Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайлин 1.Л.

Наприкінці 1886 року І. Франко замислив видання свого журналу "Пос

. гуп", виготовив і розклав потенційним співробітникам ного проспект. Але

під кінець року з'ясувалося, що здійснення тану неможливе, поліція конфіс

кувала навіть проспект, до віщання самого часопису навіть справа не дійшла.

Інтенсивне співробітництво І. Франка із "Зорею" в 1886 році, на жать,

не мало продовження. З одного боку, одру жившись у 1886 році з Ольгою

Хоружинською. що походила з с. Нірки з-під Харкова, він постав перед

проблемою забезпечення родини п сталих заробітків, чого не могла дати

робота в ще слабкій українській пресі. З другого боку, керівництво

Товариства імені Шевченка виявляло невдоволення співробітництвом

радикала І. Франка в його органі. Свою віщання І Франкові створити не

вдаюся. Через ці обставини І. Франко в 1887 році пішов "у найми до

су сідів", розпочав десятилітню роботу в польській газеті "Кигіег Lwowski".

.Я вступив до редакції "Кигіега Lwowskiego". повідомляв він у листі

до М. Драгоманова близько 20 серпня 1887 року. газетна чесного

напряму, противна шляхетчині і попівщині. робота не втомлююча і плата,

як на мої обставини, добра, так що. дру куючи, крім щоденної роботи час

від часу фейлетони (за котрі платять осібно) і кореспонденцію за границею,

я буду мати змогу хоч за рік отрястись з довіів (...)"

:я

Трохи зі о ом, восени. Н. Кобрннська розпочала роботу по замиренню

І. Франка з народовськими лідерами, що дало б йому можливість

працювати в їхній журналістиці. Але 10 жовтня 1887 року в листі до

письменниці І. Франко попросив її припинити всяку роботу в цьому

напрямі. "З людьми, заправляючими "Зорею" і "Ділом", хоч деяких з них

особисто поважаю, не хочу мати ніякого публічного діла. Волю слу жити за

хліб у поляків і робити на руській ниві своє хоч невеличке діло самостійно.

ніж іти в каторгу до народовців, котрі обходяться з чоловіком як та собака

з хлібом: заким з'їдять, то ще попереду поваляють" (Підкреслення І.

Франка І. М.)

:86

Від 1887 року І. Франко не співробітничав із "Зорею" як редактор. Але

й у цей час тут друкувалися у країнські варіанти його творів, що з'яатялнея

вперше польською мовою, як-от: оповідання "Яць Зелену та" (1887. №№ 18

24). що було перекладене з польського першоджерела для "Зорі" самим

автором. "Чума" (1889. №№ 13-14-17). що після першодруку в польській

пресі з'явилося спочатку в анонімному російському перекладі в жу рналі

"Киевская старина" (1889. № 5-6) і вже з нього було перекладене

українською мовою II. С'кобетьським для "Зорі".

Проте поштовх, завданий І. Франком журналові, не пропав марно.

Розвиток журналу продовжувався і в наступні роки за редагування його у

1887 році Григорієм Цеглинським (1855-1912). у 1888 році спільного

< Франко і. Я. До м. п. Драгоманова. Близько 20 серпня 1887 р. // Франко 1.

Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1986 Т. 49. - С. 121.

** Франко І. Я. До Н. І. Кобрннської. близько 10 жовіня 1887 р. // Там само, -

С. 123.

410

Історія української журналістики XIX століття

редагування Григорієм Цеглинськнм і Олександром Ьорковськнм (1841

1921). у 1889 році - Олександром Ьорковськнм і Петром (.'ковельським

(1849-1912). у 1890 році Петром (ковельським і Василем Тисовськпм

(1851-1919). Складається враження, що провід НТШ всгановив колективну

відповідальність за ведення часопису і відсутність надійного головного

редактора намагався замінити встановленням інституту спадковості: один

редактор вчигь наступника, а той так само готус зміну собі. Так триваю

кілька років, що призвело до коливання професійного рівня журналу.

Рівень художньої літератури, представленої в "Зорі"', тимчасово

знизився. У поезії 1887 року знову найширше був иредстаатений В. Масляк.

поруч з ним панівне місце посідали поети слабкого обдарування: ('.

Воробкевич (Дан. Мтака). Олександр Бобикевнч. С. ІІаатенко. та ін. Хоча

поруч з ними друкуватися й таїановнті поети: П. Куліш. Ю. Федьковнч. Я

ІЦоголів. Леся Українка. В. Чайченко (Б. Грінченко). Причому в наступні

роки частка татановіптіх авторів зросла. До вже представлених імен додатися

В. Сивенький (В Саміііленко). В. Лпманськнй (В. Мова). Олена Гічілка і М

Старнцький. У № 21 1888 року був надрукований вірш "Пролог, написаний

Ів. Франком, а виголошений С.Яновичем на ювілейнім представленню руско-

народною театру в пам'ять 50-тпх роковіш смерті Івана Котляревського".

Цей твір був наснажений такими гарячими національними почу ттями,

що упорядники зібрання творів І. Франка у 50 томах, не наважитися

вмістити його в цьому радянському віщанні. Поет використав твори І.

Котляревського дтя викладу новітньої історії У країни. Самого зачинателя

нової у країнської літератури він порівняв з Енеєм: "І як Еней із пожарища

Трої Зібрав посіідні святощі народні І рушив в світ шу кать земті нової.

Пової вітчіши. отак і він 3 великого пожару У країни Найбільшу спас

народну святість слово" (№ 21. с. 359). Але надії його на родинне щастя

України з письменним старшим братом не справдитися. Той прийшов як

"чарівник-москаїь" неначе гостем у хату вдови України, ате "швидко став

у ній рядить по-свому": "Малчать. стара!" - отеє его всі чари По-звірськи

прості і як звір могучі!" (с. 360). Наше слово топчеться в грязь,

переслідується, мов дикий звір у лісі. Там. де дзвеніти пісні Бояна. етова

Хмельницького, звідкіть освіта і наука йшли на північ, "там нині тихо,

темно і похило. Там навіть пам'яті Твоєї, батьку . Не вільно в твоїй мові

вшану вати. "Молчать!" - отеє й увесь резон могу чих". Ате це ще не остання

строфа пісні, не впаїа ще завіса наприкінці дії: гніт і самодурство

неспроможні доростн до неба й затулити сонце від усього у країнського

народу. "А поки що ми тут в однім куточку Великої Вкраїни, де не сягне

Мертва рука грізної самоволі. Де вільно на.м собов самими бути. Чу жому

вчитись, своє шанувати Ми згаду єм тебе, старий наш батьку " (с. 360).

"1 Іролог " І. <3»ранка бу в величним твором української полілічної лірики.

Він був наснажений антігімперським зхіістом. спрямованим пролі утисків

у країнського слова в Росії, зображав Галичину як частину Великої У країни, де

вільно розвивається українське слово і де шанують і живуть традиції І.

Котляревського. Публікація "Прологу" була великим здобутком журналу.

411

Михайли І.Л.

Помітно еволюціонував і відділ прози і драматургії. Річник 1887 був

зайнятий друкуванням величезного роману сьогодні нікому не відомого

Шміта-Вайсенфельса " Sa рідну землю!" у перекладі Г'. Цеглинського. а

найпомітнішим оригінальним твором була ного ж комедія "Шляхта

ходачкова" (№№ 15-20. 23-24). подана в журналі під псевдонімом Григорій

Григорович. Написана не без дотепності вона хіала за предмет висміювання

безпідставну пиху й гонористість маломаєтної шляхти, яка протиставлялася

морально здоровому, працьовитому українському селянству. Проте ця

проблематика розв'язу валася на рівні легковажної побутової історії виборів

префекта ^іс!) у селі Ходачкн й одру ження його доньки з сином захюжного

українського господаря. Шляхта ображена в своїх почуттях вищості,

прагнула скинути з посади префекта Антона Розумовського. аде пе їй не

вдалося, бо за нього проголосували селянські депутати, тоді й шляхті

довелося переглянути свої позиції. Мертва сьогодні ддя театрального

реперту ару свою часу ця п'єса жила активних! театральним життям. Так

бу ває з творами публіцистично гострими, які тратять свою актуальність з

відсуванням на периферію су спільного житгя відображених у них явищ.

Річник 1888 року захопив оригінальний роман І. Нечуя-Левнцького

"Старосвітські батюшки і матушки" (№№ 1-24). Цей твір уже був

надрукований у журналі "Киевская старіша" (1884-1885). але в перекладі

російською хіовою. Таким чинохі. "Зоря " вперше познайомила читача з

авторських! українським текстом. Широка панорама добре знаного з досвіду

батькової родини жпггя українського попівства розгорнута прозаїкохі у

аластнвому для нього дусі иобуто- і звичаєписання. Він не заглиблювався в

психологічні глибини героїв, не звертався до складних форхі

характеротворення. але перемагав увагою до точного опису деталей,

зовнішніх жестів, мистецьким нюансуванням мовних партій. Для "Зорі"

публікація такого полотна з українського життя була безперечним здобутком.

Перекладний відділ збагатився трагедією Фрідріха Шіллера

"Орлеанська діва", виконаним Євгенієм Горницьким (1888. №№ 6-8. 10-17.

19-24). Цей твір належить до корпусу провідних класичних здобутків

ніхіецького поета доби просвітительського реалізму . Його переклад

збагачував українську ку льтуру, розширював можливості української хіовп

і так само бу в корисним для жу рналу.

У 1889 році "Зоря" знову опустила планку художньої літератури, у ній

не з'явилися великі визначні твори, наділені епохальним значеннях!, але

1890 року в "Зорі" (№№ 5-21) був опублікований великий роман І. Нечуя-

Левицького "Над Чорним морем", у якому він продовжив дослідження

життя української інтелігенції. В основу твору лягли враження

письменника, здобуті ним під час роботи вчитсте.м гімназії в Кишеневі. Ту т.

а ще в Одесі розгортається дія роману . А втім, "над Чорні і vi морем"

розхііщена в автора вся Україна, інтереси якої представляв молодий

вчитель гімназії Віктор Ко.машко. На жаль, у нашому літерату рознавстві,

здається, не піднімалося питання про автобіографічність цього образу,

тому висловимо про це лише несміливий здогад.

ЛІ 9

Історія української журналістики XIX століття

Комашко ідейніш спадкоємець Радюка. але не йот бліде

наслідування. Це цілком нове явище, що фіксує українство на новому щаблі

розвитку, колн воно перейшло від інтуїтивного українофільства до

усвідомленого служіння своєму народові Він сміливо говорить: я за

націоналізм: наш націоналізм то свобода, прогрес, гуманність: це

націоналізм новий, а не націоналізм давнього старогтя: він виступає з

великою толерантністю до інших народів та до усякої віри, стає за маси, за

народ. А щоб служити чимсь народові, греба доконечне промовляти до

його його ж мовою, бо як же він нас зрозу міє?"

Комашко вічно полемізу є з С'елабросом. Фесенком. і перемагає їх не

тільки сплою аргументації, але й власною моральною позицією: ті

виявляються пристосуванцями, він завойову є серце красу ні Сані Навроцької.

за кохання якої зхіагається пів- ншенева. За доносохі Фесенка його звільняють

з посади в гімназії через українські симпатії й висилають на заслання в

Архангельську губернію, але навіть це не зашкодило молодій родині бу пі

щасливою й служити своєхіу народові. У дру жині Кохіашко знайшов палку

прихильницю своїх-ідей: вона скінчила вищі педагогічні курси і теж сгала

вчителькою. Кохіашко пере.магав "чорні хмари": це був симпатичний образ

нової України, яка сміливо й енергійно боролася за самоствердження.

І. Нечуй-Левіщький на сторінках "Зорі" утверджував в українській

літерату рі новий д ія неї жанровий різновид ідеологічний рохіан. у якохіу

не події, а диску сії складали головний зміст і обумоалювали рух сюжету.

Збагатилася проза "Зорі" 1890 року і п'ятьма оповіданнями І. Франка:

"На лоні природи" (№ 1). "До світла!" (№ 2-3). "Ґава і Вовкун" (№ 4).

"Борис Граб" (№ 9). "Геній" (12). Найбільш значущим у творчій спадщині

І. Франка є твір "До світла! (оповідання арештанта)", побудоване в дусі

кращих наративнпх традицій української літератури. У його поетиці були

поєднані дві наратнвні хвилі: автора-оповіїач і його героя єврейського

хлопця Гіоська Штерна, який розповідав сам про свою долю. Завдяки такій

побудові твору досягався ефект особливої достовірності зображення.

Посько, далекий родич корчмаря Мошка, нещадно визискується ним.

господар не вчпв його ні рехіесла. ні грамотії. Нарешті, хлопець вирішив

вирватися на волю, викравши в Мошка свої папери. Але Мошко заявив про

те. що ІІосько його пограбував. Хлопця заарештували й кину ли до тюрми.

Тут і зустрівся з ним автор. Пан Журовський. що співчутливо поставився

до страждань знедоленого й приниженого хлопця, навчив його читати,

пообіцяв віддати Йоська до ремісничої школи. Хлопець так захопився

наукою, що ловив кожну хвильку світлового дня. аби не розлучатися з

книгою. Одного разу жовнір, що охороняв тюрму іззовні, помітив його й

наказав забратися від вікна, а колн той не виконав наказу , вистрілив по

ньому. Йосько похіер у ту мить, коли прийшла звістка про його звіїьнення.

Він був убитий тільки тохіу. що тяг ну вся до світла.

Включене до збірки прози І. Франка "В поті чола" (Львів. 1890).

оповідання набуло величезної популярності особливо в Росії, де

друкувалося понад десять разів лише в періодичних віщаннях (в журналах

Дія

"Мир Божий". 1895. № 2: "Вестник Европы . 1897. т. 5. кн. 9: "Журнал для

всех". 1898. № 11. 12). а також виходило окремими виданнями. Для

видавництва "Донская Речь" ного переклала Леся Українка.

В основі популярності оповідання лежала його ідея співчуття особі

пригнобленій, принижуваній.' але у якій жевріг й розгорається почуття

людської гідності, яка прагне світла й тягнеться до нього. ІІротистаатення

держави, з її поліцейською системою придушення, і людини, що прагне

відстояти свою свободу, було втілено тут у високохудожніх образах і

описано в прозорих, зрозумілих подіях. Тохіу цей твір і увійшов до числа

класичних у доробку І. Франка й усій у країнській прозі.

Решта оповідань становила уривки з недокінченої повісті "Не

спитавши броду", яку мріяв написати І. Франко, але потреба заробітку

штовхала його на журналістську поденщину. Кожне з оповідань було по-

своєму симпатичним. Твори "Борис Граб" і "Геній" спрпйхгалися як

експозиційні, містили статичний опис ситуацій, не доводячи їх до

конфліктів. Твори "На лоні природи" і "Ґава і Вовкун" сприймалися як

зав'язкові: у них намічалися зав'язки майбутніх конфліктів, З цих оповідних

конструкцій можна було зробиш висновок про задум великого епічного

твору: він мав нахил енциклопедично охопити галицьке життя, висвітлити

конфлікт між селохі і панськім двором, єврейським. ПОЛЬСЬКИХ! і

українським населенням, панством старої феодальної й молодої

капіталістичної генерації. .Але І. Франкові так і не судилося викінчити цей

твір. Публіку ючи ці оповідання в майбутніх прозових книжках, письменник

завжди вказу вав на те. що вони є уламками з більшого художнього цілого.

Ці пояснення здавалися йому істотними для розуміння творів читачами.

Наприкінці 1880-х років жу рнал у же перетворився на всеу країнську три

буну. здатну прислужитися для обговорення всеу країнських проблем. У часо

писі співробітничав великий загін шісьхієншіків з підросійської України: Ми

хайло Старицькнй, Борис Грінченко. Олена Пчілка. Леся Українка. Михайло

Обачний. В. Саміпленко, О. Коннський. Володимир Александров. Михайло

Комаров. Дру ку валися українські письменники Галичини: І. Франко. Данило

Млака. Григорій Цеглинський. Омелян Огоновський. Юрій Федькович. Кли

мента Попович. Михайло Бачішськіш. Корнило Устиянович. Перетворення

"Зорі" на всеукраїнський орган стало доконаним фактом. А відтак, у цьому

часописі розгорнулася велика дискусія про шляхи розвитку української літера

тури й культу ри, яка мала далекойдучі наслідки і в кінцевому раху нку привела

до вироблення ідеї національного самостійннтпва. української державності.

Розпочав дискусію Б. Грінченко (1863-1910). На тон час йому було 25

років, він жив на протилежному від Львова кінці України, у селі Олексіївні

Слов'яно-Сербського повіту Катеринославської губернії, де вчителював у

школі X. Д. Алчевської. Він належав до нового покоління української

інтелігенції, більш радикально й рішуче налаштованої на виборювання

своєї' національної ідентичності.

У № 10 журцату "Зоря " (1888) Б. Грінченко під псевдонімом Б.

Вільхівськии надрукував невелику статтю "Хто ж винен?", яка поклала

А%А

Михайин .Л.

Історія української журналістики XIX століття

Початок дискусії. Стаття була виключно спонукальною і звернена не до

галичан, а до підросійських українців. Щоб його краще зрозуміли, почав

він з прикладів. Вийшов "Опыт южно-русского словаря" К. В.

Шейковського. том на 40 др. арк.. що містить 20 тис. слів на літери Т. У. Ф.

X. Цю безцінну працю передплатили 20 чоловік, з них 4 українці.

С в нас й інші скарби: твори Гребінки. Гулака-Артемовського. Марка

Вовчка. Метлинського. Стороженка. Руданського. ".Ллє ми не маємо досі.

нарікав Б. Грінченко. жодного хоч можливого повного віщання їх

творів. Деяких з них не можна не тільки купити, але навіть роздобути для

читання. Виростають покоління українців, не бачучи української книжки"

(№ 10. с. 178).

Хто ж винен у цьому? - запиту вав Б. Грінченко. У відповіді й ховалася

головна ідея його статті. "Ся причина наша недбалість, вказу вав він.

наша неприхильність, наша нелюбов, наша лінь. лінь, лінь до грохіадського

діла, до рідної літератури, до діла просвіти і відродження рідного краю" (с.

178). Ми плачехю над долею нашої літерату ри й просвіти. - зазначав автор.

і забуваємо заповідь: "Толцитє і отверзеться вам". Пригноблююча сила

ніколи добровільно не поступиться своєю аладою. С історичний закон,

згідно з яким кожний народ здобуває собі стільки прав, скільки він хіає сили.

Тут Б. Грінченко знову повертався до прикладу. У третьому числі жур

налу "Ру сская хгьісіь" рецензовано перший том "Історії літератури руської"

проф. Охі. Огоновського. Журнал цей цілкохі чесний у слов'янській справі,

прихильний до самостійного розвитку кожного народу, особливо по.ляків. "А

ото. рецензу ючи ту ю книгу О. Огоновського. - не прихову вав подиву Б. Грін

ченко. журнал, тюкаючи на автора за його історичні погляди, так таки й зве

його "агентом польсько-ніхіецької партії" (с, 179). Чому ж полякам можна

лишатися собою, а нахі ні? Тохіу що, - відповідав на своє запитання сам автор,

в поляків росіяни бачать силу, а в нас не бачать. А де ж в по.ляків сила? Ніде,

як у літерату рі й просвіті, "в тому народному словесному й духовному добрі,

котре має польський народ" (с. 179). Отже, і нам треба створювати ту силу,

побільшувати її. треба працювати, працювати, працювати!

.Як же працює українство в Росії? На це питання Б. Грінченко відповів

у наступній статті, що так і називалася "Де ж наша робота?" (1888, № 13

14) Вона розкривала думки попереднього виступу і продовжу вала їх. Б.

Гри енко констату вав повніш занепад української роботи в Росії. П'ять

чисел "Киевской старины", подаючи список книжок з української історії

російською, польською і навіть німецькою мовами, не фіксують жодної

українською. С лише одна "З згадок про дігтячі літа" Василя Чайченка.

Одна книжка на п'ять місяців - небагато: тим паче, що Васіаь Чайченко- то

ще один псевдонім Б. Грінченка.

Мотивуючії бездіяльність, автори посилаються на цензуру. Але вона

завжди була суворою. Попри це в 1884 році вийшов другий тохг "Ради",

перший випуск словозбору Шейковського. нове віщання "Кобзаря". Далі

авгор за роками перелічив, що виходило до цього часу в Росії. Тож не

тільки цензу ра винна, але й ми самі. - резюму вав автор.

415

Mиxайли І.Л.

Він знову іюклнкувався на історичний закон сили. Наша сила в

просвіті, в культурі. Для того, щоб здобути освіту, культуру, нам

зоставлено один спосіб літературу. Та й цей спосіб стиснено до краю. .Vie

він зостався, це і є тон рятівний мотузок, "котрий нам. потопаючим у

жерущому багновпську. кидає історічна наша доля" (е. 239). Це той терен,

на якому слід працювати усім свідомим українцям. Це той клаптик, на

якому ми можемо зростити нашу силу. Отут з'являються малодухн. що

починають нарікати на лиху долю, ворогів, цензу ру , яка пропускає одну з

трьох українських книжок, і мотивують свою пасивність гаслом: "Не

можна робити".

Ні. виповідав Б. Грінченко. - робити можна, не можна буде робити

годі, коли жодна наша книжка не проходитиме, а поки проходить одна з

трьох, одна з десят и, з двадцяти. - працювати можна й потрібно. Хочете

віщати сто книжок на рік. посилайте до цензури триста. І хш

наближатимемось до того часу, "коли наша сила буде настільки дужа, що

хш зможемо сказати: верніть нам наше право по-своєму думати, балакати,

писати, розвиватися" (с. 239).

Два публіцистичні виступи Б. Грінченка виявилися глибоко

актуальними і своєчасними. Вони були спрямовані проти тих потенційних

українських авторів і видавців, що опустили руки й. посилаючись на

цензу рні люту вання, не хотіли братися до праці на українському терені. Б.

Грінченко переконливо довів, що українці можуть змінити свою історичну

долю лише завдяки посиленій і наполегливій праці на літературному полі,

яке лишилося єдиним для формування національної свідомості і

можливості на її грунті вису вати вимоги української автономії, а згодохі і

державності. Б. Грінченко був першим, хто апелював до внулрішньої

слабкості та інертності українців, а не до зовнішніх обставин як умов, що

перешкоджають побільшувати їм свою національну силу.

Історик Валентин Мороз у праці "Україна в Хх столітті", оглядаючи

його переддень, століття XIX. вілвів Б. Грінченкові вщатну роль. На зміну

інстннктовому "шароварнохіу українофільству" прийшло "свідоме

українство". "Його головний репрезентант - Борис Грінченко - вже

усвідомлює Україну як окрему, першорядну сутність у вартісній системі""

* .

Ці його думки й були вперше заявлені в двох розглянутих статтях.

Вони сколихнули Україну . До "Зорі" стали надходити відгу ки на них.

Уже в N° 3 "Зорі" 1889 року у рубриці "Замітки критичні" була надру кована

стаття "Хто ж винен і де ж наша робота?", яка й розпочала дискусію.

Стагггя розтяглася на два номери і була закінчена в насту пному чегвертому

числі. Піл нею стояв підпис "М. К."; це був криптонім Михайла Комарова

(І844-І9І3) видатного українського бібліографа й літературного критика,

що закінчивши 1867 року юридичний факультет Харківського

університету, змінивши кілька хііст проживання з 1887 року осів в Одесі,

відкривши власну нотаріальну контору.

Мороз Валентин. Україна в XX столітті // Україна. - І99І. - M 23. - С. 21.

ДІЙ

Історія української журналістики століття

М. Комарова обурила позиція Б. Грінченка. зокрема звинувачення

самих українців у лінивстві й докори, кинуті видатним українським

науковцям, що вони не пишуть українською мовою. Так. погоджувався він

з Б. Грінченком. нашої праці повинно бути більше. Але історичні факти

свідчать, що не лише вну трішня інертність, але н жахливий зовнішній опір

спричинився до занепаду у країнської справи в Росії. Першою науковою

працею, написаною українською хювою. була історія України від

найдавніших часів" ( Основа". І86І. № 9) П. Куліша. Але. довівши

можливості української мови для нау кового вжитку . П. Куліш залишив

працю незавершеною: очевидно, не так просто було орати цілину. У' нього

нібито й з'явилися послідовники, але "ся праця після перших заходів, після

випуску аритмешки і священної історії в І863 році була зупинена звісним

насильством російського уряду. Хто ж тут винен? запитував М. Комаров.

Невже лінь, недбальство і неприхильність тих людей, що. як відомо, з

такою щирістю бралися до діла'.'" (№ 3. с. 51).

У' Галичині відразу стали писати наукові праці "нібито народною

хювою". але це було хюсквофільське язнчіе. а не українська мова. "Нау кові

праці на нашій мові стали можливі тільки в недавню годину, коли в

Галичині з чималою таки запомогою наших же Українців заходилися над

популярним науковим видавництвом і коли там з'явилася народна україно-

руська преса" (с. 51). Відтак, першою причиною недостатності української

нау кової книги є відсутність наукового стилю в у країнській .мові.

Друга причина, що підриває у країнську мову в науці полягає в тому ,

що "публіка українська не мала й досі не хіає доволі підготовки до наукових

викладів на рідній хюві. котрої не чула ні в церкві, ні на суді, ні в школі і

знає через десяте-п'яте тільки з уст народу та з творів українських

белетристів" (с. 51).

Третя причина - "се той дикий режим, який безхшлосердно люту вав

над нашою лихою долею" (с. 51). Уся друга частина статті, подана в другій

подачі (№ 4). присвячена описові цього "дикого режиму". Він не тільки

заборонив до пу блічного вживання у країнське слово, але вже пересліду є й

російські праці, де йдеться про У країну, пропускає до друку ие третю

українську книжку, а затедве що десяту, таку, що здається йому цілком

нікчемною: посилення нашої роботи призводить до посилення цензу рних

заборон, а не до зростання нашої потуги. Отже, на питання "Де ж наша

робота?" відповідь така: ховається віт свігу Божого в цензу рних закапелках

і час від часу передається н;. автодафе. Порівняння України з Польщею

некоректне: поляки .мають сильне письменство, школи, журналістику:

українці в Росії не мають нічого. іа ге це є в Галичині, але наше письменство

і справа наша й ту т такі молоді, що чекати від них зрілості поки що просто

неможливо, це не на часі.

М. Комаров пропонував прагматичні висновки. Перший: необхідно

кожному українському письменникові скаржитися на цензурну заборону до

міністра, в сенат, а то и самому цареві. Другий: необхідно кожному нашому

діячеві якомога частіше й голосніше "будити наше національне питання"

417

Михайлин .Л.

(№ 4. с. 65) по часописах російських, галицьких, польських і т. д..

показувати світові ту кривду, що вчиняє нам темне бузувірство.

Стаття М. Комарова була взірцевою з погляду завдань полеміки: у ній

саме обговорювалася проблехіа без істеричних вигуків і таврувань. Критик

поділяв стурбованість Б. Грінченка станом української справи, але.

спираючись на свій досвід боротьби з російським урядом, пропонував свої

варіанти шляхів боротьби.

Не залишився байдужим до позиції Б. Грінченка й М. Драгоманов, що

саме на запрошення болгарського уряду переїздив до Софії, аби зайняти

кафедру загальної історії в Болгарському університеті. Всупереч своїм

настановам: не дру куватися в народовській пресі, він надіслав до редакції

статтю з своїм баченням проблеми розвитку української справи. М.

Драгоманов відчу в несподівану підтрнхіку збоку молодої сили. Адже це він

все життя боровся проти пасивності, інертності, провінційності у країнства,

прагнув вивести його на шлях світової поступу . Так з'явилася його стаття

"Ще на тему: "Хто винен?" Лист у редакцію "Зорі", що була опублікована

в № 4 (1889) відразу після статті М. Комарова. Текст він підписав новим

псевдонімом: Чудак. - а кому вгодно, то «...

Почав він з вмотивування псевдоніма. Б. Вільхівськпй висловив

чудацькі думки, які перед ним ніхто не висловлював. їх дві: перша та. що в

бідності нашого письменства винні .ми самі, а не вороги: а друга та. що він

нагадав нам історичний закон сили. М. Драгоманов розвинув ці думки,

тому й підписався - Чудак.

Історичний закон сили існує і активно діє щодо української літерату ри,

погодився з Б. Грінченком М. Драгохіанов. Чому в нас все заборонили, а

белетристику залишили? - запиту вав він. Тому, що вона в нас вже була, її

добре знали в Росії й поза нею. як-от: Т. Шевченка. Г. Квітку . Марка

Вовчка. Не можна заборонити те. що є. Заборонили те. чого не було.

Слід сказати, що М Драгоманов правий лише почасти. Він правий,

коли твердив, що заборонити наявні явища вже існуючої української

духовної культури було неможливо. Але він криводушив. коли говорив, що

заборонили те. чого й так не було. Валуєвський циркуляр 1863 року

заборонив три групи творів: 1) духовного змісту. 2) навчальні книжки. 3)

книжки, призначені для початкового читання народу. Усі ці три групи

книжок існували, навіть інтенсивно створювалися на початку 1860-х років

у значній мірі завдяки енергійній діяльності М. Костомарова й П. Куліша.

Можливо М. Драгоманов приховав істину з тактичних хііркувань: йому

шилося про заохочення українських авторів до праці. У цьохіу ж напрямку

розвивав він і даті свої думки. Коли вже маєте триста у країнських книжок. -

підхоплює він приклад Б. Грінченка. то не слід їх нести в Росії до цензури.

Надруку йте сто без цензури хоч би й у Галичині, покажіть світові свою духов

ну велнч. зміцність свій авторіггет. а тоді вже несіть решту двісті до цензу ри: і

вона не посміє вам їх заборонити: вона або всі або майже всі пропустить.

Подавати твори в російську цензу ру - це все одно, що робити донос на

самого себе, бо в Росії існує постанова ще з часів Миколи І. згідно з якою

418

Історія української журналістики XIX століття

цензори мусять сповіщати жандармерію про появу друком, хоч би й за

кордоном, заборонених ними творів. Отож не запобігання ласки в

російської цензури, а боротьба за міжнародний авторитет української

літератури у вільних країнах Європи мусить стати першочерговим

завданням наших свідомих громадян.

От на цьому шляху існує багато перешкод внутрішьноукраїнського

характеру. Ґх набір неодноразово аналізувався М. Драгомановим:

провінційна вузькість погляду на літературу й життя, незнання провідних

європейських мистецьких течій, погане володіння іноземними мовахш.

слабка орієнтація в галузі суспільних та філософських сучасних ідей.

"Здоровий внхід з цього стану хюже бути одгш. - резюмує М. Драгоманов.

- перевчитись або довчитись, догнати європейську думку, наукову й

поетичну. та з нею й приступити до праці над українським матеріалом та,

опрацювавши його по-новому, печатати його, - звісно, без цензури,

найтіпше в Галичині" (№ 4, с. 67).

Наскільки важливим стратегічно є поєднання австрійсько-галнцької

демократії і свободи друку та російсько-української інтелектуальної

хюгутності стає зрозумілим з другої статті М. Драгоманова в "Зорі",

підписаної псевдонімом Чудак і спрямованої на обговорення пору шених Б.

Грінченком проблем. Називалася вона "В справі відносин українців до

російської літератури (Листи до редакції "Зорі")" і друкувалася в чотири

подачі (1889. №№8-11).

Вона теж містила традиційний для зазначеної в заголовку теми набір

ідей М. Драгохіанова: російська література - велика й багата, кількісно і

якісно: російською хювою існує велика перекладна література, яка може

правити за головний канал інформації про світові ідеї для українців:

поскількн своїх аналогічних надбань вони не мають, а іноземні мови для

безпосереднього зв'язку зі світом вчити лінуються, то мусять черпати

духовні скарби через посередництво російської мови й літератури;

смертельну загрозу для у країнства становить занедбання цього зв'язку.

Здавалося б. М. Драгоманов мусив шукати порятунку й в іншому

місці, в Галичині, де немає такої великої залежності від російського

культурного елехгента. Він розмірковував все над тим же: як через

зхііцнення світового авторитету української літератури прийти до

полегшення становища українства в себе вдома. Цьому могли б сприяти

переклади української літератури іноземнихш мовами, за що повинні

взятися сахіі у країнці. У Росії є переклади української класики російською

хювою. А про ніхіецькі в Австрії не чути, хоча значна частина у країнців

здобу ває вищу освіту у Віденському університеті, добре знає німецьку мову

"Чому ж галичани не перекладають українських авторів на німецьке?"

- запитує М. Драгоманов. І дає таку відповідь: "Хай відповідає на те, хто

хюже. докладно. Я ж вкажу ті причини, котрі я запримітив, по крайній мірі

моїм чудацьким оком. - так розпочав відповідати автор: - Перша та, що

Галичане одне з найнерухливійших, наиліннвійших рас. які я бачив. - а

друта та. що Галичане в хіасі ще навіть не дозріти до української літератури;

.1ІЯ