразковий Gecshetïsmann". І
коли батько запропонував йому гроші за смачні пироги з чорницями, він
відразу погодився їх узяти. Але пирогів усе ж хочеться, і Лейбуньо.
розплакавшись, пожалівся матері на батька, але та відповіла йому ляпасами:
коли продав, то не жалкуй! Теж своєрідна "1 рицева шкільна наука" по-
єврейськи. І [є оповідання теж мало успіх, перекладалося для польської преси.
Оповідання 1. Франка, друковані в "Ділі", засвідчиш його відхід від
натуралізму, рух у напрямкові пошуку відтворення в літературі виразних
людських характерів, яскравих ситуацій, у яких ці характери
самодостатньо розкриваються: засвідчили розу міння того, що не оголена
тенденція, а пластично зображені картини дійсності повинні складати зміст
художньої літератури.
Але найважливішу частину праці 1. Франко присвятив • Ділові" не як
письменник, а як журналіст. Ю. Г. Шаиовал цілком слушно вказав на
наявність у "дідовій" публіцистиці І. Франка двох циклів: економічного та
історико-філософської о
2 6
. З таким розподіло.м можна цілком погодитись,
хіба що уточнивши назву другого циклу. Той напрямок, що представлений
статтями цьог о гину. краще назват и історіософською публіцистикою.
Економічна публіцистика І. Франка присвячена аналізові бюджетної
політики Австрійської держави та бюджетної політики Галицького
урядування, розглядові найважливішого для українців аспекту
фінансування з державного бюджету освіти, а також тих господарських
аспектів, які визначали житі» у країнського селянства в Галичині.
Цю проблематику І. Франко відпрацьовує з сумлінністю журналіста
наполегливо й послідовно. Дві особливості відзначають економічну
публіцистику Каменяра: широке використання статистики і глибокий
історизм. Справу полеї шу вадо те. що статистична робота в Австро-
:
'' Шаиовал Ю. Г. "Діло" (1880 - 1939 рр.): Поступ української суспільної думки.
Львів. 1999. - С 24.
386
сторія української журналістики XIX століття
Угорщині тих часів була налагоджена виключно добре. Статті рясніють
цифровими викладками, г либоко аргументують Франкові висновки.
Наприклад, статтю "Галицька іидемнізація ' він почав розділом
"Скасування ианщинн". у якому розповів про поетапний рух дому Габсбургів
до ліквідації рабства, заміну кріпацтва на панщину і скасу вання цієї останньої
в процесі революції 1848 року. Він висвітлив опір папства, яке вважало себе
ушкодженим таким урядовим рішенням. Y розділі "Закони індемнізапії"
публіцист докладно розглянув цісарські патенти, які передбачали
відшкоду вання панству Гюі о збитків за ліквідацію панщини. Далі з цифрами і
руках І. Франко довів, що тягар індемніза ці иного борі у недас можливості
розвиватися Галичині. Тим більше, що платять його українські селяни на
користь польських панів. Містить йоі о ст аття і прагматичний висновок: пани
повинні відмовіггися від свого права на індемпізацію. подарувати борі
селянам. Це стане поштовхом для розвитку краю.
Y статтях "Сила податкова Галичини" (22-29.01 1883) і "Що коштуют ь
наші школи" (8-10. 02 1883). які складають дилогію, І. Франко навів усі
цифрові дані, що характеризують державний бюджет 1883 року, а потім
роз'яснив, які суми втрачаються на освіту. "З тої суми випадає на
Галичину 1 453 141 з. p.. або 11.4 %. цифра непропорціонально низька в
порівнянні до людності і обшироності нашого краю, котрий, як шісно.
т ворить четверту част ь держави" (8. 02 1883).
Відстоювання економічних інтересів Галичини, вимога виділяти для
краю належне фінансування головні ідеї І. Франка в цьому циклі його
публіцистики. З економічною публіцисткою тісно пов'язані й
історіософські ідеї і. Франка. У етапі "Наше теперішнє положения" (17-26.
02 1883) він розвинув думку, що український народ без набуття політичної
свідомості', без утворення політичної організації не зможе покористу ват ися
навіть мінімальними економічними здобутками: він буде платником
податків, з яких користуватимуться інші. "_Як довго ми не становимо
політичної сили. т. с. як довго у нас нема доброї, вишколеної організації
народної, так довго ми ео ipso слабі, так довго бу демо нічим, як тільки mis
era contribuens plebs. гак довго верховодячі партії будь вони собі поляки,
жили чи хто там бу де стоял и наверху бу ду ть за наші гроші купувати собі
уступства у центрального правительства і будуть т і very пегва. розуміється,
повертати нам же на шкоду" (17. 02 1883).
Головна ідея історіософської публіцистики І. Франка полаї ала в
доведенні неможливості відродження історичної Польщі. Блискучим
твором з цієї тематики г стаття "Наш погляд на польське питання" (№№ 36
39 1883). Y ній настільки віртуозно й переконливо доводилася авторська
ідея, що кінець сталті був сконфіскований польською цензурою: польська
адміністрація злякалася могутньої сліди публіцистичного слова
української о журналіста.
Поляки кілька століть витратити на те. щоб знищити, адаптувати в
себе український свіг. Вони побачити в цьому свою історичну місію і
фат ально помилилися. Насправді, розквіт польської держави відбу вся тоді.
Михай.іин І.Л.
коли вона затулила собою елов янскнй світ від німецької навали. V цьому й
полягаю історичне завдання поляків. Але під тиском німців і з остраху
перед їхньою потугою вони перейшли на католицтво, а придбання великих
територій на сході розпалило їхні апетити. Решту своєї сили вони
витратили на те. щоб ці території утримати в складі своєї держави, тим
самим позбавивши себе можливості дія саморзвитку. З цієї історичної
аргументації витікав сучасний політичний висновок: Толошення ідеї
історичяної Польщі в наших часах, а особливо на непольськпх землях, є
ділом політично безрозумним, з етнографічних взглядів безпідставним, ба
навіть для самої польської народності дуже шкідливим, отже ж. і
непатріотичним" (1883. № 36. Тут і далі підкреслено автором, і. М)
Аналізуючи ідеологію пар тії змартвнхветанців у статті "Воскресеніє чи
погребеніє?" (9-21. 02 1884). і. Франко довів безплідність і марність їх
намагань. Відродженнню підлягає етнографічна Польща: реставрація
історичної Польщі під гаслом "осі тог/а <іо тог/а" акція приречена на
поразку. У статті "Глухі вісті" (1. 01 1883) публіцист писав: полякам треба
зрозумівти. що "Польща єсть польський люд. і що де того люду нема, там
і Польщі нема, а де її нема, там її ніякії заходи воскресити не зможуть".
Кожний народ, що виборює собі свободу, будить до себе симпатію,
твердив І. Франко. Так було завжди і скрізь. Але ми будемо ворогами
усяких прагнень піднесення одного народу одночасно з ионевеленням
другого. "А реставрація Польщі. провадив далі публіцист, так як її
понимають наші поляки-шовіністи. опирається іменно на такім
поневоленні других племен: малоруського, білоруського і литовського. З
тої причини ми ссьмо і мусимо бути її ворогами, під загрозою зради головної
нашій власній народності '.
Допомоги в піднесенні українського народу, за думкою І. Франка, він
не діждеться ні від державної влади, ні від адміністрації краю: він мусить
зайнатися цим сам. Але народ мусить бути керований своїю інтелігенцією.
Вона є стрижень, довкола якого групуються маси. А організацією
інтелігенції має зайнятися партія, яка б стояла на загальнонародній
платформі. Такий практичний шлях накреслював І. Франко для
відрождення українського народу.
Співпробітннцтво І. Франка з газетою "Діло" припинилося в січні 1885
року. У газеті "К.иг]ег І.иоизкі" 15 січня він опублікував статтю "Галицьке
українофільство (Відповідь на "У ваги русина")", що була реплікою
публіциста в задавненій полеміці. Ще в листопаді 1884 року (8. 9. 18. 19. 41.
23. 26) у цій же газеті анонімно була опу блікована велика слагія Михайла
ГІаалика "Москвофільство і українофільство між українським народом в
Галичині і на Буковині". Знадобилося трохи більше місяця, щоб народовці
відгукнулися в "Кур'єрі львовському" на анонімну статтю "Увагами
Ру сина" (9. 10. 01 1885). На цю статтю і відповідав 1. Франко.
Поета зачіпній особисті звинувачення в "Увагах Русина", а також заки
ди на алрееу численних представників свого покоління. Автор "Уваї назвав
його "раднкалістом і раціоналістом найчистішої води", наїадує І. Франко.
388
Історія української журналістики XIX століття
. V іе якії» зміст них слів? Радикалізм "це спосіб мислення, який прямує до суті
кожної справи, до природних наслідків кожної думки". А раціоналізм "це
прагнення, щоб нашими думками і діями керував розум". То чи ж ганебно
бути радикалістом і раціоналістом? запитував здивовано І. Франко.
ІІа гомісі ь Русин вимагав "щоб усі теорії "купки червоних радикалів і ра
ціоналістів" були виключені з національної праці, і радів, що "правлячі сфери
з самої о початку відібрали купці радикалів охоту прапагувати свої марення".
Окрім того, що в цьому вислові схвалювався процес над І. Франком і М.
Павликом 1877-1878 років, він зачіпав й багатьох інших діячів. І. Франко
твердив, що "саме я й купка червоних радикалів" спільно з покійним В.
Барвінським у 1879 і 1880 роках працювала над виданням "Правди", а пізніше
"Діла": до неї належить 1. Белей нинішній редактор цієї газети.
інша річ. писав далі І. Франко, що ці радикалісти. незважаючи на
свій "холодний радикалізм і якнайдалі просунутий раціоналізм", більше
люблячи свій народ і справу його розвитку, ніж будь яких осіб, не бачать в
п. Барвінському якогось пророка чи месію (...)". Джерело галицького
українофільства Шевченко, "якого старші галицькі українофіли
вшановували як святого і як національного пророка". Це з його творчістю
в Галичину прийшло українофільство у своєму найнижчому варіанті
хлопоманства. Але Русин не знає цього і твердить, що примари
радикалізму й раціоналізму в Галичину заніс М. Драгоманов під час свого
перебування у Львові.
Зовсім ні. відповідає І. Франко. По-перше, якщо й заніс, то зі сторінок ор-
1 ану народовців "Правди 1873-1874 років, де друкував свої програмові праці.
1 Іо-друге. "що то за звір та драгоманівська пропаганда? запитивав І. Фран
ко і відповідав: І 1е ні більше ні менше як пропаганда саме ідеї національної
окремішнослі України і необхідності, щоб українська інтелігенція служила
у країнському народові саме своєю інтелігентністю, тобто своїм розумом,
наукою". До цього І. Франко додав дотепне зау важення, що Русин "сам може
хизуватись хібащо тим. що у своєму житті не прочитав стільки, скільки
написав Драгоманов, а не продумав і сотої того частини".
С'талтя І. Франка справила враження внбухлої бомби. У ній багато що
було неприйнятне для позиції народовців: і поборення авторитету В.
Барвінського. і піднесення М. Драгоманова. і оголошення того, що
народовці самі спричинилися до поширення ідей М. Драгоманова в
Галичині, і оголошення, що саме "купка червоних радикалів і раціоналістів"
іараз віщає "Діло", бо до неї належить І. Белей. Переляк і обурення
народовців було таким, що вони усунпли І. Франка від співробітництва в
"Ділі". "Зорі" і заборонили йому навіть заходиш до львівської "Просвіти".
Проти І. <1>ранка розпочалася ціла кампанія в народовських колах, що
закінчилася витісненням ного на деякий час з української журналістики.
Ображений І. Франко пішов "у найми до сусідів". Він знайшов притулок і
іаробіток у польському часописі "Киуег Lwowski". співробітництво з яким
розпочав 1885 року, а потім пропрацював у ньому кореспондентом десять
Довгих років (1887-1897).